До питання про "українофільство" першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста

Для прикладу згадувалися журнали «Вітчизна», «Дніпро», «Ранок», видавництва «Прапор», «Молодь», «Радянський письменник», «Маяк», «Мистецтво». Пролунала критика і на адресу Спілки письменників України, яка «мириться з тим, що деякі твори українських літераторів передруковуються буржуазними виданнями (йшлося про Р. Іваничука, Р. Андріяшика, В. Стуса, Є. Гуцала, В. Симоненка, Л. Костенко, І. Драча М. Вінграновського, Б. Антоненко-Давидовича. -- Авт.) і використовуються в брудних антирадянських цілях, що окремі її члени допускають ворожі випади проти партії і держави, нелегально розповсюджують ідейно-шкідливі писання, або передають їх для публікації за кордон, як це трапилося з матеріалами І. Дзюби».

ЦК КПУ звертав увагу партійних організацій органів преси, видавництв, радіо і телебачення, культурних установ на те, що вони не дають «належної політичної оцінки і відсічі демагогічним елементам» і поклав персональну відповідальність на керівників усіх структур ідеологічного циклу за ідейно-політичний зміст їхньої діяльності.

Реалізовувати настанови вищого політичного керівництва республіки поспішив Центральний комітет ЛКСМ України. Секретаріат ЦК ЛКСМУ 18 вересня 1969 р., розглянувши питання про публікацію у видавництві «Молодь» книги Івана Чендея «Березневий сніг» [21], кваліфікував її як серйозну політичну помилку, оголосив догану заступнику головного редактора видавництва В. Близнецю, звільнив з роботи редактора видання Н. Тищенко.

Дещо іншої думки щодо ефективності здійснених заходів дотримувався, очевидно, всевидющий Комітет держбезпеки при Раді міністрів УРСР, який у вересні 1969 р. знову інформував Петра Шелеста про «недоліки» в діяльності Спілки письменників України. Наведений головою КДБ при РМ УРСР В. Нікітченком список прізвищ неблагонадійних письменників був настільки великим, що завідувач відділом культури ЦК П. Федченко навіть виступив на захист тих, хто на його думку

не становив загрози радянському ладу: І. Драча, Л. Костенко, М. Вінграновського, В. Симоненка, В. Коротича, Б. Олійника.

Необхідно відзначити, що специфіка роботи Комітету держбезпеки УРСР полягала в тому, що інформуючи політбюро ЦК КПУ про серйозні «ідеологічні збочення», він не забував надсилати відповідну інформацію і союзному керівництву. Надходили відомості до Москви і іншими каналами, зокрема, за допомогою добре відомого і виправданого в роки радянської влади засобу -- анонімних листів. В одному з них, гучно підписаному «старі комуністи-літератори», прямо задавались питання:

«До якої пори ця вакханалія на ідеологічному фронті Української РСР буде продовжуватися? Коли, врешті-решт, буде наведений більшовицький порядок? Просимо глибоко, з опитуванням народу перевірити стан ідеологічної роботи в Україні».

Так поступово в Москві складалася думка про серйозні ідеологічні помилки і прорахунки з боку керівництва республікою. Не останню роль в роздмухуванні «українського буржуазного націоналізму» зіграли спроби апарату ЦК КПРС обмежити вплив «українського угруповання» у вищих ешелонах влади.

Перший нищівний удар по ідеологічному апарату ЦК КПУ нанесла газета «Правда», яка 16 грудня 1965 р. без традиційного погодження з керівництвом республіканської парторганізації опублікувала статтю секретаря Львівського обкому партії В. Маланчука «Сила великой дружбы». В ній нищівно таврувалися «рецидиви українського націоналізму». При чому, це був не просто випад, а справжній виклик керівництву ЦК КПУ, яке начебто проґавило симптоми злоякісної і невиліковної хвороби. П. Шелест різко відреагував на виступ секретаря з ідеології Львівського обкому В. Маланчука. Не знаючи, як розв'язати конфлікт, П. Шелест переводить В. Маланчука зі Львова до Києва, на малопомітну посаду заступника міністра вищої та середньої спеціальної освіти, що фактично означало призупинення партійно кар'єри полум'яного борця з «українським буржуазним націоналізмом».

Однак зібрані воєдино прорахунки в ідеологічній сфері призвели до зміщення в березні 1968 р. з посади секретаря

ЦК КПУ з ідеологічних питань Андрія Скаби. У липні 1970 р. буде звільнено з голову КДБ при РМ УРСР В. Нікітченка, а на його місце Москва призначить Віталія Федорчука -- беззастережного прибічника придушення дисидентського руху в УРСР. Таким чином, П. Шелест втратить одного зі своїх прибічників і головне -- реальний контроль на органами держбезпеки, який і так був досить обмежений.

Головним завданням нового керівника української спец- служби було зібрати матеріал на першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста і довести, що він належним чином не провадив боротьбу з дисидентським рухом. У щоденнику Шелеста за 19 вересня 1970 р. є такий запис:

«Федорчук займає екстремістську позицію, проявляє надто велику активність і сміливість. Безумовно, робить усе це не самостійно, а з санкції та підтримки Москви, більше того: не тільки з санкції, а за прямою вказівкою і планом [...]. "Докопується", чому не було справжньої боротьби проти націоналістів і "праці" Дзюби. На його думку, боротьба тоді, коли не розбираючись, запроторюють до в'язниці».

У зв'язку з цим, виникає питання -- чи насправді заповзято Петро Шелест боровся з опозиційним рухом? Дехто з істориків вважає, що виступаючи проти «буржуазного націоналізму» у промовах на пленумах, з'їздах та статтях у пресі, він не зовсім жорстко на практиці протидіяв інакодумству. Приклади вибіркової лояльності першого секретаря ЦК КПУ до дисидентів не важко віднайти у його спогадах за березень 1968 р.: «Разом з прокурором республіки І. Глухом і головою КДБ В. Нікітченком розглянули два досить дражливих і складних питання про справу Ю. Шухевича і внучки І. Франка -- Зіновії Франко. Але почну спочатку. Великий організатор оунівського руху в Західній Україні Р. Шухевич свого часу був заарештований і на засланні ніби помер (П. Шелест помиляється. Р. Шухевича було вбито співробітниками МДБ під час затримання на конспіративній квартирі у березні 1950 р. -- Авт.). Його син Ю. Шухевич ще хлопчиком був ув'язнений у табір для малолітніх. Опісля був засуджений ніби за антирадянські вислови. Йому зараз 35 років, у таборах і тюрмах він провів понад 20 років, строк ув'язнення офіційно закінчився. Але його через "мотиви", що він дуже озлоблений, не звільняють; "мотивують" деякі юристи тим, що все це стане привселюдним. Що стосується його озлобленості -- то яким він при його становищі може бути? А гласність -- так це ж життєва правда, і від неї нікуди втекти. Дав доручення підготувати пропозицію, обов'язково треба Шухевича з-під охорони звільнити»Петро Шелест: «Справжній суд історії ще попереду». - С. 254..

Насправді у часи правління Петра Шелеста прокотилися дві великі хвилі арештів дисидентів: перша припала на сер- пень-вересень 1965 р. (заарештовано 24 особи), друга -- січень-квітень 1972 р. (73 особи). У період між двома «генеральним покосами» органами КДБ республіки було ізольовано 148 антирадянськи налаштованих громадян. За грати потрапили Іван Світличний, В'ячеслав Чорновіл, брати Горині, Василь Стус. В умовах ідеологічної реакції другої половини 1960-х - початку 1970-х рр., яка супроводжувалася поступовим нарощуванням адміністративних переслідувань, політичних репресій проти інакодумців Петро Шелест відчував себе заручником пануючої системи. У січні 1969 р. він фіксував у щоденнику:

«Про дисидента Чорновола потрібно зібрати всі матеріали, узагальнити все і висунути йому звинувачення. Але все це можна робити тільки із санкції Москви, але якщо ми будемо зволікати, нас звинуватять у примиренні "фронди"»Там само. - С. 299..

З огляду на архівні документи, більш точним у судженнях про роль Петра Шелеста в політичних репресіях 19651972 рр. є думка сина першого секретаря ЦК КПУ Віталія:

«Він змушений був рахуватися з КДБ, з групою, яка створилася навколо Суслова. Але я б сказав так -- якщо б була його влада та воля, то я не думаю, що ніхто не сидів по політичним звинуваченням. Інша справа, що ця цифра була б на порядок менше, чим це було насправді. Він вважав, що ті, хто готовий зі зброєю в руках виступати проти радянської влади, повинні бути покарані».

Як довідуємось з документальних матеріалів органів КДБ на суворому контролі Петра Шелеста перебували слідчі дії по розшуку осіб, які сповідували відкриті форми протесту проти радянської влади. У кожному спецдонесенні КДБ при РМ УРСР про ситуацію в республіці навпроти повідомлення про нелегальне розповсюдження антирадянських листівок, псування радянської символіки, паплюження портретів керівників держави, вивішування «націоналістичних прапорів» Шелест синім олівцем ставив букву «Доложить». Одного разу у Петра Шелеста увірвався терпець, коли голова КДБ при РМ УРСР В. Нікітченко 21 травня 1968 р. у письмовій формі доповів про безрезультатність пошуку аноніма, який у черговий раз розповсюдив листівки у місті Києві. На документі з грифом «Цілком таємно» перший секретар залишив гнівну резолюцію:

«Час уже виявити злісного писаку, а може і групу. Прошу вжити заходи і доповісти».

Не виявив милосердя Петро Шелест до робітників київських підприємств та установ Олександра Назаренка, Валентина Карпенка, Надії Кир'ян, Марії Овдієнко, звинувачених органами КДБ у розповсюдженні «анонімних документів націоналістичного характеру». Вердикт першого секретаря стосовно зазначених осіб був таким:

«Нікітченко, Глух (прокурор УРСР. -- Авт.), Зайчук (голова Верховного Суду УРСР). Суворо судити. Притягнути до відповідальності. Очистити навчальні заклади. 10.07.1968» [24].

Виконуючи вказівки першого секретаря ЦК КПУ, Київський обласний суд 31 січня 1969 р. визнав молодих людей винними «у виготовленні, зберіганні та розповсюдженні наклепницької літератури, проведенні антирадянської агітації в усній формі» і засудив до різних термінів ув'язнення у виправно-трудових таборах суворого режиму.

Дізнавшись у лютому 1968 р. проте, що ув'язнені за політичними статтями І. Кандиба, І. Гель, Л. Лук'яненко, М. Масютко, М. Горинь підготували більше 20 антирадянського змісту документів, Петро Шелест не вагаючись підтримав ініціативу КДБ УРСР:

«Для припинення каналу передачі антирадянських документів за межі виправно-трудового табору просити КПРС дати вказівку міністерству охорони громадського порядку СРСР про перегляд існуючого в Дубровному ВТТ режиму утримання ув'язнених та побачень з родичами»ГДА СБ України, колекція документів..

Монополізувати право на свободу слова, максимально обмежити обговорення дражливих суспільно-політичних проблем Петро Шелест прагнув домогтися і в молодіжному середовищі. У щоденнику за 11-18 квітня 1968 р. він залишив запис такого змісту:

«Особливу увагу треба звернути на стан справ у Київському державному університеті імені Т. Г. Шевченка. Тут, як і раніше, немало непорозумінь, політичних ухилів, поширення різного роду листівок і прокламацій. І все це робиться не з боку студентів чи викладачів, а з боку сторонніх відвідувачів, оскільки в університет є вільний доступ. Прийнято було рішення обмежити вільне відвідування приміщення університету»Там само..

Таким чином, наведені факти дають підстави стверджувати, що постать Петра Шелеста не варто оцінювати однозначно, добираючи до його політичного портрету лише епітети на кшталт «партійний націоналіст», «націоналістичний ухильник», «націонал-комуніст». Разом з тим, слід визнати, що роки (1963-1972) перебування на посаді першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста позначені найвищим піднесенням автономного курсу українського керівництва в другій половині ХХ століття.

Размещено на Allbest.ru