Історична пам’ять греків Криму та Надазов’я: за невиданими працями кінця 1950-х – початку 1960-х рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історична пам'ять греків Криму та Надазов'я: за невиданими працями кінця 1950-х - початку 1960-х рр.



«Грецька тема» в історіографії України за радянської доби мала ту особливість, що стосувалася не тільки славнозвісних античних поселень на території країни або значних візантійських упливів на східних слов'ян, але й безпосередньо заторкувала долю однієї з національних меншин СРСР - греків, зокрема найвагомішої їх частини, що здавна проживала в українському Надазов'ї, властиво, в сучасній Донецькій області. В науковій літературі ця частина світового еллінізму здебільшого відома під дещо умовною назвою як «маріупільські греки». Невиразні, з наукового погляду, нариси з історії кримських і маріупільських греків дореволюційної доби, тим не менше стали підґрунтям для низки фаховіших досліджень російських та українських учених 1920-х рр.¹. Проте дуже швидко усі дослідження з грецької тематики стали неприйнятними або незручними для радянської влади. Потрапивши за своєю природою під певну підозру як «буржуазно - націоналістична» вже на початку 1930-х рр., «грецька тема» була надалі обтяжена політичними репресіями проти видатних елліністів СРСР і, загалом, усіх нацменшин у 1937-1938 рр. Далі - гірше: згідно з урядовими постановами травня-червня 1944 р. всіх греків Криму разом з представниками інших малих народів вивезли з території півострова до північних регіонів Росії, Середньої Азії та Сибіру. Чи планувалася депортація також і греків Надазов'я, котрих переселили з Криму в 1778-1780 рр., достеменно не знаємо. Самі ж греки Донбасу вважають, що їх захистила Паша Ангеліна² через приватне звернення до Сталіна.

Хоч як там було, але ж і сама історія грецької громади Надазов'я містила низку «неприємних» періодів, висвітлення яких за доби тоталітаризму вимагало або ж занадто великого перекручення фактів, або цілковитого їх замовчування. Нагадаймо дещо за хронологією: особливі умови й труднощі переселення греків Криму до Російської імперії у 1778-1780 рр., неприхована русифікація та обмеження привілеїв громади Маріупольського округу упродовж періоду до 1859 р. і повне скасування привілеїв у наступні роки, участь греків у громадянській війні, особливості політики «коренізації», колективізація на селі, голодомор, нарешті, репресії, властиво, знищення кількох тисяч найактивніших членів грецької громади в 1937-1938 рр. Переписати або відкинути ці сторінки історії було важко. Усе це робило дослідження будь-яких греків України (оскільки «одні» греки тягли за собою питання про «інших») справою невдячною і, почасти, навіть ризикованою. Отож, вважається, що якісних досліджень з історії греків України за радянської доби не було.

Між тим, уже сама кількість цього унікального для України народу, його освітній стан, національна самосвідомість і, з дозволу читача, впертість удачі уже з давніх часів сприяли постійному відтворюванню серед греків власних істориків або любителів старовини. У залежності від низки чинників вони могли досягати різних щаблів офіційної або неофіційної науки. Назвімо для прикладу імена С. Серафимова (1818-1884), В. Кондаракі (1834-1886), Ф. Хартахая (1836-1880), Т. Теохаріді (1889-1938), С. Ялі (1895-1938). Критична оцінка їхніх творів не є метою цієї статті. Однак слушним є питання, а чи були в них послідовники? Офіційна історіографія греків України післявоенної доби не дає відповіді на це питання³.

Утім звернімося до деяких фактів. У червні 1958 р. уже відомий на той час учений-мовознавець завідувач кафедри загального мовознавства і класичної філології Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка Андрій Олександрович Білецький (1911-1995) одержав такого листа⁴:

«Макеевка, 5.06.58.

Уважаемый Андрей Александрович!

С большим удовольствием читал Ваше письмо, тем более что я, собственно, перестал его и ждать.

Спешу ответить на Ваш вопрос, хотя и не уверен, что это поможет Вам в «распознавании человеков», сиречь меня:

1-2. Мне почти 69 лет, пенсионер и с 1956 г. - увы! - не работаю нигде. Работал же начальником плановых отделов по строительству лет 12-15, а до этого, также по планированию и примерно столько же, по сельскому хозяйству. На здоровье не жалуюсь, 30 км пройду без «ахов».

3. Образование мое довольно пестрое: после сельской школы - перерыв до 19 лет, затем в 21 год - экстерном сдал за кадетский корпус (ныне

Суворовское училище), а до революции окончил Петроградский СельскоХозяйственный Институт. После революции, к 1922 г. окончил Киевский Институт Внешних Сношений (был такой, бывший Ближне-Восточный). Окончил его по Консульскому факультету и по факультету Внешней Торговли по Ближне-Восточному отделу. Кстати, преподавал у нас новогреческий язык милейший Иван Иванович Соколов⁵ - о судьбе его, к сожалению, я теперь ничего не знаю. Турецкий преподавал Теофил Гаврилович (точнее, Тауфих Джубраилович) Кезма⁶, - с ним изредка переписываюсь. Он сейчас болен, а вообще преподает арабский в Университете.

4. Большинство греческих селений Приазовья мне знакомы, но хорошо знаю Стылу (моя и моих дедов-прадедов родина, язык греческий, особого говора), Каракубу, в 10 км от Стылы - язык греческий, но другого говора, Старо-Бешево и Ново-Бешево, - язык татарский, Старо-Игнатьевку, - грузины, считают себя греками, говорят по-татарски и ничего грузинского в лексиконе нет, кроме некоторых, да и то русифицированных, фамилий, Ново-Игнатьевку - молдаване со своим языком и песнями, Волноваху (Буга - су) // населенный греками не из Крыма, а из Анатолии. Интересно, что числительные 70, 80, 90 они, как и греки из Б. [ольшого] Янисоля, называют не по-гречески, а по-турецки (татарски) и 71, 83, 94 у них произносятся етмиш эна, сексен трия, доксан тесира и т.д., т.е. десятки называют по-татарски, а единицы - по-гречески. А вообще-то язык греческий, понятный, хотя и отличный от Стыльского говора.

5. Материалы по своей работе стал собирать давненько, с тем, чтобы в 1953 г. - год 175-летия вывода греков из Крыма, - дать что-либо об этом в газету. Просто, извините, обидно стало, что ничего у нас нет в литературе по истории мариупольских греков. Из моей затеи ничего не вышло и, по рекомендации облиздата, я направил в Госиздат план работы с некоторыми выдержками из материалов и набросанного уже. Госиздат УССР почему-то переправил все это в АН. Из АН, в конце 1955 г. получил рецензию на мой «проспект».

Рецензировали сотрудники Крымского филиала АН: Э.И. Соломоник⁷, Е.В. Веймарн⁸ и В.П. Бабенчиков⁹, а один из них - Е.В. Веймарн - тогда же предложил мне свою помощь. Отзывы рецензентов я оценил как благоприятные и в 1958 г. приступил к работе.

Из написанного я сумел перепечатать на машинке страниц 135, а остальное переписал от руки под копирку, - всего перепечатано и переписано 316 страниц, - остаются словари и кое-что, страниц 20-30, добавить. Из написанного я послал, в первый раз, Е.В. Веймарн[у] первые два раздела («От автора» и до ІІІ раздела «Колонизация…» и VI раздел, - 1. Происхождение (от руки).

Е.В. Веймарн на этот отрывок прислал развернутую рецензию, а VI раздел сумел и перепечатать. Затем я послал ему ІІІ и IV разделы, но из них, к сожалению, от руки написанных страниц 70-75. Ответа нет, хотя прошел

уже месяц, - полагаю, что он в отъезде. Сейчас я занят обработкой замечаний Евгения Владимировича Веймарна по моей работе, - они относятся к исторической части (он специалист по позднему Средневековью Крыма).

Вот и все о моей работе. Больше никто ее не читал. Боюсь, что написанное от руки очень затруднит Евгения Владимировича, - ведь мой почерк (пишу года два левой рукой) не ахти какой четкий, а с перепечаткой дело не налаживается. Жду Вашего письма и с удовольствием отвечу и дополню свою информацию по Вашему указанию.

С искренним уважением Х. Караманица // (арк. 2)

Содержание

От автора

! Географический облик Крыма

Расположение, площадь, рельеф, климат, реки

П Из истории Крыма

1. Таврида в древние времена.

Крым с древнейших времен. Население древней Тавриды по Геродоту. Киммерийцы. Тавры. Скифы. Наименования Крыма. Греческая колонизация Тавриды. Боспорское царство. Херсонесская республика. Скифское царство. Скилур. Палак. Население Тавриды в ПТ-ТТ в. до н.э. Борьба скифов и тавров с греками. Митридат VI Евпатор. Римская оккупация Тавриды.

2. Раннее средневековье Тавриды.

Византия. Гунны. Конец Скифского и Боспорского царств. Христианство в Тавриде. Готы в Тавриде. О «готском царстве». Византийский период Тавриды. Основные племена и народности Тавриды раннего средневековья. Аланы. Армяне. Авары. Хазары. Печенеги. Русь. Половцы. Наименование Хазария.

3. Позднее средневековье Тавриды.

Появление итальянцев в Тавриде. Таврида перед татарским нашествием. Монголо-татары. Первое вторжение монголо-татар в Тавриду. Завоевание Дешт-и-Кипчака. Второе нашествие монголо-татар в Тавриду. Таврида до появления турок-османов. Социально-экономическая жизнь монголо-татар в ХТТТ-ХТУ вв. Генуэзские колонии. Греко-византийское княжество Феодоро и феодализация юго-западной Тавриды. Крым при турках-османах. Взаимосвязь султанов и ханов. Границы ханства. «Салтановы земли». Власть султана и хана. Менгли-Гирей-хан. Татары в оценке и характеристике турок. Занятия татар. Сахыб-Гирей-хан. Появления монголов в Крыму. Выделение татар из орд // Бату. Взаимоотношения татар и монголов. Сословия. Крымские ханы. Последние ханы.

ТТТ. Колонизация в России в XVIII в.

Южно-русские границы. Военно-земледельческие поселения. Вызов колонистов из Западной Европы. Колонизация при Екатерине ТТ. Колонизация в Западной Европе. Манифест 1763 г. Вербовка колонистов. Колонизационный закон 1764 г. и план заселения Новороссии.

ГУ. Вывод христиан из Крыма.

«Албанское войско». Начало русско-турецкой войны. Трактат 1773 г. и Кучук-Кайнарджийский мир. Шагин-Гирей-хан. Притеснения христиан, гонения и расправы. Движение за переселение в Россию. Руководители движения. Отношение русского правительства к переселению христиан. А.В. Суворов. Условия переселения. «Постановление» христиан. Дополнительное ходатайство христиан. Выступление турецкого флота и контр-меры Суворова. План и мероприятия Суворова по выводу христиан. Отношение хана к выводу христиан. Противодействия татар переселению. Возмещение населению потерь. Первые переселенцы. Взаимоотношения с ханом и татарами. Отношение армян к переселению. Неподготовленность губернской администрации к приему переселенцев. Начало и ход массового переселения. Агитация хана против переселения. Мероприятия к уменьшению расходов по переселению. Окончание вывода христиан. Численность переселенцев. Ведомость Суворова на переселенцев. Взгляд Суворова на переселение. Выезд с христианами мусульман. Расходы на переселение. Жалобы хана и татар. Присоединение Крыма. Дальнейшая судьба Шагин-Гирей-хана. Ша - гин-Гирей-хан по преданиям. Доходы хана и бремя налогов. Переселение христиан в преданиях.

V. В Новороссии.

Материалы о путешествии переселенцев до Приазовья. // (арк. 3)

Бедствия переселенцев в пути и на зимовке. Водворение на новых местах армян. Водворение на новых местах греков. «Жалованная грамота». Указ на митрополита Игнатия. «Екатеринославль и Мариуполь» по «грамоте». Ордер Потемкина. Границы Мариупольского уезда. Город Мариуполь по ордеру и уезд. Землеустройство греков. Землепользование. Землеобеспеченность. Греческие селения в Крыму и в Приазовье. Грузинское село Старо-Игнатьевка. Волошское (Молдаванское) село Ново-Игнатьевка. Оставленные в Крыму селения, дома и церкви. Обилие церквей в Крыму и их особенность. Судьба оставленной в Крыму недвижимости. Новые места и их естественно-исторические условия. Население Мариупольского уезда через 63 года. «Греческий суд». Основание г. Мариуполя. Митрополит Готский и Кафский Игнатий в Мариуполе. Расселение греков-земледельцев в Мариупольском уезде.

VI. Мариупольские греки.

1. Происхождение.

Группировка греков по языку. Таты и Базарьяне. Облик Мариупольского грека. Турецко-татарский язык и ислам у греков и христианство у турок юга Тавриды. Византийская культура. Пробуждение греческой национальности. Потомки древних греков. Тавры и таты. Население горного Крыма в свете антропологических исследований.

2. Язык.

Этапы развития греческого языка. Греческий язык «татов». Крымскотатарский язык «базарьян».

3. Быт.

Материалы по быту Мариупольских греков. Общность обычаев, нравов переселенцев и Анатолийских греков. Дома и утварь. Пища. Одежда, обувь и пр. «Йорты» и // «панаиры». Особенности некоторых праздников.

В конце работы, приложением, будут даны кой-какие сведения по языкам греческому и крымско-татарскому:

Числительные. Местоимения. Союзы. Предлоги. Наречия. Глаголы. Спряжения глаголов: быть, иметь, любить, умываться, бояться, ходить. Образцы образования глаголов из им. [ен] существительных.

Глоссарий древне-греческих слов из сохранившихся в языке мариупольских греков. Словарик языков мариупольских греков (русско-грекотатарский).

Посылаю полностью «Содержание», - быть может, оно даст большее представление о работе.

Работы факультета вообще, а Т.Н. Чернышевой¹⁰ и М.А. Серкутиной¹¹ в частности, интересны и могли бы быть мне полезны, я полагаю, но их же нет нигде, кроме КГУ. Сартанский говор несколько тяжеловатый, но нам понятный, - легче мы понимаем Каракубский.

Х. Кара[маница]».¹²

На жаль, наразі не можемо нічого додати до наведених у листі фактів біографії Харлампія Антоновича Караманіци - це справа майбутнього. Проте нема жодного сумніву, що його освітній або «кваліфікаційний» рівень був доволі високим, і тут доречно запитати, де саме він перебував і на якій посаді упродовж 1920-х і 1930-х рр. після закінчення Близько-Східного інституту?

Але повернімося до так жаданого автором видання його праці. Очевидно, що історичні, зокрема кримські, ремінісценції ніколи не вгасали в свідомості надазовських греків, але після 1938 р. вони стали винятково родинними споминами або внутрішньою рефлексією окремих осіб. Дата, до якої Х. Караманіца почав готувати свою «історію» - 1953 р., красномовно свідчить про початок нової доби. Відповідно, період наснаги й написання основного тексту припадає на так звану «відлигу» - надзвичайно важливий період для розуміння історії радянського суспільства. Звернення автора з пропозиціями щодо видання, насамперед, до місцевої влади є характерним для провінційного краєзнавця, не впевненого у своїх силах. Природно й те, що обласне видавництво не зважилося на публікацію й запропонувало передати рукопис «вище». Врешті праця опинилися в АН УРСР, і її рецензентами стали професійні історики-елліністи, усі відомі кримознавці. На жаль, наразі не можемо судити, що саме порадили автору дослідження Є. Веймарн та інші рецензенти. Так само, не маючи текстів ймовірних відповідей А.О. Білецького на звернення Х. Караманіци, ми не знаємо, як він сприймав рукопис. Однак очевидно, що попри всю вагу та обізнаність А.О. Білецького зі столичними науковими колами й видавництвами якось суттєво допомогти Х. Караманіці він не міг, якби навіть і хотів. Напевно, давалися взнаки й власні проблеми А.О. Білецького точнісінько такого саме роду, пов'язані з виданням праць тієї ж грецької тематики. Іншими словами, «хоч би своє якось проштовхнути.,»¹³.

Отож, Х. Караманіца шукає інших шляхів для видання монографії, про що повідомляє А.О. Білецького:

«24.03.59

Многоуважаемый Андрей Александрович!

Примите мою признательность за Вашу готовность оказать содействие в продвижении моей работы. Я лично далеко не уверен, что она увидит свет в своем полном объеме. У нашего облиздата возможности весьма ограниченные и там речь идет о сокращенном варианте в 150-160 страниц машинописи из 450, или около этого, со словарями. Кстати сказать, я послал в Институт истории АН УССР «содержание» работы, - в ответ, через 4 месяца, поступило предложение выслать саму работу. Я послал и на днях получил извещение, что работа передана в отдел истории феодализма. Что из этого выйдет и когда - не знаю. Полагаю, что дело ограничится рецензированием, да и то через год, судя по их темпам. Послал в полном объеме, хотя словарный материал окончательно не отредактирован. Впрочем, и вся работа не отшлифована, да, полагаю, что это не столь существенно на первых порах.

Если смогу быть чем-либо полезным - всегда к Вашим услугам.

С искренним уважением и приветом

Х. К[араманица]

Донбасс, Макеевка

5-10-24

Х.А. Караманица

P.S. Еще более сокращенный вариант (на 70-80 страниц машинописи) передал областному краеведческому музею, по его просьбе, для «Записок… музея»¹⁴.

Idem»¹⁵.

Очевидно, що й ці намагання Х. Караманіци не мали бажаних наслідків і 9 травня 1961 р. він звертається до відомого київського історика Михайла Юліановича Брайчевського (1924-2001). На той час М.Ю. Брайчевський уже працював старшим науковим співробітником у віддіілі історії феодалізму Інституту історії АН УРСР.

«Глубокоуважаемый Михаил Юлианович!

Е.М. Апанович¹⁶ мне пишет, что имели место переговоры с Вами по поводу моей работы «Мариупольские греки в свете истории Крыма» и о возможности Вашего включения в это «дело о греках».

В связи с этим, поскольку Елена Михайловна пишет, что очевидно придется ориентироваться на областные издательства при продвижении работы в печать, я считал бы целесообразным, чтобы Вы ознакомились с сокращенным вариантом этой же работы - «Греки в Донбассе», страниц 150 - 160 машинописи. Эта работа готовилась мной для Сталинского облиздата по договоренности с ним. Она не столь расплывчата, компактна, не имеет приложений (словари и пр.), меньше включает выдержек, цитат и т.п., и вообще более удобочитаема.

Если Вы найдете, что знакомство с этим вариантом будет Вам полезно, то я не замедлю выслать Вам один экземпляр - лично или в Институт, как найдете удобным.

Могу еще сообщить Вам, что на днях получил извещение, что моя статья «Из прошлого мариупольских греков» будет опубликована в №3 альманаха «Донбасс» - выйдет в конце июня или начале июля. Заодно получил и гранки статьи (неполностью), - очевидно, дело верное. Статья о том же, только очень краткая, - страниц на 8-10 альманаха¹⁷.

Это я считаю положительным фактором и ободряющим.

С глубоким уважением и сердечным приветом.

ХК[араманица]

Адрес: г. Макеевка, 6 й/о,

432 кв-л. ул. Ленина, №6, кв. 35 - Харлампий Антонович Караманица»¹⁸.

Як бачимо, до справи оприлюднення тексту праці активно й послідовно долучаються найвідоміші згодом історики України, але, відверто кажучи, не дуже шановані тодішнім керівництвом Інституту історії АН УРСР. Із перелічених варіантів праці Х. Караманіци надрукованим був лише останній, «дуже стислий» - трохи більше за сім сторінок тексту в розділі «Из истории родного края» літературно-художнього часопису «Донбасс». По суті ця публікація більше нагадує тези, оскільки формально обіймає довжелезний період від «эллино-скифской» культури в Криму до підготовки маріупольських греків «к достойной встречи ХХІІ съезда КПСС». Більша частина статті присвячена кримському періоду історії надазовських греків, одна сторінка - «російському», а на радянський залишилося декілька рядків. Стаття не позбавлена суттєвих помилок у датуванні деяких значущих історичних подій або їхніх наслідків. Окремі положення автора, можливо, віддзеркалюють тодішні теорії стосовно присутності слов'ян у Північному Причорномор'ї вже в ІІІ-ІУ ст.¹⁹. Стверджується також, що «чернець Кирило (827-869) на прохання кримських слов'ян переклав Євангеліє» та інше. Фактично, окрім самої декларації стосовно тяглості грецької присутності в Україні - надзвичайно важливої на той час, у статті, як на мене, є лише одне цікаве місце: перелік грекомовних і тюркомовних грецьких сіл у Криму та, відповідно, їхніх «наступників» у Надазов' ї.

У липні 1961 р., продовжуючи свою боротьбу за видання дослідження з історії греків Надазов'я, Х. Караманіца пише до М.Ю. Брайчевського:

«9.07.61, Макеевка

Глубокоуважаемый Михаил Юлианович!

Учитывая Вашу увязку с журналом «Народна творчість та етнографія» - я имею в виду А.А. Белецкого - Вы, можно сказать, имеете в своем распоряжении все три варианта моей работы:

I вариант, наиболее полный, основной - «Мариупольские греки в свете истории Крыма». К нему я, пожалуй, ничего не смог бы добавить за исключением, быть может, кой-чего в части фольклора, быта, да доработки словарного материала. Поскольку же ориентироваться приходится на областные масштабы, то все это отпадает, в том числе и словари.

II вариант - «Греки в Донбассе», - посланный лично Вам. Он переработан из первого по предложению Сталинского облиздата в объеме, лимитированном гл. [авным] редактором Н.И. Родичевым 150 страницами машинописи. (Теперь там гл. [авным] редактором, если не ошибаюсь, вместо Родичева т. Гончаров, которому в свое время и поручалось продвижение рукописи). Тогда же, в 1959 г., они сразу же потребовали, «для ускорения дела», два экземпляра рукописи и указания возможных редакторов. Я дал перечень редакторов, указав, в том числе и А.А. Белецкого, с которым, по совету Е.В. Веймарн[а], я еще до этого был в переписке.

Вопрос об издании книги обсуждался в отсутствии т. Родичева и, по словам т. Гончарова, был отклонен по предложению представителя обкома (вероятно, т. Белоколоса) в связи с появлением более актуальных тем семилетки и сокращением, даже изъятием, работ исторического и т.п. характера, хотя редакция якобы настаивала на принятии книги к изданию. Вернувшийся из творческой командировки Н.И. Родичев уверил меня, что он предпримет шаги к пересмотру и перерешению // вопроса, но, по-видимому, из этого ничего не вышло, - копию письма т. Родичева прилагаю.

В этом варианте можно бы кое-что добавить из первого, а кое-что сократить, изъять, как, например, из области экономики, которая, кстати сказать, меня мало интересует (она должна быть или более полной, основательной и новой, или же совсем отброшенной). Неплохо было бы, по-моему, кое-что добавить об участии мар. [иупольских] греков в революционном движении, возможно, я и смог бы кое-что дать из этого.

III вариант - находится в редакции ж. [урнала] «Народна творчість та етнографія» и, как мне писали еще год тому назад, «зараз вона перебуває у члена редколегії на перегляді і рецензуванні». Так как редакция до сих пор ничего не пишет о судьбе рукописи, я недавно попросил материал вернуть, поскольку он, по-видимому, им не подходит. Этот вариант (Вы его можете задержать, если нужно), также переработан из первого по предложению Сталинского областного музея в заказанном объеме 80 страниц машинописи для намечавшегося к изданию сборника музея. Директор музея, Г.А. Гусинский, и до сих пор не теряет надежды, что сборник, а в нем и моя работа, увидят свет, - во всяком случае, он не перестает уверять меня в этом третий (или четвертый) год. Этот вариант (80 стр.) для музея озаглавлен «Мариупольские греки», а для журнала, кажется, - «Греки в Донбассе», точно не помню. Если говорить об отдельном издании, то обуем, конечно, слишком невелик.

Вот и все, о чем я хотел поставить Вас в известность для ориентировки.

Желаю успеха! В добрый час.

С искренним уважением и приветом

ХК[араманица] // (арк. 2)

Копия письма Н.И. Родичева

Областное книжное издательство. Сталино, ул. Марьинская, 12. 7.Х.1959 г.

Уважаемый Харлампий Антонович!

Просим извинить за задержку с решением вопроса о Вашей рукописи «Греки в Донбассе». После ряда консультаций в соответствующих инстанциях и обмена мнениями в своем коллективе, мы пришли к выводу о нецелесообразности этого издания в Сталинском издательстве.

В стране имеется целый ряд эконом-географических, статистических, юридических и обще-политических издательств, которым собранный Вами материал ближе по профилю их тематики. На наш взгляд, издательства Академии наук могли бы выпустить в свет Вашу книгу как учебное пособие, в конце концов как диссертацию. Мы же осуществляем выпуск популярных брошюр и книг, имеющих (массовое) широкое общественное значение.

Еще раз просим извинить за задержку с письменным ответом. Устно с Вами беседовал по этому вопросу тов. Гончаров.

Рукопись в 2-х экземплярах возвращаем.

С приветом (Н. Родичев), главный редактор»²⁰.

Ця відмова обласного видавництва може здаватися доволі коректною, оскільки не даючи оцінки праці, рекомендує авторові шукати інших видавців відповідно до теми дослідження. Водночас, така відмова позбавляє облви - давництво можливої відповідальності за авторське бачення низки делікатних історичних питань. Про долю «ІІІ варіанта» праці, переданого до Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР, наразі нічого не відомо.

Не дивлячись на всі ці відмови, Х. Караманіца й надалі не полишав надії на публікації, зокрема продовжував працювати над розширенням тематики досліджень у бік етнографії, фольклору та місцевих говірок. Ось його чергове, але останнє для нас, повідомлення до М.Ю. Брайчевського від 16 травня 1962 р.:

«16.05.62.

Приветствую Вас, глубокоуважаемый Михаил Юлианович!

Я как-то, помнится, писал Вам, что едва ли смогу что-либо добавить к тому, что дал уже о греках. Оказывается, я сильно ошибся, - могу дать и, с моей точки зрения, весьма существенное: об устном народном творчестве дореволюционного периода, о современной поэзии, о послереволюционных писателях, литературе, а также более обстоятельно о языке, в частности о мариупольских греческих говорах. Если хотите ознакомиться с этим материалом вкратце теперь же, то имеете возможность это сделать, обратившись к ст. [аршему] редактору от [дела?] этнографии редакции ж. [урнала] «Народна творчість…» тов. Келембетовой²¹ (Вы, полагаю, ее знаете). У нее лежит моя статья, а, главное, вставки к статье с образцом ценного народного творчества дореволюционного поэта Хонахбея и современной поэзии - ответ Хонах - бею²². Там же и о местных говорах. Я лично считал бы подобное ознакомление // с этим материалом (очень кратким) очень полезным и Ваше мнение о нем - крайне желательным. Кроме того, я буду иметь в своем распоряжении песни из с. Сартаны 70-80-ых годов прошлого века и современные, - как Вы расцениваете эту возможность?

Дело в том, что я затеял дело с микрофильмированием двух греческих рукописей Ф.А. Хартахая, из пяти хранящихся в Ленинграде²³.

Вот об этом я и хотел поставить Вас в известность. Само собой разумеется, я хотел бы знать о положении дела вообще, - надеюсь, Вы напишите, за что заранее приношу Вам свою благодарность.

Искренне Вас уважающий

ХК[араманица]»²⁴.

На жаль, ці останні мовознавчі та літературно-етнографічні додатки до праці теж залишилися невідомими. Розглядаючи зараз план-проспект утраченої монографії Х. Караманіци, його плани на майбутні мовознавчі й фольклорні студії, варто сказати, що змістовна праця, котра б охоплювала увесь спектр поставлених ним питань з історії кримських і надазовських греків, досі не написана.

Як свідчить низка інших документів, Х. Караманіца у своїх намаганнях донести до співвітчизників бодай частину історичної правди про свій народ не був одиноким. Подібні спроби робили його однодумці з різних міст і сіл Донеччини. Доволі часто маючи формальну підтримку влади на місцях, вони ніяк не могли вийти хоча б на республіканський рівень задоволення їхніх національних потреб, а відтак шукали допомоги в наукових і громадських колах Києва. У 1959-1964 рр. мешканець м. Жданів Никифор Спиридонович Костаманов ініціює справу повернення місту й навколишнім грецьким селам їхніх старих назв (як відомо, влада позбавила міста його історичного імені 1948 р., а за кілька наступних років змінили назви багатьох грецьких сіл). Задля обґрунтування своєї позиції Н.С. Костаманов пише розлогий нарис під назвою «180-летие основания города Жданова, или история осколка одного народа»²⁵. Нарис не є історичною розвідкою. Це радше публіцистичний виступ на користь повернення місту назви Маріуполь і вшанування історичної правди. Наведені автором історичні факти: від античності до останніх (1950-х) років - були виписані з відомих книжок з історії Північного Причорномор'я, Криму та, властиво, надазовських, або маріупольських, греків. Текст нариса структурований за розділами, назви яких неважко передбачити: «Переселение греков», «Жизнь греков, выходцев из Крыма, до Великой октябрьской социалистической революции», «Эпоха великих реформ в России», «Жизнь греков после Великой октябрьской социалистической революции», «Отношение мариупольских греков к Великой октябрьской социалистической революции» і т. ін. На жаль, тодішня радянська риторика й фактичні помилки унеможливлюють оприлюднення повного тексту нариса в якості позитивного прикладу звернення до історії кримських греків. Наведу декілька характерних місць: «неистовству Магомета ІІ не было предела. По его велению вселенский патриарх Григорий V был повешен в Константинополе в первый день христианской пасхи на дверях храма во время служения», «в один день отрезаны были языки трем тысячам христиан», «татарская инквизиция во всех отношениях нисколько не уступала католической. При таких тяжелых умопомрачающих обстоятельствах что оставалось делать греческому населению Крыма? Куда склонить голову? У кого найти защиту?», «крымские христиане издавна получали пособие от Москвы, они видели и понимали, что только русские помогут им, только в России они найдут себе убежище», «население с. Игнатьевки состоит из грузин и курдов, почему село это в народе называют Гурджи - курд» і т. ін. Некритичне й вкрай наївне ставлення до джерел, властиво, друкованих книжок, відсутність наукової редакції, фактично переказ і компіляція колись прочитаного - усе це ускладнює позитивне сприйняття нарису, загалом покликаного на пробудження насамперед національної свідомості. Адже автор із болем пише: «Если вы спросите сейчас любого из числа людей возраста 45-50 лет, а то и более, почему его называют греком, откуда и как его предки попали сюда в Россию, откуда появились в пределах Мариупольского района греческие села, - поверьте, будь он со средним образованием или высшим, все равно он не ответит Вам на этот вопрос». І далі: «К слову сказать и ко сведению всех, нынешние мариупольские греки - городские и сельские - знают о зарубежной Греции и имеют о ней представление ровно столько, сколько знает любой учащийся страны Советов, окончивший курс средней школы». «Без малого два столетия у мариупольских греков нет никакой связи с их историческим прошлым до переселения в Россию».

Так само, як і Х. Караманіца, він нагадує оригінальні кримські назви всіх перших сіл разом з варіантами, що їх ще добре пам'ятають мешканці. Пояснює появу назви міста - Маріуполь, вказує на час його заснування («26 июня 1780 г.») й назви перших вулиць (ще одна згадка про Крим), що проіснували «до 1925-1927» рр.²⁶. Н.С. Костаманов слушно зауважує: «Почему было не оставить их?», «Кому и какой от этого вред?». Цікавою видається сьогодні також позиція автора стосовно увіковічнення пам' яті головних організаторів переселення 1778 р.: «поставить памятник Суворову на центральной площади города <…> Не в меньшей мере заслуживает быть отмеченным и сам предводитель переселенцев [митрополит Игнатий], <…> [который] жил наравне с беднейшими из своих единоплеменников в убогой мрачной и сырой землянке».

Ставлення автора до наслідків переселення як визволення від татарського ярма дещо амбівалентне: «Привилегии греков безусловно обособляли их от русских. Но все греки теперь находились под постоянным и безраздельным влиянием на них русской культуры, которая приобщила греков после кромешной тьмы татарского гнета к высокой русской культуре, русскому языку и двинула общее развитие греков быстрыми темпами».

Надалі ця тема зверхності російської культури й мови лунає занадто настійливо з повсякчасним підкресленням і схваленням асимілятивних процесів, що охопили надазовських греків. Наведу лише один з таких прикладів: «Слившись биологически с русским народом, мариупольские греки перестанут существовать как отдельная народность так же, как не существует на сегодня абсолютно никакой разницы между греками, потомками выходцев из Крыма, ассимилировавшими за время 180-летнего пребывания здесь все разноименные народности, вышедшие из Крыма вместе с греками, как то: готы, численностью около 3-х тысяч (почему и митрополит называется Готфийским), грузины, армяне, караимы, частично татары, от коих, возможно, и сохранились до сих пор фамилии Каракаш, Мурза, Мурзенко, Тохтамыш и др.».

Сьогодні при розгляді такого роду заяв виникає спокуса припустити, що це певні «реверанси» в бік влади, намагання автора підсолодити гірку пігулку, котрою є головна частина нарису. Аж ні, коли ми звернемося до приватних листів Н.С. Костаманова до Т.М. Чернишової початку 1960-х років, побачимо, що автор цих декларацій про самогубство власного народу висловлює свої щирі переконання²⁷. Водночас, визнаючи фактичне верховенство іншої культури, автор з гордістю наводить список національних героїв - видатних греків Надазов'я, підкреслюючи, в силу свої переконань, їхній внесок у російську культуру: Ф.А. Хартахай (1836-1880), А.И. Куїнджи (1842-1910), Д.В. Айналов (1862-1939), Д.Х. Южин (Пісітко, 1863-1923), Г.І. Челпанов (1862-1936), В.Г. Камбуров (1874-1906) і «друг Некрасова Волков (Миски-Оглы)»²⁸.

Зрозуміло, що далі, відповідно до радянських канонів, автор пише, як усі греки Надазов'я «встретили восторженно, с большим энтузиазмом» Жовтневу революцію та активно брали участь у Вітчизняній війні 1941-1945 рр. і повсякденному соціалістичному будівництві. Але повернімося до головного пафосу нариса. Попри всю радянську риторику й фаталістичне ставлення до запрограмованого владою знищення його народу, Н.С. Костаманов проголошує примат історичної пам' яті і сакралізацію назв усіх грецьких поселень, міст і сіл, що набувають таким чином культурну місію нести крізь віки цю пам' ять, щоби нащадки знали про своє грецьке коріння: «Чем же может быть ознаменовано и навсегда зафиксировано в истории это былое города Мариуполя и основателей его 200 беднейших семейств? <…> мне кажется, что самым лучшим памятником для сохранения памяти о мариупольских греках в данный исторический момент без всяких каких-либо затрат материальных средств было бы восстановление исторически сложившегося названия города Мариуполя, а также названий тех из греческих сел, которые не так давно (не более 10 лет назад) переименовали в ничего не говорящие названия, не связанные ни с какими событиями, вызывающими такое переименование, ни с чрезвычайными какими-нибудь обстоятельствами».

Останні сторінки нариса присвячені деяким фактам з історії перейменувань узагалі і, зокрема, міста Маріуполь у Жданов. Автор уїдливо наводить факти з біографії А. Жданова, що насправді народився в місті і перебував у ньому перші шість місяців свого життя, перелічує всі (!) міста, села, порти, причали, заводи, друкарні, військові частини, школи, училища й навіть стипендії на території СРСР, що вже одержали ім'я Жданова. Водночас, Н. Костаманов посилається на останні приклади повернення старих назв містам Оренбург, Рибинськ, Бердянськ, Ставрополь, Луганськ тощо.

Поміж цим, автор звертається до влади з риторичними питаннями, на кшталт, чи не досить уже того існуючого «увічнення» імені т. Жданова, і нащо нівечити національну грецьку, ба й навіть радянську історію, викарбовану, зокрема в назвах міст і сіл? Розглянувши на користь повернення старої назви міста також деякі факти періоду революції 1905 р., робітничого руху, Жовтневої революції та Великої вітчизняної війни, автор пише: «Нужно любить историю как всеобъемлющую науку, с нею считаться и уважать народ, численностью доходящий до 120 тыс. человек, народ, основавший этот город, народ, который на наших глазах постепенно уходит с арены истории, а в недалеком будущем уйдет совсем в силу безостановочно протекающей ассимиляции его русской культурой, русской речью, русским бытом, русскими нравами и обычаями». «Имя города Мариуполя и имена всех греческих сел нельзя предавать забвению также, как, например, было бы странно и обидно, если бы теперь кому-нибудь вздумалось переименовать Москву на всякое другое имя».

Н.С. Костаманов планував розіслати нарис до різних владних інстанцій в якості аргументації щодо повернення старих назв грецьким поселенням і, насамперед, місту Маріуполь. Проте після обговорення з однодумцями вирішив значно скоротити й переробити працю. Так з'явився ще один текст під назвою «История одного переименования», що за своєю формою є зверненням до радянських урядових і громадських органів - без розлогих екскурсів до старої або нової історії. Копії саме цих звернень почали з початку 1960-х рр. надходити до різних посадовців і редакцій газет з проханням розпочати принаймні суспільну дискусію стосовно повернення старих назв.

Одне з таких звернень від 24 листопада 1962 р. підписали мешканці міста Жданова: Н. Костаманов, Д. Кечеджи, И. Чапні, Н. Острянин, Г. Ки - рьязи, А. Хачик, А. Бондаренко. Ось заключна частина звернення:

«Глубокоуважаемый товарищ редактор!

Очень просил бы, если возможно, поместить прилагаемую «Историю одного переименования» в Вашей газете или же иным путем обратить внимание общественности на целесообразность восстановления старого наименования города Мариуполя.

Местному городскому и областному Советам текст письма был сообщен ранее, также Горкому и Обкому КПСС.

С искренним приветом по уполномочию подписавших (подпись) Н. Кос - таманов

Адрес: Жданов, 13

ул. Сеченова 50, кв. 7, Никифору Спиридоновичу Костаманову 24 ноября 1962 г.»²⁹.

Як бачимо, на той час у Жданові утворилася доволі потужна група любителів давнини й «свідомих греків», що в різний спосіб намагалася привернути увагу до історії міста і долі національних грецьких традицій. До цієї групи долучався й вище згаданий тодішній мешканець Макеєвки Х. Караманіца. Розглянемо, до прикладу, такий лист, що надійшов у відповідь на один з варіантів тексту, переданого до редакції газети «Известия»: «ИЗВЕСТИЯ советов депутатов трудящихся СССР РЕДАКЦИЯ

Москва, Центр, Пушкинская пл., 5 5 янв 1963 г. №93-285376 Уважаемый тов. Караманица!

Опубликовать Вашу коллективную заметку о переименовании г. Жданова не можем. Ваша агрументация (!) в пользу возврата к прежнему названию неубедительна. Дело в том, что наименование, данное когда-то первыми поселенцами-колонистами, для нас, советских людей, вряд ли может быть ближе чем новое. Тем более, что революционные традиции, о которых Вы упоминаете, конечно, органичнее связаны с именем одного из видных деятелей коммунистической партии, нежели с тем, от которого произошло старое название города.

С уважением

Зам. редактора отдела писем (подпись)

Н. Сержантов»³⁰.

Очевидно, що звернення до т. Караманіци в цьому випадку цілком умовне - назване перше за абеткою прізвище з кількох, що знаходилися в листі до редакції. З'ясувати імена ще деяких дописувачів нам допомагають інші документи. Ось ще одна з відповідей:

«Уважаемые товарищи Караманица, Кечеджи, Костоманов, Сагиров³¹! Ваше письмо мы получили. Как Вы сообщаете, Ваше предложение о переименовании города «Правда» направила в Президиум Верховного Совета СССР, он, видимо и решит этот вопрос. Открывать дискуссию по этому вопросу на страницах газеты считаем нецелесообразным.

Зав. отделом писем и рабселькоров редакции газеты «Социалистический Донбасс» подпись /В. Гилев/

4 января 1963 г.

№75. г. Донецк»³².

Сьогодні нам зрозуміло, що на той час влада не мала ніякого бажання відкривати публічну дискусію з таких питань. Проте це ще не було таким очевидним у 1963 р. Не маючи позитивних відповідей, Н.С. Костаманов (можливо, за порадою Х.А. Караманіци) звертається по допомогу до

Т.М. Чернишової. Він надсилає до Києва копії обох текстів («нарис» і «звернення») для передачі М. Бажану (1904-1983) та М. Рильському (18951964) з надією, що вони зможуть запропонувати їх до розгляду Верховній Раді УРСР. Стосовно ще вищих інстанцій він зауважує, що «полковник Сагиров» може передати звернення особисто М.С. Хрущову через О.І. Ад - жубея (1924-1993)³³. На жаль, ми не знаємо реакції зазначених осіб на звернення маріупольских греків і чи насправді читав його М.С. Хрущов.

Звернімося, однак, до наступного після Х. Караманіци прізвища у списку колективного звернення. Це Кечеджи Дмитро Пантелейович (1897-1978)³⁴, добре відомий мешканцям Маріуполя 1950-1970-х років, зокрема співробітникам Маріупольского краєзнавчого музею. 1961 р. Д. Кечеджи пише статтю під назвою: «Игнатий - вождь крымских переселенцев-греков, основатель города Мариуполя и 24-х греческих селений в Мариупольском уезде в 1720 году (к 175-летию дня смерти)». Зміст праці стисло подано в авторській анотації: «В настоящей статье рассказывается о жизни христиан в Крыму под игом мусульманского фанатизма и о переселении их на реку Кальмиус под предводительством митрополита Игнатия (1710-1786) и об основании г. Мариуполя (с 1948 г. Жданов) и 24-х греческих селений»³⁵.

Для нас очевидно, що стаття з такою назвою навряд чи могла бути надрукована не тільки в 1961 р., але й в наступні років 3 0³⁶. Стосовно змісту праці треба сказати, що автор уважно перечитав доступну йому літературу, зокрема статті в часописах «Записки Одесского общества истории и древностей», «Журнал министерства народного просвещения», твори С. Сера - фімова, А. Александровича, Ф. Брауна, збірку «Мариуполь и его окрестности», а також дослідження радянської доби, присвячені історії Північного Причорномор'я та діяльності О.В. Суворова³⁷. На відміну від Х. Караманіци автор статті в частині давньої історії спирається виключно на класичні версії в питаннях датування готської та слов'янської присутності в Тавриді. І все ж таки некритичне, як і у випадку Н.С. Костаманова, ставлення до прочитаного часом призводить до повторення деяких відомих «блукаючих» сюжетів, на кшталт, «відрізаних 70 язиків, надісланих турецькому султану». Але в цілому, за умов наукового редагування, стаття могла позитивно сприйматися навіть у науковому середовищі. Але не радянському.

До заслуг автора, на відміну від його нібито однодумця Н.С. Коста - манова, належить підкреслення ролі митрополита Ігнатія саме в справі збереження національної свідомості греків. Так, Д. Кечеджи стверджує: «спасти и обособить паству как национальность - основная идея жизни» митрополита. Іншим, видається ставлення Д. Кечеджи до асиміляції греків. Він пише: «Вся деятельность мирополита Игнатия направлена была к тому, чтобы сохранить самобытность греков, обособить их, уберечь от ассимиляции с русскими, однако он выпустил из виду, что стена, ограждавшая христиан в Крыму, в России была недействительна. <…> частично его желание все же исполнилось в первые 80 лет жизни города».

Подаючи далі ретроспективну таблицю співвідношення у відсотках грецького й «російського» населення міста (на 1961 р. уже лише 2%), Д. Кечеджи не висловлює захвату з приводу прогресивної русифікації греків і долучення їх до російської культури. Хоча, визнає, що на цей час грецьке населення «уже полностью ассимилировалось, язык у стариков кое-где в деревнях».

Надзвичайно важливим є те, що Д. Кечеджи намагався дати об'єктивний портрет митрополита Ігнатія з елементами певного історичного аналізу. Він відзначає, що митрополит не зрозумів явища «громадянського самоврядування», а тому «вкусил первые горькие плоды возрождения своего народа». Абсолютною новиною для тодішньої радянської історіографії був опис подальшого «посмертного життя» митрополита Ігнатія, тобто поховання і навіть стану його мощей до знищення їх у полум'ї, що охопило Свято-Преображенський собор у вересні 1943 р. На жаль, основний підсумок статті вміщений у доволі банальних і «клішованих» словах автора: «мы не можем не отдать должного имени и заслугам этого великого духовного и гражданского вождя греческих переселенцев».

Варто відзначити, що не дивлячись на окреслену специфіку й «підне - сенність» обраної теми, Д. Кечеджи не завжди втримується в її межах. Так, він, посилаючись на деякі історичні відомості, одержані від Г.І. Челпанова, наводить услід перелік інших «видатних греків», серед яких ми зустрічаємо низку імен, уже відомих нам за статею Н. Костаманова. Це знову А.І. Ку - їнджи, Ф.А. Хартахай, Д.Х. Южин (Пісітко), «профессор Камбуров» і «друг и современник Некрасова» Волков. До цих «історичних» постатей Д. Ке - чеджи додає прізвища менш відомих, але також шанованих ним осіб: «Елизавета Ивановна Чавдар, родилась в 1925 в селе Малый Янисоль, солистка (колоратурное сопрано) театра оперы и балета в Киеве³⁸; Вадим Николаевич Иванов, родился в Мариуполе в 1887 профессор-терапевт, живет и работает в Киеве³⁹»; і, нарешті, «Прасковья Никитична Ангелина, родилась в селе Старо Бешево, знатная трактористка»⁴⁰.

На закінчення цього стислого огляду невідомої надазовської історіографії варто додати кілька слів про стан справ у «надазовській провінції», тобто у грецьких селах. Адже не тільки в «столичних» по відношенню до сіл містах - Донецьку або Маріуполі, народжувалися шанувальники старовини й рідного краю. Були вони й у кожному окремому селі. Інша справа, що різними були конкретні інтереси цих осіб, а також широта погляду на історичні події. Наразі наведу один приклад. У серпні 1963 р. І.Т. Фроленков складає коротеньку працю під назвою «История села Константинополь»⁴¹. Цілком у дусі тих часів «історія» села виключно позитивна. Усе погане залишилося «до революції», і про ті часи написано дуже мало: «[Село Константинополь] обосновано из жителей [крымских] деревень Демерджи (Фуна), Алушта, Улунь-узень, Кучук-узень, Куру-узень. <…> На территории села до революции имелись объекты общественного назначения: две начальные школы, построенные еще в 1883-85 гг., [несколько] частных магазинов, принадлежащих богатым крестьянам Столике, Майтамалу, Че - ляху, Афендикову и другим, пивная, кабак, амбулатория, несколько кузниц и столярных мастерских, паровая мельница с маслобойней (владел ею Лев - теров К.Ф.), одна церковь. Накануне Октябрьской Социалистической революции в селе было небольшое количество интеллигенции 8 учителей, 1 фельдшер, 1 ветврач, агрономов, зоотехников, врачей совсем не было. Селу принадлежало более 12 тысяч десятин земли. Она делилась между мужским полом (по 10 десятин на каждого мужчину. <…> В 1908-09 годах из жителей села Константинополь выделилось 4 хутора: 3 хутора Гигант, Вичеркевич, ныне 5-е отделение совхоза им. Горького».

Хоча в нарисі нема жодного натяку на якісь проблемні події або трагедії радянської доби, уже самий перелік імен місцевих мешканців та опис конкретних подій життя села у різні періоди становлять для нас сьогодні значну цінність.

Підсумовуючи цей стислий огляд краєзнавчих праць з Надазов'я, варто ще раз підкреслити, що всі вони написані в межах «дозволеного цензурою», без згадок, бодай натяків на такі питання, як участь греків у загонах Білої гвардії або Нестора Махна, спротив колективізації, утрати від Голодомору тощо. «Невідома» авторам і політика «коренізації» 1920-1930-х рр. з її доволі значними наслідками в справі відродження національної культури греків України⁴². Зрозуміло, що в статтях також повністю відсутня тема політичних репресій, а тому нема й посилань на літературні або наукові твори, написані «ворогами народу» або членами їхніх сімей. Це останнє, до речі, вже не можна виправдовувати формальною забороною, позаяк на час написання усіх розглянутих праць, у країні вже пройшов процес реабілітації більшості жертв сталінських репресій. Відсутня також тема «України» або хоч якась згадка про українську культуру й мову. Цей факт є доволі прикрим з наших сьогоднішніх геополітичних та культурологічних уподобань, але, з іншого боку, він частково пояснює той стан справ на південному сході України, що ми його спостерігаємо в останні роки.

Загальною хибою розглянутих праць є також локальна обмеженість у використанні джерел і вкрай некритичне до них ставлення. Надто багато тверджень автори сприймають «на віру», намагаючись надалі підлаштувати факти під ті чи інші історичні концепції. Для всіх розглянутих краєзнавців характерна також суто споглядацька й пасивна позиція стосовно питань функціонування й майбутнього рідної мови. Попри пам' ятні ще багатьом з нас партійні декларації про розквіт національних мов і культур за доби СРСР (згадаймо й ленінську національну політику), греки Надазов' я нібито повністю випадали за межі цієї важливої ділянки розвитку соціалістичного суспільства. Думки всіх трьох краєзнавців, швидше за все, природних носіїв місцевих говірок, на жаль, можуть бути виражені словами Н. Костаманова: «Некогда вынужденно навязанный греко-татарский и искаженный греко - эллинский говоры утрачиваются на наших глазах за полной ненадобностью. Оба отмирающие наречия помнят только доживающие свой короткий остаток жизни старики».

Чи варто нам сьогодні шкодувати, що розглянуті історичні студії не були оприлюднені на початку 1960-х років? Чи відбувалися подальші спроби проведення такого роду досліджень заради просвіти власного народу? На ці суто спекулятивні питання важко дати прості відповіді. Насамперед, зазначу, що разом з істориками краєзнавцями в грецькому Надазов'ї жили й працювали етнографи, мистецтвознавці, літератори й збирачі фольклору. Усі вони разом з ентузіастами національного відродження проводили ту, чи іншу просвітницьку роботу, згуртовуючи навколо себе шанувальників народних традицій і мови. Екскурси в історію були невід'ємною частиною більшості їхніх розвідок. Утім, за відсутності не тільки фахових академічних досліджень з дотичної тематики, але й оприлюднення й обговорення таких краєзнавчих праць, що ми їх розглянули, усі ті невеличкі екскурси дуже часто повторювали зазначені нами вище помилки, тиражували цілі низки хибних теорій і тверджень щодо історичного минулого кримських і надазовських греків.

...