Російський соціал-демократ Ісак Біск і утворення української соціал-демократичної спілки

Размещено на http://www.allbest.ru/

РОСІЙСЬКИЙ СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТ ІСАК БІСК І УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНОЇ СПІЛКИ

О.М. Федьков

(м. Київ)

У статті в жанрі «персональної історії» подається епізод з біографії російського соціал-демократа, меншовика Ісака Біска, через який характеризується роль РСДРП у розколі Революційної української партії та створенні Української соціал-демократичної спілки.

Ключові слова: «персональна історія», російська соціал-демократія, Революційна українська партія, Українська соціал-демократична спілка.

Біографія як жанр наукового дослідження переживає, на думку відомого російського історика Л. Рєпіної, «друге народження»¹. Справа в тому, що сьогодні формується напрям, який називають «нова біографічна історія» («індивідуальна» або «персональна історія»), що має своїм завданням «дослідження одного життя». Відтепер учених цікавить конкретний індивід; це особа неординарна або така, яка здатна приймати важливі рішення за складних обставин. Утверджуються методологічні настанови «персональної історії»: розглядаючи формування світогляду, розвиток внутрішнього світу, історик через особисте життя й діяльність людини на різних за тривалістю хронологічних відтинках досліджує історичний соціум, у якому вона діє і котрий творить. При цьому «індивідуальна історія» є водночас стратегічною метою дослідження й адекватним засобом пізнання². Такий підхід дозволяє змістити кут погляду на події та наблизитися до вірогіднішого відтворення історичного процесу.

Запорукою успіху в написанні «персональної історії» І. Біска є виявлені нами у Російському державному архіві соціально-політичної історії (м. Москва) нові архівні матеріали, зокрема його листи до керівних меншовицьких органів у Женеві³. Вони містять важливу інформацію про історію соціал-демократичного руху в Російській імперії. У статті використовуємо метод мережевого аналізу зазначених епістол, які розкривають взаємини автора з іншими діячами, причетними до розколу Революційної української партії (РУП) та створення Української соціал-демократичної спілки (Український соціал-демократичний союз, Спілка, УСДС), а також дані так званої «об'єктивної інформації» -- джерел, які фіксують факти «збоку»⁴. Останнє необхідне також для уточнення хронології зазначених подій, оскільки виявлені листи переважно недатовані, а в науковій літературі з проблеми щодо цього існують значні розбіжності⁵. Метою цієї статті є показати роль І. Біска та, через нього -- російської соціал-демократії, у подіях, які пов'язані з розколом РУП та заснуванням Спілки.

Чому наш дослідницький погляд зупинився на постаті І. Біска (псевдонім -- С. Павлов)? Адже він не належав до партійних лідерів, а лише очолював транспортну групу меншовиків і був одним із багатьох учасників подій партійного життя РСДРП початку ХХ ст.⁶ Відповідь на це питання знаходимо у листах Павлова, в яких він відзначає власну роль у спробі включення РУП до РСДРП та в утворенні Спілки. І. Біск писав: «Я діяв, так би мовити, за лаштунками»⁷. Трохи далі він конкретизував: «Тепер пару слів про себе. Я декілька разів згадував у листі вираз «ми», «наша група». Це не означає, що я увійшов в «Союз» (Українську соціал-демократичну спілку -- Авт.). Фактично я його створив,..»⁸. В іншому листі в Женеву він називає себе «головним адміністратором і касиром» Спілки⁹. Отже, меншовик І. Біск, без перебільшення, відігравав ключову роль у розколі РУП та створенні Спілки¹⁰. Тому його «персональна історія» дозволить нам дослідити маловідому сторінку історії суспільно-політичного руху в Україні.

Російський соціал-демократ Ісак Біск народився близько 1874 р. у м. Києві. Після закінчення гімназії вступив до Гейдельберзького університету в Німеччині. У 1898 р. ув'язнений у Київській тюрмі за участь у київському «Союзі боротьби за визволення робітничого класу», а потім відданий під нагляд поліції на один рік у обраному місці проживання (м. Чернігів). Однак вирок не був виконаний, оскільки І. Біск виїхав за кордон. Проживав у Швейцарії та Німеччині, належав до закордонного «Союзу російських соціал-демократів»¹¹. Після розколу РСДРП Павлов примкнув до меншовиків. У 1904 р. він очолив важливий напрям роботи меншовиків -- транспортну групу. Вона знаходилась у Львові (Австро-Угорщина) та здійснювала переправляння революціонерів і видань російських соціал-демократів у межі Російської імперії.

Що являла собою меншовицька фракція в РСДРП, до якої належав І. Біск? Меншовики були прихильниками побудови централізованої марксистської партії. У цьому їхні погляди збігались з підходами більшовиків. Водночас, на відміну від останніх, вони виступали за надання автономії партійним комітетам у справі ведення всієї соціал-демократичної роботи на місцях. Автономія розглядалася меншістю як запобіжник від бюрократичного втручання в життя партійних організацій. В умовах міжфракційної боротьби вони небезпідставно підозрювали в цьому більшовиків. Крім того, «м' які» виступали проти пошуку єретиків та запровадження «стану осади» проти незгодних у партії та вважали, що лише розробкою марксистської теорії, внутріпартійними дискусіями, ідейним вихованням і переконанням слід виховувати партійців. Проте у національному питанні обидві фракції були єдині -- вони вважали, що соціал-демократія представляє інтереси робітничого класу загалом, тому національні соціал- демократичні партії, які діють на території Російської імперії, мусять ввійти на автономних засадах до складу РСДРП¹². І. Біск, розуміється, поділяв погляди меншовицької частини російської соціал-демократії на організаційне та національне питання. Вони, як виявилося, підходили більшій частині співробітників Закордонного комітету (ЗК) РУП, який перебував у Львові. «Закордонці» сподівалися, що робота у складі потужнішої російської соціал-демократичної організації дозволить добитися повалення самодержавства та визволення трудящих з-під соціального та національного гніту. Члени ЗК у своїй діяльності керувалися «загально-революційними організаційно-тактичними» принципами. Один із провідних діячів Закордонного комітету М. Меленевський назвав мотиви, які спонукали частину українських соціал-демократів ввійти до складу РСДРП. Вони вважали, що лише спільним зусиллями широких робітничих мас міста й села може бути завойована політична та національна воля для українського народу. Але, оскільки міські робітники, значною мірою зрусифіковані, перебували під впливом російських соціал-демократів, то українські соціал-демократи мали зосередитися на роботі серед сільських робітників¹³. Водночас слід визнати, що питання про самостійність України (у ширшому сенсі -- національне питання) не було причиною розколу партії¹⁴.

Створювана організація вбачалася «закордонцям», як українська¹⁵. Ось як описував логіку свого мислення ще один член ЗК О. Скоропис: «Я іду до мас сільського, а тим-самим не денаціоналізованого українського пролєтаріяту; отже масова його партійна організація не може бути иньшою, як тільки українською, -- хочуть того, чи ні верхи РСДРП»¹⁶. Проте, як показало майбутнє, «закордонці» переоцінювали потенціал української народної культури та, водночас, применшували наслідки впливу централістичних тенденцій, що панували серед російських марксистів і могли звести нанівець національний характер майбутньої організації¹⁷. Воднораз, переваги союзу з російськими соціал-демократами видавалися членам ЗК більшими за можливі недоліки, що й спонукало їх до укладення союзу з РСДРП.

Навесні 1904 р. у Львові І. Біску вдалося заприязнитися з членами ЗК РУП, які водночас були членами редакції партійних видань «Селянина» та «Праці»¹⁸. Швидкому налагодженню контактів сприяло його давнє знайомство, з 1898 р., із неформальним лідером «закордонців» М. Меленевським¹⁹. Під час розмов з'ясувалося, повідомляв Павлов у Женеву, що «частина редакції та Закордонного] ком[ітету] в питаннях організаційних і з національного питання поділяють по- суті, самі того не усвідомлюючи, погляди партії» (РСДРП -- Авт. )²⁰. Насправді, це було не випадково, оскільки не лише члени ЗК, але й загалом РУП перебувала під сильним впливом російської соціал-демократії²¹. Тому «закордонці», як

стверджував І. Біск, вирішили поставити на порядок денний питання про угоду з російською соціал-демократією .

Павлов зрозумів, що перед ним відкривається можливість реалізувати партійну лінію, спрямовану на включення української соціал-демократії до складу РСДРП. Тому він «своєчасно написав у ЦК з приводу проекту об'єднання з

РУП»²³. Згодом він заручився підтримкою відомого соціал-демократа, делегата І з'їзду РСДРП П. Тучапського, який поділяв погляди меншовиків і, на його прохання, теж написав листа в ЦК РСДРП. Справа в тому, що центральний партійний орган на той час контролювався більшовиками, тому І. Біск піклувався, «щоб ЦК не порахував всієї справи справою «меншості»»²⁴.

Тісно спілкуючись з членами ЗК РУП, Павлов відзначав неоднорідність його складу. Серед прихильників об'єднання з РСДРП він виділяв автономістів та федералістів²⁵. Погляди автономістів цілком збігалися з підходами російських соціал-демократів щодо національних соціал-демократичних партій, які мали ввійти до складу РСДРП на автономних підставах. Автономісти становили більшість ЗК і редколегії партійних видань. Це були М. Меленевський, М. Ткаченко, П. Канівець, П. Крат, до яких згодом приєдналися представник полтавської громади М. Коренецький та донської -- Віктор Мазуренко²⁶. У І. Біска з автономістами було повне порозуміння й у листах у Женеву він неодноразово називав їх «наші»²⁷.

Федералісти були, за словами О. Скорописа, прихильниками «національних форм пролетарського руху» й до цієї групи належало подружжя Голіцинських, Євген і Катерина, та він сам²⁸. Вони, за даними І. Біска, розійшлися «з ЦК та його прихильниками з питань організаційних і не цілком довіряли витриманості його с[оціал-]д[емократичних] переконань»²⁹. Цю інформацію згодом підтвердив О. Скоропис, хоча і визнав, що помилявся тоді³⁰. В І. Біска не було повної довіри до членів цієї групи, над якими тяжіло негативне ставлення російських соціал-демократів до федералізму єврейського соціал-демократичного Бунду³¹. Недовір'я проявилося, зокрема, у тому, що федералісти не були повністю посвячені у плани І. Біска та автономістів щодо включення РУП до складу РСДРП³². Та, незважаючи на відмінності, автономістів і федералістів єднало прагнення використати тактичний союз з російськими соціал-демократами для досягнення соціального й національного визволення України.

У листах у Женеву І. Біск згадував ще нечисленну третю групу серед «закордонців», яка складалася з двох осіб. Після розколу вони залишились прихильниками РУП³³. Він стверджував, що «з них один стоїть на РР8-івській точці зору «Самостійної України»»³⁴. Павлов не називав імен, але мова йшла, очевидно, про С. Петлюру та П. Понятенка. Вони, втікаючи від переслідувань російської поліції, з'явились у Галичині лише у другій половині листопада 1904 р.³⁵.

У серпні 1904 р. в Амстердамі проходили засідання конгресу ІІ Інтернаціоналу. Українські соціал-демократи Галичини та Наддніпрянщини прагнули створити спільну делегацію та, відповідно, самостійну секцію Інтернаціоналу. Однак у цій організації провідну роль відігравали представники великих державних націй, які недооцінювали значення національного питання³⁶. Тому окремі делегації формувались, зазвичай, за державною, а не національною ознакою³⁷. Зриву спільної акції українців, яка могла зашкодити входженню РУП в РСДРП, посприяли також заходи російських соціал-демократів. Вони, з ініціативи І. Біска, залучили представника Наддніпрянщини Є. Голіцинського до участі в російській делегації на конгресі³⁸.

Одночасно Павлов і «закордонці» вели роботу над умовами вступу РУП до складу РСДРП та статутом майбутньої організації. Вона була завершена наприкінці 1904 р., про що свідчила публікація у № 80 меншовицької газети «Искра» від 15 грудня 1904 р. статуту Українського соціал-демократичного союзу або Спілки. У ньому зазначалося, що Український соціал-демократичний союз є частиною РСДРП, яка працює серед робітництва, що «розмовляє українською мовою». Йому надавалися такі ж права, як і іншим союзам комітетів партії. Згідно зі статутом, УСДС мала складатися з самостійних організацій -- громад у тих місцях, де не було комітетів РСДРП, а де такі існували -- входити до них на автономних засадах у питаннях внутрішньої організації, пропаганди й агітації. Союз мав очолювати комітет, який обирався з'їздом представників громад. Спілка створювала літературну комісію, могла організовувати спеціальні технічні групи. Вона мала право представництва на загальнопартійних з'їздах³⁹. Отже, в документі досить чітко окреслювалося майбутнє автономне місце української соціал-демократії в будові РСДРП. Вирішальним кроком у співпраці І. Біска та «закордонців» мало стати досягнення більшості на з'їзді РУП і прийняття рішення про її включення до складу російської соціал- демократії.

Підготовка до партійного з'їзду РУП, за свідченнями І. Біска, розпочалася наприкінці літа 1904 р.: «Один з членів нашої групи негайно після Амстердамского] конгр[есу] поїхав у Росію, щоб підготувати ґрунт для об'єднання і щоб залучити нові сили в редакцію»⁴⁰. Передбачалося, очевидно, провести агітацію за вступ у РСДРП та добитися делегування на з'їзд прихильників союзу з нею. За результатами поїздки, як зазначав Павлов, можна було розраховувати на отримання більшості на з'їзді⁴¹. Однак ЦК РУП, за словами І. Біска, «дізнавшись про нашу агітацію, розпочав контрагітацію»⁴². Лідер партійної більшості М. Порш також об'їхав вільні громади з метою мобілізації своїх прихильників до участі в з'їзді⁴³.

З'їзд проходив 24-27 грудня 1904 р. (6-9 січня 1905 р. за н. с.) у Львові. Проте вже на самому початку прихильники об'єднання з РСДРП виявили, що перебувають у меншості. Вони спробували повести «боротьбу за мандати», але, не досягнувши успіху, покинули засідання. «Сецессіоністи» звинуватили ЦК у свавіллі та узурпації влади, а з'їзд оголосили підтасованими зборами, рішення яких є незаконними і необов'язковими для членів партії⁴⁴.

Обізнаний у питаннях внутріпартійної боротьби в РУП, І. Біск повідомляв у Женеву про події, що відбувалися напередодні та під час з'їзду: «Він (ЦК -- Авт.) затягнув скликання з'їзду, почав оскаржувати мандати різних організацій, що стоять на нашому боці, оскільки у разі визнання загрожувала вийти рівність голосів. У результаті наші пішли зі з'їзду і цим зірвали його»⁴⁵. Щоправда, за словами Павлова, була ще спроба більшості уникнути розколу: «ЦК запропонував відновити status guo, тобто залишити стару редакцію і Закордонний] К[омітет] і вважати з'їзд таким, що не відбувся і т.д.»⁴⁶. Однак вона не мала практичних наслідків. Характеризуючи співвідношення сил, яке склалося внаслідок розколу, І. Біск писав: «Кількісно частина, що відкололася, менша тієї, що залишилася, але вона сильна згуртованістю, тоді як у решти елементи дуже різнорідні»⁴⁷.

30 грудня (12 січня) автономісти, як повідомляв І. Біск женевцям, «вирішили вийти з РУП і заснувати «Союз Укр[аїнських] соц[іал]-дем[ократичних] тов[ариств]»⁴⁸. Проте зазначена назва створюваної організації була, так би мовити, «робочою». Справа в тому, що за місяць перед цим у проекті статуту планувалось назвати її «Український соціал-демократичний союз або Спілка»⁴⁹. Використовувалася ще одна можлива назва новостворюваної організації. У першому рядку відозви «Розкол Революційної української партії», який зазвичай містив назву організації, що її видала, зазначалося «Українська соціал-демократія»⁵⁰. Про існування групи з такою назвою повідомлялося навіть у окремих джерелах⁵¹. Останнє низка дослідників використала як підставу для твердження про створення «закордонцями» організації Українська соціал-демократія⁵². Однак, на нашу думку, цей надпис та зміст відозви лише вказував на приналежність колишніх рупівців до відповідного ідейного напряму -- соціал- демократичного. Хоча час і квапив, проте ініціатори «проекту» ще роздумували щодо наймення. На користь цієї версії свідчить лист І. Біска у Женеву, написаний через кілька днів після публікації відозви «Розкол Революційної української партії». У ньому він наполягав: «Надішліть мені ті зміни, які ЦК пропонує зробити в статуті. Чи наполягає ЦК, щоб назва групи була не «Союз українських соц[іал-]дем[ократів]», а якоюсь іншою? (Якщо не помиляюся, Мартов пропонував назвати організацію якось інакше). Повідомте негайно про це, оскільки, не бажаючи змінювати назву, група поки що виступає як група колишніх членів РУП, але випускаючи перший № газети треба ж якось назвати себе!» (тут і далі підкреслення адресанта. -- Авт.)⁵³. Отже, «Українська соціал- демократія», «Союз Українських соціал-демократичних товариств», «Союз українських соціал-демократів» та «Український соціал-демократичний союз» на початках розглядались як можливі назви організації, що створювалась. Врешті, закріпилось останнє найменування, відповідниками якого ще були «Українська соціал-демократична спілка» або просто «Спілка», та абревіатура УСДС.

Важливою подією у справі заснування Української соціал-демократичної спілки була нарада, що відбулася напередодні Нового року -- 31 грудня 1904 р. (13 січня 1905 р.). Про її основні рішення дізнаємося з листів І. Біска у Женеву⁵⁴. «Тактика, якої ми дотримуємося, -- зазначав він, -- зводиться до наступного: 1) видати зараз же № газети для селян (редактор і майже всі співробітники] «Селянина» на нашому боці), 2) випустити прокл[амацію] з поясненням причин розколу (організ[аційні] чвари в РУП зовсім не будуть зачеплені -- буде з'ясована необх[ідність] розмежуватися з демокр[атичними] націон[альними] елементами і необхідність] створити централізовану загально-рос[ійську] організацію пролетаріату] -- шлях до цього один -- приєднання до РСДРП); 3) концентрувати роботу в 2-3 пунктах і не бентежитися «резолюціями», які ... будуть прийматися проти баламутів, 4) випустити ряд брошур-статей з питань націоналізму, про самості[ійну] Укр[аїну], 5) увійти негайно в переговори з Партією (РСДРП -- Авт) про приєднання і запропонувати Донській та Полтавській організаціям] post factum визнати законними постанови конференції з представників Ред[акції], Закордонного] Ком[ітету] і цих 2-х організацій»⁵⁵. Отже, по суті, «організаторами» були накреслені першочергові заходи роботи товариства, що створювалося. Далі, крок за кроком, цей план стали втілювати в життя.

Оскільки друкарня перебувала під контролем «сецессіоністів»⁵⁶, вони оперативно видали прокламацію, в якій пояснювали підстави розколу РУП. Вона датована 12 січням 1905 р. (за н. с.), хоча була видрукувана невдовзі⁵⁷. Власне, текст відозви написав М. Ткаченко, а остаточну редакцію здійснила «колегія» у складі М. Меленевського, П. Канівця й І. Біска»⁵⁸. У ній розкольники стверджували, що в РУП співіснували дві частини української інтелігенції. Партійна більшість, яка, керуючись своїми вузькокласовими інтересами, штовхала пролетаріат на шлях «націоналістичної боротьби»⁵⁹. «Сецессіоністи» називали своїх недавніх товаришів «хитливими, націоналістично зафарбованими елементами»⁶⁰. Воднораз, автори документа називали себе зрілішою частиною, «пролетарськими елементами», що складали меншість у партії. Вона у своїй діяльності керувалася революційним принципом пролетаріату -- «солідарності націй, підпорядкування своїх тимчасових вузькокласових національних інтересів, більш високим інтересам революційної боротьби всього пролетаріату Росії»⁶¹. Між цими двома частинами велася боротьба за керівне становище в партії⁶². Під впливом українських «буржуазних радикалів, буржуазних демократів»⁶³ (малися на увазі нещодавно утворені Українська народна та Українська демократична партії⁶⁴), в РУП посилилися націоналістичні елементи⁶⁵. Для уникнення «підпорядкування українського пролетаріату буржуазним завданням», «пролетарські елементи» зрозуміли, що «вони повинні прагнути або остаточно перемогти або розійтися»⁶⁶. Тому вони вирішили вийти з партії й організувати українське робітництво у складі всеросійського пролетарського руху та «пособити збудуванню централізованої пролетарської партії усієї Росії»⁶⁷.

Колишні рупівці у відозві дещо уточнювали ті завдання, які стояли перед ними, у порівнянні з інформацією, надісланою І. Біском у Женеву. Наприклад, зазначалось, що «організатори» нової групи «зроблять усе, аби прихилити усі пролетарські елементи з РУП до своїх рядів, як окремих осіб, так і цілі орга- нізації»⁶⁸. Звісно, реалізація цього завдання означала поглиблення розколу партії, перенесення політичної боротьби на рівень низових партійних організацій. У відозві уточнювались також умови, на яких «пролетарські елементи» мали ввійти до складу російської соціал-демократії -- «на підставі автономії»⁶⁹. Отже, автономісти не будували планів заснування окремої соціал-демократичної партії, а відразу готувались стати частиною РСДРП⁷⁰. Прокламація засвідчувала також, що «організатори» визначились з назвою газети, яка мала видаватись -- орган для селян «Правда»⁷¹. Мимохідь зазначимо, що неформальним членом цієї групи був І. Біск, який і надалі переймався своїм «творінням», виступав його «лобістом» перед центральними партійними установами, які на той час контролювались уже меншовиками⁷².

Як у зазначених обставинах діяли федералісти? У час, коли настала пора самовизначитися, вони, за даними Павлова, спробували зайняти компромісну позицію. Федералісти вирішили вийти зі складу ЗК РУП і надати можливість автономістам діяти на свій розсуд. Проте останні пішли на остаточний розрив. «Нашим (автономістам -- Авт.) це було невигідно -- оскільки процес розпаду розпочався, необхідно мати руки розв'язаними, -- зазначав І. Біск. -- Тому наші (більшість редакції та Закордонного] К[омітету]) вирішили вийти з РУП та заснувати «Союз Укр[аїнських] соц[іал]-дем[ократичних] тов[ариств]»⁷³.

Проте федералісти (5) 18 січня все ж вийшли зі складу ЗК і загалом із Революційної партії. Приводом до цього стало через непорозуміння щодо майна партії, яке раніше перебувало у користуванні Закордонного комітету. Справа в тому, що представники більшості РУП під керівництвом С. Петлюри «революційним способом» захопили бібліотеку, яка знаходилася у приватному помешканні члена ЗК⁷⁴. Федералісти пропонували за допомогою третейського суду розв'язати цей конфлікт. Однак, коли ЦК РУП проігнорував таку оферту, вони вийшли з партії⁷⁵.

Подаючи женевцям інформацію про подальші дії федералістів, І. Біск зазначав: «Вони обіцяли примкнути до наших (автономістів -- Авт.), якщо переконаються, що ті поставлять справу належно»⁷⁶. І справді, члени цієї групи на деякий час дистанціювались від партійного життя, взявшись за наукові студії: О. Скоропис-Йолтуховський -- у Берлінському університеті, а Голіцинські -- у Празькому⁷⁷. З федералістів лише О. Скоропис згодом приєднався до Спілки.

Меншовицьких провідників цікавило, чим є новостворена організація? Чи не буде вона ідейно та організаційно орієнтуватися на більшовиків? Павлов заспокоював женевців: «Напрямок Союзу різко виражений меншовицький; ставлення до партії саме зворушливо-довірливе. Це видно вже з того, що гол[овним] редакт[ором] запрошений член Рос[сійської соціал-демократичної робітничої] партії (П. Тучапський -- Авт), а головним адміністратором і касиром є фактично я» .

Проте, оцінюючи рівень впливовості Спілки в Російській імперії, І. Біск називав лише міцну Полтавську губернську та вкрай слабку Донську⁷⁹ громади, а загалом визнавав відсутність значної підтримки серед партійців. Цю інформацію підтверджував спілчанин, який об'їхав окремі південні комітети РСДРП. Він повідомляв, що «усюди зустрів співчуття і обіцянку коміт[етів] поширювати в селах видання Укр[аїнського] Союзу. Літер[атурні] сили колишньої РУП майже всі в новому Союзі, але в Росії приєдналося небагато народу»⁸⁰. В іншому місці І. Біск уточнював: «У Києві приєднаються окр[емі] особи з громади, в Чернігові, завдяки зв'язкам, які у нас є, можна буде створити свою організацію. Пітерський делегат, бувший спершу на нашому боці, перейшов (здається з форм[альних] причин) на бік ЦК (РУП -- Авт.) і в результаті зайняв неви- знач[ену] позицію. Більшість пітер[ської] студент[ської] укр[аїнської] організації] стала, як це нам відомо, на наш бік»⁸¹. Отже, сподівання на те, що багато рупівців приєднається до новоствореної організації не справдилась. Павлов пояснював це тим, що «частина налаштована націоналістично (середнє між Бундом і PPS)»⁸². Інші, на перехід яких розраховували, за твердженням І. Біска, цілком стоять «на нашій точці зору, але вважають, що розкол небажаний, оскільки, мовляв, залишаючись в РУП, можна всю організацію перевести в Партію»⁸³. І справді, в РУП ще залишалось чимало партійців, готових ввійти до лав російської соціал-демократії⁸⁴. Проте в таку перспективу він не вірив. «Це, звичайно, дурниця», -- писав Павлов у Женеву.

Відразу після розколу розпочалися переговори про входження Української соціал-демократичної спілки до складу РСДРП. Листи І. Біска в Женеву засвідчують про безпосередню причетність меншовицького центру до перемовин. У цьому контексті згадувалось, зокрема, ім'я Мартова⁸⁵. Окрім того, серед його адресатів із зазначеної проблеми був член ЦК, меншовик В. Крохмаль (Загор- ський)⁸⁶. В обставинах міжфракційної боротьби залучення УСДС на свій бік могло розглядатися «м'якими» як значний успіх.

Меншовицьке керівництво пропонувало скликати конференцію з питання об'єднання Спілки з РСДРП у Росії. Однак, за обставин, коли в Наддніпрянщині практично не було партійних організацій (за зазначеними винятками), проводити там приєднання нової групи до партії І. Біск вважав за недоцільне. «Чому остаточне укладення угоди має відбутися в Росії? -- запитував він женевців. -- Для групи це вкрай незручно. Вона бажала б остаточно вирішити питання тут, за кордоном. Випустити пару №№, організувавши декілька груп, тільки після всього цього буде в змозі скликати конференцію цих груп у Росії. Поки цього не буде, зручніше вести переговори з групою закордонною»⁸⁷.

Були й інші причини технічного характеру, які перешкоджали об'єднанню. Боротьба фракцій, підпільне функціонування партійних осередків та й звичайна розхлябаність перешкоджали успішному функціонуванню партії. «В українців відбувається розкол. Меншість йде і приєднується до партії на засадах, викладених у проекті статуту. ЦК ні слова ні їм, ні мені не писав з приводу моєї заяви. Чому це? З ким же їм мати зносини?»⁸⁸ -- запитував І. Біск. Він розумів, що приєднання Спілки до РСДРП мало велике значення для останньої. Найперше, це могло б посилити вплив російської соціал-демократії в українському селі, адже досвід роботи рупівських громад та агітаційно-пропагандистська агітація українською мовою могли навернути українське селянство до неї. По-друге, зміцнилися б позиції РСДРП у наступних переговорах з РУП. Представники останньої вже не змогли б категорично наполягати на тому, що вона є єдиним представником українського пролетаріату й вимагати встановлення федеративних взаємин з РСДРП. У тому ж листі Павлов зазначав: «Було б бажано, щоб угода відбулася до конференції... Так, щоб партія прибула на неї представницею частини українців. Цим послабиться позиція більшості РУП. Формальний розкол відбудеться завтра»⁸⁹. Цей лист був написаний у вівторок.

У середу І. Біск повідомляв: «Частина (колишніх членів РУП -- Авт.) склали Укр[аїнський] с[оціал-]д[емократичний] союз, який увійшов уже в Партію (РСДРП -- Авт ). Перший № «Правди» (тієї ж редакції, що і «Селянин» у 1904 р.) уже вийшов»⁹⁰. Зазначена подія відбулася, очевидно, 2 (15 лютого) 1905 р. Ще раз про неї І. Біск повідомив у листі, написаному в суботу, напевно 5 (18) лютого⁹¹. Зазначений лист недатований, але можливість уточнити число маємо завдяки іншій інформації, яка містилася у ньому. Так, автор згадував убивство в Росії есерами вел. кн. Сергія Олександровича, яке відбулося напередодні -- 4 (17) лютого і висловлював ставлення до цієї події⁹². Інформацію про цю топ-новину того ж дня повідомило львівське «Діло», а наступного дня, у суботу, газета подала більш детальний опис⁹³. В іншому його листі, написаному тієї ж суботи, адресант підводив певні підсумки роботи транспортного підприємства: «За січень у нас пройшло (через кордон -- Авт.) 11/ пуд[ів], а загалом вже більше 70 !»⁹⁴. Без сумніву, такий підсумок робився на початку лютого 1905 р.

Звісно, всі ці дані є непрямим свідченням того, що у середу, 2 (15) лютого 1905 р., Українська соціал-демократична спілка ввійшла до складу РСДРП. Це відбулося на підставах автономії, визначеної проектом статуту, опублікованому в «Искре». Дані А. Ріша про те, що «в результаті перемовин питання про входження Спілки в партію (РСДРП -- Авт) було оформлене і на загально- російській конференції. Або був затверджений статут і умови входження»⁹⁵ не знаходять підтвердження в історичних джерелах. Більше того, така конференція в науковій літературі та історичних джерелах взагалі не згадується. Отже, зроблено це було «у робочому порядку» й організатори акції прагнули, щоб на меншовицькій конференції, скликання якої передбачалося згодом, спілчани прибули як представники «українського пролетаріату»⁹⁶. І справді, представник Спілки був присутній на меншовицькій конференції партійних працівників у Женеві (квітень-травень 1905 р.) уже як посланець «партійного союзу» РСДРП⁹⁷.

Розкол РУП і створення Спілки відбувалися в переломний момент історії Російської імперії. Увага усіх революціонерів, які перебували за кордоном, була прикута до подій, що відбувалися у країні. Революція, яку очікували і яка так несподівано розпочалася, викликала захоплення і, водночас, низку запитань. Відповіді на ці питання більшовики та меншовики давали різні⁹⁸. Свою оцінку ситуації у країні висловив також І. Біск. «Чим би не скінчився теперішній рух, я вважаю, що ми вже вступили в період революції en permanence» (перманентної -- Авт.)⁹⁹. Отже, Павлов уважав процес, що розпочався, перманентною революцією.

Друкованим органом меншовиків залишалась «Искра». Враховуючи обставини моменту, І. Біск уважав, що газета «стоїть на висоті поставлених їй історією завдань»¹⁰⁰. Павлов захоплювався, зокрема, змістом вісімдесят п'ятого номера «Искры», який, за його словами, «дійсно чудовий»¹⁰¹. Справа в тому, що одним із проявів революції стало розгортання масового селянського руху¹⁰². Проте друкований орган меншовиків ще до початку аграрних заворушень наголошував на необхідності роботи в селянському середовищі та потребі «перекинути рух у села»¹⁰³.

Такі настанови партійної газети цілком відповідали настроям діячів Української соціал-демократичної спілки повести агітаційно-пропагандистську та організаторську діяльність серед селянства. Звісно, про наміри спілчан знав і І. Біск. «Українська група збирається розпочати агітацію в селах, -- повідомляв він женевців. -- Тактика -- пасивний опір владі і підготовка до збройної підтримки міст, коли міський пролетаріат виступить сам зі зброєю в руках. Чи робить партія кроки до роботи серед солдатів? Адже це тепер доконечне завдання!»¹⁰⁴ Наміри спілчан зосередитися на роботі серед селян підтверджував і С. Михайлович (псевдонім П. Тучапського). У листі в Женеву від 2 березня 1905 р. він окреслював загальний план роботи: «Ми зараз маємо наміри спрямувати всі свої сили на агітацію серед українського селянства на користь підтримки ним політичних вимог міських робітників»¹⁰⁵. Адресант висловлював упевненість, що «рух серед українських селян розпочнеться у найближчому майбутньому і що у найвищому ступені важливо спрямувати його в русло революції, яку розпочав пролетаріат, примусити його проникнутись соціал- демократичними вимогами...». Цей загальний план визначав програму видавничої діяльності. біск український демократичний спілка

Проте, у зв'язку зі створенням Спілки, окреслилася низка проблем кадрового, організаційного, фінансового та іншого характеру. Насамперед, І. Біск переймався залученням партійців до створюваної організації. Найціннішим набуттям для Спілки, на думку Павлова, був П. Тучапський. Його запросили працювати редактором партійної газети Спілки¹⁰⁷. Вибір упав на нього не випадково, адже, за словами І. Біска, «відчувався брак досить солідної науково- підготовленої сили, яка могла б поставити орган на необхідну висоту»¹⁰⁸. Такою «силою» був П. Тучапський. Його згоду отримали завчасно, але за двох умов. Перша -- він брався за справу «лише в тому випадку, якщо група, яка видає її, увійде в Партію» (РСДРП -- Авт ). «Другою умовою було, -- як стверджував І. Біск, -- повна незалежність органу, оскільки він вважав, що в РУП збереглося не мало націоналістичних тенденцій»¹⁰⁹. Врешті, коли утворилася Спілка і силами колишніх закордонців видано перший номер «Правди», очікувався приїзд Сергія Михайловича. «Днями приїжджає новий редактор (кол[ишній] ред[актор] «Рабочей газеты») і справи підуть зовсім добре», -- випромінював впевненість І. Біск.

Водночас І. Біск просив женевців підтримати Спілку тим, щоб забезпечити утримання головного редактора (60 рублів на місяць). Він вважав, що це раціональні витрати, оскільки Сергій Михайлович буде «ймовірно писати і для партії»¹¹⁰. Врешті, П. Тучапський приїхав у Львів і виступив не лише редактором партійних видань, але й автором статей у «Правді» та низки окремих видруків УСДС.

Павлов сподівався знайти людей для Спілки серед колонії меншовиків у Женеві. Він писав до партійних керівників: «Чи не можете Ви допомогти Союзу? За словами Якова, в Женеві є хохли . Один Грицько працює в експед[иціі]. Що він за людина? Чи не можна його послати на Украйну, пославши попередньо сюди? Є там ще Арциховська, яку Ви нікуди не можете прилаштувати. Чи не знадобляться вони для Союзу? Якби Ви могли послати будь-якого тямущого хохла з організаторським талантом, то багато у чому допомогли б Союзу, а, повторюю, допомогти йому дуже і дуже варто!»¹¹¹. Клопотання І. Біска дали позитивні результати. Грицько (Г. Довженко) був одним із перших, хто поїхав у Наддніпрянщину і став працювати від імені Спілки¹¹². За рекомендацією Грицька спілчани сподівалися залучити до роботи «тов. Семенова із Житомира», який перебував у Женеві¹¹³. Проте діяльних працівників, все ж, бракувало.

Павлова турбувало хистке фінансове становище нової організації. Хоча й сам він у цьому сенсі не міг надто похвалитися. В одному з листів у Женеву від 13 січня, коли вже відбувся розкол і «сецессіоністи» будували плани, І. Біск, як уже зазначалося, вважав за необхідне викликати з Росії у Львів П. Тучапського. Однак, «на жаль, у цей момент немає грошей. Якби партія могла забезпечити утримання С[ергія] Михайловича] в Женеві (туди перенесуть, цілком ймовірно, вид[ання] «Селянина»), то цим сильно допомогли б молодому Союзу. Власне кажучи, гроші будуть, але в тепер [ішній] час їх немає (я сам між іншим, винен їм близько 300 рублів -- не соромно, що не ми їм, а вони нам допомагають?!)»¹¹⁴ В іншому листі, написаному того ж дня, І. Біск чотири рази згадував про кошти, або, якщо точніше -- їхню відсутність¹¹⁵. Він повідомляв, що надійшли 1000 рублів, або, у переводі на австрійську грошову одиницю, 945 крон. Але кредит з дебетом не сходилися: «Та ба! З них я винен 801 крону, всього залишається 144 крони, а тут хохли, які кредитували мене кілька місяців на великі суми (я їм тепер винен 300 р.)... просять дати, натомість, трохи грошей у борг, поки вони реалізують своє майно в Росії (маєток)»¹¹⁶, -- повідомляв Павлов. Трохи нижче він зазначав про повну «відсутність коштів»¹¹⁷, а наприкінці з надією писав: «Чекаю подальшого надсилання грошей, по можливості в австрійських банкнотах.»¹¹⁸. Надалі Павлов ледь не у кожному своєму листі розглядав різні аспекти фінансового питання (хоча в основній масі випадків вони стосувалися транспортного підприємства меншовиків, а не матеріального становища Спілки)¹¹⁹. Більшість повідомлень констатували витрати або були негативного змісту, проте траплялися й приємні: «1000 марок отримав -- дякую»¹²⁰.

Одним із найуспішніших напрямів роботи УСДС на початковому етапі стала видавнича діяльність. Цьому сприяло те, що після розколу РУП частина партійного майна опинилася в її руках. Більшість «літературних сил», а також «техніка (транспорт і друкарня -- включаючи шрифт, оскільки друкарня ще не цілком обладнана) на боці «Союзу»»¹²¹, -- писав І. Біск у Женеву. Щодо проведення видавничої роботи існували великі плани.

Редакція організувала видрук «газети для сільського робочого люду» «Правди» та додатку до неї -- «Листок правди». А загалом план видавничої діяльності Спілки був ґрунтовний. Підтверджуючи слова І. Біска, Сергій Михайлович писав у Женеву: «Наш план видавництва визначається загальним планом нашої роботи»¹²². Він передбачав видання українською та російською мовами низки відозв і брошур, зорієнтованих переважно на селянство¹²³.

Важливе значення мала публікація популярної коментованої програми РСДРП, написаної «ярижкою». Автором цього видання був П. Тучапський, який детально охарактеризував демократичну та соціалістичну частини програми партії. Воднораз, при викладі національної частини програми російської соціал- демократії автор «вийшов за її рамки» і, по суті, подав вимогу національно- територіальної автономії¹²⁴. Він зазначав, що соціал-демократи прагнули щоб «всі ті губернії, де живе який-небудь народ, що говорить одною мовою і має однакові умови життя... мали ще обласне самоврядування»¹²⁵. У його компетенції, а також земського та міського самоврядування, мало бути сприяння розвитку господарського життя, освіти, медицини¹²⁶. Отже, не вживаючи терміну «національно-територіальна автономія», фактично, виписано головні її вимоги. Проте це було чи не єдине партійне видання, в якому ставилось таке побажання. Надалі вони лише обмежувалися загальними вимогами національної рівності та права націй на самовизначення¹²⁷.

Як важливий факт, керівник транспортної групи меншовиків І. Біск повідомляв женевців про надання колишніми рупівцями свого транспортного шляху та «весь час допомагали в техн[ічній] роботі»¹²⁸. В іншому листі він уточнював, що спілчани надавали йому допомогу не лише після розколу, але й задовго до нього, приблизно з серпня 1904 р. «Крім того, хохли так ударно і віддано працюють ось уже 5 місяців на нашому транспорті, -- писав І. Біск у середині січня 1905 р., -- тому то цілком заслужили підтримку з боку партії»¹²⁹. Звісно, він користувався контрабандними шляхами меншовиків, але набуте транспортне «підприємство» виявилося дуже в нагоді. Крім того, він підкреслював велике політичне значення роботи Спілки¹³⁰, адже вона засвідчувала про тісну співпрацю української національної соціал-демократичної організації (хай не цілої, а лише частини) з РСДРП.

Надалі Павлов неодноразово повідомляв меншовицькому керівництву про «ударну» роботу спілчан у справі транспортування соціал-демократичних видань. Вже 13 січня він повідомляв, що Пєтух (псевдонім агента транспортної групи -- Авт.) поїхав шляхом хохлів і повіз майже три пуди літератури¹³¹. У тому ж листі зазначалося про організацію «повторної поїздки через хохлів»¹³². Через деякий час очікувалася відправка агента транспортної групи Льови, після чого передбачали спровадити «ще одного хлопця (українця, кот[рий] повезе нашу літер[атуру])»¹³³.

Отже, шлях спілчан на повну силу використовувався меншовиками. Як тільки з'явилася література УСД Спілки, вона також стала переправлятись у Російську імперію. До справи залучали спілчан. «Вчора приїхав хохол з тим трансп[ортом], який не пройшов з Льовою, -- звітував у Женеву І. Біск. -- Частина його замінена українською літер [атурою]. Нашої залишилося там 1000 84-го, 300 85[-го] (номерів «Искры» -- Авт.), 1500 «С[оциал-]Д[емократа] 3-го, кр[ім] того 2 диктатури (праця О. Мартинова -- Авт ), Плеханов і т.д.»¹³⁴. Згодом повідомлялося про перехід хохла через кордон з великими труднощами. Причина -- місячна ніч¹³⁵! Однак, якщо все відбудеться вдало, як зазначав Павлов, тим же шляхом переправлять ще чотири пуди літератури¹³⁶.

Провали при перетині кордону вимагали постійного створення нових шляхів транспортування людей та літератури. Досвід спілчан тут теж виявився доречним. «Завтра їде один з товаришів хохлів ставити новий кордон. -- писав І. Біск у Женеву. -- Він, м[іж] ін[шим] фахівець у цій справі і ймовірно справу влаштує»¹³⁷. У цьому ж листі Павлов повідомляв женевців, що старий шлях ще не розпочав діяти через природні умови (сніг!). Воднораз, він не був впевнений, що його вдасться негайно відновити після відлиги. «Таким чином ми тепер живемо шляхами хохлів»¹³⁸ (курсив адресанта -- Авт.).

Серед емігрантів-революціонерів поширилися настрої щодо повернення на батьківщину. Прагнули розпочати партійну організаційну роботу в Україні й діячі Спілки. Тому Павлов пропонував переправити спілчанських активістів у Російську імперію. «Добре було б, якби дали можливість двом особам з їхнього числа (видним агітаторам у селі) поїхати в Росію на агітацію. Відповідайте на це питання негайно» , -- підганяв він женевців.

Звісно, І. Біск, як і загалом соціал-демократи, розуміли, що повалення самодержавства і встановлення республіканського ладу у країні відбудуться не самі собою. Вони усвідомлювали, що їх очікує жорстоке протистояння. Саме тому Павлов, звертаючись до меншовицького керівництва, запитував: «Чи не асигнуєте Ви спеціальні] суми на покупку револьверів для виїжджаючих [у Російську імперію]? З транспорт[них] сум я купувати не вважаю себе вправі (за винятком групи)? Можна б їх переправляти через кордон для комітетів»¹⁴⁰. Він уважав неправомірним витрачання коштів транспортної групи, які й так були обмеженими, на зброю для товаришів і допускав, що єдиний виняток можна зробити лише для спілчан.

Отже, наприкінці 1904 р. і на початку 1905 р., з ініціативи керівника транспортної групи меншовиків І. Біска, була зроблена спроба включити Революційну українську партію до складу Російської соціал-демократичної робітничої партії, яка зазнала невдачі. Внаслідок цього стався розкол РУП та створення Української соціал-демократичної спілки й її подальше входження до складу РСДРП. Власне, 31 грудня 1904 р. (13 січня 1905 р. за н. с.) відбулася нарада осіб, які заявили про вихід зі складу РУП і згодом видали листівку «Розкол Революційної української партії» й намітили плани з створення нової організації -- Спілки, а через місяць -- 2 (15) лютого 1905 р. вона ввійшла до складу російської соціал-демократії на автономних засадах. Новостворена організація розгорнула видрук великої кількості видань, спрямованих на селянську аудиторію. Це, насамперед, газета для «сільського працюючого люду» «Правда», додаток до неї «Листок правди» та низка відозв та брошур. Такий напрям видавничої діяльності зумовлювався наміром УСДС зосередитися на роботі серед українського селянства. Окрім того, вона надавала значну допомогу РСДРП в організації контрабанди нелегальної літератури та переправляння революціонерів у межі Російської імперії.

Список використаних джерел та літератури

¹ Репина Л.П. «Новая историческая наука» и социальная история. Изд.2-е, испр. и доп. / Л.П. Репина. -- М.: ЛКИ, 2009. -- С. 285.

² Там же. -- С. 285-286.

³ Российский государственный архив социально-политической истории (РГАСПИ), ф. 278, оп. 1, ед. хр. 262, 4 л.; ед. хр. 273, 72 л.; ед. хр. 275, 43 л.; ед. хр. 276, 20 л.

⁴ Репина Л.П. Указ. соч. -- С. 291-292.