Визначення місця Донбасу у складі української гетьманської держави

Новосформований уряд Української Держави, очолюваний колишнім головою Полтавського губернського земства, великим землевласником Ф. Лизогубом, 10 травня оприлюднив декларацію з викладом політичної програми діяльності. У ній зокрема вказувалося, що справедливі домагання робітників, які не ведуть до загину рідної промисловості, завжди зустрінуть поміч з боку правительства, а професійні спілки, оскільки вони займаються захистом професійних інтересів, будуть користуватися з боку правительства повним признанням».

Побоюючись негативної реакції на державний переворот, уряд заборонив проведення ряду з'їздів, в тому числі селянського і робітничого Водночас з'їзд представників промислової і аграрної буржуазії проходив у Києві 15-18 травня за участю членів уряду. Делегати великих промислово-корпоративних союзів вимагали від влади обмеження прав робітників, скасування 8-годинного робочого дня, закону про свободу страйків, колективних договорів, перегляду положень про функції профспілок тощо. Ф. Лизогуб запевнив, що виступи проти існуючого ладу «придушуватимуться міцною рукою». З'їзд завершився утворенням потужного власницько-корпоративного об'єднання Союз промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства (ПРОТОФІС). Його очолив великий поміщик і підприємець князь О. Голіцин. Відновила діяльність рада З'їздів гірничопромисловців Півдня Росії, очолювана авторитетним промисловцем німецького походження М. фон Дітмаром. За його ініціативою у Києві була створена спеціальна комісія по прийняттю і розгляду скарг стосовно збитків, понесених гірничопромисловцями від діяльності «самочинних організацій».

У діяльності уряду Ф. Лизогуба проблеми підприємств Донбасу, видобутку вугілля, залізної руди, виплавки металу займали другорядне місце порівняно з турботами про аграрний сектор. Такі диспропорції були закладені економічними угодами центральних держав з урядом УНР. Від нього П. Скоропадський перебрав зобов'язання поставити до Німеччини і Австро-Угорщини упродовж травня -- липня 1918 р. 60 млн. пудів збіжжя, а вугілля навпаки мало ввозитися з Німеччини.

У Донбас повернулися власники денаціоналізованих шахт і заводів. З огляду на німецько-австрійську окупацію, нестабільність політичного становища вони не поспішали вкладати кошти у відновлення виробництва. Гостро постала проблема виплати робітникам заборгованості з заробітної плати, зокрема за період більшовицької влади. Лідери ПРОТОФІСу та інших об'єднань промисловців лобіювали у Раді Міністрів активізацію участі держави у справах Донбасу.

Питаннями видобутку вугілля, залізної руди, виробництва металу промисловості опікувалося міністерство торгівлі і промисловості. Його очолював Сергій Гутник -- колишній голова Одеського біржового комітету. В. Винниченко дав йому дещо гіперболізовану характеристику: «кадет, феноменальний одеський спекулянт, відомий на всю одеську округу цинізмом і безсоромністю своїх біржевих операцій». П. Скоропадський у спогадах лаконічно резюмував міністерську діяльність С. Гутника: «Скажу одне: він блискуче розумний, але дуже мало зробив для України». Пояснення цьому криється у тому, що самостійну українську державу міністр, як й більшість його колег -- кадетів, сприймав як тимчасове явище на шляху до відродження єдиної Росії.

18 червня на засіданні уряду міністр С. Гутник заявив, що в інтересах відновлення промисловості слід домогтися узгодження заходів німецького і австро-угорського командування з діяльністю української влади. Він запропонував з цією метою заснувати окремий центральний орган. Була прийнята постанова про створення в Києві Комітету у справах гірничої і фабрично-заводської промисловості, до якого мали увійти по одному представникові міністерств торгівлі і промисловості, внутрішніх справ, фінансів, шляхів сполучень, продовольства, праці; представники німецького і австро-угорського командування; три представники З'їзду гірничопромисловців; одного представника СУОЗИФ.

Врешті гірничопромисловцям вдалося домогтися асигнувань з державної скарбниці. 22 червня на засіданні уряду Ф. Лизогуб заявив про важкий стан кам'яновугільних та антрацитових підприємств. Заступник міністра торгівлі і промисловості В. Ауербах назвав головні причини такого стану Донецького басейну, намагаючись при цьому перекласти частину відповідальності на міністерство праці, яке не визначило чіткої політики у сфері ринку праці. Кабінет міністрів прийняв постанову про виділення у розпорядження міністра торгівлі і промисловості 15 млн. крб. для розрахунків з робітниками кам'яновугільних і антрацитових підприємств Донецького басейну за період до 1 квітня поточного року.

З іншого боку уряд намагався централізувати розпорядження досить обмеженими паливними ресурсами. 24 липня було ухвалено закон про підпорядкування міністерству торгівлі і промисловості всіх установ і урядових осіб, які відають добуванням і розподілом палива. Загальний контроль у цій сфері покладався на міністра С. Гутника.

Становище у вугільній промисловості залишалося кризовим. Про це переконливо свідчать офіційні звіти гірничих посадовців, статистичні матеріали об'єднань промисловців, повідомлення преси. Зокрема, інженер Луганського гірничого округу повідомляв, що станом на 1 червня з 67 шахт не працює 21, тобто третина, а решта «едва влачат свое существование». Головними негативними факторами він вважав фінансові і продовольчі проблеми. Основний платник «Монотоп» не тільки не кредитує видобуток, але й не платить за вже поставлене вугілля. У продовольчих комітетів продукти відсутні, робітники виявляють гостре невдоволення, директори рудників практикують продажу вугілля в обмін на хліб, зарплата записується в розрахункові книжки, а на руки не видається. Загалом за березень -- травень спад продуктивності вугільних рудників склав 64 %, антрацитових -- 51%, коксових печей -- 60%.

Друкований орган ПРОТОФІСу -- журнал «Известия союза промышленности, торговки, финансов и сельского хозяйства Украины» повідомляв у вересні 1918 р., що з приходом австро-німець- ких військ видобуток мінерального палива у Донецькому басейні впав у першому півріччі 1918 р. до 286,8 млн. пудів проти 549,1 -- у відповідний період минулого року. Причинами такого становища були зменшення кількості робітників, зокрема за рахунок евакуації до Росії, виїзду військовополонених, а також зниження продуктивності праці гірників. Якщо у 1916 р. на одного шахтаря припадало 600 пудів. У 1917 р. -- 450, а у травні 1918 р. -- 180 пудів. При тому, що у довоєнні роки цей показник становив -- 750 пудів. Вивіз вугілля проти 1917 р. скоротився у понад три рази. До того ж 65 % його відвантажувалося залізницям. Загалом з 151 млн. пудів тільки 8 млн. -- надійшло для потреб металургійних заводів. Вказувалося, що рудники потерпають від недостачі продовольства, лісових та мастильних матеріалів, оборотних коштів тощо.

Видобуток вугілля за дев'ять місяців 1918 р. склав лише 341 млн. пудів, що на 715 млн. менше відповідного періоду 1917 р. В жовтні місячний видобуток знизився до 27 млн. пудів. Різко скоротилася чисельність робітників у вугільній промисловості. Якщо у березні працювало 215 тис., то у жовтні -- лише 78 тис.

Не кращим був й стан металургійної промисловості. За даними статистичного відділу ПРОТОФІСу станом на 1 серпня підприємства Товариства російських трубопрокатних заводів фактично не працюють. Залишено близько 1 тис. робітників для ремонту та охорони. На Макіївському заводі працювала одна доменна піч, один дрібносортний і один покрівельний стан. Паровозобудівний завод Гартмана, на якому працювало понад 6 тис. робітників, зупинено. Для відновлення виробництва немає коштів. Червоний, білий метал і паровози більшовики вивезли. На Брянському заводі працюють 1,5 тис. робітників на електростанції, водокачці, охороні, а 2 тис. відправлені у неоплачувану відпустку. Російсько-Бельгійський завод повернуто власникам. Працює одна доменна і кілька коксових печей. Донецько-Юр'ївський завод не працює. Розрахувалося 1100 робітників, а 3 тис. за розрахунком не з'явилися. На Дніпровському заводі 3 тис. осіб звільнилися, стільки ж зайняті на зведенні вагонобудівного заводу та на ремонтних роботах. Відновити виробництво можна тільки при наявності вугілля. На заводі «Російський Провіданс» працює одна доменна піч і дрібносортний стан, але й ті мають зупинитися через брак вугілля. На Краматорському заводі працюють одна доменна, одна мартенівська піч і прокатний стан. Звільнено 1,5 тис. робітників і частину службовців.

Журнал «Голос металлиста» у вересні повідомляв, що на 18 південних металургійних заводах працює 21 тис. замість 120 тис. у кінці 1917 р. У липні працювало тільки дві домни на Краматорському і Російсько-Бельгійському заводах. Вироблено чавуну у місяць 600-800 тис. пудів. У липні заводи отримали лише 5 млн. пудів вугілля і руди, при потребі 75 млн. пудів. Редакція робила невтішний прогноз. Видобуток вугілля низький і той буде забрано на потреби залізниць. Робітники усіх заводів потерпають від нестачі продовольства. Хліба немає, а борошно піднялося в ціні у кілька разів і коштує від 50 до 80 крб. за пуд.

Всі копальні Криворізького залізорудного басейну не працювали. Більшість з них була затоплена. Робітників залишилося 2-2,5 тис. з 25 тис. За оцінками, відновити видобуток руди можна буде через 3-6 місяців. Виконання зобов'язань по експорту руди до Центральних держав ПРОТОФІС пропонував шляхом примусового розподілу між підприємствами тієї кількості запасів руди, яка потрібна для вивезення.

Всеукраїнська рада профспілок повідомляла: «У Донецькому басейні майже повсюдно відмінений 8-годинний робочий день. Заробітна плата знижена до минулорічних розмірів, зареєстровані десятки випадків екзекуції робітників за присудом начальників загонів українських військ..., питання честі і життя робітників повністю віддані в руки місцевих агентів влади, набраних у більшості з ревних слуг царського режиму».

Занепад виробництва породив масове безробіття. За офіційними даними Луганської біржі праці було зареєстровано 5 тис. безробітних, Маріупольської -- 3 тис., Бахмутської -- 2,5 тис. Насправді ж ці показники були набагато вищі. Тільки в профспілці металістів нараховувалося 14 тис. членів, з яких 11 тис. були безробітні. Правління спілки змогло виділяти до 16 тис. крб. на допомогу та безплатні обіди. Чимало робітників непрацюючих підприємств не розраховувалися в очікування відновлення виробництва, значна частина разом з сім'ями перебиралася до сільської місцевості, де працювали за харчі. скоропадський донбас гетьманщина

У жовтні, очевидно, з огляду на революційні події у Німеччині, Рада Міністрів дійшла висновку про необхідність відмовитися від експорту вугілля з Німеччини. Зокрема, прийняла постанову, якою зобов'язала міністра шляхів сполучень Б. Бутенка в подальшому використовувати на залізницях донецьке вугіллям «як вітчизняне і більш дешеве, ніж сілезьке». При цьому уряд був змушений провести чергову виплату 45 млн. крб. за експортоване німцями вугілля. Від міністра також вимагали активізувати доставку вугілля на металургійні заводи.

Проблема використання природних багатств Донбасу мала певний зовнішньополітичний аспект. Вона стала предметом переговорів між делегаціями повноважними делегаціями Української Держави і РСФРР, очолюваними С. Шелухіним і Х. Раковським. Гостра дискусія точилася навколо визначення лінії кордону між двома державами. На сході землі Гетьманату межували з Всевеликим військом Донським, очолюваним генералом П. Красновим. Як і Гетьманат, це державне утворення мало пронімецьку орієнтацію і було зацікавлене у налагодженні взаємовигідного співробітництва. РСФРР не визнавала суверенітет Дону і намагалася включити ці території до свого складу при визначенні кордону.

31 липня голова української делегації С. Шелухін доповідав Раді Міністрів: «Російська делегація в своїм проекті відступила на захід в різних місцях на 125-150-200 верств від української етнографічної межі і захопила тільки Донецькі каменноугольні басейни звиш 20000 кв. верст з українською людністю. Сею межею вона відрізала від України каменноугольні копі і металургічні заводи, що мають руду з Катеринославщини і тим розрізали національний і економічний організм України». Зрозуміло, що українська сторона не погодилася з таким дискримінаційним розмежуванням кордону.

На початку серпня Україна і Дон підписали попередню угоду, якою встановлювався кордон по лінії адміністративного поділу царських часів між Військом Донським та Катеринославською, Харківською, Воронізькою губерніями. Маріуполь залишався за Україною і отримував додаткові земельні площі для розвитку портового господарства. А Таганрог з округою відходив до Війська Донського. Угода передбачала укладення додаткових договорів у галузі торгівлі, митних, фінансових відносин, залізничного та поштово-телеграфного сполучення тощо. Гарантувалося також забезпечення на обох територіях мовних, освітніх, культурних потреб «украинской народности» і «донским уроженцам». Міністр закордонних справ Гетьманату Д. Дорошенко писав: «Українське правительство вважало, що краще мати на Дону українську іриденту і тим самим розбуджувати національну самосвідомість серед українського населення Дону, ніж мати в себе донську і тим самим російську іриденту».

18 вересня повноважні представники обох сторін підписали спеціальний «Договір про спільне упорядкування справ, що стосуються Донецького Басейна». За ним утворювалася змішана Украї- но-Донська комісія, до якої на паритетних засадах входили урядовці і гірничопромисловці. Вона мала опікуватися загальними питаннями видобутку, розподілу, торгівлі і перевезення вугілля. Обидві сторони зобов'язувалися забезпечувати промислові підприємства і населення Донецького басейну незалежно від територіальної належності. Донці мали постачати продовольство і мастильні матеріали, українці -- ліс, вибухівку, металеві вироби. Місцем перебування комісії було обрано Харків, однак розгорнути діяльність вона не встигла через загострення політичної ситуації.

Поразка держав Четверного союзу у Світовій війні, розпад Австро-Угорщини, революція в Німеччині і зречення трону Вільгельмом ІІ призвели до поспішного від'їзду австро-угорських військ. Німецькі підрозділи ще якийсь час залишалися, але у них почалося створення солдатських рад і падіння дисципліни. Гетьманська влада виявилася беззахисною перед наростаючою хвилею робітничих і селянських збройних виступів.

Вже 19 жовтня генерал І. Черніков доповідав у департамент Державної варти МВС про ускладнення ситуації в Катеринославській губернії, посилення страйків, нападів селян на поміщицькі економії, поширення антиурядової агітації, в т.ч. й більшовицької, розклад австро-угорських частин тощо. На початку листопада генерал був звільнений з посади губернського старости і призначений членом ради міністра внутрішніх справ. Але становище в губернії стрімко загострювалося і гетьман П. Скоропадський був змушений ввести з 9 листопада у Катеринославській губернії військовий стан.

Розпочате Директорією у середині листопада збройне повстання проти гетьманського режиму активізувало на Донбасі створення робітничих загонів, які роззброювали підрозділи Державної варти, нерідко вступали у сутички з німецькими військами. У Бахмуті, де певний час квартирував 3-й гайдамацький полк отамана Волоха, місцеві селяни і навіть шахтарі записувалися до повстанського війська УНР. Серед них був й поет Володимир Сосюра. Дослідники стверджують, що це був єдиний на Донбасі випадок підтримки Директорії місцевим населенням.

Виконуючий обов'язки Катеринославського губернського старости повідомляв МВС: «В районі між станціями Єнакієво, Горлівка і Государів Байрак чини повітової варти роззброєні... У Маріуполі, повіті становище серйозне, ватаги бешкетують, варта була примушена покинути більшість своїх пунктів. Старші агенти покинули станцію Волноваха».

Намагаючись врятувати ситуацію, Рада Міністрів 14 листопада виділила 3 млн. крб. на потреби охорони громадської безпеки і порядку в Катеринославській губернії. Ці кошти призначалися для створення хліборобських дружин та офіцерських загонів. Зокрема, у Луганську був сформований добровольчий підрозділ, місцевий союз хліборобів створив летючий козачий загін.

Однак від початку листопада у Донбасі йшов стрімкий процес падіння гетьманської влади. Робітничі загони розганяли Державну варту і усували місцеву адміністрацію. У містах і селищах створювалися ревкоми, проводилися вибори рад, легалізувалися більшовицькі і есерівські організації. Загалом наприкінці 1918 р. влада у Донбасі була досить строкатою і мінливою. Одні місцевості на якийсь час опанували отамани Директорії, в інших відновлювалися ради, а значну частину території краю захопили козачі війська білого Дону.

Оточений з усіх сторін Київ протримався до 14 грудня. Гетьман П. Скоропадський зрікся влади, визнавши, що «Бог не дав мені сили справитися з цим завданням». Жителів Донецького басейну чекала нова хвиля випробувань, породжених бурхливою революційною добою початку ХХ століття.

Література

1. Історія міст і сіл Української РСР. Донецька область. -- К., 1967. Історія міст і сіл Української РСР. Луганська область. --К.,1968. История робочих Донбасса. -- Т. 1. -- К., 1981.

2. Горелик А. и др. История родного края: Луганская область. -- Ч. ІІ. -- Луганск, 1997.

3. Михненко А. Новейшая история Донецкого басейна (80-е гг. ХІХ -- 40-е гг. ХХ ст.). -- Донецк, 1998.

4. Степкин В., Гергель И. Полная история Донецка. -- Донецк, 2008. Солдатенко В. Україна в революційну добу. У 4-х томах. -- Т. ІІ. Рік 1918. -- К., 2009.

5. Пиріг Р. Українська гетьманська держава 1918 року. Історичні нариси. -- К., 2011.

6. Екатеринославские губернские ведомости. -- Екатеринослав. -- 1918. Мариупольский вестник. -- Мариуполь. -- 1918.

Размещено на Allbest.ru