Дипломатія Наполеона Бонапарта в період закордонних походів російської армії (1813-1814 рр.) у сучасній російській історіографії

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Після розгрому наполеонівської армії Росія розпочала закордонний похід, маючи на меті зміцнити позиції в Європі та покласти край експансії Франції. В цей період Наполеон І потребував часу для створення нової армії щоб продовжити війну з Росією і зберегти свої позиції в Європі. Тому однією з цілей наполеонівської дипломатії було утримання в сфері свого впливу Пруссії, Австрії та інших сателітів, щоб таким чином запобігти утворенню нової антифранцузької коаліції або, по можливості, послабити її. З Габсбурзькою імперією імператор французів був пов'язаний не тільки династичними узами, а й союзницькими взаєминами. Щоб зберегти і Пруссію як союзника, було вирішено встановити родинні зв'язки з Гогенцоллернами. З таємною місією в Берлін у грудні 1812 р. був посланий генерал-ад'ютант Наполеона граф Л.М.Ж.А. Нарбонн-Лара, один із кращих знавців Німеччини, котрий неодноразово виконував важливі офіційні дипломатичні й особисті доручення імператора французів. Він повинен був прозондувати ґрунт відносно можливого шлюбу спадкового прусського принца з принцесою дому Бонапартів. Зокрема, Наполеон вважав, що цей шлюб зміцнить його династію та укріпить позиції Франції в Європі, які похитнулися.

Проте слід зазначити, що місія Л. Нарбонна зазнала невдачі. Політика військового та економічного диктату, яку проводив Наполеон у німецьких землях, викликала загальне невдоволення, а це, своєю чергою, загрожувало повстанням проти наполеонівського панування. Фактором, що перетворив цю можливість у реальність, стала катастрофа Великої армії в Росії.

Першою від Наполеона відходить Пруссія. Зокрема, 30 грудня 1812 р. генерал-лейтенант Г. Йорк, який входив зі своїм корпусом до складу армії Наполеона, підписав із російським генерал-майором І.І. Дібічем поблизу містечка Тауроген конвенцію про припинення військових дій між російськими та прусськими військами. Таким чином, союзницькі відносини між Францією та Пруссією фактично були перервані. Проте 7 січня 1813 р. державний канцлер К. Гарденберг завірив Л. Нарбонна, що генерал-лейтенанту князю Ф. Хатцфельду доручено зайнятися підготовкою майбутнього шлюбу спадкового принца з французькою принцесою. Але насправді місія Ф. Хатцфельда до Парижа була ширмою. У цей час Пруссія переживала національний підйом і в країні панували антифранцузькі настрої. Тому не випадково 27-28 лютого 1813 р. у Бреславлі та Каліші Пруссія уклала з Росією союзний договір про спільні військові дії проти наполеонівської Франції, а 17 березня 1813 р. оголосила війну Франції. Потім, уже як в'язень о. Св. Єлени, Наполеон І зазначив: «... Моя помилка в тому, що я не стер Пруссію з лиця землі». Після переходу Пруссії на бік антифранцузьких сил для Наполеона І була важливою позиція Габсбурзької імперії як союзника. Щоб з'ясувати її наміри, 28 лютого 1813 р. послом у Відень був призначений Л. Нарбонн-Лара, який ще з 1809 р. користувався там значним успіхом (імператор Австрії навіть особисто запрошував його у Відень як посла8). Під час берлінської місії 1813 р. він висловив сумнів щодо Австрії як союзника Франції, що невдовзі підтвердилося. Прибувши 17 березня 1813 р. до столиці Австрійської імперії, Л. Нарбонн констатував переважання антифранцузьких настроїв у країні. У квітні 1813 р. Л. Нарбонн зустрівся з австрійським міністром закордонних справ графом К.В.Л. Меттерніхом. Під час їх бесіди Л. Нарбонн керувався інструкцією, отриманою від міністра закордонних справ Франції Ю. Маре, що була викладена у телеграмі від 29 березня 1813 р. Зокрема, у ній ішлося про те, що Наполеон у найближчий час буде на Ельбі з 300-тисячного армією. Австрійський допоміжний корпус під командуванням фельдмаршала князя К. Шварценберга разом із залишками корпусу генерала Ю. Понятовського (загальна чисельність майже 50 тис. чол.) повинні підтримати ці сили. Інший австрійський корпус чисельністю 30-40 тис. чол. зосереджується в Богемії, на кордоні з Сілезією, і повинен з'єднатися на лівому березі Одеру з французькою армією. На думку Ю. Маре, цих сил буде достатньо, щоб протистояти об'єднаній російсько-прусській армії та змусити Росію розпочати переговори. Якщо ж вона не піде на переговори, то Пруссія заплатить за все. Разом із тим Ю. Маре відзначив, що необхідно відділити Росію від її союзників, тому треба завадити Австрії стати вирішальною стороною у війні. В кінці інструкції голова французької дипломатії підкреслив, що для того, щоб розколоти антифранцузькі сили, потрібно відкрити такі переговори, на яких усі союзники стали б учасниками. Керуючись інструкцією Ю. Маре, Л. Нарбонн побудував бесіду з К. Меттерніхом так, щоб з'ясувати, на чиєму ж боці буде Габсбурзька імперія в майбутній війні з коаліцією. Проте керівник австрійської дипломатії хитрував. Це було не випадково. Австрія ніколи не забувала про поразки 1800, 1805 та 1809 рр. у війнах із Францією і чекала реваншу, незважаючи на те, що була союзником Франції. І такий момент невдовзі з'явився. Як уже зазначалося, після поразки в Росії Велика армія перестала існувати. Але австрійському керівництву потрібно було виграти час для створення міцної армії. Тому Габсбурзька імперія зайняла вичікувальну позицію. Зокрема, у розмові з Л. Нарбоном К. Меттерніх заявив, що Австрія збирається бути посередником між воюючими державами. Коли ж Л. Нарбонн сказав, що згідно з інструкцією Пруссію треба розділити і частина її території повинна відійти до Саксонії та Вестфалії, то у відповідь К. Меттерніх заявив, що Австрія не збирається воювати за Рейнський союз.

Слід зазначити, що, отримавши завдання розколоти російсько-прусський союз та не допустити приєднання Австрії до антифранцузької коаліції (на цей час вона фактично вийшла зі стану війни з Росією і припинила бойові дії проти російських військ), Л. Нарбонн почав активно діяти в цьому напрямі. Зокрема, він запропонував Габсбурзькій імперії Сілезію в обмін на те, що в майбутній війні Австрія виступить на боці Франції13. Проте К. Меттерніх відповів, що дане питання може розглядатися лише у випадку війни. Разом із тим на запитання Л. Нарбонна чи не має наміру Австрія воювати з Францією, якщо та не погодиться на її умови, К. Меттерніх сказав, що багато чого залежить від обставин, але більш впевнено можна буде говорити лише після результату перших битв. Невдовзі керівник австрійської дипломатії заявив, що Австрія віднині займе позицію «збройного посередництва». Таким чином, Л. Нарбонн отримав дуже важливі свідчення про позицію Дунайської імперії. Разом із тим, щоб остаточно переконатись у тому, чи будуть австрійські війська брати участь у військових діях на боці Франції, Л. Нарбонн зініціював зустріч з австрійським імператором Францем І. Але коли він нагадав імператору про французько-австрійський союзний трактат, той відповів, що Наполеон сам його знищив, наполегливо переконуючи прийняти збройне посередництво. Франц І виявив бажання об'єднати свої війська і діяти разом із французами лише у тому випадку, якщо Наполеон прийме ряд умов. Разом з тим Франц І заявив Л. Нарбонну, що знищення Росії не є метою Австрії і що вона залишиться союзником Франції, але у війні, що почнеться, брати участі не буде16. 1 травня 1813 р. К. Меттерніх передав Л. Нарбонну листа від Франца І для імператора французів. Зокрема, в ньому було підтверджено, що віднині Габсбурзька імперія брати участі у військових діях не буде і для захисту свого нейтралітету створить чисельну армію. Тим часом Наполеон завдяки полководницьким здібностям дуже швидко створив нову майже 200-тисячну армію . Він чудово розумів, що для того, щоб зміцнити свої позиції в Європі та змусити Австрію дотримуватися союзного договору, йому потрібні блискучі перемоги. 2 травня 1813 р. при Лютцені Наполеон завдав поразки російсько-прусській армії і відразу ж намагався закріпити перемогу дипломатичним шляхом. Щоб розколоти коаліцію, що було частиною його дипломатичної стратегії, 6 травня 1813 р. у ставку Олександра І для ведення сепаратних переговорів було направлено дивізійного генерала А.О.Л. Коленкура, відомого прихильника дружніх відносин між Росією та Францією. Але його місія закінчилася безрезультатно. А. Коленкура навіть не пропустили через аванпости, а російський імператор передав через статс-секретаря К. Несельроде, що погоджується вступити в переговори лише за посередництвом Австрії.

Спробою сепаратного миру з Росією Наполеон намагався, окрім іншого, розв'язати важливе завдання -- утримати свого союзника -- Габсбурзьку імперію. Він навіть заявив, що Австрія перестала бути його союзницею і відхилив її посередництво з державами антифранцузької коаліції, погрожуючи їй укладенням сепаратного миру з Росією та відмовляючись поступитися землями, завойованими Францією. «Я не бажаю вашого збройного посередництва, -- заявив Наполеон австрійському представникові генералу Ф. Бубні ... Ви хочете ловити рибу в каламутній воді ... Ви починаєте з того, що вимагаєте у мене Іллірію, потім Венецію, Мілан, Тоскану і ви змушуєте мене битися з вами ... Та якщо ви бажаєте одержати від мене землі, то вам буде потрібно пролити кров».

Разом із тим невдача спроби сепаратної угоди з Росією змусили Наполеона активізувати військові дії. Він став покладати надію на нову битву, що вирішила б долю усієї кампанії. Але битва, що відбулася 20 -- 21 травня 1813 р. під Бауценом, незважаючи на перемогу французів, не дала Наполеону бажаних результатів. Після цього союзники запропонували Наполеону перемир'я, на яке він погодився. Воно було укладене 4 червня 1813 р. у Плейсвіці строком до 20 липня 1813 р. Ні союзники, ні Наполеон, підписуючи перемир'я, не вірили в його довготривалість, хоча обидві сторони погодилися розпочати переговори про загальний мир. Головним завданням вважалося поповнення військ для зміни співвідношення сил. Наполеоном було також вжито ряд важливих заходів, аби не допустити приєднання Габсбурзької імперії до коаліції. З одного боку, він лякав її гіпотетичним миром із Росією, а з іншого -- намагався грати на тому, що Австрія традиційно побоювалася надмірного посилення в Європі позицій Росії та Пруссії. наполеон імперія габсбурзький

Проте Наполеону не вдалося запобігти розширенню антифранцузької коаліції. 27 червня 1813 р. у містечку Рейхенбах, ставці союзників, Австрія після тривалих переговорів, що відбувалися в Ічині (5.06.1813 р.), Петерсвальдау (10.06. та 12.06. 1813 р.) та Опочно (17.06. -- 18.06. і 21.06.1813 р.) між австрійськими, прусськими та російськими представниками підписала таємний договір з Росією і Пруссією, що визначав австрійські умови приєднання до шостої антифранцузької коаліції. Згідно з Рейхенбахською конвенцією приймалося посередництво Австрії у переговорах з Наполеоном, що повинні були розпочатись в Празі. Зокрема, Габсбурзька імперія зобов'язувалася приєднатися до союзників і виставити проти Франції 150-тисячну армію, якщо до 20 липня 1813 р. імператор французів не прийме її вимог. «Непереконливі напівперемоги французької зброї під Лютценом та Бауценом тільки підштовхнули Дунайську імперію до складу коаліції, оскільки австрійці отримали свідчення слабкості наполеонівської армії».

Треба зазначити, що перемоги над російсько-прусськими військами під Люценом і Бауценом підбадьорили Наполеона. Не дивлячись на укладене перемир'я, він почав будувати плани майбутніх військових успіхів та діяти, як і раніше, з позиції сили. Тому не випадково, коли 25 червня 1813 р. у ставці Наполеона у Дрездені відбулася його зустріч з К. Меттерніхом, котрий прибув із пропозиціями посередництва Австрії в укладенні миру, переговори почалися з погроз з боку імператора французів, що було характерним для наполеонівської дипломатії того часу, пов'язаного з перемогами французької армії. Зокрема, володар Франції заявив керівнику австрійської дипломатії, що, якщо Габсбурзька імперія хоче війни, то вона буде, і що він не уступить ні кроку землі та укладе мир лише на основі довоєнного становища. Після чого володар Франції розкрив логіку своєї позиції: оскільки він не є імператором з народження, то його панування не переживе того дня, коли він «перестане бути могутнім і не зможе викликати страх».

Отримавши таку категоричну відмову, К. Меттерніх зрозумів, що війна неминуча. Проте Наполеон зберігав надію на те, що Австрія не вступить у війну із Францією завдяки існуючим протиріччям з коаліціонерами, зокрема з Росією, та на родинні стосунки, що пов'язували його з Габсбургами.

Але, щоб виграти час, Наполеон погодився на підписання французько-австрійської таємної угоди. Зокрема, згідно із Дрезденською конвенцією, що була укладена 30 червня 1813 р. між Францією та Австрією, Наполеон дав згоду на австрійське посередництво для укладення загального або континентального миру та погодився на продовження Плейсвіцького перемир'я до 10 серпня 1813 р. Разом із тим імператор французів дав згоду на участь у мирних переговорах у Празі, що повинні були остаточно розпочатися не пізніше 5 липня 1813 р. за участю представників Франції, Росії та Пруссії при посередництві Габсбурзької імперії, незважаючи на попередження Л. Нарбонна про підступність союзників, що, на його думку, на Празькому конгресі разом із Австрією, планують організувати змову.

На конгресі у Празі, що розпочався 12 липня 1813 р. головна мета наполеонівської дипломатії залишалася такою ж, як і раніше -- в ході переговорів розколоти коаліціонерів. Зокрема, в інструкції французьким уповноваженим на конгресі А. Коленкуру та Л. Нарбонну, що була складена 22 липня 1813 р. Ю. Маре, йшлося про укладення сепаратного миру з Росією на вигідних для неї умовах. Але, якщо вона не буде поступатися, зазначив уже наступного дня у листі до Л. Нарбонна Ю. Маре, то потрібно домовлятися з Австрією; від її нейтралітету Франція тільки виграє. Водночас у цьому ж листі голова французької дипломатії стверджував, що Наполеон хоче миру, проте, якщо його досягти не вдасться, то військові дії повинні розпочатися не раніше 1 серпня 1813 р. Виходячи з цього плану, А. Коленкуру та Л. Нарбонну було наказано всіляко затягувати переговори до отримання нових інструкцій і виходити з принципу: «Хто чим володів, то це тому і належить». Тому позиція Франції на переговорах у цілому відрізнялась жорсткою безкомпромісністю. Головною ж метою союзників було будь-якими засобами втягнути Австрію у війну з Францією.

Але імператору французів не вдалося здійснити свій план. Як уже було зазначено, Австрія до цього часу практично домовилась про приєднання до коаліціонерів, про що Наполеона навіть не поставили до відома. Таким чином, посередник фактично приєднався до коаліції, тим самим намагаючись виграти час для остаточної реорганізації армії. Як відзначав К. Нессельроде: «Празький конгрес був просто насмішкою, насправді ніхто не бажав миру»33. Тому не випадково конгрес закінчився безрезультатно. Головним його підсумком стало офіційне приєднання Габсбурзької імперії до союзників. Водночас це було фіаско для наполеонівської дипломатії.

Приєднання Австрії до союзників значно посилило антифранцузьку коаліцію, процес формування якої остаточно завершився на початку вересня 1813 р.

Тепер до її складу входили Росія, Великобританія, Пруссія, Австрія, Швеція, Іспанія, Португалія та Баварія. Співвідношення сил різко змінилося на користь союзників. Це зумовило те, що у вирішальній битві під Лейпцигом (16-19 жовтня 1813 р.) Наполеон зазнав тяжкої поразки. Разом із тим під час цієї битви імператор французів черговий раз спробував розколоти коаліцію. Зокрема, після того, коли перший день «Битви народів» не виправдав його сподівань, Наполеон через полоненого під час битви австрійського генерала М. Мерфельда запропонував союзникам перемир'я та підкреслив, що готовий піти на поступки Габсбурзькій імперії. Проте союзники визнали його умови непереконливими і завдяки підкріпленню та усвідомлюючи свою перевагу, залишили без відповіді пропозиції французів.

Слід зазначити, що поразка у битві під Лейпцигом стала результатом прорахунків Наполеона в дипломатичному забезпеченні своєї політики. Його «силова дипломатія» вже не спрацьовувала. Вона перестала забезпечувати військові перемоги і стала заважати збереженню позицій Франції в Європі. Внаслідок цього імперія Наполеона почала блискавично руйнуватися.

Після поразки під Лейпцигом Наполеон змушений був відступити на територію Франції. Щоб відокремити його від французької нації напередодні вторгнення у Францію, уряди держав антифранцузької коаліції у Франкфурті-на-Майні в листопаді 1813 р. здійснили спробу дискредитувати імператора французів через дипломатичних представників Австрії, Великобританії та Росії. Зокрема, з ініціативи К. Меттерніха союзники через полоненого ними французького посланця у Веймарі барона Н. Сент-Еньяна запропонували Наполеону попередні умови для укладення загального миру, які йому фактично нічого не гарантували. Вони не сумнівалися, що він відмовиться від них, тому що військові дії продовжувалися. Таким чином, весь світ, і перш за все французи, побачать, що Наполеон не бажає миру, всупереч бажанню союзників. Але, незважаючи на те, що Наполеон побачив пастку, під впливом свого найближчого оточення та бажаючи краще зрозуміти наміри коаліціонерів, 1 грудня 1813 р. він прийняв запропоновані умови , що стало для них несподіванкою.

Отримавши згоду від Наполеона прийняти франкфуртські пропозиції, союзники на військовій раді у Франкфурті-на-Майні узгодили свою позицію. Зокрема, вони прийняли рішення про негайне продовження військових дій і 4 грудня 1813 р. обнародували декларацію зі зверненням до французького народу, де імператор французів був представлений як єдиний винуватець продовження війни, а також було наголошено, що союзники ведуть війну не проти французького народу, а проти Наполеона до остаточної перемоги над ним. З метою пропаганди та щоб проігнорувати прийняття Наполеоном франкфуртських пропозицій і виправдати інтервенцію у Францію, союзники контрдатували її 1 грудня 1813 р.

Після вторгнення союзних військ на територію Франції, Наполеон, усвідомлюючи критичне становище імперії, погодився розпочати переговори про мир на основі пропозицій союзників про повернення Франції до «природних кордонів». Вони проходили у м. Шатільон-сюр-Сен з 5 лютого по 19 березня 1814 р. між Францією та головними державами шостої антифранцузької коаліції (Росією, Великобританією, Пруссією та Австрією) при одночасному веденні військових дій, що увійшли в історію як Шатільонський конгрес.

Слід зазначити, що Шатільонський конгрес, як і Празький, був дипломатичною комедією. Для союзників мова йшла не про переговори, а швидше про те, щоб відтягнути час та потішити суспільну думку (немов союзники хочуть миру). Тому не випадково, що вони вирішили висунути завідомо неприйнятні умови миру, значно жорсткіші від франкфуртських пропозицій. Зокрема, для відновлення європейської рівноваги, Франція тепер уже мала повернутися до кордонів 1792 р., тобто відмовитись від усіх завоювань та не втручатися в питання територіального врегулювання у Європі. Якщо імператор французів їх не прийме, то, як і у Франкфурті, знову буде звинувачений в тому, що не бажає миру. Але Олександр І, що, як відомо, був проти переговорів з Наполеоном, побоювався, що той може пристати навіть на такі вимоги. Тому російський самодержець у спеціальній інструкції наказував своєму уповноваженому на конгресі графу О.К. Розумовському «не прискорювати хід переговорів».

Разом із тим у ноті від 4 січня 1814 р. уповноваженому на конгресі А. Коленкуру Наполеон зазначив, що має сумнів щодо щирості союзників та бажання Англії укласти справжній мир. Далі імператор французів сказав, що хоча він і прийняв франкфуртські вимоги союзників, та, найімовірніше, у них є інші задуми. Проте, знаючи про існування між ними суперечностей, сподівався розколоти їх під час переговорів.

Таким чином, ще до початку конгресу обидві сторони сумнівалися в його ефективності і не випадково, що на Шатільонському, як і на Празькому конгресі, ніхто насправді не прагнув до миру.

Щоб чинити тиск на Наполеона та зміцнити коаліцію, Росія, Великобританія, Австрія та Пруссія 1 березня 1814 р. уклали між собою Шомонський трактат, згідно з яким зобов'язувалися не вступати у сепаратні переговори та не заключати з Наполеоном перемир'я або миру до остаточної перемоги.

Фактично конгрес закінчив своє існування 18 березня 1814 р., коли представники союзників повідомили А. Коленкура, що усі суперечливі питання будуть вирішуватися тільки силою зброї. Хоча Наполеон відповів, що згоден прийняти усі їх пропозиції, але було вже пізно. 25 березня 1813 р. у декларації, укладеній у Вітрі, коаліціонери виклали усі мотиви, що спонукали союзників перервати переговори, а їх армії розгорнули рішучий наступ на Париж, що капітулював 30 березня 1814 р. після кровопролитної битви43. 7 квітня 1814 р. Наполеон був змушений зректися престолу, що означало падіння Першої імперії у Франції та закінчення закордонних походів російської армії (1813-1814 рр.).

Слід зазначити, що у сучасній російській історіографії дана проблема не знайшла ґрунтовного висвітлення і лише деякі дослідники торкалися її. Вперше вона згадується у книзі відомого саратовського дослідника М.О. Троїцького. Але, на нашу думку, не можна погодитися з твердженням історика в тому, що для Австрії у кінці 1813 р. бажано було б послабити, але зберегти Наполеона як можливого союзника для противаги Росії46. Науковець фактично повторив вигадку офіціозної російської історіографії , підхоплену радянськими істориками, які стверджували, що К. Меттерніху хотілося, щоб у Європі залишився Наполеон, уже не страшний для Австрії, але дуже небажаний для Росії як можливий союзник Австрії. На нашу думку, в цей час це було просто неможливим. По-перше, Австрії прийшлося покинути коаліцію, вона втратила вплив у Європі. По-друге, К. Меттерніх чудово розумів, що Наполеон ніколи не пробачить Габсбурзькій імперії вступу до складу антифранцузької коаліції. Як зазначив відомий сучасний російський історик В.М. Безотосний, феодальні правителі держав «Старого режиму» хотіли звільнитися від залізної руки Наполеона та небезпідставно боялися, що в протилежному випадку через певну кількість років вони як почесні полонені можуть тягнути вулицями Парижа почесну колісницю «безрідного корсиканця», котрий залишився на троні. На наш погляд, К. Меттерніху для противаги Росії дійсно була потрібна Франція, але без Наполеона, що виявилося дуже швидко. Як відомо, під час роботи Віденського конгресу (1814-1815 рр.) через суперечності у польському та саксонському питаннях між Росією, що була підтримана Пруссією, а також Габсбурзькою імперією та Великобританією була створена антиросійська коаліція. Зокрема, 3 січня 1815 р. Англія, Австрія та Франція підписали таємний договір проти Росії та Пруссії. Так колишні вороги стали друзями.

К. Меттерніх шантажував союзників тим, що якщо вони не погодяться запропонувати Наполеону мир на умовах Люневільського договору, Австрія вийде з коаліції. Але слід зазначити, що у даний момент такої загрози з боку Австрії не існувало. На превеликий жаль, це вигадка дослідника. Адже, як уже говорилось, ініціатором франкфуртських переговорів був керманич австрійської зовнішньої політики. Його план повністю схвалив Франц І.К. Меттерніх зумів переконати Олександра І та британського посла у Відні лорда Ебердіна (Абердіна), ознайомивши їх з метою проведення переговорів. Російський самодержець поцікавився у К. Меттерніха, чи не буде ризикованою спроба запропонувати такі умови Наполеону. Меттерніх відповів, що той ніколи їх не прийме. Олександр І погодився на цей план, заявивши при цьому, що коли імператор французів погодиться на переговори, то потрібно зробити умови більш жорсткими. Тільки прусський канцлер К.А. Гарденберг був проти цього плану.

Далі М. Троїцький стверджує, що, отримавши 15 листопада 1813 р. пропозиції від союзників, імператор французів на два місяці затягнув їх «вивчення». Адже умови союзників, запропоновані Наполеону на умовах Люневільського миру, позбавляли його завоювань 1802-1811 рр., але зберігали за ним Францію як велику державу53. Дослідник фактично повторив думку відомого наполео- нознавця Є. Тарле про те, що, не відмовляючись прямо від умов, привезених до нього в Париж із Франкфурта Н. Сент-Еньяном, Наполеон протягом двох місяців (починаючи з 15 листопада 1813 р., коли умови були йому доставлені) робив вигляд, начебто теж хотів миру, але різноманітними засобами затягував час. Слід зазначити, що, ознайомившись 15 листопада 1813 р. з умовами союзників, переданими через Н. Сент-Еньяна, Наполеон відразу побачив, що це якась дипломатична гра коаліціонерів . Умови були для нього прийнятними, проте вони були неофіційними і не давали йому ніяких гарантій, тому що, згідно з пропозиціями союзників, військові дії продовжувались. Це, в свою чергу, не захищало Францію від будь-якого іноземного вторгнення, про що, мабуть, з ідеологічних причин, не кажуть Є. Тарле та інші радянські історики. Як підкреслював свідок цих подій, особистий секретар-архівіст барон А. Фен, «Наполеон, відмовляючись від Німеччини й Іспанії, а також розлучаючись з інтересами всієї Голландії та Італії, тим не менш не отримував впевненості у тому, що він врятує Францію від приниження. Остаточний мир при цьому залишався не менш крихким та хистким, з перспективою військових дій». Розгадавши гру союзників, імператор французів, як уже зазначалося, 16 листопада 1813 р. погодився брати участь у мирному конгресі, призначивши уповноваженим А. Коленкура, відомого поборника миру, та запропонував, щоб місцем його проведення був обраний Мангейм. Для К. Меттерніха така відповідь була повною несподіванкою та, безумовно, його не влаштовувала. Адже, як уже згадувалося, союзники не мали наміру проводити з Наполеоном офіційних переговорів. Їх метою було дискредитувати імператора французів, щоб показати усім, перш за все французам, що він не хоче миру, начебто всупереч бажанню союзників. У нашому розпорядженні є маловивчений дослідниками документ, датований 22 листопада 1813 р., який підтверджує хід наших роздумів. Зокрема, в ньому йдеться про те, що Олександр І у розмові зі шведським представником Г.А. Веттерстедтом, який знаходився у листопаді-грудні 1813 р. із місією при російському імператорові, заявив, що зараз готується декларація, мета якої -- сповістити, що у союзників немає планів розчленування Франції, і що вони вимагають лише миру, але миру такого, що повинен був забезпечити спокій і незалежність континенту та встановити для Франції її природні кордони -- Рейн, узбережжя двох морів, Альпи та Піренеї. Г. Веттерстедт також повідомляв, що Олександр І не згоден з тими, хто хоче обмежити цю декларацію урочистою формою самого маніфесту і він бажав би розповсюдити його у вигляді закликів, наводнити ними Францію, наскільки дозволить поліція Наполеона ... Існування цього документа підтверджує те, що союзники із самого початку не мали наміру йти на примирення з Наполеоном. Тому, коли 16 листопада 1813 р. володар Франції погодився на проведення мирного конгресу у Мангеймі, К. Меттерніх у листі до Ю. Маре 25 листопада 1813 р. заявив, що перед тим, як вступити у переговори, Наполеон повинен прийняти пропозиції союзників, що були передані із Сент-Еньяном. Таким чином, твердження, що Наполеон два місяці вивчав умови союзників і затягнув час, є безпідставним. Насправді, його більше намагалися затягнути союзники для того, щоб досягти поставленої мети.

Можна погодитися з думкою М. Троїцького, що «Наполеон не бажав ні відхиляти мирні переговори, ні погоджуватися на них», і що імператор французів не збирався складати зброю60. Слід також зазначити, що, на відміну від свого найближчого оточення, Наполеон зрозумів, що пропозиція союзників -- це пастка, та мобілізував усі можливі ресурси, щоб поповнити армію. Але він не міг діяти по-іншому, оскільки бачив, що, прикриваючись пропозиціями про мир, союзники готуються до вторгнення у Францію . Проте під впливом свого оточення і враховуючи суспільну думку французів, що дійсно бажали миру, а також маючи бажання глибше розпізнати плани коаліціонерів, Наполеон 2 грудня 1813 р. прийняв пропозиції союзників, що були передані Н. Сент-Еньяном, не дивлячись на те, що це був дипломатичний трюк. Вони пішли на це, маючи надію, що Франція відкине такі умови. Проте, на превеликий жаль, М. Троїцький не говорить про цей загальновідомий факт, а знову заявляє про те, що Наполеон затягував переговори, а тим часом закликав до зброї зовсім юних новобранців, що називались у насмішку «марії-луїзи». На превеликий жаль, ці положення автор повторив й у новій книзі «Олександр І проти Наполеона».

Про ці події йдеться і в колективній монографії, присвяченій зовнішній політиці Росії в першій половині ХІХ ст. Можна погодитися з твердженням О.С. Ситіна, який написав розділ «Росія та падіння імперії Наполеона» в зазначеній книзі, що на Празькому конгресі 1813 р. жодна сторона не хотіла всерйоз добиватися укладення мирного договору і що французька сторона пропонувала продовжити переговори, сподіваючись утримати Австрію від вступу у війну. Але є суперечливим твердження автора про те, що К. Меттерніх також пропонував продовжити переговори, але під тиском союзників був змушений поступитися та заявити про закриття конгресу і про невдачу свого посередництва. Але австрійський канцлер продовжував боротьбу. Далі автор каже про те, що 6 серпня 1813 р. Наполеон поставив вимоги для укладення домовленостей Австрією щодо її вступу у війну. У відповідь К. Меттерніх вручив А. Коленкуру документ, в якому було менше вимог, ніж у Рейхенбахської конвенції. Одночасно К. Меттерніх склав інший текст, умови якого відповідали Рейхенбахській конвенції. З цим варіантом і були ознайомлені представники Росії та Пруссії, щоб переконати їх, начебто Наполеону були пред'явлені усі вимоги.

Слід відзначити, що ще під час Плейсвіцького перемир'я Габсбурзька імперія вже фактично домовилася з коаліціонерами. Зокрема, на конгресі, спланованому в Празі, австрійські уповноважені, згідно з попередніми домовленостями з коаліціонерами, крім чотирьох попередніх умов миру, пред' являть французькій стороні також і додаткові вимоги, з якими, на думку К. Меттерніха, Наполеон ніколи не погодиться. Було вирішено. що якщо вони не будуть прийняті до 1 червня 1813 р., то Австрія приєднається до коаліції. Французів же поставлять до відома лише про мінімум австрійських вимог. Таким чином, він попаде у розставлену пастку. На думку К. Меттерніха, Наполеон буде втягнутий у безкінечні переговори, що віддалять його від французького народу, невдоволеного тим, що їх імператор відхилив прийнятні умови миру. Так підготовлювався ґрунт для послідуючих заяв про те, що коаліція воює не з Францією, а з Наполеоном. Як уже зазначалося, результатом переговорів союзників з Австрією став таємний договір Габсбурзької імперії з Росією та Пруссією, що увійшов в історією як Рейхенбахська конвенція. Зазначимо, що про існування цього договору Австрія не повідомила імператора французів.

Під час дрезденської зустрічі голова австрійської дипломатії ознайомив Наполеона з умовами, що були узгоджені із союзниками. Як відомо, володар Франції їх не прийняв. Але, якщо він і прийняв би ці умови, то, згідно з таємним договором Австрії з коаліціонерами, повинні були висунуті й додаткові вимоги. Таким чином, Габсбурзька імперія ще до Празького конгресу, не дивлячись на своє посередництво, фактично приєдналася до коаліції.

Після того як французькі контрпроекти, в силу різних обставин, були доставлені у Прагу лише 11 серпня 1813 р., К. Меттерніх оголосив про розпуск конгресу та закінчення австрійського посередництва. 12 серпня 1813 р., керуючись таємними зобов'язаннями, прийнятими ще у Рейхенбасі, він оголосив, що Габсбурзька імперія офіційно приєднується до коаліції.

У 2005 р. вийшла монографія Б.П. Фролова. Але вона нічого не привнесла нового у проблему, що розглядається. Проте, на превеликий жаль, книга також страждає багаточисельними фактологічними помилками. Зокрема, науковець стверджує, що укладення Плейсвіцького перемир'я було пов'язано з тим, що, налякані успіхами Наполеона, що вже вторгнувся у Сілезію, російський імператор та прусський король звернулися за допомогою до Австрії. Та не забарилася втрутитися в події69. Але, як відомо, союзні монархи дійсно були занепокоєні перемогами імператора французів при Лютцені та Бауцені і вже велися переговори з Габсбурзькою монархією про її перехід до антифранцузької коаліції. Проте слід зазначити, що не дивлячись на важке становище об'єднаної російсько-прусської армії, Олександр І та Фрідріх Вільгельм ІІІ за допомогою до Австрії, що зберігала озброєний нейтралітет, не звернулися і Плейсвіцьке перемир'я між Францією та російсько-прусською коаліцією було підписано без австрійського посередництва. Також Б. Фролов повторив положення, що було характерним для радянської історіографії. Зокрема, що переговори у Празі у 1813 р. закінчилися невдало, тому що Наполеон відмовився йти на будь-які територіальні поступки, хоча загальновідомо, що кожна зі сторін не бажала миру.

У контексті участі російської армії у війнах з Наполеоном торкнувся даної проблеми і В.М. Безотосний. Зокрема, він констатує, з чим погоджуємося і ми, що імператор французів вирішив до кінця з'ясувати наміри Австрії, тому погодився на австрійське посередництво у переговорах та відправив своїх представників у Прагу.

У жовтні 2011 р. у МДУ імені М.В. Ломоносова захистив дисертацію М.О. Могилевський, що в контексті дипломатичної і військової історії Закордонного походу російської армії 1813-1814 рр. приділив увагу розглянутій проблеми. Зокрема, використовуючи різного роду джерела, у тому числі й документи архівів Міністерства закордонних справ Франції і Зовнішньої політики Російської імперії, автор вперше у сучасній російській історіографії в цілому розкрив дане питання, узагальнивши дослідження зарубіжних та російських дослідників. Проте, працюючи у вищезгаданих архівах, історику, на превеликий жаль, не вдалося виявити нові документи, що суттєво вплинули б на загальноприйняту точку зору. Зокрема, дослідник посилається на раніше опубліковані документи. До того ж М.О. Могилевський припустився цілої низки неточностей і помилок. Так, наприклад, автор стверджує, що напередодні франкфуртських переговорів австрійські й англійські дипломати, в кінцевому результаті, виробили мирні пропозиції, що були адресовані Наполеону. Проте, як вже говорилося, автором умов, запропонованих Наполеону, був К. Меттерніх, що ознайомив з ними союзників. М. Могилевський також стверджує, що франкфуртські пропозиції союзників хоча і не були для Наполеона кабальними, проте він не вірив у щирість коаліціонерів і підозрював, що вони мають далекоглядні плани. Наполеон вгадав приготовану для нього пастку і вміло її уникнув, прийнявши 2 грудня 1813 р. пропозиції союзників. Слід зазначити, що М. Могилевський, говорячи про пастку, що була розставлена для Наполеона коаліціонерами, не пояснює її суті. Адже метою переговорів було дискредитувати його в очах французів і тим самим «відокремити» від усієї французької нації. Кажучи про дискримінацію Наполеона за допомогою пропаганди, що почалася фактично з квітня 1805 р., М. Могилевський не згадує про те, що тепер вона була підсилена практикою дипломатичною, зокрема за допомогою переговорів. Тому, на наш погляд, дуже важливо розкрити дипломатичну гру союзників під час підготовки цих переговорів. Як уже було зазначено, переговори коаліціонерів із Наполеоном були неофіційними, і, хоча їх умови були прийнятними, проте вони фактично не давали Наполеону ніяких гарантій, оскільки військові дії продовжувалися. Зроблено це було для того, щоб імператор французів відмовився від цих умов, яких неможливо було виконати і таким чином весь світ, і зокрема французи, дізнаються, що Наполеон, на відміну від союзників, не бажає миру.

Заключним етапом роботи союзників по ізоляції Наполеона від французького народу була так звана франкфуртська декларація союзників, що мала велике значення у пропагандистській війні союзників . Зокрема, щоб проігнорувати прийняття Наполеоном франкфуртських пропозицій союзників, коаліціонери з метою пропаганди, як уже було зазначено, контрдатували її 1 грудня 1813 р. (насправді, вона була опублікована 4 грудня 1813 р.). Про це, на превеликий жаль, не згадує М. Могилевський. Він також не розкриває причин, що змусили імператора французів прийняти пропозиції союзників, передані через Н. Сент-Еньяна. Адже, як уже говорилось, під впливом свого найближчого оточення і враховуючи суспільну думку французів, які дійсно хотіли миру, а також щоб глибше дізнатися про плани коаліціонерів, Наполеон 1 грудня 1813 р. прийняв франкфуртські пропозиції союзників.

М. Могилевський також робить односторонні висновки з даної проблеми. Зокрема, він стверджує, що у зриві переговорів як на Празькому так і на Шатільонському конгресах був винен більше Наполеон. Проте, як засвідчують багаточисельні документи та дослідження, ці переговори, на превеликий жаль, були дуже гарно розіграною комедією, тому що насправді жодна зі сторін не бажала миру, а бажала перемогти одна одну.

Слід також сказати, що нова спроба дослідника покращити історіографічну ситуацію в черговій публікації не принесла бажаних результатів.

Таким чином, можна зробити висновок, що сучасна російська історіографія поступово позбавляється стереотипів в оцінці історичних подій минулого, що були притаманні радянській історіографії. Завдяки нагромадженню значної історіографічної продукції, науковців стала цікавити не тільки проблема участі Росії у війні з Наполеоном у 1812 р., але й в закордонних походах 1813-1814 рр., що були її органічним продовженням. Зокрема, історики почали глибше досліджувати не тільки військову, але і дипломатичну їх історію. Разом із тим, якщо після розпаду СРСР виходили роботи, яким у переважній більшості була притаманна слабка джерельна база, багато фактологічних помилок, то останнім часом почали з'являтися дослідження, побудовані на використанні нових джерел та врахуванні досягнень зарубіжної історіографії.

Слід також зазначити, що в сучасній російській історіографії немає спеціальних ґрунтовних праць, присвячених даній проблемі, і тому вона потребує подальшого дослідження.

Размещено на Allbest.ru