Ліквідація органами держбезпеки УСРР опозиційних громадсько-політичних організацій у 1920-х рр.

Голова ОДПУ Ф. Дзержинський не поділяв стурбованості своїх колег. Ще 15 березня 1924 р. він направив своїм заступникам В. Менжинському та Г. Ягоді записку, в якій зауважував, що не розуміє причин переслідування сіоністів: «Більшість причин скарг на нас спирається на переслідування їх нами. Коли їх переслідують, вони у тисячу разів небезпечніші [...] їхня партійна робота для нас цілком безпечна -- робітники (істинні) за ними не підуть, а їхні крики, пов'язані з арештами, долітають до банкірів і “євреїв” усіх країн і нашкодять нам немало. Програма сіоністів нам не несе небезпеки, навпаки, я вважаю її корисною [...]. Ми маємо асимілювати тільки зовсім незначний відсоток, вистачить. Інші повинні залишатися сіоністами». Далі він висловив припущення, що, можливо, слід домовитися про обопільне невтручання у політичне життя. Але «нещадно бити і карати спекулянтів (накип) і всіх хто порушує закони». 24 березня 1924р. він знову звернувся до В. Менжинського з вимогою зміни тактики щодо сіоністів⁶⁶. Російський історик В. Ізмозик інтерпретував таку поведінку голови таємної поліції як розбіжність думок у партійно-радянському керівництві СРСР⁶⁷. Вірогідно, Ф. Дзержинський, по-перше, демонстрував прагматичний погляд щодо виникнення можливих політичних та економічних проблем у підтримці єврейськими організаціями лівих ідей закордоном; по-друге, зупиняв ретельних виконавців, які, напевно, без санкції розпочали масові арешти. Він пояснював причини іншої тактики у боротьбі з сіоністами у порівнянні з анархістами, меншовиками, більший відсоток яких, поряд з адміністративним висланням, потрапляв у концтабори⁶⁸. У пік боротьби з сіонізмом Т. Дерибас і Я. Генкін, доповідаючи у травні 1925 р. Ф. Дзержинському про результати операцій, згадали лише 15 осіб, засуджених на три роки концтабору.

Як свідчать документи, місцеві партійно-радянські та правоохоронні органи не були готові до сплеску сіонізму. За свідченнями прокурора Л. Крайнєва організації переживали такий ентузіазм, що репресії іноді сприяли посиленню симпатій сіоністів і сприяли кількісному зростанню. Тому арешти та вислання використовувалися обережно. Хоча за результатами проведеної операції з 13 березня по 1 травня 1924 р. у СРСР було заарештовано 3,5 тис. сіоністів, в Україні на 2 вересня -- до 2 тис. осіб. Більшість після підписки про припинення політичної діяльності звільнили. На травень 1925 р. у СРСР було вислано лише 132 сіоніста.

Всього протягом 1923-1925 рр. в адміністративному порядку вислали 213 осіб. Із січня по 15 листопада 1926 р. в Україні було проведено 886 арештів, із них представлено до адмінвислання 301 особу, вислано за межі УСРР 237 осіб. Найбільша кількість була вислана з Київського (33 осіб), Одеського (30 осіб), Проскурівського (17 осіб), Вінницького (16 осіб), Харківського (16 осіб), Кам'янець-Подільського (12 осіб) округів. За віком левову частку складала молодь: до 18 років -- 4 особи, до 24 років -- 101. Такі цифри свідчать, що люмпенізована єврейська молодь була основним джерелом зростання сіоністських організацій. Водночас, це дало підстави сіоністам формувати громадську думку про те, що органи ДПУ борються з «хлопчаками».

За соціальною ознакою з числа висланих -- 15 робітників, 6 селян, 36 службовців, 58 осіб вільних професій, 110 осіб «невизначених занять»⁷². Л.Крайнєв зауважував, що органи прокуратури та держбезпеки, мовляв, при висланні дотримувалися класового принципу. Напевно, це свідчило, що ДПУ заарештувало і висилало професійних організаторів, які займалися партійно- організаційною роботою.

Розмірковуючи над методами боротьби проти сіонізму, зважаючи всі «за» та «проти», заступник голови ДПУ УСРР К. Карлсон акцентував увагу на наступному: якщо сіонізм є масовим рухом економічного і політичного характеру єврейської дрібної буржуазії, то чи правомірно застосовувати, крім репресивних заходів, ще й методи паралізації сіоністського руху? Маючи усталені політичні погляди, він писав, що якби у наявності було 10-ти мільйонне єврейське населення, із якого 1,5 чи 2 мільйони складала дрібна буржуазія, то роздуми про методи та засоби боротьби, що виходили «із елементарних основ нашої політики» були б відсутні. «Але вся серйозність становища полягає у тому, -- зазначав К. Карлсон, -- що через історичні об' єктивні причини ця дрібна буржуазія уособлювала три чверті, якщо не більше, єврейських мас, що населяли Україну і, таким чином, класове питання, суто економічна боротьба, перетворювалася на боротьбу з національною одиницею. Оскільки це так, перед нами стоїть завдання паралізації сіоністського руху із меншими збитками для всієї єврейської маси загалом».

Враховуючи всі аспекти єврейського руху К. Карлсон рекомендував поряд з продовженням репресій щодо сіоністського дорослого активу застосувати ряд політичних, економічних, пропагандистських заходів. Серед політичних заходів -- кадрове посилення єврейських партійних секцій, що автоматично підняло б рівень довіри до них з боку місцевих партійних апаратів. Євсекції повинні були організувати пасивні безпартійні єврейські маси. Керівництво ЛКСМУ мало переглянути критерії прийому єврейської містечкової молоді з метою широкого залучення до громадської роботи, розглянути можливість створення при ЦК ЛКСМУ єврейської секції. Він також пропонував створити позапартійні громадські організації для об'єднання політично активних громадян з лівими поглядами, яких не влаштовувала деякі тактичні кроки більшовиків. Через такі громадські організації, можливо, навіть культурницького спрямування, численні акції та дискусії робота євсекцій була б більш ефективною.

В економічній галузі, на думку чекіста, необхідно було максимально приділити увагу єврейській колонізації, надавати довгострокові кредити для бажаючих працювати у сільському господарстві, залучати євреїв для роботи у місцевій промисловості тощо. Це була можливість дещо знизити соціальну напругу і ліквідувати соціальну базу сіонізму.

У пропагандистській роботі К. Карлсон пропонував зробити існуючі єврейські газети «дійсно масовими», створити мережу єврейських газет російською мовою, видавати масовими тиражами брошури з роз' ясненням політики влади у галузі єврейського переселення, можливості розвитку єврейської культури тощо. Вважалося за доцільне запрошення групи комуністів з Палестини, які б «проінформували єврейські маси про класову боротьбу [...] і співставили процес подальшого розвитку єврейського народу в нашому Союзі і в Палестині». Реалізація таких рекомендацій вимагала тісної співпраці радянських, партійних органів, апарату ДПУ УСРР.

Аналіз боротьби з політичними партіями й організаціями -- опонентами більшовиків -- засвідчив устремління компартійного керівництва не лише впровадити диктатуру, а й ефективно впливати через терор на суспільство. Демонстрація сили у ліквідації політичних опонентів була лише однією з площин у взаємовідносинах Й. Сталіна та його оточення із суспільством. Загалом це був типовий і прогнозований крок комуністичної диктатури.

Література

1 Солдатенко В.Ф. Українська революція. Концепція та історіографія. -- К., 1997. -- 412 с.;

2 Ліквідація багатопартійності в Україні (1920-1925 рр.): історіографія проблеми [Текст]: дис.... канд. іст. наук: 07.00.06; Дніпродзержинський держ. технічний ун-т. -- Д., 2006. -- 207 арк. та ін.

3 Павлов Д.Б. Большевистская диктатура против социалистов и анархистов. 1917 -- середина 1950-х годов. -- М., 1999. -- С. 131-222;

4 Боева Л.А. Деятельность ВЧК-ОГПУ по формированию лояльности граждан политическому режиму (1921-1924 гг.). -- М., 2003. -- 151 с.;

5 Мовчан О.М. Придушення меншовицької опозиції в професійному русі України (1920-1924 рр.) // Укр. іст. журн. -- 1993. -- № 2/3. -- С. 31.

6 Вєтров Р.І. До питання про остаточну ліквідацію меншовиків в Україні у 19201924 рр. [Електронний ресурс] // Інтелігенція і влада. -- 2007. -- Вип. 9. -- С. 104.

7 Кокін С.А., Мовчан О.М. Ліквідація більшовиками правоесерівської і меншовицької опозиції в Україні в 1920-1924 рр. -- К., 1993. -- 59 с.;

8 Меньшевики в 19191920 гг. / Ответ. ред.: Галили З., Ненароков А.; Отв. сост. Павлов Д. -- М., 2000. -- 935 с.;

9 Меньшевики в 1921-1922 гг. / Ответ. ред.: Галили З., Ненароков А.; Отв. сост. Павлов Д. -- М., 2002. -- 622 с.

10 Морозов К.Н. Судебный процесс социалистов-революционеров и тюремное противостояние (1922-1926): этика и тактика противоборства. -- М., 2005. -- 736 с. та ін.

11 Вирок Українській революції: «Справа ЦК УПСР» / Упор. Т. Осташко, С. Кокін. -- К., 2013. -- С. 103-104.

12 Т. Осташко звернула увагу, що попередньо замість слова «інтелігенція» було написано «міщанство». Див.: Осташко Т. Створення «справи ЦК УПСР» // Вирок Українській революції... -- С. 58.

13 Держархів Вінницької обл. -- Ф. Р-489. -- Оп. 4. -- Спр. 22. -- Арк. 217.

14 Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи. -- К., 1997. -- С. 254-267.

15 Коммунистическая партия Украина в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК. -- Т. 1, 1918-1941. -- К., 1976. -- С. 22.

16 Гусєв В.І. Бунд, Комфарбанд, євсекції КП(б)У: місце в політичному житті України (1917-1921 рр.). -- К., 1996 -- С. 69.

17 Ленін В. Повне зібр. творів. -- Т. 8. -- С. 72, 74-75.

18 ВЧК-ГПУ. Документы и материалы / Ред.-сост. Ю.Г. Фельштинский. -- М., 1995. -- С. 119-120.

19 Гусєв В.І. Бунд, Комфарбанд, євсекції КП(б)У. -- С. 87-113.

20 ВЧК-ГПУ. Документы и материалы / Ред.-сост. Ю.Г. Фельштинский. -- М., 1995. -- С. 121.

21 Измозик В. Ф.Э. Дзержинский, ОГПУ и сионизм в середине 20-х годов // Вестник Еврейского университета в Москве. -- 1995. -- № 1. -- С. 143-144.

22 Очеретянко В.І. Грудневі 1923 р. події на Соловках // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. -- Вип. 3. -- К., 1998. -- С. 105-111.

Размещено на Allbest.ru