Особливості зображення гетьмана Івана Мазепи в сучасній російській історіографії: головні тенденції

Размещено на http://www.allbest.ru

ОСОБЛИВОСТІ ЗОБРАЖЕННЯ ГЕТЬМАНА ІВАНА МАЗЕПИ В СУЧАСНІЙ РОСІЙСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ: ГОЛОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ

Владислав Яценко

У статті висвітлюються головні підходи, що панують в сучасній російській історіографії при зображені гетьмана Івана Мазепи. Дослідник зазначає, що при висвітлені гетьманства Івана Мазепи сучасні російські історики презентують три підходи: консервативний імперський, ліберальний і поміркований.

Ключові слова: Іван Мазепа, Петро І, сучасна історіографія, гетьман.

Після розпаду СРСР і утворення незалежної держави України, вітчизняна історична наука доволі швидко поринула у процес переосмислення українського минулого. Воно супроводжувалось перевідкриттям/відкриттям вітчизняними науковцями українського, не радянського наративу, створеного представниками української народницької та державницької школи в історіографії. Від середини 90-х рр. ХХ ст. почала набирати обертів й ще одна тенденція: українські історики усе частіше почали звертатися до наукових методів і концепцій, наявних у західній гуманітаристиці. При цьому вони намагались, щоправда не завжди послідовно, вписати українське минуле в європейський контекст, принаймні у його центральноєвропейському вимірі.

Відмова від українського радянського наративу, що спирався на русоцентричну візію минулого України, супроводжувалося критикою останнього і змінами підходів щодо висвітлення місця Росії в українській історії. Щодо останньої, то риторика про «братній народ і провідну роль Російської держави», яка особливо буйно квітла після публікації тез «Про 300-річчя возз'єднання», швидко поступилася місцем тезам про менше зло, а в подальшому, навіть «колоніальному дискурсові», який в українських реаліях застосовувався вкрай не послідовно, більше вживався щодо ранньомодерного часу, доби імперії Романових і значно менш впевнено щодо доби СРСР. Згадані процеси відбувались паралельно і підсилювали, чи навіть легітимізували ще один важливий процес: повернення до пантеону українських героїв низки раніше татуйованих історичних постатей, серед яких особливе місце посідав гетьман Іван Мазепа.

Для великої частини представників російської історичної науки від початку 90-х рр. ХХ ст. і до сьогодні вище окреслені процеси в українській історіографії, які можна охарактеризувати як «націоналізація» історії, виявились неочікуваними і доволі неприйнятними. Особливих нарікань серед частини російських гуманітаріїв викликали прагнення їх українських колег піддати переоцінці низку сюжетів нещодавно спільного минулого. У контексті ранньомодерного часу мова йшла, насамперед, про переоцінку змісту та наслідків Переяславсько-Московських домовленостей 1654 р, тлумачення низки епізодів козацько-московського протистояння у другій половині XVII ст. як війн, нарешті, презентацію таких гетьманів, як Іван Виговський та особливо Іван Мазепа, поборниками ранньомодерної української державності, втіленої у Гетьманщині, проти зазіхань Москви.

Критика підходів власних візаві, властива як російській так і українській історіографії, доволі швидко перетворила висвітлення подій минулого «на поле битви», де кожна із протиборствуючих сторін прагне обстояти власну правоту. Діалог історіографій при цьому відбувається вкрай специфічно, натомість активізація «бойових дій» старанно заохочувана політикумом, ЗМІ та торговельною кон'юнктурою відбувається перманентно, особливо під час відзначення в Україні та РФ чергових урочистостей з нагоди ювілеїв/роковин різних історичних подій. Побічним наслідком цих процесів є вироблення в сусідніх державах різного, часами діаметрально протилежного, сприйняття історії свого сусіда. На особливостях висвітлення постаті гетьмана І. Мазепи і історії Гетьманщини під його правлінням у сучасній російській історіографії в контексті вище окресленого історичного протистояння ми б і хотіли зосередитися у нашій розвідці.

українознавчий російський історичний мазепа

Розвиток українознавчих студій в російській історичній науці на прикладі аналізу досліджень з мазепинської теми

Відсутність у російській історичній науці за доби СРСР україністики як самостійного наукового напрямку призвело до того, що свої міркування і ставлення до гетьмана І. Мазепи протягом 90-х рр. ХХ ст. і 2000-х висловлювали передусім історики, чиїм колом наукових інтересів була русистика. Антимосковський виступ гетьмана у 1708 р, трактований від часів Петра І як надзвичайна зрада, посприяв тому, що постать гетьмана була добре вмонтована в російський національний наратив. Щоправда гетьман не міг похизуватися, на відміну від Богдана Хмельницького, ретельною увагою російських науковців до своєї постаті. Донедавна російські історики не присвячували гетьманові спеціальних монографічних праць, згадуючи про нього, доволі часто побіжно або в узагальнюючих курсах, в контексті передумов Полтавської битви 1709 р., або із більшою кількістю біографічних деталей в численних працях, які присвячувалися значно успішнішому опонентові гетьмана -- першому російському імператорові Петру І.

Своєрідною особливістю більшості праць російських науковців ХІХ-ХХ ст., де йшлося про Мазепу, було те, що викладена у них інформація часто була рефреном фактів, викладених у дослідженнях українських чи чужоземних істориків. Винятком з цього правила у ХІХ ст. були дослідження Н. Устрялова та С. Соловйова. Їх праці хоч і не були позбавлені впливу малодостовірних джерел, на кшталт спогадів Яна Хризостома Пасека про амурні пригоди молодого Мазепи, втім висвітлюючи постать і вчинки гетьмана, вони переважно спиралися на матеріали з російських архівів. Зміст яких Н. Устрялов інтерпретував вкрай тенденційно, а С. Соловйов доволі стримано.

За СРСР російські науковці, згадуючи про гетьмана спиралися насамперед на дослідження згаданих метрів російського наративу ХІХ ст., а також на перше монографічне дослідження біографії гетьмана, що вийшло з-під пера одного із засновників народницької течії в українській історіографії М. Костомарова. Зазначимо, що в надрукованій у 1989 р. монографії «Время петровських реформ», один з найкращих знавців російської історії XVIII ст. і біографії царя- реформатора Є. Анісімов презентував поміркований підхід до І. Мазепи та козацько-московських взаємин другої половини ХУП-ХУШ ст., спираючись саме на праці С. Соловйова та М. Костомарова. Дослідник цілком справедливо зазначав, що головна причина козацько-московських конфронтацій в цілому та «мазепинської зради» зокрема, обумовлювалась суперечностями політичного та соціально-економічного розвитку України й прагненням царської влади позбавити її політичної автономії. Науковець відзначив, що загостренню протиріч між Батурином і Москвою істотно посприяла Велика північна війна 17001721 рр. у перше десятиріччя якої окреслилась низка проблем, пов'язаних із розповсюдженням петровських перетворень на Гетьманщину. Останні ставили під питання її політичний устрій, погіршували умови військової служби козаків, засвідчували наявність протилежних підходів щодо долі приєднаного у 1704 р. до Гетьманщини Правобережжя, нарешті, ставили гетьманську адміністрацію в умовах розгортання московського походу Карла XII на Москву перед необхідністю самій шукати сил для захисту автономії.

На жаль, роки перебудови для російських істориків на відміну від українських не стали своєрідним «Рубіконом» щодо зміни оцінок у ставленні до гетьмана Мазепи. Тоді як в Україні у 1989 р. з'явилася розвідка В. Марочкіна «Гірка чаша Івана Мазепи», а наступного року роздуми того ж дослідника

Марочкіна та М. Брайчевського, які фактично започаткували процес «реабілітації» гетьмана у вітчизняній історіографії, в російській історичній науці підхід Є. Анісімова фактично не був підтриманий. Вже наступного після виходу в світ його дослідження 1990 р. в Росії вийшла низка праць дотичних постаті Петра І, що містили традиційно негативні інтерпретації гетьмана Мазепи.

У цьому контексті досить знаковою була реакція російських істориків на пропозицію Я. Дашкевича відмовитись від ідеологічних стереотипів щодо Мазепи. Пропозиція була висловлена на ХІ Загальносоюзній конференції у Архангельську, у вересні 1989 р., під час роботи неформального круглого столу, де обговорювалися проблеми усунення ідеологічних стереотипів у науці й виявилася для російських науковців не зрозумілою.

Відверте небажання бачити Мазепу поза імперським дискурсом, призвело до того, що хоча перші спроби в цьому напрямку і були здійснені ще на початку 90-х рр. ХХ ст., втім світ вони побачили значно пізніше. Досить показовою у цьому випадку є доля розвідки про гетьмана написана у 1992 р. московським істориком А. Чудіновим. Стаття була написана із опертям на праці українських істориків-народників, -- М. Костомарова, Д. Яворницького, М. Грушевського -- чиї праці як раз почали перевидаватися, а також розвідки І. Борщака, В. Луціва та переклад узагальнюючого синтезу О. Субтельного, які також були вже приступні авторові. Хоча дослідник і повторив кілька історіографічних міфів про Мазепу, втім презентована ним постать гетьмана істотно відрізнялася від традиційної для радянського наративу оповіді про егоїста-авантюриста. З-під пера московського дослідника гетьман постав одним з перших «просвічених володарів» ХУІІІ ст., який поклав край згубним міжусобицям на Гетьманщині, намагався полегшити податковий тягар для поспільства, вкладав великі кошти у розвиток національної культури, жертвуючи чималі кошти на будівництва та підтримку навчальних закладів: Києво-Могилянської академії та Чернігівського колегіуму.

Побудувавши текст стилістично таким чином, щоб уникнути характеристики антимосковського виступу гетьмана 1708 р., як «зради», історик у невластивій формі для тогочасної російської історіографії наголосив, що саме Петро І підштовхнув Мазепу до переходу на бік Карла ХІІ, відмовивши йому в наданні військових сил для захисту Гетьманщини в умовах шведського наступу на Москву. Більше того відзначивши, що «українські землі були для петровської дипломатії лише розмінною монетою», яку пропонували як винагороду за союз то польській шляхті, то англійському герцогові Мальборо, дослідник порівняв шведський вибір гетьмана із відповідними кроками іншої визначної постаті, якій у радянському наративі відводилася роль «апостола возз'єднання» і чий авторитет був беззаперечним -- гетьманом Богданом Хмельницьким. Подібні трактування надзвичайно сильно відрізнялися від традиційного зображення гетьмана в російській історіографії про що неодмінно авторові вказували представники редколегій та рецензенти видань, яким він пропонував свій текст. Стараннями останніх стаття так і не була надрукована в жодному московському виданні в першій половині 90-х рр. ХХ ст. Лише на початку 2000-них автор, провідний науковий співробітник Інституту всесвітньої історії РАН, зумів опублікувати текст, щоправда не в провідних історичних часописах Москви чи Петербурга, а в виданнях периферійних університетів Тюмені та Ростова.

Того ж 1992 р. у Москві світ побачило перевидання М. Костомарова «Мазепа» із вступною статтею Г. Літавріна, під красномовною назвою «Гетман-злодей». Стаття стала досить знаковою із низки нюансів. По-перше, вона засвідчувала наявність нової тенденції в російській історіографії, що була пов'язана із критикою започаткованих в українській історичній науці трансформацій, зміст яких зводився до «націоналізації» історії про що вже йшлося вище. По-друге, автор намагався на прикладі зображення постаті Мазепи, спираючись на авторитет М. Костомарова та меншою мірою О. Лазаревського, довести правомірність застосування до українського історії її русоцентричної візії. По-третє, прагнучи дискредитувати постать гетьмана І. Мазепи, у якому дослідник вбачав «не засновника національної ідеї, а зразок тої категорії авантюристів феодальної доби, які заради власного інтересу, часто змінюючи своїх сюзеренів», Г. Літаврін фактично наголошував на заідеологізованому і вкрай консервативному підході до гетьмана, презентуючи його як об'єкт боротьби історичної пам'яті, а не наукового дослідження. Нарешті, прагнучи довести власну правоту, дослідник, наслідуючи українських представників народницької історіографії та радянських вчених, вдавався до протиставлення І. Мазепи українському народові.

На зламі ХХ і ХХІ сторіч більшість з виголошених положень виявилася надзвичайно затребуваною. У низці робіт, які побачили світ в зазначений час, а особливо напередодні відзначення в Україні та РФ подій 300-річної давнини, чимало російських дослідників вдавалися до трактування гетьмана в контексті наростаючих протиріч в українсько-російських політичних взаєминах.

Дозволимо собі відзначити, що на цьому тлі в російській історичній науці так само, як й у випадку трактування Української революції 1648-1657 рр., висвітлення гетьмана І. Мазепи та козацько-московських взаємин за його правління, мав місце поділ істориків на три умовних групи. До першої належали прихильники «імперської візії» української історії, другу -- творили прихильники ліберально-поміркованих поглядів. Нарешті, до третьої можна зарахувати поодиноких російських україністів, які займаючись вивченням саме ранньо-модерної України, висловлювали з приводу питань, що нас цікавлять, погляди суголосні із вітчизняною і світовою україністикою, а відтак є радикальними щодо пануючих у російській науці настроїв і тенденцій.

Кожна із окреслених вище груп істориків, має власні уявлення і особливості зображення постаті І. Мазепи і ключових аспектів його гетьманства, які цілком можуть заслуговувати на окремий розгляд, що міг би втілитися у кілька ґрунтовних нарисів. Втім, у нашій розвідці ми спробуємо стисло охарактеризувати ці три напрямки у російській історіографії, зосередившись на особливостях їхнього трактування І. Мазепи.

Прихильники «імперської візії»

Прихильники «імперської візії» становлять найбільш чисельну групу, адже подібне трактування Мазепи є традиційним для російської історіографії і презентоване як у наукових, так і науково-популярних працях. Воно міститься як в доробку істориків, що сформувалися як дослідники ще за часів СРСР, так і в працях молодих російських вчених. Варто відзначити, що чимало з тих хто вдається до імперської парадигми, роблять це механічно, повторюючи наявні в російському історичному наративі ХІХ-ХХ ст. оцінки і підходи до постаті гетьмана, не вдаючись до заглиблення в специфіку козацько-московських взаємин чи спрямованого вивчення біографії І. Мазепи. Задовольняючись схемами, розробленими вже згадуваними Н. Устряловим чи С. Совйовим, автори до кола яких можна зарахувати Б. Грігорьєва, Н. Павлєнка, Л. Мілова, І. Андрєва, Г. Саніна, В. Артамонова, С. Родіна, С. Цвєткова, Я. Водарского та багатьох інших російських науковців особливо дотичних до написання підручників з історії Росії для вишів, a priori негативно зображують І. Мазепу, наголошуючи на трактуванні його виступу у 1708 р. як зраді.

Найбільш яскраво «імперська візія» презентована в доробку фахових істориків і почасти представників академічної науки І. Андрєєва, Г. Саніна та В. Артамонова. Їх погляд на гетьмана Мазепу опертий на російський імперський наратив ХІХ-ХХ ст., містить також доволі своєрідне звернення до наробку представників української історіографії та західної україністики. Активно послуговуючись фактами, наявними в працях українських науковців чи західних україністів, вище названі історики, передусім Г. Санін та В. Артамонов, найчастіше послуговуються положеннями з праць М. Костомарова, Д. Яворницького, узагальнюючого синтезу М. Грушевського і меншою мірою доробком О. Лазаревського. Це обумовлено як тим, що значна частина їх наукової спадщини була написана російською, так і тим, що наявні у них негативні оцінки гетьмана, де наголошувалось на його егоїзмі, неприглядних аспектах кар'єрного шляху, моральних якостях, культурній відчуженості від народних мас доволі добре вписувалися в імперський наратив, особливо його радянське прочитання. Що ж до історіографічної спадщини державницької школи та сучасної української історіографії, то звернення до неї мають обмежений і доволі часто «механічний» характер. Російські науковці запозичують звідти факти натомість, ігнорують їх інтерпретацію. Доволі своєрідно при цьому виглядають наявні в російських дослідженнях зразки полеміки із українськими колегами: наголошуючи не неприйнятті жодних інших трактувань гетьмана, окрім стереотипу «Мазепа-зрадник». При цьому російські науковці, зазвичай, апелюють до емоцій, натомість наукова критика сперта на володіння історіографією питання та знання джерел у їх працях, на жаль, відсутня.

Досить яскраво цю тезу можна унаочнити прикладом з досліджень старшого наукового співробітника РАН В. Артамонова. У низці своїх публікацій, підґрунтя яких становив виступ у квітні 2008 р. на конференції у Москві, науковець піддав критиці реконструкцію взяття царськими військами в листопаді 1798 р. М. Батурина та обрахунок загиблих при знищенні гетьманської столиці, наявні у дослідженнях чернігівського мазепознавця С. Павленка. Останньому російський фахівець з воєнної історії дорікав відсутністю критичного ставлення до джерел, цілковитій довірі історичній публіцистиці, як то «Історія Русів» чи праці П. Крєкшина, покликанням на шведські джерела з «других рук», користуванням з архівних джерел, які вже неодноразово оприлюднювались, і висловлюванням припущень, що не підкріплювались інформацією з джерел.

У запропонованому при цьому власному прочитанні Батуринських подій, російський історик, щоправда не уник тих самих огріхів, якими дорікав українському колезі. Відмінність полягала лише у тому, що покликання на історичну публіцистику містило інші прізвища і твори: згадані в С. Павленка «Історія Русів» і П. Крєкшин в В. Артамонова заступила англомовна праця Даніеля Дефо про історією царювання Петра І. Описуючи штурм гетьманської столиці військами князя А. Меншикова, дослідник висунув твердження, що місто впало завдяки перевазі петровських солдатів над гетьманськими сердюками, але не навів жодних джерел, які б засвідчили, що московіти зуміли під час штурму опанувати міські мури. Заперечуючи версію щодо проникнення царських військ до Батурину через потаємний підземний прохід, дослідник, натомість висунув аж три припущення, що проникнути до міста штурмуючі могли або через пролом у мурах, спричинений за Д. Дефо вогнем російських батарей, або опанувавши берегові брами, або берегову браму відчинили віддані цареві мешканці Батурину. Наведені вище припущення належать до категорії, яку сам російський дослідник щодо своїх візаві характеризує як «непідкріплені документально».

Не все гаразд у вченого і з запереченням тези про масову загибель після падіння міста його цивільних мешканців, чи оскарженням завищеної С. Павленком кількості жертв, обрахованої у 11-14 тисяч осіб. Першу тезу дослідник намагається оскаржити покликанням на Лизогубівський літопис та працю про історію м. Батурина О. Лазаревського. Цей крок є досить незвичним, адже згаданий літопис і численні дослідження О. Лазаревського, одного з найяскравіших представників народницької течії української історіографії, що відрізнявся неприхильним ставленням до І. Мазепи, доводять як раз зворотне -- масову гибель батуринців і довготривале занедбання знищеного міста. Щодо другої -- історик обмежується констатацією, що «розрахунки щодо чисельності і приросту населення в даній місцевості за відсутності достовірних даних можна вважати приблизними і потребуючими ретельної перевірки».

Ще одна варта згадки особливість наукової майстерні мазепинських сюжетів В. Артамонова полягає у тому, що прагнучи створити найбільш непри- глядний образ гетьмана, дослідник час від часу знаходить у джерелах факти про які в них не йдеться. Маємо на увазі твердження В. Артамонова зроблене із покликанням на щоденник Даніеля Крмана, що після здобуття у січні 1709 р.

м. Веприка, попри виявлене Карлом XII до переможених, що брали участь в обороні міста, милосердя, останні були забиті мазепинцями. Чому російський науковець стверджує, що жінки були зарубані саме мазепинцями є геть незрозумілим, адже звернення до нотаток словацького посланця протистанської ліги до Карлом XII та їх потрактування в українській та російській історіографії засвідчують геть інші факти.

Одним з перших, хто запровадив у науковий обіг інформацію з нотаток Д. Крмана був учень М. Грушевського, один із засновників державницької школи в українській історіографії -- С. Томашівський. У ювілейному збірнику на пошану М. Грушевського за 1905 р. він вмістив розлогу розвідку «Словацький вигнанець на Україні (1708-1709)», де переповів, спираючись на перше латиномовне видання 1894 р., зміст нотаток та стислу інформацію про їх укладача. Згадуючи про здобуття шведами Веприка, науковець відзначав, що викладена в нотатках словака інформація про долю захисників Веприка істотно суперечила іншим джерелам. Словак стверджував, що, здобувши Веприк шведський король виявив милосердя до його оборонців, однак шведи порубали жінок, які під час штурму поливали їх окропом і жбурляли каміння, а Мазепа вкинув своїх підданих до льохів і заморив голодом. В українському дискурсі Мазепи одним з перших до цього сюжету звернувся М. Костомаров, який виклав його за Георгом Нордбергом, зазначивши, що чимало з полонених загинуло від морозів під час їх відконвоювання до Зінькова, але там вони користувалися цілковитою свободою, а «малоросіян» обох статей на клопотання Мазепи було відпущено на волю. Про те, що свідчення Крмана та ще одного каролінгця Леонарда Кага дещо різняться між собою і суперечать фактам, викладеним Нордбергом, відзначав ще один фахівець з мазепинської тематики -- Борис Крупницький. У 30-х рр. ХХ ст. історик присвятив спеціальну розвідку питанню взаємин шведів і українського населення, у 1708-1709 рр, де зокрема й звернув увагу на згадані суперечності.

Наприкінці 70-х рр. ХХ ст. одеський історик В. Шутой, якого Б. Крупницький зараховував до представників російської історіографії, опублікував на сторінках часопису «Вопросы истории» українські сюжети з щоденника Крмана. Російський переклад був підготовлений латиністами кафедри давніх мов МГУ з словацького двомовного перевидання подорожніх нотаток 1969 р. У фрагменті, що нас цікавить йшлося про те, що дехто з переможців у «люті рубив» жінок, які чинили під час штурму міста опір шведам, однак про мазепинців, як бачимо, ані пари з вуст.

Український переклад «Шпегагіиш 1708-1709» «словацького Плутарха» постав у 1999 р. Він був зроблений Ольгою та Григорієм Булахами із словацької і, почасти, звірений із латинським оригіналом фахівцем творчості Д. Крмана Миколою Неврлогою, який також підготував примітки до українського видання «Подорожнього щоденника». Про вепрські події в українському виданні було зазначено наступне «Король усіх помилував, але Мазепа своїх підданих, кинених до ям, кількох змучив голодом. На жінок, які лляли на шведів гарячу воду й кидали каміння, деякі переможці брязкали мечами».

Ми дозволили собі цей розлогий відступ аби наочно довести, що прагнучи створити якомога неприглядніший образ гетьмана Мазепи, відповідний імперській традиції, російський науковець, згадуючи про вепрські події 1709 р., фактично порушив низку азів ремесла історика. Так, по-перше, на відміну від вже згаданих М. Костомарова чи С. Томашівського, В. Артамонов зігнорував критичне ставлення до джерела, необхідного при опрацюванні будь-яких свідчень, а фактів, наведених Д. Крманом, як зазначав знавець його творчості М. Неврлий, поготів. По-друге, ані словом не прохопився про інтерпретацію долі вепрських полонених в історіографії. По-третє, підлаштовуючи інтерпретацію джерела під загальну тенденцію свого бачення гетьманства І. Мазепи, яка має на меті очорнити гетьмана, фактично спотворив його, домудрувавши смерть учасниць оборони Веприка від рук саме мазепинців.

У цілому презентація Мазепи в доробку прихильників імперської візії має чимало інновацій, зумовлених швидше ідеологічною, ніж науковою складовою. До таких належить трактування гетьмана, як людини чиє життєве кредо була перманентна зрада. Вперше прописана у дослідженнях І. Андрєєва ця теза була підхоплена і розвинута Г. Саніним, а особливо В. Артамоновим. Цікаво відзначити, що не задовольняючись вже відомими в історіографії сюжетами, що в різний час політичні опоненти, а в подальшому історики інтерпретували як зраду, з боку Мазепи, Г. Санін та В. Артамонов забажали збільшити їх кількість. Як наслідок перший висловив припущення, а другий за допомогою стилістики перетворив його на твердження, що І. Мазепа вперше зрадив українському народові і царському тронові вже невдовзі після принесення в 1654 р. у Переяславі присяги на вірність цареві, заламавши її розпочавши службу як королівський покоєвий при дворі Яна ІІ Казиміра. Доволі знаково, що ця нововиявлена зрада не має опертя на джерела, де йшлося б про сам факт принесення молодим Мазепою подібної клятви. Що ж до інших численних «зрад» у обліку яких В. Артамонов час від часу навіть збивається із обрахунку, то вони геть не враховують жодні факти та джерела, які заперечують чи дозволяють інтерпретувати ті чи інші мазепинські вчинки та біографічні епізоди у світлих, а не темних барвах.

Наслідуючи методологічно дослідження ХІХ ст., що наголошували саме на емоційно-психологічному підході до постаті гетьмана (егоїстичність, підступність, заздрісність) прихильники імперського погляду відверто ігнорують або спрощують висвітлення аспектів державотворення, зміни у політичному статусі Гетьманщини щодо Московії за гетьманства Мазепи.

Одночасно сюжети, пов'язані із військовою діяльністю Мазепи, його участю у війнах з Кримом та Османською імперією, так само як і аналіз військових і соціально-економічних перетворень з поля зору істориків випадають. Дозволимо собі припустити, що не останню роль у цьому відіграє фактор відсутності глибоких знань з української історії та мовний бар'єр. Щоправда це не заважає тому ж Г. Саніну чи В. Артамонову ставити під сумнів військові здібності гетьмана, критично відгукуватись про боєздатність козацьких і сердюцьких полків, а також ігнорувати при описі бойових дій за їх участю аналізу їх вишколу, озброєння, тактики, військового досвіду командирів та інших елементів мілітарної реконструкції, які російські дослідники застосовують щодо московського війська Петра І, шведської армії Карла XII, чи збройні сили Речі Посполитої.

Не можна не помітити, що прихильники імперського погляду доволі часто накидають на Мазепу ту ж систему координат, яку застосовують при висвітлені постаті І. Виговського. Обидва гетьмана протиставляються Б. Хмельницькому, за обома визнаються дипломатичні здібності і не визнаються мілітарні, обох, безпідставно, зараховують до пропольських симпатиків, які здійснювали свій політичний курс всупереч народним прагненням, беручи до уваги лише інтереси старшинської верхівки.

Активно наголошуючи, що політика Мазепи суперечила прагненням українського народу, частина російських дослідників, послуговуючись твердженнями та інтерпретаціями, що були розроблені представниками народницької школи української історіографії і чудово вписалися у радянську та значною мірою сучасну російську візію українського минулого, сповідують фактично подвійні стандарти. Складається ситуація, коли політичний курс Мазепи, його попередника Виговського та інших гетьманів оцінюють крізь призму прагнення народних мас, натомість політика Олексія Михайловича чи Петра Олексійовича зображується в контексті здобутків у зміцненні та модернізації владних інституцій Московії чи то пак від 1721 р. Російської імперії. Розмірковувань щодо того наскільки ця політика суперечила прагненням російського простолюду, науковці чомусь не зазначають.

Протиставлення гетьманської влади і рядового козацтва в сучасній російській історіографії найбільш яскраво до недавнього часу було презентовано при висвітленні козацько-московської війни 1658-1659 рр. та її ключового сюжету Конотопської битви 1659 р. При висвітленні передумов та перебігу останньої, російські науковці завзято вдаються до мінімізації чи навіть висловлення скепсису щодо участі у цій битві козацтва Гетьманщини. У цьому контексті варто відзначити, що сучасний «антимазепинський» дискурс також зазнав змін.

Застосовуючи підходи своїх колег, що були вже апробовані при аналізі військових сюжетів середини XVII ст., для висвітлення подій початку XVIII ст., В. Артамонов припустив, що в обороні Батурина від військ Мєншикова участь брали лише сердюки, тоді як реєстровці, міщани та селяни, які перебували у місті, намагалися ухилитися від участі у бойових діях. Йдучи значно далі за Є. Тарлє, який припускав, що батуринські міщани не чинили опору штурмуючим, сучасний дослідник припустив, що батуринці могли відкрити царським військам ворота, а козаки прилуцького полку допомогти їм у придушені опору сердюків. Не знаходячи підтвердження у джерелах, подібні твердження, як і теза автора про наявність в українців ранньомодерної доби загально-російської свідомості, дозволяють прихильникам імперської візії не лише подовжувати життя старим міфам щодо гетьмана Мазепи, але й збагачувати їх новими.

Відкидаючи наявні в сучасній україністиці раціональні причини, що спонукали гетьмана до антимосковського виступу 1708 р., на користь твердженням, що їх ґенеза була прихована у політичному авантюризмі гетьмана, прихильники імперської візії відмовляються від прискіпливого аналізу висновків опонентів. Натомість російські науковці вдаються до специфічних роздумів, що хоча Гетьманщина і потерпала від Північної війни, втім головний її тягар несла на собі Московія, а обтяження зумовлені обмеженням прав і вольностей Гетьманщини в умовах війни накладалися для спільної користі. Петро І не мав наміру віддавати Правобережжя Речі Посполитій, а його відмова гарантувати Гетьманщині захист у 1707 р. була висловлена в гарячці, під впливом погіршення мілітарного становища на фронтах. Що ж до адміністративних перетворень, то заперечуючи царські наміри скасувати автономію Гетьманщини, дослідники апелюють до того, що старшинські побоювання з цього приводу були безпідставні, адже Петро до подібних заходів так і не вдався. Дозволимо собі відзначити, що подібна система доводів є алогічною, вона перманентно і, вочевидь, свідомо випускає з поля зору той факт, що гетьманський виступ 1708 р. мусив вплинути і безсумнівно вплинув на численні хаотичні реформаторські задуми Петра І. В умовах продовження війни і після поразки на Пруті у 1711 р. цар-реформатор, зважаючи на прецедент 1708 р. аби знову не спровокувати невдоволення еліт Гетьманщини, мав загальмувати інкорпораційні перетворення щодо останньої, до яких він зміг повернутися вже наприкінці свого правління.

Ліберальна візія

Історики, які дивляться на постать Мазепи під ліберальним кутом зору, до числа яких можна зарахувати Є. Анісімова, А. Камєнского, С. Сєдова, А. Беспалова, А. Чудінова, А. Євлахова, у своїх підходах значно стриманіші. На відміну від деяких прихильників традиційного бачення гетьмана вони не приділяли його постаті спеціальних розвідок. Що ж до методології їх бачення, то вона має багато спільного із прихильниками імперської візії. Зображуючи у своїх творах сюжети, пов'язані із гетьманством Івана Мазепи, прихильники ліберального бачення також спираються на російську дореволюційну історіографію, охоче використовуючи трактуваня С. Соловйова або таких дослідників як А. Брікнер чи С. Платонов, але при цьому вони досить відкриті і до сприйняття низки трактувань і фактів, наявних в українській історіографії та західній і російській україністиці. Дозволимо собі зазначити, що на формування поглядів цієї групи істориків істотний вплив, зокрема справила вже згадувана поміркована трактовка гетьмана, наявна у працях Є. Анісімова. Її вплив відчутний, між іншим, у саркастичному сприйнятті такими істориками, як А. Камєнскій, намагання їхнього колеги по цеху з табору традиціоналістів Н. Павлєнка зображувати гетьмана як уособлення усіх людських пороків.

Однією з особливостей сюжетної лінії представників ліберальної візії є той факт, що гетьманство Мазепи вони зображують крізь призму козацько-московських взаємин середини ХУІІ-ХУІІІ ст. Часто-густо вдаючись до порівняння І. Мазепи із Б. Хмельницьким, дослідники наголошують на схожості їх політичних кроків і правонаступності зовнішньої політики Мазепи щодо Шведського королівства. Цей аспект істотно відрізняє прихильників ліберального бачення від адептів імперського, адже останні наголошують саме на протиставленні обох гетьманів.

Погоджуючись із тим фактом щодо антимосковського виступу 1708 р., Мазепу і частину еліти Гетьманщини спонукали петровські модернізаційні перетворення, російські науковці, подібно до українських, також серед причин виступу відзначають проблему територіальної приналежності Правобережжя. Остання, як відомо, мала різне тлумачення у Москві і в Батурині. У доробку Є. Анісімова, А. Чудінова, А. Євлахова також звернуто увагу на острах старшини, підкріплений відповідною Петра І на запит Мазепи щодо надання у його розпорядження 10 тисячного війська, що в умовах наступу шведів на Москву Гетьманщина мала зостатись без військової підтримки з царського боку.

Дозволимо собі відзначити, що гетьманське бачення причин виступу 1708 р. ще у ХІХ ст. ввів до російського наративу С. Соловйов. Він доволі детально переповів із цитуванням відповідні пасажі з листа гетьмана Пилипа Орлика до місцеблюстителя патріаршого престолу Стефана Яворського у своїй «Истории России». Історику належить і кілька оціночних характеристик Мазепи, у яких йшлося, що гетьман був людиною своєї доби, належав до генерації «одвічно хитаючихся черкас», який корився силі обставин і звісно вмер би відданим слугою царським, якби доля не привела до московських кордонів Карла XII». «Слабкий, втягнутий у боротьбу між сильними, Мазепа шукав порятунку собі й вітчизні, матінці Україні, у хитрощах, лицемірстві, не хотів поривати із царем, а про всяк випадок зносився із Станіславом».

Варто відзначити, що хоча певна частина прихильників ліберальних трактувань намагається при описі подій 1708-1709 рр. уникати різких оцінок, на кшталт визначення «зрада», а якщо і вдається до нього, то часто лапкує, або принаймні пояснює раціональними причинами, маємо відзначити, що їх візія позбавлена новаторства. Значною мірою вона ретрансляційна, оперта на трактування, що були впроваджені на зламі ХІХ-ХХ ст. до російської історіографії, а також на засвоєння низки тез з праць вітчизняних чи західних україністів, приклад останнього можна спостерігати в дисертаційному дослідженні А. Бєспалова.

Радикальна візія

Фактично чи не єдиним автором, який власні висновки щодо постаті Мазепи висловлює далеко за межами російської історичної традиції як імперської, так і ліберальної, і одночасно впроваджує у науковий обіг нові джерела, є -- Т. Таїрова-Яковлєва. На відміну від багатьох вище названих істориків петербурзька дослідниця є фаховим україністом, який вже має поважний доробок з історії ранньомодерної України. Останній, зокрема дотичний мазепинської теми, на тлі вище проаналізованих праць істотно різниться, що дозволяє нам трактувати його авторку творцем радикальної візії Мазепи у сучасній російській історіографії.

Перша публікація дослідниці, присвячена постаті гетьмана з'явилася у 2003 р. і мала низку особливостей. Написана на підставі опублікованих джерел та літератури, спираючись на наявні в українській державницькій історіографії трактування, розвідка презентувала гетьмана І. Мазепу, як гетьмана-державника. Варто відзначити, що вже у цій першій розвідці дослідниця застосувала до подій зламу ХУІІ-ХУІІІ ст. систему координат, яку вона попередньо апробувала при висвітленні політичної історії Гетьманщини другої половини ХУІІ ст. Мова йде про протиставлення гетьмана-державника, у даному разі Івана Мазепи, анархічним лідерам на кшталт Петрика чи фастівського полковника Семена Палія.

Подальше поглиблене знайомство із добою Мазепи призвело до відкриття дослідницею в архівних фондах Меншикова «Батуринського архіву», частину якого вона й опублікувала у 2007 р.. Нововиявлені документи посприяли написанню біля двох десятків статей та двох монографій присвячених постаті гетьмана. Презентоване у них авторське бачення постаті Мазепи у низці аспектів істотно відрізнялося від вже наявних у російській та українській історіографії трактувань. Спираючись на нововиявлені документи, науковець зуміла вийти з кола істориків, які свої судження вибудовували на переосмислені вже відомих фактів, як це робили в українській історіографії Ф. Уманець та М. Андрусяк. Більше того, дослідниця долучилася до невеличкої когорти дослідників, які привносили своїми працями нові дані про життя та політику гетьмана.

До здобутків дослідниці варто зарахувати цікаві спостереження над ранньою біографією гетьмана, заперечення його навчання в єзуїтському колегіумі і спростування провідної ролі Мазепи у поваленні І. Самойловича. Втім найбільш цікавим є авторське бачення вибудови взаємин гетьманського уряду із владними угрупуваннями при царському дворі у 1687-1689 рр., зокрема, з'ясування первісних гетьманських контактів із представниками наришкінської «партії» при дворі, наголосі на ролі, яку гетьман відігравав у Наришкінському перевороті 1689 р, віднайдені «Московських статей» 1689 р, та простежені їх впливу на зміцнення владних прерогатив гетьмана.

Зазначимо, що у висвітленні окремих напрямів гетьманської біографії, на кшталт маловивченого питання про стан здоров'я гетьмана, науковець діяла паралельно із своїми українськими колегами. При цьому висновки, до яких приходила дослідниця, заперечували розповсюджене в російській історіографії твердження, що напередодні свого виступу гетьман прикидався хворим. Більше того, реконструюючи, наскільки це дозволяють виявлені джерела, Мазепину «історію хвороби», авторка дійшла висновку, що в останні роки життя захворювання істотно впливали на настрій гетьмана і перешкоджали йому раціонально оцінювати мінливу політичну ситуацію. Аналізуючи причини мазепинського виступу 1708 р., окреслюючи комплекс протиріч, які на той час існували між Батурином і Москвою, історик доволі критично відгукнулася на наявність в історіографії мазепіади «польського фактору». Одночасно вона наголосила на порушеннях Петром І, в умовах шведського наступу, зобов'язань які Москва мала перед владними елітами Гетьманщини, згідно з Коломацькими статтями 1687 р.

Маємо зазначити, що розголос, який викликали праці дослідниці в українській та російській історіографії був цілком протилежним. У той час як представники української історіографії переважно схвально сприйняли авторську рецепцію гетьманства І. Мазепи, то російські колеги петербурзького дослідника навпаки, у своїй більшості, неприхильно відреагували на заперечення нею усталеного в російській історичній науці негативного сприйняття гетьмана.

Попри означений дисонанс, правомірно буде наголосити, що праці дослідниці досить істотно стимулювали увагу російських науковців до постаті гетьмана і козацько-московських взаємин на зламі ХУІІ-ХУІІІ ст. Навряд ми підемо проти істини, припустивши, що на сьогодні складно уявити появу серйозного дослідження дотичного мазепинської тематики, де б не були враховані оцінки та трактування петербурзького україніста, не залежно від того поділяють чи заперечують їх її російські колеги по цеху

Висновки

Підводячи підсумки маємо зазначити, що після розпаду СРСР в сучасній російській історіографії постать гетьмана І. Мазепи, зокрема, та ранньомодерні козацько-московські взаємини так і не перейшли у площину суто наукових досліджень. Доволі прикро, але для значної частини сучасних російських науковців вони відіграють роль поля битви за «позбавлену спотворень історичну правду» та однобоке конструювання історичної пам'яті.

Щодо висвітлення біографії та діяльності гетьмана, сучасні російські історики умовно можуть бути поділені на три групи. До першої, представники якої обстоюють «імперську візію», що змальовує гетьмана у чорних барвах, належить низка поважних фахівців із русистики таких як В. Артамонов, Г. Санін, І. Андрєєв, Н. Павлєнко. Дотримуючись русоцентричного прочитання українського минулого, при зображені І. Мазепи вони апелюють насамперед до російського історичного наративу ХІХ-ХХ ст., та досліджень представників народницької течії в українській історіографії другої половини ХІХ -- початку ХХ ст. Праці останніх, як відомо, містять низку негативних характеристик гетьмана. Затребувані у радянські часи, останні й досі знаходять застосування в сучасному російському історіописанні. Подібний підхід подовжує життя чималій кількості «антимазепинських» міфів, почасти заперечених в українській історіографії наприкінці ХІХ-ХХ ст. Однак, найголовнішим у цій ситуації є те, що він дозволяє прихильникам «імперської візії» вбачати у гетьмані людину політичним і життєвим кредо якої була перманентна зрада. Найбільш вразливою ланкою прихильників «імперського» підходу є джерельна складова, адже у своїй більшості російські історики покликаються на вже відомі документи і лише спорадично, як засвідчує доробок В. Артамонова, впроваджують у свої тексти покликання на нові документи, зміст яких має підтвердити наперед зумовлене негативне зображення гетьмана.

Другу групу становлять прихильники «ліберальної візії». Її представники, такі як Є. Анісімов, А. Камєнскій, А. Чудінов хоча і апелюють, подібно до прихильників «імперської візії», до праць творців російського наративу ХІХ- ХХ ст., на кшталт С. Соловйова, втім не мають схильності вбачати у Мазепі втілення усіх вселенських гріхів. Відзначаючи, що політичний вибір гетьмана восени 1708 р. цілком вписується у сценарій козацько-московських взаємин другої половини XVII ст., прихильники ліберального підходу, на відміну від вище окресленої першої групи дослідників є відкритішими щодо сприйняття доробку української історіографії і західної україністики. Спільним для представників як першої, так і другої групи, є те, що найчастіше їх трактування Мазепи не передбачають спеціального пошуку і впровадження у науковий обіг нових джерел, а також повторює наявні у доробку попередників історіографічні міфи про різні аспекти життя та політичної діяльності гетьмана. Фактично і в працях адептів імперської візії і в послідовників ліберального підходу ми бачимо приклад інтерпретаційної історіографії, опертої не на архівну евристику, а на спробу повторного прочитання вже викладених в працях істориків ХІХ- ХХ ст. фактів. До того ж для прихильників обох напрямків постать гетьмана і козацько-московські взаємини переважно не є головним предметом авторських зацікавлень.

На цьому тлі істотно відрізняється доробок російського україніста Т. Таїрової-Яковлєвої. Її візія Мазепи, сперта передусім на впровадження до наукового обігу нових джерел, відрізняється цілковитою відкритістю до висвітлення мазепіади в працях представників державницької школи української історіографії, західної україністики і сучасних українських істориків. Це дозволяє нам стверджувати, що в сучасній російській історичній науці науковець презентує цілком самостійну -- радикальну візію гетьманства І. Мазепи.

Авторка чи не єдина з російських дослідників вийшла за межі інтерпретаторського історіописання і суттєво збагатила висвітлення біографії і політичної діяльності гетьмана новими фактами і трактуваннями. Втім її бачення настільки сильно різниться від російської історіографічної традиції, що, як не парадоксально, охочіше сприймається українськими, ніж російськими науковцями. Відіграючи на сьогодні, роль каталізатора уваги, до вивчення постаті І. Мазепи серед російських вчених, доробок дослідниці є більш затребуваним у сучасній вітчизняній і закордонній україністиці, ніж безпосередньо в російській історичній науці, де панівну роль усе ще займає імперська візія. Подібна ситуація не лише ускладнює діалог сучасної української та російської історіографії, вона також засвідчує своєрідну тенденцію в російській історичній науці: пошук власного прочитання українського минулого опертого на русо-центричну візію історії України.

Размещено на Allbest.ru