Вплив імперського зовнішньополітичного курсу на загострення соціально-економічних та міжетнічних протиріч в Наддніпрянщині (кінець ХІХ — початок ХХ століття)

Восени 1917 р. у Росії більшовики повалили нікчемний Тимчасовий уряд О. Керенського. В більшовицькому так званому «октябрьском» перевороті були зацікавлені як пронімецьки налаштовані більшовики на чолі з Леніним та Сталіним, так і проантантівські на чолі з Троцьким та Зінов'євим. Перші прагнули звільнити Німеччину від війни на два фронти, другі звільнити Англію від обіцянок віддати Росії за її участь у війні Босфор і Дарданели. Адже в цей час США вже вступили у війну, вирішивши тим самим її кінцевий результат, і тому безплатне російське гарматне м'ясо західним демократам уже було не потрібне. Більшовизм почав свій кривавий рух майже по всій території колишньої імперії. Наступною його жертвою мала стати саме Україна.

У своїх діях більшовики опиралися на своїх агентів, які напередодні вступу червоних до Катеринослава, Павлограда й Олександрівська вчиняли там заколоти, що суттєво полегшувало просування більшовиків. Переважна більшість українського війська або зберігала нейтралітет, або навіть чекала приходу більшовиків, які обіцяли забрати фабрики, заводи та землю в багатих і роздати її бідним. Більшовики вже у січні 1918 р. змогли захопити Київ і влаштувати там криваву різанину, тисячами знищуючи офіцерів, інтелігенцію, просто тих, хто розмовляв українською мовою чи носив вишиванку. Тут вперше українська інтелігенція зіткнулася з такими проявами чекістської жорстокості, перед якими блідли найбрутальніші дії царських каральних органів. Провина за здачу Києва лежала насамперед на С. Петлюрі, який до самого захоплення міста більшовиками підтримував ідею «вірності союзницькому обов'язку» і сподівався, що англійці та французи оцінять його відданість і підтримають у боротьбі з більшовиками. Але союзники лише заважали українським частинам придушувати більшовицьке повстання у Києві, звинувачуючи їх у начебто надмірній жорстокості, і нічим не допомогли українській державі зупинити агресію комуністичної Росії.

Захоплення Києва більшовицькими бандами Муравйова на початку 1918 р. змусило українську еліту переорієнтуватися на союз з Німеччиною. 9 лютого 1918 р. представники УНР підписали мирний договір з Австро-Угорщиною та Німеччиною, які визнали повну незалежність України. Зі свого боку вона зобов'язалася продавати цим державам продовольство -- близько мільйона тонн хліба, а також продукти тваринництва²². На жаль, соціалістична Центральна Рада й після приходу німецьких військ продовжувала своїми безвідповідальними діями знищувати Українську державність. Збіжжя не продавалося, а обмінювалося на промислові товари, тому гроші у державну скарбницю не надходили, а, отже, бюджет, якого, власне, й не було, не поповнювався. Промисловість взагалі не працювала, торгівля припинила своє існування. Населення, не довіряючи уряду, ховало гроші вдома, а тому банки спорожніли, і взяти в них кредит стало неможливо. На селі взагалі не діяла будь-яка державна адміністрація, а тому люди не виконували наказів Центральної Ради. Селяни, які звикли мітингувати та грабувати, а не продуктивно працювати, не могли дати ради відібраним поміщицьким землям. Поля заростали бур'яном, засівати землю не було кому.

Врешті-решт німцям, котрі сподівалися українським продовольством врятувати своє голодуюче населення, урвався терпець і наприкінці квітня українські соціал-демократи були усунені від влади, й на чолі держави став гетьман П. Скоропадський. Знаходячись фактично під патронатом Німеччини, Україна була захищена від агресії з боку Росії та могла зосередитися на відбудові власного економічного, культурного й освітнього життя, яке сильно постраждало під час Першої світової війни, деструктивних дій Центральної Ради, та спровокованої цими діями агресії більшовицької Росії.

У 1918 р. у внутрішньому житті гетьманської України дуже чітко проявилися нові цивілізовані ринково-демократичні тенденції в стосунках між реальним сектором виробництва і тими культурно-освітніми інституціями, які забезпечують його висококваліфікованими та освіченими кадрами, а також здійснюють інформаційне забезпечення. Ця усталена у всьому цивілізованому світі практика одразу дала відчутні результати й спрямувала розвиток тогочасного українського суспільства у правильному європейському напрямку.

Для української влади часів гетьманату П. Скоропадського характерними були великі успіхи у забезпеченні та піднесенні культурно-освітнього рівня суспільства -- в цей час відкривалися національні школи, університети, мільйонними тиражами виходили українські книги. Тут позначилися результати кропіткої праці українських просвітян та кооператорів початку ХХ ст. Їхня робота також посприяла покращенню матеріального добробуту переважної більшості населення Наддніпрянщини, окрім російськомовного робітництва південно-східних регіонів.

Разом з тим у діяльності гетьмана П. Скоропадського були й вагомі помилки. Так, міністр фінансів Антон Ржепецький в аграрних питаннях не бажав ніяких реформ, політичного значення земельної реформи не розумів, і коли обговорювалося це питання в Раді Міністрів, щоразу намагався вийти із зали²⁴. Й це при тому, що в ті часи аграрне питання було в Наддніпрянщині головним і від наслідків його вирішення залежало, чи бути Україні вільною демократичною державою, чи опинитися в лабетах більшовизму.

Замість того, щоб віддати народу частку своїх статків і тим самим власним прикладом показати, як має поводитися справжній український патріот, українська верхівка почала звинувачувати у відсутності «патріотизму» тих голодних робітників, які вимагали покращення свого життя. Ще більш різко про небажання української верхівки поділитися з народом навіть перед лицем неминучої загибелі від більшовизму говорить О. Реєнт: «Соціально-економічна домінанта у вимогах пролетаріату в свою чергу наштовхувалася на глухий консерватизм адептів українського самовизначення. Ця невдячна неувага, відсутність співчуття до безпосередніх інтересів робітництва дорого коштували молодій українській демократії: втративши масову підтримку, вона ще якийсь час балансувала на непевних підмурках національного ентузіазму, доки не згасла у хвилях руйнівного процесу, що накочувався з півночі».

Крім того, серед постімперських підприємців, які вчилися бізнесовим премудростям на прикладі західних підприємців, укоренилася думка, що можна не виділяти кошти на те, аби інтелігенція провадила серед простого народу інформаційну роботу, спрямовану на покращення в товщі робітничо-селянських мас іміджу верхніх прошарків суспільства. Тобто, хоча із Наддніпрянщини у той час були вигнані західні «інвестори», збереглася створена ними потворна промислово-фінансова система, котра ігнорувала потреби як в цілому українського народу, так і української інтелігенції, зокрема. Внаслідок цього населення було не поінформоване про наміри і заходи уряду, а також не існувало пропаганди ідеї української державності. Як результат, про всі події суспільство дізнавалося від більшовиків, звичайно, у відповідній інтерпретації та освітленні.

Крім того, П. Скоропадський почав підтримувати російських шовіністів з числа тих монархістів, які втекли з більшовицької Росії до Києва. Річ у тім, що в той час, як у більшовицькій Росії лютував «червоний терор» і чекісти десятками тисяч знищували офіцерів, інтелігенцію та банкірів, в Україні панували майже повна законність і порядок. Як результат, сюди з Росії масово почали тікати представники колишньої імперської еліти. Здавалося, що хоча б зараз вони почнуть співпрацювати з українцями, маючи на меті власний порятунок від більшовизму. На жаль, і на цей раз цього не сталося. Росіяни знову почали шкодити тим, хто дав їм притулок від більшовиків. Так, той же гетьман П. Скоропадський згадував: «Багато шкоди наробили всілякі громадські об'єднання та організації старої Росії. Серед них траплялися і шановні діячі, але вони губилися серед крикливої братії, яка незрозуміло чому лютувала при згадці назви «Україна» або були підкреслено байдужі до нашої справи. Громадські діячі мали великі зв'язки серед київської громадськості. Вони б мені, якби бажали, добряче допомогли б, але найчастіше знаходилися в опозиції».

На жаль, нерозумні і шкідливі загравання П. Скоропадського з антиукраїнськими монархічними силами, котрі до того ж мали стосунки з А. Денікіним, який формально продовжував вважати себе у стані війни з Німеччиною ( хоча й не гребував через генерала Краснова отримувати від неї озброєння), не подобалися ні українським інтелігентам, ні українським робітникам та селянам, ні навіть німецько-австрійським союзникам. Це врешті-решт і спричинило те, що у найкритичніший момент П. Скоропадському не було на кого обпертися.

Цим відразу ж скористалися українські соціалісти, котрі для покращення свого підупалого авторитету організували наприкінці 1918 р. проти П. Скоропадського повстання, розв'язавши тим самим в Україні громадянську війну. Так, пригріті гетьманом російські чорносотенні монархісти, які своїми антиукраїнськими діями значною мірою і стали першопричиною народного невдоволення, спочатку самі ганебно залишили фронт у бою під Мотовилівкою, відкривши тим самим петлюрівцям дорогу на Київ, а потім здійснили в місті антиукраїнський переворот. 19 листопада 1918 р. головнокомандувач армії П. Скоропадського генерал Келлер відмінив усі положення, вироблені для армії гетьманським Генеральним штабом, та повернув усі старі статути царської армії. Він оточив себе велетенським штабом крайніх правих монархістів і видав наказ, що ліквідовував у армії будь-які українські національні ознаки. У Києві та інших українських містах розпочалися шалені нападки на все, що в очах монархістів символізувало собою українську державність. Так, був закритий Національний клуб, у державних установах розбивалися бюсти Тараса Шевченка, а українськими рушниками російські офіцери чистили собі чоботи. Все це супроводжувалося репресіями проти патріотично налаштованих українців, притому часто досить поміркованих. Тому після 19 листопада війна в Україні почала перетворюватися з громадянської на міжетнічну. Цьому сприяли обидві ворогуючі сторони. Так, лідери повстанців для того, аби зібрати під свої знамена якнайбільше людей, широко використовували для цього відверті погромницькі антисемітські заклики. Так, С. Петлюра, підбурюючи українських селян іти на повстання проти П. Скоропадського та будучи неспроможним дати хоч якусь конкретну економічну програму, скотився до відвертого чорносотенства під соціалістичними лозунгами. Дійшло до того, що він обіцяв повсталим селянам після здобуття Києва віддати на пограбування єврейські квартали міста.

14 грудня 1918 р. зрадники із числа українських соціалістів вдерлися до столиці і почали розстрілювати як російських монархістів, так і тих національно свідомих патріотів, котрі чесно служили гетьману. Після цього почався повний розпад Української Держави. Якщо аналізувати в цей час дії українських соціалістів, то вони мало чим відрізняються від більшовицьких експериментів. Та ж конфіскація майна, особливо всіх ювелірних виробів із магазинів, те ж безправ'я громадян, неповага до науковців, освітян і взагалі інтелігентних людей .

Одна зовнішня відмінність між українськими соціалістами та більшовиками все ж була. Якщо більшовики, увірвавшись до Києва, розстрілювали людей у вишитих сорочках, то з приходом Директорії вийшов наказ про заміну в столиці України всіх російських вивісок на українські, хоча в Києві максимум лише 20% населення -- українці. І в результаті, соціалісти почали виховувати відразу до національної ідеї, навіть у тих людей, які спочатку потягнулися до українства, визнали справедливим домагання побудови незалежної України. Хоча, якщо дивитися не по формі, а по-суті, то і дії більшовиків, і дії петлюрівців були спрямовані на розпалювання в Україні міжетнічного протистояння, котре унеможливлювало створення справжньої цивілізованої Української держави.

Коротко підсумовуючи події кінця ХІХ -- початку ХХ ст. в Україні, можемо зробити висновок, що в результаті фінансової експансії Англії, Франції та Бельгії в Російську імперію в цілому та в Наддніпрянщину зокрема, тут був створений квазікапіталістичний суспільно-політичний та соціально-економічний устрій, який не мав майже нічого спільного з тим справді капіталістичним ладом, котрий існував в розвинених європейських країнах та США. Тому правильно говорити, що криваві події 1917-1920 рр. на території колишньої Російської імперії стали не першим проявом загибелі капіталізму, як це намагалися довести більшовики, а першим проявом того, як не можна передовим країнам під вивіскою капіталізму нав'язувати іншим менш розвиненим країнам кабальний, фактично напівколоніальний устрій.

Перетворення великим антантівським капіталом Російської імперії на напівколонію викликало серед широких народних мас справедливе невдоволення, а якщо врахувати, що на цій території колоніальну експансію називали капіталістичним, ринково-демократичним розвитком, то антиколоніальна боротьба в Росії почала розвиватися під антикапіталістичними, соціалістичними гаслами. Особливих успіхів тут досягли більшовики, які західній псевдоліберальній демагогії протиставили власну крайню псевдосоціалістичну демагогію, що більше нагадувала заклики до масового пограбування банків та ювелірних магазинів.

Перша світова війна показала повну неспроможність соціально-економічної та суспільно-політичної структури, того, на перший погляд, ніби ринково-демократичного устрою, що склався в Російській імперії на рубежі ХІХ-ХХ ст. Деструктивні події в метрополії, на жаль, перекинулися й у Наддніпрянщину, де також дуже негативну дестабілізуючу функцію в цей час виконав великий іноземний капітал. Те, що провина за цей вибух лягає саме на пришлий інонаціональний буржуазний елемент, а не на етнічних українців, доводиться тим, що в Галичині ніякого соціального вибуху не відбулося.

На жаль, нові принципи співіснування між різними етносами в Наддніпрянщині до початку Першої світової війни ще не встигли зміцніти, і тому, на жаль, вони не витримали тиску соціально-економічних труднощів, пов'язаних з війною, та породженої ними погромницької ліворадикальної і антисемітської демагогії. Як результат, Наддніпрянщина опинилася під жорстокою владою більшовиків, які, змінивши лінгвістично-пропагандистський апарат влади та прізвища нових господарів життя, не змінили суті того злочинного соціально-економічного устрою, що був закладений на рубежі ХІХ-ХХ ст. великим західним капіталом для пограбування українського народу. Начебто «новий» більшовицький устрій навіть більше, ніж старе російське самодержавство гнітив творчі сили українського народу, гальмував розвиток новітніх технологій. У 1933 р. у Наддніпрянщині був штучно влаштований Голодомор. У 19371938 рр. були репресовані та фізично знищені ті чесні комуністи, котрі по своїй наївності повірили більшовикам і активно працювали, відбудовуючи СРСР в цілому та Україну зокрема після громадянської війни і розрухи. Все це не забарилося проявити себе під час нової війни з німцями, яка почалася в 1941 р. Російська (радянська) техніка знову виявилася небоєздатною, а солдати, не розуміючи, за що вони мають ризикувати життям, знову стріляли в спину своїм офіцерам та політрукам і масово здавалися в полон.

Злякавшись за власне життя, Й. Сталін почав кардинально міняти економічну структуру СРСР. Він відкрив дорогу до вищих ешелонів влади талановитим організаторам, здатним налагодити виробництво сучасної зброї та припинив репресії проти тих учених, які цю зброю проектували. Як наслідок, О. Косигін, П. Шелест, С. Корольов, А. Сахаров та І. Курчатов стали новими обличчями радянської держави. Звичайно, Й. Сталін пішов на всі ці поступки не з доброї волі, а винятково заради збереження власного життя, тому робив він їх половинчасто і непослідовно. Але такі люди як, приміром, П. Шелест, чиї молоді роки припали на українське національне відродження початку ХХ ст., як тільки йому дозволили чесно працювати, заради свого народу, з радістю включився в цей процес, працюючи не за страх, а за совість. Таких людей у ті часи були мільйони, і саме вони зламали хребет гітлеризму. Крім того, під час війни з фашизмом пліч-о-пліч воювали представники всіх етносів, що населяли Україну. Після перемоги над фашизмом, котра одночасно була й перемогою над більшовизмом зразка 1917 р., партноменклатура почала все більше здавати свої позиції. Так, в останні часи правління «Вождя народів» кожного року в березні влада знижувала ціни на повсякденні товари, розуміючи, що в противному випадку вона буде просто зметена народом, який у цей час уже навчився воювати. Ці настрої суспільства вловила найбільш демократична частина КПРС на чолі з О. Косигіним, яка вже після смерті Й. Сталіна розпочала в 1964 р. реформи, в соціально-економічній та культурній сферах. У цей час знову, як і під час правління гетьмана, кошти, отримані від українських підприємств та корисних копалин, пішли на розвиток української науки, культури, засобів масової інформації. В результаті в Україні почалося стрімке зростання доходів населення, особливо в сільській місцевості, де селяни почали отримувати певну винагороду за свою працю, пенсію, були значною мірою звільнені від непосильних податків, отримали паспорти, тобто знову стали вільними громадянами. Як бачимо, ідеологія закладена на початку ХХ ст. українськими просвітянами та гетьманом П. Скоропадським в цей час отримала своє логічне продовження.

Важливим було також те, що в Україні всі ці зміни провадилися під керівництвом не якогось партійного бюрократа, якому було байдуже, яку вказівку Москви виконувати -- чи дозволяти українську культуру, чи забороняти, а під орудою П. Шелеста -- людини, котра справді любила українську мову, культуру та історію. Йому вдалося знайти такі форми подальшого розвитку суспільства, які були прийнятними для населення заходу, центру й південного сходу України, бо на перше місце були поставлені не якісь абстрактні, відірвані від реального життя ідеї, а задоволення нагальних потреб широкого загалу. Однак головним у політиці П. Шелеста було визнання того, що новітня українська нація має формуватися із кращих представників абсолютно всіх етносів, які населяли республіку, і головну роль у цій справі мала відігравати передова інтелігенція.

У цей час, подібно до того, як це було за гетьмана П. Скоропадського, величезні кошти держава почала вкладати в українську освіту, науку та культуру, особливо кінематографію. Так, влітку 1971 р. П. Шелест зазначав: «На кінофестивалі у Москві фільм студії імені Довженка “Білий птах з чорною ознакою” отримав першу премію. Після цього чого вартий шум безграмотних Грушецького, Ватченка та інших “діячів”. ... Дуже хвилює чистота і грамотність української мови, в яку проникає багато західноєвропейського “суржика”. Українська мова із часом може втратити свою чистоту, мелодійність, глибину, колорит. Дано завдання продумати пропозиції з приводу цього питання, можливо, потрібно порадитися з вченими, філологами, мовознавцями, письменниками, нехай вони висловлять свою думку і пропозиції, як вберегти прекрасну українську мову від засмічення».

Як бачимо, тодішнє керівництво України робило все можливе, аби підтримати розвиток української науки, культури та освіти, вбачаючи у цьому запоруку успішного розвитку вітчизняної економіки та покращення життєвого рівня українського народу. Згодом, у 1989 р., П. Шелест у інтерв'ю газеті «Московские новости» на питання про те, чи були 60-70 роки ХХ ст. періодом «застою» заявив: «Металургія працювала, шахти працювали -- шахтарі не бастували, сільське господарство було на такому рівні -- дай Бог, щоб коли ми перебудову зробимо, по союзу були такі показники. . До науки відношення було саме гарне. Ми вийшли на перше місце в країні по розвитку кібернетики. Виросла Академія наук, з'явилися регіональні відділення. З Патоном, Глуш- ковим контакти були повсякденні. І з письменниками у мене була дружба. ... Я виступаю на з'їзді письменників, говорю про українську мову. Товариші, ми хочемо зберегти національну культуру, а культури без мови не буває. Давайте перш за все збережемо мову».

Все це відкривало перед суспільством широкі перспективи для подальшого демократичного політичного та соціально-економічного розвитку, перетворення України, яка в той час була повноправним членом ООН, у сучасну високорозвинену, високотехнологічну державу. Але подібний розвиток подій не влаштовував сталіністів, котрі отаборилися в КДБ, що прийшов на зміну сумнозвісному НКВС. Із середини 1970-х у СРСР були згорнуті косигінські реформи, і Радянський Союз перетворився на державу, яка найбільш активно провадила політику неоколоніалізму, поширюючи свій вплив на країни третього світу й підтримуючи в них найбільш одіозних та злочинних особистостей, серед яких траплялися навіть і людожери.

Сьогодні деякі російські історики, приміром, С. Кургінян, намагаються обілити цей період в історії СРСР, вказуючи на те, що ці війни приносили країні великий обсяг бокситів, глинозему, каучуку, нафти та газу, якими диктатори розплачувалися з СРСР за військову допомогу, а також на те, що США і сьогодні ведуть війну в Афганістані, і ніхто не звинувачує їх в неоколоніалізмі. Але подібні заяви є абсолютно некоректними, бо США абсолютно відверто заявляють, що вони захищають там свої політичні й економічні інтереси, та щедро оплачують як безпосередніх учасників бойових дій, так і бійців інформаційного фронту, котрі створюють позитивний імідж цієї військової операції як в самих США, так і по всьому світі. Натомість СРСР, ведучи з середини 1970-х років безкінечні колоніальні війни, вигадував усілякі нісенітниці про безкорисливу братню допомогу розвиваючимся країнам, від якої начебто радянські люди і не повинні мати ніякого матеріального зиску, а лише відчуття виконаного «інтернаціонального обов'язку». Подібна ідеологія дозволяла не лише нічого не платити солдатам, але й потім викидати без всякої матеріальної допомоги покалічених вояків, як зпрацьований, нікому вже не потрібний людський матеріал.

Переважна більшість коштів йшла тепер не на інвестиції в науку, культуру та освіту, як це було під час косигінських реформ, а на створення громіздкої, майже нездатної до боротьби із зовнішніми ворогами, а лише із власним народом, системи КДБ. Одним з її найбільш одіозних представників в Україні став В. Федорчук. Він почав займатися невластивими для КДБ справами: телефонував вранці на роботу міністрам і перевіряв, чи вони є на роботі. Контролював, як поставлено навчання міністрів і яка тематика занять. Відкрито критикував колишнього керівника КДБ В. Нікітченка, його методи і форми роботи, мовляв, вводить науку, а агентуру розгубили. В. Федорчук мав усі підстави ненавидіти свого попередника, який на колегії КДБ СРСР відверто заявляв, «що керівник управління контррозвідки Федорчук базіка і мало в чому розбирається. Захисту виробництва і науки від проникнення туди іноземної розвідки по суті немає».

Як бачимо, протистояння між В. Федорчуком та В. Нікітченком було також протистоянням двох світоглядів. В. Нікітченко вважав, що потрібно захищати науку й одночасно використовувати її досягнення для посилення цього захисту, з метою створення високотехнологічного вільного суспільства. В. Федорчук вважав, що головне -- створити армію провокаторів, які б слідкували за тим, хто що говорить, створювали в суспільстві атмосферу страху та невпевненості, коли кожен боїться висловити свою думку відносно того чи іншого питання. Для В. Нікітченка інтелігенція була, насамперед, локомотивом, який рухає вперед соціальний прогрес і тому потребує захисту з боку силових структур, як це заведено у цивілізованих країнах. Для В. Федорчука інтелігенція була перш за все ворогом, котрий не лише не хотів слугувати безплатним гарматним м'ясом в інтересах російських газовиків, охочих до дармового середньоазійського газу, але й розкриває очі робітникам і селянам на справжній стан речей, правдиво показуючи, що той псевдосоціалізм, який існує в СРСР, є по суті копією псевдокапіталізму часів Миколи ІІ.

Наприкінці 80-х років, аби дискредитувати ту частину української інтелігенції, котра виступала за припинення різного роду колоніальних війн і продовження косигінських реформ, кадебешники звернулися до досвіду старих чекістів-провокаторів, продукуючи псевдонаціональні товариства під патронатом КДБ, які мали на меті вихолостити та спотворити українську національну ідею. Їхнім завданням було, як і в 1937-1938 рр., дискредитувати тих чесних комуністів, які під час косигінських реформ активно включилися у післявоєнну відбудову України. За чекістським планом, подібні типи повинні були спочатку начебто закликати народ до боротьби з «комуно-кадебешним режимом», а потім, у потрібний момент, підтримати тих компартійних бонз, які під виглядом приватизації будуть привласнювати народне майно, нещадно поливаючи при цьому брудом тих чесних комуністів, які намагалися протидіяти цим злочинам. Крім того, вони мали проводити у свідомість людей думку, що бути українцем, це значить жертвувати всім в ім'я якоїсь абстрактної «національної ідеї». На жаль, на певних порах це їм частково вдалося, і тому проголошена в 1991 р. українська незалежність із самого початку пішла по найгіршому сценарію -- купка грабіжників обкрадала свій народ, прирікаючи його на голод, холод та вимирання.

Як результат, в Україні утворилася величезна прірва між багатими та бідними. Щоб не допустити консолідації останніх у боротьбі за власні економічні права, влада тривалий час намагалася штучно роздмухувати в Україні міжетнічні конфлікти, заважаючи тим самим процесу формування модерної української нації. Все це, як і на початку ХХ ст., поставило українське суспільство на межу соціального та міжнаціонального вибуху.

Список використаних джерел та літератури

1. Лазанська Т. Історія підприємництва в Україні. -- К., 1999. -- С. 237-238.

2. З життя «Просвіт» // Рада. -- 1907. -- № 77.

3. Звідомлення подільської «Просвіти» // Рада. -- 1907. -- № 174.

4. З'їзд представників подільських товариських крамниць // Світова зірниця. -- 1909. -- № 32.

5. Гетер М. Українське життя в Росії в 1910 р. // ЛНВ. -- 1911. -- № 353. -- С. 146.

6. В наших товариствах // Рада. -- 1913. -- № 202.

7. Щеголев С. Современное украинство, его происхождение рост и задачи. -- К., 1913. -- С. 142.

8. Гехтер М. Сільська кооперація в Україні російській // Перший український просвітньо-економічний конгрес. -- Львів, 1910. -- С. 596.

9. Щеголев С. Указ. соч. -- С. 97.

10. Коротич В. Шелест имел амплуа провинциального Хрущева // Петро Шелест: «Справжній суд історії ще попереду». Спогади. Щоденники. Документи. Матеріали. -- К., 2003. -- С. 721.

11. Петлюра С. Статті, листи, документи. -- Нью-Йорк, 1956. -- С. 188-190.

12. Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. -- К., 1991. -- С. 24.

13. Реєнт О, Сердюк О. Перша світова війна і Україна. -- К., 2004. -- С. 183.

14. Сельскохозяйственная пресса на Украине // Украинская жизнь. -- 1915. -- № 11/12. -- С. 164.

15. Толстой А. Хождение по мукам. -- Москва, 1948. -- Т. 1. -- С. 268.

16. Осауленко Л., Засєкін В. Гетьман України Павло Скоропадський. -- Кн. 1. -- Луцьк, 2003. -- С. 48.

17. Реєнт О., Сердюк О. Вказ. праця. -- С. 49.

18. Осауленко Л., Засєкін В. Вказ. праця. -- С. 65.

19. Реєнт О., Сердюк О. Вказ. праця. -- С. 22.

20. Осауленко Л., Засєкін В. Вказ. праця. -- С. 482.

21. Спогади і щоденникові записи Петра Шелеста // Петро Шелест: «Справжній суд історії ще попереду». -- С. 346.

Размещено на Allbest.ru