Органи етнополітичного регулювання в Українській Радянській Соціалістичній Республіці на початковому етапі радянського будівництва

Доволі швидко і партійний провід України був поставлений перед фактом невідворотності якісних змін в етнополітиці. 1 серпня 1923 р. ВУЦВК і РНК УСРР ухвалили постанову «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови». Невеликий за обсягом документ започаткував новий етап в історії міжнаціональних взаємин у республіці, визначив новаторський характер здійснюваних упродовж 1924-1933 рр. реформ, відомих під назвою «політика коренізації».

У зазначених обставинах стало зрозумілим, що Відділ національних меншин НКВС, який запроваджував характерну для відомства політику контролю й стримування, не спроможний вирішувати проблеми, що поставали в контексті завдань політики коренізації. Вперше питання про виведення роботи з національними групами зі сфери компетенції НКВС і передачу її до ВУЦВК було порушене в постанові Колегії НКВС від 28 вересня 1923 р.44. Про доцільність подальшого існування інституції йшлося на засіданні президії ВУЦВК 14 грудня 1923 р. Після доповіді А. Буценка «Про відділ нацменшин при НКВС», президія ВУЦВК запропонувала НКВС протягом семи днів виробити проект положення про перехід відділу з НКВС до ВУЦВК.

Рішення про форму та підпорядкування спеціальної установи, яка б запроваджувала закон 1 серпня 1923 р. у середовищі етнічних меншин, далося українському політичному та радянському істеблішменту непросто. Раднарком УСРР, розглянувши 21 січня 1924 р. проект постанови ВУЦВК „Про скасування Відділу нацменшин при НКВС та підвідомчих йому місцевих органів”, вирішив відсторонитися від непопулярного у партійних колах рішення і постановив „розгляд питання перенести у відповідні політичні установи” (тобто -- ЦК партії)45. На реалізацію ухвали президії ВУЦВК знадобилося більше 4-х місяців, упродовж яких питання переходу центральної державної установи по роботі з етнічними меншинами з НКВС до ВУЦВК узгоджувалося з усіма комісаріатами республіки.

Навесні 1924 р. інструктори ЦК КП(б)У провели безпрецедентний аналітичний штурм нацменпитання в Україні та акумулювання проектів його вирішення у ЦК. Тривала дискусія між працівниками апаратів ЦК КП(б)У та НКВС навколо необхідності існування нацменустанов чи підрозділів, як таких, та принципів їхнього підпорядкування, зокрема, знайшла своє відображення на низці нарад, передовсім на Всеукраїнській нараді євсекцій. На ній із доповіддю виступив І. Сударський. Резолюція наради підсумувала тривалі дебати і була доволі лаконічною: „Специальные органы для обслуживания Нацменьшинств в центре и на местах необходимы для того, чтобы помогать Госорганам в осуществлении национальной политики соввласти [...] Главная задача этих специальных органов и их место в Госаппарате заключается, во первых, в их инициативно-организаторской помощи соворганам в их работе среди нацменьшинств, и во вторых, в известных контрольных функциях этих специальных органов по отношению Госорганов в тех случаях, когда их работа связана со специфическими национальными моментами. Для того, чтобы органы нацмен могли вовремя проявлять надлежащую инициативу и осуществлять свои контрольные функции в вопросах, касающихся еврейской жизни, необходимо прежде всего, чтоб они имели в своем распоряжении достаточную информацию и статистические сведения о всех возникающих и происходящих политических, экономических и др. процессах и явлениях среди этой национальности. Для того, чтобы инициатива и контроль этого специального органа могли распространяться на все госорганы в вопросах и мероприятиях специфического национального характера, необходимо, чтоб этот специальный орган был переведен в центре из НКВД в ВУЦИК, а на местах из отуправов в президиумы исполкомов»46.

Втім, ухвалення низки подібних резолюцій не означало їхнього автоматичного запровадження до життя. Про те, що процес цей, м'яко кажучи, був повільним, свідчить низка документів епохи, зокрема нацсекцій ЦК КП(б)У. 5 березня 1924 р. датована доволі різка доповідна секретаря Головбюро євсекції Альтшулєра до ЦК КП(б)У, яка безпосередньо стосувалася проблем, що супроводжували створення ЦКНМ. У ній секретар євсекції, вважаючи це справою честі, доводив, що «от революции выиграла материально, главным образом, сильнейшая часть местечкового мещанства, занявшая государственные должности и заполнившая учебные заведения.

НЭП открыл путь крепнущей и все более наглеющей еврейской буржуазии. Для молодых торговцев с развитием торговли и кооперации остается единственный выход в переходе к производительному труду.

Бросающееся в глаза благополучие первой категории и наглость второй заслоняют собой «еврейский вопрос» миллионного населения разоренных ремесленников и бедноты...

1. Антисемитизм является весьма распространенным не только среди населения, но, в значительной степени, и в совучреждениях, особенно на местах.

2. Отдел Нацмен при НКВД за свое более чем двухлетнее существование ничего существенного в изменении отношения соворганов к вопросам еврейского населения сделать не мог, так как этот Отдел влачил жалкое существование из-за отсутствия средств, штатов и [...] внимания, как со стороны НКВД, так и других органов. Как Наркомюст в деле о делах погромленных, так и НКФин месяцами не рассматривал «ходатайства» Нацотдела НКВД по вопросу о двойных налогах, налагаемых на еврейских земледельцев, живущих в местечках.

Постановление Оргбюро о переводе этого отдела в ВУЦИК в течение 4% месяцев не проводится, вследствие несерьезного отношения к этому отделу со стороны М. СНК.

Постановление Оргбюро от 16/Х.23 года о том, что Президиум ВУЦИКа должен во всей широте обсудить вопрос о нацотделе, «в частности, вопрос о мероприятиях в области экономической и административной работы среди Нацмен», остается невыполненным. [...]

7. Видя постоянно перед собой еврея -- советского служащего и партработника, большей частью -- выходцев из привилегированной мелкобуржуазной среды, благодаря этим самим русифицированным работникам, у парт и соворганов создалось мнение, что парт и культпросветработа на еврейском языке является больше выдумкой «бывших», чем действительная необходимость. При таком отношении нужно было два года, пока Главбюро добилось открытия Евотделения при партшколе и пройдет, вероятно, полгода (3 месяца уже прошло), пока оно добьется средств для этого отделения (судьба других Нацотделений не лучшая) [...]»47.

На завершення розлогої картини деградації діючих нацменструктур, їхньої неспроможності сприяти покращенню становища єврейської бідноти й виставляти дієві заслони поширенню антисемітизму, Альтшулєр натякав, що слід братися до роботи, допоки ситуація ще піддається корегуванню:

«Главбюро Евсекции ЦК КП(б)У полагает:

1. Что ЦК должен поставить во всей широте вопрос о партийно-советской и экономической работе среди еврейского населения на Украине.

2. Что для руководства парт и совработой среди еврейского населения партия должна, как в центре, так и на местах, поставить людей, к которым соответствующие парторганы имеют полное доверие»48.

8 березня 1924 р. аналогічні питання розглянуло засідання працівників німсекцій при ЦК КП(б)У, НКП та НКВС, яке ухвалило організувати Центральне бюро німсекцій, до якого увійшли завідувач та інструктор Німсекції ЦК КП(б)У, завнімсекції Наркомпросу та НКВС49. Це була одна з багатьох спроб оживити нацменроботу в Україні шляхом координації діяльності нац- менструктур різних відомств. Та, чи спроможний був цей захід суттєво вплинути на ситуацію? Чи могла проста арифметична дія перестановки складників чи їхньої одночасної активізації щось змінити, враховуючи, що цих складників у масштабах півмільйонного німецького населення України було 6-8 штатних одиниць?

13 березня 1924 р. датовано запит оргвідділу ВУЦВК, адресований голові МРНК т. Рейхелю. В ньому секретар ВУЦВКу А. Буценко писав наступне: „Оргвідділ ВУЦВК удруге прохає Вас поставити на ближчому засіданню МРНК питання про передачу відділу нацменшостей з НКВС до ВУЦВКу, вважаючи на те, що завідуючий цим відділом т. Сударський заявив, що праця відділу нацменшостей за останній час захиріла й зупинилась”50. Невдовзі проблемний голова відділу втратив свою посаду. Його змінив т. Голья. Підписана останнім доповідна записка на ім'я наркома НКВС В. Манцева засвідчує, що застарілий кадровий конфлікт у наркоматі не був наслідком непоступливості, чи некеро- ваної амбіційності радикального євсеківця І. Сударського, а мав реальне підґрунтя. 16 березня 1923 р. новопризначений завідувач фактично дублював думки свого попередника стосовно проблем установи: «В виду того, что штаты местных органов Отдела нацменшинств до сих пор [курсив -- Авт.] в законодательном порядке не проведены, а проект построения местного аппарата Совещанием зав. Губотуправов намечен следующий: губернский подотдел национальных меньшинств с институтом инструкторов по делам каждой национальности, -- Отдел нацмен НКВС не может указать точно цифры необходимых работников по периферии.

Вместе с тем, Отдел рассчитывает получить следующее количество работников губернского масштаба, знающих в совершенстве условия сельской жизни: [курсив -- Авт.] для работы среди евреев -- 30 человек, немцев -- 12, поляков -- 13, китайцев -- 1»51.

Отже, проблеми залишалися, а вирішення їх силами депресивної установи виглядало завданням утопічним. Врешті 19 березня 1924 р. Політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову «Про відділ нацмен при НКВС», згідно з якою було ухвалено «замість відділу нацмену НКВС утворити при ВУЦВКу комісію нацмену»52. 29 квітня 1924 р. президія ВУЦВК прийняла постанову про утворення при ВУЦВК постійної комісії у справах національних меншин53. 3 травня 1924 р. відбулося перше засідання Комісії у справах національних меншин при ВУЦВК -- установи, з діяльністю якої пов'язаний якісно новий період етно- національної історії України.

Підсумовуючи зазначене вище, слід зауважити, що соціально-економічна лібералізація не відразу позначилася на загальному дусі національної політики більшовицького уряду. Внутрішня політика загалом та етнополітика, як її складова, незважаючи на певне політичне потепління в країні, протягом другої половини 1921 р. -- першої половини 1923 р. розвивалася в рамках, усталених за часів комуністичного штурму. Визначальною прикметою етнополітики у цей час була декларативність. Спеціальна радянська робота здійснювалася за єдиною для усього союзу схемою без урахування національної специфіки. Національна політика розглядалася не як складова загальної радянської роботи, а як знаряддя політичної боротьби за неросійський електорат у країні, а також симпатії міжнародного комуністичного й соціалістичного руху.

У повсякденному житті інтернаціоналістські агітаційно-пропагандистські кампанії поєднувалися з відвертою ворожістю й невіглаством партійного та радянського загалу, його байдужістю і нездатністю вирішувати найпекучіші проблеми етнічних громад. Впродовж 1920-1923 рр. розвивалася й була доведена до логічного кінця практика переслідування й заборони національних рухів, починаючи від українського, за яким міцно закріпилося тавро “петлю- рівщина”, й закінчуючи рухами етнічних меншин. Адміністративне переслідування й дискредитація в очах громадськості ідей національного відродження становили першочерговий напрямок національної політики уряду УСРР упродовж 1920-1923 рр. Не випадково центрами адміністративного управління міжнаціональними відносинами у цей час були дві найвпливовіші партійно- радянські структури: ЦК КП(б)У (нацменсекції Агітпропу) та НКВС (Відділ національних меншин). Двоїстість етнополітики безпосередньо позначилася на характері їхньої діяльності. Агітаційно-пропагандистський напрямок був парафією Агітпропу ЦК КП(б)У, хоча, за невизначеності компетенції партійних і радянських нацменустанов, секції Агітпропу та губернських парткомів доволі часто займалися адмініструванням, дублюючи, таким чином, функції НКВС, НК закордонних справ, місцевих органів виконавчої влади.

Радянська робота, як така, мала за логікою розроблятися й скеровуватися єдиною на той час нацменструктурою у радянській управлінській вертикалі -- Відділом національних меншин НКВС. Попри те його історія яскраво унаочнила формальний характер більшовицької етнополітики 1921-1923 рр. Протягом усього періоду свого існування відділ був напівформальною організацією, яку створили не для виконання декларованих у “Положенні про Відділ національних меншин при НКВС” завдань, а для забезпечення самого факту існування спеціальної установи для роботи у середовищі етнічних меншин. Власне, з переліку функцій відділу більш-менш здійснювалася лише функція контролю й нагляду за етнічними меншостями, упередження й своєчасного згортання діяльності національних за змістом рухів та організацій. Жодної творчої роботи відділ не розгорнув, та й не міг розгорнути, адже діяв у структурі відомства, основним завданням якого була руйнація, а не творення.

Політична відлига, перші ознаки якої виявилися в 1921 р., відбувалася болісно й за часом розтягнулася на кілька років. Голод 1921-1922 рр., безумовно, відіграв непересічну роль у переоцінці вищими колами партії й радянського керівництва УСРР основоположних засад державотворення, економічної, культурної та національної політики. Він виявив економічну неспроможність попереднього курсу внутрішньої політики, поставивши більшовицький уряд перед фактом загрози внутрішньої, а не зовнішньої капітуляції. Голод на короткий час витіснив на другий план національне питання в республіці, проте й надалі за інерцією загострював його, лише відсуваючи у часі кризу у сфері міжнаціональних відносин. Хоча голод, як загальнореспубліканське явище, був у цілому подоланий 1922 р., на периферії, особливо в Степу, він був хронічним аж до 1925 р., збільшуючи поряд з іншими соціально-економічними факторами, напругу у сфері міжнаціональних відносин.

На 1923 р., незважаючи на поглиблення непу, практично в усіх царинах життєдіяльності суспільства окреслилися ознаки системної кризи. Криза ця була не лише внутрішньореспубліканською, а й загальносоюзною. В тих обставинах політика коренізації стала наслідком своєрідного консенсусу союзного керівництва та республіканського субцентру влади. Перший намагався у такий спосіб надати життєдайного імпульсу Союзові Республік. Другий -- пожвавити та оздоровити суспільне життя в знекровленій республіці шляхом розіграшу національної карти.

1 Україна і Росія в історичній ретроспективі. -- Т. 2. Радянський проект для України. -- К., 2004. -- С. 105.

2 ЦДАВО України. -- Ф. 5. -- Оп. 1. -- Спр. 1816. -- Арк. 46.

3 У його складі у травні 1918 р. був створений український відділ (згодом -- українське представництво). Одним з його завдань була організація «української громадської думки на користь Російської Радянської Федеративної Республіки». (Див.: Борисенок Е. Феномен советской украинизации. 1920-1930 годы. // Шр://Ьоока-Ыз1огу- и55г.ги/4...епотеп-50УЄі5коу-икгаіпІ7асіі/) Головним завданням комісаріату стала боротьба з контрреволюцією в усіх її національних проявах (ворожими вважалися всі не- підконтрольні більшовикам національні суспільні організації). «Оскільки Ради й центральні установи радянської влади часто погано розбираються в фізіономії різних національних спілок, установ й верств, то Народний комісаріат у справах національностей є тим органом, що в цьому відношенні повинен надавати Радянській владі суттєву допомогу». Згодом, полишивши надії на входження України до складу РСФРР, керівництво Наркомнацу звузило перелік завдань українського представництва до роботи серед українців, що мешкали як національна меншина поза межами УСРР. Підрозділи відділу створили в Ярославлі, Тамбові, Калузі, Брянську, Орші, Курську, Петрограді, Самарі та Воронежі. Вони, як свідчать джерела, не лише пильно від- стежували настрої місцевих українських громад, а й тримали останні в жорстоких лабетах адміністративного контролю.

Література

1 ЦДАГО України. -- Ф. 1. -- Оп. 20. -- Спр. 132. -- Арк. 11.

2 ЦДАВО України. -- Ф. 5. -- Оп. 1. -- Спр. 652. -- Арк. 7.

3 Чирко Б.В. Національні меншини в Україні (20-30 роки ХХ століття). -- К., 1995. -- С. 22-23.

4 ЦДАГО України. -- Ф. 1. -- Оп. 20. -- Спр. 1520. -- Арк. 3.

5 З них 6 працювали безпосередньо в секції, 4 -- у редакції латиської газети та експедиціях.

6 ЦДАГО України. -- Ф. 1. -- Оп. 20. -- Спр. 1520. -- Арк. 28.

7 Загалом в Україні налічувалося 300 литовців-комуністів. -- ЦДАГО України. -- Ф. 1. -- Оп. 20. -- Спр. 1520. -- Арк. 72.

8 ЦДАВО України. -- Ф. 166. -- Оп. 2. -- Спр. 752. -- Арк. 57.

9 Итоги работы среди национальных меньшинств УССР. -- Х., 1927. -- С. 17. -- Докладніше про створення та діяльність Відділу національних меншостей НКВС див.: Якубова Л.Д. Етнічні меншості УСРР у першій половині 20-х рр. ХХ ст. -- К., 2002. -- С. 74-101.

10 ЦДАВО України. -- Ф. 5. -- Оп. 1. -- Спр. 1816. -- Арк. 9.

11 ЦДАВО України. -- Ф. 5. -- Оп. 1. -- Спр. 1816. -- Арк. 46.

12 У листі до Наркомнацу РСФРР влітку 1922 р. І. Сударський скаржився, що “в розпорядженні відділу немає жодної літератури з національного питання й національної політики”. -- ЦДАВО України. -- Ф. 5. -- Оп. 1. -- Спр. 1816. -- Арк. 112.

13 ЦДАГО України. -- Ф. 1. -- Оп. 20. -- Спр. 2252. -- Арк. 32.; Бюллетень Наркомвнудела. -- 1923. -- № 10. -- 9 марта. -- С. 3.

14 ЦДАВО України. -- Ф. 5. -- Оп. 1. -- Спр. 2237. -- Арк. 56.

15 Шалыгин А.А. Реализация советской национальной политики в Саратовском крае в 1920-е годы // Вестник СамГУ. -- 2008. -- № 5/1 (64). -- С. 88.

16 Ликвидация Народного комиссариата по делам национальностей // Власть Советов. -- 1924. -- № 1. -- С. 131; СУ. -- 1924. -- № 38. -- Ст. 358.

17 Цит. за: Шалыгин А.А. Реализация советской национальной политики в Саратовском крае в 1920-е годы // Вестник СамГУ. -- 2008. -- № 5/1 (64). -- С. 84.

18 ЦДАВО України. -- Ф. 1. -- Оп. 3. -- Спр. 2122. -- Арк. 2 зв.

19 ЦДАГО України. -- Ф. 1. -- Оп. 20. -- Спр. 1841. -- Арк. 8.

20 ЦДАВО України. -- Ф. 2. -- Оп. 3. -- Спр. 156. -- Арк. 16.

21 Там само. -- Ф. 5. -- Оп. 1. -- Спр. 2237. -- Арк. 8.

22 ЦДАГО України. -- Ф. 1. -- Оп. 6. -- Спр. 48. -- Арк. 50.

23 Там само. -- Оп. 7. -- Спр. 37. -- Арк. 41.

Анотація