Етнікон "половці" у контексті реанімованої парадигми "половці-автохтони": спроба полідисциплінарного аналізу

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЕТНІКОН «ПОЛОВЦІ» У КОНТЕКСТІ РЕАНІМОВАНОЇ ПАРАДИГМИ «ПОЛОВЦІ - АВТОХТОНИ»: СПРОБА ПОЛІДИСЦИПЛІНАРНОГО АНАЛІЗУ

У запровадженому ще в березні 1918 р. (!) Центральною радою Законі про адміністративно-територіальний поділ земель Української Народної Республіки, фігурує ономастикон «Половецька Земля», центр якої - місто Бахмут (сучасний Артемівськ Донецької обл.) [1, 22]. Терени Донеччини - простір між Дніпром і Доном. Таке довготривале функціонування цього ономастикону вимагає пояснень учених у питанні природи половців та їхнього місця в історії України. Увага ж дослідників до русько-половецького протистояння ХІ-ХІІ ст. є відносно предметною. Тоді як проблема походження половців може заслуговувати лише на оцінку - версія. В історичній науці (часу її становлення) половці «свої», а протистояння - «междоусобные самих славян брани за рубежи областные» [2, 3]. У другій половині ХІХ ст. запанувала нова парадигма: половці - «неутомимые злодеи» [3], «лютые злодеи» [4], «хищный степной азиат» [5], «дикие кочевники» [6, 42], «половцы - тюрки», [7] «полчища степных кочующих народов Азии, жадных к грабежу и истреблению» [8].

Історична наука 1920-30-х рр. відзначалася певним рівнем зважених оцінок на адресу половців: «Идея извечной, принципиальной борьбы Руси со степью явно искусственного, надуманного происхождения» [9]; «представлять себе половцев в виде некой темной азиатской силы, тяжелой тучей висевшей над представительницей европейской цивилизации - Киевской Русью, у нас не будет ни малейшего основания» [10, 102-103]; стосунки між Руссю і половцями - не лише протистояння, а й мирні торгово-економічні відносини [11]; половці-кочівники, але не є «зовнішньою силою» у чистому вигляді [12]. В другій половині ХХ ст. основними розробниками теми стають С. Плєтньова та П. Толочко, який в одній зі своїх праць дійшов наступних узагальнень: «Этнически эта огромная страна не была только половецкой. Здесь жили и другие народы: аланы, яссы, хазары, гузы, касоги. По-видимому, они явились основным населением городов

Шаруканя, Сугрова, Балина на Донце, Саксина на Волге, Корсуня и Сурожа в Крыму, Тмутаракани на Тамани» [20, 91]. Таких акцентів вимагали результати археологічних розвідок.

У Х ст. за південно-східними кордонами держави Русь з центром у Києві мали місце такі країни, як Ала- нія та Хазарія. Ця обставина, передусім, дає підстави до визначення половців автохтонами. Таким чином, пропонуємо повернення до, вживаної на початковому етапі розвитку історичної науки, парадигми «половці автохтони». Мотив до їх «появи» в історії держави Русь розкриває, на наш погляд, етимологію етнікону «половці». Мета цієї статті - довести автохтонність половців і статус етнікону «половці» як «самоназви».

На означення сил, що перебували у протистоянні з Руссю в ХІ-ХІІ ст., - половців - у писемних джерелах вживається доволі широкий ряд імен. У ХІХ ст. на цій характерній особливості свою увагу зупинив один з перших (і водночас предметних) дослідників русько-половецьких відносин - П. Голубовський: «Половцы награждаются средневековыми писателями массой различных имен: Половцы, Ріаисі, Ва^еп, Walnen, Котауоі, Ситапі, Сипі, кипчаки» [7, 36]. На цю ж ет- нонімічну варіативність у першій половині ХХ ст. вказав Д. Расовський: «Уже с давних пор и русским, и западноевропейским историкам много хлопот создавали половцы тем, что в русских, арабских, армянских, византийских, мадьярских и немецких источниках они упоминаются под различными именами: у русских - половцы, у арабов и вообще в мусульманской письменности - кипчаки, кафчаки, у армян - хардеж, у византийцев - куманы, у мадьяр - куны, куманы, а также палочи; у немцев - фалоны, фальвы или, как в остальных западноевропейских источниках, команы, кума- ны. Поляки и чехи знают половцев и в русском наименовании (только обычно без русского полноголосия) ріагеі, ріаисі, и в общелатинском - команы» [13, 252].

До перших спроб пояснити етимологію етнікону «половці» можемо віднести трактування Матвія Мєховського (ХУІ ст.): «половці» - «грабіжники» (від «полевать» [полювати]) та Сигізмунда Герберштейна: «половці» - від «поле» [14, 47-48]. Оцінюючи такі пояснення етнікону «половці», Є. Скржинська справедливо зауважила: «По законам языкознания, образование слова “половцы” от “ловы”, “ловить” или от “поле” неоправданно» [15, 43]. Сучасна історична наука в проблемі «прочитання» цього етнікону віддає перевагу «штампу» авторства А. Куника, що з'явився в другій половині ХІХ ст., і відомий у формулі: половці - від «полова», половий - жовтий [16, 387].

Однак А. Кунику оперативно опонував уже А. Со- болєвський: «Славянское и сербское “плав”, между прочим, значит “голубой”, малороссийское “половый” иногда употребляется как определение волов голубо-ватого цвета. В виду этого, можно думать, что половцы были названы у нас, у других славян и у немцев по имени своей главной орды, так что связь их славянских названий с “плавь”, “половый” не подлежит сомнению» [17, 154]. Наведемо ще дві реакції на штамп А. Куника. Авторство першої належить Д. Расовсько- му: з одного боку, «едва ли тюрки-кочевники могли быть светловолосыми»; з іншого - «все источники, описывающие внешний вид половцев, единодушно сходятся в характеристике их как народа рослого, стройного, красивого и светловолосого» [13, 258]. При цьому, вчений не робить посилань. На його переконання, світловолосість кочівників-азіатів виключається. Ще одна реакція належить Є. Скржинській: епітет «світловолосі» не підтверджується хоча б якимись джерелами. Дослідниця акцентує: опису зовнішності половців літописи не залишили.

Є підстави для заперечення цього твердження, адже такий літопис є. Це Радзивілівський (Кенігсберзький) літопис, текст якого супроводжують мініатюри, що свідчать: за характером зброї, стилем одягу, генетичними ознаками, прикметами різниці між русичами і половцями не існує. Половців, насправді, зображено світловолосими і кучерявими, в них однаковий з русичами характер зачісок. Як приклад, мініатюра зі сторінки 226 показує акцію поклоніння половців (неозброєних) руському князеві. Жодних відмінностей між князем, його оточенням і половцями віднайти не зможемо. Подібним до нашого, є враження від мініатюр з Радзивілівського літопису М. Аджі: «В рисунках Радзивиловской летописи очень много загадочного. Порой неясно даже, кто есть кто. Художник будто и не заботился, например, о внешних отличиях русских и кипчакских воинов... Цветом ли, одеянием ли, но воины должны отличаться, все-таки они враги, представляли народы разных культур. Однако же этого нет! Все одинаковые» [18, 78].

Правомірним, відтак, є питання: чи простежується якась різниця (якщо розглянути весь фонд мініатюр Радзивілівського літопису) між зображеними ру- сами і представниками інших, крім половців, етно- осередків? Відповідь ствердна, а прикладом може бути мініатюра зі сторінки 160, де в тексті йдеться про похід Мстислава на Литву [19, 226]. Отже, маємо визнати половців світловолосими. Втім, ця генетична ознака, на думку Д. Расовського, не поєднується з парадигмою «половці-кочівники», що прийшли з Азії.

Своєю чергою, Є. Скржинська ставить таке завдання: переглянути етимологію лексеми «половці», що підтримується істориками більше 100 років. Йдеться про той самий «штамп» А. Куника: «половці» від «полова» - «солома» - світло-жовтий, білуватий, звідси біляві половці, блакитноокі блондини. З висновку вченої дізнаємося, що, «предложенная А. Куником этимология слова «половцы», искусственная и умозрительная, до настоящего времени кочует из работы в работу - как по инерции, столь губительной для науки вообще, так и потому, что взамен не было предложено иного, сообразующегося с духом источников, прежде всего древнерусских, объяснения этому этникону» [15, 62]. Натомість дослідниця пропонує шукати відповідь і пояснення в літописах. Перед викладом власного погляду, Є. Скржинсь- ка робить два зауваження. Перше: слово «половці» - «явно русское и оно должно значить для русского человека нечто существенное, важное в сфере его встреч с этими кочевниками». Інше - «это было не собственное их (половців - Н. А.) наименование, не самоназвание народа, а придуманное для него другим народом, так сказать прозвище со стороны» [15, 38].

За цим дослідниця презентує власне бачення: «половец» - від «оного пола», «онополец» (іншої половини - Н. А), тоземець (житель тої [іншої] землі); з іншої сторони, з іншого берега Дніпра - Лівобережжя. Дослівно з висновків у дослідженні: «Для русских людей половцы были обитателями той (“оной”), чужой стороны Днепра (об онпол = половцы) и в этом качестве отличались от “своих поганых”, черных клобуков, обитавших на этой (“сей”), своей стороне реки. В этом противопоставлении и родился специфический русский этникон они половцы, или просто половцы, трансформировавшийся в процессе развития древнерусского языка в половцы» [15, 87]. Такі пояснення не дають ефекту визнання етимологічної рівності лексем «оно- полець» і «половець». Хоча позицію Є. Скржинської в українській історіографії підтримує П. Толочко [20].

Звернемо увагу і на те, що літописці вживають цілий ряд лексем чи словосполучень на означення поняття «інша сторона», «половина». Як приклад: «По мнозехъ же временехъ сели суть словене обаполъ Дуная, где есть ныне Угорскаа земля и Болгарьскаа» [21, 3]; «бе бо у Кіа тогда былъ перевозникъ со оноа страны Днепра» [21, 4]; «и стояша Половци по обема стра- нама» [21, 119]; «и идяше на десней (правобережжя. - Н. А.) стране Святополк, а на шуе (лівобережжя. - Н. А.) Володимерь Манамахъ» [21, 121]; «и перешедь на ону страну Днепра плакася по брате своемъ» [21, 121]. Варіант «онополец», як бачимо, відсутній. Більше того пояснення Є. Скржинської щодо «прочитання» ет- нікону «половці» не спрацьовує, якщо визначити кордон між Руссю і Половецькою Землею у часі, коли половецтво заявило про себе 1000 р. На цьому моменті кордон є не вертикаллю (не Дніпро розділяє сторони протистояння), а паралеллю. Роль кордону відігравали водні відгалуження Дніпра: Рось - Правобережжя, Сула - Лівобережжя. Саме течіями цих річок князь Володимир Великий «ставив гради».

Сучасна історична наука виявляє слабкий інтерес до природи етнікону «половці», хоча є дослідники, які наполягають на тому, що етнічна ідентифікація починається з етноніма [22-24]. В історіографії відсутня версія, що презентує етнікон «половці» самоназвою, адже беззаперечністю відзначається слов'янська природа лексеми «половці» («поле», «полова», «лови») У старослов'янській мові слова з основою на «пол» не презентували зміст «поле». На означення предмета «поле» застосовувалась лексема «сєло». Лексема «поль» означала - «берег», «поле- ма» - «половина». Це означає, що літописці, вживаючи ономастикой «Поле Половцьке», мали на увазі «Половина Половецька». (Вай- ан А. Руководство по старословянскому языку - М., 1952. - С. 430).. Ця обставина вимагає ревізії парадигми «половці-ко- чівники-тюрки». Отже, заявивши етнікон «половці» самоназвою, провокуємо, як мінімум, індо-ірано- мовність половецтва, що, своєю чергою, уможливлює акцент на автохтонності половців. Верифікуємо заявлене: дамо відповідь на питання коли та за яких обставин народжується етнікон «половці»?

Процес народження означеного етнікону довготривалий, вимірюється більше, ніж ста роками. В другій половині ІХ ст. стартує процедура творення держави, що взяла назву Русь. Апофеоз державотворення настав у часі правління Володимира Першого. Саме його «Слово о полку Ігоревім» називає винуватцем протистояння з половцями: «Того самого Владимира нельзе бе пригвоздити к горам киевским, сего бо ныне сташа стязи Рюриковы, а друзии - Давыдовы, но розно ся им хоботы пашут, копия поют» [25, 121]. Чому ж Володимир? У Х ст. тривав процес відступу родо-племінного устрою і входження східнослов'янських етноосередків в еру феодалізму саме з ініціативи і неабияких зусиль Володимира. Які зрушення стояли за наступом феодалізму? Відбулися зміни у форматі власності, від яких потерпало общинне землеволодіння, а всі землі перейшли у власність князів, найближчого князівського оточення («лучшие люди», бояри), намісників, дружини, церкви, монастирів, тобто, феодалів, серед яких наймогутніши- ми в майбутньому стануть держава, князь і церква.

Отже, становлення нових соціальних відносин (феодалізму) - це процес відбирання землі у колективного власника, значне усічення розмірів землеволодінь у власності родів, племен чи поступового перетворення вільних землеробів, через примусові заходи економічного та воєнно-політичного характеру, на залежних від феодала - новонародженого власника землі. Ось як характеризує цей процес В. Пашуто: «Повсюду основу этого процесса составляло превращение общества свободных землевладельцев, основанного на коллективной собственности и свободе, в общество, расколотое на враждебные классы, основанное на господстве той или иной формы феодальной собственности на средства производства» [26, 357-358].

Експансію нових земель, підпорядкування їх владі Києва Володимир здійснював за допомогою двох сил - духовенства та дружини, котрі отримували землю як плату за послуги. Це земля колективних власників, тиск на яких вів природно до ситуації «умножения разбоев». Церковники-єпископи, виборюючи для себе економічний і політичний простір, закликали Володимира до радикальних дій: застосування смертної кари. Спочатку князь висловлювався проти: «боюся греха», але з часом «отверг виры» і ввів смертну кару. Вирок виносився після проведення слідства: «со испытом». Єпископи, що домоглися смертної кари, трималися і далі жорсткої позиції, активізуючи політику визиску: закликали Володимира застосовувати і виру (грошовий штраф). Кошти від неї єпископи планували застосовувати на придбання коней і зброї. Зброя була потрібна для утримання в покорі соціуму у створюваній державі, де інтерес церкви був присутній фундаментально.

У питанні виникнення церковної земельної власності, а точніше - датування цього процесу, в історичній науці наявні два погляди. Перший, щоправда без посилань на джерела: від свого заснування церква стала земельним власником [27-30]. Інший - церковна земельна власність фіксується писемними джерелами від другої половини ХІ ст. [31-35]. Церковна десятина еволюціонувала, будучи розповсюджуваною на власність і прибутки князя, а з ХІ ст. поширилася на все населення. І саме в цей час про себе заявили половці. У ХІІ ст., коли загострилося протистояння між києво- русичами та половцями, рівень виплат на користь церкви збільшився, бо виплати мали здійснюватися на значнішу кількість церков, до яких входили і кафедральні церкви місцевих князівств: смоленська, володимиро- суздальська [36] тощо. На цьому етапі єпископи володіли і заселеними, і незаселеними землями [32, 51]. До складу десятини входили відрахування від трьох основних форм сумісної феодальної ренти: десятина від данини в різних її формах, від княжого суду та з торгу.

Літописи акцентували на тому, що другою соціальною силою, в союзі та за підтримки якої Володимир будував державу, були дружинники: «Бе бо Володимер любя дружину, и с ними думая о строе земленем, и о ратех, и о уставе земленем» [37, 152]. Ось які коментарі до процедури посилення державного інтересу наявні в дослідженні Л. Черепніна: «На раннем этапе генезиса феодализма особенно наглядно проявилось “окняжение” территории, населенной крестьянами общинниками, подчинение их княжескому суду и обложение данью. Это вызвало борьбу между крестьянскими вервями и князьями с их дружинниками. Последние получали в ленное держание округа, с которых они собирали дань. В дальнейшем все отчетливее наблюдается расслоение внутри самой верви. Все большая часть крестьян, порывает связь с общиной. Процесс феодализации углубляется. Классовая борьба становится сложнее. Развитие феодальных отношений и связанные с этим народные движения заставляли правящую знать пересматривать в интересах господствующего класса законодательство, развивать правовые нормы, заменять отжившие постановления новыми» [37, 155].

Варто все ж звернути увагу на основне: історичні дослідження (за винятком праць М. Брайчевського) [38] не демонструють антифеодальний рух, адже повстання в Новгороді, Києві, волхвів Поволжя не можуть бути зарахованими на роль такого руху. Визнавши половців автохтонами-общинниками, отримуємо яскравий зразок антифеодального руху. 1000 р. на історичній арені, як свідчать літописи, з'явилися половці. Відзначимо, що літописець, фіксуючи їх прихід аж до Києва, не дає пояснень щодо природи їх походження. Чому? Вони свої - «внутрішній пролетаріат». «Прибулих» половців очолював Володар, який, згідно літопису, мав бути вдячний Володимирові: «Пріиде Володаръ съ Половцы къ Кіеву, забывъ благодеянія господина своего князя Владимера, демоном наученъ. Володимеру же тогда в Переяславце на Дунаи, и бысть смятеніе веліе в Кіеве, изыде нощію во стретеніе имъ Алек- сандръ Поповичъ, и уби Володаря, и брата его и иныхъ въ поле прогна» [39, 68]. Звернімо увагу на формування думки: з цитованого речення виходить, що Володар (він - підданий Володимира, адже має бути йому вдячним) і його брат - це половці, бо вони рівні «иным». Чому половці прийшли до Києва 1000 р.? Вологодський літопис з цим роком пов'язує введення Володимиром Великим посадництва, яке означало наступ на інтереси племен і племінної знаті [40, 163].

Отже, за цими епізодами легко прочитується по- дієвий контекст, який дає право на оцінку ролі і змісту половецьких «ініціатив». Половці-автохтони, що захищають свій економічний інтерес і соціально-політичний статус, виступають проти нового порядку - державного. В. Ключевський свого часу писав про зіткнення в моменті становлення держави двох початків: «загального добробуту», за яким і стоїть держава, й індивідуального економічного інтересу. У Х ст., через державотворчі ініціативи князя Володимира, настав апофеоз у зіткненні цих двох інтересів. Половці - результат цього зіткнення. Вони заявляють про себе у часі трансформації данини з добровільної - жерцям та родовій аристократії - на примусову [41, 13].

Такі акценти прочитуються в Руському літописі, де чітко визначено причину повстань «поганих» половців: «Не жадаху мало ми есть, княж, гривен; не кладаху на свои жены златых обручей; но хожаху их жены в серебре и расплодили были землю русскую. За наше несытьство навел бог на ны поганыя... Пишется бо ся: богатство неправдою сбираемо, скоро из- веется» [42, 10-11]. Як бачимо, причина у незаконних привласненнях князівської верхівки. Через жадобу руських князів до багатства, постала образа з боку половців. Саме такий ідейний лейтмотив відстежує в тканині поеми «Слово о полку Ігоревім» М. Максимович: «Обида от половцев, по выражению певца, “вступает на землю русскую, всплескавши лебедиными кры- лами на синем море, плещучи у Дону”» [43, 464].

Літописи, що писалися на замовлення феодальної верхівки, називають половців опонентами державності зилотами: «Того же лета (1101 р. - Н. А.) совокупи- шася вся братия: Святополк и Володимир, Давид и Олег, и Ярослав, брат их, на злотци; и прислаша по- ловци послы от всех князей ко всей братьи, просячи мира» [21, 137]. Половці - зилоти для літописців-цер- ковників: аналогія до зилотів Іудейської війни I ст. н. е. З контексту цього протистояння зилоти постають борцями за соціальну справедливість, опозицією державності. Галілейські зилоти називали себе сікаріями. Вони, спаливши борговий архів, створили в Іудеї систему громадянського самоуправління, конфіскували майно аристократів і, перерозподіливши його, встановили рівні права для всіх громадян Першовчитель зилотів - Симон Зилот прийняв мученицьку смерть, за однією версією в Північному Причорномор'ї, за іншою на Північному Кавказі. Його називали «бесстрашный зачинщик волнений». Основа віровчення - люди є рівними перед богом.. До всього, літописці заявляють половців «маніхеями» [21, 13]. Першовчитель перс Суранко (215-276 рр.; мав також псевдонім Мані) був провідником ідеї боротьби проти держави. Половці бачаться літописцям борцями проти держави, тому і «заслуговують» на визначення «маніхеї». Нагадаємо: у Боняка (лідера правобережного половецького світу) теж було друге ім 'я (псевдонім) - Маніяк: Мані + афікс «аг» суто осетинський. Отже, Боняк - послідовник і провідник ідей Ману: маніхей - протидержавник.

В основі етнікону «половці», на наш погляд, прочитується санскритичне «пала» у значенні «захисник» [44, 47-55]. Сходознавець та індолог С. Наливайко доводить істотну «залежність» української мови від санскриту, наводячи значний кадастр слів, де елемент «пала» виступає у значенні «захисник» [44, 47-50]. Так, «санскр. pala - від дієслівної основи pal “захищати, охороняти, берегти”» [44, 45]. Скіфське плем'я пали; вожді скіфів Пал і Палак; пізньоскіфська столиця в Криму Палакій. І при цьому половецькі міста - Пала- виця (сучасний Дніпропетровськ), Палин (літописний Балин). Можливо, топонім «Палин» данина пам'яті: походить від імені сина міфічного першоправителя Прітху - Палін. Якщо Прітху - основоположник осілого способу життя, засновник міст, торгівлі, тваринництва і землеробства, то його син - Палін - захисник означених нововведень [45, 45].

Елемент «пала» присутній і в гідроніміці України, яка може претендувати на реліктовий рівень мовного виміру. Річка несла сама собою функцію захисту: вона відмежовувала володіння племен і народів, захищала від спраги. Українськими землями протікають річки Палоріка, Паловака, Половня у басейні Прип'яті, три Паланки у басейнах Південного Бугу, Синюхи та Сі- верського Дінця; Полуй у басейні Тиси, Полоня у Закарпатті, дві Полтави у басейнах Прип'яті та Західного Бугу, Половня у басейні Тетерева, три Половиці на Київщині та Сумщині, Полква на Хмельниччині. В басейні Тиси маємо потоки Палатин і Великий Палатин. Львівщиною протікає річка Полтава.

В інших індоєвропейських мовах елемент «пал» присутній з такою самою етимологією. Так, історія Древньої Греції пояснює наявність у сучасній грецькій мові лексем з основою на «пала» («пал», «пол») у значенні «озброєна людина», «воїн», що дорівнює поняттю «захисник». Йдеться про гоплітів (го+пала+афікс). Гопліти - воїни, захисники в арміях грецьких міст-дер- жав, солдати-громадяни, які ставали на захист своєї землі. Збереглася клятва гоплітів: «Присягаюся не посоромити цю священну зброю, не залишити товариша, який стоїть зі мною поруч у строю. Я буду захищати ці святі і спільні місця і не полишу мою вітчизну. Я зроблю все, щоб вона стала більшою і могутнішою. Я присягаюся, що шануватиму предків. У свідки я беру богів Аглавру, Гестію, Енея, Еніалія, Ареса, Афіну, Зевса, Таллію, Ауксо, Гегемона, Геракла, кордони батьківщини своєї й її хліби, ячмінь, вино, оливки і фігове дерево». Відгомін давньогрецьких гоплітів прочитуємо в лексемах «полеместіс» [паламестіс], «пілімаста- рос» [паламістарос], «палікараус» [палакараус].

Повне озброєння гоплітів називалося «паноплія». В цій лексемі теж «присутній» елемент «пал». До па- ноплії відносилися ножі, лати, меч, щит, шолом. У середньовічному Римі повне озброєння лицарів називалося так само. Лексема <Аор1оп» в грецькій означає «зброя» - засіб для захисту. Українська і російська «уберегли» усічений варіант аналізованої лексеми «гопліти» - «лати». Палладіум - священна статуя, яка була зображенням Афіни Паллади. Вона - оберег міста Афіни. Оберег - від «оберігати», тобто «захищати». На вжитку у жінок Давнього Риму верхній одяг (одяг, що захищав від негоди) - «палла», у слов'янських мовах - «плащ». «Паладин» (лат. раЫшщ) - лицар честі, відданий якій-небудь ідеї чи людині. Частіше за все, під «паладином» розуміється воїн відданий церкві та її ідеалам, адже «дін» у перекладі з іранської (сучасної осетинської) - «віра». У народів Північного Кавказу «палаш» - зброя для захисту, що є чимось середнім між мечем і шаблею.

Сучасне «полеміка» від «пала» - «захист» + іранське «маг» («мад») - «розум». Полеміка - змагання в знаннях, сторони-учасники полеміки здійснюють захист своїх поглядів не зброєю, а знанням. Прикладом полеміки може бути полемічна література: намагання адептів як католицизму, так і православ'я захистити свою віру. Так, «Палінодія, або книга оборони» (16211622) З. Копистенського - зразок полемічної літератури та книга, спрямована («пала»+«дія» = захист) проти католицизму, унії та, дійсно, не лише захищала православ'я, а й була закликом до об'єднання Східної Європи під егідою православ'я.

Про «присутність» елементу «пала» в російській мові, у значенні близькому до «захисник», писав свого часу В. Вернадський. Вчений наполягав на одвічному пануванні в російській мові означеного лексичного елементу. У зв'язку з цим, посилався на відомості Плінія (І ст. н. е.), Іордана (VI ст. н. е.), які зафіксували слов'янське плем'я спалеї. За відомостями Іордана, спалії - це та частина слов'янського світу, що виступила на захист своєї землі, коли готи, подолавши «велику річку» (Дніпро), рушили на схід. На наш погляд, етнікон «спалеї» - лексична мутанта від «сіпалеї». Елемент «сі», на думку А. Вєліканова [46, 143-145], в початках мови слов'ян («у міфічну епоху») ніс значення «земля»+«пала» = «захисники землі». Відгук давньо- слав'янської «сіпалії», - відзначав В. Вернадський, - присутній у лексемі «исполин» - велетень, мужній богатир. Факт внутрішнього етимологічного зв'язку між лексемами «пала» («захисник») й «исполин» («богатир») заперечень не викликає. Святополк, Ярополк - язичницькі імена руських князів у часі їх змагань з половцями.

Беззаперечним є той факт, що всі цикли руських билин «народилися» у Х-ХІ ст. - часі правління Володимира Великого, який виступає одним з головних героїв епіки. Серед опонентів Києву, церкві, богатирям Володимировим є поляниця - захисниця. Вона - жінка- воїн, яка, на наш погляд, є уособленням землі, що князь, церква, богатирі відбирають у родів-племен, встановлюючи новий соціальний порядок. Я. Маркович зокрема зауважував, що українців, які проживали в Нижньому Подніпров'ї, ще й у час здійснення ним етнографічних досліджень (1890-ті рр.), називали «полевиками» [47, 47].

Найяскравішим носієм значення «захисник» у сучасній українській мові є лексема «купала». Вона дво- елементна: «ку» («кі») з санскриту - «земля»+«пала» («захисник») = «захисник Землі». Купала - свято на честь Бога Сонця, творця, захисника Землі. У сучасній осетинській мові «паланка» дорівнює українському «тин». Це конструкція, за допомогою якої домогоспо- дар посилює захищеність своєї власності. Напрошується висновок: в українській мові, у змаганні між санск- ритичним і іранським словом, перемогло іранське «хаес- тон», що з часом трансформувалося на «захисник». Сан- скритичне «пал» склало основу україномовних лексем «паланка», «палка», «полк», «полковник», «палатка», «плащ», «платок», що містять у свій етимології «захист».

Який етнічний загал став тоді на захист своєї землі? Основним етнічним потенціалом, що опонував державотворчій ініціативі Рюриковичів, були алани, яких у літописах можемо прочитувати за «чужими» половцями. «Своїми» половцями були представники східнослов'янського світу, які вимушено, під тиском Рюри- ковичів, відступали у південному напрямі. Ці два опозиційні потоки об'єдналися в період правління Руссю Володимира Мономаха, який загнав «своїх» половців за Дон. Літописи відзначили, що акції Мономаха - боротьба з «метяжами» (повстаннями), бо результатом дій князя, який здійснив на половців більше 80 походів, стало наступне: «...людіе возрадовашася, а мятежъ уле- же» [21, 144].

Рівень боєздатності, самоорганізації, конкурент- ності алан на X ст. зафіксував Костянтин Багрянород- ний, який, хоча і не надав достатньо точних координат їхнього розселення і території Аланії, зауважив, що остання межує з дев'ятьма кліматами Хазарії й алани можуть перебивати шляхи хазарам і до Саркелу, і в клімати, і в Херсонес. Отже, можемо зробити такі висновки. По-перше, Аланія Х ст. може бути дислокована між Доном і Кубанню. По-друге, алани були доволі войовничими, могли конкурувати з хазарами і навіть часом їх переважали. Так, З. Ванєєв доводить, що в аланів був комбінований господарський тип: вони займалися землеробством і скотарством. Останнє забезпечувало їх таким продуктом, як сир. Ось чому літописці називають половців «сыроедцами». В місцях поселення половців археологи знаходили великі миски з отворами, за допомоги яких і виготовлявся сир.

Заняття землеробством теж підтверджується археологічним матеріалом. В першу чергу, наявністю в могильниках землеробського реманенту: серпи та жернова із могильників Балта, Комунта (У-УШ ст.), Зміївського могильника (Х-ХІІ ст.). В долині Теберди також знайдено сільськогосподарський інвентар, а це вказує на те, що в верхів'ях Кубані землеробство було доволі важливою господарською ланкою. Заняття землеробством «прочитується» і з «убранства» половецьких баб, яких бачимо «озброєними» серпами. Половецьких баб найбільше зафіксовано між порогами Дніпра і Кубанню (Таманський п-в) [49]. Це - Аланія.

Літописи теж визнають за половцями заняття землеробством: «Бог избавил ны от враг наши и покори врагы наша и скруши главы змиевые и дал еси сих брашно людем Рускым» [36, 279]. З цитованого половці постають землеробами, виробниками і користувачами борошна. Будучи землеробами, половці відстоювали право на володіння землею, не допускали встановлення феодальних відносин. Заняття землеробством фіксує їх причетність до сільської форми співжиття. Саме ця обставина пояснює природу оному «фа- лони», вживаного на означення половців європейськими авторами. В осетинській мові співіснують декілька лексем на означення «село»: <Та1у», <Та1уЬа», <Та1уга», <Та1уЬап», <Та1уп» [48, 64]. На наш погляд, іра- номовні (про це мова йтиме далі) половці, перекочувавши до Угорщини, привнесли в угорську мову лексему на означення осередку співжиття: <Та1у» - «село» [50, 262]. Ось чому західноєвропейські джерела називали половців фалонами, фальвами. До всього додамо, А. Соболєвський у дослідженні «К истории малорусского наречия» наполягав на тісному зв'язку угорської з «мовою малоросійською» («малоруським говором»), тобто українською [51, 106-113]. церковний земельний половці язичницький

Ідею презентації половців землеробами, які опонують державності, що веде наступ на їх право власності на землю, підкріплює і логіка історичних подій, пов'язана з ними. У другій половині XI ст. половці стали союзниками болгар у боротьбі з Візантією. Пояснення до союзу знаходимо у дослідженні І. Князькі- на: «Недовольство византийским гнетом и гонения властей на павликиан и богомилов» [54]. Павлікіани, як і зилоти, і маніхеї - відстоюють общинний устрій, заснований на принципах соціальної та майнової рівності. Єретичний рух богомілів історики трактують продовженням павлікіанства, поєднаного з маніхейством. Християнські просвітителі не лише були знайомі з маніхейством, а й полемізували з ним. Отже, знову бачимо половців борцями проти держави.

Землеробами їх презентує і той факт, що, виступаючи союзниками болгар у боротьбі з Візантією, вони ніколи не брали участі в означеному протистоянні в часі проведення польових робіт. На такій тактиці половців акцентує й А. Досаєв: французькі лицарі, учасники 4-го хрестового походу відзначали, що в Західному Причорномор'ї половці з'являлися лише в зимові місяці, а весь інший час проводили у своєму краї. До всього, традиція була настільки сильною, що половці навіть могли залишити союзника, якщо воєнні дії на Балканах затягувалися до літа [55].

З. Ванєєв, відзначає в аланів і заняття бджільництвом, називаючи його «одвічним». Її фіксує й Нартів- ський епос. Традиційна страва - млинці з медом; традиційний напій - ронг, який нарти виготовляли з проса та меду. Інша назва цього напою - камоса [56, 233], що є таким співзвучним з іменем половецького князя - Камоса. Писемне джерело, за авторства секретаря єгипетського султана Ельмеліка Еннасира Ібн-Еломарі (XIV ст.), також є акцентом на важливості бджільництва у ясів, тобто аланів. Саме це заняття, на наш погляд, проливає світло на природу етноніму «алан» У цій проблемі побутує декілька версій, що ініційовані в різні часи. Так, Амміан Марцеллін (IV ст.) переконував, що алани отримали своє ім'я від назви гір - Аланські гори. Нейман виводить етимологію лексеми «алан» з маньчжурського аііп - «гірський хребет».. Ми пропонуємо вважати етнонім «алан» самоназвою і прочитувати етимологію цієї лексеми від санскри- тичного «алина» - бджола [57, 90]. Доведеним є факт співвіднесення територій Приазов'я та Північного Кавказу з Зовнішньою Індією - Синдікою. Між сарматами й аланами ставимо знак рівності. Цю рівність підкріплює й артефакт, що презентує матеріальний (сакральний) світ сарматів. Мова про знахідку з поховання сарматської жриці (Михайлівка): підвіска у формі бджоли в золотому ланцюжку [58, 111].

На території Аланії здійснювалось масове виробництво знарядь праці і зброї із заліза. Масовість фіксується тим, що різні предмети виготовлені в єдиному стилі, що є неможливим поза місцевим виробництвом. Під час розкопок влітку 1957 р. у районі станиці Зміївської, знайдено шаблі, палаші, ножі, луки, стріли в колчанах. Палаші та стріли в колчанах спостерігаємо й як зброю половців зображену на «половецьких бабах».

Відтворюючи історію стосунків Русі та Аланії, В. Кузнєцов акцентує на духовній єдності сторін: «В восточнославянском пантеоне солнечного божества Хорса, а также Симаргла, имеющих иранское происхождение»; «появление иранских имен в дружине киевских князей Х в.»; «особые типологические сходства в русском былинном эпосе и древних иранских сказаниях, выходящие за рамки всемирных литературных параллелизмов; в гидронимике южнорусских степей и лесостепи» [61, 202]. Типологічну єдність билинного епосу й іранських сказань можемо пояснити часом, в якому руси й алани являли собою цілісність: у IV ст. були Русоаланією [62, 20]. Це об'єднання уможливлював такий фактор як мова - іранська. На близькості слов'янської й іранської мав зауважив і А. Фрейман: «Ирано-славянская словарная близость выражается в семантике. Эта семантическая близость позволяет заключать и о географической близости этих племен в некую отдаленную эпоху» [63, 47].

Зазначимо, що Хорс представляє у «Слові о полку Ігоревім» ідеологічний режим, в якому, на момент протистояння, перебували половці, адже князь Всеслав, який відзначився успіхом у боротьбі з половцями, діставався Тмуторокані, перебиваючи шлях Хорсові [25, 120]. Так само й Див має іранське коріння. Поразка Ігоря викликала радість готських дів, які «звенять руським золотом» і оспівують князя Буса: час, коли руси і алани були одним цілим - русоаланами. Саме князь Бус є спільним героєм іранських сказань і билинного епосу. Зазначимо, що М. Максимович вважав «Слово о полку Ігоревім» предтечею української епіки: «Новым явлением и так сказать продолжением сего рода поэзии были потом (після «Слова» - Н. А.) украинские песни и думы былевые (исторические)» [43, 20].

Чому у тексті «Слова о полку Ігоревім» «готські діви» радіють перемозі половців? Відповідь знаходимо в дослідженні В. Кузнєцова: «Новая волна переселенцев в Крыму связана с появлением на юге германского племени готов, передвинувшегося сюда с южных берегов Балтики в ІІІ в. Как считают некоторые ученые, в ходе передвижения в Крым, готы увлекли за собой и часть алан, живших в степях» [61, 131]. Готи, на переконання Н. Савельєва, - європейська частина соловансько- го світу: «Великая Братовщина (по латыни Germania - в перекладі “злакові”) была искони жилищем славянских племен, почему и жители тех мест, известны у греков под именем gotthi должны быть поморскими славянами и принадлежать к обширному великосербскому племени. История вполне оправдала это» [64, 37].

Готи і алани, про що дізнаємося з відомостей за авторства венеціанця І. Барбаро, утворили етнічну данність гот-алани: «Благодаря соседству готов с аланами произошло название гот-аланы. Таким образом, ввиду смешения одного племени с другим они и называют себя готаланами». Їх об'єднали однаковість способу співжиття - община (готи - можемо прочитувати від «готри» (у санскриті - «сім'я», «родина», «рід») [44, 253] і однаковий господарський тип - землеробство, адже германії - вирощувачі злакових. Давнє індоіранське «германіє» відбиває себе у сучасному осетинському «манєя» - «пшениця» [48]. Задіяний інформаційний ряд, підтверджує рівність половців і алан, є поясненням до радості готських дів, у зв'язку з поразкою Ігоря і перемогою половців.

Алани іраномовні, а імена князів половецьких можемо прочитати з іранської, пам'ятаючи при цьому: наявна в літописах іменна гама, на означення лідерів у половецькому світі, є такою, що переживала (в момент внесення її в тканину літопису) деякі букве- но-фонетичні трансформації. Шарукан - від «сар»+ «рус»+«кіян» [59, 377] = «правитель героїчних русів». Бараг - половецький князь з тексу Суздальського літопису за Лаврентіївським списком [36, 396]. Оном «Ба- раг» у сучасній осетинській мові є калькою лексеми «бараг», що означає «вершник» [66, 165]. У цьому ж літописі фігурують на означення половців ономи «То- рас» і «Тарсук». Торас - від «тор» - «зброя», «воїн»+ «рус» = «воїн русів». «Тарсук» - від «темний», «чорний» [66, 165] + «сіах», що в перекладі з осетинської означає «велетень» [48, 56]. Отже, у сумі отримаємо «темний велетень». Темним велетнем був арійський Крішна Каршак. Каршак - від «кар» - «чорний»+« сак» «воїн» = «чорний воїн». Культ Крішни - культ землеробський, Каршак - землероб. Челбук - від «сол» - «сонце»+«бог» - «небесний владика» [67, 124].

Кончак - від «кіян»+«сак» = «героїчний воїн». Можливе й інше прочитання оному «Кончак» - від «кіян»+«сіах» = «герой-велетень». У «Слові о полку Ігоревім» Кончака названо каршаком. Каршак - вільний селянин [57, 109]. Оном «Арслан» - від «Арес»«бог війни»+«алан» = «алан - шанувальник бога війни - Ареса». Пукитан - від «пук», що у сучасній сербо-хорватській мові має значення «полковник» [68, 206], тобто «вояк». Пукуман від «пук» [69, 1507] + «ману» - «син Сонця» = «воїн - син Сонця», тобто захисник предковічної віри. Белдюз - в осетинській - молот: «баелдо» [48, 253]. Бердаш - від «бар» - «воля» +«даж» - «давати» = «той, хто дає волю». Китанопа - від давньоіндійського «койа» - «народ» [70, 13-29] + «Апі» - «Земля» [71, 61], або від осетинського «katona»«боєць» [48, 12] + «Апі» - «Земля» = «воїн, що поклоняється богині Землі», або від «кит» - «збирач боргу з землі» [72, 12]. Лексема «кит» у перській мові означає «розрахунок» боргів, зобов'язань [59, 377]. Коза - від слов'янського «коза» у значенні «загартований», адже в словнику Баженова читаємо: «Застывший при плавке металл и отвердевшая в печи масса называлась козлом». Таз - у сучасній осетинській - «небезпека» [66]. Сурбар чи від іранського «саерибагаенаег» - «визволитель» [73, 319], чи від осетинського «сеарибар» - «свобода» [48, 472]. Один із допливів Дніпра ще й в ХІХ ст. мав назву Сура [74, 512]. Тугарин від «туг» - «прапор» [59, 410] + «арії» = «прапор воїнів».

Оскільки за половцями прочитуємо і праукраїнців, і праросіян, ономи Кобяк і Сокал є найближчими до української та російської. Та при цьому можемо прочитувати «Сокал» від угорського (а угорська, зважаючи на фундаментальну присутність в угорському соціумі нащадків половців, не може не нести в собі потенціалу половецької мови) sokkal - «кращий» «головний» [50, 200]. Розбивши оном «Сокал» на два елементи («сак» - «воїн» та «Ала» - «змій») отримаємо значення «воїн-ала» чи «воїн ала». Ала - змій з вовчою головою та крилами сокола. З коментарів щодо ала-змія у слов'янській міфології: «Каждый ала оборонял свои угодья от нападенья других... Дракон ала, один из слуг Чернобога, упоминается в древнерусских сказаниях. С алами боролся святой Илья. Если раненый ала падал на землю, люди могли приручить и превратить в своего защитника» [75, 14]. Отже, оном «Са- кал» може означати «воїн-змій» чи «воїн-захисник». Язичницький світ (а половці «закон отец своих имут») пронизували символи [76, 16]. Ім'я - теж символ: боротьби, свободи, відданості, жертовності, відваги.

Кобяк - від давньослов'янського «кобник», що вміщувало значення «той, хто вміє пророкувати». Саме на такому значенні лексеми «кобник» акцентує Дюсбург («Хроника Прусской Земли», 1326 р.): князі слов'янського світу виконували ще й функцію первосвящеників, тобто жерців. В Іпатіївському літописі читаємо: «Ско- монд бе бо волхв и кобник нарочит» [77, 799]. Асолук від слов'янського «асілки», в однині могло бути «асо лук». Асілки в білоруській міфології - велетні-бога- тирі [75, 21]. В ономі «Тугоркан» прочитуються два елементи: «туг» - «війна» [48, 45] + «кіян» - «герой» = «герой війни». В словнику Баженова є лексема «туго- нить» у значенні «утискувати» .У сучасній осетинській буквено-фонетичний вираз «туг» є лексемою на означення поняття «кровожерний», «кривавий» [48, 227].

Куррусь - оном, що складається з двох елементів: «кур» - «кьоруу» у народів Західного Кавказу у значенні «захист», «охорона» + «рус» = «захисник русів». Походить, очевидно, від арійського Kooroos - ім'я одного із нащадків Великого Барута (Північний Індостан) [78, 35]. «Урусоба» теж оном двоелементний: «урус» - «рус»+«оба» - «батько» [59, 40] = «батько русів». Камоса - від «кама»; так у народів Західного Кавказу називався кинджал чи гостра зброя [73, 92]. «Камоса» - «бронза», тобто «міцний сплав» [59, 124]. «Камоса» - напій. Алтунопа - оном двоелементний: «алтин» - «золото»+«оба» - «батько» = «золотий батько». Маніяк можемо прочитувати від осетинського «мініуаег» - «добродій» [48, 131]. Таз - від Тіяс (тазоокий) [79, 21] - велетень з нартівського епосу. Дослідники епосу співвідносять велетня, котрий мав одне кругле око, з давнім міфологічним уявленням про Сон- цеоко. Око велетня асоціювалося з блискучим круглим тазом чи тарілкою, такими схожими на Сонце. Наприклад, у давніх індів сонце створене з ока Брами.

З моменту надання християнству в Руській Землі статусу державної релігії, бере свій початок диглосія двомовність. Одночасно функціонували дві мови - церковно- та давньослов'янська. Перша завантажена булгаризмами та грецизмами, інша - виказувала неабияку близькість до індоіранської, тому значної різниці між ономами половецького соціокультурного світу і києворуського язичницького не існувало. Візьмемо для порівняння імена послів Ігоревих, які брали участь у підписанні угоди з Візантією 945 р. (за Лаврентіївсь- ким літописом) - Акун, Тудков, Каршев, Істр, Пра- стень, Алдан, Алвад, Борич, Стегі [36, 46]. Вчитаємося в іменну гаму представників Землі Руської ХІ- ХІІ ст.: Путша, Талець, Нерадець, Радоній, Анбал, Колча, Улан, Кулмей, Оргост [21, 219,114,132,136]. Імена торків - Тудор, Каракоз, Карас, Кокай, Бастий, Чурнай, Кунтувдей [80, 84].

Язичницькі імена за панування християнської церкви не виняток, адже навіть князі носили два імені: Володимир Великий - Василій, Олег Гориславич - Михаїл. До всього, іменна гама гетьманів малоросійських і воєвод, як називає їх М. Маркевич, і які брали участь у боротьбі Ягайла та Вітовта з хрестоносцями, та короля Польщі у протистоянні 1439 р. з Портою, є співзвучною до діючої як в києворуському соціумі, так і в половецькому ХІ-ХІІ ст., а іноді її прямим продовженням: Острогет, Рогдай, Полелич, Громвал, Ку- пальдій, Дулепа, Претич, Станай, Бурлій, Артазій, Тур- нал, Перунада, Гудима [52; 15, 21].

На думку вчених, половецька мова найповніше відображена у рукописній збірці ХІІІ-XIV ст. «Alfabetum Persicum, Comanikum et Latinum Anonimi skriptum Anno 1303. Die 11 Julii», більше відомій під назвою «Codex Cumanicus». Як бачимо, навіть у назві збірки на першому місці глосарій іранський (persicum). Зрозумілим є той факт, чому на початку XIV ст. Кума- нія була двомовною. Двомовність встановилася від 1223 р. - першого експансивного удару татар-тюрків. Вісімдесят років співжиття далися взнаки. Сло- в'янськість мови половців підтверджує і факт з історії кінця XIX ст., коли В. Ундольський, вивчаючи праці слов'янських першовчителів, використовував для їх прочитання невідомі перед цим, як вказує сам, словники, серед яких «недавно открытый мною словарь языка половецкого» [81, 12].

Прочитання етноніму «половці» як «захисники» дає ефект сприйняття їх автохтонами земель, яких князі з династії Рюриковичів намагалися включити до складу геополітичної реалії «Руська Земля». За своїми витоками, половці поділялися на два різновиди: «своїх» внутрішня опозиція державотворчим ініціативам князів, народжена в землях, що були включені до держави Русь (з полян, кривичів, древлян і ін.); «чужих» - нащадків Русоланії - уличів, тиверців, алан, ясів, ка- согів ХІ-Х ст., котрі населяли Аланію. «Свої» брали участь в міжусобицях Рюриковичів. «Чужі» натомість ревно обороняли свою землю, чинили опір встановленню нового соціального порядку - феодального, засади якого вимагали зміни власника землі, зламу родових відносин, а отже, й общинного володіння землею. «Свої» об'єдналися з «чужими» вимушено, як результат акцій Володимира Мономаха, котрий загнав «своїх» половців за Дон.