Юридичні підстави входження Галичини, Буковини та Закарпаття до складу імперії Габсбургів

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Національна революція на західноукраїнських землях початку ХХ ст. та українсько-польське протистояння, що стало ключовим її змістом, було зумовлене попереднім ходом історії та правовим статусом Галичини і населення краю. Важливим у цьому ракурсі є визначення юридичних підстав включення Галичини, Буковини та Закарпаття до складу імперії Габсбургів.

Наукова актуальність нашого дослідження зумовлюється тим, що визначення процесу включення Галичини, Буковини та Закарпаття до Австрійської імперії та юридичне обґрунтування цього процесу на основі дослідження спадкових прав угорських королів на престол Галицько-Волинського князівства. Цей факт є прикладом традиційної інкорпораційної політики європейських монархій кінця XVIII ст. З іншого боку, вагомим є і суспільний резонанс, оскільки в період існування Західноукраїнської Народної Республіки (далі - ЗУНР) саме австрійське законодавство стало основою державотворення, а тому і визначило свідомісно-правовий зміст і орієнтацію українців Галичини, Буковини та Закарпаття під час боротьби за власну державність. Якщо уряди Наддніпрянщини змінювали свої зовнішньополітичні орієнтири, а в більшості випадків ішли на дипломатичні компроміси з країнами Четвертного союзу, то політикум ЗУНР орієнтувався виключно на країни Антанти та США. Водночас варто зауважити, що після проголошення незалежності ЗУНР у листопаді 1918 р. галицькі українці прихильно ставились до Австрії, цінуючи досвід, отриманий в діяльності представницьких та імперських органів влади, а також систему права, яка забезпечувала достатній рівень національних, політичних і релігійних прав і свобод.

Проблема правового включення західноукраїнських земель до складу імперії Габсбургів не є новою для вітчизняної науки. Ця проблема особливо актуальна серед вітчизняних істориків та правників, однак існує ціла низка питань, на які раніше не зверталася увага.

Перші дослідження з даної проблеми здійснювалися вітчизняними правниками та науковцями на межі ХІХ-ХХ ст., що було логічним з огляду на розгортання національного руху та його політизацію.

У радянський період проблема дослідження правового статусу західноукраїнських земель не набула особливої популярності. Виняток становили дослідження львівських науковців, зокрема В. Кульчицького.

Українські землі після розпаду Київської Русі та Галицько-Волинської держави впродовж наступних кількох століть перебували в складі іноземних держав і були позбавлені національної державності. Західноукраїнські землі ще в XIV ст. були включені до складу Королівства Польського та Угорщини. Згодом Галичина опинилася у складі Речі Посполитої і зазнавала значного національного, соціального та релігійного гноблення.

Визначаючи юридичні підстави включення західноукраїнських земель до складу імперії Габсбургів, слід визначитися з термінологією. Власне включення Галичини, Буковини та Закарпаття до складу Австрії можна розцінювати як інкорпорацію, однак якщо порівнювати її з аналогічним процесом на Наддніпрянщині, то вона схожа до мирного проникнення, оскільки не було пролито і краплі крові при захопленні Австрією великого регіону.

Загалом XVIII ст. стало часом трансформацій європейських імперій, впровадження в них ідей абсолютизму та реформування внутрішньополітичного устрою. Згадані зміни не торкнулися Польщі. Вона і надалі залишалася державою без будь-якої внутрішньої організації, без енергійної влади, без відповідного війська і податків, без жодної надії на проведення реформ. Саме Річ Посполита на середину XVIII ст. перетворилася на малокеровану територію в центрі Європи, осередок конфлікту інтересів її сильніших сусідів. Іноземні посли у Варшаві визначали, кого сейм має обрати королем, щедро розкидали при цьому золото та провокували боротьбу між магнатськими кланами.

У боротьбу за «польську спадщину» включилися три сусідні держави: Австрія, Пруссія та Росія. Саме австрійські Габсбурги виступили ініціатором розподілу Речі Посполитої та спонукали до цього Пруссію. Виходячи з політичної анархії в Польщі, австрійський уряд попередньо підготував так звану мотивацію включення частини земель Польщі до складу власної держави. Ще у 1764 р. за рекомендацією австрійського канцлера А. Кауніца директор Віденського архіву А. Розенталь опрацював «Вивід прав» Угорської корони до Спишських міст. Щодо цих та інших земель до початку ХХ ст. тривав так званий австро-угорський, чи польсько-угорський, компроміс стосовно частини Татр, які отримали назву «Морське око». Слід зауважити, що даний спір був розв'язаний на користь Галичини й Австрії міжнародним судом тільки у 1902 р. завдяки старанням польського адвоката, професора Львівського університету О. Бальцера.

Австрія захоплювала землі Речі Посполитої планомірно з 1769 р., коли під приводом запобігання проникненню з Польщі епідемії австрійські війська за наказом сина Марії Терезії Йосифа II зайняли область Спиш. Цим політичним кроком Австрія поклала початок першого поділу Речі Посполитої, який був оформлений юридично 5 серпня 1772 р. у Петербурзі. Договір про розподіл Речі Посполитої підписали австрійська імператриця Марія Терезія та її син Йосиф II (19 лютого), прусський король Фрідріх II (28 лютого) та російська імператриця Катерина II (5 березня).

Цікавим з точки зору міжнародного права видається той факт, що жодна з країн - учасниць поділу Речі Посполитої не мала жодних династичних чи будь-яких інших прав на включення в межі своїх держав польських земель. Саме тому майже одночасно з початком фактичного поділу Польщі Австрія, Пруссія і Росія опублікували цікаві та характерні документи - історичні «Виводи прав» усіх трьох держав - учасниць поділу до відповідних земель Речі Посполитої.

Власне, австрійський «Вивід прав» являв собою підготовлене латинською та німецькою, а також у скороченому варіанті французькою та польською мовами історико-правове обґрунтування окупації: «Вивід прав королівства Угорщини до Малої або Червоної Руси і Поділля та Чехії до князівств Освенціма і Затора».

Потреба в юридичному обґрунтуванні приналежності українських земель до австрійської корони зумовлювалася тим, що необхідно було підкреслити нерозривність деяких адміністративних одиниць, які були включені, а саме частини Сандомирського, Краківського та Бєльського воєводств, а також всієї Галичини - Червону Русь, що включала в себе Белзьке і Руське (Холмська, Сяноцька, Перемишльська, Львівська і Галицька землі) воєводства, а також частину Волинського воєводства і Поділля.

Виходячи зі змісту «Виводу прав...», право Австрії на землі колишнього Галицько-Волинського князівства обґрунтовувалося тим, що свого часу ця територія належала угорському правителю, а тому «ці землі відтоді аж по нинішній день належать до королівського угорського титулу, з яких одна простягається далеко з глибин Поділля, а друга займає значну частину Волині, Перемиські землі та інші значні території».

Факт угорського панування в Галичині був короткотривалим. Після смерті у 1205 р. під Завихвостом Романа Мстиславовича його союзник угорський королевич Андрій ІІ захистив його дружину та двох малолітніх синів Данила і Василька. На жаль, угорський королевич не відмовив собі в підкоренні цілого королівства та присвоїв титул короля Галичини і Лодомерії. Цей титул і закріпився на майбутнє за угорськими правителями. Оскільки Угорщина разом із Закарпаттям перебувала у складі Австрії з кінця XVII ст., то й імператор Австрії та Угорщини нібито теж мав історичне право на титул короля Галицького і Волинського князівств.

Таким чином, скориставшись історичним фактом, який відбувся більше як п'ять століть тому, австрійський уряд фактично оформив включення Галичини до складу власних володінь. Юридично процес інкорпорації був завершений із впровадженням австрійської системи права та адміністративного устрою. 15 серпня 1772 р. був виданий перший цісарський патент, що стосувався правового становища Галичини, згідно з яким визначалися нові кордони краю по лінії Броди, Збараж, Тернопіль, річок Серет, Збруч, Смотрич, від Кам'янець-Подільського аж до Дністра.

Так, у 1773 р. на приєднаних землях було створено 12 округів, але процес остаточного адміністративного закріплення Галичини в складі Австрійської імперії відбувся у 1846 р. коли був впроваджений новий адміністративно-територіальний устрій. Варто відзначити також і те, що певні зміни у територіальному плані відбулися під час Віденського конгресу 1815 р.

Щодо процесу інкорпорації Австрією Буковини, то це відбулося за результатами Кючук-Кайнарджийського мирного договору між Росією та Туреччиною, підписаного в 1774 р. Оскільки Австрія виступила союзницею Росії у війні проти Туреччини і зайняла територію Буковини, то після підписання мирного договору за нею і залишилася ця територія. 12 жовтня 1777 р. Буковина присягнула на вірність Габсбургам, що можна вважати завершенням процесу приєднання краю до Австрії. Пізніше, 1 листопада 1786 р., Буковина адміністративно була приєднана до Галичини та отримала статус її 19-го округу. правовий галичина революція

Характерною особливістю Буковини було те, що вона також, як і Галичина, у національному плані поділялася умовно на дві частини: Північну - українську та Південну - українсько-румунську. У Буковині була встановлена військова адміністрація, яка була змінена на цивільну тільки у 1786 р., а у 1787 р. Буковинський дистрикт було включено до складу Галичини як окрему адміністративно-територіальну одиницю. У період європейської революції «Весни народів» 1848-1849 рр. Буковина набула статусу окремого краю з власною адміністрацією.

Цікавим є те, що відносно Буковини австрійський уряд не вигадував офіційних юридичних трактувань відносно права інкорпорації. Формальним і юридичним договором стали умови мирного договору з Туреччиною та безпосередня військова анексія.

Щодо Закарпаття, то воно під відносним контролем Габсбурзької монархії перебувало ще з 1526 р. оскільки належало до Угорської корони.

Закарпатська Україна, або Русь Підкарпатська, з ХІ ст. була невіддільною частиною Угорського королівства і задовго до 1772 р. стала складовою частиною Австрійської монархії. Адміністративна система Закарпаття практично не зазнала змін, політичні трансформації тут відбувалися в рамках поширення ідей конституціоналізму у середині ХІХ ст.

Таким чином, у 70-х рр. XVIII ст. імперія Габсбургів приєднала західноукраїнські землі - Галичину, Буковину та Закарпаття - до складу власної держави. Процес інкорпорації українських земель проходив відносно мирним шляхом, виняток становить введення військ на територію Буковини, що відбулося в ході військового конфлікту з Туреччиною.

Включення Галичини, Буковини та Закарпаття у правову систему імперії Габсбургів досить позитивно позначилося на їхньому політичному розвитку. Починаючи з другої половини ХІХ ст., коли Австро-Угорська імперія вступила в епоху конституціоналізму, на західноукраїнських землях почав різко зростати рівень правової свідомості. Політизація національного руху сприяла не лише формуванню політичних партій, але й кристалізації ідеї побудови власної державності, що в кінцевому випадку вдалося реалізувати з проголошенням Західноукраїнської Народної Республіки.

Размещено на Allbest.ru