Правова регламентація вищої педагогічної освіти в Україні у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. (на прикладі Ніжинського історико-філологічного інституту князя Безбородька)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя

Геєць Ірина Віталіївна, кандидат юридичних наук, доцент кафедри політології та права

Анотація

регламентація правовий педагогічний освіта

У статті розглянуто правову регламентацію підготовки вчителів в Україні на прикладі Ніжинського історико-філологічного інституту князя Безбородька у кінці ХІХ - на початку ХХ ст. Зроблено висновок, що вона здійснювалася відповідно до двох метод: централізованого (домінантного) та децентралізованого.

Ключові слова: статут, педагогічні кадри, нормативно-правові акти, правова регламентація, метод.

Аннотация

Ключевые слова: устав, педагогические кадры, нормативно-правовые акты, правовая регламентация, метод.

Annotation

Legal Regulation of Higher Pedagogical Education in Ukraine in the Late 19th -- Early 20th Century (Following kniaz Bezborodko Nichyn History and Philology University)

V. Heiets

The article deals with legal regulation of teachers ' training in Ukraine following kniaz Bezborodko Nizhyn History and Philology Institute in the late 19th - early 20th century which tended to train teachers in ancient and Russian languages, literature, history, geography for grammars schools of the Ministry of Public Education, other institutions which hosted its scholars at the institutes. In terms of pedagogization of the educational establishment Nizhyn History and Philology Institute had a complicated establishment of general pedagogical training. Changes of social and economic life contributed to improvement of organizational and legal principles which could ensure development of higher pedagogical education. Old regulations were renewed and new ones were drafted which were basis for organization of training and other types of the state's activities.

Keywords: statute, pedagogical staff, normative acts, legal regulation, method.

Постановка проблеми. Першим спеціальним самостійним вищим закладом педагогічної освіти в Чернігівській губернії та одним із перших в Україні став Ніжинський історико-філологічний інститут князя Безбородька (1875 р.), заснування якого пов'язане з докорінною реорганізацією середньої школи в 60-70-х рр. ХІХ ст., зокрема гімназійною реформою 1864 р. та реакційною контрреформою 1871 р. Історико-філологічний інститут орієнтувався на підготовку вчителів стародавньої та російської мов, словесності, історії, географії - для гімназій Міністерства народної освіти, інших відомств, що утримували в інститутах своїх стипендіатів. Показово, що традиції, які склалися в науково-освітній діяльності Інституту настільки укорінилися в життя до початку ХХ ст., що переживши тяжкі роки встановлення радянської влади, у дещо видозміненому вигляді почали повертатися в університетську практику в уже незалежній Україні. Тому було б доречно звернутися до правових основ підготовки вчителів у Ніжинському історико-філологічному інституті князя Безбородька, щоб на цьому досвіді з урахуванням норм прийнятого Закону «Про вищу освіту» побудувати систему освіти та науки, яка б відповідала нагальним потребам сучасної людини. Це і обумовлює актуальність даної проблеми та потребу звернутися до колись вже існуючих способів розв'язання питання підготовки вчителів для середньої школи.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідженням питання підготовки вчителів у Ніжинському історико-філологічному інституті князя Безбородька займались С.В.Рождественський [9], Ф.Г. Паначин [7], Г.В.Самойленко, О.Г.Самойленко, [3], І.П. Важинський [1], Дем'яненко Н.М. [1] та інші науковці, але правовий аналіз його діяльності в кінці XIX ст. на належному рівні ще не проводився дослідниками.

Невирішені раніше проблеми. Нині в історико-правовій науці проблема правової регламентації підготовки вчителів в Україні вивчена недостатньо. Вчені, досліджуючи різні аспекти діяльності Ніжинського історико- філологічного інституту, не зосереджували уваги на його правовому становищі. Відтак, висновки, зроблені вітчизняними та зарубіжними істориками права, потребують подальшого узагальнення та розвитку.

Мета. Метою даної статті є дослідження правової регламентації підготовки вчителів в Україні на прикладі Ніжинського історико- філологічного інституту князя Безбородька у кінці ХІХ - на початку ХХ ст.

Виклад основного матеріалу. У цей період соціально-економічний і політичний розвиток зумовив те, що Російська імперія, до складу якої входила Україна, стала центром капіталістичного, феодально-поміщицького й національно-колоніального гніту, що переплітався з поліцейським деспотизмом царизму й доповнювався грабунком із боку іноземного капіталу. Світова економічна криза 1900-1903 рр., російсько-японська війна, яка розпочалася в січні 1904 р., виявили “гнилість” царизму, загострили до крайньої межі всі суперечності, посилили незадоволення широких народних мас. Усе це повною мірою сприяло швидкому зростанню революційної кризи.

Початок новим змінам у державному ладі Російської імперії поклала буржуазно-демократична революція 1905-1907 рр. Реформи, проведені царатом за період із 17 жовтня 1905 р. до кінця квітня 1906 р., мали вимушений характер, оскільки потрібно було негайно ліквідувати соціальний вибух. 6 серпня 1905 р. проголошується маніфест „Про затвердження Державної думи” та приймається Положення про вибори до Державної думи. Але ці реформи не похитнули царської влади. Тому політичний устрій Росії на рубежі ХІХ-ХХ століть залишався самодержавним.

До складу Першої та Другої дум уходили українські громади, які домагалися автономії України, місцевого самоврядування, права викладати українською мовою в школі та послуговуватися нею в суді та церкві. Для того, щоб мати підготовлених педагогів, громада Другої думи вимагала створення кафедр української мови, літератури та історії в університетах. Наступні (Третя та Четверта) думи не мали у своєму складі українських громад, оскільки антидемократичний виборчий закон від 3 червня 1907 р. фактично унеможливлював обрання демократичних депутатів. Однак окремі депутати від України з думської трибуни виголошували промови як проти соціального, так і проти національного гноблення українського народу в Російській імперії, виступали за його право на освіту рідною мовою. Але чорносотенні депутати не допустили обговорення цих питань у Думі.

У кінці XIX - на початку XX ст. стрімке зростання капіталізації економічного життя Росії обумовив ряд нових тенденцій у галузі освіти. У цей період постає нова українська інтелігенція, яка виконує важливі економічні, культурні, соціально-психологічні функції в суспільстві. Індустріалізація виробництва, запровадження машин, нових виробничих технологій потребували освічених кадрів - інженерів, техніків, технологів. Попит на освічених людей стимулює розвиток освітньої сфери. Ускладнення виробничих процесів було тісно пов'язане зі станом науки, розвитком фундаментальних природничих і прикладних технічних дисциплін. Досягнення в освітянській та науковій сферах були неможливі без піднесення культури - високої та повсякденної, що також складало передумову становлення національної інтелігенції. Найчисленніший загін української інтелігенції становило вчительство [7, с. 330]. Але імперська політика русифікації не сприяла формуванню й самоствердженню української інтелігенції. Царизм реалізовував одну мету - придушити різними засобами формування національної самосвідомості, носієм якої виступала саме інтелігенція [7, с. 331].

Саме на кінець ХІХ - початок ХХ ст. загострюється питання про забезпечення початкових і середніх шкіл учителями з відповідною педагогічною освітою, хоча самих шкіл не вистачало навіть для тих, хто міг навчатися за своїм матеріальним становищем. Кількість початкових шкіл в Україні під владою Російської імперії протягом другої половини ХІХ ст. зросла з 1300 до 17000, але й після цього понад дві третини дітей не навчалися [10, с. 229]. На кінець ХІХ ст. неписьменність населення України була масовим явищем. За офіційними даними перепису 1897 р. у Російській імперії, у губерніях України на кожних 100 осіб припадало від 72 до 85 неписьменних [10, с. 230].

Російський уряд значно менше, ніж розвинені європейські країни, коштів асигнував на потреби народної освіти - усього 2 відсотки від державного бюджету (у той час, як у Великій Британії на ці витрати спрямовувалося 10 відсотків, а в Прусії - 6 відсотків) [7, с. 329]. На початку ХХ ст. царський уряд зовсім усунувся від матеріального утримання всієї мережі початкових шкіл. Переважна більшість останніх перейшла під опіку земств, хоча Міністерство народної освіти залишило за собою право розробляти й контролювати всі навчальні програми. Валуєвський циркуляр (1863 р.) й Емський указ (1876 р.) чітко визначили головний напрямок освітньої політики російського царизму в Україні: не допустити українську мову в школу. Навчання в усіх ланках освіти, від початкової до вищої, здійснювалося лише російською мовою [10, с. 229].

Значно більше уваги царизм приділяв середній освіті, бо вона становила основу вищої, яка готувала фахівців державного управління, народного господарства, науки й культури. Більшість середніх навчальних закладів була закріплена за окремими урядовими відомствами. Спочатку семи-, а згодом восьмирічні гімназії та чотирирічні прогімназії, шести-, семирічні реальні училища, а також учительські семінарії підлягали Міністерству народної освіти. Наприкінці ХІХ ст. у Наддніпрянській Україні нараховувалося 129 гімназій і 19 реальних училищ [10, с.231].

Як зазначає Ф.Г.Паначин, у Російській імперії на 1901 р. було лише 10 тис. викладачів середніх шкіл (у т.ч. у школах Міністерства народної освіти - біля 6 тис.). Серед них лише половина мала вищу освіту, отриману в університетах. Учителі гімназій і прогімназій, жіночих інститутів мали переважно середню освіту [8, с. 134]. Перепис 1897 р. показав, що в країні працювало всього лише 79,5 тис. „начальників та тих, хто навчався в освітніх закладах”; 68,2 тис. домашніх та приватних учителів; біля 6 тис. учителів мистецтв і ремесел та 11 тис. гувернерів і приватних осіб [8, с. 134]. За даними на 1898 р. у селах України нараховувалося 27 тис. учителів, 755 тис. учнів, 14 тис. шкіл. Основним джерелом формування сільської педагогічної інтелігенції були представники нижчих станів - сільське духовенство, селяни, міщани, ремісники, солдатські чини [7, с. 330]. Серед педагогів початкової школи „вищу освіту мали 0,1 % учителів і 1 % учительок; середню світську - відповідно 1,2% і 33,1%; середню педагогічну - 31,9% і 3,5%...” [8, с. 133]. Звичайно, керівники закладів початкової та середньої освіти раді були бачити на вчительських посадах людей із вищою освітою, як правило, університетською. Хоча найбільш бажаним було поєднання університетської освіти кандидатів із вищою педагогічною.

У зв'язку зі змінами в соціально- економічній площині постала потреба у вдосконаленні організаційно-правових засад, які б забезпечили розвиток вищої педагогічної освіти на новому етапі державно-правового розвитку. Відбувається поновлення старої та розробка нової нормативно-правової бази, на основі якої здійснювалася організація навчально- освітніх та інших видів діяльності в державі.

У Ніжинському історико-філологічному інституті на фоні суцільної педагогізації навчального закладу спостерігався складний процес становлення загально-педагогічної підготовки. У 80-і рр. XIX ст. простежується тенденція щорічного зменшення як вступників, так і випускників. Якщо до 1888 р. це близько 97 осіб щороку, то у 1889 р. - уже 56, а в 1890 р. їхня кількість зменшилась до 41. Студенти в основному вступали на історико-філологічний факультет університету, де наукова підготовка мала помітно вищий рівень. Причиною ж слабкої загально-педагогічної підготовки в інституті було й те, що, наприклад, у 1890 р. педагогіка тут зовсім не викладалася.

У цілому ж упродовж 90-х рр. XIX ст. загально-педагогічна підготовка в Ніжинському історико-філологічному інституті поєднувала теоретичний і практичний компоненти. Зокрема, теоретичний блок із 1893/94 до 1898/99 навчального року був представлений на II і III курсах інтегрованою дисципліною „Педагогіка й дидактика”. Крім того, протягом другого року навчання викладалася „Дослідна психологія”. У другому півріччі на II і III курсах М.І.Лілеєв читав „Історію педагогіки”. Студенти IV курсу інституту вивчали дисципліну „Гімназійна педагогіка з коротким нарисом педагогічних напрямів від епохи Відродження до новітнього часу”. На лекції з трьох останніх предметів відводилося також дві години щотижня. Розподіл предметів міг дещо змінюватися за семестрами, тоді як зміст теоретичної загально-педагогічної підготовки залишався стабільним протягом 1900/01-1906/07 навчальних років [13]. Н.М.Дем'яненко представляє розвиток теоретичної загально-педагогічної підготовки вчителя в Ніжинському історико-філологічному інституті таким чином: 1875/76-1878/79 навчальні роки: „Педагогіка” („Теорія виховання”, „Історія педагогіки”), „Психологія”, „Педагогіка з історією”, „Дидактика”, „Логіка”, „Історія філософії”; 80-і - початок 90-х рр. XIX ст. - проекти загально-педагогічної підготовки після закінчення історико-філологічного чи фізико-математичного факультетів; 90-і роки XIX ст. - „Педагогіка й дидактика”, „Історія педагогіки”, „Гімназійна педагогіка з коротким нарисом педагогічних напрямків від епохи Відродження до новітнього часу”, „Дослідна психологія”. Передували загально-педагогічній підготовці лекції з філософії, логіки та „Психологічний огляд” на І курсі інституту [5, с. 58].

Завершальним етапом була педагогічна практика, яка зосереджувалася лише на ГУ курсі та проходила в прикріпленій до інституту гімназії. Як засвідчують звіти про роботу інституту за період 1893/94 - 1898/99 навчальних років, педпрактика складалася з кількох етапів, а саме:

1) відвідування студентами уроків наставників-керівників у вільні від лекцій години впродовж восьми-дев'яти тижнів із початку навчального року (1895-1899 рр.) або з другого півріччя (1894 р.). Уроки обговорювалися під час спеціально організованих бесід, які проводив наставник зі студентами в присутності директора, інспектора та професорів інституту;

2) чотири щорічні педконференції (кожна з певного предмета) з аналізом гімназійних навчальних планів;

3) не менше ніж шість пробних уроків для кожного студента. Уроки проводили в молодших і старших класах. Зокрема, у 1894 р. 18 студентів дали 108 уроків. У звіті про роботу інституту за 1896-1897 рр., зокрема, зазначається: „...Студенти-класики давали п'ять уроків із давніх мов (у старших і молодших класах) і один урок із російської мови (у молодших класах); студенти-словесники - чотири уроки з російської мови та словесності та два уроки - із давніх мов, студенти-історики - два уроки з історії, два уроки з географії та два уроки з давніх мов” [9, с. 3839]. План уроку попередньо затверджувався наставником-керівником. Обов'язковою була присутність товаришів студента та директора, інспектора й професорів відповідної спеціальності. Після закінчення уроків відбувалося їх обговорення;

4) підсумкові чотири бесіди (по одній з кожної групи однорідних предметів) здійснювалися в присутності всіх студентів, директора й професорів інституту та присвячувалися аналізові уроків, проведених студентами;

5) кожен викладач інституту ознайомлював студентів із підручниками та посібниками з тієї чи іншої дисципліни гімназійного курсу [15].

Отже, педагогічна практика проходила за відповідним планом, була повністю керованою з боку як викладачів інституту, так і вчителів гімназії. Проте розпочиналася вона лише на IV курсі, коли студенти водночас були змушені готуватися до випускних іспитів, через що повноцінний зв'язок між теоретичною загально-педагогічною підготовкою вчителя та педагогічною практикою не забезпечувався.

У результаті проведеного дослідження нами з'ясовано, що зміст освіти в інституті формувався за принципами науковості, доступності, зв'язку з життям, поєднання знань теоретичного та практичного рівнів підготовки. Історико-педагогічний аналіз навчальних планів дав змогу констатувати, що чільне місце в них посідали загальноосвітні предмети професійної спрямованості, значна увага приділялася релігійному вихованню. Зміст освіти реалізовувався за допомогою таких методів, як: організація та здійснення навчально- пізнавальної діяльності: словесні (бесіда, лекція, дискусія, розповідь) та практичні (вправи, самостійна робота, робота з підручником); стимулювання навчальної діяльності: покарання та заохочення; контроль та самоконтроль: усне й письмове фронтальне та індивідуальне опитування, екзамени. Основними формами організації навчально-виховного процесу в Ніжинському історико-філологічному інституті були лекція, урок, семінар, семінар-практикум, консультація, колоквіум (називався репетицією). Створення в 1893 р. з ініціативи директора Ф.Ф.Гельбке наукового історико-філологічного товариства та активізація діяльності його педагогічної секції сприяли поліпшенню професійної підготовки вчителів. Висока професійна майстерність викладачів, досконалість навчальних планів і програм, раціональне поєднання різноманітних методів та форм навчання, ретельний добір навчально- методичної літератури забезпечували ефективність навчально-виховного процесу в інституті. 12 березня 1894 р. міністром народної освіти був затверджений статут цього товариства [12]. Із 1903 р. почав діяти історико-філологічний гурток, на засіданнях якого заслуховувалися й обговорювалися наукові доповіді. Ті студенти, які виявляли інтерес до наукової роботи, згідно з параграфом 45 статуту інституту могли через рік після його закінчення складати магістерські екзамени, направлятися на стажування за кордон і залишатися для підготовки до професорської посади. Інші студенти були зобов'язані відслужити шість років у державних навчальних закладах за відповідним призначенням [11, с.28]. Не випадково, що серед майбутніх професорів інституту були і його випускники, які через рік після закінчення скористалися правом на відрядження за кордон. Частина випускників продовжувала займатися науковою роботою за місцем призначення.

Під час революційних подій 1905 р. діяльність студентів активізувалася.

Конференція інституту у квітні-травні 1906 р. визнала за необхідне провести двотижневі випускні екзамени для тих студентів четвертого курсу, які не складали їх навесні 1905 р., за умови, що вони не будуть порушувати порядок під час перебування в Ніжині. Більшість студентів відмовилася складати екзамени за таких умов.

Під тиском суспільних змін 5 грудня 1905 р. конференція затвердила проект „Про зміни Статуту Історико-філологічного інституту кн. Безбородька в Ніжині” [1, арк.31].

Події 1905-1907 рр. змусили професорів більш уважно підійти й до методів викладання своїх предметів, відбору ілюстративного матеріалу тощо. Професор М.М. Бережков засуджував рутинне читання лекцій і доводив, що саме „на ґрунті цієї неправильної, ненатуральної методики навчання в нас дійшло до страйку студентів і навіть самих викладачів”.

М.М.Бережков підкреслював: „Змініть методику викладання, - тоді й страйки будуть виникати не так часто” [6, арк.11]. Звичайно, що саме час вимагав політичних змін як у суспільстві, так і в навчальних закладах.

У 1907/08 навчальному році загально-педагогічна підготовка в Ніжинському історико-філологічному інституті дещо скоротилася. На І і II курсах викладалися логіка та психологія (відповідно - одна та дві години щотижня); із III курсу вводилася педагогіка та продовжувалося викладання психології; на IV курсі - на лекції з педагогіки в навчальному плані відводилося дві години щотижня.

За сприяння викладача педагогіки та філософії О.Ф.Музиченка загально-педагогічна підготовка в Ніжинському інституті із цього часу знову здійснювалася в повному обсязі: „Логіка” (І-ІІ курси), „Психологія пізнання” (ПНУ курси), „Педагогіка і дидактика”, „Історія педагогічних ідей” (І-ІІ курси). На III і IV курсах упроваджувалася нова дисципліна - „Історія педагогіки й дидактики” [16]. У 1909 р. було також переглянуто порядок проведення практичних занять зі студентами. Увесь четвертий рік навчання присвячувався власне педагогічній практиці. Практична загальнопедагогічна підготовка охоплювала:

1) попередню бесіду наставника- керівника (до відвідування студентами уроків у гімназії при інституті). Зміст цієї бесіди полягав у з'ясуванні методичних принципів викладання певного предмета за умови обов'язкового огляду підручників, а також ознайомлення з міністерськими навчальними планами, програмами та пояснювальними записками до них. Важливість бесіди зростала й через те, що спеціальні методики в Ніжинському інституті не викладалися;

2) відвідування уроків кращих учителів гімназії (із 1 жовтня до 1 грудня) та подання звіту з їх аналізом (у формі, запропонованій наставником-керівником);

3) пробні уроки студентів із попередньою бесідою, у якій керівником надавалися консультації щодо змісту навчального матеріалу в певному класі. Якщо уроки, проведені студентом, були незадовільними, керівник мав право призначити йому додаткові пробні уроки в необхідній кількості;

4) підсумкова бесіда. Зазначалося, що пробні уроки відвідувалися директором і професорами інституту з наданням студентам відповідних консультацій [17].

Аналіз архівних джерел дав змогу виявити, що практична підготовка вчителів у Ніжинському історико-філологічному інституті сприяла розвитку педагогічної спрямованості та педагогічних здібностей. Про це переконливо засвідчили матеріали архіву, зокрема щодо збільшення кількості студентів, які з власної ініціативи проводили додаткові пробні уроки, відвідували уроки досвідчених учителів гімназії. Обстеження звітів наставників-керівників про педагогічну практику за різні роки дало підстави стверджувати про зростання рівня успішності студентів, що зумовлювалося посиленням їхнього інтересу до практичної діяльності в гімназії в 1912 - 1917 рр. Якщо в 1913 - 1914 рр. загальна кількість позитивних оцінок за уроки практикантів становила 61%, то в 1914 - 1915 роки - 76%. Визначальним у виставленні оцінки за педагогічну практику була наявність низки педагогічних умінь та навичок, а також дидактичних, комунікативних, організаторських здібностей, педагогічної культури, уміння користуватися голосом, засобами вербального та невербального самовираження. Позааудиторна робота в Ніжинському історико-філологічному інституті спрямовувалася на поглиблення інтересу до різних галузей знань, розвиток здібностей студентів. Діяльність історичного, музичного гуртків, гуртка любителів класичної філології, наукового товариства, студентського театру забезпечувала неперервність загальнопедагогічної підготовки. Позааудиторна робота здійснювалася на засадах добровільності у виборі форм занять, ініціативи та самодіяльності, залучення до активної науково- пошукової роботи. Вона сприяла формуванню загальнолюдських якостей, професійному зростанню майбутніх учителів, розвитку в них потреби в самовихованні.

Революційні процеси, звичайно, упливали й на навчальний процес. На вивчення класичних мов в інституті відводилася велика кількість годин, а тих, хто хотів їх вивчати, ставало все менше. На окремих курсах класичного відділення займалося всього 2-3 особи, а в 1910 р. на ІІІ і ІУ курсах не було жодного студента- класика. Тому професори порушували питання про збільшення годин на вивчення польської, чеської, болгарської, сербо-хорватської мов та літератур, уведення таких предметів, як загальне мовознавство, теорія та історія мистецтва. Але все залишалося без змін. Тільки в 1912-1913 навчальному році під тиском демократичного руху в навчальний план були внесені суттєві доповнення. Зокрема, збільшена кількість годин на вивчення етнографії слов'ян і слов'янських говірок, уведено новий курс слов'янської й античної палеографії, епіграфіки, вступ до порівняльного мовознавства.

У 1911 р. інститутові було дозволено брати “своєкоштних” студентів, тобто таких, що навчалися за власні кошти. Це сприяло демократизації інституту, перетворенню його на відкритий заклад, хоча права цих студентів були дещо обмеженими. Але з кожним роком кількість „своєкоштних” студентів зростала. Якщо в 1911 р. на перший курс було зараховано 27 державних і 10 „своєкоштних” студентів, то в 1916 р. їхня кількість зрівнялася [4, арк. 2].

Із 1911/12 до 1916/17 навчального року педагогіку, дидактику, історію педагогіки (їх перерозподіл на III і IV курсах за навчальними роками в цей період постійно змінювався), логіку, психологію (І-ІІ курси) викладав екстраординарний професор П.В. Тихомиров. У 1911/12 навчальному році ним був запроваджений експериментальний курс морального вихованння. Недоліком цього часу варто вважати відсутність викладання спеціальних методик. Інспекторська перевірка в Ніжинському історико-філологічному інституті (у травні 1914 р.) виявила, що до загальнопедагогічної підготовки входили лекції з теорії та історії педагогіки (ПНУ курси), бесіди студентів із наставниками-керівниками та проведення певної кількості пробних уроків. Результати перевірки засвідчили: 1) необхідність змістовного розширення курсу історії педагогіки; 2) потребу в заміні бесід наставників- керівників зі студентами IV курсу повноцінними курсами окремих методик: російської мови та словесності; історії та географії, латини та грецької мови. Зазначалося, що курси з методик перших двох предметів повинні викладатися щорічно в п'ятому семестрі, останніх двох - у шостому [14]. У зв'язку з висловленими зауваженнями в інституті розпочалася робота з перегляду викладання часткових методик.

У 1911 р. на губернських зборах у м. Чернігові було вирішено порушити клопотання перед Міністерством освіти про перетворення Ніжинського історико-філологічного інституту у вищий педагогічний інститут або педагогічну академію, а класичну гімназію при інституті перетворити в гімназію загального типу. Створена для цього комісія проект відхилила, але визнала за необхідне здійснити загальні реформи в інституті [2, арк. 10-21]. Директор інституту, професор Й.Е.Леціус використав ці матеріали й у доповідній записці на ім'я міністра освіти запропонував відкрити Ніжинську академію гуманітарних державознавчих наук, яка б мала стати одним із наукових центрів із філології та права. Пропонувалося відновити Юридичний ліцей, унести зміни в навчальні плани, збільшити штат викладачів та асигнування на бібліотеку, ремонт і наведення порядку в інституті [3, арк.75]. Але ці плани так і не були реалізовані.

У 1912 р. із метою вдосконалення підготовки студентів до вчительської праці та проходження студентами ІУ курсу педагогічної практики створений педагогічний відділ, у якому були зібрані підручники, методичні посібники та інші книги педагогічного спрямування.

У 1917 р. теоретичний компонент загальнопедагогічної підготовки був репрезентований курсами педагогіки, дидактики, що того часу вважалися окремими дисциплінами, історії педагогіки, психології. Цей блок періодично поповнювався новими предметами, зокрема курсами: „Моральне виховання”, „Психологія пізнання” тощо. Традиційно теоретична загально-педагогічна підготовка поглиблювалася практикою тільки з IV курсу. Вона полягала в співбесідах керівників педпрактики та студентів із загально-методичних та організаційних проблем, у спостереженнях за навчально-виховним процесом на уроках та проведенні пробних уроків у гімназії при інституті.

Обстеживши зміст основних складових, зокрема загальнотеоретичного компонента, педагогічної практики та позааудиторної роботи, ми з'ясували, що впродовж 1884-1917 рр. у Ніжинському історико-філологічному інституті професійна підготовка майбутніх учителів здійснювалася під час вивчення предметів психолого-педагогічного циклу, педагогічної практики на базі закріпленої гімназії, у процесі семінарських занять, написанні наукових робіт із педагогічної та методичної тематики. Упродовж 1875-1917 рр. у закладі здобули вищу педагогічну освіту 632 вчителі.

Висновки

У Чернігівській губернії вищу педагогічну освіту можна було здобути в Ніжинському історико-філологічному інституті. Регламентація вищої педагогічної освіти в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. здійснювалася відповідно до двох методів. Домінантним був централізований метод та існування державних стандартів вищої педагогічної освіти, які встановлювали вимоги до змісту, обсягу і рівня освітньої і фахової підготовки вчителів. Така уніфікація в масштабах держави негативно позначилася на розвитку освіти, адже будь-яка ініціатива з боку навчального закладу щодо вдосконалення навчального процесу знищувалася владою. Усе це перешкоджало ефективному розвитку правового регулювання вищої педагогічної освіти в Україні. Існував також і децентралізований метод правового регулювання вищої педагогічної освіти, зокрема, Ніжинській вищій школі дозволялося приймати локальні підзаконні нормативні акти, які діяли тільки в межах конкретних навчальних закладів. Це стимулювало розвиток механізмів внутрішньої саморегуляції педагогічної освіти.

Список використаних джерел

1. Відділ забезпечення збереженості документів Державного архіву Чернігівської області в місті Ніжині, ф. 1105, оп. 1, спр.1318, 61 арк.

2. Відділ забезпечення збереженості документів Державного архіву Чернігівської області в місті Ніжині, ф. 1105, оп.1, спр.1746, 47 арк.

3. Відділ забезпечення збереженості документів Державного архіву Чернігівської області в місті Ніжині, ф. 1105, оп.1, спр.1833, 94 арк.

4. Відділ забезпечення збереженості документів Державного архіву Чернігівської області в місті Ніжині, ф. 1105, оп.1, спр.2081, 24 арк.

5. Дем'яненко Н. М. Формування вищої педагогічної освіти на Придесенні (Ніжинський історико-філологічний інститут князя О. А. Безбородька) / Н. М. Дем'яненко // Сіверянський літопис. - 2001. - № 1. - С. 57-60.

6. Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського, ф. ХХІІІ, Спр. 22, 48 арк.

7. Литвин В. М. Історія України : підручник / В. М. Литвин. - [5-те допов. вид.]. - К. :Наукова думка, 2010. - 828 с.

8. Паначин Ф. Г. Педагогическое образование в России: Историко-педагогические очерки / Ф. Г. Паначин. - М. : Педагогика, 1979. - 215 с.

9. Отчет о состоянии Историко-филологического института князя Безбородко в 1896-97 уч.г. // Известия Историко-филологического института кн. Безбородко в Нежине. - Т. XVI. - Нежин : Типолит. Венгера, д. Глезера, 1898. - 724 с.

10. Україна крізь віки : в 15 т. / [ред. Смолій В. А.]. - К. : Альтернативи, 1998. -Т. 9 : Національне відродження України / В. Г. Сарбей. - 1999. - 335 с.

11. Устав Нежинского Историко-филологического института князя Безбородько // Известия Историко-филологического института князя Безбородько в Нежине. - Киев : Типография В. И. Давыденко, на Михайловской ул., 1877. - С. 21-33.

12. Устав Нежинского Историко-филологического Общества при Историко-филологическом институте князя Безбородько // Сборник Историко-филологического Общества при Историкофилологическом институте князя Безбородько в Нежине. - Т. І. - Киев : Типография Корчак-Новицкаго, 1896. - С.1-6.

13. ЦДІАК України, ф. 707, оп. 59 а, спр. 119, 105 арк.

14. ЦДІАК України, ф. 707, оп. 82, спр. 50, 14 арк.

15. ЦДІАК України, ф. 707, оп. 147, спр.29, 30 арк.

16. ЦДІАК України, ф. 707, оп. 160, спр.6, 548 арк.

17. ЦДІАК України, ф. 707, оп. 162, спр.8, 812 арк.

Размещено на Allbest.ru