Організація та діяльність на українських землях повітових шляхетських сеймиків як станово-представницьких органів влади

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОРГАНІЗАЦІЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ ПОВІТОВИХ ШЛЯХЕТСЬКИХ СЕЙМИКІВ ЯК СТАНОВО-ПРЕДСТАВНИЦЬКИХ ОРГАНІВ ВЛАДИ

Цушко С.Є., аспірант Національний університет «Одеська юридична академія»,вул. Фонтанська дорога, 23, м. Одеса, Україна

Анотація

Стаття присвячена дослідженню участі шляхти Великого князівства Литовського та Речі Посполитої в діяльності місцевих представницьких органів влади - повітових сеймиків. Автором здійснено аналіз причин активізації діяльності шляхти як провідної політичної сили Великого князівства Литовського та Речі Посполитої у другій половині XVI - першій половині XVII ст. А також доведено, що православна шляхта брала участь у політичному житті держави. Ключові слова: Велике князівство Литовське, Річ Посполита, шляхта, повітовий сеймик, представництво повітів і воєводств, представництво сеймове.

Статья посвящена исследованию участия шляхты Великого княжества Литовского и Речи Посполитой в деятельности местных представительных органов власти - уездных сеймиков. Автором осуществлен анализ причин активизации деятельности шляхты, как ведущей политической силы Великого княжества Литовского и Речи Посполитой во второй половине XVI - первой половине XVII в. А также доказано, что православная шляхта принимала участие в политической жизни государства. Ключевые слова: Великое княжество Литовское, Речь Посполитая, шляхта, уездный сеймик, представительство уездов и воеводств, представительство сеймовое.

The article gave the attention to the research of nobility Grand Duchy of Lithuania and Polish- Lithuanian Commonwealth in the activity of local representative's power agencies - district sejms. The author carried out the analyse in reasons of nobility activity as the important politic power Grand Duchy of Lithuania and Polish- Lithuanian Commonwealth in second half XVI - first half XVII and also proved the participation of orthodox nobility in politic state life.

Key words: Grand Duchy of Lithuania, Polish-Lithuanian Commonwealth, nobility, district sejm, representative of counties and provinces, representative of the sejm.

Представницьким органам відводиться значне місце в інституційній структурі органів державного управління на українських землях у складі Великого князівства Литовського (далі - ВКЛ) та Речі Посполитої (далі - РП). Безпосередній інтерес викликає вивчення діяльності місцевих органів самоврядування - шляхетських повітових сеймиків ВКЛ та РП, на засіданнях яких шляхта не тільки розглядала внутрішні проблеми повітів, але й отримувала можливість впливати на загальнополітичні процеси всієї держави за допомогою делегування своїх представників у вальні сейми - вищі органи представницької влади об'єднаної литовсько-польської держави.

Добре відомо, що місцеве самоврядування є могутнім потенціалом державотворення. Саме цей інститут відіграє значну роль у поєднанні в єдине ціле інтересів держави, суспільства та особистості, сприяє гармонізації прав і свобод людини та громадянина з інтересами держави та суспільства. Функціонування місцевого самоврядування має бути спрямовано на створення та підтримку сприятливого життєвого середовища, необхідного для всебічного розвитку людини, надання мешканцям територіальних громад якісних та доступних публічних послуг на основі сталого розвитку дієздатної громади.

Отже, враховуючи наведене, доцільно, на наш погляд, розглянути критеріальні характеристики місцевого самоврядування в якості аксіологічних чинників формування національної моделі місцевого самоврядування в Україні.

Насамперед слід звернути увагу на історичний критерій у розвитку місцевого самоврядування на українських теренах. Досвід організації та функціонування органів міського самоврядування являє собою безперечний інтерес з погляду пізнання історії державно-правових інститутів.

На нашу думку, звернення до великої історичної спадщини, вивчення досвіду діяльності органів місцевого самоврядування в минулому сприятиме можливості розв'язувати суперечності розвитку інституту самоврядування в Україні в сучасних умовах.

Одними з перших питання формування та діяльності місцевих представницьких інститутів на польсько-литовських територіях XVI - XVII ст. почали розглядати вчені Російської імперії середини ХІХ - початку ХХ ст. Серед праць за вказаною тематикою можна назвати дослідження М. Любавского, В. Лаппо, Ф. Леонтовича, Н. Максимейко тощо.

Досить вагомий внесок у продовження цих наукових розвідок здійснювали вчені ХХ ст. Найбільш цінний внесок у польську історіографію діяльності місцевих представницьких органів влади на території старої Польщі та ВКЛ здійснили Ю. Бардах, А. Закшевський, В. Крейгзесен, С. Плаза, Рахуба тощо. У білоруській історичній науці також можна виділити дослідників, які піднімали у своїх наукових працях питання участі шляхти в роботі повітових сеймиків: це М. Довнар-Запольський, П. Лойко, А. Радоман, В. Подолинський тощо. Щодо виявлення особливостей функціонування сеймиків деяких українських повітів і воєводств особливий інтерес представляють відносно недавні дослідження українських вчених О. Винниченка, П. Кулаковського, М. Крикуна, Єрмолаєва [1] тощо.

Загалом роботи вищезгаданих авторів з різним ступенем деталізації відтворюють історію становлення та функціонування литовсько-польських сеймиків, приділяючи при цьому увагу окремо взятим періодам і територіям, що, у кінцевому підсумку, надає фрагментарний характер історіографії місцевих представницьких органів влади ВКЛ та РП. Таким чином, свою актуальність зберігає проблема сукупного дослідження діяльності місцевих представницьких інституцій обох держав до і після Люблінської унії 1569 р.

Ця стаття присвячена вивченню особливостей організації діяльності місцевих представницьких органів - шляхетських сеймиків на території українських земель Великого князівства Литовського та Речі Посполитої зазначеного періоду.

Для політично активної частини населення ВКЛ - шляхетського стану - діяльність представницьких органів старої Польщі протягом XV-XVI ст. служила наочним прикладом для наслідування. Як і в інших слов'янських державах, у Польській Короні в питомий період збиралися загальнонародні віча для вирішення проблем окремих територій. Згодом вічові збори змінилися повітовими сеймиками, організація яких була викликана необхідністю не тільки обговорення проблем на місцевому рівні, але й у цілях делегування послів на вальні сейми.

Щодо участі в сеймах представників від польських провінцій, то перший такий факт участі був зафіксований у 1404 р. у Корчині в період царювання короля Владислава II Ягєлли [2, с. 31]. Найраніше на українських землях сеймикувати почали в Галичині, ще від кінця ХГУ ст. На Волині перші повідомлення про зібрання повітової аристократії для вирішення нагальних проблем місцевого життя датуються першою третиною XV ст., проте регулярно почали скликатися волинські сеймики вже після їхнього узаконення жалуваною грамотою Зиґмунта ГГ Авґуста 1565 року.

З уведенням практики обрання земських послів вальні сейми Польської Корони перетворилися в двопалатні органи, у засіданнях яких під управлінням короля брали участь два «стани» - пани радні (коїо senatorskie) і земські посли (коїо poselskie). З цього ж часу почало практикуватися скликання повітових та генеральних (воєводських) сеймиків ^еутікі powiatowe і generalne). На повітових сеймиках з кіл родовитої шляхти обиралися земські посли, які прямували на сеймики воєводств, де спільно з радними панами відбувалося остаточне ознайомлення учасників майбутнього вального сейму з порядком справ на ньому [3, с. 127]. На засіданнях цих сеймиків шляхта не тільки обирала земських послів, але й обговорювала питання, що підлягали вирішенню на майбутньому вальному сеймі. Перелік цих питань шляхта отримувала у вигляді так званих «господарських пропозицій» у листах, якими польський король скликав шляхту на предсеймові сеймики. Після обговорення пропозицій та вибору депутатів учасники повітових сеймиків складали інструкції для земських послів, відповідно до яких ті повинні були діяти, представляючи на вальному сеймі інтереси своїх виборців.

У свою чергу, щодо історії становлення представницьких інститутів на землях ВКЛ можна зазначити, що до другої половини XV ст. кожній з автономних територій Великого князівства були властиві свої вічові порядки та місцеве право, на зміну яким згодом прийшли статути ВКЛ XVI ст. і законодавство Речі Посполитої ХVП-ХVШ ст. Не стали в цьому сенсі винятком українські землі, про вічові збори яких згадується в документальних джерелах Сіверської, Київської та Волинської земель. Так, наприклад, згадка про вічові збори Сіверщини зустрічається, наприклад, у 1388 р. у присяжному листі литовського удільного князя Дмитра Корибута на вірність королю Владиславу Ягелло, коли присягу давали не тільки князь та його «добра рада», але й усі бояри, «земляни», які брали участь у вічевому зборі [4, с. 10]. У XV ст. на Волині та інших українських землях місцеві землевласники з різних адміністративних питань збиралися на з'їзди - сойми (сейми), згадка про яких, зокрема, є в документах XV ст. [5, с. 318-319].

Початковий склад такого роду місцевих сеймів ВКЛ був різнорідним. Головне місце на них відводилося єпископам, воєводам, старостам та іншим великим землевласникам, а також князям, панам і шляхті. Коло другорядних учасників місцевих сеймів складалося з представників інших вільних категорій місцевого населення. У сукупності всі особи, які брали участь у засіданнях місцевого сейму, іменувалися «поспольством» [6, с. 36].

У документальних джерелах Волині та інших українських земель, що входили до складу ВКЛ, збори місцевого сейму відбувались у складі панів радних (засідали на двох «лавицях» старших і менших панів) і власне «поспольства», також розділеного на дві частини - «мужів старих» і «мужів менших» (молодших). У «старше» коло входили місцеві урядники та землевласники-шляхтичі, у «молодше» - особи шляхетного походження, міщани тощо. Таким чином, для складу обласних сеймів ВКЛ спочатку визначальним був не становий принцип, а вічовий, коли почесне місце на зборах сейму відводилося «старшим» мужам, а «менші» шанобливо прислуховувались до порад досвідчених учасників [7, с. 245; 8, с. 69].

Заміна вічового принципу становим здійснювалася на місцевих сеймах ВКЛ поступово. Першим такий перехід від вічового до шляхетського зборів здійснився в Підляшші, близьке сусідство якого з Польщею сприяло перейняттю польських традицій «сеймованія». На початку XVI ст. цей процес став характерним і для Волині, на місцеві сейми якої в цей період збиралися вже тільки вихідці з благородного стану. У другій половині XVI ст. на зміну вічових зібрань ВКЛ остаточно приходять шляхетські сеймики, на засідання яких інші (неблагородні) представники обласного населення не допускалися.

Прийнято вважати, що формальний початок діяльності місцевих сеймиків ВКЛ було покладено тоді, коли «сеймові стани» в 1565 р. звернулися з клопотанням до волоського князя про заснування в областях ВКЛ повітових сеймиків «для лепшого и вечистого всякого порадку, кшталтом с Коруны Польскої» [9, с. 170].

Відповідним кроком на прохання сеймових станів стала постанова Віленського сейму 1565 р. про те, що «приводячи у большому порядку Речъ Посполитую, што быхмо на выбиранье пословъ соймомъ вальнымъ и инымъ потребамъ земскимъ належачыхъ, дозволили и допустили в поветехъ (...) соймы малые ку збиранью всихъ обывателей в кожъдомъ повете мевати и на тые соймы поветовые всимъ паномъ радамъ нашимъ, князем, паномъ врядникомъ земскимъ и дворнымъ, и всимъ станом народу шляхетъского и стану рыцерского, где хто в котором повете оселость маеть, на часы черезъ листы наши назначоные зъежъдчатися, прикладомъ и порядкомъ яко на таких соймех поветовыхъ справа, поступокъ и обычай заховыванъ есть в паньстве нашомъ Коруны Полское» [10, с. 155-156].

Таким чином, Віленським земським привілеєм 1565 р., Статутом ВКЛ 1566 р., а також низкою інших документів були регламентовані загальні засади організації сеймиків на литовсько-руських землях. Водночас існували і певні відмінності їхнього проведення. Так, відповідно до Статуту, скликання повітових сеймиків здійснювалося за чотири тижні до початку вального сейму [11, с. 279]. Згідно з постановою Городельского сейму 1567 р., запрошення на вальний сейм доставлялися в місцеві міські суди за два тижні до скликання повітових сеймиків. Відповідно до згаданої «ухвали» Городельского сейму участь у сеймиках була обов'язковою, а осіб, які не з'явилися на засідання, належало штрафувати [9, с. 450-451].

Процедура офіційного оповіщення шляхти та її зборів на сеймики вимагала певного часу. Крім того, вона передбачала присутність на засіданні представника короля, який мав доповісти шляхті про стан справ у державі. Простіше було дотриматися її у центральних і близьких від центра воєводствах. Значно складніше цього було досягти для Волинського, Брацлавського і особливо віддаленого та великого за розмірами Київського воєводств. Київська шляхта неодноразово скаржилася на те, що оповіщення про сейм доходить невчасно, так само, як не доїжджає до них і офіційний представник короля [12, с. 105].

З другої половини XVI ст. система представницьких органів ВКЛ стала ще більш схожою на польську. Внаслідок адміністративної реформи, проведеної напередодні Люблінської унії, і розділення земель на воєводства та повіти, до складу Речі Посполитої українські землі увійшли вже у вигляді 8 воєводств: Руського (Галичини), Белзького, Подільського, Волинського, Підляшського, Берестейського, Брацлавського, Київського. Пізніше до них приєдналося Чернігівське воєводство, сформоване у 1635 р. [11, с. 134]. З об'єднанням двох держав почав функціонувати загальний вальний сейм Речі Посполитої, на якому представники магнатерії та шляхти польсько-литовських земель спільно вирішували державні проблеми.

Від місцевих сеймиків шляхта Речі Посполитої посилала своїх депутатів на вальний сейм. Однак необхідно відзначити, що спочатку сеймики ВКЛ істотно відрізнялися від польських сеймиків: якщо на засіданнях польських сеймиків переважала місцева шляхта, то на сеймиках литовських і «руських» земель Великого князівства Литовського шляхті відводилася пасивна роль, а прийняття рішень залишалося за місцевими воєводами, каштелянами, старостами тощо. По суті, до Люблінської унії 1569 р. існування сеймиків у ВКЛ часто зводилося лише до їх згадування на папері, у сеймових актах та господарських «пропозиціях». Де-факто шляхетські сеймики у ВКЛ не збиралися, про що, зокрема, повідав на Люблінському сеймі 1569 р. маршалок посольський: «<...> тамъ вовсе не было сеймиковъ со времени Парчевскаго сейма. Сеймики тамъ отбываются иначе <...> Тамъ пріїзжають на сеймикъ только воевода, староста да хорунжій; напишуть, что имь вздумается, и пошлють кь земянину на домь, чтобы подписаль. Если онь не подпишетъ, то они отдуютъ его палками <...>» [13, с. 290].

Після Люблінської унії шляхетському стану ВКЛ відкрилася можливість активної участі в повітових сеймиках і вальних сеймах Речі Посполитої. Згодом третій Статут ВКЛ 1588 р. визначив різновиди повітових сеймиків, уточнив їх склад, час і місце скликання, компетенцію і тривалість сеймикових зборів. Ієрархія повітових радників була визначена шостою статтею III розділу Статуту ВКЛ 1588 р.: «місце і порядок засідання, подача голосів на з'їздах і сеймиках такий порядок має: воєвода, каштелян. А де каштеляна немає, маршалок того повіту, підкоморій, хорунжий, суддя, підсудок, військовий, стольник, підстолій, писар земський, потім - врядники гродські, пани і інша шляхта» [14, с. 87].

Слід зазначити, що релігійна приналежність шляхти повіту також відігравала важливу роль у формуванні місцевих сеймиків. Особливо яскраво це можна побачити на прикладі Волинського воєводства.

Так, на погляд українського вченого П. Кулаковського, під час правління Владислава IV завершився процес емансипації волинської шляхти. Волинське воєводство складалося з трьох повітів: Луцького, Кременецького і Володимирського, кожен з яких делегував до загального воєводського представництва по два посли. Як зазначає П. Кулаковський, ще з 1576 р., задовольняючи неодноразове прохання волинської шляхти, краківський сейм схвалив рішення, згідно з яким передсеймовий сеймик у волинському воєводстві відбувся тільки один - у Луцьку. Таким чином, волинське представництво у посольській ізбі складало шість осіб. За даними вченого, представництво у посольській ізбі за релігійною належністю виглядало так: православні та католики - майже по 40%, протестанти - майже 18%, а уніати не дотягували навіть до 2% [15, с. 247].

Максимальне представництво православних припадає на 1630 -ті роки, але, як правило, у кожному представництві на сеймі знаходилося хоча б два православних. Так, наприклад, серед православних участь у сеймах брали у 1632 р. Єжи Пузина - волинський ловчий та Матіаш Іваницький, у 1633 р. - Григорій Четвертинський, Семен Гулевич - луцький земський писар тощо. Від католиків - від однієї до чотирьох осіб, а від уніатів - по одній особі [16, с. 248, 256].

З викладеного видно, що шляхетська спільнота Волині не надавала особливого значення чисельності представників-католиків на сеймах. Майже постійне обрання більшості послів з числа православних і протестантів давало можливість задекларувати їх вимоги на сеймах.

В цілому ж представництво православних на сеймах було нечисленним. Певним поліпшенням релігійної ситуації православні завдячували королю Владиславу IV за його вплив на сенаторів та послів, але і це не завжди впливало на уніатів. Релігійне питання суттєво впливало і на утворення сеймикових угрупувань та формування в їх середовищі корпоративної солідарності [16, с. 248].

Також слід звернути увагу і на той факт, що Статутом ВКЛ 1588 р. не було встановлено чіткої сеймикової ієрархії духовних осіб, а також придворних радників, державців, секретарів, дворян господарських. За рамками зазначеної ієрархії залишався і господарський легат (посол від монарха на соймик), але, тим не менш, цій особі автоматично відводилося почесне місце на засіданні. У тих випадках, коли сеймик збирався для делегування земських послів на вальний сейм, засідання починалося з зачитування легації - інструкції від канцелярії великого князя. Після оголошення легації було читання сеймових листів, потім у порядку старшинства право голосу давалося титулованим учасникам засідання - сенаторам і урядникам віри, а після них - іншим шляхтичам.

Від так званих «передсеймових» сеймиків, які мали назву «партикулярних», шляхта посилала своїх послів з інструкціями на «головні» чи «генеральні» сеймики, тобто сеймики воєводств, де остаточно оформлявся перелік питань, що підлягають розгляду на вальному сеймі, а також визначалася позиція шляхти щодо головних проблем держави, для вирішення яких, власне, сейм і скликався королем.

Відзначимо, що в останній чверті XVI ст. в РП почали функціонувати й отримали законодавче оформлення так звані реляційні сеймики. Ці місцеві представницькі органи шляхти скликалися через 3 тижні після вального сейму, і до їх компетенції входило обговорення сеймових постанов («щоб на тих сеймиках посли, з повітів на сейм послані, повернувшися з сейму, дали про те всім обивателям кожного повіту інформацію достатню, що і на якому сеймі <...> зробили і постановили <...>») з подальшим схваленням або незгодою [14, с. 89]. У зв'язку з цією обставиною необхідність тримати звіт перед виборцями чинила істотний вплив на поведінку шляхетських депутатів на вальних сеймах.

Крім передсеймових і реляційних сеймиків скликалися також сеймики елекційні, на яких шляхта вибирала по 4 кандидати на посади в земський суд (судді, підсудка, писаря та підкоморія), після чого монарх здійснював свій остаточний вибір і призначення осіб на посади зі списку поданих кандидатур.

Зауважимо, що діяльність перерахованих вище сеймиків не була цілком юридично оформленою, незважаючи на те, що в Статуті ВКЛ 1588 р. були визначені різновиди більшості повітових сеймиків, їх склад, час і місце скликання, компетенцію і тривалість сеймових зборів [17, с. 86-87]. Потреба в цих сеймиках на місцях виникала не тільки як в інститутах державного регулювання, але й у значній мірі як в органах шляхетського самоврядування. Для місцевої шляхти сеймики були оплотом захисту її прав і одночасно інструментом донесення шляхетської політичної волі до вищого органу державної влади - вального сейму.

На українських територіях сеймові засідання проходили в найбільших містах воєводств: Київського - у Києві та Житомирі; Поділля - у Кам'янці-Подільському; Волині - у Луцьку, Володимирі та Кременці; Брацлавського - у Брацлаві й Вінниці; Белзького - у Белзі; Холмського - у Холмі; Галичині, Коломийської та Теребовлянської земель - у Галичі; Львівської, Перемишльської, Сяноцкой земель - у Судовій Вишні; Чернігівського воєводства - у Чернігові. Всього починаючи з 1569 р. у Речі Посполитій функціонувало близько 70 сеймиків, з них 24 припадало на сеймики ВКЛ [17, с. 208]. Разом з тим слід враховувати, що до 1578 р. в українських воєводствах діяли лише передсеймові та виборні (елекційні) сеймики.

За оцінкою дослідників, у державі поряд з ослабленням центральної влади зростав вплив місцевих шляхетських представницьких органів, діяльність яких, по суті, не була повністю юридично врегульованою. При цьому збільшувалися повноваження, розширювалася компетенція сеймиків [16, с. 44]. Право шляхти на участь у роботі представницьких органів вважалася почесною працею, «яка вмінялася в заслугу і була гідною нагороди» [18, с. 526].

Таким чином, починаючи з 60-х років XVI ст. діяльність місцевих представницьких органів влади - сеймиків ВКЛ та РП - придбала офіційного статусу, ознаменувавши політичну перемогу шляхетського стану над польсько-литовською магнатерією. Періодом найбільшої активності цього представницького інституту стали друга половина XVI - перша третина XVII ст. З укладенням Люблінської унії шляхта не тільки польських, але й литовсько-«руських» земель отримала гарантію своїх «золотих прав і вольностей» і стала головною силою на політичній арені об'єднаної держави.

Протягом останньої третини XVI - першої третини XVII ст. активна політична діяльність шляхетського стану зумовила перенесення центру ваги політичного життя з центрального, загальнодержавного, на місцевий рівень воєводств і повітів, що перетворилися на повноцінні самоврядні територіальні одиниці зі своїми адміністративними та судовими органами з високим ступенем політичного впливу на центральну владу.

Найважливіші проблеми місцевого, загальнодержавного та міжнародного рівня, рішення яких раніше було прерогативою вищих кіл польсько-литовської знаті, тепер виносилися на обговорення широкого кола шляхетської громадськості, а участь у діяльності вального сейму забезпечувала можливість шляхетським представникам не тільки виконувати накази від сеймиків, вирішуючи тим самим проблеми, що виникали на місцевому рівні, але й безпосередньо брати участь в управлінні державою та вирішенні найбільш значущих державних справ.

Отже, численне представництво шляхти в органах влади різних рівнів свідчить про те, що шляхетський стан брав найактивнішу участь у політичному житті воєводств та всієї країни. У розглянутий період шляхта бачить себе суб'єктом політичного життя, здатним впливати на державні рішення, відстоювати свої інтереси, відчувати причетність до формування позиції, яка б враховувала і регіональні, і загальнодержавні інтереси. Ці політичні здобутки шляхти знайшли своє закріплення і в джерелах права ВКЛ та РП, аналіз яких яскраво свідчить про закладення зачатків інституту представництва (як на державному, так і на місцевому рівні) у сучасному його розумінні.

шляхта князівство сеймик повітовий

Література

1. Єрмолаєв В.М. З досвіду сеймового представництва у Великому князівстві Литовському й Речі Посполитій / В.М. Єрмолаєв // Проблеми теорії й історії держави і права. - 2012. - № 120. -С. 13-26.

2. Кареев Н.И. Исторический очерк Польского сейма / Н.И. Кареев. - М. : Тип. А.Н. Мамонтова и К, 1888. - 163 с.

3. Bandtkie St^zynski J.W. Historya prawa polskiego / J.W. Bandtkie St^zynski. - Warszawa : Druk. Banku Polskiego, 1850. - 728 s.

4. Archiwum ksi^z^t Lubartowiczow Sanguszkow w Slawucie. - T. 1 : 1366-1506. - Lwow : Druk. Instytutu Stauropigianskiego, 1887. - 201 s.

5. Archiwum ksi^z^t Lubartowiczow Sanguszkow w Slawucie. - T. 3 : 1432-1534. - Lwow : Druk. Zakladu Narodowego im. Ossolinskich, 1890. - 556 s.

6. Zbior praw litewskich od roku 1389 do roku 1529. Tudziez rozprawy sejmowe o tychze prawach od roku 1544 do roku 1563. - Poznan, 1841. - 560 s.

7. Леонтович Ф.И. Веча, сеймы, сеймики в Великом княжестве Литовском / Ф.Е. Леонтович // Журнал Министерства народного просвещения. - 1910. - № 2. - С. 233-274.

8. Леонтович Ф.Е. Источники русско-литовского права. (Общий обзор. Договоры. Земские и областные привилегии) / Ф.Е. Леонтович. - Варшава : Тип. Варшавск. уч. округа, 1894. - 71 с.

9. Документы Московского архива Министерства юстиции / сост. М.В. Довнар -Запольский. - М. : Товарищество тип. А.И. Мамонтова, 1897. - Т. 1 - 596 с.

10. Радаман А. Віленскі земскі прьівілей 1565 г. вялікага князя Жьігімонта Аугуста / А. Радаман // Беларуси пстарычны агляд. - 2005. - Т. 12. - № 1-2 (22-23). - С. 132-161.

11. Статути Великого князівства Литовського : у 3 т. - Том II : Статут Великого князівства Литовського 1566 року / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. - Одеса : Юридична література, 2003. - 560 с.

12. Леп'явко С.Л. Політична система України доби Речі Посполитої / С.Л. Леп'явко // Політична система України : історичний досвід і виклики сучасності. - К. : Видавництво «Ніка-Центр», 2008. - С. 34-42.

13. Коялович М.О. Дневник Люблинского сейма 1569 г. : Соединение Великого княжества Литовского с Королевством Польским / М.О. Коялович. - СПб. : Печатня В. Головина, 1869. - 780 с.

14. Статути Великого князівства Литовського : у 3 т. - Том III. Статут Великого князівства Литовського 1588 року : у 2 кн. - Кн. 2 / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. - Одеса : Юридична література, 2004. - 568 с.

15. Кулаковський П. Представництво Волинського воєводства на сеймах Речі Посполитої 1632 - 1647 рр. / П. Кулаковський // Парламенцкія структуры улады у сістзме дзяржаунага кіравання Вялікага княства Літоускага і Рэчы Паспалітай у XV -XVIII стагоддзях Матэрыялы міжнароднай навуковай канферэнцьн. - Мінск - Наваградак, 23-24 лістапада 2007 г.

16. Бардах Ю. История государства и права Польши / Ю. Бардах, Б. Леснодорский, М. Пиетрчак. - М. : Юрид. лит., 1980. - 559 с.

17. Zakrzewski A. Sejmiki Wielkiego Ksi^stwa Litewskiego XVI-XVIII w. Ustroj i funkcjonowanie : sejmik trocki / A. Zakrzewski. - Warszawa, 2000. - 257 s.

18. Лаппо И.И. Великое Княжество Литовское за время от заключения Люблинской унии до смерти Стефана Батория (1569-1586). Опыт исследования общественного и политического строя / И.И. Лаппо. - Санкт-Петербург : Типография И.Н. Скороходова, 1901. - Т. 1. - 780 с.

Размещено на Allbest.ru