Методологічні аспекти розуміння історії та культури

У кожної епохи існує потреба в історичному самовизначенні, власному баченні минулого. Тому щораз вирішені (здавалось би) питання ставляться під сумнів, піддаються перегляду. Але бувають часи, коли історіософська потреба відчувається особливо гостро. Сьогодні саме такий час. У будь-якому випадку, у нашій країні, для нашої країни...

Це з одного боку. З іншого -- українська свідомість незалежно від свого місцезнаходження в геополітичному просторі завжди була орієнтована на філософсько-історичну проблематику. Усе в нас вирішувалося в її контексті. Незважаючи на історіософські пошуки, українська думка й українська наука, подібно до інших (європейських), вклалися -- в загальному і цілому -- у два підходи: формаційний і цивілізаційний.

Коротко розглянемо сутність і специфіку цих двох пануючих типів осмислення й впорядкування історичного процесу.

Почнемо з формаційного як більш звичного -- про нього дізнавались ще в школі. На все життя зобов'язані були запам'ятати, що світова історія, за К. Марксом, складається з п'яти формацій, що змінюють одна одну. Усі інші підходи до історії оголошувалися нашими вчителями ідеалістичними. Щоправда, виникла одна проблема. Ставши студентами, дізналися, що існує ще й «азійський спосіб виробництва».

Але як виявилося пізніше, не один лише «азійський спосіб виробництва» загрожував марксизму з його жорсткою п'ятичленною формулою. Наука (радянська й зарубіжна) виявила в класичному марксизмі три варіанти осмислення історії. Про це досить чітко говорить російський дослідник Ю. Пивоваров.

Водночас, добре відомо, що поряд із марксистським формаційним підходом до історії існує багато інших. Згадаємо, приміром, Ж.-А. Кондорсе з його десятьма епохами світової історії, що послідовно змінюють одна одну; А. Сен-Симона, який говорив про чотири етапи історії відповідно до чотирьох етапів розвитку загальнолюдського розуму: ідолопоклонство (первісне суспільство), політеїзм (античне рабовласницьке суспільство), монотеїзм (феодалізм) і фізицизм («промислова система»). Згадаємо також О. Конта, який сформулював «позитивну теорію суспільного процесу» (або соціальну динаміку). Він виділяв у світовій історії три головних стадії, кожна з яких відповідала певній стадії в розвитку людського розуму -- теологічній (або фіктивній), метафізичній і позитивній. Великий вплив на становлення формаційного світогляду здійснив і Г. Гегель (ідея наступності трьох етапів світової історії -- східного, греко-римського й німецького).

У ХХ ст. західна думка продовжувала також працювати над цією проблемою: теорія модернізації, концепція «стадій Ростоу» І. Ростоу та ін.

Отже, формаційний підхід досить різноманітний, його версії відрізняються одна від одної, а всі разом -- від марксистського осмислення історії. І, водночас, вони володіють важливими характерними ознаками, що дозволяє говорити про формаційний підхід як такий. Ось деякі з них: «провіденціальність» суспільного прогресу, універсальність (єдність) історії, стадіальність історичного розвитку, європоцентризм (більшою або меншою мірою).

І що в результаті? Як вказує вже згадуваний Ю. Пивоваров, перш за все те, що марксистська концепція історії виникла в уже пробитому руслі формаційного мислення й на певній стадії еволюції західного суспільства (історіософська рефлексія саме цього суспільства та саме в цьому стані). Дуже важливо також пам'ятати про генетичний зв'язок з іудеохристиянським розумінням історії.

Мислителі формаційного підходу, безумовно, своїм існуванням зобов'язані цій традиції. Справді, вони запозичили (точніше -- успадкували) у християнської думки важливі принципи та положення -- універсальність історії, її закономірність, періодизацію (кожен період відрізняється від попереднього й має специфічні особливості, у цілому, історія поділяється на дві епохи -- темноти та світла), провіденціальність -- і, відповідно, певну її спрямованість, одноразовість, неповторність будь-якої події тощо.

Однак у формаційній концепції з'являються й принципово нові ідеї. І, передусім, ідея прогресу. М. Вебер зазначав, що думка про прогрес є необхідною тоді, коли виникає потреба секуляризованому здійсненню долі людства надати цьогобічного та все-таки об'єктивного змісту.

Варто вказати й на таку кардинальну відмінність формаційного типу мислення від іудеохристиянського. У формаційному підході до історії в ролі основоположного з'являється принцип субстанціональності.

До таких принципів належить принцип єдності світової історії. Здавалося б, саме тут один із центральних моментів розбіжності між прибічниками формаційного й цивілізаційного підходів. Але, мабуть, ця ідея настільки засвоєна європейською свідомістю, що зовсім позбавитися її досить важко. Це вдалося лише одному О. Шпенглеру, у якого культури -- справді лейбніцівські монади. Щодо інших, то в них поряд із запереченням єдності світової історії в тій чи іншій формі й різною мірою цей принцип присутній.

Поява цивілізаційних концепцій пов'язана з усвідомленням певної обмеженості, «недостатності», одномірності формаційного підходу й, узагалі, з кризою еволюціоністської, прогресистської, позитивістської свідомості. Відіграв роль і розвиток науки, у першу чергу, сходознавства. Дуже важко історичний шлях культур Сходу загнати у формаційну концепцію.

Продовжуючи розмову про цивілізаційну концепцію, варто звернути увагу ще на один аспект. Розвиток людського суспільства, згідно з цією теорією, -- це сукупність циклів розвитку окремих соціальних систем-цивілізацій.

Концепція циклів, безумовно, не нова, вона була характерна ще для філософії Г еракліта, Платона, Аристотеля, індійської філософії.

Нині чудово усвідомлюємо, що циклічний розвиток майже неможливий, оскільки він вимагає повної внутрішньої замкненості, і що жодна цивілізація не може існувати ізольовано від решти світу. Крім того, історія свідчить, що цивілізації, які розпадаються, впливають на формування нових. Так, давньогрецька цивілізація справила величезний культурний вплив на давньоримську; давньоримська, у свою чергу, вплинула на формування західноєвропейської цивілізації; візантійська -- на давньоруську тощо. Отже, історичний цикл не замкнений і не виключає наявності поступальної складової людства в цілому.

Теорія цивілізацій на межі ХХ-ХХІ ст. почала активно розглядатися як заміна формаційного підходу, як універсальна парадигма, оскільки вона також, як і колишня, виконує просвітницькі та виховні функції, будучи заснована на вивченні національних традицій, утвердженні національної ідеї, збереженні основних тенденцій освіти й виховання, і це дає змогу пояснити вітчизняну історію у взаємозв'язку зі світовою. Не викликає суперечок і те, що цивілізаційний підхід має величезну перевагу перед формаційним, оскільки поєднується з соціокультурною історією.

Але сьогодні цілком очевидно, що цей підхід не є універсальним і ще недостатньо розроблений.

Навіть категорія «цивілізація» вимагає додаткового вивчення, подальшого осмислення. З аналізу існуючих визначень (а їх більше двадцяти) можна зробити висновок, що категорія представляється за великою кількістю критеріїв, що виділяються на основі географічних, природних, релігійних, економічних та інших факторів, тим самим ускладнюючи розуміння сутності цивілізації.

Крім цього, «атомізація» історії на основі цивілізаційного підходу не дозволяє проводити синхроністичні порівняння в рамках всесвітньої історії, а головне -- ще не доведено: суспільства, звані цивілізаціями, -- саме цивілізації, а не просто різні ступені розвитку людства.

Не тільки ця, а й будь-яка інша теорія навряд чи в осяжному й навіть неозорому майбутньому буде претендувати на універсальність унаслідок специфіки історичного знання, яке є далеко не всеосяжним.

Такими в найзагальнішому вигляді є формаційні та цивілізаційні підходи до історії. Який із них переважає? Можна на це питання відповісти так. Формаційний значною мірою відображає історичний шлях народів Європи. Цивілізаційний багато дає для розуміння своєрідності тієї чи іншої культури. Спроби деяких прибічників цивілізаційної теорії піддати сумніву єдність світової історії є непереконливими. Хоча й жорстко-догматичний варіант формаційного підходу, на нашу думку, не менш помилковий. Найвірогідніше, тут доречна теза К. Ясперса, згідно з якою «людство має єдині витоки й загальну мету». Серйозним підтвердженням ідеї єдності світової історії є концепція «вісьового часу» того самого К. Ясперса. І навіть якщо він (або хтось інший) у чомусь помиляється, у головному -- у відчутті взаємозв'язку, взаємозалежності різних груп людства, у наявності у них «спільної справи», -- зазвичай, правий.

На сьогодні нове дихання отримала започаткована М. Вебером ідея прогресу, що, поза сумнівом, надає історії упорядкованості, того внутрішнього напруження, без якого неможливі були «великі будови» Заходу. Відповідно до цієї теорії, суспільство покликане йти шляхом прогресу, й історія людського суспільства розглядається як рух уперед, від гіршого -- на краще, від дикості -- до цивілізації.

А. Гуревич відповідно до цієї теорії виділяв п'ять епох, що послідовно розвиваються: архаїчну, античну, середньовічну, Нового часу й сучасну. Однак глибшу класифікацію й, на наш погляд, точнішу дає інший російський учений О. Івін. Він виділяє архаїчне, або первісне, суспільство, стародавнє аграрне; середньовічне аграрно-промислове; сучасне індустріальне суспільство. Якщо доповнити цю класифікацію епохою -- постіндустріальне чи інформаційне суспільство, -- то вона набуває на сьогодні завершеного вигляду та відображає еволюцію людського суспільства.

Ідея прогресу з її понятійним апаратом, системою цінностей і уявлень не є винятковою приналежністю історичної науки, а ввійшла в загальноприйнятий ужиток мислення. Вносячи класифікацію й порядок в осмислення складності соціального буття, ця теорія довгий час витримує нескінченне накопичення нової інформації про життя людства й сприяє мобілізуючому впливу на суспільство. Але вона також не може стати парадигмою, оскільки історичні уявлення про розвиток суспільства й у цьому випадку найчастіше сприймаються неадекватно основній ідеї вказаної теорії.

На наш погляд, синтез теорій прогресу та теорії локальних цивілізацій значно більшою мірою відкриває можливість побудови методології, яка б формувала адекватну цивілізаційну свідомість. Сприйняття історичного прогресу на цій підставі також дозволяє усвідомити, що світ безмежно багатогранний і тому безконфліктно не може існувати, але, водночас, об'єктивність і потреба прогресивного розвитку визначає пошук компромісів, толерантний розвиток людства.

Крім названих підходів, суттєвим доповненням для розвитку сучасної методології історії є політологічний підхід, який надає можливість порівнювати політичні системи та робити об'єктивні висновки про історичні й політичні процеси.

Теорія ментальностей, у свою чергу, дозволяє вводити до наукового обігу абсолютно нове коло історичних джерел, що відбивають повсякденне життя людей, їхні думки й почуття, більш адекватно реконструювати минуле через погляд людини, яка жила в минулому.

Згідно з синергетичним підходом, динаміка складних соціальних організацій пов'язана з періодичним чергуванням прискорення та уповільнення процесу розвитку, часткового розпаду й створення структур, періодичним зміщенням впливу від центру до периферії й у зворотному напрямку. Часткове повернення в нових умовах до культурних й історичних традицій є, згідно з синергетичною концепцією, необхідною умовою підтримання складної соціальної організації.

Синергетичний підхід є суттєвим доповненням «лінійних» підходів у розумінні історії, вимагає використання концепцій нелінійної динаміки й на сьогодні є основою для вивчення історичних альтернатив, перехідних періодів суспільної історії.

Відомий у світовій історичній науці хвилевий підхід, який акцентує увагу на хвилеподібному характері еволюції складних соціальних систем. Він також допускає альтернативні варіанти розвитку людського суспільства та можливість зміни вектора розвитку, але не повернення суспільства в попередній стан, а просування його шляхом модернізації не без участі традиції.

Заслуговують уваги й інші підходи: історико-антропологічний, феноменологічний та історіографічний, які визначають завдання -- розкрити зміст і призначення історичного процесу, сенс життя. Усі перераховані вище підходи виконують стосовно один одного функцію взаємодоповнюваності. Знання й порозуміння різних підходів до вивчення історичного процесу дозволяє подолати односторонність у вивченні історії, не допускає догматизму свідомості, слугує науковому розумінню історичного процесу, розвитку історичного мислення.

Формування методологічної культури сприяє розвитку самостійності мислення тих, хто цікавиться історією. А зміна на підставі методологічного плюралізму предмета вивчення -- історії в напрямку філософії історії -- допомагає формуванню гуманітарного світогляду, гуманітаризації знання.

Людський світ, яким є суспільство, недостатньо описати за зовнішніми ознаками, він повинен відкритися внутрішньому почуттю людини. Індивід є частиною пізнаваної реальності, тому пізнання України є водночас процесом становлення й вияву внутрішнього світу того, хто здійснює це пізнання. І цей внутрішній світ неможливо пізнати, не вивчаючи антропології людини. Тобто антропологія повинна виражати сутність гуманізації самої людини, оскільки спонукає певний спосіб і тип маніфестації людини в історичному процесі або сам історичний процес. У цьому розумінні антропологія випереджає історію, історіософію.

Однак тут виникають деякі сумніви. І пов'язані вони ось з чим. Ми говоримо про моральність індивіда, його відповідальність перед історією, тобто йдеться про персоналістський підхід в історії, а це, як відомо, європейська традиція. Скажемо інакше: персоналізм, поняття особистості -- це родові ознаки винятково однієї релігії -- християнства. І, відповідно, цивілізацій, ним породжених, -- візантійської, європейської, української.

І в цьому сенсі, мабуть, праві ті дослідники, які говорять про унікальність та «окремішність» християнських культур. Перш за все -- західної. Іншими словами, з одного боку, вона, з іншого -- усі інші. Справді, якщо взяти дві головні категорії філософсько-історичного знання -- «час» (соціальний час і вічність) і «простір» (локальний і позалокальний), -- переконаємося в наявності цієї фундаментальної неподібності.

Просторово-часові характеристики західних і східних цивілізацій