Життя радянського Донбасу

Складно пригадати інший такий випадок, де б етнічна більшість потерпіла цілковиту й що, найважливіше, стратегічну поразку в питаннях власного етнокультурного і, відповідно, державного розвитку.

Попри показний інтернаціоналістський вигляд більшовицької влади сталінської епохи вона виступала потужним фактором процесів денаціоналізації, підосновою яких стала прискорена модернізація. Власне, всією своєю практикою вона втілювала більшовицьку концепцію міської асиміляції. Та оскільки міста Донбасу, власне, так і не стали повноцінними центрами урбанізації, а лише -- поселенням «при» шахті / заводі, то і етносоціальні та етнокультурні процеси тут так само мутували. Асиміляція відбувалася на вкрай урізаному соціальному грунті з усіма належними наслідками.

Етнокультурні та соціогуманітарні проблеми з нечуваною гостротою постали в повоєнну епоху. «Гітлерівці знищили, закатували тут 468 тис. і вивезли до Німеччини 350 тис. громадян. Усі 882 шахти Донбасу, серед яких 324 основних і 31 шахта-новобудова, були зруйновані і затоплені. Були виведені з ладу всі великі електростанції (Штерівська, Зуївська, Шахтинська, Курахівська, Кам'янська та інші), а також переважна частина районних підстанцій. Окупанти знищили складну систему водопостачання, підірвали земляні греблі. Майже повністю були зруйновані всі заводи вугільного машинобудування та трубо-ремонтні, підсобні підприємства з виробництва будівельних матеріалів, вся мережа зв'язку і багато кілометрів залізниці басейну. Купи металу і цегли залишилися від металургійних, машинобудівних, хімічних, коксохімічних та інших заводів. Відступаючи, нацисти безжально перетворювали на руїни міста і села, школи, лікарні, приміщення культурних і громадських організацій... Загальна сума збитків, завданих Донбасу, становила майже 50 млрд. крб. (за цінами 1926-1927 рр.)» Задніпровський О.І. Хроніка голоду 1946-1947 років у Донбасі. -- Донецьк: Східний видавничий дім, 2007. --С.11..

В контексті завдань, поставлених радянським урядом щодо відбудови промисловості Донбасу У переддень війни промисловість Донбасу виробляла 57% вугілля, 50% коксу, 34% чавуну, 23% сталі, 80% соди від загального обсягу їх виробництва в СРСР (Див.: Задніпровський О. Назв. праця. -- С.11.)., якісно нового звучання набула проблема забезпечення Донбасу робочими руками. На 1 січня 1944 р. населення Сталінської та Ворошиловградської областей становило 1 699 й 1 261 тис. відповідно Для порівняння: станом на січень 1939 р. у Сталінській області мешкали. Знову були задіяні широко- сяжні оргнабори, депортації, примусове залучення сили репатрійованих та інтернованих, розконвойованих та амністованих осіб, військовополонених. Упродовж 1944-1947 рр. в регіоні діяло 13 таборів (37,8% від усієї чисельності аналогічних установ в Україні), в яких утримувалися від 33 288 до 110 749 осіб. Питома вага полонених серед працівників Донбасу становила близько 43%; частка ж репатрійованих, що були задіяні на відновленні шахт сягала 25-40% їхніх робітників 099 810 осіб, у Ворошиловградській -- 1 837 тис. -- Див.: Задніпровський О. Назв. праця. -- С.11.

³ Ніколаєць Ю.О. Поселенська структура населення Донбасу... -- С.132-133.. Між квітнем і вереснем 1945 р. в Донбас спрямували близько 4,3 тис. українських родин з районів, що відійшли згідно з тогочасними міждержавними угодами до Польщі Там само. -- С.131..

Тим часом становище робітничого люду в регіоні було вкрай складним. Несприятливі погодні умови та низка невдалих управлінських рішень стали причиною голоду. Він розпочався восени 1946 р. й охопив сотні тисяч людей. Пік його прийшовся на весну -- літо 1947 р. Випадки смерті від виснаження траплялися аж до 1948 р. За цей час, за підрахунками В. Задніпровського померло понад 12,5 тис. осіб Задніпровський О. Хроніка голоду 1946-1947 років у Донбасі. -- Донецьк: Східний видавничий дім, 2007. -- С. 10.. На відміну від Голодомору від голоду 19461947 рр. більшою мірою постраждали саме міські мешканці, оскільки восени 1946 р. уряд скасував продовольчі картки для дорослих утриманців, переклавши тягар їх утримування на родичів. 28,7% непрацездатних утриманців (213,3 тис. осіб) України мешкали саме в Донбасі (зауважимо, що за наслідками виробничого травматизму питома частка інвалідів серед населення регіону була стало високою).

Врешті повоєнний Донбас перетворився на одне з найважчих і найнебезпечніших для проживання місць Умови життя в повоєнному Донбасі дуже відверто описані типовим пред-ставником донецької російської громади, вихідцем з Орловської області М. Колгу- шевим. -- Див.: Колгушев М.М. Годы жизни при «коммунизме»: Автобиогра-фическая повесть мало кому известного человека. Рассказы. -- К.: ПИИ «Интер-технология» ТОВ, 2009. -- 208 с.. Дослідники зазначають, що в повоєнні роки найвищий рівень злочинності серед регіонів України відзначався саме в Донбасі (29,5% у 1949 р., 38,2% -- в першому кварталі 1950 р.) Ніколаєць Ю.О. Поселенська структура населення Донбассу: (етнополітич- ний аспект динаміки) / Монографія. -- К.: ІПіЕНД ім. І.Ф. Кураса НАНУ, 2012. -- С.149.. Згідно з даними Г. Куромія, у повоєнні роки кожен 10-й мешканець Донбасу мав за плечима тюремний строк Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі: українсько-російське прикордоння, 1870-1990-ті роки. -- К., 2002. -- С.427., а це своєю чергою, позначалося на житті усіх його мешканців. Наводячи статистику вбивств і грабунків, Ю. Ніколаєць, щоправда, не співвідносить їх із відомостями з решти регіонів України та СРСР, хоча без цього безстороння відповідь на запитання «А де було інакше? В Москві, в Одесі?» неможлива. Мало інформативними, на наш погляд, є і дані міністра Юстиції УРСР Д. Панасюка та підконтрольного йому відомства. Вони взагалі не можуть братися до уваги без відповідного системного аналізу: такою вже суперечливою була робота спеціальних органів у той час. Втім теза про те, що криміногенна ситуація в регіоні була однією з найбільш гострих у межах СРСР, не викликає заперечень. Вона в числі низки факторів перешкоджала відродженню не лише промисловості, а й життя як такого.

В той час, як промисловість СРСР конче потребувала збільшення обсягів видобутку вугілля, найбільшою проблемою Донбасу залишалася катастрофічна нестача робочої сили. Впродовж 19441959 рр. в Донбас прибули 7,85 млн. осіб, а вибули -- 5,32 млн. За рахунок мобілізацій трудових ресурсів населення порівняно із 1943 р.

зросло більше ніж на 300%, однак, закріплення працівників на постійній основі залишалося недосяжною метою уряду. Врешті, якісні зрушення в стабілізації ситуації із трудовою дисципліною та катастрофічною плинністю робочої сили відбулися вже в 1950-ті рр.

Вони були пов'язані із зміною акцентів соціальної політики в регіоні, переходом від методів репресивно-адміністративного примусу За Хрущова ввели «умовний термін покарання». Людей, які скоїли дрібні правопорушення, відправляли працювати на хімічні підприємства Донбасу без права їх покинути. до праці до створення економічних стимулів, кредитування будівництва житла, запровадження системи заохочень та позитивного соціального іміджу, ба, навіть, престижності, шахтарської праці. В 1956 р. світ побачила постанова «Про невідкладні заходи щодо розвитку вугільної промисловості Української РСР». Відповідно до неї радянський уряд у стислі строки планував побудувати кілька десятків нових шахт. Всі 25 областей УРСР, а також Київ взяли зобов'язання побудувати по 1-2 шахти. Виконувалися союзні настанови руками молоді: республіканський уряд спромігся перетворити їх на масовий комсомольський рух. Саме завдяки комплексному підходу до вирішення проблеми оргнабори 1950-х рр. (тоді на роботу в Донбас випускники вирушали цілими класами ЦДАВОУ. -- Ф.2. -- Оп.9. -- Спр.6561. -- Арк.2.; Шипік Н.Ф. Соціально- демографічні процеси в Донбасі в 1943-1955 рр.: Автореф... к.і.н. -- Донецьк, 2005. -- 20 с.) мали виразні позитивні наслідки.

Це, однак, не вирішувало всіх проблем. Поселенська структура Донбасу фактично обумовлювалася характером залягання мінеральних копалин, перш за все -- покладів вугілля. На межі 1940-1950-х рр. тут завершилися науково-дослідні роботи по геологічній розвідці. Саме на їхній основі розроблявся комплексний проект розвитку вугільної галузі. Увага керівних органів була прикута до тільки-но розвіданих багатств Західного Донбасу. Для видобутку вугілля, що залягало на глибині до 700 м у пластах завтовшки 0,55-1,5 м, до 1970 р. було заплановане будівництво 22 шахт. Розрахункова чисельність населення, що мало було задіяне в шахтному та дотичних виробництвах, обчислювалася у 350 тис. осіб Гирло В.Н. Развитие Западного Донбасса (1954-1980 гг.). Историко-социо-логическое исследование. -- К.; Донецк: Вища шк. Головное изд-во, 1984. -- С.9.. Їх передбачали розселити в містах і поселеннях навколо шахт на відстані 1-15 кілометрів, аби шахтарі мали змогу діставатися до місця роботи за 3040 хвилин.

Нові міста і містечка (такі, як Докучаєвськ, Комсомольське Донецької області) Див.: Молоді міста Донбасу. Нариси. -- Донецьк, «Донбас», 1967. -- 105 с. виникали біля нововідкритих покладів, будувалися нашвидкуруч, попри те, що підносилися пропагандою як прообраз поселень майбутнього. Найбільш болючим місцем була традиційно нерозвинена інфраструктура. На час Х-ї п'ятирічки культурно-просвітня мережа Західного Донбасу (тільки-но посталого регіону) складалася з 4 будинків культури, 6 клубів, 4 кінотеатрів, 10 середніх та 9 дитячих музичних шкіл, Павлоградського народного історико-революційного музею, гуртків художньої самодіяльності (5,5 тис. учасників). Арсенал заходів, які вони пропонували робітникам, був невибагливим: фестивалі «Зимові вечорниці», виставки робіт самодіяльних художників, дитячого малюнку «Світ очима дітей», гуртки фотолюбителів, народних умільців. Попри непоказні відомості щодо діяльності культпросвітустанов робітничих селищ, тогочасні автори із пієтетом зазначити, що нові обряди міцно утвердилися в житті трудівників Донбасу. В 1976 р. були проведені 15 вечорів посвяти в робітничий клас (8 тис. учасників), 12 разів у врочистій обстановці проводжали молодих працівників до Радянської Армії; 9,5 тис. юнаків і дівчат вручили паспорти. Гирло В.Н. Развитие Западного Донбасса (1954 -- 1980 гг.). -- С.59.

Про задоволення специфічних етнаноціональних інтересів етносів, що населяли на той час регіон, не йшлося. Ба, не йшлося про їх існування як таких. Плани перспективного розвитку Донбасу розроблялися московськими НДІ з розрахунку на масову трудову міграцію. Національність же у мігрантів мала бути універсальна -- радянська.

На 1973 р. рух робочої сили в масштабах СРСР складав 11-12 млн. осіб. Лише за власним бажанням на терени України прибували 700- 800 тис. робітників щорічно. Інша справа, що рух цей залишався доволі нестабільним. В 1976 р. в Донецьку область прибули 275,5 тис. осіб, а вибуло -- 257,2 тис. Новоприбулі поповнили лави мешканців Донецька, Артемівська, Дружківки, Жданова, Краматорська. Натомість із Горлівки, Дзержинська, Добропілля, Єнакієва, Макіївки та Селідово відзначався відтік населення. Загалом за даними Міністерства вугільної промисловості плинність кадрів по галузі становила 26%. По окремих комбінатах ситуація була більш промовистою: «Укрзахідвугілля» -- 15,6%, «Донецьквугілля» -- 25,3%, а на підприємствах Західного Донбасу 50-70% вибувших звільнялися за власним бажанням Гирло В.Н. Развитие Западного Донбасса (1954-1980 гг.). -- С.82.. Більшість кидали роботу, не відпрацювавши 3-6 місяців. За підрахунками радянських статистиків втрати виробничого часу внаслідок плинності кадрів за 1971-1972 рр. склади 30 млн. чоловіко-днів Там само. -- С.76.. Окреслена ситуація обтічно називалася в радянській історіографії «напруженим балансом трудових ресурсів» Там само. -- С.78. До речі, плинність кадрів була бичем вугільної проми-словості упродовж усього міжвоєнного періоду. Ані дисциплінарні заходи ані адміністративні перепони неспроможні були надати сталого характеру населенню промислових поселень, що зазвичай виростали навколо вузькопрофільних під-приємств. В 1930 р. плинність кадрів у Донбасі сягала 295,2%. Це означало, що середньостатистичний працівник змінював місце роботи тричі на рік. На кінець 1930-х рр. рівень плинності кадрів вдалося знизити до 103,4% (Див.: Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі: українсько--російське прикордоння, 1870-1990-ті ро-ки. -- К., 2002. -- С.43-44.).. Дослідники зазначали, що нестача кваліфікованих робітників на новостворених шахтах мала б компенсуватися переміщенням трударів із шахт, що відпрацювали свій ресурс, та звільнених внаслідок автоматизації низки виробничих процесів. Фактично йшлося про створення своєрідного «кочового» соціального прошарку, який мав змінювати місце свого проживання кожні 5-10 років. Зайвим буде казати, що лише незначна частина населення погоджувалася присвятити своє життя розбудові новопосталих робітничих поселень, позбавлених елементарних вигод людського існування. Школа, лазня, клуб, шахта -- віхи, навколо яких оберталося життя їхніх мешканців. Саме тому на зміну адміністративному примусу, стягненням і штрафам прийшла система моральних заохочень. Офіційні матеріали та історіографія не приховували, ба більше -- проголошували, що «досягнення вищої продуктивності та ефективності праці то є -- генеральна лінія економічної політики партії» Гирло В.Н. Развитие Западного Донбасса (1954-1980 гг.). -- С.79.. Її досягненню була підпорядкована ціла низка заходів економічного, соціального проектування та пропаганди. Врешті завдяки їм у 1970-х рр. фактор механічного приросту населення і трудових ресурсів у тенденціях розвитку Донецької області втратив свої визначальні позиції: більш ніж половина приросту населення області відбувалася за рахунок народжуваності Там само. -- С.77.; Див. також: Вугільний Донбас у другій половині ХХ ст. -- Донецьк: В-во Донецького національного університету, 2001. -- 339 с..

Брежнєвський застій став «золотою ерою» донбасівського робітництва: саме в цей час були запроваджені прогресивні методи оплати праці, система грошового та соціального стимулювання, соціальний захист та пільги робітників промислових підприємств. Офіційно зареєстровані заощадження мешканців Донбасу впродовж 1965-1980 рр. зросли на 741% Нікольський В. Соціальна політика радянської держави та її реалізація в Дон-басі (сер. 1960-х -- сер. 1980-х рр.): монографія. -- Донецьк: ДонНУ, 2012. -- С.38..

На жаль, зазначені позитивні зрушення стосувалися лише працівників промисловості. Натомість рівень оплати праці інтелігенції впродовж окресленого періоду невпинно знижувався: в 1965 р. працівники освіти та культури в Донбасі отримували 80% від середньої платні в означеному народногосподарському секторі; в 1985 р. -- 69,4%. В абсолютних показниках приріст зарплати освітян регіону був найнижчим серед усіх категорій інтелігенції -- 52% Там само. -- С.44.. Для порівняння: науковці в 1965 р. отримували 104% від середньої по галузі, а в 1985 р. -- 94,2%. Недалекоглядність ба, навіть, обмеженість радянських управлінців дорого коштувала соціуму регіону згодом.

Обрії донецьких робітничих селищ і містечок різко звузилися після відкриття покладів нафти й газу в Західному Сибіру та безальтернативного за тих обставин перепрофілювання економіки СРСР на енергоносії новітнього часу. З другої половини 1980-х рр. провідна галузь економіки Донбасу вступає в стадію стагнації, зношеність основних фондів вугільної промисловості сягає 40%. Саме в цей час диспропорції в розміщенні населення та його господарській орієнтації з категорії особливостей регіону переходять у категорію проблем.

На тлі проблем економічного порядку чимдалі більше увиразнювалися й негаразди в сфері етнокультурного життя. Значне посилення російської присутності (як у демографічному, так і в культурному аспекті) в епоху індустріалізації не було секретом, ані для закордонних, ані для радянських дослідників, які, щоправда, інтерпретували її з протилежних ідеологічних позицій. Так В. Кубі- йович наголошував, що прибулі в Україну за роки семирічки (19591965 рр.) близько 3 млн. росіян, стали безпосередньою опорою тиску на українські національні цінності, мову та культуру Кубійович В. Зміни в стані населення Української РСР у 1959-1969 рр.// Український історик. -- 1972. -- №1-2. -- С.27-42.. Дійсно, дані переписів 1970, 1979, 1989 рр. свідчили про поступову втрату позицій українським населенням. Співвідношення між українським та російським етносами становило 54,8 : 41,7 у 1970 р.; 52,8 : 43,8 у 1979 р.; 51,9 : 44,8 у 1989 р. У Донецькій області показник питомої ваги росіян досяг максимуму у 1989 р. і склав 43,6% Субботіна І.В. Соціально-демографічні процеси в Україні у другій половині ХХ -- на початку ХХІ ст.: (за даними загальних переписів населення 1959-2001 рр.): Дис... к.і.н. -- Чернігів, 2008. -- С.86..

Центральне місце в етнокультурних процесах, що розвивалися в повоєнному Донбасі, на думку переважної більшості дослідників, посідали спочатку утвердження національно-російської двомовності, згодом -- русифікація. Зростаюча розбіжність між рідною мовою та етнічною приналежністю стає визначальною прикметою демографічних процесів у регіоні. Найбільш помітною вона була в середовищі українців: 1959 р. 87,6% назвали українську мову рідною, 1970 р. -- 78,3%, 1979 р. -- 71,6%, 1989 р. -- 66,4%. За рахунок русифікації російськомовне населення станом на 1970 р. збільшилося до 13,4 млн. (8,9 млн. -- росіян, 3 млн. -- українці, решта -- представники етнічних меншин) Ніколаєць Ю.О. Поселенська структура населення Донбасу. -- С. 164.. Надалі тенденція тільки увиразнювалася.

На противагу дослідники відзначають стало високий рівень співпадіння мови й етнічності у росіян: 99,2% згідно із переписом 1989 р. Однак, вони забувають, що на той час відсоток визнання рідною мовою росіянами не важив так, як важить тепер. Бо росіяни, попри свій начебто високий статус у так званій піраміді радянських народів, насправді були позбавлені права на власну національну ідентичність, а підносилися лише як найвищий у своєму соціальному розвиткові етнос -- носій радянськості.

В той час, як процеси розмивання тіла українського етносу в українсько-російському порубіжні чимдалі пришвидшувалися, справляючи потужний вплив на мовні уподобання та орієнтири низки нечисленних громад етнічних меншин, кваліфікація сутності цих процесів та їхніх перспектив залишалася кон'юнктурно вмотивованою. Радянська історіографія на загал розглядала їх як ознаку прогресивного, а з історичної точки зору -- невідворотного руху в позанаціональне комуністичне суспільство, одностайно підтримавши партійну міфологему про утворення нової спільності «радянський народ» Див. приміром: Горовський Ф.Я. Соціально-політичні основи розквіту та зближення соціалістичних націй в СРСР (На матеріалах Української РСР). -- К.: Вид-во Київського ун-ту, 1968. -- 216 с.; Національні відносини в умовах розвину-того соціалізму. -- Львів: Вища школа, 1976. -- 200 с., зміцнення позицій російської мови в якості мови міжнаціонального спілкування із поступовим її перетворенням на єдину мову цієї новоутвореної позанаціональної спільноти. Бажаним орієнтиром культурного поступу в галузі мовної політики була проголошена двомовність (у перспективі -- бікультурність) як початковий етап етнокультурної стандартизації. Послідовно, за рахунок згортання мережі закладів з національними мовами викладання, збільшувалася кількість російських шкіл і, відповідно, російськомовних громадян. Міста перетворювалися на осередки русифікації, яка набирала обертів перш за все за рахунок дисперсних етнічних громад. На XXIV з'їзді КПРС уявна спільнота «радянський народ» За визначенням -- нова історична, соціальна та інтернаціональна спільність людей, які мають єдину територію, економіку, соціалістичну за змістом культуру, союзну всенародну державу та спільну мету -- побудову комунізму. (Материалы XXIV съезда КПСС. -- М., 1971. -- С.76.) була названа історичною реальністю.

Досліджуючи історію формування поселенської структури Донбасу, Ю. Ніколаєць дійшов висновку, що асиміляція набула потуги вже в міжвоєнний період внаслідок поширення міжнаціональних шлюбів Ніколаєць Ю.О. Поселенська структура населення Донбасу... -- С.108.. Маргіналізація нащадків змішаних шлюбів була органічним явищем у поліетнічних за своїм складом промислових містах і охоплювала всі без винятку етнічні складові. Ця обставина, слід зауважити, не є секретом для науковців, які давно відзначають її руйнівну дію на традиційні культури етнічних меншин Філіпцова О.В. Генетико-демографічні процеси в урбанізованих популяціях Східної України: Автореф.... дис. к.і.н. -- Х., 1998. -- С.11-14.; Пономарьова І.С. Греки Приазов'я: етнонаціональні процеси в аспекті трансформації традиційної культури: Дис. д.і.н. -- К., 2007. -- С.47.; Панчук Г.М. Зміни в складі населення Донецької області (1959-1989 рр.): Автореф. к.і.н. -- Донецьк, 2000. -- С.10-11.. За рахунок масової мовної асиміляції як нащадків історичних етнічних меншин Донбасу, так і повоєнних мігрантів, зокрема з дальнього зарубіжжя, зростала частка російськомовного населення: згідно з даними перепису 1979 р. в Луганській області російську мову вважали рідною 69,9% білорусів, 95,8% євреїв, 91% греків, 74% татар Национальный состав населения СССР. -- М.: Финансы и статистика, 1991. -- С.80-81..

С. Безущак, розглядаючи особливості поповнення населення Лу- ганщини у повоєнну добу, зазначала: ««Заселенці» відрізнялися мовою, національністю, поглядами, світоглядом, репрезентували різні етнографічні регіони, але під впливом реалій буття та політики держави почали втрачати свої етнічні ознаки, що призвело до розмитості етнічної свідомості і мови» Безущак С. Динаміка етнічного складу населення Луганщини в кінці ХХ -- на початку ХХІ століття // Етнічна історія народів Європи. -- 2009. -- Вип.29. -- С.90.. Наслідком цього процесу дослідниця вважає і появу так званих російськомовних українців, не зазначаючи принагідно, що вони з'явилися в Донбасі задовго до описуваних нею подій Складність етномовних впливів, які відбувалися на теренах Східної України зокрема засвідчив автор великого тлумачного словника російської мови, до речі -- уродженець Луганщини: «Язык там вообще пестрый, шаткий и нечистый, полурус-ское, жестокое произношение украинских слов неприятно. Ударенья крайне измен-чивы и шатки . стараясь удалиться от ударенья украинского, каждый ставит его почти наугад. Если с одной стороны иноплеменцы здесь обмоскалились, то с другой, во всех, даже в великорусских селеньях, народ принял этот говор». -- Див.: Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка. -- Т.1. -- С.124..

Попри величезну кількість досліджень і низку свіжих міркувань, що у них висловлюються, дискусія навколо етнонаціональної історії Південної України загалом, Донбасу зокрема, є далекою від завершення. Питання етнокультурних перспектив регіону наразі залишається наріжним каменем наукового дискурсу: в той час, як одні з відразою описують культурну маргіналізацію і духовну деградацію російськомовних українців, вбачаючи їхнє спасіння у поверненні в лоно національної культури, інші ратують за долучення до «більш високої» культури -- російської. Процеси, що тут відбуваються, порівнюють із дією плавильного тигля, в якому формується нова ідентичність. Ця аналогія у дослідників на загал співвідноситься із широковідомою працею Гіроакі Куромія. Натомість слід нагадати, що японський науковець, вдумливо і скрупульозно дослідивши історію Донбасу, зробив кілька принципових зауважень щодо етнічної ідентифікації його мешканців, повз які затято проходить величезна частка як закордонних, так і вітчизняних дослідників, вихоплюючи з загального контексту ті або інші його зауваження, придатні для ілюстрації окремих мало привабливих сторінок минувшини регіону.

Слід нагадати, що перехід російсько-українського культурного протистояння в свою завершальну (як тоді здавалося) фазу був не єдиною прикметою процесів етнокультурної взаємодії у Донбасі. Поза науковим дискурсом на загал залишалася «малоцікава» і «маловиразна» історія донбасівського села, що перебувало осторонь процесів радянської етнокультурної стандартизації. Тут «перемоги» партійних догматиків у справі знищення етнічності були не такими вже й безсумнівними. Прикладом того, якими складними шляхами скеровується поступ компактних етнічних громад, зачинених у межах культурної ізоляції, є маріупольські греки. Уникнувши гіркої долі народів, що зазнали депортацій за національною ознакою, відносно нечисленна громада в повоєнну епоху залишилася фактично єдиною з тих, іноземних за місцем виходу етнічних меншин, що стали піонерами освоєння донецьких степів. Греко-елліни й греко-татари власне перебували наодинці із своїми етнокультурними проблемами: національна школа Про освіту національними мовами та проблеми, що супроводжували її роз-будову в Радянському Союзі докладніше див.: Якубова Л.Д. Мовна проблема та її вплив на етнокультурне життя українських греків (середина 20-х -- 30-ті рр. ХХ ст.) // Укр. іст. журн. -- 2004. -- №2(455). -- С.121-132.; (Закінчення) // Укр. іст. журн. -- 2004. -- №4(457). -- С.82-90.; Якубова Л. Етнічні меншини в суспільно-політич-ному та культурному житті УСРР. -- К., 2006. -- 507 с., хоч якою проблемною вона не була, припинила своє існування наприкінці 1930-х рр.; в епоху Великого терору була знищена практично вся інтелектуальна еліта громади, зокрема поет Г. Костоправ та левова частка літераторів, на яких покладалися свого часу надії щодо створення літературної мови маріупольських греків та її модернізацію. Врешті за кілька десятків років говори громади цілковито консервувалися: наукові мовознавчі експедиції, що відновилися в добу «хрущовської відлиги», знайшли їх у тому ж стані своєрідного «етнічного летаргічного сну», що й на початку політики коренізації.

Після скороминущої відлиги громада занурилася у той самий стан: часу виявилося занадто мало для того, аби запустилися процеси етнічної мобілізації. Натомість «прокинулася» ціла плеяда ентузіастів: літераторів, краєзнавців, етнологів та істориків, покликання яких полягало в дослідженні та фіксації артефактів самобутньої національної культури. В середовищі маріупольських греків не було ані руху шістдесятників, ані національного руху Докладніше див.: Пахоменко С.П. Культурний розвиток грецької спільноти України у другій половині ХХ століття: Дис... канд. іст. наук: 07.00.01; Нац. акад. наук України, Ін-т історії України. -- К., 2003.. Громада потерпала від русифікації, що ставала тим більш руйнівною, чим більше грецької молоді вступало до радянських вишів і залишалося в містах. Власне, маріупольські греки уособлювали долю етнічності як такої в радянському Донбасі: цілковита лояльність державному курсу русифікації як плата за можливість зберігати рештки архаїчної матеріальної і духовної культури, існування в режимі невеликих етнографічних острівців, позбавлених перспектив розвитку -- інакшого вибору радянська дійсність не пропонувала.

донбас етнічний промисловість

Размещено на Allbest.ru