Етнонаціональна історія Донбасу: тенденції, суперечності, перспективи в світлі сучасного етапу українського націотворення

Просте перерахування основних етнічних складових населення Донбасу, звичайно доволі важливе. Втім, воно неспроможне дати відповіді на низку важливих питань по суті, оскільки взаємини, що виникали між ними в процесі співжиття та взаємодії, виходили за межі простого культурного обміну чи асиміляції. Одне зрозуміло, кількісне домінування українців аж ніяк не забезпечувало їм не те що культурного домінування, але й достатнього для власного етнозбереження впливу. Беззастережне панування російської мови, як мови офіційного спілкування та освітніх установ у регіоні, аж ніяк не дорівнювало русифікації низки місцевих етнічних громад. Русифікація лишень розпочиналася навіть у середовищі багатонаціонального колективу різночинської інтелігенції (це яскраво ілюструє історія грецького, німецького, єврейського просвітницького рухів). Обопільне існування і доволі тісне виробниче спілкування низки етнічних громад як міста, так і села обмежувалося сферою трудових процесів і не викликало ще скільки-небудь помітних зрушень у матеріальній і духовній культурі традиційних громад, що родичалися, спілкувалися у власному -- доволі вузькому колі.

Інтенсивні процеси так званого культурного обміну в сфері духовної культури на загал зачепили лише два соціальні шари і набули неспівставного характеру і форм. 1) Доволі широко вони захопили землевласників і підприємців, що об'єднали свої зусилля в завданні переобладнання державного організму на нових соціально-економічних засадах. Створювані з цією метою сімейні союзи стали основою формування правлячої еліти оновленої Російської імперії, що, своєю чергою плекала нову, позанаціональну, за своєю суттю -- імперську -- культуру. 2) На протилежному полюсі перебував шар новостворюваного робітництва, що, як неспростовно доведено російськими, радянськими, вітчизняними і закордонними дослідниками, в своїй переважній масі складався з російських селян, які не мали в місцях виходу засобів до існування. На підприємствах Донбасу вони були поставлені в такі умови існування, що говорити про будь-який культурний обмін, не доводиться. Ця спільнота стала осередком маргіналізації та об'єктом нещадної експлуатації. Перебуваючи в таких обставинах аж до 1917 р., вона акумулювала руйнівний потенціал ненависті як до іноземних інженерів та спеціалістів, що працювали поруч із ними на підприємствах, але фактично жили в «паралельному світі», так і до правлячої еліти, подібність до якої обмежувалася розмовною мовою.

Так, наприкінці ХІХ ст. російська перетворюється на мову міжетнічного спілкування в Південній Україні. Жодна з мов, що існували тут, не спроможна була конкурувати з нею, оскільки вона була мовою державних структур, земських навчальних закладів, науки, преси, високої культури. Мови етнічних громад поволі витісняються на периферію побутового вжитку. За культурами етнічних меншин міцно закріплюється тавро меншовартісності. Низка етнічних громад втрачають національну писемність (так було зокрема з маріупольськими греками). Окремі існують, не маючи писемної традиції (молдавани, гагаузи, цигани тощо). Асимілятивний тиск російської культури прискорює розмивання нечисельних міських громад. На початок ХХ ст. питання етнокультурного виживання дисперсного населення набуває надзвичайної гостроти.

Водночас епоха Великих реформ стає політичною платформою потужного економічного ривка Донбасу. Відсутність тут пережитків кріпосництва, ринок особисто вільної робочої сили, фермерські за своїм змістом багатопрофільні багатоземельні колоністські господарства, потужні іноземні інвестиції, прискорений розвиток акціонерних товариств і банківської мережі вкупі зі створенням земств та їхньою наполегливою працею по соціальній розбудові заклали підвалини процесу, який сміливо можна назвати «донецьким соціально-економічним чудом».

На відміну від решти регіонів України, переможна хода капіталістичних відносин відбувалася тут як у промисловості, так і в сільськогосподарському секторі. Потужним фактором піднесення регіону стала «пшенична лихоманка», що охопила Степову Україну наприкінці ХІХ ст. Стрімке зростання закупівельних цін на збіжжя спричинило не менш стрімке зростання посівних площ, а згодом -- і вартості робочої сили: вона в півтора -- два рази перевищувала тут вартість праці найманих сільськогосподарських працівників у губерніях виходу. З аналогічних причин стрімко зростало населення промислових міст, де знаходили застосування тисячі робочих рук з регіонів, що страждали від аграрного голоду. Згідно із відомостями Першого всеросійського перепису населення, 46,7% переселенців у Донбас становили вихідці з російських губерній, 37,9% -- з українських, 0,8% -- Білоруських, 1,8% -- Кавказу, 8,4% -- решти регіонів. Впродовж 1886-1900 рр. видобуток вугілля в імперії зріс у 4,6 рази. Приріст цей на 91% забезпечувався шахтами Донбасу.

За півстоліття малозаселений безводний степ перетворюється на житницю Російської імперії, обростає найбільш передовою інфраструктурою, обрамляється по периметру потужними містами-портами, що зв'язують новопосталий вугільно-промисловий район та плодючі чорноземи із світовими ринками. В цей же час увиразнюється і надалі набуває визначального характеру інша ознака розвитку регіону -- значні диспропорції у розміщенні населення і виробничих потужностей, однобокий розвиток окремих галузей виробництва.

Величезну частку населення пореформеного Донбасу складали сезонні працівники і селяни-відходники. Проблема ж полягала в тому, що це населення, яке з'являлося періодично на час польових, будівельних та іншого роду робіт, взимку зникало, не лишаючи демографічного сліду в регіоні. Для сталого соціально-економічного розвитку регіон конче потребував стабілізації демографічної ситуації. Робітничі і шахтарські поселення, що виникають у цей час як свого роду «спальні райони» робочої сили навколо підприємств та копалень, позбавлені принад цивілізації. Власне, їх навіть складно назвати повноцінними міськими поселеннями, що розвиваються на засадах комплексності соціально-економічної та культурної інфраструктури. Попри це розростаються вони з неймовірною швидкістю, що веде до одного -- накопичення й поглиблення соціально-побутових проблем їхніх мешканців. Класичним прикладом таких населених пунктів може слугувати Юзівка (сучасний Донецьк). У 1870 р. в селищі разом із англійцями, які привезли в урочище Олександрівка устаткування, нараховувалося 380 мешканців. В 1884 р. населення Юзівки складало 5 494, а в 1897 р. -- 28 067 осіб.

Строкаті південноукраїнські міста відрізнялися так, наче були розташовані на теренах різних держав. Тоді як Одеса, що отримала потужний економічний поштовх за часів порто франко, перетворилася наприкінці ХІХ ст. на четверте за розміром місто Російської імперії, вдяглася в пишні білокам'яні шати свого адміністративно-торгівельного центру, бульварів, засаджених тінистими платанами, робітничі поселення Донбасу вражали іноземців непролазним багном і нечистотами. Напередодні Першої світової війни 40,4% шахтарів мешкали в землянках без вікон і підлоги, 2,5% -- в сараях і літніх кухнях, 25,8% -- у селянських хатах і лише 22,3% -- у цегляних і кам'яних будинках. У переддень революційних потрясінь майбутня столиця радянського Донбасу Юзівка (Сталіно, Донецьк) була унаочненням строкатості етнонаціональної структури регіону. В 1917 р., крім традиційних етнічних груп, тут були зареєстровані 334 татари, 297 литовців, 130 донських козаків, 101 англієць, 96 циган, 86 латишів, 41 перс, 39 чехів, 31 грузин, 23 болгар, 19 іспанців, по 13 італійців і французів, 12 китайців, по 6 швейцарців і курдів, 5 турок, 4 словени, 2 чуваші, 2 караїми, чеченець і словак.

Потужного дисонансу етносоціальному життю промислових міст і містечок надавала нерівномірність розподілу виробленої на промислових об'єктах доданої вартості. Про етнічні характеристики класу приватних власників, що тримали в своїх руках промислові підприємства та інфраструктуру Донбасу, у радянській історіографії не прийнято було говорити. Сучасна історіографія доволі часто балансує на межі ксенофобії та ідей про винятковий внесок тієї чи іншої етнічної громади в створення промислового потенціалу регіону. Наголошуючи на «російськості» Донбасу, низка авторів замовчує той факт, що організаторами й інвесторами промислового прориву регіону був інтернаціональний за своїм складом колектив капіталістів. Винятково потужною була присутність у виробничому секторі євреїв: у їхніх руках перебувало від 1/4 до 1/3 всіх підприємств усіх галузей промисловості Бахмутщини. Так само представницькою була їхня частка серед постачальників гасу, страхових агентів, банкірів.

Не менш вражаючими є відомості про питому частку іноземців, зокрема німців, серед інженерів і техніків на виробництві. Вони не лише домінували серед спеціалістів, що залучалися до розвідки й розробки мінеральних копалин, а й становили більше половини кваліфікованого персоналу, що в подальшому забезпечував функціонування підприємств. Перетинаючись лише на виробництві, іноземні спеціалісти та російське на загал робітництво, існували в неспівставних світах. Перші мешкали в європеїзованих слобідках, відвідували клуби та культурні заклади. Другі -- перебивалися в переповнених, необладнаних бараках, позбавлених елементарних надбань цивілізації. За таких обставин спалахи соціальних конфліктів із виразними етнічними акцентами були невідворотними.

Взаємини між ними були позбавлені ознак вітальності, тим більше, що кінець ХІХ -- початок ХХ ст. позначилися низкою політичних криз та економічних негараздів. Один із перших єврейських погромів, зафіксованих у Донбасі, відбувся на хвилі загальноросійського антисемітизму в Юзівці (1892 р.). Згодом погроми відбувалися в 1903-1905 рр. в Юзівці та Гришиному як звичний для Російської імперії «побічний ефект» революційної активності мас. Не менш запеклого і жорсткого вигляду набули зіткнення російських робітників із бельгійцями (1900 р., ст. Костянтинівка). З 1914 р. Донбас, як і решту імперських терен переповнила хвиля антинімецької істерії, що органічно поєдналася з антисемітизмом.

Частина колишніх емігрантів на початок ХХ ст. вже була значною мірою асимільована і рухалася у фарватері провідних національних політичних рухів. Частина, оберігаючи засади традиційності, ставила метою консервацію та збереження етнічної ідентичності як такої. Решта емігрувала в пошуках нової долі. Й лише зовсім незначна частка національних громад стала на шлях усвідомлення назрілих політичних вимог у контексті парламентських та демократичних зрушень, в інтересах поступального етносоціального та етнокультурного розвитку, відповідного поступу стрімко змінюваного світу. Саме тому політичний переворот 1917 р. та подальше військово-політичне протистояння були пов'язані для них із низкою непоправних втрат і особистих трагедій.

Размещено на Allbest.ru