Людина в історичній ситуації і раціональність досвіду: рецепція Д. Г’юма і М. Вебера в контексті методологічного самовизначення історика

Цікаво, що у другій лекції цього ж "Курсу..." В.Й. Ключевський звертає спеціальну увагу на роль політичних та економічних фактів, їх взаємодію і вплив на розвиток історичного процесу. Й у цьому випадку "людська природа" перетворюється на центральний елемент теоретичної моделі історика. Зокрема наголошується, що політичне та економічне життя не є чимось цільним, однорідним, якоюсь особливою сферою людського духу, де не має місця високим прагненням людського духу, де панують виключно ниці інстинкти нашої природи. На особисте переконання історика, життя політичне і життя економічне - це просто різні сфери життя, мало споріднені між собою за своєю суттю. Адже, як він вважає, ці сфери ґрунтуються на полярно протилежних засадах: політична - на принципі спільного блага, а економічна - на принципі особистого матеріального інтересу. Один принцип вимагає постійних жертв, інший плекає ненаситний егоїзм. І той і інший принцип залучають до процесу своєї реалізації наявні духовні засоби суспільства. Приватний, особистий інтерес за своєю природою протидіє спільному благу. Разом з тим людське співжиття витворюється як результат взаємодії обох антагоністичних засад. Приватний інтерес містить у собі певні стримуючі запобіжники. На відміну від державного порядку на основі влади і підкорення, економічне життя є сферою особистої свободи й особистої ініціативи як виразу вільної волі. А саме ці сили є основою і діяльності духовної. Та й сама енергія матеріального інтересу збуджується, на думку вченого, не самим цим інтересом, а прагненням забезпечити особисту свободу, як зовнішню, так і внутрішню, розумову і моральну, а ця остання на вищому рівні свого розвитку виражається в усвідомленні спільних інтересів та у почутті морального обов'язку діяти на спільну користь. На цій моральній основі й встановлюється узгодженість конкуруючих засад по мірі того, як суспільна свідомість, що розвивається стримує особистий інтерес в ім' я спільної користі та з'ясовує вимоги спільної користі, не обмежуючи законного простору, що є необхідним для особистого інтересу. Взаємовідносинами двох засад, політичної й економічної, торжеством однієї з них над іншою або справедливою рівновагою обох вимірюється рівень співжиття, а те чи інше співвідношення між ними встановлюється ступенем розвитку суспільної свідомості та почуття морального обов'язку. Відповідно, розумова праця і моральний подвиг завжди, на думку вченого, залишатимуться найкращими будівничими суспільства, найпотужнішими рушіями людського розвитку. Саме вони закладають найнадійніші основи житейського порядку, що відповідає істинним потребам людини і вищому покликанню людства. Але ці сили за умовами історичного життя входять у загальний історичний процес своїм впливом на житейський порядок і по цьому впливу, за результатами такої дії підлягають історичному дослідженню 18.

Підсумовуючи короткий виклад дотичних до нашої теми фрагментів дослідницького концепту В.Й. Ключевського, можна виснувати, що як не прагнув учений обійтися у своєму тлумаченні змісту історичного процесу без проблеми людини як такої і без спеціального заглиблення у "людську природу", все ж він був змушений постійно звертатися до цього кола питань як до методологічного осердя людської історії. Хоча він і визначив у підсумку основним предметом дослідження історії "історичну особистість народу". Значення народу як "історичної особистості" він достатньо традиційно оцінював за його "історичним покликанням". Саме це "покликання народу", на думку вченого, знаходить вираз у тому світовому положенні, яке певний народ створює собі своїми зусиллями, й у тій ідеї, яку він прагне здійснити своєю діяльністю у цьому положенні, а свою роль на світовій арені народи виконують тими силами, які встигли розвинути у собі своїм історичним вихованням. Сам ідеал історичного виховання народу полягає, за В.Й. Ключевським, у повному і стрункому розвиткові усіх елементів співжиття й у такому їх співвідношенні, за якого "кожний елемент розвивається й діє в міру свого нормального значення в суспільному складі, не принижуючи і не пригноблюючи інші". Тож кожного разу прямим завданням найближчого майбутнього стає, за В.Й. Ключевським, "виправлення балансу історії, відновлення рівноваги народних завдань і засобів". Саме тут, на його думку, історичне дослідження своїми кінцевими висновками впритул підходить до практичних потреб актуальної хвилини., яка вимагає від кожного розуміння накопичених засобів і припущених або вимушених помилок свого історичного виховання. Як наголошує вчений, кожному народові історія задає двосторонню культурну роботу - над природою країни, у якій їй випало жити, й над своєю власною природою, над своїми духовними силами і суспільними відносинами. Тож, В.Й. Ключевський, у підсумку, сам спростовує свою декларацію "позалюдського", надіндивідуального характеру історичного процесу, коли говорить про необхідність "енергії дії, ентузіазму переконання", про неуникність "боротьби, жертв", про потребу у "самовідданих характерах" й "кмітливих мізках", про те як легко зіпсувати будь-яку гарну справу й занапастити та захапати високі ідеали "невмілими або нечистими руками". У часи, багаті на ідеали, що борються один з одним, вкрай важливо, на думку вченого, зважити й оцінити "історичні досвіди і враження", "нрави і звички". Знання свого минулого полегшує вибір потрібних ідеалів і, що надзвичайно важливо, "є не лише потребою мислячого розуму, а й суттєвою умовою свідомої і коректної діяльності". Усе це знання невідворотно опускається до рівня конкретної окремої особистості, оскільки "визначаючи завдання і напрями своєї діяльності, кожний з нас повинен хоч трохи бути істориком, щоб стати свідомо й добросовісно діючим громадянином"19. Тож, за будь-яких обставин методологічного оновлення, за будь-яких варіантів заміни знелюдненого формаційно-класового підходу на більш привабливий культурно-цивілізаційний, системний чи будь-який інший, важливо не втрачати людський, особистісний вимір історичного мислення. Це видається особливо суттєвим для будь-якого переосмислення старого класового підходу і самостійного осмислення нового цивілізаційного. Тим більше, що цілком очевидною є парадоксальність методологічної ситуації, за якої на попередньому етапі в рамках величезної держави класів уже практично не було (завдяки шаленим успіхам внутрішньої класової боротьби і витворенню майже гомогенних "широких мас трудящих", оригінальної "нової спільноти - радянського народу"), а "класовий підхід" зберігався і набув канонічного статусу, а тепер, саме тоді, коли стрімко сформувалися класи і очевидне класове розшарування на межі небезпечного класового розколу, "класовий підхід" виявився зайвим.

Той, хто у процесі тлумачення "ідеї історії" як повноцінної інтелектуальної "події" цікавиться її "індивідуальною фізіономією", має розуміти, що попри неможливість повної ізоляції будь-якого "історичного явища", його адекватне виокремлення залишається методологічною потребою. Такому виокремленню ще потрібно вчитися, й вчитися наполегливо. Як нам видається, подібну фокалізацію "ідеї історії" й мали на увазі філософи, коли говорили про "духовну ситуацію часу". У процесі подібної фокалізації завжди дається взнаки культурна традиція й різниця типів мислення, що й досі викликає серйозну стурбованість. Дмитро Чижевський наводив міркування видатного російського правознавця й філософа Б.М. Чичеріна з приводу того, що на Заході культура народилася "з боротьби різнорідних стихій", завдяки чому й виникло відчуття межі, "дорогоцінне відчуття місця", тоді як у нас, "подібно до східних народів, усе розпливається в безмежність; "або все, або нічого, середини для нас не існує" . Цілком зрозуміло, що згадуваний В.І. Вернадським шлях історичної критики, пов'язаний з історією науки є для сучасної української історії достатньо звичним. Та чи не на часі також більш предметне використання філософської критики, пов'язаної з історією пізнання в цілому? Як наголошував В. Вундт, "найважливіша спонука удосконалення і диференціювання функцій полягає у тренуванні самих функцій і у міцних наслідках цього тренування. А якщо результати тренування передаються від покоління до покоління і зміцнюються, то повинна існувати спадковість набутих якостей". На глибоке переконання філософа, "закони мислення виявляються законами поглядів". Але, разом з тим, вони "суть закони понять, оскільки безпосереднє сприйняття ніколи не здатне виражати їх у повністю адекватних формах"21. У цьому сенсі аналіз самого процесу перетворення зовнішнього історичного досвіду на складову внутрішнього досвіду людини заслуговує на суттєво більшу увагу вітчизняних методологів історії. До цього підводить уся еволюція критичного мислення і цього потребує увесь нинішній дефіцит культури такого мислення. Т. Адорно у вступі до своєї знаменитої "Негативної діалектики" (1966) цілком слушно акцентував на тому, що примусове "творення" реальності, яку ідеалізм спрямував у сферу суб'єкта й духу, можна розвернути у протилежний бік. (...) Система не є системою абсолютного духу; система залежить від усіх тих, хто нею розпоряджається, хто ніколи не зможе дізнатися, наскільки ця система є системою них самих". Авторське нагадування про долю просвітницьких спроб розмежування "розуму системи" і "систематичного розуму" видаються сьогодні актуальними як з точки зору розвитку історичної теорії, так і з точки зору перспектив удосконалення історичної практики. При цьому можна цілковито погодитися з думкою про те, що "теорія і духовний досвід мають потребу у взаємодії. Теорія не має відповідей щодо всього, однак вона реагує на геть фальшивий, неістинний світ"22. Принаймні теорія історії повинна на це реагувати, інакше виникають серйозні питання щодо сенсу її існування і взагалі відживлюються старі сумніви у корисності історії для життя. В історії філософії неодноразово повторювався процес перетворення епістемологічних категорій на моральні. Приміром, у часи, коли, як говорить давньогрецьке прислів'я - "гроші роблять людину", історична наука має особливо уважно ставитися до взаємодії категорій у царині власної теорії. У цьому сенсі нинішній "ціннісний поворот" в історієписанні є, на нашу думку, цілком природною захисною реакцією індивідуального історичного розуму. Можна цілковито погодитися з Т. Адорно, який переконаний, що популярне нині питання про людину є ідеологічним й з формальної точки зору може вважатися "самою історичністю". Адже людина не лише "прикута до скель свого минулого", вона є не лише тим, чим вона була, але й тим, чим вона може стати. За умови визнання такого змісту людської реальності відчутно зростає й соціальна відповідальність історика. Тлумаченням минулого історик може й не здатний самотужки витворити майбутню людину, але безперечно впливає на цей процес. І від історичної дидактики залежить те, наскільки самостійно мислячою буде ця людина та на яких ціннісних засадах буде формуватися така самостійність. У цьому сенсі відживлення методологічного інтересу до г'юмівських досліджень людської природи і людського пізнання у поєднанні з рецепцією веберівської культури дослідження спільнот видається принаймні одним із корисних шляхів методологічного самовизначення історика. З точи зору загального розвитку дослідницької культури та розуміння історичності це може виявитися принаймні не менш захоплюючим мисленнєвим експериментом, ніж інтелектуально спокусливий, але часом відчутно спрощений моніторинг численних новітніх "візій" історієписання. Адже важливо не лише розкидати каміння методологічного фундаменту історичного мислення, але й час від часу його збирати у рамках цілісних проектів.

Література

1 Сталин И.В., Жданов А.А., Киров С.М. Замечания по поводу конспекта учебника по истории СССР / Сочинения Сталина. Том 14. - [Електронний ресурс]: http://www.marxists.org/russkij/stalin/t14/t14_05.htm

2 Див.: Ясь О.В. Традиції великих історичних наративів у світлі культурних епох кінця XVIII-XX ст. - Український історичний журнал. - 2012. - № 5 - С. 38.

3 Див.: КозеллекР. Вернер Конце: Традиция и обновление / Пер. с нем. В.И. Рубцова. - THESIS, 1993, вып. 1. - С. 214-226; Werner Conze. Tradition und Innovation. Von Reinhart Koselleck // Historische Zeitschrift, 1987, R. Oldenburg Verlag Mьnchen - Bd. 245, H.3. - S. 529-543. - [Електронний ресурс]: http://igiti.hse.ru/data/084/314/1234/1_5_3Kosell.pdf

4 Барг М.А. Юм как методолог истории // Новая и новейшая история. - М., 1993 - № 1. - С. 70-72.

5 Патрушев А.И. Ренесанс Вебера: витоки, дискуссии, тенденции // Новая и новейшая история. - М., 1993. - № 1. - С. 61.

6 Див.: Abramowski G. Das Geschichtsbild Max Webers. Uniwersalgeschichte als Leitfaden des okzidentalen Rationalisierungsproyesses. - Stuttgart, 1966; Mommsen W.J. Max Weber. Gesellschaft, Politik und Geschichte. - Tьbingen, 1974; Rossi P. Vom Historismus zur historischen Sozialwissenschaft. Heidelberger Max Weber. Vorlesungen 1985. - Frankfurt a. M., 1987.

7 Див.: Hauer F., Kьttler W. Max Weber - Wirkung, Werk, Methode. Я Zeitschrift fьr Geschichtswissenschaft. - 1987. - H. 8; Kocka J. Max Webers Bedeutung fьr die Geschichtswissenschaft / Max Weber, der Historiker. Hrsg. Von J. Kocka. - Gцttingen, 1986; Wehler H.-U. Max Webers Klassentheorie und die neuere Sozialgeschichte / Max Weber, der Historiker. Hrsg. Von J. Kocka. - Gцttingen, 1986.

8 Tenbruck F.H. Wie gut kennen wir Max Weber? // Zeitschrift fьr die gesamte Staatswissenschaft, 1975. - Bd. 131. - S. 19 ff.; Winckelmann J. Max Webers hinterlassenes

Hauptwerk.: Die Wirtschaft und die gesellschaftlichen Ordnungen und Mдchte. - Tьbingen, 1986 // Див: Патрушев А.И. Ренесанс Вебера: стоки, дискуссии, тенденции // Новая и новейшая история. - М., 1993 - № 1. - С. 63.

9 Hobsbaum E. Weber und Marx. Ein Kommentar / Max Weber; der Historiker. - S. 87 // Цит. за: Патрушев А.И. Ренесанс Вебера: стоки, дискуссии, тенденции // Новая и новейшая история. - М., 1993 - № 1. - С. 68.

10 Див.: Гегель Г.В. Ф. Наука логики (Введение: Всеобщее понятие логики). - Спб., 1997. - [Електронний ресурс]: http://www.philosophy.ru/library/hegel/logic.html

11 КислюкК.В. Історіософія в українській культурі: від концепту до концепції [Текст]: моногр. / К.В. Кислюк. - Х.: ХДАК, 2008. - С. 77. - [Електронний ресурс]: http://litopys.org.ua/pdf/kysluk_istoriosophia.htm

12 Див. докладніше: Горенко О.М. Про актуальність методологічного партнерства історії, філософії та правознавства // Україна-Європа-Світ. Міжнар. зб. наук. праць. Серія: Історія, міжнародні відносини / Гол. ред. Л.М. Алексієвець. Вип. 11. - Тернопіль: Вид-во ТНПУ, 2013 - С. 180-193.

13 Кистяковский Б.А. Философия и социология права. - СПб, 1998. - С. 77.

14 Ключевский В.О. Курс русской истории (Лекция 1) - [Електронний ресурс]: http://az.lib.ru/k/kljuchewskij_w_o/text_0020.shtml

15 Там само.

16 Там само.

17 Там само.

18 Див.: Ключевский В.О. Курс русской истории (Лекция 2) - [Електронний ресурс]: http://az.lib.ru/k/kljuchewskij_w_o/text_0020.shtml

19 Там само.

20 Чижевський Д. Панування просвітництва (V. Борис Ніколайович Чичерін) / Чижевський Д. Філософські твори: у 4-х тт. - Т. 4. - К., 2005. - С. 268.

21 Вундт В. Психология народов. - М., СПб, 2002. - С. 707-708; 285.

22 Адорно Т.В. Негативная диалектика. - M.: Научный мир, 2003. - С. 19-21; 38-39. - [Електронний ресурс]: http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000743/st000.shtml

Размещено на Allbest.ru