Соціальна свідомість та поведінка населення України

Населення слухало трансляції таких радіостанцій, як «Бі-бі-сі», «Г олос Америки», «Голос Ізраїлю». 31 серпня 1953 р. почала працювати ще одна потужна радіостанція «Вільна Європа», що вела свої програми російською і українською мовами та мовами країн «народної демократії»: болгарською, румунською, угорською, польською, чеською, сербською. Трансляція велась на хвилі 1734 м, на якій працювала московська радіостанція РВ-2, що передавала основні центральні програми. Потужність станції була настільки великою, що, починаючи з восьмої години вечора, у південних і західних областях республіки, а після дев'ятої - у Києві, її було краще чути, ніж московську. Щоб унеможливити передавання програм цієї радіостанції, усім начальникам обласних управлінь зв'язку було дане телеграфне розпорядження про категоричну заборону ретрансляції московських передач на хвилі 1734 м радіовузлам, які працювали в областях. Усі вони почали приймати лише київську радіостанцію РВ-87. Крім республіканських передач вона вела ретрансляцію московської програми, яку цілодобово отримувала по міжміському телефонному кабелю спеціальним каналом⁶⁷.

Повністю перекрити доступ населенню до зарубіжних радіостанцій влада не могла, тому намагалася відстежувати тих, хто займався прослуховуванням цих станцій. Секретар Київського обкому КПУ Г. Гришко у вересні 1953 р. у своєму повідомленні секретареві ЦК КПУ О. Кириченку зазначав наявність в обкомі партії відомостей про те, що у містах Києві та Білій Церкві, Броварському, Чорнобильському, Іванівському, Васильківському, Білоцерківському, Канівському та інших районах області окремі громадяни, які мали власні радіоприймачі, захоплювалися прослуховуванням закордонних антирадянських передач. У деяких випадках організовувалися навіть колективні слухання цих радіотрансляцій.

Як правило особи, які слухали закордонні радіопередачі, поширювали їх зміст серед населення і цим самим фактично вели ворожу радянській владі агітацію. Спецслужби фіксували також непоодинокі факти, коли прослуховуванням закордонних радіопередач займалися деякі члени КПРС. Так, начальник товарного цеху фабрики мінеральної вовни, член КПРС Й. Шехтман у липні 1953 р. говорив своєму знайомому: «Цими днями я слухав закордонну радіопередачу (він висловився “Зведення басарабського інформбюро”) так виходить, що ще до того, як з'явилось у газеті повідомлення про переговори з державою Ізраїль, у Радянський Союз приїжджала представниця Ізраїлю Голда, вона представила списки на 150 тис. євреїв, які бажають виїхати з СРСР у Палестину. Я вірю, що така кількість євреїв бажає виїхати з СРСР, серед них можуть бути і комуністи». Начальник будівельного цеху 6-го шкіряного заводу, член КПРС І. Елдін висловився: «Я часто слухаю «Голос Америки». За кордоном більш інформовані про справи в СРСР, ніж ми. Вони яскраво пояснюють існуючу у нас обстановку.. »⁶⁸.

Певна частина громадян, зіштовхуючись у повсякденному житті з масою проблем, розраховувала на допомогу різних державних інстанцій, куди зверталася з численними скаргами і заявами. У своїх заявах, листах і скаргах населення фіксувало недоліки та викривало порушників законодавства, розтратників, шахраїв, бюрократів, оскільки не бажало миритися з існуючими негараздами. На особливому рахунку у влади були скарги з питань дотримання соціалістичної законності, при розслідуванні яких часто виявлялись серйозні порушення законодавства та зловживання службовим становищем з боку окремих відповідальних працівників державного і господарського апарату УРСР⁶⁹.

Зокрема, у президію Верховної Ради УРСР за 1951 р. надійшла 252 421 скарга і заява, при чому біля 18 тис. осіб звернулося у президію особисто⁷⁰. Основна маса з вказаних заяв - 209 202 (83%) - стосувалась питань помилування засуджених. Інші розподілялись наступним чином: 16% (7 208) скарг і заяв торкались проблем нарахування грошових податків і натуральних поставок; 17,9% (7 755) - призначення пенсій і надання матеріальної допомоги; 16,1% (6 976) - з квартирних питань; 8,9% (3 827) - працевлаштування і звільнення з роботи; 7,5% (3 212) - незаконного вилучення худоби, майна і присадибних ділянок; 5,5% (2 410) - дій судово-прокурорських органів; 2,2% (972) - порушення радянського законодавства; 2,1% (944) - порушення уставу сільськогосподарської артілі; 23% (9 915) - з усіх інших питань⁷¹.

У таких великих містах як Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ та інших найбільших злободенними питаннями, за якими від громадян надходили скарги, були житлово-квартирні проблеми, прописка і працевлаштування, що свідчило про недостатню увагу міських та райрад до вирішення цих питань. З метою поліпшення ситуації, що склалася, президія Верховної Ради УРСР 31 липня 1951 р. видала постанову «Про стан розгляду заяв і скарг трудящих у виконкомах місцевих Рад депутатів трудящих Вінницької області». Однак наступна перевірка в регіонах цієї роботи виявила великі недоліки у виконанні постанови. Заяви і скарги громадян, які надходили в обласні організації, часто механічно пересилали в нижчестоячі установи, де значна їх кількість взагалі не вирішувалась або залишалась довгий час без розгляду. Наприклад, у Вінницькому облвиконкомі у 1951 р. з 5102 скарг, що надійшли, лише 442 або 8,6% були вирішені в обласному виконавчому комітеті, усі інші - надіслані на розгляд районних інстанцій без встановлення суворого контролю за їх вирішенням. У Харківському облвиконкомі з 6212 заяв переслали у райони 92%, а в Кіровоградському обласному виконкомі з 5170 скарг розглянули на місці лише 3% (156 скарг)⁷².

Дещо краща ситуація була у Дніпропетровській області. З 3045 листів і заяв, що надійшли в обком КП(б)У за перше півріччя 1952 р., 2688 (88%) розглядалися працівниками обласного комітету партії. Із загальної кількості листів, що надійшли, 520 було без підпису, 478 - надіслано з ЦК ВКП(б) (у тому числі 100 контрольних), 336 - з ЦК КП(б)У (192 контрольних). Основними проблемами, які турбували населення, були питання надання помешкань (343 листа), неправильної поведінки окремих керівників підприємств, голів колгоспів і поганого керівництва (226), працевлаштування (214), незаконного звільнення з роботи і пониження на посаді (213), використання службового стану і розкрадання державної власності (206), поновлення прав членів і кандидатів у члени ВКП(б) (182 листа)⁷³.

Однак не всі листи і заяви громадян, що залишались на розгляд секретарів обкому та завідувачів відділами вирішувались у встановлені законом строки. З 1158 листів і заяв, що були взяті на контроль, на 1 липня 1952 р. не вирішились 290, у тому числі надісланих з ЦК ВКП(б) - 27, з ЦК КП(б)У - 40. Наприклад, у сільськогосподарському відділі обласного комітету КП(б)У не було розглянуто 38 листів, зокрема, лист без підпису на ім'я секретаря обкому, у якому звинувачувалися в зловживаннях голова колгоспу «Гвардія Леніна» П'ятихатського району і секретар П'ятихатського райкому КП(б)У Колодієв. Цей лист не був розглянутий із 18 лютого 1952 р. У адміністративному відділі залишалось без розгляду 27 листів, серед яких була заява, переслана з ЦК КП(б)У, з викладом компрометуючих матеріалів на начальника Відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності і його заступника міста Дніпродзержинська. Ця заява не розглядалась з 12 лютого 1952 р.

У 1952 р. у президію Верховної Ради УРСР надійшло 46385 скарг і заяв від громадян, у тому числі 7539 осіб звернулося у президію особисто. Найбільше скаржників було з Києва і Київської області, відповідно 5672 і 4895 скарг та з Полтавської (2485 скарг), Харківської (2449), Житомирської (2336), Сталінської (2262), Чернігівської (2249), Вінницької (2248) областей. За перший квартал 1953 р. таких скарг президія Верховної Ради УРСР отримала 9363. Основна їх кількість надійшла з тих самих областей, що й попереднього року⁷⁵.

У Київській області, з якої надходило найбільше заяв, на початку 1953 р. громадяни стали частіше скаржитись на порушення уставу сільськогосподарської артілі, на дії судово-слідчих органів. Як і раніше, місцеві радянські і господарські органи погано займалися тут розглядом скарг трудящих і допускали серйозні недоліки у своїй роботі, що було, на думку президії Верховної Ради УРСР, головною причиною великої кількості скарг у республіканські організації. З Полтавської області стало більше надходити скарг стосовно питань несвоєчасного нарахування пенсій і неправильних дій окремих працівників місцевих органів влади. З Харківської області збільшилась кількість заяв на порушення соціалістичної законності, неправильний розподіл присадибних ділянок працівниками місцевих рад. Так само, як і в Полтавській та Київській областях, збільшилось надходження скарг на дії судово-слідчих органів і органів соціального забезпечення. На дії цих органів значно більше почало скаржитись і населення Чернігівської області, а також на безгосподарність у колгоспах, неправомірні дії працівників місцевих державних і господарських органів .

Враховуючи існуючий стан речей, секретаріат президії Верховної Ради УРСР посилив контроль роботи виконкомів місцевих рад та інших державних і господарських організацій із розгляду заяв і скарг трудящих. Якщо за 1952 р. секретаріатом було розглянуто 578 скарг, то за неповних три місяці 1953 р. - 234. Крім цього близько 1500 скарг було взято на контроль і за багатьма з них було проведено розслідування за участі представників облвиконкомів, прокуратури та інших органів.

Проблемою для сталінського режиму у післявоєнний період стала молодь, яка в багатьох відношеннях була особливим соціальним феноменом (Є. Зубкова). Це нове післявоєнне покоління було повністю виховане в умовах сталінської тоталітарної системи, однак воно не знало страху репресій 1930-х рр., у його очах існуючий державний устрій не мав ореолу «святості» і, що найбільш суттєво, воно ще не відчувало розчарування від краху надій, як це було з їх попередниками. Цьому поколінню, що з дитинства пройшло важкі випробування воєнного часу, був властивий запас внутрішньої самостійності та існувала потреба у його реалізації⁷⁷.

Безліч побутових проблем, складна внутрішня ситуація у країні - все це не співпадало з яскравою, обнадійливою радянською пропагандою, а навпаки, кричуще контрастувало із нею. Тому у середовищі молодого покоління знаходились представники, які критично оцінювали існуючий державний устрій.

Наприклад, одна зі студенток Вінницького педагогічного інституту з приводу грошової реформи 1947 р. висловилася: «Це новий метод, щоб підняти суспільну думку. Зміст то добрий, але побачимо, які будуть результати. Конституція теж має гарний зміст, але на ділі зовсім інше...»⁷⁸. Під час однієї з бесід на виборчій дільниці Львова студентка держуніверситету О. Теслюченко розповідала виборцям про значення виборів та піклування радянського уряду про народ. Присутня при цьому інша студентка-агітатор, член ВЛКСМ О. Кордуба висміяла її і заявила: «Мне смешно, потому что мы рассказываем о заботе правительства и о хорошей жизни народа, а ведь местные до советской власти жили лучше». Студентка Львівського медичного інституту Л. Малкуш у розмові зі студентами про вибори у Верховну Раду СРСР 1950 р. заявила: «Все это ложь, обманывают и здесь и за границей. Всеравно мы не выбираем, а только голосуем за тех, кого заранее назначили. Г оворят, что голосование тайное, но смотрят, чтобы кто не зачеркнул бюллетень»⁷⁹. Із вищих навчальних закладів Львова, зокрема, з 1 грудня 1949 р. до 22 квітня 1950 р. як тих, що не мали політичної довіри та з інших причин було виключено 237 студентів. Із них було арештовано органами МДБ - 32 особи, виселено з міста у східні області України - 26, вислано у різні міста Радянського Союзу - 37 осіб⁸⁰. Таким чином факти політичного інакодумства проявилися у тому середовищі, де правлячий режим найменше міг очікувати - серед молоді, якій була відведена сталінськими ідеологами і пропагандою роль опори режиму.

Проте найбільш небезпечною влада розцінила таку форму суспільно- політичної активності молоді, як створення таємних організацій і гуртків та відкрите висловлювання і демонстрація свого неприйняття існуючого ладу. Як правило, ініціаторами створення таємних гуртків та організацій були студенти ВНЗ, учні технікумів, школярі старших класів віком від 16 до 20 років, траплялись навіть молодші. Вони об'єднувалися у групи від 3 до 10 осіб, зрідка більше. Інколи ці організації нагадували напів гру з таємною діяльністю, але й були такі, які прагнули знищити існуючу систему, покращити життя народу, однак, часто у рамках збереження в Україні «соціалістичного ладу», комуністичної ідеології. Влада до уваги сутність таких прагнень не брала, і в більшості випадків карала її носіїв досить жорстоко, розцінюючи діяльність таємних організацій і груп як антирадянську і націоналістичну.

Ще в вересні 1946 р. начальник окружного управління МВС Вінницької області підполковник Ночковський доповідав секретарю обкому КП(б)У М. Стахурському про створення в школі № 4 м. Вінниці з ініціативи учня 10 класу Юрія Ситого «Воєнно-трудового союзу». Підполковник зробив висновок, що цей «Союз» був «підпільною і законспірованою організацією, що мала тенденцію до подальшого розширення». У місті Шепетівці Кам'янець-Подільської області у середній школі № 1 учні 8-Б класу створили нелегальну організацію з романтичною назвою «Гвардія юних». До її складу входило 14 учнів, які створили свій статут, підписавши його кров'ю, та придумали девіз: «Якщо бути, то бути кращим! Боротися і шукати, найти і не здаватися. Все дістається знаннями, перемога - теж, вчитись, вчитись і ще раз вчитись». Прізвиська членів «Гвардії юних»: Анка, Чайка, Гаврик, Зет - більше нагадують юнацьку гру, ніж підпільну антирадянську організацію⁸¹.

16 липня 1951 р. секретар Волинського обкому КП(б)У І. Грушецький направив таємну доповідну записку секретарю ЦК КП(б)У Л. Мельникову про викриття в перших числах липня органами МДБ у селах Дубова Корчма і Городище Сенкевичівського району «антирадянської, націоналістичної організації» молоді під назвою «За Україну». До складу організації входили: А.В. Тарасюк, 1935 року народження, з сім'ї селян- середняків, член ВЛКСМ, учень 8 класу Сенкевичівської середньої школи, мешканець с. Городище; Б.М. Токарчук, 1932 року народження, безпартійний, освіта 8 класів, з родини селян-середняків, мешканець с. Городище; М.І. Пашко, 1932 року народження, переселенець з Польщі, з родини селян-бідняків, безпартійний, учень 8 класу середньої школи, мешканець с. Дубова Корчма; І.І. Мирончик, псевдонім «Семенюк», 1932 року народження, з родини селян-середняків, учень 8 класу, мешканець с. Дубова Корчма; М.М. Назаровський, псевдонім «Довгий», 1932 року народження, переселенець з Польщі, з родини селян-середняків, освіта 4 класи, працював у колгоспі, мешканець с. Дубова Корчма; Є.Й. Рибай, 1933 року народження, переселенець з Польщі, з родини селян-середняків с. Дубова Корчма, учень Дрогобицького електротехнікума; М.І. Кошель, 1930 року народження, безпартійний, з родини селян-середняків, мешканець с. Угринів, учень Дрогобицького електротехнікума.

Провівши розслідування органи влади встановили, що вказана молодіжна організація була створена з ініціативи Альвіна Тарасюка. Незважаючи на те, що А. Тарасюк був секретарем комсомольської організації школи, він висловлював відкрито антирадянські погляди, що виникли внаслідок репресії радянською владою його двоюрідного брата за участь в ОУН, слухав та поширював серед учнів зміст передач «Голосу Америки». У кінці березня 1950 р. у помешканні М. Пашка відбувся перший організований збір, на якому учасникам організації присвоїли псевдоніми, були прийняті статут і присяга, розроблені А. Тарасюком, розподілено обов'язки. Один із пунктів присяги, зокрема, зобов'язував членів організації проводити активну боротьбу проти органів радянської влади. Також члени організації намагались придбати зброю, однак це їм не вдалось.

Доля до учасників цієї молодіжної групи виявилась прихильною. Як зазначав І. Грушецький, враховуючи відверте визнання своїх «помилок», молодий вік і походження з «соціально близького радянській владі середовища», учасники організації репресій не зазнали. Серед них було проведено відповідну «профілактичну» роботу й відпущено на поруки власних батьків. На думку І. Грушецького, основною причиною виникнення цієї молодіжної організації була слабка політико-виховна робота серед учнів у школах Сенкевичівського району⁸².

Цей випадок спонукав владу більш ретельно контролювати сферу освіти у Волинській області та зайнятися ідеологічною обробкою молоді. За дорученням секретаря ЦК КП(б)У Л. Мельникова Міністерство освіти УРСР направило в область інспектора шкіл Молодченка, який виявив «надзвичайну запущеність» навчально-виховної роботи в школах Сенкевичівського району. Для ідеологічного зміцнення шкіл і органів народної освіти Міносвіти УРСР у 1951 навчальному році направило в Волинську область 1166 учителів.

Рішенням секретаріату ЦК КП(б)У 25 серпня 1951 р. були затверджені заходи ЦК ЛКСМУ з покращення ідеологічної роботи комсомольських організацій серед молоді республіки. 3 серпня був виданий наказ щодо покращення позашкільної роботи серед дітей шкільного віку, а 20 вересня це питання обговорювалося на колегії Міністерства освіти УРСР. Крім цього була прийнята постанова ЦК КП(б)У від 10 жовтня 1951 р. про роботу комсоргів ЦК ЛКСМУ середніх шкіл Західних, Закарпатської і Чернівецької областей. Навчально-виховну роботу в школах Волинської області було взято під безпосередній контроль відділу шкіл ЦК КП(б)У⁸³.

Організатором і керівником підпільної молодіжної групи «Організація вільних козаків» у Рівненській області (Острозький район) був член ВЛКСМ В.Й. Пантюшко. Організація була створена ним восени 1946 р. і на момент викриття налічувала більше 40 членів і помічників. (За два роки до цього, у 1944 р., за націоналістичну діяльність була засуджена сестра В. Пантюшка - Ганна - на 10 років ув'язнення у виправно-трудових таборах і того ж року у віддалені райони СРСР вислані батьки). Члени організації склали програму, у якій ставилось завдання створення на території СРСР нової держави, як її було охарактеризовано - «буржуазного типу». Для досягнення цієї мети виготовлялись і поширювались антирадянські листівки, діставалась зброя, вчинялись терористичні акти над радянськими працівниками. Так, у 1948-1949 рр. члени організації роззброїли дві групи охорони громадського порядку в селах Сіянці і Тесове Острозького району, внаслідок чого здобули дев'ять гвинтівок з бойовими набоями. У березні 1949 р. ними було вбито голову сільради с. Михалківці І.К. Ткачука і поранено дільничного уповноваженого міліції Озимковського. У лютому того ж року з метою захоплення зброї здійснено напад на секретаря сільради Маринчука і підпалено його будинок. У серпні 1950 р. з Оженинського пункту «Заготзерно» викрадено друкарську машинку, на якій планувалось виготовляти антирадянські листівки. Сам В. Пантюшко двічі зустрічався з членами ОУН .

Керівник організації був викритий владою через те, що у червні 1950 р. написав своєму знайомому С.Ю. Клюс, який мешкав у Сталінській області, листа антирадянського змісту. Цього листа, підписаного рукою В. Пантюшка і з його зворотною адресою, 7 липня передав Чистяковському райвідділу МДБ Сталінської області робітник шахти №8 О.В. Агєєв. У листі автор викривав радянську дійсність і повідомляв про те, що він був членом підпільної «Організації вільних козаків», яка вела боротьбу проти радянської влади та закликав С.Клюса вести підпільну антирадянську роботу серед шахтарів. У результаті 31 серпня 1950 р. Острозьким райвідділом МДБ Рівненської області В. Пантюшко був арештований. Після п'яти місяців слідства 31 січня 1951 р. на основі статей 54-10 Ч. 2, 54-12 і 196 КК УРСР Рівненський обласний суд засудив його до 25 років ув'язнення у виправно-трудових таборах із позбавленням прав строком на 5 років і конфіскацією майна.

Однак, незважаючи на арешт В. Пантюшка і те, що у своєму листі він повідомляв про існування таємної «Організації вільних козаків», через поверхневе слідство, як відмічав помічник військового прокурора при КВО полковник юстиції Максимов, саму підпільну організацію влада викрила лише у квітні 1951 р., тобто через 8 місяців після арешту її керівника. У результаті за цією справою до кримінальної відповідальності було притягнуто 19 осіб, 8 з яких були членами ЛКСМУ⁸⁵.

21 травня 1953 р. голова Київського обласного суду Глушенко інформував Л. Мельникова, що з 13 по 16 травня цим судом розглядалося три кримінальні справи про «контрреволюційні» злочини молоді, яка навчалася у київських навчальних закладах: залізничному училищі № 1, автотранспортному технікумі, державному університеті ім. Т. Шевченка та інших. Всього за цими справами було засуджено 13 осіб.

Найбільше засуджених - 7 осіб, було з Київського залізничного училища № 1. Таємну молодіжну організацію тут, яка мала назву «Українська Социал-Комуністична партія народників» створив І.Н. Гончар, 1935 року народження, член ВЛКСМ, що походив з родини бідняків с. Гаврилівка Димерського району. Ще до вступу в училище він складав вірші антирадянського змісту, а вже в училищі, як встановило слідство, у нього виникла думка створити молодіжну організацію, яка б вела боротьбу проти існуючого ладу з метою покращення життя селян і робітників. Для здійснення цих планів І. Гончар написав програму дій (була вилучена у нього під час обшуку 15 лютого 1953 р.). Він планував ужити заходів щодо полегшення становища селянства, гідної оплати його праці, знищення податків. «Селяни, - писав І. Г ончар, - живуть бідно. Абсолютно нічого в них нема! Вони працюють майже безплатно, а в деяких колгоспах зовсім безплатно! Скрізь самовільність, безпорядки, хабарництво! Кріпкого державного контролю нема!» У цих бідах народу обвинувачувалися партія і уряд, які дурили людей: «.. .КПРС і уряд абсолютно не думають і не хочуть думать про простий народ. Різні начальники тільки й думають, щоб мати набитий великими грошима карман і надіти вищу шляпу, тобто одержати вищий чин.». Висловлювались у програмі також антисемітські погляди, .. оскільки євреї асоціювались із владою .

Плануючи знищити несправедливий режим, організація, однак, не прагнула знищити існуючий суспільно-політичний устрій та цілісність Радянського Союзу - вона мала боротись за утвердження «правдивого соціалізму». Обґрунтовуючи ідею назви організації І. Гончар зазначав: «Чому вона називається Українською? Тому, що вона виникла серед волелюбного українського народу. На Україні. Чому ж вона називається Социал-Комуністичною? Тому, що її девіз: “За правдивий соціалізм”. Вперед до перемоги комунізму. А чому така проста назва - народники. Тому, що вони борються за свободу і правду, яку хоче народ. За щастя народне». Ця боротьба передбачала конкретні дії членів організації, накреслені в першочергових завданнях програми: «1. Організувать велику, єдину партію, з високою і кріпкою дисципліною, з своїми органами керівництва. 2. Агитіровать і вести пропаганду між народом, що зараз за життя і як добитися покращення його. Агитіровать і вести пропаганду, щоб люди організовували тайні політичні групи і взагалі, щоб боролись за краще життя, за своє світле майбутнє. 3. Розповсюджувать листівки-призиви, які кличуть народ на боротьбу, які кличуть народ до зброї, яку він незабаром повинен узяти, щоб добитись покращення в громадсько-життєвому стані»⁸⁷.

Починаючи з 1952 р. І. Гончар зумів залучити до лав організації інших учнів училища залізничників: О.І. Красноока, 1934 року народження; М.Ф. Гуріна, 1934 року народження; В.П. Земберга, 1936 року народження; П.К. Хіміча, 1934 року народження та учня Димерської школи Є.А. Кузьменка, 1937 року народження. Усі вони були членами ВЛКСМ. Всього в рядах організації нараховувалось більше 20 осіб. За період з другої половини 1952 р. до лютого 1953 р., коли члени організації були викриті й арештовані, вони виготовили і поширили у Києві та інших місцях більше 500 листівок. Їх розкидали в театрах, на вокзалах, залишали у поштових скриньках тощо. З метою конспірації учасники організації були поділені на 4 групи, на чолі котрих стояли керівники, яким були присвоєні патріотичні псевдоніми: «Хмельницький», «Богун», «Дніпренко» та інші. Для таємного листування був придуманий код, також члени організації намагались виготовити друкарський верстат, з метою тиражування листівок. Після викриття семеро найактивніших учасників організації були засуджені на строк від 6 до 10 років ув'язнення у виправно-трудових таборах: І. Гончар і О. Красноок до 10 років, М. Гурін і Збанацький до 8 років, В. Земберг і П. Хіміч до 7 років і Є. Кузьменко до 6 років ув'язнення⁸⁸.

За іншою справою Київський обласний суд засудив трьох осіб, а саме: П.С. Чорноівана, 1934 року народження, студента другого курсу автотранспортного технікуму, і В.Є. Бойка, 1935 року народження, слюсаря Дарницького військово-ремонтного заводу № 7 - до 10 років ув'язнення у виправно-трудових таборах кожного та О.О. Коваля, 1934 року народження, не працюючого - до 8 років ув'язнення. Вони були засуджені за те, що ставили перед собою мету організувати молодіжну організацію для боротьби з радянською владою та створення самостійної Української держави. Засуджені виготовляли листівки антирадянського змісту (у тому числі й антисемітського), які поширювались у місті Бориспіль та селі Лозанівка⁸⁹.

За третьою справою проходили студенти ІІІ курсу філологічного факультету Київського держуніверситету ім. Т. Шевченка Г.П. Волощук, 1928 року народження, колишній член ВЛКСМ; М.П. Адаменко, 1931 року народження - обидва засуджені до 10 років ув'язнення у виправно- трудових таборах кожен та Р.І. Доценко, 1931 року народження, колишній член ВЛКСМ - засуджений до 8 років ув'язнення. Їх звинувачували у тому, що вони вели серед студентів університету впродовж тривалого часу антирадянську націоналістичну агітацію, зводили «наклепи» на керівників Комуністичної партії радянського Союзу і уряду, складали і поширювали антирадянські записки та націоналістичну літературу .

Про подробиці вчинків і причини арешту цих та інших студентів і ситуацію, що склалася у Київському університеті дізнаємось із доповідної записки консультанта відділу природничих і технічних наук та ВНЗ ЦК КПУ Єфименка на ім'я Л. Мельникова. За дорученням секретаря ЦК КПУ І. Назаренка відбулася перевірка університету, в результаті якої було встановлено, що тут мали місце випадки висловлювання «буржуазних» поглядів серед студентів, антирадянських вчинків і антипартійних висловлювань на партзборах. Так, Г. Волощук під час навчання постійно ігнорував усі суспільні міроприємства, не виконував доручення комсомольської організації, проявив себе як «ярий дезорганізатор» більшості комсомольських зборів. Ще у 1951 р. він розірвав у присутності студентів біографію та портрет Й. Сталіна. Ставився недбало до занять з основ марксизму-ленінізму, не конспектував рекомендовану літературу, на семінарах постійно відкрито висловлював свої думки та невдоволення направленістю занять. Зокрема, у лютому 1952 р. він висловився на практичному занятті проти політики колективізації та поставив викладачу Холоповій ряд запитань, направлених на дискредитацію колгоспного ладу в СРСР. Свою ворожість до колгоспної системи господарювання Г. Волощук проявляв і в розмовах із студентами. У квітні 1952 р. на семінарі з української літератури він висловив свої погляди, які були розцінені як «буржуазно-націоналістичні» і разом з М. Адаменком та Р. Доценком, що підтримали його, не з'явився на спеціально призначену щодо даного питання консультацію. Про цей вчинок викладачем Маліною були повідомлені декан філологічного факультету Іщук та секретар парторганізації Шолом. Після цього Г. Волощук написав курсову роботу з української літератури, у якій продовжував відстоювати українські «буржуазно-націоналістичні» погляди.

Незважаючи на те, що керівництво факультету і комсомольська організація були проінформовані про поведінку Г.Волощука, він мав досить високий авторитет і неодноразово обирався головою на комсомольських зборах, які, користуючись своїми правами, зривав. Навіть оголосивши йому догану, бюро комсомольської організації не наважилось винести це рішення на розгляд загальних зборів, оскільки побоювалось, що збори могли підтримати Г. Волощука. Поштовхом до того, щоб органи держбезпеки зайнялись Г. Волощуком, М. Адаменком і Р. Доценком, які поділяли його погляди, стала поява антирадянських написів на бюлетенях до звітно-виборних зборів українського відділу філологічного факультету у листопаді 1952 р. Через місяць ці студенти були вже арештовані.

Окрім них у березні 1953 р. органи держбезпеки арештували студента IV курсу відділу журналістики філологічного факультету цього університету Ф.Д. Коваля. У листопаді 1952 р. у гуртожитку на очах в інших студентів він зірвав зі стіни та розірвав портрет члена президії КПРС. У грудні в присутності свідків він висловив у різкій формі невдоволення політикою партії та заявив, що ця політика породила масове зрадництво селянства у роки війни.

Також антирадянські прояви були зафіксовані на фізичному факультеті. У вересні 1952 р. на партійних зборах цього факультету при обговоренні проекту директив ХІХ з'їзду КПРС викладач, кандидат фізико- математичних наук Кузьменко, аспіранти Лисиця та Гулак і студент Цехмістренко заявили, що політика Комуністичної партії й уряду стосовно колгоспного селянства була неправильною. Тоді ж про цей випадок було повідомлено секретарів ЦК КПУ Л. Мельникова та І. Назаренка. Однак, як зазначалося у доповідній записці Єфименка, не дивлячись на факти зазначених вище «серйозних сигналів про великі недоліки в ідеологічній роботі серед колективу університету» ні ректорат, ні партійний комітет ВНЗ не здійснили кардинальних заходів щодо «різкого покращення» політико-виховної і масової роботи та термінового виправлення становища в університеті⁹¹. Навпаки, у закладі до арешту студентів мало місце «безпечне, примиренське ставлення до людей, які відкрито ігнорували суспільні організації, висловлювали буржуазно-націоналістичні погляди, виступали з викладом антипартійних поглядів на партійних зборах». Ці факти розглянуло бюро Київського обкому КПУ, яке у рішенні від 6 травня 1953 р. «Про серйозні недоліки ідейно-виховної роботи в Київському державному університеті» намітило заходи з її покращення.

Інформація Київського обласного суду про три згадані кримінальні справи була розглянута і обговорена на нараді завідувачів відділами пропаганди й агітації райкомів КПУ у міськкомі партії. Працівники міськкому особисто побували у Київському держуніверситеті, залізничному училищі № 1, автотранспортному технікумі і ознайомились з організацією ідеологічної роботи та надали «практичну допомогу» парторганізаціям цих навчальних закладів. У залізничному училищі замінили директора, секретаря партійної організації та вихователів, які не забезпечили відповідно ідеологічним настановам КПРС належний рівень роботи, про що було повідомлено у грудні 1953 р. секретаря ЦК КПУ О. Кириченка.

Таким чином одним з визначних факторів, який уплинув на свідомість людей у післявоєнний період і негативні наслідки якого давалися взнаки упродовж багатьох років потому, був голод 1946-1947 рр. Він укотре позначився як на психічному стані, так і на моральному здоров'ї пересічної людини і суспільства в цілому. У свідомості значної частини громадян України вкоренилося переконання, що держава у скрутний час не допоможе, тому позбавлене державної підтримки населення було змушене використовувати різні способи порятунку, часто переступаючи віковічні моральні норми, не кажучи вже про дотримання букви закону.

Усвідомлюючи та розуміючи причини й небезпечні наслідки своєї скрути, багато громадян писало листи до родичів з проханням про хоч якусь допомогу. Частина населення вважала, що причини голоду лежать у некомпетентності місцевих можновладців, тому зверталася з проханням допомоги в органи Комуністичної партії та особисто до керівників республіки чи держави. Деякі громадяни намагалася звернути увагу посадовців на своє вкрай важке становище у формі написів на виборчих бюлетенях, які виявлялися після відкриття виборчих урн.

Радянській владі довелося зіткнутися під час хлібозаготівлі з небажанням окремих посадовців, зокрема, керівників колгоспів, районних партійних і радянських органів сумлінно виконувати розпорядження республіканського та союзного центрів. Вони розуміли, що через свою «бездіяльність» чи «діяльність навпаки» можуть потрапити за грати, однак при цьому врятувати від голодної смерті багатьох людей, тому вишукували різні способи, щоб здати якомога менше зерна державі.

Певна частина населення усвідомлювала, що, сидячи по домівках, урятуватися від нестачі продовольства і голоду вона не зможе, тому стала масово виїздити з посушливих районів у Західну Україну за харчами. Ці люди поширювали у регіоні інформацію про реальне становище в колгоспах та голод, негативно впливаючи на ставлення місцевого населення до радянської влади і заважаючи проведенню агітації тут «переваг» колгоспного ладу. Крім того, тоді, коли згадана частина населення їхала за продуктами й поверталася, інша, тверезо оцінюючи ситуацію, намагалася врятуватися від голоду поодинці або цілими сім'ями втечею з села до міста чи у менш постраждалі від посухи райони.

Одним з проявів руйнації моральних норм та ціннісних орієнтацій людини в ситуації голоду, коли існувало постійне напруження, невпевненість у завтрашньому дні, відчай, стало залишення батьками, часто привселюдно, своїх дітей. Проте свідченням ще глибших відхилень у внутрішньому світі людини в умовах голоду від усталених норм життя став канібалізм та вживання у їжу людських трупів. З метою виживання дехто переступав межу людськості та, щоб прогодуватися, вбивав власних чи чужих дітей, членів своїх сімей, жебраків, дехто їв уже померлих людей.

З початку 1947 р. критичність настроїв, як сільських, так і міських жителів зросла, а реакція населення на нову хлібозаготівельну кампанію 1947 р. через досвід попереднього року була набагато різкішою й різнобічною за своїми проявами. Усі боялися повторення голоду, тому змінюється характер настроїв, посилюється критика дій влади, стає агресивнішою поведінка. Набула поширення така форма спротиву політиці влади на селі як убивство голів колгоспів та партійно-радянського активу. Основним мотивом убивств та замахів була помста за активне проведення хлібозаготівлі й за переслідування тих, хто вимушено займався крадіжками зерна. Нерідко наміри вбивства проголошувались відкрито й при свідках, або в очі того, кого мали вбити.

Серед населення також лунали відкриті звинувачення у бік влади, перш за все стосовно комуністів та місцевого апарату, що жили за рахунок простих людей. У масовій свідомості починає побутувати переконання, що, хто вкраде, той буде ситим, і крадіжки в колгоспах та радгоспах не є злочином. Крім того влада зіткнулася з проблемою анонімних листів та агітаційних листівок, у яких виражалися протестні настрої людей, що не бажали миритися із своїм важким становищем та політикою, яка домінувала в республіці. В агітаційних листівках, які розвішувались чи залишались у громадських місцях, лунали заклики саботажу, не працювати у колгоспах, красти. Найбільш загрозливими для влади були листівки із закликами до відкритої антирадянської боротьби. Дехто вдавався ще й до прилюдної агітації поглядів, направлених проти колгоспного ладу, хлібозаготівлі тощо.

Під кінець 1947 р. план хлібозаготівлі внаслідок кращого врожаю, ніж попереднього року, виконувався, у селян перестали відбирати останнє, тож поступово вияв народної непокори почав затихати і морально-психологічний клімат суспільства ставав «здоровішим», тобто адекватним радянським ідеологічним настановам. Вдовольняючись наявним станом речей, більшість населення поверталася до звичного життя, й тих, хто наважувався висловити свою незгоду з діями влади, ставало все менше.

Багато громадян, зіштовхуючись у повсякденному житті з масою проблем, розраховувала на допомогу державних інстанцій, куди зверталася з численними скаргами і заявами. У них населення фіксувало недоліки радянської державної системи та викривало порушників законодавства, розтратників, шахраїв, бюрократів, оскільки не бажало миритися з існуючими негараздами. Однак налагоджена система управління у країні сама себе захищала, тому не всі листи і заяви громадян, що залишались на розгляд можновладців, вирішувались у встановлені законом строки.

Досить небажаним для влади було поширення чуток про наближення чи початок війни з капіталістичними країнами (в основному з США, Англією та Туреччиною), у якій Радянський Союз мав неодмінно зазнати поразки. Ці чутки існували в багатьох областях України, де населення потерпало від нестачі продовольства і голоду. Незважаючи на те, що минуло лише кілька років від закінчення війни з фашистською Німеччиною, коли рівень патріотизму був надзвичайно високим, внаслідок несправедливої політики радянської влади у свідомості багатьох людей визріло переконання, що потрібна нова війна, яка б призвела до знищення колгоспів і звільнення селян від їх експлуатації. У висловлюваннях людей спецслужбами фіксувалося розчарування владою й розуміння того, що голод був спричинений не посухою, а радянським державним устроєм.

В умовах відновлення тоталітарної системи в країні у кінці 1940-х - на початку 1950-х рр. населення могло висловлювати вільно лише ті думки, які підтримували існуючий політичний лад. Багато хто так і чинив, однак завжди існували люди, які, попри зусилля та протидію влади, виражали критичні міркування й сподівалися на крах радянської системи і покращення після цього умов життя. Одним із факторів, який впливав на настрої населення і сприяв виробленню альтернативних поглядів на радянську реальність, було прослуховування закордонних радіотрансляцій. Певна частина громадян, не вдовольняючись тим, що пропонували офіційні засоби масової інформації, шукала можливість діставати її із закордонних джерел. Довіра до них була набагато вищою, ніж до радянських. Як правило особи, які слухали закордонні радіопередачі, поширювали їх зміст серед населення і цим самим, фактично, шкодили радянській ідеології.

Проблемою для сталінського режиму у повоєнний період стало молоде покоління, яке багато у чому було особливим соціальним феноменом. Через випробування воєнного часу воно мало великий запас внутрішньої самостійності та потребувало його реалізації. Однак безліч побутових проблем та складна внутрішня ситуація у країні не співпадали з яскравою, обнадійливою радянською пропагандою, а навпаки, кричуще контрастували із нею. Тому в середовищі молодої генерації знаходились представники, які критично оцінювали існуючий державний устрій. Тож у результаті факти політичного інакодумства проявилися там, де правлячий режим найменше міг очікувати, - серед молоді, якій сталінськими ідеологами і пропагандою відводилася роль опори режиму.

Найбільш небезпечною з точки зору влади була така форма суспільно-політичної активності молоді, як створення таємних організацій і гуртків та відкрите висловлювання і демонстрація свого неприйняття існуючого ладу. Юнацтво віком від 16 до 20 років об'єднувалося у групи, організації, які інколи нагадували напівгру з таємною діяльністю, але при цьому траплялися й ті, хто прагнув знищити наявну систему, покращити життя народу, однак, часто у рамках збереження в Україні «соціалістичного ладу», комуністичної ідеології. Проте влада на це не зважала і, розцінюючи діяльність таємних організацій і груп як антирадянську і націоналістичну, в більшості випадків досить жорстоко карала їх членів.

Таким чином в основному протести проти дій влади у післявоєнний період виражались у розмовах, листах, скаргах. Багато хто усвідомлював та розумів сутність радянської державної системи, особливо після досвіду чергового голодомору, однак продовжував покірно жити, чи скоріше існувати у звичному ритмі, пристосовуючись до труднощів, залишаючи своє невдоволення при собі. Однак ця категорія громадян при нагоді завжди виражала своє невдоволення владою вчинками та антирадянськими висловлюваннями і, на противагу пасивності та аполітичності більшості населення, становила потенційну загрозу радянській владі.

Размещено на Allbest.ru