Науково-педагогічна інтелігенція як соціально-професійний прошарок в 1945-1955 рр.

Введение

Післявоєнне десятиліття (1945-1955 рр.) один з найбільш складних і суперечливих періодів історії УРСР. У цей час Радянський Союз мав статус провідної світової держави, відновлювалася зруйнована війною промисловість, і одночасно проходили масові ідеологічні кампанії. Соціальне життя країни відрізнялося духовним підйомом населення, пов'язаним з перемогою у війні, оптимістичним очікуванням світлого майбутнього, кращого життя. Водночас, Друга світова війна загострила велику кількість соціально-побутових проблем, що постали перед усім населенням УРСР. Курс на побудову воєнно-індустріальної держави, який було взято після війни, загострив першочергові проблеми в матеріальнопобутовому забезпеченні українського народу.

На сучасному етапі розвитку історичної науки соціальна історія надає нові можливості вивчення й інтерпретації життя та діяльності населення в 1945-1955 рр. Норми повсякденного життя є вираженням соціальнокультурного статусу як окремої особи, так і соціальної групи. Реалії тієї чи іншої епохи виявляються при вивченні деталей людської буденності.

У СРСР у післявоєнне десятиліття в умовах відсутності та законодавчої заборони приватної власності взагалі та приватної власності на продукти розумової праці зокрема, на державному рівні було санкціоновано поділяти суспільство на «дружні класи» (робітники і селяни), «ворожі класи» (буржуазія, дворянство та духовенство), та «прошарок» інтелігенція.

Інтелігенція це мозок нації, де акумулюються звичаї, традиції, психічні настанови народу. Потрібно зазначити, що у дослідженні автор виділяє саме науково-педагогічну інтелігенцію з усього прошарку інтелігенції, у яку входять і художники, і композитори, і архітектори тощо, тому що саме вчені акумулюють і передають інтелектуальну культуру та традиції як у соціально-економічну, наукову так і у культурну сфери життя суспільства.

Проникнення у повсякденне життя і духовний світ інтелігенції дозволяє наблизитись до більш глибокого розуміння епохи, більш точного відчуття часу. Так як повсякденність включає велику низку питань життєдіяльності людини, які неможливо проаналізувати в одному дослідженні, для більш повного висвітлення повсякденних реалій життя головних дійових осіб вищої школи, автор вважає за потрібне зосередити головну увагу на постановці таких питань: динаміка кількісно-якісних показників науковопедагогічної інтелігенції, рівень і якість життя та морально-психологічний стан викладачів. В цьому контексті інтелігенція стає об'єктом, а не суб'єктом історичного процесу.

1. Динаміка кількісно-якісних параметрів науково-педагогічної інтелігенції

У ХХІ столітті відбувається масштабне реформування системи вищої освіти України. Загальновідомо, що для вищої школи та наукового потенціалу країни одним з гарантів успішного розвитку є кадри. Вирішальна роль професорсько-викладацьких кадрів у функціонуванні системи вищої освіти є очевидною. педагогічний інтелігенція ідеологічний освіта

Викладачі ВНЗ це специфічна і особлива структурна група соціуму. В історичному процесі ця група певним чином детермінує майбутнє народу. Потрібно відзначити, що в усі часи рівень вищої школи залежить від кількості та якості її кадрового потенціалу.

Історична наука впродовж усього радянського періоду простежувала кількісні і якісні характеристики науково-педагогічної інтелігенції УРСР в контексті усталених методологічних засад радянської історіографії, загалом наголошуючи на великих темпах зростання науково-педагогічної інтелігенції у післявоєнний період, постійно порівнюючи цю динаміку зі станом справ у царській Росії початку ХХ ст. Кількісні та якісні зміни, як правило, не піддавались критичному переосмисленню. «В цих цифрах знаходили своє яскраве відображення великі успіхи радянської держави в галузі підготовки нових професорсько-викладацьких кадрів вищої школи», зазначав А. Синецький .

Аналіз літератури, присвяченій даній проблемі, показує, що автори радянського періоду, характеризуючи кількісні та якісні показники позитивних змін в системі освіти, практично не використовували архівні матеріали, а спиралися на вже опубліковані джерела. Крім того, більшість посилань у роботах була на праці класиків марксизму-ленінізму, що засвідчувало пріоритет ідеології над науковістю. Безумовно, більшість їхніх висновків, витриманих у дусі марксистсько-ленінської методології, чітко окреслило їх апологетичну спрямованість. Також переважав статистично-динамічний підхід, тому що дослідники намагалися виокремити прогресуюче начало, показати перевагу нового над старим.

Для того, щоб з'ясувати кількісно-якісні характеристики науковопедагогічної інтелігенції 1945-1955 рр., слід врахувати фактор Другої світової війни.

Під час війни значна кількість професорсько-викладацьких кадрів пішла в лави Червоної армії, частина була евакуйована на Схід, частина залишилась на окупованій території. Багато ВНЗ УРСР евакуювались углиб країни, а частина з них тимчасово припинили свою роботу. Зокрема, із УРСР було евакуйовано 33 вищі навчальні заклади.

Фронтовиками стали тисячі викладачів і працівників вищої школи України. Значну роль відігравали професорсько-викладацькі кадри в організації та діяльності партизанських формувань, як радянських, так і оунівських. За статистичними даними на 62,5 тис. радянських партизанів, представники інтелектуальних професій становили 11 тис. осіб (або 17,3%). У найбільших з'єднаннях частка інтелігенції становила 20-30% особового складу.

Німецька окупація українських земель на деякий час перервала процес формування радянської вищої школи та її науково-педагогічного потенціалу. А. Гітлер обстоював думку, що вся українська інтелігенція має бути винищена, і якщо її усунути, то позбавлена проводу маса народу стане слухняною. Е. Кох видав спеціальне розпорядження, в якому йшлося про закриття всіх вищих шкіл, окрім шкіл медичного, ветеринарного та технічного профілю на території рейхскомісаріату «Україна». Викладацький персонал навчальних закладів підлягав звільненню з роботи. Отже, про вищу освіту на окупованих територіях не могло бути й мови.

З особливою гостротою з середини 40-х і до середини 50-х рр. ХХ ст. постала проблема укомплектування вищої школи Української РСР науково-педагогічною інтелігенцією. І на це були свої причини. Однією з них стали необґрунтовані репресії проти наукового потенціалу країни кінця 1930-х рр. Наприклад, сучасні дослідники відзначають, що вже напередодні війни внаслідок масових репресій істотно знизився творчий потенціал суспільства. Загалом, наслідки репресій проти педагогів були вражаючі, було втрачено значну кількість видатних представників серед професорсько-викладацьких кадрів.

Ще одним негативним чинником, який наклав свій відбиток на кількісно-якісні показники науково-педагогічного складу ВНЗ у 1945-1955 рр., стало масове знищення вітчизняної інтелігенції радянськими органами держбезпеки одразу з початком війни та після її закінчення. Наприклад, уже 22 червня 1941 р. у районах, що мали стати ареною бойових дій або прифронтовою смугою, органи держбезпеки за наперед укладеними списками здійснили масові арешти «неблагонадійних». Військово-польові трибунали нашвидкоруч виносили смертні вироки. Серед 15 тис. вбитих під час відступу Червоної армії у 1941 р. більшість осіб становили «інтелигентикі», їх найчастіше розстрілювали без жодних формальностей, просто у тюремних підвалах та дворах. Після закінчення війни значна частина науковців, які з різних мотивів (ідейних, корисливих тощо) співпрацювали з окупантами, також була втрачена внаслідок репресій. Потрібно зазначити, що під час Другої світової війни значна частина науково-педагогічних працівників загинула, перебуваючи на фронтах, в окупації та евакуації.

Зменшення частки науково-педагогічної інтелігенції УРСР у післявоєнний період також викликав той факт, що деякі науковці, які співпрацювали з окупантами, під час відступу вермахту виїхали у країни Західної Європи зі страху перед сталінською каральною машиною. Наприклад, в Українському вільному університеті в Чехословаччині працювали емігранти з СРСР О. Колеса, А. Яковлів, Д. Дорошенко, В. Щербаківський, Д. Антонович, М. Андрусяк, Л. Білецький, А. Волошин, Б. Крупницький, І. Мірчук, С. Наріжний, П. Феденко та інші .

Після війни почалось поступове повернення професорсько-викладацького складу ВНЗ на довоєнні місця роботи. Процес відновлення науково-педагогічної діяльності викладачів ВНЗ проходив у складних умовах повоєнної розрухи. До вересня 1944 р. в УРСР повернулися і відновили свою діяльність лише 33% професорсько-викладацького складу ВНЗ та 76% викладачів педучилищ.

Нерідко брак науково-педагогічних кадрів спонукав залучати до освітньої роботи викладачів, які поєднували основне місце роботи з додатковим. Найбільш поширеним видом сумісництва було поєднання роботи в кількох ВНЗ, в науково-дослідних установах та праці на підприємстві.

Потрібно також врахувати той факт, що УРСР у післявоєнний період перебувала у «другорядному» становищі, порівнюючи зі станом справ у РРФСР, а тому втрачала значну кількість національної науковопедагогічної інтелігенції внаслідок кадрової політики. Республіканські кадри науково-педагогічної інтелігенції країни формувалися як багатонаціональні, а кадрові питання перебували безпосередньо в компетенції КП(б)У.

Найгостріше в цей час постала проблема укомплектування завідуючих кафедр із вченими званнями і ступенями серед периферійних ВНЗ. Наприклад, у 1947 р. у Сумському педагогічному інституті лише 5 доцентів та 3 кандидати наук вели педагогічну діяльність на 15 кафедрах інституту. Як зрозуміло, інститут не мав жодного доктора наук або професора, майже половиною кафедр завідували викладачі без вчених звань та наукових ступенів. Отже, спостерігається відсутність достатньої кількості висококваліфікованих викладачів, що у значній мірі ускладнювала підвищення якості навчально-методичної роботи в колективах ВНЗ.

Для більш повної характеристики кількісно-якісних показників науковопедагогічної інтелігенції, на думку автора, було б доцільно проаналізувати динаміку соціально-демографічних показників професорсько-викладацьких кадрів (національність, стать, вік, розподіл професорсько-викладацького складу ВНЗ за регіонами УРСР). Є підстави стверджувати, що, по-перше, у ВНЗ працювали представники різних національностей, найбільшу частку становили українці, росіяни та євреї. Проте, з огляду на численні ідеологічні кампанії серед науково-педагогічної інтелігенції республіки кінця 1940-х рр., у 1955 р. кількість педагогів української та єврейської національностей значно зменшилась, натомість питома вага науковцівросіян, навпаки, збільшилась. По-друге, в післявоєнний період спостерігається збільшення частки жінок у середовищі науковопедагогічної інтелігенції внаслідок величезних втрат чоловічого населення УРСР в роки війни. Тобто відбувається фемінізація науково-педагогічного простору. По-третє, в середовищі професорсько-викладацького загалу мала місце тенденція старіння кадрового потенціалу, що виявлялося у збільшенні питомої ваги викладачів пенсійного та передпенсійного віку. До того ж, відбулося зростання кількості професорсько-викладацьких кадрів з технічних спеціальностей. По-четверте, нестача висококваліфікованих науково-педагогічних кадрів до певної міри посилювалась їх нерівномірним розподілом по ВНЗ республіки. Більша частина професорсько-викладацького складу була зосереджена у Києві, Одесі, Харкові, Дніпропетровську.

Таким чином, можна зробити висновок, що обставини, які склалися напередодні, під час та одразу після закінчення Другої світової війни призвели до значних втрат серед науково-педагогічної інтелігенції України. За воєнні роки у складі професорсько-викладацьких кадрів відбулися серйозні кількісні та якісні деформації. Умови військового лихоліття призвели до значних втрат у складі професорсько-викладацьких кадрів вищої школи. Наявний у країні інтелектуальний потенціал, який за роки війни значно зменшився, важливо було правильно використати.

Аналізуючи динаміку якісних показників професорсько-викладацьких кадрів, потрібно враховувати той факт, що із закінченням війни у ВНЗ повернулись викладачі, які протягом чотирьох років були відірвані від науково-педагогічної діяльності. Між тим наука за воєнні роки зробила великий крок вперед. Рівень кваліфікації значної частини викладачів був невисоким, більшість не мала наукових ступенів і вчених звань. Із аналізу даних випливає, що в перші післявоєнні роки дуже гострою залишалась проблема забезпечення висококваліфікованими викладачами із вченими і науковими званнями, особливо завідувачів кафедр.

Отже, у післявоєнний період питання кількісно-якісного забезпечення вищої школи постало з особливою гостротою, адже обставини воєнного часу докорінно змінили ситуацію в країні. Загалом, у радянській системі ідеологічних настанов, при підготовці кадрів перевага надавалась кількості підготовлених працівників, що не завжди впливало на якість цієї підготовки. У досліджуваний період головна задача викладача ВНЗ полягала не в наданні профілюючих знань студентам, а, перш за все, у розкритті рушійної ролі комуністичної партії. У післявоєнний період велику увагу з боку владних структур було приділено насамперед кількісному, а не якісному аспекту формування науково-педагогічної інтелігенції. До читання лекцій та проведення практичних занять нерідко залучались люди без достатньої підготовки, кваліфікації та необхідного досвіду роботи

2. Рівень та якість життя професорсько-викладацьких кадрів

Одним із факторів, що визначає місце особистості в суспільній ієрархії, є її матеріально-побутове становище. Поряд з цим, стан життя населення, його соціально-побутове забезпечення, рівень надання послуг та гарантії держави відображають рівень економіки та пріоритети державної політики.

В українській історичній науці відчувається брак наукових праць, які б безпосередньо висвітлювали повсякденні реалії, зокрема рівень і якість життя інтелігенції. Радянські вчені лише епізодично торкались матеріально-побутових характеристик життя науковців, найчастіше з однією метою щоб наголосити на турботі партії, уряду і «особисто товариша Сталіна» у цьому питанні. На сьогодні дані про матеріальнопобутове забезпечення науково-педагогічної інтелігенції можна знайти лише в неофіційних матеріалах або архівних документах, які довгий час вважалися «цілком таємними», та поодиноких споминах. Звернення науковців до матеріально-побутових характеристик вважалося не таким пріоритетним, як вшанування «рушійної сили партії».

Коли пройшла ейфорія від перемоги у Другій світовій війні, люди залишились сам на сам зі своїми повсякденними проблемами, досить буденними, але від того не менш болісними. Після завершення війни, КП(б)У взяла курс на побудову воєнно-індустріальної держави, створення соціально однорідного й політично монолітного суспільства, відсунувши на задній план вирішення основних проблем забезпечення населення.

На стан матеріально-побутового забезпечення впливає перш за все матеріальна винагорода за працю, яка є важливим показником життєвого рівня людини. Винагорода за працю є еквівалентом важливості та поваги, вона є оцінкою потрібності того чи іншого спеціаліста для країни.

Оплата праці педагогів ВНЗ установлювалась в залежності від стажу педагогічної роботи, посади та кваліфікації, а також від наявності наукового ступеня і вченого звання та від рівня самого навчального закладу. До вересня 1946 р. середня ставка викладача ВНЗ складала від 1000 до 1300 руб. З метою покращення соціально-матеріального становища науковопедагогічної інтелігенції у вересні 1946 р. вийшла постанова «Про підвищення окладів і покращення матеріально-побутових умов професорсько-викладацького складу». При цьому після грошової реформи, яка була впроваджена в 1946 р. в УРСР ціни на продукти першої необхідності також значно зросли. Наприклад, ставка викладача ВНЗ складала 1100 руб., старший викладач отримував 1650 руб., викладач зі стажем педагогічної роботи в ВНЗ більше 10 років 1350 руб. Дещо вищою була зарплата викладачів ВНЗ тих, які мали наукові ступені і вчені звання. Наприклад, розглядаючи кошторис університетів у 1946 р., встановлено, що завідуючий кафедрою професор, доктор наук отримував заробітну плату 6000 руб., натомість викладач без вченого звання 4500 руб.

Щоб дослідити рівень і якість життя професорсько-викладацьких кадрів, потрібно, перш за все, звернути увагу на реальну заробітну плату, яка виражається сумою товарів і послуг, які працівник може одержати за певну грошову винагороду при даному рівні цін на товари. Потрібно зазначити, що у досліджуваний період державні ціни на товари ділились на дві категорії: пайкові та комерційні (існували також «спекуляційна» цінова політика, яка існувала на тіньовому рівні поза державним контролем). Цінова політика на продуктові та промислові товари в 1946 р. в УРСР була представлена такими цифрами: житній хліб 3 руб. 20 коп. (комерційна ціна 7 руб.), хліб пшеничний (85% помолу) 4 руб. 50 коп. (13 руб.), крупа гречана (1 сорт) 11 руб. 50 коп. (26 руб.), м'ясо 28 руб. (70 руб.) , олія соняшникова рафінована 28 руб. (130 руб.), шкіряні чоботи 1200 руб., туфлі жіночі 2600 руб., калоші чоловічі 700 руб., шкарпетки чоловічі бавовняні 45 руб. тощо.

Розглянувши цінову політику, яка діяла на той час у республіці, та порівнявши її з винагородою за працю, яку отримували викладачі, можна зазначити, що пристойно харчуватись та вдягнутись, забезпечувати свої родини не міг жоден представник науково-педагогічної інтелігенції. Звісно, та професура, яка мала вчені ступені, звання, значний стаж роботи могла мати кращий продуктовий кошик та одяг ніж викладачі без наукових регалій. Викладач із мінімальною ставкою у розмірі 1100 руб. не міг навіть купити пару шкіряних чобіт, яка на той час коштувала 1200 руб.

У 1949 р. відбулися деякі зміни, а саме було встановлено нові посадові оклади науковців, до яких влада включала і весь професорськовикладацький склад ВНЗ. Так, діючим членам і членам-кореспондентам академій наук було встановлено оклад у розмірі 6000 руб., професорам і докторам наук 4000 руб., доцентам і особам, які мали вчене звання старшого наукового співробітника або кандидата наук 2000 руб., особам, які не мали вченого звання і наукового ступеня 1000 руб. При цьому, цінова політика на продуктові та промислові товари у першій половині 50х рр. ХХ ст. в УРСР була представлена такими цифрами: хліб пшеничний 1 руб. 60 коп., крупа гречана 4 руб. 90 коп., свинина 24 руб. 10 коп., ковбаса напівкопченна 30 руб. 70 коп., сир «Швейцарський» 31 руб. 70 коп., олія соняшникова рафінована (1 літр) 20 руб. 20 коп., цукерки (шоколадні) від 30 до 68 руб., чоловічий вовняний костюм 241 руб, жіночий вовняний костюм 354 руб., шкіряне взуття (1 пара) від 114 до 261 руб. тощо. Цінова політика та рівень цін, які діяли у республіці у першій половині 1950-х рр. давали можливість викладачам краще забезпечувати себе продуктовими і промисловими товарами, порівняно із серединою 1940-х рр. Так, навіть при мінімальному окладі представник науково-педагогічної інтелігенції міг собі дозволити більш менш пристойно вдягнутись та заповнити продуктовий кошик.

З огляду на стан справ у повоєнний період та порівнюючи винагороду за працю серед різних категорій населення, платня професорськовикладацьких кадрів ВНЗ була вищою, ніж у робітників. Наприклад, середньомісячна зарплата робітників у народному господарстві в 1950 р. складала 646 руб., в 1955 р. 711 руб.. Потрібно зазначити, що в усьому світі ситуація, коли люди високоінтелектуальної праці мають винагороду за працю у кілька разів більшу, ніж особи фізичної праці, є нормальною і вказує на те, що держава піклується про інтелектуальний потенціал країни.

У досліджуваний період для матеріального й морального заохочування науково-педагогічної інтелігенції поширеним явищем були різного роду звання, премії та нагороди для вчених, провідних професорів, викладачів та для тих, хто відрізнявся особливою політичною лояльністю. Щоб забезпечити стабільний достаток тієї частини науково-педагогічної інтелігенції, яка намагалась виконувати настанови партії, існувала спеціальна система державних замовлень, а, відповідно, й одержання високих гонорарів. Партійні структури щедро винагороджували тих, хто у своїх статтях та виступах критикував або вихваляв вказаних партією осіб. Так, позаштатні лектори, які мали вищу освіту, одержували до 120 руб. за кожну прочитану ними лекцію. Поряд з цим, для того, щоб надати статті або виступу більшої достовірності, залучались відомі імена з кола науково-педагогічної інтелігенції. Наприклад, за статтю професора Лебедєва на тему «Слава і гордість вітчизняної науки», йому, як автору, було виписано 500 руб. Потрібно зазначити, що для пересічного міського жителя ця сума дорівнювала місячній заробітній платні.

Загалом заробітна плата науково-педагогічної інтелігенції протягом повоєнного десятиріччя зростала, але система розподілу товарів, яка діяла у СРСР, не всім громадянам забезпечувала високе соціально-побутове становище. Наявність грошей у особи не завжди означала можливість придбати продуктові та промислові товари. Як зазначає Г. Андрєєвський, нові умови життя вимагали і нових слів, а також застосування хоча і старих слів, але в новому значенні. Товари стали не «продавати», а «відпускати», придбання їх стало не «купівлею», а «отоварюванням», пояснювалось це дефіцитом і картками. На картки не можна було «купити». Проблема полягала в тому, щоб в магазині був той товар, який вказано в картці. На жаль, таке було не завжди і не всюди.

У 1944 р. в УРСР було запроваджено карткову систему, яка не забезпечувала повноцінного харчування професорсько-викладацьким кадрам, але надала змогу отримувати продукти в мінімальній кількості. Продовольча диктатура завжди розглядалася партією як засіб повного контролю над масами. Для міського постачання в післявоєнний період був характерним дефіцит товарів. У містах мали місце величезні черги за хлібом, бракувало цукру та інших продуктів харчування.

Норми постачання за картками були диференційовані за соціальновиробничим принципом. Інтелігенція, до якої і належав весь склад професорсько-викладацьких кадрів належала до невиробничого прошарку населення, тому займала дещо гірше становище у радянській соціальнорозподільчій ієрархії.

Існувало кілька видів карток: робітничі картки І і ІІ категорій, спеціальні картки для службовців, а також талони на дітей і утриманців. Альтернативою картковій системі і закритому розподілу були також державні комерційні магазини, в яких можна було купувати товари без карток, але за більш високими цінами, що було, по суті, державною спекуляцією. Товари широкого вжитку мило, сіль, сірники тощо були також майже недоступними для пересічного городянина. Централізований розподіл товарів безпосередньо впливав на формування соціальної ієрархії всередині суспільства. Найвищі сходинки займали представники партійної радянської верхівки.

Науково-педагогічна інтелігенція, як правило, отримувала картки ІІ категорії. Норми відпуску продуктів за цими картками різнилися, наприклад, тим, що денна порція хліба за карткою І категорії становила 800 грамів, а ІІ-ї лише 600. Ціни на карткові продукти були порівняно низькими і фіксованими. Щодо інших продуктів, то викладач вищого навчального закладу, наприклад, міг отримати щомісяця на одну особу: м'яса 180 гр., жиру й цукру по 400 гр., круп і макаронних виробів 1 кг 200 гр. Ці продукти не вирішували проблеми скрутного матеріального становища, але певним чином підтримували прожитковий мінімум. До того ж, продукти видавали лише персонально, водночас багато науковців мали родини. Тільки штатні викладачі стаціонару отримували хлібні і робітничі картки . Якщо викладач переходив на погодинну оплату праці, він втрачав право на картки.

За даними Наркомату освіти УРСР постачання студентів і професорсько-викладацького складу педагогічних інститутів більшості областей УРСР перебували у незадовільному стані. Як показав аналіз, торгівельні організації видавали продовольчі товари у зменшених проти встановлених норм розмірах, нерегулярно отоварювали картки сухого пайка . Наприклад, при відвідуванні квартир науково-педагогічної інтелігенції працівниками соціального забезпечення та в розмові з ними було виявлено, що педагоги мають надзвичайно незадовільні матеріальні умови, особливо щодо продуктів харчування.

Реальний стан продовольчого забезпечення науково-педагогічної інтелігенції відображений у численній кореспонденції тих років. Наприклад, у процесі перегляду цензурою поштової кореспонденції, яка надходила з м. Харкова, було виявлено 80 листів студентів, в яких описувались матеріально-побутові умови життя викладачів та студентів. Так, одна зі студенток повідомляла: «Ти не можеш собі уявити, як я розчарована у навчанні і в усьому на світі. Адже ці представники високого становища в суспільстві у нас в інституті голодні, як вовки. Взяти хоча б наших викладачів німецької мови. ...Зараз їм доводиться стояти у черзі за 500 грамів хліба, так само, як і студентам». Отже, замість плідної науково-педагогічної роботи освітяни змушені були простоювати в чергах для того, щоб не померти від голоду.

Як засвідчують архівні матеріали, непоодинокими були перебої з постачанням продуктів за картками серед інтелігенції. Так, у доповідній записці про роботу Вінницького державного педагогічного інституту наголошувалось: «Студенти і професорсько-викладацький склад не одержують хліба по 1-2 дні, не дивлячись на те, що інститут своїм транспортом возить борошно на хлібний завод безкоштовно. Професорсько-викладацький склад за січень-лютий 1945 р. зовсім не одержав борошна, крупи і жирів, що дуже позначилось на їх матеріальному становищі» .

Додатковим джерелом харчування для науково-педагогічної інтелігенції були базари і комерційні магазини, які торгували продуктами харчування за підвищеними цінами. Нестача продуктів харчування та промислових товарів, дорожнеча та низька якість продукції призвели до різкого росту спекуляції у всій Україні. Наприклад, професор Н. Грачов, який переїхав в Одесу у 1945 р., описував місто так: «.Я ніколи не думав, що місто, яке має 20 вузів і багато різних культурних закладів, так мало схоже на культурний центр. Як було до війни, я не знаю, але зараз над усім тут літає дух торгашеської психології, вона не тільки на базарі, у взаєминах людей, вона відчувається і панує в державних установах. Торгаші, хабарники на кожному кроці. Побутове обслуговування все в руках торгашів. Я не веду мову про приватний бізнес, це природно, а про наші державні і кооперативні організації. Наведу приклад: на свою зарплату викладач вузу може відремонтувати калоші. Ремонт кожної пари в державній майстерні коштує 300-400 руб. і так все інше».

Зважаючи на те, що у післявоєнні роки в магазинах частими були перебої з продуктами харчування, більшість представників професорськовикладацького складу намагалися мати індивідуальні городи. Вони були змушені вирощувати картоплю, квасолю, овочі, так як продуктове забезпечення не давало змоги нормально прохарчуватися. Наприклад, професор Харківського сільськогосподарського інституту І. Яхонтов у перші післявоєнні роки, не одержуючи хліба, харчувався лише овочами та квасолею з власного городу. Городництво стало підтримкою у напівголодному існуванні для багатьох представників науково-педагогічної інтелігенції. Загалом, продуктове забезпечення науковопедагогічної інтелігенції у повоєнний період було вкрай незадовільним та не відповідало їхнім життєвим потребам.

Поряд з цим, розглядаючи питання забезпечення науково-педагогічної інтелігенції промисловими товарами в 1945-1955 рр., спостерігається тенденція незадовільного забезпечення товарами даної категорії. У довоєнний період до галузі легкої промисловості УРСР входило 501 підприємство, а потужність галузі становила понад 1,3 млрд руб. За час війни 491 підприємство було виведено з ладу. З огляду на те, що протягом війни основні зусилля країни було спрямовано на військові потреби, легка промисловість була настільки нерозвинена, що будь-які товари широкого вжитку ставали дефіцитом. Велика кількість речей для задоволення елементарних побутових потреб (посуд, відра, голки, шкарпетки, сірники, ножиці, мило тощо) не вироблялась або виготовлялась у мізерних кількостях.

Якість товарів, що доходили до середнього споживача, залишалася дуже низькою. В умовах відсутності конкуренції, матеріальних стимулів і «всеядності» покупців, брак у виробництві товарів широкого вжитку сягав великих розмірів і був неминучим. Така ситуація зайвий раз підтверджує, що у наміри влади не входило покращення рівня життя громадян, бо саме «якість споживчих товарів засвідчує реальне, а не декларативне ставлення до людини» .

В країні протягом всього повоєнного десятиліття існували перебої з одягом та взуттям для населення, промислові товари, як і продукти харчування, видавали по картках. Якщо продукти харчування з перебоями, але видавали населенню, то непоодинокими були випадки, коли промислові товари за картками зовсім не отоварювали. Це, у свою чергу, створювало не тільки важкі, але і недопустимі умови життя та науково-педагогічної діяльності для викладачів. Більшість викладачів не мали засобів гігієни, належного одягу тощо. Після війни існував розподіл дефіцитних промтоварів (взуття, галоші, готовий одяг, білизна тощо) за талонами, що видавалися професорсько-викладацьким кадрам профспілковими організаціями ВНЗ. На думку дослідниці Н. Лебіної: «Голодранство» інтелігенції посилювалось завдяки нормам розподілу в матеріальній сфері, які діяли на той час.

Після завершення війни науково-педагогічна інтелігенція особливо гостро потребувала соціального захисту. Серед інших груп населення люди інтелектуальної праці зубожіли найбільше. Одяг науковопедагогічної інтелігенції за період військового часу катастрофічно обносився. За даними Наркомату освіти, щодо матеріальних умов для студентів та професури, було зазначено, що серед них є велика кількість інвалідів війни та осіб, реевакуйованих зі східних областей СРСР, які відчувають гостру потребу в одязі, взутті та білизні.

Одяг, крім того, що був дефіцитом, коштував дорого. Гарно вдягтися могли лише окремі групи населення найвищі партійні керівники й передовики виробництва. Потрібно зазначити, що перед проблемою пристойно вдягнутися постали навіть керівники складу Народного Комісаріату освіти начальники управлінь та відділів, не кажучи вже про основну масу населення УРСР. Наприклад, в одній з довідок зазначалось: «Тільки в 1943 р. за допомогою РНК УРСР ми видали декому з них піджаки та штани з числа американських подарунків, але оскільки ці речі були вже поношені, то зараз вони зовсім зносились і стали непридатними» . Протягом перших післявоєнних років студенти та викладачі в основному були одягнені у солдатські гімнастерки, чоботи та шинелі.

Для того, щоб покращити зовнішній вигляд професорсько-викладацького складу ВНЗ, у 1945 р. було виділено фонди промислових товарів для викладачів. Як правило, фонди, за якими надавались товари для професорсько-викладацьких колективів, а особливо одяг і взуття, складались з гуманітарної допомоги або, як тоді її називали, «американських подарунків», що їх надавала Адміністрація допомоги і відновлення Об'єднаних Націй (ЮНРРА). Ця організація була заснована країнами антигітлерівської коаліції для надання економічної та соціальної допомоги країнам, які були окуповані німецькими військами в період Другої світової війни. Станом на 1 червня 1947 р. за програмою ЮНРРА УРСР одержала на суму 16 524,5 тис. доларів США промислових товарів і сировини. Крім того, ЮНРРА своїм транспортом доправила в УРСР 3482 т одягу та взуття, зібраних у США товариством «Рашен-Реліф» для допомоги постраждалим від війни. Здебільшого ці фонди складалися з вживаного одягу та взуття. Ці речі дещо покращували забезпечення науково-педагогічної інтелігенції УРСР одягом та взуттям. У зв'язку з припиненням діяльності ЮНРРА з грудня 1946 р. в листопаді цього ж року припинилась і допомога. Взуття та білизна з фондів подарунків з-за кордону надавались університетським колективам, які були підпорядковані Міністерству вищої освіти СРСР професорсько-викладацькі кадри республіканських ВНЗ у цьому відношенні були забезпечені найгірше.

Скасування карткової системи призвело до ще більшого загострення ситуації на ринку промислових товарів. Особливо великі черги з'явилися біля універмагів. Так, як зазначалось 15 квітня 1950 р. в газеті «Радянська Україна» у Києві по вул. Леніна, 2 щодня до відкриття центрального універмагу збиралася черга понад 200 осіб. У 1947 р. вийшла постанова Ради міністрів СРСР №3867 «Про норми продажу продовольчих та промислових товарів». Відповідно до неї встановлювались такі граничні норми відпуску промислових товарів в одні руки: бавовняні тканини 6 м; нитки 1 коток; панчохи-шкарпетки 2 пари; взуття шкіряне, текстильне, гумове по 1 парі кожного; мило господарське 1 кусок; мило туалетне 1 кусок; сірники 2 коробки; керосин 2 л.

Одяг переважної більшості науково-педагогічної інтелігенції у досліджуваний період не відрізнявся особливим стилем і вишуканістю. Післявоєнна повсякденність запам'яталася сучасникам в сіро-зеленому кольорі шинелей і гімнастерок. Непоодинокими були випадки, коли необхідне вбрання перешивали зі старих залежаних речей, постільних простирадл, чоловічих піджаків і брюк, власники яких не повернулися з війни.

З наведених даних видно, що соціальна політика в УРСР у другій половині 40-х першій половині 50-х рр. ХХ ст. була неоднозначною. Винагорода за науково-педагогічну працю професорсько-викладацьких кадрів УРСР протягом 1945-1955 рр. зростала, однак це не давало реальних можливостей для забезпечення всього необхідного. Карткова система, яка діяла в УРСР з 1944 р. до 1947 р., не забезпечувала повноцінного харчування професорсько-викладацьким кадрам, але надала змогу отримувати хоча б якісь продукти. Дефіцит якісних товарів народного споживання й недоліки в організації торгівлі і сфери послуг, громадського харчування відбивалися на добробуті, комфорті, і, зрештою, на настроях професорсько-викладацьких кадрів, їхній педагогічній і науковій активності.

Протягом 1945-1955 рр. виробництво товарів щоденного вжитку в УРСР було організовано в мізерних обсягах. У республіці, як і в цілому в СРСР, панував залишковий принцип виділення ресурсів для розвитку матеріально-побутової сфери. Забезпечення науково-педагогічної інтелігенції продовольчими та промисловими товарами в післявоєнний період було вкрай незадовільним.

Науково-педагогічна інтелігенція повинна була відпрацювати відведені години у ВНЗ, обов'язково брати участь у політико-агітаційних зборах, вистояти величезні черги у магазинах, не відволікаючись, щоб не пропустити когось без черги. Черги в післявоєнний період стали ознакою епохи. Через скрутне матеріальне становище та гострий дефіцит, що прогресував у країні, придбати більшість необхідних товарів було проблематично, що викликало невдоволення в професорсько-викладацькому середовищі.

Не можна всебічно висвітлити рівень і якість життя тогочасної науково-педагогічної інтелігенції, не розглянувши житлового питання, що включає в себе наявність житлової площі, умови, якість, квадратуру, зовнішнє і внутрішнє оформлення.

У перші повоєнні роки для більшості інтелігентських родин гострою залишалася житлова проблема. Після війни в умовах інтенсивної міграції, приросту міського населення, який значно перевищував динаміку зростання кількості житлової площі, проблема забезпечення житлом набула особливого гостроти. На всій території України відбувались бойові дії, було зруйновано сотні населених пунктів, знищено 40 млн м житла 50% попереднього житлового фонду, майже 10 млн осіб залишилися без даху над головою. Загальний стан був надзвичайно злиденним: розруха, голод, чимало людей жили в бараках, землянках, пристосованих під житло виробничих спорудах, нерідко без найнеобхідніших для існування речей. Після війни лише незначна кількість приміщень житлового, громадського та комунального призначення була придатна до користування. Тому головна увага зосереджувалась на ремонті наявного житлового фонду та відбудові зруйнованих будинків. У міру розвитку будівельної індустрії велось спорудження й нового житла.

У роки війни більша частина професорсько-викладацького складу ВНЗ УРСР перебувала на фронтах або була евакуйована у тил країни. За лінією фронту залишилися домівки та майно. Після закінчення бойових дій професорсько-викладацькі кадри поспішали повернутись у свої будинки. Як і весь український народ, науково-педагогічна інтелігенція, повертаючись у власні будівлі, спостерігали лише руїни. Майно, яке залишалось до війни, було або пограбоване німецькими військовими та населенням, яке залишилось в окупації, або знищене під час бомбардувань.

По війні було встановлено основні норми житлової площі для населення УРСР, які дещо відрізнялись залежно від міри руйнувань. Для кожної людини у перші післявоєнні роки допускалось мати не більше 6 м2 житлової площі, але в середньому ця цифра становила 4 м2.

Індивідуальна квартира для професорсько-викладацьких кадрів на рубежі 40-50-х рр. ХХ ст. у Києві була явищем рідкісним, водночас ставши нормою для партійно-радянської еліти. Письменник А. Дімаров відзначав: «На професорській колонії, тепер професурою і не пахло. Всі особняки захопили відставники від майорів аж до генералів, які щільно обсіли міста України. Їх охоче приймало начальство, надаючи поза чергою квартири, будинки, щедро нарізаючи землі під забудову команда на це, либонь, надійшла з самої Москви, без команди з Москви ніхто в той час не смів і дихнути».

У 1946 р. вийшов наказ «Про збереження за науковими працівниками на 1947 р. права користування додатковою житловою площею». До списків наукових працівників, які мають право на додаткову житлову площу, включались дійсні члени і члени-кореспонденти Академії наук СРСР, сільськогосподарських наук імені В. Леніна і академії архітектури СРСР, особи, які мали науковий ступінь доктора або кандидата, наукові співробітники ВНЗ і науково-дослідних установ, які мають звання професора, доцента чи старшого наукового співробітника. Науковопедагогічній інтелігенції надавалося право на додаткову житлову площу не менш як 20 м Насправді більшість законопроектів у післявоєнний період залишались на папері, що ілюструє велика кількість листів, заяв, прохань про вирішення житлової проблеми у колах науково-педагогічної інтелігенції.

Не маючи власного житла, а також змоги його отримати, досить часто викладачам ВНЗ доводилось роками жити в місцях, які не були пристосовані для нормальної життєдіяльності педагогів та їхніх родин.

По закінченню війни тривала практика так званого ущільнення житла, суть якої полягала в тому, що до власників окремих впорядкованих квартир підселяли інших мешканців, тобто створювали комунальні квартири. Російська дослідниця соціальної історії Н. Лебіна зазначає, що комуналка це, перш за все, дивне товариство, незрозуміло за яким принципом змушених разом проживати людей. Сусіди тут не пов'язані ані загальною сферою трудової діяльності, як в гуртожитку, ані хворобою, як у лікарні, ані віком, як у дитячому будинку, ані навіть злочином, як у в'язниці. Скупченість у комуналках породжує стреси та підвищену агресивність . Після війни більшість населення УРСР проживало в комунальних квартирах, де на сім'ю, як правило, надавалась одна кімната, а кухня, ванна, туалет були спільними. «Іноді кімнати не мали перегородок, і окремі сім'ї відмежовувались лише простирадлами, які звисали зі стелі», відзначає Дж. Госкінґ. У комунальних квартирах формувалось та підтримувалось почуття колективізму, яким так пишалася радянська держава.

Значна частина викладачів ВНЗ проживала саме у комунальних квартирах. Внаслідок «ущільнень» побутові умови життя науковопедагогічної інтелігенції погіршувались. Не було змоги вести наукову роботу в домашніх умовах, цей факт негативно впливав на науковопедагогічну активність.

У другу післявоєнну п'ятирічку в країні було відновлено певний статус рівноваги в житловому фонді. Так, одним квартири було повернуто, у інших, навпаки, відібрано, звинувативши у незаконному захопленні. Більшість населення, втомившись і втративши надію на повернення довоєнної житлової площі, погоджувалось на будь-яке житло, що його надавали квартирні організації заміть довоєнного. Потрібно зазначити, що здебільшого такий обмін не був рівнозначним. Житлова проблема в УРСР залишалася досить гострою і в 50-х рр. ХХ ст., коли почалося масове житлове будівництво.

Надії науково-педагогічної інтелігенції країни на те, що по завершенні найтяжчих 40-х рр. житлове питання буде вирішене, не виправдались. У повній мірі не було вирішено житлову проблему серед професорськовикладацьких кадрів ВНЗ і в 50-ті рр. У республіці темпи зростання житлового фонду відставали від зростання міського населення, а середня житлова площа на одну особу в 1955 р. становила лише 6 м такий показник був в 1,5 рази нижчим від встановленої санітарної норми.

Хатня обстановка тих представників науково-педагогічної інтелігенції, кому пощастило отримати житло, була досить скромною. Післявоєнне життя науково-педагогічної інтелігенції країни мало багато побутових проблем, не вистачало домашнього начиння (каструль, чайників, ложок, виделок тощо). Меблями, як правило, слугували дошки, ящики, різні будівельні матеріали на них спали, їли, працювали. Так, М. Нечиталюк, відвідавши квартиру відомого вченого і викладача української літератури КДУ ім. Т. Г. Шевченка М. С. Шаховського, згадував: «Він посадовив мене на якийсь ящик, бо меблів не було жодних, крім ліжка». Відсутність нормальних житлових умов доповнювалась майже повним браком елементарного хатнього начиння.

Науково-педагогічній інтелігенції довелось розпочинати мирне життя у складних умовах повоєнної розрухи. Міста були позбавлені нормального водопостачання і електроенергії, більшість з них не мали каналізаційної системи. Одна з невирішених соціально-побутових проблем полягала в тому, що основний склад учених не був належним чином забезпечений житлом. У цей час викладачам та їхнім сім'ям доводилось шукати притулку у родичів, жити на горищах тощо. Через дефіцит житла одна частина викладачів змушена була оселятися на своїх робочих місцях в аудиторіях, лабораторіях та інших приміщеннях ВНЗ.

Науково-педагогічна інтелігенція Української РСР другої половини 40-х першої половини 50-х рр. змушена була жити в умовах, що не задовольняли нормальної життєдіяльності, не надавали засобів для ведення наукової роботи в домашніх умовах та відпочинку після важкого робочого дня.

Хоча протягом 1945-1955 рр. рівень і якість життя науковопедагогічної інтелігенції поліпшувались, водночас, цей процес відбувався занадто повільно. Споживчий ринок насичувався вкрай незадовільно. Більшість представників науково-педагогічної інтелігенції були змушені витрачати велику кількість часу задля того, щоб «дістати» необхідне, що позначалось на їх фізичному та моральному здоров'ї. Найкраще міг влаштувати своє життя, кар'єру і побут той, хто був здатний завести потрібні знайомства, «домовитися» з важливими особами, а іноді й збрехати, звести наклеп або зрадити.

Загалом, матеріально-побутове становище науково-педагогічної інтелігенції в Українській РСР в післявоєнне десятиліття було складним. Причинами низької якості життя інтелігенції УРСР були наслідки війни, пріоритетний розвиток важкої промисловості та військових програм, нехтування соціальною сферою з боку держави.

Незадовільне матеріальне становище та брак більшості життєво необхідних товарів знижували рівень і якість життя педагогів. Влада, намагаючись зрівняти всі соціальні групи населення на побутовому рівні, внесла загострення боротьби за існування, за право їсти та володіти найнеобхіднішим. В Україні було створено систему централізованого розподілу, що зробило можливим маніпулювати людьми. Водночас, не можна стверджувати, що владні структури не намагалися розв'язати матеріально-побутові труднощі та не звертали уваги на становище викладачів, але цей процес проходив надто повільно, що впливало на самопочуття і настрої останніх. Цінність особи, комфорт і зручність її існування не розглядалися владою як першочергові завдання. Між декларованими соціалістичними гаслами, які виголошувались з трибун і друкувались на шпальтах газет, та умовами життя науково-педагогічної інтелігенції пролягала нездоланна прірва. Висловлювати невдоволення було небезпечно, адже критика влади розцінювалась як «ворожі прояви», відтак більшість представників науково-педагогічної інтелігенції мовчки переживали весь тягар матеріальної скрути.

3. Морально-психологічний стан викладачів

Морально-психологічний стан людини не є відірваною частиною від реальних проявів життя, не може розглядатися ізольовано від соціальноекономічних умов, у яких проходить діяльність особи. Друга світова війна стала визначною подією в житті всього українського народу. Події війни змінили життя багатьох, примусили переглянути систему попередніх цінностей, відмовитись від ілюзій минулого і навчитися жити за новими законами. Війна не тільки призвела до величезних людських і матеріальних втрат, вона вплинула на свідомість, морально-психологічний стан мільйонів людей. Після війни українське суспільство, як і все радянське, стало іншим. За оцінкою Є. Зубкової, це було суспільство, що вийшло із війни, а разом з ним прийшли нові механізми суспільної поведінки, зміна почуттів і настроїв людей. Зрозуміло, що без усвідомлення феномену війни, який увійшов у моральні орієнтири поколінь, не зрозуміти всієї післявоєнної історії та механізмів формування суспільної думки.

З фронту повернулись люди, які пройшли пекло кривавих боїв, пережили біль втрати рідних, щоденні картини смерті. Не менших випробувань зазнали й ті, хто перебував на окупованій території, а також у тилу. Беззаперечно, що на свідомості цих людей позначились зовнішні ознаки, де саме вони перебували під час війни. Слід визнати, що нещадна окупаційна політика мала позитивні моменти для комуністичної влади. І. Верба, пишучи про діяльність викладачки Київського університету в окупованому місті Н. Полонської-Василенко, зазначає: «Кінець війни і вражаючі успіхи радянської армії викликали в середовищі викладачів прокомуністичні симпатії, почався процес політичного хитання. На цьому тлі посилився тиск німецько-гітлерівських каральних органів...» .

Разом з тим війна сприяла переосмисленню попередніх комуністичних поглядів у суспільстві, особливо серед тієї частини, яка мала змогу побачити життя в країнах Європи. Усі вони зазнали чужих для системи ідеологічних впливів. «Контраст між рівнем життя в Європі і у нас, контраст, з яким зіткнулись мільйони людей, що воювали, був моральним і психологічним ударом», згадував відомий радянський письменник К. Симонов . Влада з підозрою ставилась до кожного, хто на деякий час вийшов з-під контролю радянської ідеологічної машини. Уже в останні дні війни сталінський режим за будь-яку ціну намагався відновити тотальний контроль над свідомістю, встановити певний бар'єр між радянською дійсністю й рештою світу. Екстремальність військового буття пробудила в людині можливість варіативно мислити, критично оцінювати ситуацію, порівнювати і вибирати рішення саме в цій можливості крилась потенційна загроза для режиму, який розраховував, по суті, на суб'єкта, який мислить в обмежених рамках дозволеного.

Без сумніву, що війна внесла свої корективи у морально-психологічний стан професорсько-викладацьких кадрів ВНЗ: з'явилося прагнення самостійно осмислити пережите за роки війни і все, що відбулось у суспільстві у передвоєнні роки, запанувала надія на краще життя. Як зазначив Д. Волкогонов: «Сталін відчував, що після закінчення війни у народі, і особливо серед інтелігенції, з'явилось ледь помітне, але реальне очікування змін. Війна якось розкріпачила людей.».

З закінчення війни влада поступово відновлює контроль над суспільством. Пропагандою, численними ідеологічними кампаніями, репресіями вона намагається поширити моральні цінності, соціальні установки, мотивацію населення відповідно до офіційної ідеології. Стратегічний курс партійно-державного управління економікою, культурою, ідейно-політичним, духовним життям в УРСР, як і в інших республіках СРСР, у перші повоєнні роки полягав у зміцненні сталінського тоталітарного режиму з допомогою однопартійності, нетерпимості до інакомислення і плюралізму думок, постійного ідеологічного тиску на всі сфери культурного життя, особливо на творчу інтелігенцію, застосування насилля і репресій проти прогресивних сил, зауважує В. Юрчук.

Науково-педагогічна інтелігенція повинна була стати тим ланцюгом, який би зв'язував та поширював у середовищі молодого покоління студенства стереотипи комуністичного нігілізму. Влада завжди вважала інтелігенцію дзеркалом суспільної думки і з допомогою інтелектуалів формувала цю думку на свою користь.

Період другої половини 40-х першої половини 50-х рр. займає особливе місце в радянській історії, тому що в психології суспільства відбулись значні зміни, пов'язані з формуванням особливих настроїв. Більшість з них пов'язані з надією на пом'якшення політичного режиму, яка проте виявилась ілюзією. Як і все суспільство, представники науковопедагогічної інтелігенції очікували, що після завершення війни відбудеться пом'якшення режиму. Доктор історичних наук І. Рибалка, який працював у ХДУ ім. О.М. Горького, згадуючи про ті роки, зазначав: «Всі сходилися на тому, що по війні будемо жити заможніше, вільніше, краще». Війна посилила відчуття національної єдності, патріотизму, оптимізму щодо майбутнього. Можна з впевненістю стверджувати, що війна дещо лібералізувала морально-психологічні настанови науково-педагогічної інтелігенції. Це, зрозуміло, йшло в розріз з генеральною лінією партії.

Оптимізм і надія на краще життя створювали особливу післяпереможну атмосферу в суспільстві. Як згадував аспірант академіка М. Возняка стосовно післявоєнних подій: «Спочатку це була велика віра і надія на правильну національну політику влади і уряду. З 1946 року наступив період поступового розчарування й боротьби за виживання... навіть у формі обов'язкових для тих часів подяк на честь “вождя пролетаріату”».

На тлі ейфорії від перемоги владні структури одразу розпочали «виховання» та «перевиховання» науково-педагогічної інтелігенції. Й. Сталін прагнув здійснити нову тотальну психологічну мобілізацію. Необхідно було витравити «буржуазний душок», привнесений у суспільство під час контактів радянських людей з іноземцями у звільненій Європі. Головна мета вбачалася в тому, щоб відновити такий моральний стан суспільства, а особливо серед інтелігентських кіл, який не буде загрозою для системи.