Політика земельних надань Ягеллонів на українських землях Великого князівства Литовського: історіографія проблеми

Анотація

У статті проаналізовано наукові праці, в яких порушуються аспекти політики земельних надань Ягеллонів на українських землях Великого князівства Литовського у контексті взаємовідносин влади і населення середини XV -- 60-х років XVI ст. Відзначено залежність активізації досліджень указаної проблематики та литуаністичних студій загалом від звернення до проблем археографії та публікації джерел -- Литовської метрики.

Ключові слова: Велике князівство Литовське, шляхта, земельні надання, соціально-економічний розвиток, Литовська метрика.

Аннотация

В статье проанализированы научные работы, в которых рассматривается политика земельных пожалований Ягеллонов на территории украинских земель Великого княжества Литовского в контексте взаимоотношений власти и населения середины XV -- 60-х годов XVI в. Отмечена зависимость исследований указанной проблематики в целом от активизации публикации источников -- Литовской метрики.

Ключевые слова: Великое княжество Литовское, шляхта, земельные предоставления, социально-экономическое развитие, Литовская метрика.

Annotation

The investigation analyzes the scientific works, devoted the policy of Jagiellonian land granting on the Ukrainian lands of the Grand duchy of Lithuania in the context of relations between the government and the society from mid 15th to 60-s of the 16th century. It is stated that research problems and Lithuanian studies generally depends from activity of publication the Lithuanian Metrica.

Keywords: Grand duchy of Lithuania, nobles, land granting, socioeconomic development, Lithuanian Metrica.

У XV ст. більшість українських (Волинь, Київщина, Сіверщина, Східне Поділля) земель остаточно увійшли до складу Великого князівства Литовського (далі -- ВКЛ). З приходом у 1440 р. до влади короля польського і великого князя литовського Казимира у ВКЛ майже на півтора століття утвердилася влада династії Ягеллонів -- «Pax Jagiellonica». За кілька століть історіографічного процесу історія ВКЛ доби Ягеллонів вивчалася під кутом зору різних наукових шкіл, а тематичне і проблемне розмаїття набуває дедалі більших обертів. На сьогодні більш-менш активно приділяється увага висвітленню політичної складової проблеми. Наприклад, 2006 р. український історіограф В. Василенко узагальнив досвід вивчення політичної історії ВКЛ до Люблінської унії у східнослов'янських історіографіях XIX -- першої третини XX ст.1 У сучасних литуаністичних студіях хоча і намічається тенденція до розширення та поглиблення окремих дослідницьких тем, політична і тісно пов'язана з нею правова історія продовжують залишатися домінантними. Натомість розробка економічних питань розвитку будь-якої держави складає одну із ключових домінант у комплексному вивченні її історії. На початку XX ст. відомий фахівець з соціально-економічної історії ВКЛ М. Довнар-Запольський у своїй фундаментальній роботі про державне господарство ВКЛ доби Ягеллонів зазначав, що «руська історична наука до останнього часу мало приділяла уваги саме цим питанням...», і «цей недолік з особливою силою відчувається наразі, коли загальний погляд на історичну науку висунув на перший план питання економіки.». Слова ученого залишаються актуальними і нині. Тому звернення до питання аналізу політики земельних надань Ягеллонів, а також взаємовідносин влади і населення у площині поземельних відносин, загалом не викликають сумнівів у важливості та актуальності для сучасної історичної науки і литуаністики зокрема. Перший крок у розв'язанні означеної наукової проблеми автор намагатиметься зробити на прикладі українських земель ВКЛ.

Питання політики земельних надань Ягеллонів на українських землях ВКЛ, як предмет спеціального дослідження, не піднімалося жодним істориком як у минулому, так і на сучасному етапі литуаністичних студій.

Загалом, попри зростаючий інтерес у сучасних дослідників до історії ВКЛ, ще низка тем залишається поза увагою істориків, а колись підняті важливі проблеми вимагають доопрацювання та суттєвого перегляду з позицій сучасних методик та дослідницького інструментарію. З іншого боку, вченим бракувало повних даних чи доступу до джерел, без чого неможливо об'єктивно і виважено проводити дослідження у сфері економічної історії.

З огляду на це звернемося до досвіду вивчення питань економічної складової історії ВКЛ. Для цього проаналізуємо доробок учених у галузі економічної та тісно пов'язаних із нею соціальної та правової історії ВКЛ доби Ягеллонів. Звернення до означених складових історичної науки зумовлене, перш за все, включенням кола питань дослідження політики земельних надань Ягеллонів на українських землях ВКЛ у комплекс указаних галузей, і, по-друге, самі джерела (у нашому випадку основне -- Литовська метрика) дослідження містять відомості міждисциплінарного характеру. Наприклад, досліджуючи ґенезу становлення шляхетського стану у ВКЛ, учені звертаються і до правових, і до економічних, і до соціальних аспектів проблеми. Відзначимо, що шляхетська проблематика органічно виходила із питань політичної історії ВКЛ, вона ж невід'ємно червоною ниткою проходить у решті напрямів литуаністичних студій.

Наявні у розпорядженні дослідників хроніки та літописи про події XVXVI ст., на жаль, не містять відомостей про систему земельних відносин у ВКЛ та відповідної політики литовських правителів у цій сфері економіки країни. В окремих із таких хронік лише побіжно згадуються сюжети про щедрість роздач великими князями литовськими маєтків шляхті ВКЛ. Про це, зокрема, згадував у своїй праці М. Довнар-Запольський, посилаючись на М. Стрийковського.

Наукового формату вивчення різних аспектів історії ВКЛ, у тому числі й її економічного блоку, набуло вже у XIX ст. Передусім це пов'язано із створенням у 60-х роках XIX ст. та наступною діяльністю Київської історико-юридичної школи, яка сформувалася із групи вчених на юридичному факультеті Київського університету Святого Володимира. Засновниками школи були професор кафедри законів державного благоустрою, декан юридичного факультету (1848-1861 рр.), згодом ректор університету (18621865 рр.) М.Д. Іванишев та його учні М.Ф. Владимирський-Буданов і Ф.І. Леонтович. До представників школи також належали Г.В. Демченко, О.О. Малиновський, М.О. Максимейко, М.М. Ясинський, О.Я. Шпаков (учні М.Ф. Владимрського-Буданова) та Ф.В. Тарановський (учень Ф.І. Леонтовича). Об'єднавчою основою школи стали вироблені спільні методологічні підходи та наукові інтереси щодо вивчення державних установ та права ВКЛ. У працях частини представників школи містяться важливі для нашого дослідження ідеї, гіпотези та сюжети, в яких частково звернено увагу до питань шляхетського землеволодіння у ВКЛ, у більшості випадків його правової складової.

Щодо порівняно нечисленних робіт, у яких досліджено землеволодіння, і котрі прислужилися автору з огляду на опредметнені в них загальні дослідницькі підходи, концептуальні ідеї та важливу для порівняльно-історичного аналізу фактологічну канву, потрібно назвати, зокрема, працю М. Владимирського-Буданова «Заставное владение», що була опублікована у 1911 р. як передмова до одного із томів Архіву ЮЗР. Автор цієї фундаментальної розвідки на широкій джерельній базі розкрив основні історикоправові аспекти функціонування та еволюції заставного володіння на українських землях ХУ-ХУІІІ ст. Він, зокрема, відзначив, що закон, згідно з яким шляхті дозволялося продавати лише третю частину родових маєтностей, а дві третини віддавати в заставу, був першочерговою умовою розвитку заставного права. В інших своїх працях учений торкався проблеми способів і напрямів формування різних форм землеволодіння у ВКЛ та місця у цьому процесі різних рівнів державної влади. Окремо слід виділити авторську концепцію М. Владимирського-Буданова про механізми колонізації південних рубежів ВКЛ, оприлюднену також в одному із томів Архіву ЮЗР.

Так, посилення ролі та збільшення обсягів приватного (шляхетського) землеволодіння М. Владимирський-Буданов пояснював браком засобів захисту країни ослабленою державною владою, перекладанням відповідальності за життя прикордонних замків у невмілі та корисливі руки місцевих старост, у результаті чого концентровані сили центральної влади здрібніли, поступово переходячи до приватних землевласників. Логічним у цьому контексті для ученого було твердження про стан вторинного запустіння півдня Русі (південне порубіжжя ВКЛ) у першій половині XVI ст. Приватне ж землеволодіння набувало поширення шляхом надання великими князями литовськими землі й маєтностей своїм підлеглим на умовних правах воєнної та інших служб. На місцях процес перетікання общинних прав на землю у руки приватних землевласників проходив під прямим контролем старост/ державців, які двояким чином скорочували общинні права: 1) шляхом часткового вичленення земель із общинного користування для приватної експлуатації; 2) шляхом стягнення доходу не у вигляді державного податку, а у формі приватної ренти із земель, що залишалися в общинному користуванні. До того ж нечітке розмежування общинної та приватної земельної власності від державної, на думку М. Владимирського-Буданова, давало підстави старостам/державцям привласнювати собі права на неї у широкому смислі (рухоме і нерухоме майно).

М. Владимирський-Буданов був солідарний із висновками інших дослідників у тому, що основним джерелом зростання приватного землеволодіння були пожалування державних земель приватним особам -- князям, панам і шляхті. Як підтвердження, він у своєму нарисі наводив окремі приклади таких земельних пожалувань, що виходили з-під пера великих князів литовських, починаючи від Казимира Ягеллончика і закінчуючи Сигізмундом ІІ Августом. Загальний висновок учений зводив до твердження, що державна общинна земля переходила у приватні руки без очевидної користі для колонізації порубіжних південних земель ВКЛ11. На нашу думку, дане твердження є дискусійним, що буде доведено на сторінках запропонованого дослідження.

Низку правових аспектів історії ВКЛ розробляв ще один із засновників київської історико-юридичної школи Ф. Леонтович (він також систематизував і видав кілька томів актів Литовської метрики з варшавських архівів). Так, учений, звертаючись до проблеми правового становища шляхти ВКЛ, виокремлював групи шляхти, які різнилися за своїми правовими та економічними можливостями. Економічний (майновий) достаток шляхти дослідник визначав насамперед фактом володіння землею, її площею та якістю. Вчений також виділяв такі форми шляхетського землеволодіння, як вотчина та вислуга. Він, варто зазначити, показуючи майнову диференціацію (основану на земельному факторі) усередині князівської групи, розрізняв князів удільних (головних і менших) та князів служилих (князів-повітників).

Чималий внесок у дослідження уставних земських грамот вніс М. Ясинський. Вперше провівши ґрунтовне вивчення правових аспектів функціонування обласних привілеїв, М. Ясинський, зокрема, підтверджував дію у ВКЛ «практики віддання міст та цілих волостей в управління з правомволодіння по приватному праві»14. У цей час паралельно з роботами М. Владимирського-Буданова та Ф. Леонтовича виходить праця О. Рембовського про чиншове землеволодіння у східноєвропейському регіоні. Автор, досліджуючи умови володіння землею підлеглих шляхті груп населення у Польщі та ВКЛ, класифікував чиншове володіння як володіння, що віддавалося «на милість». До того ж воно, а також «изменчивость повинностей и сборов, как то мы видели и на Западе, не могли обеспечить за земледельческими классами, составлявшими тогда самую большую рабочую силу, результатов их труда и вследствие того лишали землю самосильнейших стимулов из тех, которые содействуют культуре и увеличивают ее плодородность», внаслідок чого «оказалось полное истощение земли, постоянное увеличение залежей и грозящее владельцам земли полным разорением уменьшение ее доходности». Описана вище ситуація вимагала від влади ВКЛ прийняття низки заходів по негайному реформуванню аграрних відносин.

Поштовх до створення майбутніх ґрунтовних монографій авторства М. Любавського та М. Довнар-Запольського надали фундаментальні розробки з історії ВКЛ В. Антоновича. Він означив коло проблем, які у подальшому розробляли його учні чи послідовники. У нашому аспекті є важливі спостереження В. Антоновича стосовно загальновійськового зобов'язання литовської шляхти, яке давало їм перспективу отримання земельних володінь: «... исполнение военной повинности составляло первое и важнейшее условие земелевладения». Воєнна служба зем'ян та бояр винагороджувалася землею, яка йменувалася вислугою або вотчиною. Вислуга, за твердженням В. Антоновича, могла бути передана лише прямим спадкоємцям зем'янина або ж стороннім особам за заповітом, утім, самовільне здійснення з нею інших трансакційних процедур заборонялося й було можливим тільки з персонального дозволу великого князя.

В. Антонович також відводив вагому роль природно-географічному фактору на формування землевласницького статусу у певному регіоні. Так, на території відносно небезпечних північних частин повітів Київського воєводства формувався клас крупних і знатних зем'янських родів -- Балакир, Єськовичів, Лозків, Костюшковичів, Леньковичів, Кмітичів, Проскур, Горностаїв, Заморенків, Суринів, Полозовичів, Дашковичів, Тиш, Волковичів,

Лемешів, Немировичів, Дідовичів, Єльців та ін. Південні ж рубежі Київського воєводства мало приваблювали шляхту для освоєння та ведення своїх господарств, тому тут зустрічається лише кілька осілих зем'янських родів -- Дашковичі, Балакири-Служки, Єльці та ін. Відзначимо, що земський характер служби й землеволодіння ліг в основу праць інших дослідників.

Вагомий доробок з політичної і правової історії ВКЛ (не оминаючи і цікаві для нас сюжети шляхетського землеволодіння) залишив М. Любавський, а опублікована у 1892 р. його праця була однією із перших академічних робіт. Так, учений у своїй фундаментальній праці про територіально-адміністративний поділ та місцеве управління у ВКЛ, широко залучаючи документи Литовської метрики, приводив деякі приклади пожалувань землею та маєтностями шляхти ВКЛ представниками династії Ягеллонів. Утім, такі матеріали дослідник використовував у ракурсі дослідження та встановлення територіальної приналежності населених пунктів до певних адміністративних одиниць.

Коло питань, що є центром нашої уваги, не стало дослідницьким пріоритетом в указаній монографії М. Любавського, а також інших його працях. Утім, незважаючи на це, у серії своїх публікацій учений піднімав питання, які тим чи іншим чином торкалися системи служилого землеволодіння. Так, в узагальнюючій праці «Очерк истории Литовско-Русскаго государства до Люблинской унии включительно» (М., 1910. -- 376 с.) історик писав про те, що «земельні володіння середнього та рядового боярства залишилися під домініумом великого князя, котрий регулював володіння ними (боярськими маєтностями -- А.Б.) у своїх воєнно-політичних і частково фінансових цілях». Також вчений виділяв різні умови, на яких володіли землею литовські шляхтичі. Він, зокрема, вважав, що найбільш давнім типом шляхетського землеволодіння були фактичні володіння з дозволу чи пожалування великого князя. Такий тип володіння був спадковим і потомственним, а вже від кінця XIV ст. фактичне землеволодіння стало розділятися на різні види: «“вечистое”, т. е. неотъемлемое, при условиях службы, владение “отчинами, материзнами, выслугами и куплями”, “дочасные” земельные владения, на ленном праве».

Праці М. Довнар-Запольського «Государственное хозяйство Великого княжества Литовского при Ягеллонах. Т. 1» (другий том так і не вийшов друком, більш за все його окремі матеріали були опубліковані в інших працях ученого ) заклала низку теоретичних і практичних напрямів у дослідженні цілого комплексу питань організації та розвитку механізму державного господарства у ВКЛ періоду ХУ-ХУІ ст. Це і ґенеза прибутків, що надходили від судово-адміністративної діяльності самого великого князя, і державні маєтності, від експлуатації яких до скарбу йшла частина грошових та натуральних надходжень, і податкова система, і монетна регалія, і земські податки та повинності. Розв'язуючи загалом проблему джерел надходження коштів до державної скарбниці, учений тією чи іншою мірою торкався низки питань економіки ВКЛ як більш широкого спектру, так і специфічних форм та явищ, пов'язаних з нею.

У контексті дослідження політики земельних надань Ягеллонів на українських землях ВКЛ особливо цінними є напрацювання М. Довнар-Запольського про земські податки та повинності, викладені в окремому розділі вказаної книги. Учений розглядав систему земельних відносин між владою і населенням крізь призму прямого підпорядкування останнього службовим характером тримання, користування чи володіння землею. Згідно з його концепцією, населення ВКЛ, отримуючи від влади на різних умовах (умовного чи безумовного володіння) землю, зобов'язувалося відбувати земську (військову) службу: «будь-якого роду господарська данина є перш за все “жалованье” за минулу, поточну чи майбутню службу». У різних випадках додатковими умовами володіння землею могла бути різна комбінація сплати податків чи виконання інших, крім земської, видів служб. Відзначимо, що проблему земської служби у ВКЛ у контексті різних дослідницьких тем піднімало не одне покоління істориків. Так, у всіх без винятку працях з литуаністики, написаних наприкінці XIX -- початку XX ст., земська служба розглядалася в тих чи інших аспектах об'єкту дослідження. Дана проблематика не залишалася без уваги й у подальших студіях, а також посідає чільне місце на сучасному етапі розвитку литуаністики.

М. Довнар-Запольський також проаналізував різні форми служилого землеволодіння. Так, узагальнивши напрацювання своїх попередників -- В. Антоновича, М. Владимирського-Буданова та М. Любавського, учений відзначав, що тримання земель на умовах земської (військової) служби відноситься до двох умовних груп: 1) термінові та безтермінові тримання (до одного, двох і більше животів (пожиттєво), до волі і ласки господарської, на ленному праві, до очищення вотчини, на хлібокормління, «на поживенье», «до лепшего опатранья»; 2) вічні тримання, вотчини, купівлі та володіння за правом успадкування. Протягом правління Ягеллонів усі вище зазначені форми шляхетського землеволодіння мали місце на практиці, і кожна із них була пріоритетною у політиці земельних надань литовських правителів на певному проміжку часу, багато в чому залежачи як від внутрішніх, так і зовнішніх політичних факторів.

В інших своїх публікаціях (що не увійшли до першого тому аналізованої вище праці, і які, вочевидь, планувалися увійти до другого тому) М. ДовнарЗапольський продовжував розвивати окремі сюжети загальної проблеми державного господарства Ягеллонів. Зокрема, учений вивчав сільську общину у ВКЛ XVI ст., і, звісно, не міг оминути питання взаємовідносин селян з їхніми власниками на ґрунті земельних прав . Не менш важливе значення має дослідження М. Довнар-Запольського про українські староства у часи правління Ягеллонів. Важливі висновки історика стосуються частини питань, пов'язаних із розподілом повноважень представників великокнязівської влади на місцевому (воєводському чи повітовому) рівні та власне самого великого князя. Так, учений стверджував, що у компетенції воєвод чи старост перебувало вирішення всіх спорів, що стосувалися шляхетського землеволодіння, рівно й те, що місцеві урядники на практиці виділяли вільну на їх території землю і уводили шляхту у володіння маєтком чи землею. Такі повноваження урядники отримували від самого великого князя, оформлені окремими великокнязівськими розпорядними листами .

Українні староства у XVI ст. являли собою округ державної влади, що поступово відтісняв значення воєводств. Старости у своїх руках концентрували адміністративну і судову владу на відповідній території. Такі важливі староства були нечисельними. Наприклад, на українських землях ВКЛ було 6 на південному порубіжжі (Білоцерківське, Вінницьке, Житомирське, Канівське, Черкаське, а також Київське воєводство, що мало характер староства) та 3 на Волині (Володимирське, Кременецьке, Луцьке). Литовська влада, постійно потребуючи готівкових грошей, практикувала віддання у заставу указаних та інших більш дрібних староств, передаючи таким чином всю повноту державної влади старостам на час дії застави.

Досліджуючи повітово-сеймиковий устрій, медієвісти Іван Лаппо та Микола Максимейко також не оминали питань, пов'язаних із шляхетським землеволодінням. Зокрема, М. Максимейко дійшов висновку, що сейм ВКЛ був формою участі шляхетської верстви у функціонуванні верховної влади, і саме на сеймах визначалися обсяги земельних володінь, від кількості яких (служб) фіксувалося число озброєних вершників, що мали виставлятися до війська ВКЛ. Тим самим він, як й І. Лаппо, також підтримував твердження своїх попередників про земський характер шляхетського землеволодіння. Крім того, І. Лаппо відзначив, що утворення повітового сеймику стало частиною реформ 1565-1566 рр., які призвели до досить органічного з'єднання у 1569 р. ВКЛ із Польщею.

До інституту намісників/старост/державців Черкаського та Канівського замків у своїх розвідках звертався історик права А. Яковлів. Він, зокрема, у контексті розподілу владних повноважень між центральними та місцевими органами управління указує на часті зловживання місцевих урядників -- старост, у тому числі і під час уведення шляхти та міщан у володіння землею, що викликало невдоволення замкового населення, яке, вичерпавши легітимні способи вирішення конфлікту, вдавалося до повстань. Цим самим бачимо неспроможність центральної влади тримати під повним контролем урядування старост південних рубежів ВКЛ.

Наприкінці XIX ст. з'являються праці статистичного характеру й регіонального спрямування. Наприклад, у роботі такого напряму польського вченого О. Яблоновського розглянуто питання соціально-економічного розвитку Волині та Поділля XVI ст., а також опубліковано перші реєстри подимного податку Волинського воєводства відразу після його приєднання до Польщі.

Оціночні сюжети статусу української шляхти ранньомодерної доби представлені у фундаментальній роботі учня В. Антоновича М. Грушевського «Історія України-Руси», в якій ним підсумовано та синтезовано здобутки попередників. Даючи оцінку українській шляхті, М. Грушевський звернув увагу на те, що в другій половині XVI -- першій половині XVII ст. на території Правобережної і Лівобережної України, на відміну від західних українських земель, крім волинських князівств, було сформовано комплекс латифундій, в яких необмежену владу в своїх руках зосередили «ті “королевята” -- дідичні потентати й віце-королі, удільні князі нової генерації ... проти котрих правительственна власть, сойм, король -- були тільки порожніми словами без всякого майже реального значіння.» .

У радянській історичній науці шляхетська соціально-економічна проблематика тривалий час не становила предмет спеціальних досліджень. Якщо ще в 20-ті роки XX ст. ті або інші аспекти даної тематики знайшли своє відображення у низці узагальнюючих праць з історії ВКЛ та історичній періодиці (тут варто згадати статтю того ж М. Довнар-Запольського та маловідомого сучасним історикам білоруського дослідника А. Бурдзейка), то упродовж 30-50-х років вона фактично була викреслена з проблемного поля історичних досліджень. Лише з початком 1960-х років можна говорити про повернення історії ВКЛ і дотичних до нашої роботи питань у сферу наукових інтересів істориків. Хоча загалом можна стверджувати, що проблематика, пов'язана з вивченням питань шляхетського землеволодіння, в історіографії розроблена недостатньо. Про це красномовно свідчить як брак публікацій на цю тему, так і відсутність систематичної дослідницької роботи в зазначеній царині.

Із опублікованих праць вчених періоду дії НЕПу в СРСР варто виділити напрацювання А. Ясинського. Так, більш наближеним до нашої теми залишається комплексне джерелознавче вивчення А. Ясинським Книги данин Казимира Ягеллончика. Він так характеризував політику земельних надань великого князя: «... великий князь Казимир стояв на чолі феодальної монархії такого самого типу, як англонорманська монархія Вільгельма Завойовника і його найближчих наступників. Надання ґрунтів та інших джерел прибутків “до волі”, у вислугу і вотчину, на умовах служби; дозвіл на продаж та купівлю земель чи вислуг; примусова заміна одних ґрунтів на інші; жалуване право на заселення земель, а часом і вигнання людей з насиджених місць; підтвердження духовних записів; право господаря визначати долю вдів та сиріт; надзвичайно швидка мобілізація нерухомої маєтності та населення; звільнення від повинностей і заміна їх на грошові виплати -- ось про що в коротких рисах ті акти, які можна відзначити у Книзі данин і які наближують її до відомого ступеня до англонорманської “Книги Страшного суду”».

Заслуговує на увагу й окремий нарис вченого про формування земельних володінь представником урядовця середньої ланки. Історик, зокрема, проаналізував шляхи формування маєткового комплексу представника крупного землеволодіння у ВКЛ великокнязівського писаря Василя Павловича Любіча, котрий зробив кар'єру при дворі Казимира Ягеллончика. Писар набував свої володіння як у винагороду за свою службу (вислуги), так і шляхом успадкування маєтностей по батькові. Тут показано традиційні шляхи нарощування приватних землеволодінь у способи, визначені правовими нормами того часу й гарантовані уставними земськими грамотами. Утім, варто зазначити, що напрацювання А. Ясинського мають для наших студій насамперед джерелознавчу цінність.

Відзначимо, що лише окремі аспекти (нерідко на рівні ескізних згадок) шляхетського землеволодіння розглядалися у працях вчених-істориків радянського періоду В. Пічети, О. Барановича, І. Бойка, Д. Мишка, монографії яких виходили друком упродовж 50-60-х років XX ст. Роботи цих авторів торкалися питань соціально-політичних та соціально-економічних процесів, що мали місце на українських землях у XVI -- першій половині XVII ст. Зокрема, В. Пічета простежив вплив аграрної реформи на шляхетське землеволодіння. Згідно з висновками вченого, аграрна реформа Сигізмунда ІІ Августа не знайшла підтримки серед широкого кола литовсько-руської шляхти, оскільки аграрні перетворення досить болюче зачіпали її матеріальні інтереси. Окремо В. Пічета торкнувся проблеми реалізації норм волочної устави королеви Бони у теорії та практичній дії. Д. Мишко, О. Баранович та І. Бойко , попри ідеологічні рамки, за межі яких не міг вийти радянський історик-медієвіст, у своїх монографіях на основі великого фактичного матеріалу намагалися докладно висвітлити розвиток сільського господарства, ремесел, промислів, торгівлі, а також проаналізувати поземельні відносини різних груп населення.

Крім монографічних праць указаного періоду, соціально-економічна тематика репрезентована у статтях В. Пічети, Д. Похилевича, Ю. Юргініса, А. Грицкевича.

Певне пожвавлення у вивченні соціально-економічних сюжетів історії ВКЛ відбулося наприкінці 80-х років XX ст. і продовжує набувати перманентних обертів дотепер.

Джерелознавчий напрям у вивченні комплексу соціально-економічних проблем історії України раннього нового часу започаткував дніпропетровський вчений М. Ковальський, котрий сформував навколо себе групу молодих істориків-джерелознавців. Праці М. Ковальського дають уявлення про комплекс джерел архіву ВКЛ -- Литовську метрику і цінні саме з джерелознавчої точки зору.

Слушні висновки щодо формування крупного землеволодіння у ВКЛ зробив польський історик Г. Ловмянський. Так, за його даними, до кінця XIV ст. вислужених «навечность» володінь ще не існувало. Дана форма землеволодіння з'являється у наступному столітті, коли зростає потреба держави у масовому залученні шляхти до війська. У такому ж ключі зроблені висновки про крупне шляхетське землеволодіння у праці А. Вичанського. Чимало цінних теоретичних та концептуальних напрямів соціально-економічної історії раннього нового часу піднято та вельми доказово аргументовано у студіях інших польських авторів .

Відзначимо, що польська історіографія указаного напряму відзначається солідними напрацюваннями, перш за все географічно пов'язаними з територією Польщі. Утім, методологічні та концептуальні засади проведених польськими істориками досліджень мають неабияке значення для розуміння сутності проблем шляхетського землеволодіння періоду раннього нового часу на суміжних з Україною територіях, на яких відбувалися багато в чому подібні соціально-економічні процеси. У цьому контексті згадаємо кілька принагідних для нашої теми студій польських авторів.

Привертають увагу праці, в яких висвітлювалися проблеми реконструкції земельних володінь різних груп населення. Зокрема, Л. Поляшевський зробив реконструкцію шляхетського землеволодіння в межах Каліського воєводства у XVI ст., М. Біскуп -- Хелміньського та Мальборського воєводств у другій половині XVI ст., А. Мицьо -- міста Торуня у першій половині XVII ст. Окремі сюжети даної проблематики стосовно Київського воєводства другої половини XVI -- початку XVII ст. зібрані у праці В. Бобіньського.

Особливо потрібно вирізнити роботи польських істориків Х. Лашкевича та А. Пошьпєха, що є тематично близькими до даного монографічного дослідження і становлять неабиякий науковий інтерес як з огляду на можливість здійснення на їх основі порівняння моделей шляхетського землеволодіння в різних регіонах Речі Посполитої, так і аналізу застосованого істориками дослідницького інструментарію. Так, у монографії Х. Лашкевича досліджено торговельні операції із земельними володіннями хелміньської шляхти в другій половині XVII ст. Проаналізувавши операції обігу шляхетських земельних володінь в кількісних, цінових та антропологічних вимірах, автор дійшов висновку, що земля у той період ще не набула повною мірою товарного статусу, а обіг маєтностей здебільшого відбувався серед вузького кола родичів. А. Пошьпєх об'єктом свого дослідження обрав обіг шляхетських земельних володінь у Каліському повіті кінця XVI -- середини XVII ст. Аналізуючи зміни, що сталися в структурі землеволодіння каліської шляхти, вчений звернув увагу на дуже виразний регрес дрібношляхетської власності, поступове зростання значення власності шляхти середньої величини та динамічне зміцнення позицій крупної шляхетської власності.

Значний внесок польські вчені зробили в дослідження правових аспектів шляхетського землеволодіння. Приміром, питанням заставного володіння на польському праві присвятив свою монографію Я. Матушевський. Можна стверджувати, що вчені-правники Польщі приділяють значну увагу студіям з історії та еволюції польського права. Окремі праці присвячені дослідженню питань шляхетського землеволодіння на литовсько-руському праві (Я. Адамус, П. Домбровський), а також на польському праві періоду середньовіччя і ранньомодерного часу (Б. Лесіньський). Серед спеціальних праць потрібно виділити монографію Ю. Бардаха, присвячену дослідженню Литовських статутів, а також його дослідження норми про «третизну» у литовському праві. Глибиною висновків відзначається спеціальна розвідка про функціонування правової норми як «зарука» авторства В. Кулісевича.

Важливі висновки щодо теоретичного осмислення процесу формування капіталістичних форм економічних відносин ранньомодерної Європи, а також господарчого перелому у період століття реформ (XVI ст.) на польських землях, які багато в чому стали взірцем для проведення соціально-економічних реформ у ВКЛ, задекларовано у дослідженнях відомого польського історика-економіста Є. Топольського.

Вагомі результати як у більш широкому діапазоні вивчення соціально-економічних процесів у ВКЛ, так і тематично близькі аспекти до питання земельних володінь та великокнязівських пожалувань представлені у серії публікацій білоруських, російських та литовських істориків у науковій періодиці -- збірниках, журналах, альманахах. Насамперед слід відзначити напрацювання білоруського метриканта В. Менжинського, які присвячені вивченню документального складу окремих книг Литовської метрики у контексті соціально-економічних процесів у ВКЛ.

У 90-х роках XX ст. відбулися певні зрушення у вивченні соціально-економічної історії України доби ВКЛ та Речі Посполитої. Значний вклад у дослідження проблеми формування панівного соціального стану в українському суспільстві ХІУ-ХУІІ ст. внесла монографія Н. Яковенко (її популярність вплинула на перевидання праці у 2008 р.), в якій на основі широкого комплексу джерел предметно розкрито генезис тогочасної соціальної еліти, яка монопольно володіла політичними, майновими та особистими правами.

Серед праць сучасних дослідників, тематично близько пов'язаних із нашою тематикою, варто виділити доробок А. Гурбика. Так, сучасний український історик детально проаналізував особливості реформування аграрного сектору на українських землях в середині ХУІ ст. Даючи оцінку суспільній значущості аграрної реформи, автор зазначив, що та частина малоземельних шляхтичів, які не змогли підтвердити свої права на землю та шляхетство, змушені були долучатися до лав українського козацтва. В іншій своїй праці А. Гурбик дослідив еволюцію соціально-територіальних спільнот середньовічної України ХІУ-ХУІ ст. Серед іншого, він розкрив особливості формування селянських господарств, а також охарактеризував взаємовідносини між шляхтичами та їхніми підданими. Більш пізньому періоду (ХУІІІ ст.) присвячена монографія відомого дослідника О. Гуржія, в якій, однак, вельми цінними є теоретико-методологічні напрацювання, що стосуються питань землеволодіння та землекористування. В іншій роботі О. Гуржій сконцентрував свою увагу на проблемах зародження та ґенези хутірського господарства на українських землях упродовж ХУ-ХУІІІ ст. Вчений, зокрема, дійшов висновку про те, що «система хутірського господарства складалася в основному “вільним колонізаційним елементом”, здебільшого позбавленого “панської опіки” і зловживань збоку влади». Так, опираючись на вкрай бідний фактологічний матеріал (в основному на опубліковані акти з Архіву ЮЗР), О. Гуржій намагається пояснити розвиток індивідуальних малих форм господарювання на землі.

Певні зрушення у справі дослідження економічної тематики доби Ягеллонів сталися з виходом монографії О. Русиної. В одному з розділів книги автор, досліджуючи тенденції економічного розвитку Чернігово-Сіверщини в ХІУ -- початку ХУІ ст., указала на окремі надання Олександра Ягеллончика на територію означеного регіону. В узагальнюючій праці, що вийшла в серії «Україна крізь віки», дослідниця у розділі про економічний розвиток оминула питання земельних пожалувань. У наступній книзі (зібрані разом раніше опубліковані статті) О. Русина також частково зверталася до питання економічного розвитку окремих українських територій литовської доби, зокрема, путивльських волостей .

Сучасний український історик В. Собчук значну увагу приділив дослідженню соціально-економічних та генеалогічних сюжетів шляхетського землеволодіння на території Кременецького повіту Волинського воєводства у XVI ст. Зокрема, автор у своїй роботі дійшов висновку, що за розмірами маєтків структура приватного шляхетського землеволодіння регіону в цей період характеризувалася надзвичайно високим ступенем концентрації землі в руках окремих шляхетських родин: 8% осіб належало 69,1% поселень повіту. Окремі питання, дотичні до даного монографічного дослідження, були підняті у фахових статтях окремих істориків. Так, процес набуття та захисту земельної власності шляхти на Правобережній Україні в XVI -- першій половині XVII ст. частково висвітлено у статті С. Ліпініна.

На сьогодні соціально-економічними питаннями активно займається В. Атаманенко, котрий в низці своїх праць, присвячених вивченню та введенню в науковий обіг раніше неопублікованих документів описово-статистичного характеру, проливає світло на соціально-економічну історію Волині XVI-XVII ст.

Окремо слід згадати статтю білоруського історика О. Груші, яка тематично близька до піднятих нами проблем. Учений на широкій джерельній базі зробив теоретичне й практичне обґрунтування таких видів землеволодіння у ВКЛ, як вотчина та вислуга у їх порівняльному аналізі. О. Груша, спираючись на доробок А. Гуревича, навів цінні зауваження щодо типологічної близькості литовських вотчини та вислуги до аналогічних форм землеволодіння у середньовічній Англії та Норвегії. Так, англосаксонський фолькленд та норвезький одаль були аналогами литовської вотчини, тоді як бокленд та вейцла були відповідниками литовської вислуги.

Серед литовських дослідників на сьогодні вивченням близьких до нашої теми питань займається Л. Степонавічене. Предметом її зацікавлення є питання функціонування заставного володіння і права у період дії Литовських статутів. Зокрема, автор відзначає, що, порівняно з І ЛС, ІІ ЛС не вніс суттєвих змін у «сутність статутного заставного права», утім прецеденти повсякденного життя були набагато багатші передбачених в кодексах норм.

В останні роки з'явилося кілька монографічних праць, проблемні питання яких частково пов'язані із шляхетським землеволодінням.

Так, об'єктом дослідження у монографії Ю. Михайлюка стало державне управління та місцеве самоврядування на території Черкаського та Канівського староств (Південна Київщина) у період пізнього середньовіччя -- раннього нового часу. Детально вивчаючи військову, дипломатичну, судовоадміністративну та господарсько-фіскальну сфери урядування черкаських та канівських намісників/старост/державців, учений указує на посилення процесу формування феодального землеволодіння, починаючи з 30-х років XVI ст. Показовим у твердженнях Ю. Михайлюка є те, що, детально не розглядаючи проблему земельних надань Ягеллонів, він робить надто загальні висновки про згубний вплив на розвиток самоврядування у регіоні «поширення пожалувань в мовне чи спадкове володіння шляхті та монастирям окремих дворогосподарств, сіл і цілих волостей» .

Предметом досліджень В. Михайловського стала шляхта Західного Поділля, регіону, що був в орбіті впливів та політичного підпорядкування Корони Польської. Історик, зокрема, беззаперечно констатував те, що подільська шляхта, як і весь тогочасний європейський лицарський стан, служила володарям, у тому числі і Ягеллонам, за землю, бо «головною метою їхньої служби було отримання земельних володінь». Прикметно, що у монографії В. Михайловського проходить наскрізна ідея про те, що базовою умовою відносин влади і привілейованого стану було служиле землеволодіння останнього -- явище, притаманне більшості держав Європейського континенту у ранньомодерний час. Для нашого дослідження праця принагідна тим, що дає змогу подивитися на різного роду показники, пов'язані із системою земельних надань Ягеллонів шляхті Західного Поділля, і, відповідно, вдаватися до порівняльного аналізу.

Книга І. Ворончук -- перше в українській історіографії історико-демографічне дослідження, у якому представлена авторська концепція обрахунку людності на Волині у XVI -- першій половині XVII ст. Власне, у монографії на широкій джерельній базі застосовано найсучасніші методики історичної демографії, завдяки чому з' ясовується складний вузол проблем соціальної історії ранньомодерної Волині.

І. Ворончук встановила, що на основі заяв (внесених до актових книг земських та гродських судів Волиньського воєводства) про втрату документів на родинні маєтки, у яких також подається перелік втрачених офіційних надань, зокрема, великокнязівські і королівські грамоти, листи і привілеї, пожалувані попереднім поколінням, можна встановити генеалогічну наступність певного роду. Для нас важливим у цьому контексті є сам факт переліку великокнязівських привілеїв на земельні пожалування волинської шляхти. Зроблений нами фронтальний перегляд актових книг Волинського воєводства 60-х -- початку 70-х років XVI ст. (період правління останнього з Ягеллонів -- Сигізмунда ІІ Августа) підтверджує твердження І. Ворончук. Утім, нам так і не вдалося відшукати вписані самі акти великокнязівських пожалувань до таких заяв. Дослідниця також відмітила значимість для шляхти «документів майнового характеру, адже вони становили юридичну підставу її земельної власності і приналежності до шляхетського стану». Такі великокнязівські грамоти й листи на земельні пожалування зберігалися у родинних архівах і передавалися у спадок, адже підтверджували право роду на певну нерухомість. Монографія цінна й тим, що дає змогу простежити наступність землевласницьких позицій певних шляхетських родів, адже хронологічно книга доведена до середини XVII ст.

Підбиваючи підсумок, можна визначити основні тенденції у дослідженні політики земельних надань Ягеллонів на українських землях ВКЛ. земельний ягеллон князівство литовський

Традиції вивчення економічних аспектів історії ВКЛ заклали вчені-литуаністи, праці яких вийшли наприкінці XIX -- на початку XX ст. і до сих пір вважаються взірцевими. У подальшому вказана тема не ставала предметом спеціального дослідження, а висвітлювалася спорадничо і в контексті політичної, правової та соціальної історії ВКЛ. Більшість тем економічного спрямування та у широкому контексті литуаністчних студій загалом піднімалися окремими авторами паралельно з циклом активізації питань археографії та публікації джерел -- Литовської метрики.

Загалом литуаністичні студії та конкретно взяті проблеми у межах цього напряму не мають чітко вираженого національного характеру. Найбільш активно литуаністика розвивається у країнах-спадкоємницях ВКЛ -- Білорусі, Литві, Україні, частково Польщі та Росії. Позитивні тенденції спостерігаються у сучасній українській історіографії.

Размещено на Allbest.ru