Севрюки XIV-XVII ст.: спроба етнічної атрибуції

Размещено на http://www.allbest.ru/

Севрюки XIV-XVII ст.: спроба етнічної атрибуції

В.Г. Балушок

Аналіз джерел, які містять інформацію про севрюків, показує, що й українці (котрі мали тоді самоназву «русь» у множині та «русин» в однині), і росіяни («русские»), і білоруси сприймали їх як «не своїх», «чужих». Тобто севрюки XIV- XVII ст. виступали окремим етносом. Це був «земельний» етнос, характерний для часів Київської Русі, що зберігався так довго на українсько-російсько-біло- руському порубіжжі.

Ключові слова: севрюки, етнос, відетнонімічні антропоніми (прізвища), «свої», українці, росіяни.

Вивчення заселеності сходу України у середньовічні та в ранньонові часи на сьогодні далеке від свого задовільного вирішення. Дане питання ускладнюється тим, що й досі не з'ясованою залишається етнічна природа населення, яке мешкало у цьому, порубіжному з Росією, реґіоні. Річ у тім, що воно у документах не називається жодним із відомих етнонімів, якими в ті часи позначали українців, росіян, білорусів. Маються на увазі як ендо-, тобто самоназви, так і екзоетноніми -- народоназви, котрі дають народам сусіди. Нагадаємо, що українці в тогочасних джерелах фіґурують як «русь» (збірна форма множини) і «русин» (в однині). Росіяни використовували самоназву «русские», хоч доволі часто ще вживалася форма «русские люди» (вважається нерозвиненим етнонімом); зрідка в російських джерелах фіксується й назва «русь». Натомість українці та білоруси називали росіян у множині «москвою» -- від стольного міста, а в однині, принаймні українці, прикладали до представників російської етнічності назву «москвитин» (жінка -- «московка»). Білорусів українці та поляки йменували «литвинами». Самі білоруси теж частенько називали себе «литвинами», але бувало, що вживали й самоназву «русин», хоч віддавали перевагу крайовим назвам. Неусталеність у сфері етнонімії, очевидно, свідчить про певною мірою незавершеність етногенезу Див. докл.: Балушок В. Українська етнічна спільнота: етногенез, історія, етнонімія. -- Біла Церква, 2008. - С.167-175, 262-280..

А от людей, які заселяли у XIV--ХУП ст. тодішню Сіверську землю, що охоплювала чи не більшість сучасного українського Лівобережжя Про кордони Сіверської землі див: Русина О.В. Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського. - К., 1998. - С.41-53. та сусідні російські терени, джерела називають «севрюками»/«севруками». Проте ким в етнічному плані були ці мешканці сучасного українсько-російського порубіж- жя, остаточно з'ясувати ще не вдалося. Чи були севрюки/севруки, незалежно від їх етнічної атрибуції, етнічно або ж в якийсь інший спосіб пов'язаними з українцями та Україною, з одного боку, а з іншого -- чи були вони так само пов'язаними з росіянами й Росією?

В Україні наприкінці ХІХ -- на початку ХХ ст. севрюків вивчали М.Вла- димирський-Буданов, О.Лазаревський, Д.Багалій, А.Стороженко, Л.Падалка, М.Василенко, а також М.Грушевський, О.Андріяшев, у радянські часи А.Слюсарський і деякі інші історики Владимирский-Буданов М.Ф. Население Юго-Западной России от второй половины XV в. до Люблинской унии (1569) // Архив Юго-Западной России, издаваемый Комиссиею для разбора древних актов (далі - Архив ЮЗР). - Ч.7. - Т.2. - К., 1890. - С.46, 134, 175-176, 189; Лазаревский А. Лубенщина и князья Вишневецкие (1590-1648 гг.). - К., 1896. - С.13; Стороженко А.В. Стефан Баторий и днепровские козаки: исследования, памятники, документы и заметки. - К., 1904. - С.10-12; Падалка Л.В. Прошлое Полтавской территории и её заселение: Исследование и материалы с картами. - Полтава, 1914. - С.46, 100-101, 193; Василенко Н.П. Очерки по истории Западной Руси и Украины. - К., 1916. - С.484-488, 532; Грушевський М. Історія України-Руси. - Т.ІІІ. - К., 1993. - С.153; Слюсарский А.Г. Социально-экономическое развитие Слобожанщины XVII--XVIП вв. - Х., 1964. - С.50. Огляд російської та української історіографії проблеми етнічної атрибуції севрюків див.: Багновская Н.М. Севрюки: население Северской земли в XIV-XVI вв. - Москва, 2002. - С.22-23 та ін.. У Росії севрюки потрапляли в поле зору таких дослідників, як В.Сухоруков, Ґ.Карпов, В.Мавродін, Б.Рибаков, Ґ.Анпілоґов, Н.Коткова, О.Шенніков та ін. Сухоруков В.Д. Историческое описание земли Войска Донского. - Т.І. - Новочеркасск, 1867. - С.5; Карпов Г. История борьбы Московского государства с Польско-Литовским: 1462-1508. - Москва, 1867. - С.39; Мавродин В.В. Очерки истории Левобережной Украины (с древнейших времён до второй половины XIV в.). - Санкт-Петербург, 2002. - С.371 (уперше праця вийшла 1940 р.); Рыбаков Б.А. Поляне и северяне // Советская этнография. - ВьіпМІ/ VII. - Москва; Ленинград, 1947. - С.93-94; Анпилогов Г.Н. Бортные знамена как исторический источник (По Путивльским и Рыльским переписным материалам конца XVI и 20-х годов XVII в. // Советская археология. - 1964. - №4; Коткова Н.С. Названия русских бортных знамен - историко-лингвистический источник // Исследования по лингвистическому источниковедению. - Москва, 1963; Шенников А.А. Княжество потомков Мамая (к проблеме «запустения» Юго-Восточной Руси в XIV--XV вв.) // Гумилёв Л. Древняя Русь и Великая степь: В 2 кн. - Кн.2. - Москва, 1997. - С.463, 465. Спочатку жоден із-поміж цих фахівців узагалі не ставив завдання визначити, ким були севрюки в етнічному розумінні. І це не дивно, адже ані теорії етносу, ані концепцій етнічності в ХІХ -- першій половині ХХ ст. не існувало. У радянські часи цю проблему фактично теж спеціально майже не порушували. Але в той час, як українські дослідники, над якими постійно тяжіла ймовірність звинувачення в «буржуазному націоналізмі», старанно її оминали, російські, наприклад у 1960-х рр. (Ґ.Анпілоґов, Н.Коткова), без жодних вагань зараховували севрюків до «росіян». При цьому питання, ким же були, навіть у складі російського народу, сев- рюки, ці автори не розглядали. Згодом російські фахівці такі питання почали ставити, робилися спроби на них відповісти. Першою, ще в 1980-х рр., до цієї проблеми звернулася Н.Багновська Багновская Н.М. Севрюки (население Северской земли в XIV--XVI вв.) // Вестник МГУ: Серия 8: «История». - 1980. - №1. - С.62.. Пізніше вона поглибила свої пошуки Багновская Н.М. Севрюки: население Северской земли в XIV--XVI вв. - Москва, 2002.. У плані етнічної атрибуції авторка схилялася до думки про севрюків як про особливу, давню за походженням, спільноту східних слов'ян: «Таким чином, севрюки -- це споконвічне населення Сіверської землі, нащадки давньої сівери. У XIV--XVI ст. вони становили особливу групу давнього східнослов'янського населення». Групу цю Н.Багновська визначала як «етнокультурну». При цьому вона відштовхувалася від ухваленої в Росії 1996 р. концепції державної національної політики, в якій поняття «народ», «національність» використовуються в етнокультурному значенні Там же. - С.34..

Чіткіше визначити етнічну сутність севрюків намагається інший сучасний російський історик -- А.Ракітін, котрий уважає їх ще одним східнослов'янським етносом. Водночас у нього теж немає великої точності у визначенні етнічної суті севрюцької спільноти. Зокрема в одному місці автор пише, що це «етнокультурна група [...] дуже близька до козаків» (для нього всі козаки - російські (донські) й українські (запорозькі), з одного боку, таки різні, а з іншого -- ніби й мають в етнічному або, принаймні, етнокультурному плані дещо спільне), а згодом зазначає: «Севрюки не змогли (а може, не встигли?) відбутися як народ, проте влилися до складу інших народів -- українців, росіян, білорусів (меншою мірою) і донських козаків». Ще А.Ракітін називає севрюків «субетносом» Ракитин А.С. Севрюки -- коренное население Северской земли. [Електронний ресурс]: http://diderix.petergen.com/rgd-svr.htm.

Із сучасних білоруських фахівців питання севрюків зачіпає дослідник го- рюнів Ф.Климчук, який ставить знак рівності між сіверянами й севрюками. Утім про стосунок севрюків до білорусів, українців і росіян в етнічному плані в нього немає нічого Климчук Ф.Д. К этноязыковой истории Днепровского Левобережья (в связи с проблемой этногенеза горюнов) [Електронний ресурс]: http://severyane.ucoz.com/publ/1-1-0-10. Про севрюків писали також поляк А.Яблоновський Jablonowski A. Zadnieprze // Slownik geograficzny Krфlestwa Polskiego i innych krajфw slo- wianskich. -- T.XIV (Worowo -- Zyzyn). -- Warszawa, 1895. -- S.224. і німець Ґ.Штекль Stцkl G. Die Entstehung des Kosakentums. -- Mьnchen, 1953. -- S.138--140.. Обидва вони звертали увагу на участь в їх генезі тюркського компонента, а крім того, другий бачив у них один із варіантів східноєвропейського козацтва. Етнічну природу севрюцької спільноти ці дослідники все ж не прояснили.

Із сучасних вітчизняних авторів про севрюків неодноразово йдеться в ряді праць О.Русиної, особливо у книзі, присвяченій Сіверській землі Русина О.В. Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського. -- С.40--41, 47--53 та ін., а також у статті для «Енциклопедії історії України». Дослідниця окреслює межі севрюцької території проживання, наводить численні факти, які стосуються господарства, матеріальної культури цієї спільноти. О.Русина вказує, що «севрюки -- представники діалектно-етнографічної групи, котра успадкувала культурні традиції сіверян» Русина О.В. Сіврюки // Енциклопедія історії України. -- Т.9. -- К., 2012. -- С.572..

На жаль, наскільки нам відомо, ніхто з, власне, етнологів, які спеціально вивчають проблему етнічного, визначенням етнічної суті севрюків серйозно не займався. Тож етнічна належність їх на сьогодні практично невизначена. Адже якщо говорити про «етнокультурну групу» (Н.Багновська), «субетнос» (А.Ракітін) або «діалектно-етнографічну групу» (О.Русина), залишається нез'ясованим, якого саме етносу -- російського, українського, білоруського? Тому що, як відомо, усі діалектно-етнографічні й етнокультурні, або ж етнографічні групи, а також субетноси є частинами певних етнічних спільнот (етносів). І посилання, у випадку з російськими авторами, на концепцію державної національної політики Росії не багато що пояснює. Підсумок вивчення севрю- ків як окремого етнічно-етнографічного утворення влучно підбила О.Русина: «Однак у цілому характер їхньої етнографічної самобутності, за браком відповідного археологічного, іконографічного та описового матеріалу, і досі залишається нез'ясованим» Русина О.В. Сіврюки. - С.572..

То все ж, якою була етнічна природа севрюцької спільноти й наскільки можливо її визначити на тій джерельній базі, яку ми маємо? Найкраще було б робити це на основі етнічної самосвідомості севрюків, фіксованої, зокрема, у самоназві, як це в більшості випадків і робиться етнологами. Проте власне севрюцьких текстів, що містили б інформацію про етнонімію, а також інші відомості стосовно їхньої етнічної ідентичності ми, на жаль, не маємо. Водночас етнонімічна назва «севрюки»/«севруки» та похідні від неї у зовсім різних контекстах доволі часто зустрічається в російських, українських, білоруських джерелах. У них міститься також інформація і про взаємини севрюків із росіянами, білорусами та українцями, які називалися тоді «руссю» (з певною долею умовності ми називатимемо цей етнос у досліджувані часи «українським», пам'ятаючи все ж, що він тоді мав іншу самоназву, і що цю самоназву пізніше було змінено Балушок В. Українська етнічна спільнота... -- С.262-280.). Тому все ж спробуємо провести етнічну атрибуцію цієї загадкової севрюцької спільноти. Про використовувані нами джерела читач може судити з посилань. Методологічно-методичними підвалинами нашої роботи стали положення, висунуті в дослідженнях з етногенезу та етнічної історії Брайчевський М.Ю. Походження Русі -- К., 1968. -- С.18--19 та ін.; Крюков М.В. Эволюция этнического самосознания и проблема этногенеза // Расы и народы. -- Вып.6. -- Москва, 1976; Posern-Zielinski A. Koncepcje etnicznosci w amerykanskich studiach etnicznych // Lud: Rocznik Polskiego Towarzystwa Ludoznawczego. -- T.LXIII. -- Wroclaw, 1979. -- S.3--23; КлейнЛ.С. Стратегия синтеза в исследованиях по этногенезу (интеграция наук и синтез источников в решении проблем этногенеза) // Советская этнография. -- 1988. -- №4; Арутюнов С.А. Народы и культуры: развитие и взаимодействие. -- Москва, 1989; Его же. Адаптивное значение культурного полиморфизма // Этнографическое обозрение. -- 1993. -- №4; Петров В. Походження українського народу. -- К., 1992. -- С.9, 11 та ін. (книгу написано в 1940-х рр.); Moore J.H. Putting Anthropology Back Together Again: The Ethnogenetic Critique of Cladistic Theory // American Anthropologist. -- 1994. -- Vol.96. -- №4; Sahlins M.D. Evolution: specific and general // Anthropological Theory: A Sourcebook / Ed. R.A.Manners, D.Kaplan. -- New Brunswick; Lindon, 2009. -- P.229--241 (перша публікація -- 1968 р.)..

Зображення севрюків у джерелах достатньо чітко демонструє, що як білоруси, так і росіяни чи українці не вважали їх «своїми», для всіх вони були, без сумніву, «чужими», а часом навіть ворогами. Одне з найдавніших повідомлень про севрю- ків дає білоруська «Хроніка Биховця» (XVI ст.), де під 1402 р. повідомляється про події у Сіверській землі, яка тоді входила до Великого князівства Литовського:

«Сталося так великому князю Вітолтові, що був у приязні зі своїм зятем великим князем Василієм Дмитровичем московським. Мужики московські, прийшовши під Путивль, на Тихій Сосні погромили севрюків (“Sewrukow”) вітолтових, взяли у них два бобри і три каді меду, і він посилав до великого князя московського, аби винних знайшовши покарав, а завдані севрюкам (“Sewrukom”) збитки відшкодував» Списокъ Быховца // Полное собрание русских летописей. -- Т.17: Западнорусские летописи. -- Санкт-Петербург, 1907. -- С.519..

Інше білоруське джерело -- «Хроніка литовська і жмойтська» (XVII ст.) -- теж розповідає, скоріш за все, про цю саму подію вже під 1416 р.:

«Витолт в приязни з зятем своим, князем московским, жиючи, подарунки сполне собі посылаючи, заховали з обу сторон з собою покой завъше. [...] А гды Москва севруков литовских розбили под Путивлем, двох бобров и меду кад взяли, сокір дві и три сермяги зодрали з них [...] Витолт зараз послал до зятя своего князя московского о справедливость просячи» Хроника Литовская и Жмойтская // Там же. -- Т.32: Белорусско-литовские летописи. -- Москва, 1975. - С.77..

Як бачимо, в обох хроніках севрюки пов'язувалися з великим князем литовським Вітовтом, чиїми підданими вони були й через напад на яких московських людей відносини цього володаря й великого князя московського Василія Дмитровича, за версією хроніста, погіршилися. Вітовт, як відомо, став великим князем 1390 р., Василій Дмитрович помер 1425 р. Отже повідомлення стосуються саме цього хронологічного проміжку.

Як бачимо, білоруські хроністи чітко визначали севрюків у складі населення Великого князівства Литовського як окрему спільноту, та ще й з власним етнонімом. А росіяни нападали на севрюків як на «чужих», грабуючи їх. Тобто білоруські літописці без сумніву розрізняли етнічну належність севрюків і росіян, називаючи останніх «москвою».

Однією з наступних за хронологією згадок про севрюків стала вказівка кримського хана Менґлі Ґірея своєму посланцеві Янишу, який супроводжував загін його сина Агмеда Ґірея під час нападу 1493 р. на «литовську землю», тобто Україну. Супроводжуваному козаками Янишеві наказувалося їхати до Москви «полем», обходячи «Русскую землю» сучасного українського Лівобережжя стороною, тому що, «коли въ Русскую землю войдутъ, къ тобі къ брату моему Мається на увазі великий князь московський Іван ІІІ, союзник кримського хана Менґлі Ґірея. не дойдутъ отъ севрюковъ, которые іжжальїе люди» Сборник Императорского русского исторического общества. -- Т.41: Памятники

дипломатических сношений древней России с державами иностранными. -- Санкт-Петербург, 1884. -- С.188.. Тобто Янишеві слід було остерігатися севрюків, які мешкали на Лівобережжі та, як люди кінні («іжжальїе»), могли наздогнати й захопити в полон посланців хана до московського правителя Стороженко А.В. Стефан Баторий и днепровские козаки. -- С.11.. У цьому документі теж розрізняється етнічність севрюків, відмінна від кримських татар, росіян («русских»), котрі мали остерігатися їх як ворогів, а також і від решти населення «Литовської», а в її складі мешканців Руської («Русской»), землі, якими були русини.

Найбільше свідчень про севрюків маємо з XVI--XVII ст., коли кількість писемних джерел істотно збільшилася. У 1500--1503 рр., після тривалої війни з Великим князівством Литовським, Московія включила до свого складу Сіверську землю. Тож з'явилося чимало документів, в яких московські писці згадували й севрюків. Щоправда тепер про них ішлося вже не як про ворогів, чи то абсолютно «чужих», хоч вони й залишалися окремою спільнотою, «не своїми». їх неодмінно зображували як людей, котрі мають дещо інші, аніж росіяни, звичаї та реалії культури. Севрюків, які добре знали неосвоєні московитами сіверські терени, особливо на степовому порубіжжі, часто залучали як провідників, пізніше задіювали для сторожової служби на степовому кордоні. Так, у січні 1513 р. севрюки з Путивля провели українським Лівобережжям послів великого князя московського до Криму. Самі посланці так розповідали про це своєму володареві: «И мы [...] послі того неділю лежали, а ждали есмя [...] севрюковъ съ поля, чтобы [...] намъ тою дорогою идти; и севрюки [...] съ поля пришли на нартахъ» Сборник Императорского русского исторического общества. -- Т.95: Памятники

дипломатических сношений древней России с державами иностранными. -- Санкт-Петербург, 1895. - С.89. (під «нартами» тут слід розуміти лижі Маркович Я. Записки о Малороссии, её жителях и произведениях. -- Ч.І. -- Санкт-Петербург, 1798. -- С.66; Стороженко А.В. Стефан Баторий и днепровские козаки... -- С.11.). У січні 1516 р., у зв'язку з черговим посольством до Криму, великий князь московський Василій Іванович наказав одному з князів Сіверської землі, Іванові Шем'ячичу, надати всебічну допомогу послам: «Да послалъ бы съ ними севрюковъ, и в^елъ ихъ проводити, докуды будетъ пригоже. [...] И князь Василей писалъ къ великому князю, что севрюковъ послалъ пословъ провожати» Сборник Императорского русского исторического общества. -- Т.95. -- С.225.. А у грамоті Василія Івановича тому самому адресатові від 6 листопада 1517 р. про допомогу московським послам у Криму читаємо:

«Да послалъ бы еси ихъ на поле проводити севрюковъ своихъ доколе пригоже, не малыхъ людей, а нічто будуть на полі сніги великіе и ты бъ послалъ изъ Путивля своихъ казаковъ людей многихъ, а велілт бы еси имъ дорогу протоптати, чтобы какъ тФмъ нашимъ казакомъ до Крыма доіхати» Там же. -- С.493--494..

Інші московські документи, які стосуються різноманітних подій, показують, що їх укладачі, безперечно, відрізняли севрюків як від різних категорій московських людей, так і від українців. А також свідчать, що й росіяни, і українці теж бачили у севрюках представників іншої, ніж вони самі, етнічності. Такими сев- рюки постають у документах XVI ст., де йдеться про конфлікти на московсько- річпосполитському порубіжжі. Тут російські писарі теж неодмінно виокремлювали севрюків із-поміж різних категорій населення. Озброєні слуги українських магнатів та «черкаси», що за підтримки річпосполитських властей відвойовували захоплені Москвою землі Сіверщини, теж ставилися до севрюків як до «чужих», грабуючи їх. Про це у списку «обидных дел» 1592--1593 рр., пред'явленому в Москві польському посольству Павла Волка й Мартіна Сушського читаємо:

«А как князь Александр Вишневетцкой поставил слободу и острог на Лубне и княж Александровы урядники от тое Лубны наши волости запустошили, людей наших севрюков из наших волостей выбили [...] И ныне приходя ис тех мест с Лубны в Путивльской уезд, и в Черниговской, и в Рыльской, и в Ноугородцкой уезд, и наших сиверских городов в уезды по многим местом, наших детей боярских и бортников и севрюков бьют и грабят и досмерти побивают» Выписи из статейного списка посольства Павла Волка и Мартина Сушского // Анпилогов Г.Н. Новые документы о России конца XVI -- начала XVII вв. -- Москва, 1967. -- С.73--74..

Список «обидных дел» російського посольства Афанасія Рєзанова 1592 р. теж стосовно дій підданих князя Вишневецького вказує: «И пришед в Путивльской и в Рыльской уезд в бортные ухожаи севрюков побили, и борти драли, и в рыбные и в звериные ловли вступаютца через старые рубежи, и людей порубежных бьют и грабят и убытки чинят» Выписи из статейного списка посольства Афонасия Резанова // Там же. -- С.81, 91.. Водночас тут необхідно зробити зауваження: серед учасників збройних нападів на землі підмосковської Сіверщини, організовуваних князем Вишневецьким та іншими маґнатами Речі Посполитої, було чимало вихідців із сіверських теренів. Вони втікали на литовську територію, рятуючись від зростаючого феодального гніту на сусідніх землях Московії, і тепер виступали провідниками нападників та самі нападали на володіння своїх кривдників. Тобто, як зазначає Ґ.Анпілоґов, у цьому випадку можна говорити також про певну форму антифеодальної боротьби Анпилогов Г.Н. Выписи из статейного списка «польские дела» за 1592--1593 гг. // Там же. - С.19-20..

Севрюки, зі свого боку, разом із московськими служилими людьми та козаками брали участь у відплатних діях проти «черкас», організовуваних місцевими й центральними властями. Наприклад, 1589 р. «Василий Ондреев с донет- цкими казаками», погнавшись за «черкасами» -- нападниками, «черкасъ иныхъ погромили, а иныхъ побили, и борошенъ да лошади путивльскихъ севрюковъ у нихъ отгромили [...] и борошенъ и рушницы путивлскихъ севрюковъ у нихъ отгромили» Акты исторические, собранные и изданные археографической комиссией. -- Т.1. -- Санкт- Петербург, 1841.- С.433.. Тут бачимо, що українці («черкаси») й севрюки виступають ворогами, а московський писець зараховує останніх до «своїх», які разом із дітьми боярськими та козаками протистоять «черкасским казакам», проте відокремлює їх від «донецьких козаків».

Чітко відокремлюються севрюки від різних категорій московських служилих людей і в розпорядженнях про залучення їх до сторожової служби на степовому прикордонні. У таких документах, наприклад 1571 р., служилих людей -- дітей боярських, станичних козаків, що прибували з різних місцевостей колишньої Сіверської землі, яка з початку XVI ст. належала Московії, названо «путивльцями», «рилянами», «курчанами» тощо. Натомість севрюків писарі виділяли в окрему категорію Акты Московского государства, изданные Императорскою академиею наук: -- Т.І: Разрядный приказ: Московский стол: 1571--1634 / Под ред. Н.А.Попова. -- Санкт-Петербург, 1890. -- С.5, 8.. Тут, як бачимо, назви служилих людей походять від міст Сіверщини, проте їхніх жителів не названо севрюками. Очевидно, за сімдесят років, які минули від часу входження цих теренів до складу Московії, серед місцевих служилих людей переважали вже несеврюцькі переселенці з інших районів держави, котрих в основному й використовували для сторожової служби. А власне севрюки у цих місцях та їхніх околицях частково зазнали асиміляції, а здебільшого, судячи з усього, були відсунуті на соціальну та сільську периферію. Наш висновок підтверджується тим, що серед цих служилих людей зрідка зустрічаються такі, прізвища й імена яких походять від слова «севрюк»: син боярський Богдашка Севрюков, козаки Парфенко Севрюков і Семен Севрюков, стрілець Севрючка Данилов, козацький отаман Севрючко Панов та ін. Акты Московского государства... -- Т.І. -- С.68; Багалей Д.И. Материалы для истории колонизации и быта Харьковской и отчасти Курской и Воронежской губерний. -- Х., 1890. -- С.23, 24, 75; Тупиков Н.М. Словарь древнерусских личных собственных имён. -- Санкт-Петербург, 1903. -- С.352; Веселовский С.Б. Ономастикон: Древнерусские имена, прозвища и фамилии. -- Москва, 1974. -- 382 с. [Електронний ресурс]: http://www.pseudology.org/state/Onomastikon2.pdf (про антропонімію, похідну від «севрюк»/«севрук», див. нижче). Це, очевидно, нащадки тих небагатьох севрюків, які свого часу влилися до складу московської служилої верстви.

Антагонізм між севрюками та українцями недвозначно виступає у скаргах XVII ст. представників московських властей і духівництва на «черкас» -- переселенців у нинішню Слобожанщину, які, осідаючи на нових місцях, витісняли севрюків з їхніх господарських угідь. Про такі конфлікти читаємо у скарзі на поселенців-«черкас» (1656 р.), поданій засновником Харківської фортеці воєводою Воїном Селіфонтовим Багалей Д.И. Материалы для истории г. Харькова в XVII веке. -- Х., 1905. -- С.4--6., а також у чолобитній місцевого священика Іванища Анфимова й дячка Тимошки Іванова (1657 р.): «И они государь черкасы твоего государева указу не слушают строятся всі въ Білогородскомь уізід въ Никольской вотчині и станы, и пасіки завели, и звірь, и рыбу ловятъ, и со пчелами деревья сікуть дільния, и севрюковъ нашихъ грабятъ» Там же. - С.8--9.. Упадає у вічі, що українці («черкаси») справді мають інші цінності, інші заняття, ведуть інший спосіб життя, аніж севрюки. Так, вони не тільки витісняють севрю- ків-автохтонів з їхніх власних споконвічних угідь, але й по-іншому ставляться до останніх. «Черкаси» по-хижацькому експлуатують означені угіддя, і навіть рубають бортні дерева, чого у жодному разі не робили севрюки, адже їхнім основним заняттям виступали різного роду промисли, серед яких головним був саме бортницький. Мисливські та рибальські угіддя, як такі, що давали їм основні засоби до існування, севрюки всіляко оберігали від надмірної експлуа- тації Багновская Н.М. Севрюки: население Северской земли в Х^--ХШ вв. -- С.26--27.. Українські ж переселенці насамперед були землеробами, і бортні дерева, а також мисливські й рибальські угіддя, хоч і використовувані принагідно, усе ж не становили в їхніх очах такої цінності, як для севрюків. У цьому теж слід бачити важливу етнокультурну різницю між севрюками й українцями, котра, без сумніву, служила підставою і для етнічної різності.

Якщо говорити про етнічні спільноти, представники яких згадуються у цитованих вище московських документах, то там ішлося про «русских людей» (до яких відносили й спеціально виокремлюваних дітей боярських), «черкас», тобто українців, татар, котрі періодично чинять на поселенців напади, а поряд з усіма окремо фіґурували й севрюки («[...] татарове воинскіе многіе люди и вашихъ государь русскихъ людей, и черкасъ многихъ побили, и въ полонъ по- имали. [...] сказывали-де змиівскимь сторожамь севрюки, что виділи-де они татар на річке Берестовой») Багалей Д.И. Материалы для истории г. Харькова в XVII веке. -- С.4--5..

Українських джерел досліджуваних часів, які містили б дані про взаємини севрюків зі своїми етнічними сусідами, набагато менше. Проте вони є. Інформація про севрюків міститься в матеріалах люстрації Київського воєводства 1616 р. Тут фіґурують севрюки, які мешкали «у Черкасах» (тобто на підвладних Черкаському замку землях). У тексті документа про це сказано так:

«Також севруки (“Sewruki”), або данники, що мешкають у Черкасах, від юрисдикції пана старости вільні і їй не підлеглі; як міщани та обивателі тамтешні, котрі перед нами були, то зізнались, що то добра їхні власні дідичні в тих севрюків (`^е- wrukow”), тільки що з того ґрунту міського, на котрому ґрунті сидять, куницю до замку дають» Архив Юго-Западной России, издаваемый Комиссиею для разбора древних актов. -- Ч.7. -- Т.2. - С.316..

Нижче ми побачимо, що у складі мешканців Черкаського замку дещо раніше (1552 р.) були люди з відетнонімічним прізвищем «Севрук». Матеріали люстрації 1616 р. та ці антропоніми слугують свідченням виокремлення лю- страторами й писарями севрюків як людей, відмінних від тамтешньої української (русинської) людності.

Усі наведені тексти, де згадуються севрюки, свідчать на користь сприйняття їх як українцями, так і росіянами й білорусами людьми, належними до іншої, ніж їхні власні, етнічної спільноти. Про це також говорять і зафіксовані у джерелах досліджуваного періоду антропоніми, утворені від етнонімічної назви «севрюк»/«севрук». Подібного роду відетнонімічні антропоніми (імена, прізвиська, прізвища) у середньовіччі та в ранньонові часи не були рідкістю. Тоді, в умовах слабкої територіальної мобільності населення, багатьох вихідців з інших країв, країн і народів називали за теренами чи етнічними спільнотами, звідки вони прибули. Часто такі прізвища/прізвиська й імена вказують на місцевість або населений пункт, з якого людина походила (Виговський, Волинець, Луцький, Моринець, Слуцький, Ходаківський та ін.), іноді в їх основі лежить субнонім тощо (Бойко, Пінчук, Полешко, Поліщук і под.). Доволі часто такого роду антропоніми містять інформацію про етнічну належність, а радше про етнічне походження носіїв прізвищ. Прикладом дослідження етнічного походження людей на основі аналізу таких прізвищ стали праці про українських козаків німецьких дослідників С.Любер і П.Ростанковського, що базуються на даних козацьких реєстрів Luber S., Rostankowski P. Die Herkunft der im Jahre 1581 registerten Zaporoger Kosaken // Jahrbьcher fьr Geschichte Osteuropas. -- 1980. -- №28. -- S.369-381; Luber S. Die Herkunft von Zaporoger Kosaken des 17. Jahrhunderts nach Personennamen. -- Wiesbaden, 1983. -- S.62--100.. Вони певною мірою можуть служити за зразок такого роду студій.

Чимало відетнонімічних прізвищ наводять і використовувані нами джерела. Наприклад, у ревізії 1552 р. знаходимо: Литвин, Турчинович, Орменин, Москаль (Київський замок) Архив ЮЗР. -- Ч.7. -- Т.1. -- К., 1886. -- С.113--114., Волошенин, Мордвинович, Чемерешенин, Жидовинович (Канівський замок) Там же. -- С.104.. Так само у багатьох джерелах досліджуваних часів фіґурує прізвисько/прізвище, і навіть ім'я «Севру(ю)к» та похідні від нього. Одинадцятьох, а скоріше дванадцятьох Севруків зустрічаємо в описі Київського замку 1552 р.: Іван Себастьянович та Іван Мотинич, а також Каленик, Карой, Мишко, Охрем, Охмат, Томило (дві особи), Хомиця та Шкода, які мають прізвище, записане як «Севрук» Архив ЮЗР. - Ч.7. - Т.1. - С.115-116.. Усі вони -- міщани Київського замку. Серед міщан монастирських значиться Мишко Шеврук Там же. - С.116., де заголовну літеру «Ш» ймовірно помилково поставлено замість «С». Два Севру(ю)ки записані й у ревізії 1552 р. серед міщан Черкаського замку: Сидір Севрук та Єрмак Севрюк Там же. - С.87, 89.. Опис Вінницького замку того ж року називає з міщан десятника, якого звали Борис Севрюкович Там же. - С.604.. Пан Саврук фіґурує в одній зі шляхетських скарг, занесених до Володимирської ґродської книги 1664 р. Там же. - Ч.6. - Т.1: Приложение. - К., 1876.- С.113-114. У переписній книзі 1666 р. (матеріали перепису, проведеного московськими властями в Лукомлі, сучасне с. Лукім'я на Полтавщині) записаний Мишка Севрюченко Малороссийские переписные книги 1666 года: С послесловием Ал. Лазаревского. - К., 1900. - С.42.. У скарзі ігумена Луцького монастиря 1681 р. на шляхетську сваволю названий «Pawel Szeyruk» із Луцького повіту Архив ЮЗР. - Ч.6. - Т.1: Приложение. - С.142.. Прізвища, утворені від «севрюк», фіґурують також у московських документах, зокрема тих, які стосувалися будівництва Бєлґородської засічної лінії та Донецьких сторож. Наприклад, в указі царя Бориса Ґодунова від 1605 р. про виплату «жалованья» названо сина боярського з Новгорода-Сіверського Богдашку Севрюкова Акты Московского государства, изданные Императорскою академиею наук. - Т.І: Разрядный приказ. - С.68., у будівельній книзі міста Усерд на Бєлґородській засічній лінії за 1637--1638 рр. значиться Парфенко Севрюков -- п'ятдесятник «новоприборных» полкових кінних козаків, а в розпису Чугуївських станиць за 1650 р. записано голову сьомої станиці Семена Микитина сина Севрюкова Багалей Д.И. Материалы для истории колонизации и быта Харьковской и отчасти Курской и Воронежской губерний. - С.23-24, 75..

Зустрічається у джерелах й ім'я «Севрук». Так, селянин Севрук Прихожий фіґурує в опису Овруцького замку 1545 р. Архив ЮЗР. - Ч.4. - Т.1. - К., 1876.- С.43. У Новгороді-Сіверському, який на той час належав Московії, російські джерела під 1605 р. указують стрільця на ім'я Севрючка Данилов Тупиков Н.М. Словарь древнерусских личных собственных имён. - С.352.. Ім'я «Севрук» знане й у Росії, що не дивно, зважаючи на те, що Сіверщина сусідила з Московією, а на початку XVI ст. увійшла до складу цієї держави. Так, під 1610 р. у російських джерелах згадується поміщик Севрук Юр'єв Дєдков, а 1613 р. - білозерський селянин Саврук Іванов Там же. - С.353.. Зустрічалося це ім'я й у Білорусі. Під 1609 р. є повідомлення про сотника у Смоленському повіті - Севрука Там же..

Узагалі ж і сьогодні в Україні, як і в Росії, зустрічається доволі багато прізвищ, утворених від етноніма севрюк/севрук. Це саме слід сказати й стосовно Білорусі. Ф.Климчук наводить ретельно зібраний детальний список таких білоруських прізвищ, як Сяврук, Сяврис, Сявругін, Севрук, Севрукевич, Севруков, Севрик, Сявро, Сявров Климчук Ф.Д. К этноязыковой истории Днепровского Левобережья.... Немає сумніву, що і в Україні та Росії такий перелік (якби хтось цим займався) був би не меншим. Названі Ф.Климчуком прізвища побутують у наші дні, проте походять вони, звичайно, із тих часів, коли севрюків сприймали як людей іншої, аніж білоруси, а також українці та росіяни, етнічності.

Усі наведені факти демонструють доволі чітке протиставлення севрю- ків українцям, росіянам і білорусам. А це є свідченням того, що севрюки у XIV--XVII ст. становили собою окремий етнос, поряд з українцями («русинами»), росіянами («русскими») та білорусами. Судячи з усього, свого часу сіверяни, нащадками яких більшість дослідників уважає севрюків, не були настільки сильно втягнутими в етноконсолідаційні процеси, що мали місце на завершальному етапі історії Давньої Русі на теренах майбутніх України, Росії, Білорусі. Ці процеси у часовому проміжку, приблизно з останньої чверті ХІІ до рубежу ХІУ-ХУ ст. призвели до завершення формування українців, росіян та білорусів Свого часу О.Пресняков, В.Пашуто, Ф.Шевченко, М.Брайчевський віднесли завершення українського етногенезу (хто точніше, а хто приблизно) на період «розквіту самостійного політич-ного життя Галицько-Волинської Русі» (див.: ПашутоВ.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. -- Москва, 1950. -- С.11--12; Пресняков А.Е. Украина II Вестник культуры и политики. -- 1918. -- №9 -- С.6; Шевченко Ф.П. Про деякі питання історії України // Його ж. Історичні студії (До 100-річчя від дня народження). -- К., 2014. -- С.370; Брайчевський М.Ю. Походження Русі. -- С.192). Результати наших власних студій узгоджуються з думкою цих фахівців, зокрема вони дають підставу вважати, що етногенез українців завершується близько рубежу ХІІІ--XIV ст. (див.: Балушок В. «Давньоруська народність»: що насправді ховається за терміном? II Actes testantibus: Ювілейний збірник на пошану Леонтія Войтовича [Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. -- Вип.20]. -- Л., 2011. -- С.83). Висловлюю вдяч-ність О.Головку, який звернув мою увагу на положення, висунуті О.Пресняковим, В.Пашутом і Ф.Шевченком.. Проте севрюки, судячи з усього, збереглися. Цьому сприяло їх порубіжне (між українцями, росіянами, білорусами) положення. Тому севрюки в пізній період свого існування, коли етногенез українців, росіян та білорусів уже завершився, і справді були четвертим східнослов'янським етносом.

До кінця XV ст. севрюки разом з українцями-русинами перебували у складі Великого князівства Литовського. Із початком XVI ст. Сіверщина відійшла Московії, де севрюки опинились в одній державі з росіянами. Усе це, звичайно, не могло не справляти вплив на севрюцьку спільноту, особливо зважаючи на мовно-культурну спорідненість її з українцями («русинами») та росіянами («русскими»). Логічно було б припустити, що спочатку севрюки зазнавали зближення з українцями, а потім почали зближуватися в етнічному й культурному планах із росіянами. Можливо, у площині етнічних процесів, які відбувалися на Сіверщині, слід було припустити спочатку поступове перетворення севрюків на субетнос українців-русинів, що змінилося на процес перетворення їх на субетнос росіян. Проте таке наше припущення виявилося неправильним. Якщо стосовно українців є підстави вважати, що етнічна еволюція йшла саме таким чином, то, як показали джерела, із росіянами все було складніше й інакше.

Отже спочатку звернімося до взаємодії севрюків з українцями. Про тісні зв'язки мешканців Сіверської землі, зокрема наближених до Наддніпрянщини теренів, із сусідньою Україною свідчить факт називання на початку XVI ст. путивльських бояр «киянами» на тій підставі, що до захоплення Московією Сіверщини в 1500--1503 рр. Путивль підпорядковувався Києву й мав із ним різноманітні зв'язки, включно з правлінням тут у деякі періоди чернігово-сі- верських Ольговичів Русіна О. Проблеми політичної лояльності населення Великого князівства Литовського у XIV--XVI ст. // Український історичний журнал. -- 2003. -- № 6.-- С.9.. Також, як показала О.Русина, частина мешканців таких захоплених Московією у ході війни сіверських міст, як Радогощ, Брянськ, Путивль, Чернігів, Любеч (останній був повернений Литві) 1500 р. покинули свої «отчизные земли» й перебралася до Литви. Зокрема лише з 23 родин брянських бояр, чию долю вдалося простежити, «15 опинились у Литві, 3 -- на московській службі, а в 5-ти відбувся розкол і родичі розійшлися за своїми політичними уподобаннями» Русина О.В. Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського. -- С.196.. Аналогічно повелося й боярство Путивльського та Чернігівського повітів. Зайвим буде нагадувати, що вказані бояри перебралися не на власне литовські терени, а у сусідню Україну й, частково, Білорусь. Тобто, як бачимо, ці люди свою долю пов'язували не з Московією, а з теренами Великого князівства Литовського. І хоч у цьому факті знайшли відображення, у першу чергу, політичні зв'язки та вподобання, проте, очевидно, свою роль відіграла й етнічна близькість севрюків Сіверщини до українців, білорусів. Про це ж свідчать і дані перепису литовського війська 1528 р., де фіґурують «брян- ці, радогощани, любечани» Там само. - С.197 (прим. 107).. Та й ті бояри, котрі з захопленням Московією Сіверщини на початку XVI ст. перейшли на московську службу, далеко не завжди робили це з власної волі Там само. - С.198-199.. О.Русина доходить висновку: «Очевидно, що для цього прошарку боярства не існувало -- принаймні, на початку XVI ст. -- проблеми політичного вибору між Литвою та Московщиною. В решті ж боярських родин перехід під зверхність Москви викликав різну реакцію, а в окремих випадках -- розколов їх навпіл» Там само. - С.199..

Свідченням існування в досліджувані часи більш чи менш інтенсивних зв'язків Сіверщини з рештою українських теренів стали матеріали ревізій та люстрацій королівщин XVI ст., які зафіксували поширення в Україні прізвищ/ прізвиськ, похідних від «севрук»/«севрюк». Отже севрюки розселялися в різних місцевостях країни, міґруючи з Сіверщини, оскільки були включеними у характерні для українських земель суспільні процеси. Водночас факт закріплення за цими людьми антропонімів, похідних від «севрук»/«севрюк», засвідчує, що їх тією чи іншою мірою сприймали як людей іншої, аніж українці (русини), етнічності.

Про включеність севрюків (до речі, не лише з наближених до Наддніпрянщини теренів Сіверщини) до всеукраїнських суспільних процесів свідчить і те, що «добродеревці» з міста Дроків, яке знаходилося на півночі Сіверської землі, брали участь у будівництві Черкаського замку 1496 р. Там само. -- С.163. Арґументом на користь висловленої тези став і факт поширення на Сіверщині (у Чернігові, Новгороді-Сіверському) у XIV--XV ст. особливого типу кераміки, розповсюдженої тоді також і у Середній Наддніпрянщині Виноградская Л.И. Некоторые типы керамики Чернигово-Северской земли второй половины ХІІІ-ХУ в. [Електронний ресурс]: http://behistory.rU/article/122/_. Поява її пов'язана з Польщею та Литвою, а поширення одночасно на Наддніпрянщині й Сіверщині (принаймні південно-західній) свідчить на користь того, що ці терени становили тоді єдиний культурний простір.

Утім опинившись у 1500--1503 рр. у складі Московської держави, севрюць- ка спільнота зазнала інтенсивного включення у нові суспільно-політичні й соціально-економічні реалії, що теж не могло не відбитися на її етнічній суті. Міжетнічна взаємодія севрюків із росіянами розгорталася за дещо іншим сценарієм, аніж з українцями. Сіверська земля у цей час активно освоювалася переселенцями -- служилими людьми різних категорій та селянами зі внутрішніх районів Московії. Російська колонізація від самого початку мала державний характер -- на відміну від народної колонізації українців. Російських переселенців осаджували в різних повітах Сіверщини й на так званих «засічних лініях» у рамках розбудови Москвою системи оборони «кримської украйни». Перебудова в 1570-х рр. станичної та сторожової служби на помісній основі підірвала давнє місцеве феодальне оброчне й посадське землеволодіння. Новопоселенців наділяли землями, що раніше належали севрюкам. Лише незначна частина останніх потрапила до складу служилого стану, натомість більшість зарахували до категорії державних селян, почалось їх закріпа- чення Багновская Н.М. Севрюки: население Северской земли в XIV--XVI вв. -- С.30.. Про втягування севрюків у більш чи менш тісні зв'язки з росіянами можуть свідчити зафіксовані серед них антропоніми, утворені від етноніма «севрук»/«севрюк».

Очевидно, найбільше заселялися московськими поселенцями наближені до Московії північно-східні землі Сіверщини Василенко Н.П. Очерки по истории Западной Руси и Украины. - С.560.. Північний схід Сіверської землі не перестав піддаватися московській колонізації з початком ХУП ст., коли південно-західні її терени перейшли під владу Речі Посполитої. А севрюки, опинившись серед мас російських переселенців, котрі дедалі прибували, почали зазнавати асиміляції з боку росіян. У самих севрюків такий розвиток ситуації, судячи з усього, викликав спротив, першим проявом якого можна вважати згадану вище еміґрацію сіверського боярства на терени Литви після захоплення Сіверської землі Московією на початку XVI ст. Є й інші факти, які свідчать про аж ніяк не дружнє ставлення севрюків до росіян і їхньої держави. Звичайно, говорити про високий рівень етнонаціональної самосвідомості севрюків не доводиться, адже для середньовіччя це не характерно. Та й соціальна складова в конфліктах, про які йдеться, виступає доволі чітко. І все ж у цих подіях так чи інакше виявлялося несприйняття севрюками росіян як людей із чужими або, принаймні, незвичними традиціями, порядками, культурою, а також відмінність між ними в політичній лояльності до Москви.

Зокрема під час вторгнення до Московії військ Лжедмитрія І на початку XVI ст. севрюки виявили своєрідний сепаратизм, приєднавшись до них. Очевидно, вони так і не сприйняли Московську державу за «свою», не відчули справжньої причетності до неї. Тому, наприклад, московські посли до Польщі 1606--1607 рр. князь Ґ.Волконський і дяк А.Іванов повідомляли в Москву: «І в сіверских і украинных городах севрюки люди простые, і в Московском государстве мало бывают [...] учали прельщатись, к тому вору, к богоотступнику приставати, и городы тому вору розстриге здались, и в полках» Сборник Императорского русского исторического общества. - Т.137: Памятники диплома-тических сношений древней России с державами иностранными (Памятники дипломатических сношений Московского государства с Польско-Литовским государством. Т.ГУІ 1598-1608 гг.). -- Москва, 1912. - С.259, 336.. На нелояльну до Московської держави поведінку севрюків під час Смути звертали увагу й очевидці-поляки. У щоденнику одного з них розповідається про підтримку Лжедмитрія боярством Сіверщини та участь у повстанні І.Болотникова. Щодо подій навколо вбивства псевдоцаря й сходження на престол В.Шуйського (1606 р.) читаємо: «Ця справа від самого початку не сподобалася деяким боярам, зокрема Сіверської землі, котрі підняли бунт проти Шуйського, і в яких вождями були Болотников та Заруцький» Дневник событий, относящихся к Смутному времени (1603-1613 гг.), известный под именем Истории Ложного Дмитрия // Русская историческая библиотека, издаваемая Императорскою археографическою комиссиею. - Т.1. -- Санкт-Петербург, 1872.- Стб.121.. А потім до Путивля з донськими козаками прибув самозванець, котрий видавав себе за «Петра Федоровича» (неіснуючого сина царя Федора Івановича), «до якого пристали всі сіверяни й той Болотников» Там же. - Стб.122.. Тут польський очевидець послуговується терміном «сіверяни», під яким він, без сумніву, розумів саме севрюків. Також означена поведінка тамтешнього боярства, очевидно, могла свідчити про те, що у його складі було чимало бояр-севрюків, котрі ще не втратили своєї севрюцької ідентичності або, принаймні, лояльності до держави та країни (Литви, Русі-України), якій служили їхні діди. Після завершення подій Смути та зі встановленням у Москві міцної влади колонізації Сіверської землі росіянами й репресивні заходи властей щодо севрюків посилилися. Як зазначає А.Ракітін:

«У Смутний час севрюки активно підтримували Лжедмитрія І, на що московська влада відповідала каральними операціями, аж до розгрому деяких волостей. [...] Москва, котра дорожила кріпосним правом, у жодному разі не приймала волелюбного духу севрюків, постійно піддавала корінне населення Сіверщини гонінням і за кожної зручної нагоди всіляко намагалася знизити його чисельність» Ракитин А.С. Севрюки -- коренное население Северской земли..

І якщо до початку Смутного часу севрюки зазнавали кривд із боку воєвод та переселенців, яким надавали у володіння земельні наділи за рахунок автохтонного населення, то тепер і переселення сюди росіян, і наділення їх тут землею стали масовим явищем. Нижче наведемо цитату з одного документа стосовно неправд, котрих зазнавали севрюки від поселенців-московитів. севрюки етнос русь

Також ці рядки свідчать, що означений антагонізм і різність між росіянами й севрюками простежувалися практично до кінця існування їх як окремого етнічно-етнографічного утворення. Ідеться про подану 5 лютого 1663 р. дітьми боярськими, поселеними у Хотмижському повіті (сучасна Бєлґородська обл. Росії), чолобитну на путивльських севрюків:

«Государю, царю [...] бьетъ челомъ холопи твои хотмышцы дітишки боярскіе солдатскаго строю Картевскаго полку Тимошка Шумилин, Данилка Кушнеревъ съ товарищи 50 ч.

Въ прошломъ во [.] году, по твоему указу и отпискі с Б і лгорода окольничаго и воеводы князя Григорья Григорьевича Ромо- дановскаго съ товарищи, дано намъ твое царское жалованье въ помістье дикая земля въ Хотмышскомъ уезді на рікі на Пслі, отъ річки отъ Удавы вверхъ по Пслу [...], и на томъ твоемъ государевомъ жалованьі на помістьі домишками мы построились и пашню дикое поле распахали, а ньіні насъ путивльскіе севрюки, Андрей Уколовъ да Дмитрей Татаринъ съ товарищи, съ того твоего госудерева жалованья съ помістья сгоняютъ и всякія налоги чинятъ, по полямъ сохи сікуть, а тЬмъ севрюкомъ та земля не дана, владіюта они верховыми бортными ухожьями. Вели, государь, намъ на то помістье дать свою грамоту, чтобъ намъ отъ тЬхъ севрюковъ изгони, и налоги, и насильства впредь не было» Акты Московского государства, изданные Императорскою академиею наук. -- Т.ІІІ: Раз-рядный приказ: Московский стол: 1660--1664 / Под ред. Н.А.Попова. -- Санкт-Петербург, 1901. - С.516--517..

Як бачимо, навіть у другій половині XVII ст., причому у центрі Сіверщини, севрюки продовжували протистояти росіянам та усвідомлювали свою іншість порівняно з останніми. Соціальний антагонізм між ними, концентрованим виразом якого стала роздача московською владою споконвічних севрюцьких земель у володіння переселенцям зі власне Московії, підсилювався етнокультурною різністю, у тому числі в господарстві (росіяни -- здебільшого землероби, севрюки натомість займалися промислами, бортництвом).

Тож не випадково, що севрюки й надалі продовжували бачити в поселен- цях-росіянах етнічно «чужих». Нерідко це породжувало доволі драматичні ситуації. У 1643 р. татари напали на околиці Чугуєва. Провідниками їх стали саме севрюки («А подвели, государь, под Чугуев тех татар севрюки, которые были на своих промыслах, чугуевские да белгородские гулящие люди, Афонька Батов да Васька Хватов; а взяли де татарове тех севрюков от города вёрст за 40») Филарет [Гумилевский Д.Г.]. Историко-статистическое описание Харьковской епархии. -- Москва, 1852. -- Отд.ІУ.І: Чугуевские округи военного поселения (З.Жители Чугуева) [Електрон-ний ресурс]: http://dalizovut.narod.ru/filaret/filar_s.htm. Звичайно, цих людей могли змусити показати шлях. Водночас вони набагато охочіше могли піти на співпрацю з татарами у випадку, коли пересе- ленців-росіян не сприймали за «своїх». Адже, скажімо, полоненик-чугуєвець Васька Шабикін волів померти, аніж допомагати нападникам -- цим самим він захищав «своїх», у тому числі рідних, друзів, усіх містян («[...] да и с ними же был чугуевец Васька Шабыкин, и Ваську де убили за то, что он татар под город под Чугуев не повёл») Филарет [Гумилевский Д.Г.]. Историко-статистическое описание Харьковской епархии. -- Москва, 1852. -- Отд.ІУ.І.. Згадані ж севрюки, навпаки, можливо, навіть тішилися, що степовики пошарпають непроханих прибульців-росіян, котрих вони сприймали як своїх кривдників.

Із цією подією перегукуються зафіксовані у джерелах факти несумлінного виконання севрюками сторожової служби на степовому кордоні. До цих обов'язків московська влада почала залучати їх іще у XVI ст. Проте як сторожа вони були ненадійними, і брали їх, очевидно, лише через добре знання місцевості, а також з огляду на нечисленність (спочатку) власне російського служилого люду. Документи свідчать:

«А которые путивльскіе севрюки іздили изъ Путивля на донецкіе сторожи зъ найму, и тЬхъ севрюковъ приговорили отставили, на сторожи ихъ не посылати, и найму имъ впредь не давати [...] а стоять на сторожахъ неусторожливо, воинские люди (маються на увазі татарські загони -- В.Б.) на государевы украйны приходять безвістно, а они того не відають, и вісти отъ нихь прямые николи не бываютъ, а прііжають сь вістями съ ложными» Акты Московского государства, изданные Императорскою академиею наук. -- Т.І: Разрядный приказ. -- С.5..

Тож московська влада дедалі ширше почала залучати до сторожової служби представників традиційних служилих верств, хоч для цього цілі їх громади доводилося переселяти на сіверське степове прикордоння. Як сказано в «боярському приговорі» 1571 р.: «А посылати въ ихъ місто на донецкія сторожи дітей боярскихъ путивльцовъ да рылянъ» Там же.. Під «путивльцями» й «рилянами» тут виступають уже аж ніяк не севрюки, адже останні в документах чітко виокремлюються з-поміж різних соціальних та інших верств, і називаються окремо від цих «путивльців», «рилян», «орлян» та ін. Тут маються на увазі представники служилого стану (діти боярські), яких на терени Путивльського й Рильського повітів Сіверщини переселили дещо раніше з корінних московських земель.