Схід і захід: історично-політичний нарис

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

У стильовій формації неоромантизму початку ХХ ст. символічне постає як особлива комбінація емпіричного й уявного, дійсного та ілюзорного, логічного й інтуїтивного, раціонального та ірраціонального, ба навіть як самобутнє конструювання образу, що з'єднує різні зрізи історичного буття та легітимізує відповідну ідею чи ідеал. Відтак символічна репрезентація не тільки трансформує і сполучає предметний зміст із множинністю смислів, а й апелює до чогось вищого, абсолютного, ідеального. Недаремно символічне мислення пов'язують зі здатністю представити певне явище, процес або об'єкт в іншій якості, що надає їй міфологічного, метафізичного, трансцендентального, сакрального чи іншого підтексту.

Власне, інструментальне призначення символу полягає в переакцентуванні/переоцінці/відкритті сенсу звичайного, буденного, традиційного. Відтак символічне представлення, зорієнтоване на виявлення незвичайного й виняткового у пересічному та ординарному, себто в означенні таких прикмет, які нав'язують нові асоціації, змінюють контексти висвітлення та продукують інші, часом приховані смисли.

Символічність постулює самобутню логіку розгортання фактографічного матеріалу у відповідності зі смисловою перспективою чи багатошаровою структурою, яка вибудовується в текстах мислителів, інтелектуалів, науковців. Символічне репрезентує єдність і цілісність у духовній чи інтелектуальній рецепції культури, проте залежить від способу конструювання того чи іншого зрізу навколишнього світу, зокрема минувшини. Більше того, таке представлення має особливе значення на початковій фазі концептуалізації, оскільки виступає як своєрідний дороговказ для інтелектуальної, духовної, культурної трансформації на теренах соціогуманітаристики. Іноді символічне претендує на роль універсального мірила вартості щодо минувшини, сучасності й майбуття.

У візії українського історика-неоромантика і, заразом, консерватора-культурника Степана Томашівського (1875--1930 рр.) таке виняткове символічне місце відводиться «трикутнику» історичного розвитку України -- Степ, Польща та Московщина, котрий конструювався за вимогами «уявної географії» перших десятиліть ХХ ст. Це своєрідне мірило вартості С. Томашівського навіть нарекли «метафізичним трикутником», у контексті котрого вибудовані авторське «перевідкриття» й апологія Галичини як українського національного «П'ємонту».

Із такої перспективи призначення символічного «трикутника» полягає в тому, щоби розкрити приховані смисли та справжній масштаб Галичини в національній історії, котрі, на переконання С. Томашівського, ігнорувалися тодішніми українськими інтелектуалами. Авторська візія щодо виняткової ролі цього регіону доволі яскраво виявилася ще у його писаннях воєнної доби, а у відомій праці «Українська історія: Нарис І: Старинні і середні віки» (Львів, 1919 р.) представлена вже повною мірою.

Утім, після завершення Першої світової війни й поразки Української революції 1917--1921 рр. погляди та світосприйняття С. Томашівського зазнали новітніх інтелектуальних впливів, зокрема в річищі ідей В. Джемса, Г. Ферреро, О. Шпенглера та ін. Історик тяжко пережив психологічні й інтелектуальні випробування «травматичним» досвідом війни, революції. «По програній війні 1919 р. я сподівався, що при помочі Мирової Конференції в Парижі ми зможемо зберегти minimum автономії державності в Галичині й утворити справжній П'ємонт на будуче. Та наш національний максималізм (большевизм!) в ім'я: все або ніщо! знівечив усе», -- з гіркотою відзначав він у листі від 25 серпня 1922 р. до І. Кревецького.

Вочевидь, до переосмислення минувшини спонукали і практики С. Томашівського як політика з досвідом дипломата -- учасника Паризької мирної конференції 1919 р., фахового історика та невтомного редактора, позаяк він редагував політичний відділ тижневика «Українське слово» (1921--1922 рр.) та часопис «Літопис політики, письменства і мистецтва» (кінець 1923--1924 рр.). Обидва видання друкувалися в Берліні й мали прогетьманське спрямування. Не випадково проект львівського двотижневика «Політика» плекався як періодичний орган політичної аналітики, котрий «матиме лице, обернене в минуле для пояснення сучасности і для зрозуміння виглядів на будуще».

Тодішні суспільно-політичні настрої й устремління, котрі призвели до появи львівської «Політики», доволі добре описав І. Крип'якевич, який певний час був співробітником журналу: «Відчувалася потреба серйозного ідеологічного органу, що провів би оцінку періоду визвольних змагань і укріплював державницьку думку. Врешті інженер Мудрак, дуже культурна і чесна в громадських справах людина, добув фонди між своїми знайомими і можна було зреалізувати справу. Як редактора передбачували спочатку В. Панейка, що довгі роки проживав у Франції, увійшов глибоко у західню культуру, мав політичний нерв, не був зв'язаний з політичними котеріями - міг дати щось нове в політиці. Але він відмовився. Тоді редакцію передано Степанові Томашівському. Він спершу вів журнал у дискусійному напрямі, але скоро почав підготовляти угоду з Польщею, якої виявився гарячим прихильником».

Отож нетривала історія часопису (жовтень 1925 -- березень 1926 рр.) значною мірою була пов'язана з відмінними світоглядними орієнтирами та політичними вподобаннями українських інтелектуалів середини 1920-х рр. (хоча варто взяти до уваги й складні фінансові обставини). Та, незважаючи на короткочасне побутування «Політики», на її сторінках було вміщено цілу низку дуже цікавих текстів В.Бачинського, Д. Дорошенка, В. Залозецького, І. Кревецького, І. Крип'якевича, З. Кузелі, В. Кучабського, І. Лоського, О Назарука, В. Панейка, зокрема й ряд писань С. Томашівського.

Зазначимо, що апологія історичної ролі Галичини за версією С. Томашівського не сприймалася багатьма українськими вченими та діячами. Приміром Д. Дорошенко в листі до В. Липинського від 11 січня 1926 р. прокоментував публікацію есе «Схід і Захід: Історично-політичний нарис» у вигляді риторичного питання: «Що це проф. Томашівський в ч. першому “Політики»” за дурниці пише про наддніпрянське населення України. Зовсім не згадує сіверян, чи це ігноранція, чи галицьке чванство, що, мовляв, Галичина -- пуп землі української; а все інше тільки додаток?».

Утім попри гострі, інколи слушні зауваги опонентів, згадане есе доволі добре відображає характерні риси С. Томашівського як історика з широким концептуальним горизонтом, чудовим знанням кількох іноземних мов і, водночас, блискучого публіциста з образними сентенціями та метафоричними пасажами, що увінчуються точними «формулами». У стильовому плані його текст спирається на культурницьке, іноді соціокультурне осягнення світу історії, хоч автор досить часто тяжіє й до класичного факторного підходу в позитивістському дусі. Проте всім цим смисловим шарам у студії С.Томашівського надає викінченого забарвлення його неоромантична апологія «галицького П'ємонту» в історії України.

Архітектоніка есе вибудована нібито як традиційна сюжетна «нарізка» з аналізом загальних факторів -- географічне розміщення, етнологічне становище, історична/ політична доля, культура й релігія та, урешті, прогностичні висновки, -- виявляє надзвичайно динамічний спосіб мислення С. Томашівського, який, переходячи від одного текстового блоку до іншого, щораз відкриває нові контексти порушеної проблематики, котрі раптово постають як своєрідні площини висвітлення. Відтак ідея цивілізаційного/ культурного перехрестя в авторському викладі органічно перетікає на поле походження політичного українства та його національної ідеї з очевидним галицьким рефреном.

Зауважимо, що в есе доволі виразно намічено контури культурницької та релігійної підоснови («церковно-культурного типу») українства як синтезу західних і східних впливів. Цю почесну місію в неоромантичній візії С. Томашівського відведено церковній унії між католиками та православними (1596 р.), котра визначала наукові інтенції вченого у другій половині 1920-х рр., пов'язані з його студіями з історії української церкви у світлі західної й католицької перспективи .

Вельми цікавими та влучними виглядають і прогностичні розумування С. Томашівського, висловлені впродовж першої половини 1920-х рр. Скажімо, його припущення про те, що поділ між більшовицьким Сходом та Європою зможе втриматися п'ять і навіть більше десятиліть, або спостереження про надзвичайну полярність цієї соціокультурної межі, яка розділила українців не тільки поміж різними державами, а й культурними світами. Імовірно, саме з цієї царини походять думки С. Томашівського, висловлені ще на початку 1920-х рр., про неминучість нової світової війни в найближчі кілька десятиліть .

Зрештою, есе галицького історика у стислій та яскравій формі фіксує тодішні інтелектуальні настрої й парадигматичні взірці, що пролягли поміж неоромантизмом, соціологізацією минувшини, морфологією (циклічними, цивілізаційними теоріями) всесвітньої історії та геополітичними візіями першої третини ХХ ст. політичний українства західний східний

Працю С. Томашівського відтворено за публікацією 1926 р. Окремі друкарські огріхи виправлено без застережень. Авторське виділення розбивкою деяких слів подається за першопублікацією. До тексту С. Томашівського долучено примітки історіографічного спрямування. Уточнюючі відомості представлено у квадратних дужках.

Доктор історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАНУ О.В. Ясь Чи ми, Українці, належимо до Сходу чи до Заходу? Таке питання ставиться у нас часто ученими і політиками. У одних воно подиктоване вчасти філософічними, вчасти політичними мотивами, у других -- очевидно, тілько політичними. Сам факт, що таке питання поновляється у нас часто, показує, що воно ще не знайшло належної відповіди, чи радше що відповідь бувала ріжна. Не треба далеко забігати взад. В часі світової війни і ще кілька літ після неї наші письменники і політики ужили богато слів, ще більше паперу й чорнила на те, щоб переконати світ, що Українці мовляв нічого спільного зі Сходом і його народами не мають, що вони родом і душею Европейці, чи пак західні Європейці, забороло проти східного варварства і т. ін. Незабаром одначе такі голоси почали втихати, натомість щораз частіше і щораз голосніше стали відзиватися голоси протилежні (навіть у тих самих органах і з-під тих самих пер), що мовляв ми були, є й полишимося народом східним, нероздільно зв'язаним із долею Східної Європи, якому Західна Європа була, є й буде ворогом. Отся скора переміна «орієнтацій», з одної протилежності в другу, доказує очевидно, що в основі обох їх були і є мотиви політичні, без огляду на те, чи вони висловлювалися ученими, чи політиками, чи публіцистами, чи таки звичайними громадянами. Отся скора переміна дає ще й інший доказ: що з наукового пункту погляду се питання ще не вирішене. І справді, хоч воно цікавило багато наших людей, то досі ніхто не зробив його предметом систематичної критично-наукової студії. А в недостачі такої розвідки і її висновків -- яку ціну можуть мати наші хитання сюди й туди? Правда, політична орієнтація може, часом і повинна мінятися -- се річ політичної тактики, хвилевої потреби тощо; одначе коли з такою переміною зміняється весь національно-філософічний світогляд, весь багаж нашого культурного дорібку, то таке скидання одної шкіри й надівання другої не може свідчити, що маємо до діла з довершеною нацією.

Отсей нарис не має, очевидно, заступити наукової розвідки про становище України й Українців між Сходом і Заходом у минулім і сучаснім; він має лише підготовити її, дати товчок до студіювання сього питання і до підготовних праць на сім полі. Він хоче тільки з'ясувати об'єм і зміст самого проблему та в головних рисах зазначити ті висновки, до яких критична аналізу його мусить доходити. А що дилема «Схід чи Захід» захоплює різні боки, умови і прояви складного громадянського життя, тому розглядати її треба згідно з поодинокими аспектами того ж життя, а саме: а) зі становища географічного (земля), б) етнологічного (раса і мова), в) історичного (політична доля), г) культурного (релігія, письменство), д) політичного (наші сучасні завдання).

Поки приглянемося кожному з сих п'яти боків нашого проблему, наперед мусимо підкреслити пливкість і хиткість понять Сходу і Заходу, так само, як і близьких їм ідей Азії і Європи, часто уживаних замість тих. Антитеза Сходу й Заходу, Азії й Європи появляється вже дуже рано у Греції, у зв'язку з персько-грецькими війнами (Геродот), при чому синонімом Азії була т. зв. Мала Азія, Європи -- Балканський півострів. Згодом оба поняття поширювалися щораз більше, один на захід -- на сучасну Европу, другий на схід -- на азійський континент. При сім одначе стара Скитія, пізніша Сарматія, себто те, що сьогодні звичайно звемо Східною Європою, довгий час не мала докладно визначеного місця: зараховувано її то до Азії, то до Європи, то добачувано в ній щось посереднього або самостійного. І хоч географічна наука остаточно усталила европейсько-азійську межу на Уралі й Каспію, то й ся межа й досі не перестала бути умовною, конвенційною. Тому-то й сьогодні назви Сходу і Заходу уживаються дуже свобідна. Так ось у Французів часто можна зустріти вислів, що Захід кінчиться на Рені; у Німців -- що він сягає до Висли; Поляки пересувають його межі, в міру потреби й обставин, ще далі; Українці силкуються знов часом пересунути сю межу поза Дніпро; натомість в Росії здавна викорінився звичай протиставити сю імперію «Європі» на заході, себто продовжити старинний поділ північного світу на Європу, Скито-Сарматію й Азію. Сю релятивність і пливкість назв треба мати на оці при розгляді поодиноких боків нашого питання, бо не в кожнім з них об'єм і зміст тих назв однаковий.

Маючи на увазі Європу в конвенційних межах географічних (по Урал), можемо її математично ділити, в напрямі від заходу до сходу, на дві або три частини. В першому разі Західна Європа сягатиме поза Львів, приблизно по лінію Золотої Липи, все дальше від нього належатиме вже до Східної Європи. Ся межа сходиться досить докладно з т. зв. головним європейським вододілом, який у нас відмежовує чорноморський водний басейн від балтійського. В такому разі Українці в Польщі взяті як цілість, творили б широку смугу на самій межі Східної і Західної Європи; Закарпатська Русь була б уже в цілості на Заході, Буковина -- на Сході. На такім поділі побудована теза, прийнята польськими географами, що Польща, більш-менш у цілості, лежить у Західній Європі.

Та з другого боку доволі поширений, особливо в Німеччині, довжинний поділ Європи на три частини: Західну, Середню і Східну Европу. Він має чимало аргументів за собою; промовляють за ним, окрім чисто географічних, особливо соціально-культурні обставини. В такому разі границя між Середньою і Східною Європою припаде на лінію між Озівським морем і Финським заливом, й Україна майже в цілості повинна б бути зарахована до Середньої Європи. Одначе такому далекому відсуненню Східної Європи противиться очевидний одноцільний характер всього Східноєвропейського низу, що однаково обіймає басейни Дніпра, Волги і Двини, -- факт, бистроумно замічений уже нашим першим географом, літописцем Нестором, чи як там звався автор «Повісти временних літ». Тому то прихильники потрійного поділу Європи, шукаючи компромісу з сим очевидним фактом одноцільності Східноєвропейського низу, пересувають межу між Середньою і Східною Європою на лінію Дністровий лиман -- Рижський залив, знаходячи різні аргументи в користь такого поділу. Та разом з сим, обговорена висше границя між Західною і Східною Європою (при подвійнім поділі) й отся між Середньою і Східною (при потрійнім поділі) сходяться близько з собою, розділяючи всіх Українців на дві части: східних (Наддніпрянщина) і західних (Поділля, Галичина й Волинь). Як побачимо низше, сей розділ має чимало оправдання в історії.

Збираючи в одно, треба сказати: до Східної Европи в найтіснішім розумінню (басейн Волги й Дону) Україна не належить, що найбільше східні неісторичні окраїни туди переходять (характеристичне, що на такій окрайні лежить нова політична столиця України Харків!). До Східної Європи в найширшім розумінню належить велика більшість українських земель, виходять поза неї західні частини, простором не дуже великі, одначе з великою історичною традицією (Перемишль, Холм, Берестя, Володимир, Львів, Галич, Мукачево). Вкінці до Східної Європи в середнім розумінню приписати належить Донеччину, Подніпрове по Случ і Горинь, та Побоже; натомість Подністрове, Покуття, Посяння, Побуже, басен гор.[ішньої] Припеті і Закарпаття лежатимуть уже поза її межами. Одним словом, сучасна (етнографічна) Україна має характер перехідної географічної території від Заходу до Сходу, з перевагою сього останнього. Підкреслити треба слово «сучасна», бо -- як побачимо дальше, -- історична Україна далеко більше була скупчена на заході сучасної.

Приступаючи до етнологічного боку нашого питання, пригадуємо, що сучасний український племінний тип, як усі інші народи, являється продуктом довшого процесу перехрещування різних чинників; що під впливом тих чинників одні племінні елементи споювалися з собою (процес ассиміляції), инші відокремлялися (процес дифференціації). Той процес творення національних індивідуальностей в Европі з правила ішов по рівнобіжниковій лінії з заходу на схід. Річ дуже характеристична, що споріднені між собою (мовою, релігією, культурою) європейські народи розміщені побіч себе, разом з перехідними типами, від заходу до сходу, а не прим.[іром] з полудня до півночи. Так ось шляхом диференціації повстали Португальці, Кастилійці і Каталонці на Піренейськім півострові, Норвежці і Шведи -- на Скандинавськім, Словінці, Хорвати, Серби і Болгари на Балканському, Чехи і Словаки, Полабські Словяне і Поляки і т. ин. Натомість на цілому просторі між Піренеями й устєм Рена повно скристалізувалася тільки одна нація; на Апеннінськім півострові без уваги на великі расові, язикові й культурні ріжниці, маємо також лише одну націю; те саме в Німеччині, мимо величезних ріжниць в напрямі з полудня до півночи і т. ин. Лише на сході Європи бачимо дивне на око явище. Близько споріднені з собою «три руські народності» - Українці, БілоРусі й Москалі - уложенні побіч себе інакше, ніж можна було сподіватися: БілоРусі на півночі, Українці на півдні, Москалі на сході від сих обох. Незвичайність тут у т. ск. вертикальному, а не горизонтальному розміщенню Українців і Білорусів, як відомо, споріднених і з незамітним переходом між обома типами, між якими нема докладної границі (натомість деяка подібність розміщення Українців і Москалів на Донеччині тут без значіння, бо та колонізація дуже пізно, коли оба племінні типи були готові). Сю незвичайність можна собі пояснити тільки догадкою, що давніша територія Українців або Білорусів виглядала інакше, ніж тепер. А що про якесь велике пересунення білоруської людності історія від непам'ятних віків не знає нічого, остають тільки Українці, як такі, що колись мусіли бути скупчені далеко більше на заході, так що український і московський племінні типи витворилися тоді, коли відносні племена не стикалися одно з одним, тільки через Білорусів. Значить, що з усіх східнослов'янських племен, з котрих витворилися «три руські народності», ті племена, що склали українську національність, жили на самім заході старої історичної Русі.

Сю гіпотезу можна скріпити цілою низкою інших вказівок і фактів, між ними расовими і язиковими прикметами Українців. Щодо р а с и, то невважаючи на доволі примітивний стан антропологічних дослідів у нас, треба назвати ствердженим фактом західний початок Українців. Так ось досить замітне споріднення їх з Хорватами і Сербами може бути пояснене виключно лише зі становища західної, не східної правітчини Українців, бо тільки десь біля західних чи середніх Карпат могли вони бути сусідами південних Слов'ян.

Ще значніший західний характер бачимо в українській м о в і. Полишаючи на боці спільні елементи з південними Слов'янами, що можна пояснити так само, як і расову близькість, праруська основа української мови носить на собі такий великий знак посвоячення з польською, чеською і словацькою мовами, а через сі навіть з германськими говорами, що всього того не можна б собі жадним способом пояснити, коли б ми приймали українську правітчину далі на сході, прим.[іром] над Дніпром і Десною. Коли б так було, то дивна одностайність української народної мови від Сяну до Дону не знайшла б жадного раціонального пояснення. Сю одностайність можна зрозуміти тільки так, що українські колоністи на сході виходили з одного розмірно невеликого західного матірного пня з виробленою вже мовою.

У повній згоді з ґенезою й історичними перипетіями українського племені стоїть культурний розвиток України. Споконвіку ділилася сучасна Україна на дві полоси: північно-західну -- лісову і південно-східну -- степову, з середньою перехідною смугою -- луговою. Приблизна границя ліса і степу іде зі сходу на захід попід Київ і лише на межі Волині і Поділля повертає на південь до Дністра. Довгі віки вона розділяла осілу людність слов'янську від степових кочовиків азійського роду і тим самим була культурною границею між сими двома суперечними типами. В безнастанній боротьбі сих культур хліборобський північний Захід, ся історична колиска українського племени, взяв верх над степовим кочовиком-розбишаком, здобув неорані степи і піддав їх культурі плуга. Український селянин, що на Херсонщині, Катеринославщині або Слобідщині сьогодні оре й засіває такий колись дикий степ, єсть нащадком волинського або галицького вихідця. В довгій боротьбі хліборобського плуга і степового списа степ переважав не лише політично; він часто абсорбував прихідця і переміняв його з осілого хлібороба в типового степовика (Запороже), та остаточно західний дух культури переміг східного противника.

Кілька літ після того, як над українською матірною землею укріпилася влада варяго-руського Києва, Русь стає дефінітивно христіанською, беручи учителів і форму нової віри з Царгороду. Наслідком сього границя між сферою культурних впливів римської церкви і сферою культурних впливів візантійської церкви утривалилася на західній межі українського племені, там, де воно сусідувало з польським. Сей факт мав опісля далекосяглі наслідки. Він справді витворив в Европі два різні культурні типи, латинський і візантійський, які стали головними символами європейського роз'єднання на Схід і Захід. Доля веліла, що українське плем'я, поставлене в самому осередку європейського континенту, увійшло з самого початку в орбіту культурних впливів Візантії. Одначе тут треба мати на увазі, що церковний розлам між Римом і Візантією прийшов аж геть пізніше, і на Русі відчувся що тільки під сам кінець ХІ-го в., а довершився ще пізніше, бо аж у ХІІІ-ім в., відколи дійсно Рим і Византія стали синонімами двох окремих й обопільно неприязних культурних і політичних світів, Заходу і Сходу. Дальше треба тямити й те, що українські землі старої Русі, як, мабуть, ще перед охрещеням Володимира стояли під впливом римської церкви (перший руський єпископ Адальберт), так і потім не раз схилялися в бік Риму, і всі спроби унії Риму з руською церквою починалися з українських земель, Галичини і Волині, поки не завершилися Берестейською унією (1596). Так витворився новий, посередній між Сходом і Заходом, церковно-культурний тип, посередній у тому, що форма мала бути східна, а зміст -- західний, тип, що показав свою жизненність навіть у впливі на необ'єднану частину громадянства (Петро Могила й київська академія).

Той безперервний нахил Українців до західної культури зустрічав очевидно і противну течію, що йшла не лише з Царгороду, від церковних сфер, а ще більше з правдивого Сходу, від політичних його сил: Татар і Турків, та з синтези всіх трьох чинників -- від Москви. Зокрема треба підкреслити рішаючий вплив Татарщини на Русь, на факт дійсного відокремлення її від Заходу (до наїзду Моголів вся Русь, без огляду на церковні окремішности, була без сумніву інтегрантною частиною останньої Європи) і перетворення її в Московське царство, так мало подібне до старої Русі. Подібно, що тільки опанування Царгороду Турками цілком убило розвоєву здатність східної церкви. В таких обставинах українська Русь, піддержуючи дальше контакт із Заходом, могла у відповідному моменті (за Петра В.[еликого]) сповнити велику культурну місію на Сході. Коли те післанництво не багато принесло користей самим Українцям, то вина лежала в тодішній політичній незрілості наших земляків.

Проти підношеня західного жерела української культури -- маємо на думці українську надбудову над старою загально-руською культурою - міг би хто ставити суперечний на око факт, що нове літературне відродження України почалося властиве на Сході, на Задніпров'ю (Котляревський, Квітка), а не на Заході. Заміт не був би річево оправданий. Наперед тому, що перші лівобережні письменники не лише мали за собою всю українську історичну традицію, а й самі стояли безпосередньо під впливом західноєвропейських культурних течій. Далі, епохове значіння тих письменників осувається передусім на впровадженню ними народної мови в літературу, а се мусіло найперше проявитися тільки в тій частині України, де лише народна розговірна мова відокремлювала українську стихію від сусідньої і пануючої російської, а не приміром в західних землях, де для відокремлення від сусідньої і пануючої стихії польської доволі було окремої азбуки або й обряду. Вкінці, дальший розвиток нової української літератури не лише обхопив й інші частини України, а й підпав ще більше під безпосередній вплив західної культури. Так само, як справа літературної мови, поясняється й історія нашої національної назви. І в сім напрямі також: нашій новій назві «Україна», витвореній над Дніпром, назві первісно чисто географічній, національно-політичний зміст надав головно український Захід.

З поданого вгорі виходить, здається, досить ясно: хоч українська національна територія переважно лежить у східній половині європейського континенту, то сама українська нація, як племінна окремішність, як культурна й політична індивідуальність, походить із Заходу і являється витвором західних культурних впливів. Без того походження і без тих впливів все існування української національностей було б незрозуміле щодо своєї минувшини і проблематичне щодо своєї будущини. При сім ще одно певне: що процес творення української національності ще не закінчений, що Українці, хотячи раз-на-все обезпечити свою національну індивідуальність і зрівняти її з іншими культурними націями, мусять здобути і присвоїти собі ще дуже багато необхідних передумов до того на всіх полях громадянського життя; що без того -- всі національні зусилля були б Сизифовою працею, в остаточнім висліди -- для нас самих і для світу шкідливою; що полупродукти і бастардні форми нежиттєздатні, нездібні до самоврядування (недержавні) і як такі мусять загибати або вічно служити иншим. Які саме цінності мусимо ще придбати до ранішого дорібку, -- се довгий акафист, і тут не станемо читати його; про одно була вже мова на іншому місці, про інше буде ще. Натомість з усією силою і вагою накидається сьогодні принципове питання: По яким зразкам має йтися дальша необхідна праця - по зразкам Заходу чи по зразкам Сходу?

Се питання висувається сьогодні на саме чоло української національної політики, і від відповіді на нього і від приноровленого напряму українського національного життя до цієї відповіді залежить доля нації. Се питання й не теоретичне; воно стало практичною злобою дня. Українці сьогодні розділені таким кордоном, як, мабуть, ніколи у своїй довгій історії. Сей кордон приблизно йде туди ж, де вели й історичні межі між Заходом і Сходом, між їхніми формами політичного й культурного життя. Одначе старі кордони не відмежували ніколи таких суперечних і ворожих обопільно світів, як сей, що тепер ділить нас. Навіть за панування Моголів у Східній Європі, що -- як уже згадувана -- страшно поглибило й укріпило, у великій мірі навіть просто витворило, роздвоєння між Заходом і Сходом, прірва не була так велика, як сьогодні. Коли раніше контрасти могли віками удержуватися один побіч другого, то сучасні -- се відчував кожний з нас -- неминуче доведуть до упадку сього або того світу, східного або західного, «євразійського» або європейського.

З трьох близько споріднених народів географічної Європи -- Українців, Білорусів і Москалів -- останній всецело опинився по тім боці європейського провалля, два інші -- в переважних своїх частинах. Коли б сьогодні-завтра сей кордон упав і -- допустімо -- переміг Захід, то всі три народи більш-менш однаково відчули б сю переміну і без особливих труднощів почали б продовжити ті форми національного життя, яким перестали жити вісім літ тому назад. Та коли сей кордон удержиться ще два, три, п'ять десятків років або більше? Коли там у новім дусі виросте одно і друге покоління? Очевидно, як переможе Схід, то тоді Москалі будуть першим народом світу; та на випадок -- у що твердо віримо -- перемоги Заходу? В сім випадку вони, не маючи по «західному» вихованих земляків (сучасна еміграція зникне за якийсь час), опинились би на становищі безпорадних і безпомічних тубольців, зданих на всякі рішення переможців. Натомість Українці і Білорусі, маючи земляків іншого, західного типу, зможуть знайти в них неоцінених провідників, оборонців і учителів. Одначе сі земляки, по сім боці європейського провалля, будуть в силі сповнити сей великий історичний обов'язок тільки в такім разі, коли не закопають свого таланту у землю, тільки багато разів помножать його всім тим культурним добром, який той Захід дав всім своїм іншим народам. Тому-то Українці Заходу, не почувайте себе ні комірниками, ні слугами, ні в'язнями; почувайте себе, думайте і робіть як повноправні, споконвічні і незмінні горожані сього Заходу! В інтересі власнім і тих земляків на Сході.

Размещено на Allbest.ru