Православне військове духовенство: відносини з владою на перехресті епох

Аналогічно складалися долі 57 кліриків, що потрапили у полон і повернулися у 1917-1918 рр.. За міжурядовою угодою Росії та Німеччини військовополоненим клірикам німецька сторона зобов' язувалася надавати готове харчування, квартиру та грошове утримання. Однак, перебування у полоні було випробуванням. За свідченням ієрея 249-го піхотного Дунайського полку Миколи Болбочана, з належних за конвенцією грошей німецька сторона «обов'язково утримує 60 марок за те, що у них називається їжею: вранці -- «кава» зі зварених тертих диких каштанів і цикорію без цукру і молока; о 12 год. -- варений горох, бруква або кормова морква; о 6 год. вечора гаряча страва з кукурудзяного борошна або «кава», на добу -- 300 гр. хліба, випеченого з домішкою 25% дерев'яних опилок. Отримувати харчування поза табором у багатьох місцях заборонено. З цих же коштів також утримується 10-12 марок за ту кімнатку, що її займає ієрей. Виділеного харчування достатньо лише для того, аби полонені вимирали не одразу, а поступово. Єдиним порятунком для них є посилки. Особливо страждають полонені ієромонахи, яким з Росії ніхто нічого не надсилає».

У питанні здійснення фінансових виплат німецька сторона також не завжди виконувала умови конвенції з утримання військовополонених пастирів. До жовтневого перевороту Відомство протопресвітера робило все можливе, аби вплинути на ситуацію позитивно. Крім цього, ІІ з'їзд військового духовенства постановив 11 липня 1917 р. «видавати сім'ям священнослужителів, що перебувають у полоні, щомісячну допомогу обсягом у 100 руб.. Для утворення фонду допомоги кожен священнослужитель робить єдиний внесок -- 1 руб.. За необхідності видавати родинам військовополонених допомогу. Після вичерпання фонд підлягав відновленню аналогічним чином. Усі відрахування отці-благочинні мали надсилати до фонду протопресвітера»99. Чи отримав хтось цю допомогу -- на сьогодні не встановлено. Однак, відомо, що полонені священики, які повернулися у 1917 р., отримували по 200 руб. на «придбання одягу та предметів домашнього вжитку». Радянський уряд проблемами військовополоненого кліру не переймався і захистом їхніх прав перед урядом Німеччини не займався.

Знайти розв'язання питання про військове та флотське духовенство, що разом зі своїми частинами опинилося на території України, намагалися українські уряди гетьмана П. Скоропадського та С. Петлюри. Припинення воєнних дій та розформування військових підрозділів гостро поставило проблему у трьох головних аспектах: статус і майбутній устрій самого інституту військового духовенства; формування штатів, їхній склад, підпорядкування, матеріальне забезпечення; працевлаштування та грошове утримання «безробітних» кадрів. Навколо вирішення проблеми об'єднали зусилля Українська держава (Військове міністерство спільно з Міністерством ісповідань), церква (Всеукраїнський собор і Київський митрополит) та власне самі військові клірики -- 21 травня 1918 р. за їхньої участі було створено спеціальну комісію у справах військового духовенства.

Намагаючись полегшити долю військового духовенства, комісія використовувала всі доступні способи. 30 травня 1918 р. вийшов наказ військового міністра України про одноразову грошову допомогу і цим пастирям роздали 10 тис. руб. з фонду колишнього протопресвітера російської армії. 12 червня гетьман затвердив ухвалу Ради міністрів про виділення 3 млн. українських карбованців для виплати заборгованості з утримання військовослужбовців і одноразової грошової допомоги армійським ієреям103. 8 липня подібним розпорядженням було виділено 6 млн. крб.104 29 червня Рада міністрів ухвалила постанову про допомогу військовополоненим. За цим документом священики, повертаючись з німецького та австро-угорського полону, отримували виплати на рівні українських старшин -- по 300 крб., а поранені -- на 25% вищі та право на безкоштовний проїзд залізницею до місця постійного проживання105. У вересні 1918 р. Військове міністерство підготувало проект тимчасового положення про пенсії та одноразові допомоги військовослужбовцям і військовим клірикам. Однак, врегулювати проблему матеріального забезпечення останніх так і не вдалося. Вже 5-7 серпня 1918 р. до Міністерства ісповідань надійшов перелік з 235 військових священиків, що гостро потребували матеріальної допомоги. Але, «з огляду на повну відсутність коштів у Міністерстві», їм довелося відмовити.

Практично невирішеною залишилася і доля кліриків, що бажали служити в армії Української держави. Так, семеро сімейних священиків, котрі після війни залишилися без засобів до існування, але були готові продовжити службу на Чорноморському флоті, просили особисто гетьмана зарахувати їх до складу резерву нарівні з офіцерами флоту і не «забути під час призначення на посади в армії та на флоті»107. Майже подібним чином склалася доля переважної частини священства сухопутних підрозділів. Призначення на посади у новостворених частинах української армії не відбувалися до затвердження 2/15 вересня 1918 р. військовим міністром відношення Київського митрополита Антонія про порядок призначення священиків до військових частин. Так сталося почасти через досить довгий процес вирішення питання про засади існування та підпорядкування самого інституту військового духовенства, почасти -- через коротку тривалість існування української державності. У питанні підпорядкування стикались інтереси Київського митрополита, яким на той час був колишній голова київської організації «Союза русского народа» Антоній (Храповицький) і військових ієреїв, що відстоювали інститут протопресвітерства з білого духовенства; російської та української партій, окремих представників влади. Патріотично налаштовані військові клірики були активним чинником у спробах відновити самостійність української Церкви. 18-19 червня 1918 р. у Києві відбувся Всеукраїнський з'їзд військового духовенства, на якому з 63 учасників 46 (відповідно до постанови Соборної ради) обрали делегатами на Всеукраїнський собор з наказом: «Признавая в принципі бажаною автокефалію Української Церкви, з'їзд у випадках, не сприяючих цьому обставин на Соборі, дає право делегатам стояти за широке самоврядування Церкви на українських підставах». Стосовно управління делегати ухвалили, що вище управління інститутом військово-морського духовенства України має очолювати протопресвітер із середовища білого духовенства, який може бути представником будь-якої національності, але «українець по переконанням, котрий любить Україну і безумовно спочуває відродженню української Церкви і української незалежної державності».

Теоретично питання управління військовим кліром вирішилося на користь протопресвітерства за часів Директорії. Однак, проблему матеріального утримання не врегулювали належним чином. Директорія відмовила спілці колишніх військових священиків, що діяла з часів Гетьманату, в отриманні постійних компенсацій за службу у діючому війську під час Першої світової війни. Але видавала одноразові допомоги. Так, до прикладу, 24 жовтня 1919 р. за доповіддю Військового міністра Рада міністрів ухвалила постанову про відкриття Головному штабу Військового міністерства кредиту на 30 тис. карбованців для видачі одноразової допомоги старшинам, урядовцям, лікарям і духовенству колишньої російської армії -- громадянам УНР..

З падінням української державності частина військових священиків опинилась на еміграції разом із вояками армії УНР, частина увійшла до складу священнодіячів УАПЦ, частина розділила долю представників інших православних конфесій. Для всіх, хто залишився на батьківщині, повсякденною реальністю стала побудова комунізму в одній окремо взятій країні.

Размещено на Allbest.ru