Українізація та русифікація в етнонаціональній мозаїці Донеччини та Луганщини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українізація та русифікація в етнонаціональніи мозаїці Донеччини та Луганщини

донбас більшовицький село

Через вульгарну класовість Донбас, як найбільш індустріалізований регіон України, вважався соціальною базою більшовицької революції, на відміну від українського села, що в теоретизуваннях тогочасних більшовиків зображувалося як цілковито петлюрівська стихія. Саме тому вони так затято наполягали на тому, щоб залишити його в складі України, аби згодом перетворити на плацдарм для просування більшовицьких ідей в українське село. Питання особливостей його етнічного складу, перспективної орієнтації роботи культосвітніх і державних установ постали згодом, після відмови від планів скорої світової революції та проголошення курсу на коренізацію. Саме в контексті гасел коренізації питання “Донбас український чи російський?” набуло якісно нового звучання. Поволі, в міру розгортання коренізації, більш виразно залунали голоси решти етнічних громад, які вимагали врахування своїх інтересів.

Тим часом становище регіону та його мешканців у постреволюційну епоху було плачевним. Катастрофічний стан промисловості й потреба більшовицької держави-комуни в паливі стали підґрунтям радикальних дій. В лютому 1920 р. Донбас був проголошений особливою економічною та військово-адміністративною одиницею. На все чоловіче населення віком від 18 до 45 років була поширена трудова повинність, колишні працівники вугільної промисловості масово демобілізувалися з армії і в примусовому порядку відряджалися на відновлення донецьких шахт. Туди ж скерували тисячі військовополонених (денікінців), донських козаків з ліквідованих станиць. Вони поповнили лави Донецької трудової армії (ДОНТА). 40% від її загалу становили етнічні росіяни, 36% -- українці, решту --татари, поляки, німці, латиші та ін.. Важко працюючи, водночас несучи варту та воюючи з “бандами”, трудармійці мали забезпечувати Країну рад паливом.

Впродовж 1920-1921 рр. мобілізації залишалися основним інструментом забезпечення кадрового голоду Донбасу. Так, приміром, з'їзд гірників, що відбувся у Москві в березні 1921 р. мобілізував 5 тис. вибійників та 15 тис. робітників інших професій на шахти Донбасу. Однак ця тактика відновлення промисловості Донбасу, як і політика “воєнного комунізму”, швидко себе дискредитувала. Восени 1921 р. від мобілізацій внаслідок їхньої низької ефективності влада відмовилася. Масове дезертирство змусило повернутися до відносин вільного найму та трудових вербувань. Водночас була скасована зрівнялівка в оплаті праці та запроваджені нові правила щодо оплати грошима та продовольством. Перший комуністичний штурм добігав свого кінця.

Упродовж жовтня-грудня 1921 р. на Донбас добровільно прибули близько 58 тис. робітників. Згодом потік мігрантів зростав за рахунок біженців з голодуючих районів. Вже 1923 р. пропозиція робочої сили перевищила потребу в ній. У 1926 р. росіяни склали більшість численної армії безробітних Донбасу (43%). 1929 р. росіяни становили більшість вибійників (53%) -- однієї з найбільш небезпечних шахтарських професій. Як і в дореволюційний період, аж до форсованої індустріалізації левова частка робітників Донбасу по факту залишалася селянами-відходниками, які працювали тут лише в зимовий період (!). Близько половини з них мали земельні ділянки в Росії, а заробітками в Донбасі компенсували нестатки родин чи приїздили в надії заробити на коня, реманент тощо.

На початку 20-х рр. росіяни були другою за чисельністю етнічною групою Донецької губернії (655 962 особи). Але й тоді переважну більшість населення регіону становили українці 64% (1 609 713 осіб). Станом на 1923 р. співвідношення українців і росіян по округах Донецької губернії складало: Шахтинська округа -- 27:70; Луганська -- 55:39; Таганрозька -- 64:30; Юзівська -- 59:25; Маріупольська -- 37:19; Бахмутська -- 77:14; Старобільська -- 92:7.

Російське населення вирізнялося найбільш врівноваженою соціальною структурою: городянами були 49,8% від загальної маси, 50,2% -- мешкали в селах. Росіяни пересічно домінували в містах Донбасу, складаючи 53% їхніх мешканців. Як переконливо довела Н. Малярчук, вони переважали в населенні саме промислових округ Донбасу: в містах Юзівської округи мешкали 24% від загалу росіян Донбасу, Луганської та Бахмутської -- по 19%, у Шахтинської -- 17%, Таганрозької -- 16%. Назвемо міста Донбасу, що за своїм національним складом були майже повністю російськими. Передовсім йдеться про м. Кам'янськ (93%), Шахти (90%), Сулін (88%), Таганрог (72%), Дмитріївськ (67%), Єнакієве (66%), Юзівка (65%), Горлівка (53%). У Луганську (46%) та Маріуполі (36%) вони складали відносну більшість. І лише в двох містах Донецької губернії (Дебальцеве та Слов'янськ) росіяни поступалися українцям. У дванадцяти з вісімнадцяти міст Донецької губернії російське населення домінувало. Саме ця обставина вважалася більшовиками унаочненням перспектив етнонаціонального розвитку радянської України. Саме Донбас став доказовою базою для висновків тогочасних партійних теоретиків про боротьбу двох культур, вироблені ж ними доволі штучні теоретичні установки нав'язливо запроваджувалися не лише в теорії, а й у практиці державного, зокрема національно-культурного будівництва.

Втім, Донбас, всупереч міцно вкоріненим стереотипам, не був “російським”. Аграрні округи регіону на загал лишалися українськими за складом населення. Так, у Маріупольській окрузі мешканцями міст були 5% від загальної маси росіян, а в Старобільській -- 0,1%. Сільська округа була цілковитою протилежністю містам. На початок 20-х рр. 98% українців, 91% росіян, 72% греків, 57% євреїв Донбасу проживали в моноетнічних селах. У Донбасі було лише кілька районів, де росіяни становили більшість. Йдеться передовсім про сформований в епоху стихійної колонізації ареал компактного проживання росіян на східних кордонах Донбасу. Найбільше районів (8) з переважаючою часткою російських мешканців було в Шахтинській окрузі: Ленінський (95%), Усть-Білокалитвенський (93%), Глубокинський (91%), Кам'янський (82%), Шахтинський (78%), Сорокинський (74%), Володимирський (60%) та Сулинівський (57%). До таких належали ще три райони Луганської округи: Станично-Луганський (92%), Городищенський (63%) і Петропав- лівський (55%), і, нарешті, єдиний район Маріупольської округи -- Ново-Миколаївський -- мав у складі своїх мешканців майже 80% росіян. Таким чином, росіяни кількісно домінували в населенні 12 з 78 районів Донецької губернії.

Важливо наголосити, що інформація про чисельну перевагу росіян у низці районів тогочасного Донбасу, як і про їхнє негативне ставлення до проголошеної в УСРР політики українізації, була добре відомою в Кремлі. Врешті більшовики вирішили цю проблему “хірургічно” -- шляхом видалення російської частини з тіла донбасівської спільноти. У жовтні 1924 р. до складу РСФРР була передана частина Шахтинської й Таганрозької округ Донецької губернії, після цього в складі українського Донбасу не лишилося жодної округи, де б росіяни становили більшість населення. З цього часу історія українського та російського Донбасу розійшлася різними шляхами.

Перспективи процесів етнічної взаємодії в цей час визначалися вже іншими соціально-економічними обставинами. Очікуваної стабілізації співвідношення етнічних груп не сталося й статися не могло: розпочалася економічна стабілізація, згодом -- зростання, а вслід за цим -- тривала доба трудових міграцій, що перетворилися на провідний фактор демографічних процесів у регіоні. Частка росіян у населенні Донбасу невпинно зростала. Станом на 1926 р.476

їхня чисельність збільшилася на 16,5% (764 724 особи). 1930 р. відновилися масові вербування робочої сили в Донбас в централізованому порядку. Загалом станом на 8 листопада 1930 р. з РСФРР сюди прибула 31 тис. шахтарів. Левову частку новоприбулих становили вихідці з селянського стану, 73,4% -- колишні колгоспники. За даними Наркомату праці СРСР, на 1 жовтня 1931 р. з 69 820 завербованих для Донбасу працівників 59% були набрані в РСФРР, 29% -- в Україні, 12% -- в Білорусії. Розпочалися планові мобілізації місцевого селянства на донецькі шахти та великі будівельні майданчики п'ятирічки. Впродовж 1930-1931 рр. секретарі сільських партосередків неодноразово отримували догани за невиконання планів-рознарядок по вербуванню. Пройде рік -- півтора, і грецькі, єврейські, болгарські та німецькі селяни вважатимуть за щастя потрапити на донецькі копальні -- тільки таким способом, за рахунок шахтарської пайки, вони рятуватимуть свої родини від голоду.

Примусова колективізація стала часом масового відходу місцевого селянства у промислові центри Донбасу. Черговою віхою етнонаціональної історії Донбасу став Голодомор. По-перше, всі етнічні складові місцевого селянства були “зачинені” у межах власних голодуючих сіл і приречені на вимирання; по-друге, після вимирання частини мешканців луганських і донецьких сіл центральний уряд здійснив спробу заселення подібних населених пунктів колгоспниками з Івановської області. Переселенська кампанія стала класикою радянської урядової колонізації. Впродовж першої черги переселення, що припала на листопад-грудень 1933 р., сюди спрямували 117 тис. мешканців Горьковського краю, Центрально- Чорноземної, Західної, Івановської областей РСФРР та Білоруської СРР. З 10 січня 1934 р. розпочалася друга хвиля переселення, що здійснювалася за рахунок переселенців з Київської, Вінницької таЧернігівської областей УСРР та Центрального Чорнозем'я. На відміну від переселенців з України, росіяни дуже погано приживалися в нових місцях, багато хто з них не витримав і півроку. На 1 липня 1934 р. до Івановської області повернулося 31,9% переселенців, Чернігівської -- 4,8%.

Переселення з Івановської області (3 642 господарства) завершилося 12 грудня 1933 р. (тобто, в розпал зимових холодів). Навербувавши переселенців, урядовці не забезпечили їх належно транспортом, худоба губилася в дорозі, картопля померзла. Попри надзвичайно складні умови переселенці зберегли й привезли із собою 1 640 коней, 2 880 корів, 588 телят. Яким же було їхнє здивування на місці призначення: тут вони потрапили до іншої реальності, про існування якої навіть не підозрювали! Їхали як переселенці-ударники з великою кількістю трудоднів, на стабілізаційні зернові фонди будувати щасливе колгоспне життя, а потрапили в село, конаюче від голоду ... Вже в квітні 1934 р. повернення івановців додому набуло масового характеру, причому, втікали вночі, без попередження, перед тим за безцінь продавши худобу. Така картина, власне, не була винятком. У Марківському районі Донецької області навесні 1935 р. з переселених 401 господарства залишилося 79. Загалом же, за неповними даними, з 8 153 господарств, що переселилися до Донецької області впродовж 1933-1934 рр., на 15 березня 1935 р. вибули 4 580.

В лютому-березні 1935 р. сюди ж під приводом зміцнення західних кордонів були депортовані мешканці, що “не проявили себе у зміцненні кордону та колгоспного ладу”, “націоналістичні та ан- тирадянські елементи” . Йшлося передовсім про поляків та німців. Згідно із остаточними планами в Донецьку область впродовж лютого-березня 1935 р. мали переселити понад 3 тис. господарств.

Нині в популярній літературі, засобах масової інформації та на рівні соціальних мереж доволі поширена думка, що росіяни Сходу так затято підтримали ідеї “русской весны”, оскільки є значною мірою нащадками тих переселенців, які поселилися в обійстях вимерлих українських селян. Такі заяви є нічим іншим, як вульгаризацією надзвичайно складних і трагічних історичних обставин. У будь-якому випадку лише мізерна частка сучасних росіян і російськомовних мешканців Донбасу є нащадками тих переселенців. До того ж, російські селяни, що волею долі вимушені були обживати примарні українські села, були такими ж жертвами більшовицького режиму, як і їхні попередники. Хвороби та недоїдання, рабська праця і безправ'я на довгі роки стали їхнім земним хрестом.

Не менш тяжким і стражденним було життя зростаючої когорти донецького робітництва. Саме в епоху Голодомору та сталінської індустріалізації вимирання села і неприродно швидка урбанізація стають визначальними чинниками етнодемографічних процесів у Донбасі. Українці, що в попередні часи, за одностайною думкою науковців, віддавали перевагу роботі на землі, масово рушили на шахти й новобудови. Та не лише вони в той страшний час “переглянули” своє ставлення до селянської праці. Аналогічні процеси охопили всі етнічні складові регіону, невпізнанно змінивши з часом соціальне обличчя колись селянських етнічних груп. Трудові вербування в епоху Голодомору дали можливість вижити низці українських, російських, німецьких, грецьких та інших селянських родин, годувальники яких ділилися із ними своєю шахтарською пайкою. Неконтрольоване вибухоподібне пришвидшення урбанізації призупинили регулюючі трудові закони 1931 та 1932 рр. У республіці запровадили оргнабори робочої сили на основі договорів між колгоспами та органами вербування, а 27 грудня 1932 р. була введена паспортна система з пропискою для міського населення. Селяни фактично були повторно закріпачені. Втім розбудова низки міст та поглинання ними прилеглих селищ і надалі робили свою справу.

Урбанізація перетворилася в Донбасі на об'єктивно незворотний процес і вела до зростання всіх етнічних складових місцевого пролетаріату. В 1934 р. українці становили вже 53% від робітників Донбасу, на 1939 р. їх в абсолютних числах нараховувалося1 567 098. Сукупно значно потужніше за роки індустріалізації зросла чисельність російського населення (на 105%, тоді, як українців -- лише на 60%). За висновками Н. Малярчук, упродовж шістнадцяти років чисельність городян Донбасу збільшилася майже вшестеро, відбувалося це передовсім завдяки механічному приросту. Натомість чисельність сільського населення зменшилася в півтора рази (на 586 432 особи). Урбанізація набирала обертів в усіх етнічних групах. Станом на 1939 р. не лише левова частка росіян Донбасу були мешканцями міст, а й 68% українців. На відміну від ситуації 1920-х рр., за даними перепису 1939 р. з 28 міст Сталінської області росіяни становили абсолютну більшість лише у двох (м. Орджонікідзе та Комсомольськ). У Сталіно їхня частка сягала 47% (220 101 особа).

Попри об'єктивні процеси демографічної українізації Донбасу в сфері суспільно-політичного і культурного життя відбувалися складні, суперечливі, підчас -- виразно конфронтаційні процеси. Очікування українських більшовиків, артикульовані свого часу М. Скрипником: “... Український селянин прийде із своїми селянськими звичками і психологією, він прийде і зі своєю мовою та зукраїнізує місто”, -- тут не справджувалися. Тогочасна ситуація в Донбасі на перший погляд була ближчою до схеми Д. Лебедя. Попри партійне засудження його теза про невідворотність перемоги російської культури, як більш розвиненої, була радо підхоплена місцевими елітами і глибоко вкорінена в робітниче середовище. Партійно-радянський апарат повсякчас підживлював ці настрої, вважаючи, що Донбас має лишатися плацдармом зміцнення більшовицької влади в Україні.

Намагаючись обґрунтувати втручання Кремля в події на Україні загалом, Донбасі зокрема, та виправдати непересічну і красномовну російську присутність у регіональних органах влади і управління, Д. Мануїльський на початку 1920 р. писав: “... Коли почала на Україні утворюватися радянська влада, вони [росіяни] послали нам допомогу -- своїх відповідальних робітників, всі ті ліпші кола робітничої інтелігенції, які виховала партія за 20 років свого існування. Своїм досвідом радянського будівництва російські робітники хотіли зробити процес утворення Радянської влади на Україні найменш болючим і найбільш творчим...”. В подальшому аналіз більшовицької кадрової політики непорушно тримався накатаного ідеологічного кліше “братньої допомоги”, а “помічники” -- міцно трималися опанованих управлінських позицій.

Не секрет, що впродовж міжвоєнного періоду Донецька губернська, згодом -- окружні та обласні парторганізації Донбасу посідали непересічне місце в республіканських партійних структурах. Лише перелік прізвищ їхніх очільників багато говорив сам за себе. Втім, під впливом українізації і в партійних органах поволі відбувалися виразні зміни. На початку українізації росіяни становили абсолютну більшість на всіх щаблях управління, практично всіх галузей народного господарства, лише в редакціях видавництв та газет поступаючись євреям. У міру розгортання політики коренізації ситуація почала стрімко змінюватися. Найбільш потужно українізувався рядовий склад партійних організацій. В 1920-1921 рр. частка росіян у партійних лавах Донецької губернії становила 71,5%, в 1922 р. -- 71,2%, 1925 р. -- 59,9%, 1927 р. -- 38,2% (цього року українці становили вже відносну більшість -- 46,8%), 1936 р. -- 38,2% (українці становили вже абсолютну більшість -- 51,7%). Якщо в 1925 р. росіянами була більшість керівних і відповідальних працівників (51%), партійних лідерів (47%), пропагандистів (42%), радянських працівників (64%), профспілкових працівників (55%), керівників промислових підприємств (67%), то вже перепис особового складу радянського апарату УСРР 1929 р. відобразив суттєво відмінну ситуацію -- росіяни складали 29% радянських службовців (українці -- 50%, євреї -- 10%). В 1934 р. частка росіян в лавах парткерівників Донбасу сягала 36,5%, українців -- 44%, решти національностей -- 19,5%.

Всупереч тиражованим сучасною російською історіографією кліше, доволі успішно відбувалася українізація освітньої мережі Донбасу: якщо в 1922 р. російськомовні школи складали 92% відзагалу, то в 1923 р. -- 86,2%, 1928 р. -- 20,4%, а в 1933 р. -- 11%. Отже, за десять років, згідно із цілком умотивованими висновками Н. Малярчук, була ліквідована разюча диспропорція між питомою вагою російського населення та кількістю російських шкіл. Втім, ситуація залишалася складною: на початок 1933/1934 навч. р. на одну російську школу (не враховуючи школи з двома мовами викладання) припадало 195 учнів, а на українську -- 258. В Сорокинському та Верхньо-Теплівському національних районах російські школи цілком очікувано становили 85% та 77% від загальної кількості.

На шляху перетворення українізації в знаряддя ефективної модернізації на основі етнокультурного потенціалу титульної нації УСРР в Донбасі постав запеклий опір, що виявлявся як у відкритих, так і в латентних формах. Перебуваючи на посаді секретаря Донецького губкому КП(б)У, майбутній перший секретар ЦК КП(б)У Е. Квірінг називав посилену українізацію міського пролетаріату ухилом в український шовінізм. Дискусія стосовно перспектив і завдань українізації Донбасу в КП(б)У не припинялася. Кремль уважно її відслідковував і корегував за допомогою кадрових рішень. У листі Й. Сталіна до секретаря КП(б)У Л. Кагановича та членів Політбюро ЦК КП(б)У в провину наркомові освіти О. Шумському ставилося ототожнення українізації партійного та інших апаратів з українізацією пролетаріату, а примусова українізація пролетаріату була кваліфікована не інакше як своєрідна форма національного гноблення.

Ряд істотних проблем з українізацією виникав і на побутовому рівні. Складнощів додавало велике число категорії російськомовних українців, які затято опиралися українізації шкіл. Послідовними противниками українізації освітньої галузі виступили й етнічні меншини Донбасу: греки, євреї, німці, молдавани та ін. До переведення шкіл на національні мови разом із росіянами вони виступали єдиним фронтом за збереження викладання російською мовою.

Багато поборників русифікації існувало в робітничому середовищі. Н. Малярчук описала випадки, коли у Железнянському районі Артемівської округи закидали багнюкою колективний договір, складений українською мовою, а на Риковському заводі постійно зривали оголошення завкому, написані українською. Хуліганські витівки супроводжувалися лайкою і глузуваннями над українською мовою, яку напівписьменні робітники-росіяни називали “тарабарщиной”, “китайским языком”. Під українофобські флешмоби камуфлювалася не лише боротьба за робочі місця, а й елементарна безкультурність маргіналізованої робітничої маси, якій, за іронією історії, кремлівські керманичі послідовно прищеплювали думки про винятковість, вищість, порівняно із “відсталою” селянською масою, месіанську місію у справі створення всесвітнього ладу рад.

Одвічна боротьба носіїв культури та безкультур'я набули на теренах українського Донбасу якісно нового звучання. Так, інженер з Луганщини радив українізувати артистів оперети, а не інженерно-технічний персонал. Шкільна вчителька писала до газети: “Прежде всего есть Украина и не Украина, по ошибке к ней причисляемая. Например, Киевщина, Полтавщина, Черниговщина, северная часть Харьковщины -- это, без сомнения, Украина. А вот Донбасс, Мариупольский округ, Херсонщина, Одесщина -- это места сомнительные”. Управлінці, “перекинуті” за рішенням союзної партійної організації на відновлення, а згодом -- індустріалізацію Донбасу, сприймали перспективу вивчення української мови як особисту образу. Поставлені в жорсткі рамки обов'язкової українізації та складання іспитів з української мови і літератури, вони закидали партійні та профспілкові організації скаргами на нереальність темпів кампанії та завищеність вимог. Найменш стриманим у висловлюваннях щодо необхідності знання української мови було робітництво, в середовищі якого аж до середини 30-х рр. переважали сезонні працівники -- вихідці в чорноземних регіонів РСФРР.

Ці настрої переважна більшість партійно-радянської номенклатури насправді щиро й радісно підтримала. Втім, до часу партійна дисципліна не дозволяла їй висловлюватися проти формально декларованої генеральної лінії партії. Отож, для прикриття власного латентного опору вона обрала найбільш безпечний шлях -- сховалася за спинами непримиренних тогочасних супротивників -- пролетарів та спеців. Віртуальна колективна думка останніх була оформлена в мислеформу “думка народу”. Сконструювати її не складало жодних проблем -- регулярні звіти спецорганів та партійних структур надавали для цього широкий ресурс можливостей. На підтвердження штучності й недоцільності українізації в Донбасі партійні теоретики наводили випадки незадоволення, яке вона викликала в середовищі пролетаріату, а в особливості інженерно- технічних працівників. Наголошуючи на абсурдності повторноїденаціоналізації пролетаріату (тобто, навернення зросійщених пролетарів українського походження в лоно, як тоді вважалося, занепадаючої української сільської культури) та підкреслюючи “священну” українофобію “спеців” та управлінців, партійні ділки насправді діяли наче сучасні наперсточники.

Негативізм стосовно українізації у виробничих та управлінських колах, звісно, був -- і очевидний. Втім причини його в одному та другому випадках щонайменшою мірою спричинялися історичною боротьбою двох культур. Аби зрозуміти їх, слід згадати, що таке практика “перебросок”. Саме вони перебували в підоснові тотального протистояння партійно-радянської номенклатури та українізації. Змінюючи за рішенням партійного комітету місце “служіння комуністичній ідеї” кожні 3-5 років, радянсько-партійний функціонер не мав жодних можливостей щоразу опановувати мову місцевого населення. Не міг та й, по правді, чимдалі більше -- не хотів. Пролетаріат у цій боротьбі інтересів виступив лишень інструментом задоволення прагнень управлінського радянського класу. Камуфлювання настроїв останнього під “волю народу” було вдалою і дієвою знахідкою.

Поступаючись тиску незадоволених партійців на пленумі ЦК КП(б)У, О. Шумський, аби вгамувати чутки про те, що завдання українізації полягає у витискуванні росіян з підприємств та насильницькому наверненні в українці, пояснював: не йдеться про те, аби примусити російських пролетарів відмовитися від російської мови та культури і визнати своєю культурою і мовою українську. Згодом політбюро ЦК КП(б)У чітко висловилося проти українізації пролетаріату, визнавши її політично шкідливою, а історично -- регресивною.

Тертя і навіть конфлікти на ґрунті українізації відзначалися усіма дослідниками, що вивчали історію коренізації в Донбасі. Втім, мало хто вийшов за межі схеми, запропонованої більшовицькими ідеологами ще на початку 20-х рр. Переважна більшість науковців не лише вітчизняних, а й зарубіжних (зокрема, Т. Мартін) не спромоглися подолати відстань між реальними етнокультурними потребами мешканців Донбасу і проголошуваними більшовиками ідеологічними кліше. Механістично створена ідеологічна аксіома про кількісне домінування носіїв російської мови, помножена на ідею месіанства російського пролетаріату (та його авангарду -- партії більшовиків) та культурну (і політичну) відсталість решти етнічних спільнот Донбасу стала ідейним підґрунтям широкосяж- ного антиукраїнського фронту під гаслом задоволення культурних потреб російського і російськомовного населення. Між тим праці останніх років про українізацію в Донбасі переконливо доводять: ключовим в істерії, що охопила робітництво під впливом гасел українізації, було не усвідомлення російськомовним робітництвом своєї культурної вищості і не природно властива йому відраза до української культури (якої, воно, до речі, не знало), а звичайне слово “вчити”. Наважимося стверджувати, що шалений опір (попри нав'язувану масам уяву про “відсталість” і “безперспективність” української мови) викликала не мова як така, а перспектива після виснажливих змін у шахтних штреках та заводських цехах витрачати залишок сил на вивчення мови та наступні екзамени. Аби тогочасний пролетаріат поставили перед необхідністю вивчення російської мови і складання відповідних іспитів, реакція була б не менш скандальною.

Власне, це була природна реакція виснаженого нелюдською працею трударя, загнаного псевдонародною владою у такі умови життя і праці, які підривали на корінні природну цікавість до навчання, розширення кругозору, підвищення культурного рівня як таких. Виснажлива праця нищила особистість людей, а соціальна політика Країни рад позбавляла їх можливості висловлювати своє незадоволення у будь-яких інших формах. Тобто, соціальний за своєю суттю конфлікт у країні, що проголосила себе першою в світі країною робітників і селян, проявився саме в етносоціальній площині. Кремлівський центр влади знав про нього і вміло підживлював упродовж років, аби створити вагомий осередок ослаблення харківського субцентру влади. Саме тоді були запущені механізми, що врешті стали підосновою формування Донбасу як специфічної регіональної спільноти в сучасному її вигляді.

Українізація, викликані нею суперечності та зрушення, стали відправною точкою переосмислення всієї системи міжетнічної взаємодії в Донбасі. Оцінивши загрози, про бажання створити власні адміністративно-територіальні одиниці заявили етнічні меншини. Впродовж другої половини 20-х -- першої половини 30-х рр. на регіональній мапі з'явилися 4 грецькі (Великоянисольський, Сартанський, Мангуський і Старокаранський), німецький (Люксембурзький) райони та Остгеймський (з лютого 1935 р. -- Тельманівський) німецько-український район змішаного типу. В козацьких районах Луганської округи посилилися настрої на користь переходу у підпорядкування Північно-Кавказького краю РСФРР. Виокремлення російських національних районів мало на меті притлумити гостроту суспільної напруги на грунті мовного питання. Статус національних російських отримали райони Східної України, в яких росіяни становили абсолютну більшість -- Верхньотеплівський (з 1935 р. -- Косіорівський), Сорокинський (з 1936 р. -- Краснодонський) та Петровський (Петропавлівський). Водночас влада потурбувалася про упередження небажаних ексцесів: ідея виокремлення національного району на базі ареалу компактного розселення козаків (колишні землі Області Війська Донського на Маріупольщині) була відкинута найшвидше.

Відомості про національне адміністративно-територіальне будівництво на Донбасі не варто переоцінювати. Національні райони не забезпечували етнічним громадам недоторканність їх інтересів: це був всього лише інструмент їхньої прискореної радянізації. Історія цих адміністративно-територіальних утворень -- тема окремої розмови. Час їхнього існування відклав характерні маркери на свідомість місцевих мешканців. Однак доволі швидко вони безслідно розчинилися у хвилі нових вражень, що стрімко змінювали традиційне етнічне середовище колишніх іноземних колоній та російського старожитнього селянства. Згадок про існування національних районів нема в жодних спогадах вихідців з національних районів: не те, що виданих у часи брежнєвського застою та “перебудови”, а й у тих, що писалися “в шухляду” без жодних сподівань на видання. До таких відносяться, зокрема, й спогади І. Стріонова -- греко-татарина за походженням, вихідця з великого маріупольського селища Комар.

Не національні автономії і політика коренізації (українізації) міцно залишилися в згадках представників етнічних громад (про це подбала радянська пропаганда). Міжвоєнний період увійшов в обивательську пам'ять як епоха грандіозної індустріалізації, де Донбас, Харків, Запоріжжя стали форпостами виробничої могутності УРСР. Не національні школи (в непоказній недолугості часів політики коренізації), а новобудови часів індустріалізації -- шахти, заводи, мартени. Щоправда, була й утаємничена складова своєрідної “історичної амнезії”, що спіткала мешканців Донбасу -- це офіційно замовчувані, але від того ще жахливіші згадки і сімейні перекази про колективізацію і Голодомор, Великий терор і загрозу масових депортацій за національною ознакою. Саме останні виявилися найпотужнішим фактором досягнення лояльності етнонаціональних громад до політики радянської влади загалом, етнонаціонального курсу російщення зокрема. Радянська масова культура і пропаганда віртуозно справилися із завданням видалення зі свідомості мешканців регіону цілих її сегментів, відповідальних за етнічну самоідентифікацію, патріотизм та розуміння терміну “батьківщина”. Після Великого терору з його національними справами місцеві етнічні громади на довгі роки отримали надійне “щеплення” від будь-якого “штаму” націоналізму.

Тим часом у роки індустріалізації й колективізації Донбас перетворився на міграційне вировище: на селі на землях резервного фонду розгорталася аграрна колонізація, внаслідок якої зростали громади росіян, німців та євреїв; у містах набирала потуги русифікація. Аби проілюструвати тогочасну ситуацію, досить зазначити, що всього лише за три роки Ново-Миколаївський (згодом -- Будьоннівський) район Маріупольської округи, якому в 1924/25 рр. пропонувалося надати статус російського національного, втратив підстави для цього. Якщо в 1923 р. росіянами були 79,8% його мешканців, то в 1926 р. -- лише 40%.

Втім, значно більш потужний етнокультурний тиск на собі відчувала, як це не дивно, чисельно домінуюча група Донбасу -- українці. Вже на час Всесоюзного перепису 1926 р. 38% українців Донбасу назвали своєю рідною мовою російську. Епіцентром мовної асиміляції були міста: тоді як 92% українців-селян вважали українську рідною, в середовищі городян регіону частка україномовних дорівнювала 54%. Це, слід зауважити, був універсальний за своєю суттю процес, що поволі охоплював всі етнічні складові Донбасу. Високий рівень мовної стійкості був притаманний селам, де населення мешкало компактно і на той час -- ще доволі ізольовано. В підоснові її перебувала мало наголошувана дослідниками особливість: ця мовна стійкість ґрунтувалася на культурній ізоляції, фактичній відсутності національної школи і низькому рівні письменності. Власне, це була мовна стійкість на загал малописьменних, глибоко традиційних за своїми культурними ознаками спільнот. В містах ситуація була протилежною: там мовна стійкість перебувала в безпосередній залежності від факту існування національної школи і рівня етнічної свідомості. Високий рівень мовної стійкості тут був прямо пропорційний рівню писемності національними мовами і похвастатися ним могли лише нечисленні єврейські та німецькі громади.

Тиск російськомовного середовища в містах Донбасу вже на час перепису 1926 р. був надзвичайно потужним. За даними перепису робітників і службовців УСРР 1929 р., російська мова була мовою повсякденного спілкування 75% працівників Донбасу, при цьому етнічними росіянами була лише половина з них.

Аналізуючи окреслену ситуацію, Н. Малярчук свого часу писала: “Незважаючи на це, значна частина російського населення Донбасу сприймала українізацію негативно, розцінювала заходи, спрямовані на розширення сфери вживання української мови, як пряму загрозу своїм національно-культурним інтересам (разом із тим, на відміну від інших національних меншин, не створюючи жодних товариств чи організацій, які б займалися розвитком російської культури та мови). Тобто росіяни не бажали поступатися звичним для себе статусом державницької нації, про збереження та розвиток мовних та культурних традицій якої дбала перш за все держава, а потім вже російська громада” . З огляду на те, що аналогічні висловлювання займають дуже поважне місце у науковій літературі, його, власне, можна вважати типовим.

Водночас важливо врешті розставити, так би мовити, крапки над “і”. Культура -- явище синтетичне за своєю суттю. Її продукують всі соціальні шари та класи суспільства, регіони та етнічні складові. Чим повнішою і урівноваженішою є соціальна побудова спільноти, чим міцніший соціально-економічний базис її існування, тим стабільніші і сприятливіші умови, як для повноцінного відтворення національної культури, так і засвоєння загальнодержавних культурних стандартів. Урізана соціальна структура етнічних меншин (тобто, відсутність, або чисельна невідповідність окремих соціальних шарів) в історичній ретроспективі виглядає як потужний гальмівний чинник повноцінного культурного життя. Вона, власне, виступала вирішальним чинником культурної стагнації практично всіх етнічних меншин України і затвердження в їхньому середовищі алгоритму консервації культурних артефактів. На час радянської модернізації і початку політики коренізації практично всі етнічні громади (виняток становили лише євреї) підійшли до межі, за якою в обставинах відсутності “культурних містків” із метрополіями та системи освіти національними мовами розпочиналася ера невідворотної з історичної точки зору асиміляції, темпи і форми якої залежали від конкретних історичних обставин. Іронія долі полягала в тім, що, проголосивши політику коренізації і здійснюючи низку кроків щодо її запровадження в життя, більшовицька влада на ділі виступала ще більш потужним провідником русифікації, аніж імперський уряд. Механізм дихотомічних суперечностей, що розгорталися в етнокультурному житті радянської України загалом, розкриті нами в спеціальній праці772. Що ж до Донбасу, слід наголосити, що російсько-українське культурне протистояння виявилося тут значно рельєфніше, аніж у решті українських регіонів.

В підоснові теоретичних узагальнень і висновків науковців щодо етнонаціональної ситуації традиційно виступають концепти “нація”, “етнічна група”, “етнічна спільнота” тощо. Всі, хто звертаються до дослідження дотичної проблематики, змушені ними оперувати, визнаючи існування природних специфічних етнічних прагнень, а також права на задоволення етнокультурних прагнень спільнот. В епоху національно-визвольних змагань це право було визнане не лише за націями, а й за національними меншинами. В цьому, власне, й полягає такий собі “ребус”, що впродовж десятиліть заводить як дослідників, так і політиків у глухий кут неподоланних суперечностей. Поширюючи ознаки нації на сукупність носіїв певної етнічності, вони усвідомлено чи ні, як то кажуть математики, формулюють некоректне завдання. На наш погляд, далеко не до всіх росіян, які мешкали на теренах України, тим більше -- росіян Донбасу, є коректним застосування терміну “громада” / “спільнота”. Підмічена, але не повною мірою розкрита Н. Малярчук, характерна риса росіян Донбасу, власне є ключовою в методиці дослідження історії етнонаціонального життя регіону. Те, що росіяни ніколи не вважали себе національною меншиною, як, власне, переважну більшість терміну свого існування не вважав і центральний радянський уряд, було лише віддзеркаленням їхнього суперечливого і вкрай (попри всю, на перший погляд, абсурдність) защемленого становища в країні рад. Месіанський статус “передового авангарду” пролетарської (читай -- більшовицької) революції, помножений на відмову від величезної частки культурної спадщини імперської Росії та заборону традиційних духовних практик “затиснув” процес природної модернізації російського етносу в прокрус- тове ложе більшовицької позанаціональної псевдокласової масової культури тоталітарного зразка. Природний процес культурного розвитку на базі множини політичних, соціальних і регіональних феноменів шляхом політичної цензури і репресій був зведений до певного маловиразного сурогату масової культури на основі російської мови. Найбільша на той час етнічна складова радянської імперії по факту втратила можливості адекватно розвиватися відповідно власним прагненням і викликам часу. Накладання союзних органів влади та управління на суто російські, власне, було побічним ефектом цієї руйнівної для російської нації “похибки”. Наслідки її даватимуться взнаки ще непередбачувано довго, відкликаючись спалахами невмотивованої етнічної агресії в усіх ареалах мешкання росіян (в Україні, Балтиці, США, Європі), які традиційно шукають причини своєї етнічної незадоволеності деінде зовні.

Повертаючись до проблем міжетнічної взаємодії в Донбасі часів політики коренізації, слід зауважити, що росіяни позиціонувалися більшовицьким урядом як передовий авангард пролетарського руху, безпосередня соціальна база партійно-радянської диктатури, її надійний союзник і опора. Зрозумілою в цьому контексті була та увага, яку компартійна влада приділяла притягненню названого союзника на свій бік, навіть за рахунок ущемлення прав решти місцевого населення (включаючи, до речі, й ті соціальні шари власне росіян (донських козаків та старожитнє російське селянство), які до числа таких союзників не відносилися. Позиціонуючи російський пролетаріат як свого союзника, а його культуру -- як підґрунтя новостворюваної пролетарської культури Країни рад, влада підводила базис під власні теоретичні схеми, в яких беззастережне право на врахування інтересів мав лише пролетаріат, відповідно, в першу чергу -- пролетаріат російський, як найбільш чисельний і революційний. Про забезпечення інтересів селянства (а тим більше -- козацтва) мова йшла лише постільки, оскільки треба було зберегти соціальну рівновагу в суспільстві до епохи вирішального комуністичного штурму. Сучасні дослідники на загал цілковито випускають цей нюанс. Тим часом в етнонаціональній практиці більшовиків все підпорядковувалося класовому принципу: для них не існувало росіян чи українців загалом. Врешті, базові принципи класової національної політики вичерпно виписані в тогочасних конституціях.

Отже, реальне етнокультурне становище російськомовних мешканців Донбасу, що хвилями залюднювали регіон в епоху радянської індустріалізації, було надто далеким від ідеологічних кліше, за допомогою яких його описували більшовицькі управлінці. Розкидана в бараках робітничих селищ російська людність була занадто далекою від того, аби усвідомлено висувати свої етнокультурні вимоги. Аналогічні твердження справедливі лишень щодо “спеців”, але їхнє невдоволення своїм економічним, соціальним і культурним становищем зійшло нанівець після “Шахтинської” та низки аналогічних справ. Про які культурні привілеї російськомовних шахтарів може йти мова? Про привілей залишатися напівписьменним чи неписьменним російською мовою? 50% лекцій і бесід, що відбувалися в профспілкових клубах російською мовою -- оце фактично і всі “горизонти культури”, що були досяжними пересічному роботязі Донбасу. Все решта -- неусвідомлений спротив радянській шахтній каторзі, що набув виразного етнічного забарвлення, оскільки ніякого іншого забарвлення в той час набути не міг: практика робітничих страйків та протестів була викорінена ще на початку 20-х рр. Соціокультурні проблеми російськомовного населення регіону обумовлювалися передовсім тим, що це було, власне, населення, а не громада.

Поворот офіційного курсу Харкова в 1933 р. до боротьби із “примусовою українізацією” був сприйнятий певною частиною донецького соціуму із натхненням і піднесенням. Залунали думки про те, що “прийшов тепер кінець українській культурі”, а “Донбас тепер буде російським й підпорядковуватиметься безпосередньо Москві” . Втім, на той час такі висловлювання кваліфікувалися ще як шкідництво. Впродовж 1935 р. під гаслом боротьби із викривленням національної політики в низці районів Донбасу були реорганізовані змішані національні школи. Це стало, власне, початком широкосяжного наступу на мережу навчальних закладів національними мовами, що в перспективі відіграло непересічну роль у зміні мовно-культурних орієнтацій низки етнічних громад, що компактно і дисперсно мешкали в регіоні. Що ж до росіян, то впродовж 1934-1937 рр. відбулася повторна, хоча й не педальована офіційними ЗМІ, органами влади та управління, зміна їхнього статусу. Статус “старшого брата”, своєрідного куратора всіх без винятку національних республік, був закріплений постановою “Про обов'язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей” (квітень 1938 р.). В педінститутах були створені відділення російської мови. Курси підвищення кваліфікації вчителів російської мови були започатковані відповідно до циркулярів Донецького обкому КП(б)У при педінститутах, медшколах, районних середніх школах. Того ж місяця світ побачила постанова політбюро ЦК КП(б)У “Про реорганізацію національних шкіл на Україні” (10.04.1938 р.), що навернула Донбас у річище стрімкої русифікації.

Завершуючи огляд основних проблем в сфері етнонаціонального життя регіональної спільноти впродовж міжвоєнного періоду, слід зауважити, що він по праву посідає центральне місце в етнонаціональній історії Донбасу. Саме за часів політики коренізації вирішувалося, яким етнокультурним шляхом надалі йтиме людність регіону. “Оскільки за іронією долі очолити українізацію Донбасу повинні були саме росіяни, які становили значну частину відповідальних партійних та радянських керівників, відбувалася вона тут зі значними труднощами та повільніше, ніж в інших регіонах УСРР”, -- зазначала свого часу Н. Малярчук. Та то була не іронія долі, а усвідомлене рішення Кремлівської партійно-державної верхівки, що розглядала Донбас як прототип майбутнього етнокультурного проекту, що згодом, втілившись у значно більш урізаному за початкову версію (в контексті Всесвітнього Союзу Радянських Республік) вигляді, отримав назву “радянський народ”. Донбас став своєрідним полігоном, на якому випробовувалися постулати “теорії боротьби двох культур”. Саме на прикладі Донбасу партійні догматики розробляли стратегічні плани тотальної денаціоналізації радянського населення. Врешті Донбас перетворився на специфічну лабораторію із особливими формами етносоціальної взаємодії. Село в ньому (нині частка сільського населення тут є чи не найнижчою в Європі (!) з життєдайного джерела етнічної культури перетворилося на аутсайдера соціального життя. Міста, що натомість задавали цьому життю тон, перетворилися на постійний міграційний вир. Суттєвість частки мігрантів і хронічно плинного населення, економічно, ментально і культурно не пов'язаного з регіоном і Україною, стала визначальним чинником соціогуманітарного розвитку регіону.

Наважимося стверджувати, що стратегічні перемоги Кремля в справі придушення так званого українського національного відродження 1920-1930-х рр., так само, як і сьогоденні проблеми українського націєтворення, “гартувалися” саме в Донбасі. Збочення курсу українізації і набуття росіянами привілейованого становища “старшого брата” було свого роду генеральною репетицією остаточного переформатування радянської імперії, яка після 19371938 рр. лише номінально залишалася країною пролетарського інтернаціоналізму. Наважимося також стверджувати, що вони були б неможливі без філігранно застосовуваних тоді методик маніпуляції масовою свідомістю і без дійсної підтримки етнонаціональної політики більшовиків широкими верствами населення.

Більшовики зробили свою основну ставку на пролетаріат та його ментальність, і не схибили. Універсальною знахідкою тогочасних політтехнологів став своєрідний симбіоз удавано народної влади та затвердження стандартів пролетарської культури в якості масової. В патронально-клієнтарних відносинах, що склалися саме в той час, пролетаріату давали можливість відчувати себе гегемоном і диктувати свою волю решті соціальних груп Донбасу. Це своєрідне “загравання” влади (що по факту паразитувала на тілі Країни рад) надало цій владі небачений ресурс стійкості. Побічним наслідком цього хворобливого зв'язку трударів і влади була соціокультурна деградація регіону і країни загалом.

Важко пригадати інший такий випадок, де б етнічна більшість потерпіла цілковиту й що, найважливіше, стратегічну поразку в питаннях власного етнокультурного і, відповідно, державного розвитку.

Размещено на Allbest.ru