"Єврейське" щастя: як волинський єврей Маєр Давидович збирав свій капітал (перша половина XVII ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Єврейське» щастя: як волинський єврей Маєр Давидович збирав свій капітал (перша половина XVII ст.)

Андрій Заяць

Резюме

Волинські євреї, зосереджені здебільшого у містах, відігравали поважну роль у економічному житті регіону, що підтверджує фінансово-підприємницька діяльність колківського єврея Маєра Давидовича. Не буде великим перебільшенням, якщо назвати Маєра Давидовича певним уособленням тогочасної єврейської успішності. Джерела засвідчують, що Маєр Давидович здійснював одночасно різні фінансово-підприємницької операції, зокрема - позичав гроші, брав речі у заставу та на зберігання, займався виловом і продажем риби, поставками меду та зерна, виготовляв і продавав попіл. Значного розмаху набрала його орендно-заставна діяльність: оренди млинів, корчем, мит, а також як окремих сіл, так і цілих волостей, що включали міста та прилеглі до них села (від 2-3 до 6-8 сіл). Робив це Маєр Давидович як одноосібно так і в кооперації з євреями з інших міст. Це дало змогу скласти значний капітал, що своєю чергою сприяло піднесенню його значимості у тогочасному соціумі.

Ключові слова: Маєр Давидович, єврей, позика, оренда, застава, перезастава, підприємництво.

волость єврей маєр

У житті українських міст ранньомодерної доби важливу роль відігравали євреї, які завдяки згуртованості та певним навичкам зуміли розгорнути бурхливу фінансово-господарську діяльність і накопичити значні капітали, конкуруючи у цьому не лише з міщанами, а й зі шляхтою. На значенні євреїв у життєдіяльності міст наголошувало багато дослідників. На жаль, діяльність їх на теренах Волині майже не представлена в сучасній українській історіографії, за винятком статті Наталі Старченко. За цих умов, коли бракує наукових студій про різні сторони життєдіяльності єврейських громад у містах, зайве казати про діяльність окремих осіб. Значною перепоною для таких досліджень є майже повна відсутність міських книг. Однак цю лакуну, принаймні частково, заповнюють ґродські та земські книги. Багаторічна кропітка робота з цим джерелом дала неочікуваний результат - вдалося знайти майже 130 документів, які стосуються колоритної постаті - волинського єврея Маєра Давидовича з містечка Колки (інша назва Романів)*, що лежало у Луцькому повіті. Основний масив документів зосереджений в луцьких ґродських книгах, окремі акти містяться у володимирських ґродських та земських і одна справа з 12 документами - у кременецьких земських книгах (всього понад 70 книг). Виявлені свідчення уривчасті та фрагментарні, однак навіть крізь ці джерела проступає широко закроєна фінансово-підприємницька діяльність успішного волинського єврея Маєра Давидовича.

Уперше наш герой з'являється на сторінках актових книг у 1600 р., і з того часу більш-менш регулярно згадується до 1645 р.. Логічно припустити, що він народився орієнтовно у 70-і роки XVI ст. У документі за 1625 р. є свідчення, що місцем народження Маєра Давидовича було м. Колки, де він постійно мешкав. Єврейська громада міста була доволі значною. У 1632 р., згідно зі свідченнями «школъника» Ґірші Шмойловича, євреям у Колках належали 56 будинків, власних і винайнятих у християн. Є згадка про брата Маєра Давидовича - Лейзора, який проживав до 1634 р. у м. Берестечку, а з 1635 р. переселився до м. Броди, куди, мабуть під впливом брата, 1638 р. перебрався і Маєр. У січні наступного 1639 р. в одному з документів зазначено: «...з Маєром Давидовичои жидом, в Колках пєрєд тымъ, а тєпє^ в Бродєх мєшкаючии». Переїзд Лейзора до Бродів, можливо, був зумовлений судовим декретом, за яким його оголосили банітом. У травні 1635 р. луцький граничний коморник Теодор Сосновський скаржився на Маєра Давидовича, який допомагає братові-баніту, через що скаржник не може отримати від Лейзора позичені йому гроші. Самому Маєру у грудні 1622 р. теж присудили баніцію за скаргою волинського поборці Юрія Чаплича- Шпановського: він не сплатив чопове і тричі не з'явився до суду. Возний Адам Лотоцький визнав, що він «тую баницию [...] тут в заику вишнємь околнои при згромажєню вєлю людєи зацных обволал и публиковалъ, приводячи то всимъ до ведомости, абы с прєрєчоньш позваным банитом правом переконаним жадного сполку ани обцованя не мели, рады и помочи ему ни в чом не додавали, в домах и маетностях своих не переховывали, але се з ним яко банитом и выволанцом во всем водле срокгости правное заховали под винами в праве посполитом описанными»12. Де жив і чим займався наш герой у Бродах - невідомо. У бро- дівських війтівсько-лавничих та раєцьких книгах не вдалося виявити слідів перебування ні Маєра, ані Лейзора13.

Окрім будинку в Колках, Маєр Давидович мав будинок у Луцьку (1634 р.) «противъ школы жидовъское»14. Можливо зі спорудженням цього будинку пов'язана судова справа, що провадилася у травні 1631 р., за скаргою Юзефа Кутила, єврея з Любомля, слуги і «фактора» Маєра Давидовича, на луцького старосту Гієроніма Харленського «о побране на передместю лу^комъ цеглы и вапна» на суму 960 злотих15.

Статки, зібрані Маєром Давидовичем, суттєво позначилися на його соціальному статусі, адже в документах його неодноразово називають «паном»16. Користувався він і власною печаткою. У записі дружині луцького старости Катерині Харленській читаємо: «подал лист доброволныи запис свои вливковыи знаком печати и с подписом руки своее по жыдовску»17. Маєр Давидович тримав чималу кількість дворової челяді, факторів та слуг, окремі з яких названі на шляхетський лад «рукодайними». Так у жовтні 1622 р. він скаржився на «Валка, слугу рукодайного и шинъкара сво--го жарави^кого»18, а у 1630 р. було пограбовано його фактора Іцка Шломовича19. Справа по скарзі Маєра Давидовича та його компаньонів на шляхтича Миколая Мілковського про наїзд на с. Лозки виявляє амбіції не лише нашого героя, що «бавиться» у шляхтича, а й його слуг. Згаданий шляхтич скаржився, що «неякис Станислав Бору^кии написал се слугою тыхъ жидовъ, возница жидовский, которого Сниткою посполите зовут, который то Бору^кии Снитка, возница жидовский Маеров кол- ковского, важил се чинити протестацию криминалную именемъ тых жидовъ помененыхъ, панами своими их менуючы, якобым я мел наехати на их ма--тност и побившы там то-- хлопство, якогос Шлому З--лмановича, жида, и якогос Ивана Стицкевича, которых за шляхичое в том противко мн-- прот--стации м--новано. А то сут хлопы, тот Иван Стицькевич зъ Заболотя, винникъ жидовским, которым у Володимерцу гор--лку жидом палит и тому Маерови».

Проживаючи у Колках, Маєр Давидович заробляв на життя традиційним єврейським способом - переважно фінансовими операціями і підприємництвом, досягши у цьому неабияких успіхів. Як відомо, незважаючи на володіння маєтками, шляхта та магнати завжди потребували грошей. Саме вони і стали тим контингентом, якому позичав гроші наш герой. Такі операції були вигідні хоча б тому, що у разі невиплати позики у передбачений записом термін на боржника накладалися штрафні санкції, зазвичай позичена сума подвоювалася (мала виплачуватися «совито»), а також передбачене було відшкодування втрат. Так у 1614 р. Якуб Бенецький вчасно не віддав позику у 500 злотих, через що мав платити «совитість». У 1626 р. Самуель Марціховський взяв 150 злотих під гарантію своїх маєтків, зобов'язавшись у разі затримки з поверненням боргу заплатити штраф - «заклад» і «шкоди» . Двічі, у 1622 і 1624 рр., по 300 злотих позичав у Маєра волинський підвоєвода Войцех Мілачевський, правда, вчасно їх віддав .

Потребували грошей і магнати «середньої руки», видатки яких досить часто перевищували їхні реальні доходи. У 1620 р. мінський воєводич Олександр Пац позичив у два етапи 1600 злотих, але вчасно їх не зміг віддати і потрапив під обумовлені записами санкції. Позики грошей часом закінчувалися судовими процесами. Таке трапилося у 1628 р. з Яном Казимиром Пацом, який скаржився, що дав Маєрові розписку на 6000 злотих, але той зник із Луцька, не надавши скаржникові означеної суми. Відповідач, доводячи свою невинуватість, виставив двох свідків: луцького єврея Левка Ізраелевича і колківського міщанина Федора Барановича. У присутності возного Томаша Лобковича Маєр разом зі свідком- євреєм присягав у луцькій рабинській школі, а міщанин виконав тілесну присягу у іроді, після чого суд «на вічні часи» звільнив Маєра від обвинувачень. У 1641 р. дерптський воєвода Андрій Лещинський оскаржував борг свого батька Маєрові у 10 тисяч злотих.

Потребували Маєрових грошей і князі. У 1611 р. київський каштелян князь Юрій Корибут Вишневецький з дружиною Теодорою Чаплянкою позичили 1157 злотих, докладно описавши в угоді гарантії їх повернення. На гачок санкцій попався князь Григорій Четвертинський, який у 1619 р. позичив 255 злотих, однак вчасно їх не віддав, тож мусив платити втричі більше - 765 злотих.

Ситуація повторилася у 1621 р., коли той же князь через затримку із поверненням позичених 1300 злотих у підсумку заплатив 3900 злотих. У 1629 р. він же заборгував єврею 17500 злотих, а також, з не до кінця зрозумілої причини, долучив до своєї позиченої суми ще й борг князя Олександра Октавіана Пронського Маєрові у 7000 золотих і разом мав сплатити цілком солідну суму у 24500 злотих.

Дещо дивним виглядає той факт, що у 1638 р. сам Маєр позичив у Андрія Гуляницького досить незначну суму (41 злотий) і теж вчасно її не віддав, тож суд зобов'язав його у двотижневий термін повернути втричі більше - 123 злотих. Значно більшу суму (9500 злотих) Маєр Давидович заборгував шляхтичу Ґлуховському, а після «безпотомної» смерті останнього все майно, а також його боргові документи за королівським привілеєм дісталися крушицькому каштеляну Андрію Рисінському. Зафіксований випадок, коли Маєр Давидович мав клопоти з поверненням 250 злотих, які він дав шляхтичеві Яну Куликовському на зберігання. Позичав гроші Маєр і під заставу. Так у 1621 р. він взяв під заставу у шляхтича Самуеля Марцишевського срібних і золотих речей на суму 712 злотих, а у 1622 р. у шляхтича Олександра Красінського срібні речі, оцінені у 100 злотих.

Однією зі статтей прибутків Маєра Давидовича були торгові операції. Шляхтич Якуб Гарабурда, потребуючи грошей, продав йому в 1619 р. «попелу шмалцужьного добре выправленого» 20 лаштів, по 100 злотих за лашт, і мав його доправити в с. Березці під закладом у 2000 злотих. Очевидно, що перепродаж цього попелу мав принести певний зиск. У січні 1625 р. шляхтич Томаш Мізевський скаржився від імені Маєра Давидовича на Яна Казимира Паца, який у жовтні 1624 р. перехопив відправлені Маєром 180 підвід, що прямували до м. Берестя. На підводах було: 8000 кварт «горелки аквавиты. которую юж был поторговал в Бристю» по 8 грошів за кварту; 10700 кварт «простое горелки» по 5 грошів за кварту; жита 20, а вівса 30 мац. У 1634 р. Маєр уклав угоду зі шляхтичем Павлом Вишковським на доставку йому 50 кварт «чистого меду» по ціні один злотий за кварту, але не дотримав домовленостей, і за рішенням суду мав сплатити впродовж двох тижнів 100 злотих (половина - вартість меду, а друга половина - штраф). У січні 1621 р. Маєр Давидович був на ярмарку у Львові, але, на жаль, джерела мовчать про мету цієї поїздки. У жовтні 1644 р. у володимирському земському суді розглядалася скарга львівських ченців кармелітів на Маєра Давидовича, який не виконав розпорядження княгині Олександри Сокольської і не передав монахам 176 кіп немолоченого і 12 мац «чистого» жита, за що потрапив під санкції - упродовж шести тижнів мав віддати вже 352 копи і 24 маци жита, а у разі спротиву справу мали передати для оголошення баніції до Люблінського трибуналу. У визначений термін він жита не повернув, хоча ченці чекали його «з самого поранку аж до вечора и запалтня свечи».

Займався Маєр Давидович і підприємницькою діяльністю, не гребуючи більшими чи меншими зловживаннями. У 1614 р., орендуючи у Софії з Виш- невецьких Янової Пацової с. Медвежжя, він без її згоди вирубав у пущі сусіднього села Пуцеревичі близько 6 тисяч дерев, на що скаржилася власниця. Добрий зиск у той час давав так званий спуск («спуст») ставів - тобто вилов риби з метою її продажу. У 1630 р. Маєр закупив спуск трьох скорчівських ставів у луцького старости Гієроніма Харленського, обіцяючи «та*: се в тьш спусте и в ставахъ заховав, яко се доброму купъцови годит», але слова не дотримав; возний Томаш Лобкович засвідчив, що стави були розкопані надто низько, в них залишилося мало води, яка з настанням морозів вимерзла до дна, «зачыш дробяжу рыбъ без воды под ледош поздыхали».

У грудні 1628 р. Маєр Давидович разом з євреями Ароном Мошковичем з Кременця та Беняшем Нахимовичем з Берестечка орендував за 5000 злотих спуск ставу в с. Корсові у белзького каштеляна Мацея Лешневського, при цьому останній взяв завдатку 2500 злотих. Згідно з угодою, Лешневський не мав перешкоджати оренді під закладом такої ж суми. Домовленості виявилися нетривалими, бо вже у грудні 1628 р. каштелян послав до Корсова своїх слуг, які забрали 18 бочок риби, приготовленої для відправки до Любліна, а на наступний день вигнали слуг євреїв, відібравши у них «сети, неводы, чолны и увес спрат або начине». Орендарі у своїй скарзі, що датується лютим 1630 р., оцінили збитки у 4000 злотих. 2 серпня 1631 р. уповноважений М. Лешневського Саму- ель Романкевич опротестував скаргу, позаяк євреї не засвідчили свої збитки зізнанням возного. Того ж дня євреї заявили, що Лешневський не склав обіцяної присяги. 4 серпня С. Романкевич поставив під сумнів зізнання свідків орендарів про те, що їх «вибили» з оренди, оскільки каштелян не визнавав порушення ним умов оренди. 5 серпня возний Адам Засковський, який проживав у Корсові (маєтності, нагадуємо, каштеляна), свідчив, що в червні 1631 р. відніс позов кременецького земського суду Маєру Давидовичу до Колок, Беня- шеві Нахимовичу і Лейзору, брату Маєра, до Берестечка і Аронові Мошковичу до Кременця, в якому збитки оцінені у 8000 злотих. Той же возний 6 серпня свідчив, що 21 вересня 1628 р. був у Корсові і бачив надміру осушений став і загиблу рибу, яку «свини и псы єли», у чому корсівський урядник звинуватив євреїв. Великий часовий розрив між побаченим і засвідченням побаченого у суді возний пояснив тривалою хворобою, «которою мя пан Бог прєз нємальш час навєдити рачил». 7 серпня М. Лешневський пішов у наступ, звинувативши євреїв у варварському спуску ставу, який слуги євреїв перекопали «нєобичаинє, кгвалтовнє воду спустивши. зачим рыбъ нємало шчукъ, карпов, лєсчов, линовъ, окунєи, плотиц тан вєликих, яко и малих з водою стєкли». М. Лешневський твердив що був змушений «на кгвалтъ звоныга» і за допомогою кількох сотень підданих «зал--дво воду уняли и тую прорву порядн-- заправили». Після цього, скаржився він далі, найняті євреями робітники вночі знову воду «кгвалтовне-- [...] спустили», через що багато риби залишилося у мулі, «такъ ижъ псы, свини и птаства нємало сє живило». Збитки М. Лешневський оцінив у 5000 злотих. Натомість уповноважений євреїв, прагнучи затягнути справу, заявив, що позов розглядається у неналежному суді, позаяк євреї мали б відповідати перед старостою чи воєводою. На це позивач відповів, що євреї як неосілі повинні відповідати у будь-якому суді. І все ж уповноважений євреїв зумів домогтися перенесення справи до Люблінського трибуналу. Дебати по цій справі продовжились аж 17 листопада 1633 р., але вже за декретом Трибуналу, який зобов'язав М. Лешневського присягнути, що він не позбавляв євреїв оренди. Отже, на засіданні трибунальського суду каштелян твердив, що це не він силоміць відібрав став, а самі євреї, злякавшись завданих збитків, утекли. Уповноважений М. Лешневського Самуель Романкевич просив відкласти присягу свого клієнта через його хворобу. 23 лютого 1634 р. євреї знову нагадували про невиконану присягу, а вже інший уповноважений М. Лешневського Іван Волосович просив знову відкласти розгляд справи до наступних земських років через хворобу свого підзахисного, що суд і дозволив. Через два роки - 28 лютого 1636 р. євреї знову вимагали виконання присяги, однак черговий уповноважений, на цей раз Ян Фрик, утретє просив відкласти присягу з огляду на хворобу каштеляна. 19 січня 1638 р. євреї на судових роках заявили, що М. Лешневський тричі ухилявся від присяги, прикриваючись хворобою, а тепер ані сам не з'явився, ані прислав уповноваженого, тож суд визнав каштеляна винним. Нарешті 12 серпня 1639 р. євреї позивали вже Катерину (дочку М. Лешневського) та її чоловіка луцького старосту Гієроніма Харленського, бо у 1638 р. М. Лешневський помер і маєтки перейшли до дочки. Оскільки ні Катерина, ні її чоловік на судові роки не з' явилися, то суд присудив їм виплатити 5000 злотих закладу, обумовленого інтерцизою (угодою) М. Лешневського, а також 4000 злотих т. зв. шкод. Як бачимо, пошуки правди Маєром Давидовичем та його компаньйонами розтяглося на 11 років, але у підсумку вони таки виграли судовий процес.

У пошуках вигоди Маєр Давидович займався орендуванням корчем, шинків, млинів, митних зборів, часом віддаючи їх у суборенду. Відомо, що в січні 1611 р. возний Валентій Тучаницький звітував про введення Маєра Давидовича в «аренъду соколскую в месте Соколю с корчмами, мытами, млынами, шинко.« горєлчаньш и въсякиш [...] с корчмами в селах, тоестъ в Духчу и в Смердине, и въ Старош Соколи шинъкъ». Угода була укладена з княгинею Магдаленою з Яковицьких Марковою Сокольською та її сином Стефаном на три роки. Сума оренди не вказувалася, однак зазначалося, що гроші за перших два роки даються відразу, а за третій - наприкінці терміну.

У травні 1613 р., отримавши в оренду від князя Стефана Сокольского корчму, мостове і п'ять млинів, Маєр передає їх у суборенду сокольським міщанам Семену Абрамовичу та єврею Пейсаху. У лютому 1622 р. він же передав у тримання корчму і збір мита на греблі в с. Жоравичах своєму рукодайному слузі Валку, який, однак, не відзвітувавшися, втік до м. Четвертні. У грудні 1622 р. горохівський війт Омелян Никифорович Островський скаржився на Маєра Давидовича, який дав йому за 2000 злотих на рік (від Великодня 1622 р. до такого ж свята 1623 р.) в оренду горілчану корчму, міські млини, а також корчми в селах, що належали до м. Горохова: Старому Горохові, Марковичах, Ранчині та Озерцях «при томъ мыта, капъщшну од пива и меду водлє звычаю давного зо всими тое аренъды пожитъками и приходами и приналежностями», але у грудні позбавив його оренди . У лютому 1629 р. Маєр орендував у князя Григорія Четвертинського за 3000 злотих на чотири роки у Четвертні та у с. Залюбечу корчми, шинки, млини, мито від прасолів (по 50 толп солі), а від вару пива і від відра меду йому мали платити по грошу. В угоді обумовлювалося право безкоштовно молоти зерно на замкові потреби, а у п'ятницю - на користь міського шпиталя, вказано також, що греблі на р. Стир і ставках зобов'язані ремонтувати міщани і піддані князя. Міщани і селяни Залюбеча мали купувати горілку тільки у Маєра під страхом сплати штрафу у 10 кіп гр. лит. на його користь і такої ж суми на користь князя.

Ще більший зиск отримував Маєр Давидович, орендуючи окремі села, де він почувався повним господарем. Починав з малого. У 1600 р. він вперше потрапив на сторінки актових книг у зв'язку з орендою на три роки у Миколи Гулевича Дрозденського 1/8 частини с. Дроздева. 1607 р. князь Юрій Вишневецький з дружиною Теодорою Чапличівною віддали йому в оренду села: Собисчичі, Свараш, Колодії, Молчичі, Бабку, Сопачів і Полиці. Термін і сума, на жаль, у документі не вказані. За угодою від 22 серпня 1611 р. львівський підкоморій Станіслав Каменецький з дружиною Богданою Семашківною віддали Маєру в оренду на три роки за 3000 злотих с. Полиці з правом судити і карати селян, окрім тих випадків, де обвинуваченому загрожувала смертна кара. Того ж року він орендував на три роки с. Медведівку у Софії Пацової. Двічі, у 1614 і 1617 рр., Маєр Давидович разом із колківським євреєм Нахімом Абрамовичем орендували на три роки у луцького ключника і підстарости Войтеха Станішев- ського села Чорниж Великий і Малий, Городнів, Красну Волю, Матерки, Острів «зъ рудою, зъ ставом, зо всими того фолварку, двора и сел пожитками». Два села орендував Маєр у 1617 р. - с. Любахи у княжни Софії Вишневецької і с. Навоз у Андрія Корешкоцького. У січні 1617 р. розгорілася суперечка між Маєром Давидовичем і шляхтичем Миколаєм Мілковським за оренду с. Лозки, яке обоє нібито орендували у Олександра Паца. Обопільні звинувачення у побитті слуг і вибитті з оренди закінчилися у квітні 1618 р. укладенням мирової угоди. У 1618 р. Маєр згадується як орендар с. Мстишина. Того ж року до рук Маєра потрапляють на два роки в оренду від Самуеля Марцишевського села Холпнів, Острів і Володковщизна «з двором, людми, чыншами, подводами и зо есими их повинностями, с кгрунтами засеянными и не застяными, з даню медовою и подклетными бортями, с пасеками, с корчмою и млыном, зо всим на все, яко се тая маЬтност в собе мает». Водночас у документі зазначено, що Маєр «яко чоловекъ купецкии, не будучи удоспешоныи сам на тои аренде своей холпневъскои мешкати, урядника своего для порядку вшелякого и дозиранъя робот там зоставил». Цим урядником був Шая Абрамович. 1619 р. Маєр віддав у суборенду Холпнів князю Григорію Четвертинському. Натомість останній у 1621 р. за 1 тисячу злотих віддав йому на чотири роки с. Чолницю, де Маєр «врядника своего [...] зоставил а подданых на роботу до Горухова выгнал». Щоправда, вже у листопаді князь наслав слуг до села і «вибив» єврея з оренди. Під 1631 р. є згадка про те, що Маєр Давидович спільно з колківським євреєм Іршею орендували села Шепель і Войсеч.

Брати Маєр та Лейзор Давидовичі, тримаючи разом в оренді від Вацлавової Бокієвої (у документі її ім'я не назване, але з інших джерел відомо, що нею була Галшка Козечанка) села Стрільче і Печихвости, у 1632 р. передали їх у суборенду Юрію Турянському і його дружині Уршулі. За угодою між ними брати «записалися певъною инътеръцизою, же мели при своемъ уряднику а вижу его мл пана Туранъского» зібрати озимини на двох «дворъных» островах «на две части» і передати Ю. Турянському 666 кіп і 20 снопів вівса та гречки «вязи звычаиное», за що шляхтич заплатив їм 2750 злотих. Однак урожай 1633 р. виявився меншим, ніж передбачалося, і тоді євреї, «уходячи закладу, в интеръ- цизе заложеного, умислъне на ошукане и ку шкоде его мл пана Туранского платячи одному женъцови од копы по гроши семъ, снопъки барзо малые везатъ казали, же белые головы на ден по чтыры копы нажинали». Але і тих малих снопиків не вистачило - вийшло всього 466 копиць і 40 снопів, що підтвердив возний Каспер Заремба, який зазначив, що ті чотири снопки не відповідають одному нормальному. У 1634 р. згадане подружжя скаржилося на Маєра за те, що він нібито за дорученням пані Вацлавової Бокієвої мав передати їм 266 злотих і 20 грошів, але цього не зробив. Уповноважений Маєра Костянтин Хорошко категорично це заперечував і суд з ним погодився.

У 1635 р. слуга ґданського купця Гевеля шляхтич Якуб Егратович скаржився, що Маєр Давидович уклав контракт із фактором ґданського купця Вілемом Доком на оренду сіл Полиці, Лесова, Грудок, Маневич і Карасина, за що отримав 1935 злотих, але реально передав фактору лише Полиці та Лесів. Свої збитки ґданський купець оцінив у 8000 злотих. У 1638 та 1640 рр. Маєр названий орендарем «волости староства ковелъского». Досить вигідний орендний контракт він уклав у травні 1638 р. з Гієронімом Харленським на оренду с. Бужан терміном на шість років за 24000 злотих. За два роки на прохання Катерини Харленської угода була достроково припинена, а Маєру повернули 16000 злотих. Тоді ж у травні 1638 р. Г. Харленський передав Маєру в оренду села Скорч, Десятин і Біскупичі терміном на п'ять років за 19000 злотих, але, як і в попередньому випадку, угода в 1640 р. була перервана на прохання К. Хар- ленської. Під 1623 р. є згадка, що Маєр Давидович був державцею свого рідного м. Колки, тобто тримав його у заставі.

Безперечним свідченням великих фінансових можливостей Маєра Давидовича була оренда ним цілих міст, а часом і волостей. У грудні 1613 р. Маєр Давидович разом з Юдою Міхалевичем з м. Степаня і Яковом Рубіновичем із м. Пінська уклали контракт із Софією з Вишневецьких Яновою Пацовою на чотирирічну оренду ними м. Володимирця і сіл Полоного, Заболоття, Сухої Волі, Лозок, Любахова, Липного, Воронків, Андругова, Рудичева, Хиноча, Ду- баїв, Хрінова і Озера за 8000 злотих, з яких 6000 злотих євреї давали відразу, а 2000 - в останній рік оренди. Після закінчення терміну оренди євреї мали повернути маєтки у відповідності з укладеним інвентарем. Обумовлено, що у випадку якихось проблем щодо цієї оренди, Софія Янова Пацова зобов' язана боронити євреїв у судах своїм коштом. Вона ж погодилася не висувати претензій до євреїв, якби під час оренди маєтків були завдані збитки через татарські напади, пошесті чи відхід підданих. Якщо б град побив урожай, то княгиня повинна була це компенсувати. Євреї мали право судити і карати підданих, окрім тих справ, де їм загрожувало скарання «на горло»: у цьому випадку покарання погоджувалося з урядником чи намісником з м. Чорториї. Побор мали вибирати орендарі згідно зі старими квитами. Земська військова служба лежала на власниці. Уже в квітні 1614 р. євреї скаржилися на княгиню за те, що вона видала лист селянам, за яким ті мали працювати з волоки не більше двох днів на тиждень і давати «податковъ дорочных» не більше трьох злотих. Однак далі справи пішли ще гірше, бо 21 листопада 1617 р. євреї оскаржували Софію Янову Пацову та її сина Олександра, який ще у липні того ж року «вибив» їх з оренди. Свої збитки орендарі оцінили у 4000 злотих. На суді уповноважений від євреїв Ярош Станішевський поставив під сумнів повноваження «умоцованого» оскарженої сторони Стефана Голинського, однак суд не взяв це до уваги. 30 листопада євреї подали ще один позов за позбавлення їх оренди. На жаль, невідомо, чим закінчилася ця суперечка, але факт укладення нової угоди між Маєром Давидовичем і Олександром Пацом у червні 1618 р. свідчить про якусь форму замирення між сторонами. Цю угоду укладено на два роки і, згідно з нею, в руки єврею передавався Володимирець та вісім сіл за 5000 злотих, при цьому застережено, що при потребі Маєр може переуступити маєтки комусь іншому, а у випадку військових дій власник сам відбуватиме земську службу. У 1620 р. оренда була продовжена ще на рік. У листопаді 1622 р. укладена угода терміном на п'ять з половиною років, за якою до Володимирця додавалося лише чотири села: Андруги, Воронки, Хиноч і Дуба, а сума оренди склала 8000 злотих. Умови оренди були дуже подібні до попередніх, однак містили заборону «палити попелу» у лісах і гаях. Скористатися уповні цією орендою Маєру не вдалося, оскільки свої претензії на Володимирець і волость заявив брат Олександра - Ян Казимир Пац. Він зумів захопити місто і частину волості, але вже 27 листопада 1624 р. Гелена Стеткевичівна, дружина Яна Казимира Паца, скаржилася, що 20 жовтня того ж року белзький каштелян Рафал Лещинський, винайнявши на гроші Маєра Давидовича «купу немалую людей своволных» (яких очолив чорторийський урядник Юрій Волкер), захопив Володимирець. 7 грудня до Луцького іроду з'явився слуга Яна Казимира Паца Миколай Жда- нович із скаргою, що 22 листопада слуги Р. Лещинського і Маєра напали на с. Маюничі і там «буды и печи на палене попелое и поташовъ в пущи поробивши, дерева розного великую личбу поспущаль и з бартями в пен вырубати росказавши, попелы з них, поташе, смалцугу палит». Збитки оцінили у 20000 злотих . Того ж дня Миколай Жданович і Хаверта Ганчевський подали скаргу на Рафала Лещинського і Маєра Давидовича за те, що їхні слуги їх побили, пограбували і кинули до в'язниці. Возний Ян Беглевський 21 березня 1625 р. звітував, що 2 лютого того ж року відніс до Колок п'ять позовів. Суд розглядав цю справу 25 березня 1625 р. Уповноважені від Лещинського (Теодор Сосновський) і Маєра (Ян Прегалинський) доводили, що ця справа мала б розглядатися у земському суді, натомість Микола Жданович, покликаючись на сеймову конституцію 1578 р., доводив, що грабіж є компетенцією ґродського суду . У підсумку, уповноваженим оскарженої сторони вдалося перенести розгляд справи до Люблінського трибуналу . Того ж дня Ян Казимир Пац, оскаржуючи позбавлення його Володимирецької волості, оцінив збитки від наїзду на свою маєтність у 70 тис. злотих. Натомість уповноважений Маєра Давидовича заявив, що після поділу батьківських маєтків Ян Казимир Пац отримав Чорторийськ, а його брат Олександр - Володимирець із селами, тобто Маєр відбирав своє, орендоване у Олександра ще у 1623 р. Тут же з'ясувалося, що Маєр переуступив оренду своєму пану - Рафалу Лещинському, з яким тягатися Пацу було набагато важче. А далі уповноважений Маєра згадав про міщанський статус свого клієнта і заявив, що його покликано до неналежного суду, оскільки міщанин перебуває під захистом магдебурзького права. У підсумку, справу передали до Люблінського трибуналу, хоча ще раз до неї повернулися у травні 1627 р. і теж безрезультатно.

1 березня 1616 р., відповідно до угоди Маєра з князем Стефаном Сокольським, возний Якуб Іздебський увів нашого героя у чотирирічне орендне володіння за 4000 злотих м. Соколом і селами Старий Сокіл, Смердин, Духче, Навоз. Уже 9 березня князь скаржився на Маєра про невіддачу двох чистих мембран, які той отримав «взглядов аренды места Соколя». Про поведінку єврея у місті свідчать дві скарги. Першу у листопаді 1616 р. подав шляхтич Андрій Чарнацький і стосувалася вона збройного нападу Маєра зі слугами на його двір у Духчі та пограбуванні. Друга була подана у квітні 1617 р. міським священиком церкви Вознесіння Господнього Семеном Вижевським, який від імені «приятеля свого» отця Нестора, настоятеля сокільської церкви Іоана Златоуста, скаржився на Маєра і його урядників Шаю та Шмойла Абрамовича, «жидов з места Колковъ», про спробу захопити ґрунт, що належав церкві, і побиття священика. Отець Нестор, наголошуючи, що оренда не стосується церкви, свідчив:

«Тода то жид Маер з Шмоилом, аренъдар соколскии, не маючи жадного права въ аренді ани в посесыи своей церкви светое хрестиянское, перед двором в Соколю стоячое, року теперешнего тисеча шестсот семнадцетого мца марца чедавертогонадцада дня, кгды тода свещеникъ Ивановскии Златоусдаскии диру рободаником своим коло церкви заправити албо огородида указывал и росказовал, теды помененыи Маер Давидовичъ [...] пришедши на цвинтар церкви светого Иона в Соколю, заставши оного свесченика отца Нєстория и мовил до свещеника: «Для чого бы городил около того цвинътара, кгды ж я маю волю на томъ цвинтару около тое церкви орати и просо посеяти и пожиток мети собе». Свісчіник то поведил на слова Маеровы: «Иж того не дождешъ, кгды ж на то жадное моци не маешъ и мети не будешъ. Теды заразой жид Маер при собе казал урядникови своему Шаи жиду за лобъ порвати и иншим помочь- ником своим, которых при собе на тот час мел бит, мордоват [...] и окрутне на цвинтару при церкви светом попа змордовал, ранъ въ голове, на руце, на плечах, на хрибте немало позадавал, от которого збитя и зраненя и окрутного мордованя не ведаю, если буде живъ».

Зі свого боку у червні 1617 р. Маєр скаржився на князя С. Сокольского, який мешкав у дворі в місті, хоча не мав би цього робити, та ще й «сеножати косить, пива на жидовь и месчань тамошнихь соколских для шинкованя накидает и оных судить и рядит ими. Рыбаков двох, резниковь двох с посесыи [...] одня- въши, пну Кголынском'у, воитови тамошнему, отдал, пива оному дават мес- чаномь на вышинкь и во млынах без черьгы, солоды молот позволил» . У липні 1618 р. відбувся цікавий обмін - Маєр Давидович поступився орендою міста волинському підстолію Криштофу Єловицькому, а наступного дня у нього ж узяв в оренду найрибутковіші частини: горілчану оренду, гребельне мито, корчми, чинші. Ще раз, у 1634 р., Маєр Давидович орендуватиме на чотири роки м. Сокіл із селами Корсин, Літогоща і Підлісся - тепер у Олександри Марківни Сокольської, дружини луцького земського судді Криштофа Шим- ковича Шклинського, але у липні 1636 р. за обопільною згодою оренда була припинена.

21 квітня 1620 р. возний Томаш Мицевський увів на чотири роки Маєра Давидовича в орендовані ним у князя Адама Сангушка м. Горохів і села Старий Горохів, Озерці, Марковичі та Рачин. В угоді застерігалося, що до оренди не входив замок. Все це з «дворами, фолварками, зе збожями вшелякими, з бояры, людми тяглыми, огородниками и подсуседками, з их платы, чиньшами, подводами и всякими повиньностями, з кгруньты пашными и сеножатными, з ставами, млынамм и их вымерками и их спустами и зь ловеньем рыбь вшеляких, з гаями, дубровами, лесами, запустами и зо всими пожитками малыми и вели- кими». В одному з документів за листопад того ж року згадується горохів- ський урядник Маєра Маїк.

Опосередкована звістка з 1621 р. підтверджує інформацію про оренду Маєром Давидовичем м. Четвертні з селами Любеч і Лище - з неї його «вибив» Іван Кукольський. Через десять років наш герой знову орендуватиме згадане містечко з тими ж селами у князя Григорія Четвертинського. У трирічне володіння цими маєтками його увів у вересні 1631 р. возний Іван Городинський, хоча князь засвідчив, що Маєр того року не вступив у оренду. Вона розпочалася лише з 1632 р. та мала тривати чотири роки. Натомість у червні 1634 р. на прохання князя Г. Четвертинського і за згодою Маєра оренда була припинена, а князь компенсував не використані два роки.

У 1620 р. за 12000 злотих Маєр Давидович орендував у смоленського каштеляна князя Миколая Лева Соломирецького та його дружини Раїни Гаврилівни Гойської маєтки у Пінському повіті: м. Висоцьк і с. Ворони на чотири роки, а село Теребежово - на три роки. Однак після трьох років він за домовленістю з власниками повернув їм усі маєтки, натомість отримав компенсацію. Зі свого боку Маєр «облятував» (вписав до книг) у Луцькому іроді квит, в якому повідомляв про поверненя подружжю маєтків, а також орендовного листа та інвентаря маєтку. У листопаді 1624 р. Маєр Давидович, який на той час тримав в оренді четверту частину Берестечка, віддав її на чотири роки за 16000 злотих у суборенду белзькому підвоєводі Яну Яскманському і його дружині Ельжбеті.

1 квітня 1634 р. Маєр Давидович разом з братом Лейзором уклали угоду з луцьким старостою Гієронімом Харленським та його дружиною Катериною на оренду містечка Новий Острів (інша назва - Вишеньки) з присілками Суск, Смердин, Носачевичі, Скорч, Біскупичі і Липа терміном на шість років за 15000 злотих. В угоді обумовлювалася можливість компенсації братам утрат від татарських нападів, пошесті, природних пожеж, граду. Також зазначалося, що у разі порушення умов оренди штрафні санкції мали складати 15000 злотих, до яких долучалася і випалата за шкоди, що зазвичай дорівнювали сумі штрафу. Того ж дня возний Ян Пухальський звітував, що був при укладенні контракту і того ж дня увів братів у посесію тих маетностей. Втім, незважаючи на санкції, луцький староста невдовзі позбавив братів оренди, на що вони скаржилися у червні того ж року. Джерела мовчать про те, чим закінчилася ця справа, але відомо, що у наступні роки обидві сторони активно співпрацювали, тож є всі підстави говорити про певне мирне вирішення проблеми.

Активна фінансово-підприємницька діяльність Маєра Давидовича вимагала правничої допомоги, бо постійні укладення угод, їх порушення, а отже, судові процеси забирали багато часу і потребували фахових знань. Траплялися і погрози на адресу нашого героя. Так, у вересні 1620 р. шляхтич Станіслав Вілімунт неодноразово прилюдно чинив «похвалки на здорове протестуючого» . Відповідно, судові процеси вимагали професійного адвоката («умоцованого») . За найскромнішими і, звичайно, неповними підрахунками на Маєра працювала ціла когорта шляхтичів-адвокатів. Частина з них відома з конкретних справ: Ярош Станішевський (1617), Станіслав Боруцький (1617), Северин Білостоцький (1620), Томаш Мізевський (1625), Ян Прегалинський (1625, 1627), Олександр Пашковський (1631), Костянтин Хорошко (1634), Антоній Манибоций (1644). Вдалося також виявити 11 уповноважувальних листів («пленіпотенцій», «моці») від Маєра, його брата і Маєрових компаньонів різним адвокатам-шляхтичам. Хронологічно першою була пленіпотенція Маєра від липня 1613 р., якою він доручав Станіславу Кошицькому і Войтеху Міла- чевському представляти його у судових справах. У травневому 1617 р. дорученні луцькому ґродському писареві Андрію Дахновичу читаємо: «ижъ онъ во всих справахъ своихъ, такъ с поводовъства своего, яко тежъ и чиего-колвекъ о што жъ колъвекъ передъ судомъ вшелякимъ кгродъскимъ, земъскимъ и три- буналъскимъ, в которомъ-колъвекъ воеводъстве и повете, такъ Волынскомъ, яко и конъсерватахъ, которого жъ колвекъ воеводства Браславъского и Киевъского во всих справах моцъ енералъную даетъ [...] до попартя и бороненя тыхъ справъ, яко з права приедет и до угоженя се приимуючи в тыхъ справахъ зыскъ и страту». У листопаді того ж року в Луцькому іроді Маєр Давидович, Юда Міхалевич зі Степаня і Абрам з Пінська заявили, що уповноважують Яроша Станішевського вести свої судові справи проти Олександра Паца. У березні 1620 р. Маєр доручив Северинові Білостоцькому вести всі свої справи «на теперешних рочкахъ кгродских лунких», зокрема справу про борг князя Г. Четвертинського . У квітні того ж року Маєр Давидович уповноважує Северина Білостоцького вести всі свої справи у Люблінському трибуналі. 6 червня1622 р. Маєр заявив у луцькому іроді, що «онъ одежджаючи с тых краювъ, а обавляючися, абы хто на нем яких зысковъ не отрымывал», доручає шляхтичам Янові Прегалинському, Теодорові Кузмичові і Мартину Кулзі «сполім и кондому зособна, приимуючи од них сполом албо поединъком у оных судовъ были огаправованы». У березні 1625 р. Маєр Давидович довірив провадити свої справи у Луцькому іроді та Люблінському трибуналі шляхтичам Яну Бре- зинському, Теодору Сосновському і Яну Прегалинському.

Непересічний випадок стався у квітні 1626 р., коли Маєр у іроді уповноважив вести свої справи князя Григорія Четвертинського (!) і луцького коморника Теодора Сосновського: «не могучи самъ на нихъ для инъших пилнеиших и важнейших справ быти, злецаега и дает моцъ зуполную урожонымъ их мл князю Грегорому Чегавертенъскому и пану Теодорови Сосновскому, коморникови граничному повіту Луцъкого, тых справъ попирати, боронити, росправовати и еднати, инъшихъ пленипотентовъ албо умоцованых на свое місгаце постановляти, ординовати, субституовати и во всемъ водле воли и уподобаня своего поступовати, приимуючи ога них самых албо ога них постановленых во всемъ зыскъ и страту». У листопаді 1634 р. брати Маєр і Лейзор Давидовичі та Давид Мошкович доручили вести свої справи відразу шістьом шляхтичам: Павлові Вишковському, Юрію Божковичові, Костянтину Хорошкові, Даніелю Грудницькому, Олександру Кмиті та Томашеві Мицевському, які повинні «справъ попирати, боронити, ролправовати, едънати [...] декрета приимовати, ога противных апелевати, инъшого пленипотента албо пленипотентовъ на месга- це свое субъституовати, постановляти и в том въсемъ водле права и потребы поступовати, прыимуючи од нихъ во въсемъ такъ въсихъ сполне, яко и кождого зособъна зыскъ и страту и хотечи то такое мети, якобы се то при очевистои быганости оных деяло». У серпні 1635 р. брати Маєр і Лейзор, які на той час обидва мешкали у Бродах, уповноважують вести справи у волинських судах і в Люблінському трибуналі володимирського іродського писара Андрія Казимира Бедонського, Павла Вишковського і Даніеля Грудницького. У серпні 1642 р. Маєр Давидович видав уповноважувальні листи шляхтичам Юрію Божкевичу, Янові Ружинському, Ігнацію Проневичу і «неверному Борухови, школъникови любелъсъкому», доручаючи їм «справъ своихъ правъне попирати, конътровер- товати, диляции, хоробы заживати, росъписовати, декрета, юсътелята приимо- вати, ога противъных апелевати, присягъ слухати, сумы огабирати, з одобраныхъ квитовати и инъшихъ всихъ и въшелякихъ оборон и добродеиствъ правных, иле бы которая справа и термины правъные потребовали, заживати». Нарешті останнє з відомих доручень Маєр Давидович видав у вересні 1645 р. братам Юрію і Олександру Божкевичам, Ігнацію Проневичу і люблінському єврею Борухові.

Опрацьований матеріал дав змогу в загальних рисах окреслити фінансово-підприємницьку діяльність звичайного волинського єврея з маленького містечка Колок, хоч, на жаль, про особисте життя Маєра Давидовича інформації бракує. Тож спробуємо зробити, хай і певним чином попередні, висновки. Перш за все, історія Маєра спростовує твердження традиційної української історіографії про пригноблене становище євреїв у тогочасному суспільстві. Маєр Давидович провадить досить вільне життя. Ніхто його не обмежував у виборі і зміні місця проживання (чим могли похвалитися не усі міщани), Він провадив доволі успішну підприємницьку діяльність, про яку міг лише мріяти не тільки міщанин з набагато більшого міста, але й не один шляхтич. У певні періоди в його руках перебували мало не десятки поселень, в яких він почувався повним господарем, від волі якого залежали сотні і сотні підданих. На час оренди чи застави саме він був їх паном, і піддані таки мали його за пана. У руках Маєра Давидовича були зосереджені серйозні, навіть за мірками шляхти, капітали, при цьому, зауважу, реальні, бо готівкою, такою важливою і не для всіх доступною у ті часи. Цілком очевидно, що реальне місце єврея Маєра Давидовича у соціальній ієрархії тогочасного суспільства було досить високим, а в багатьох випадках фактично урівнювалося зі становищем шляхтича - власника сусідніх маєтків, що межували з орендованими Маєром; шляхтича-клієнта, що звертався до нього за позичками; адвоката-шляхтича, а інколи й князя, на службі у єврея-клієнта. А це ставить питання про владні стосунки в соціумі та умовність міжстанових, міжрелігійних та міжетнічних кордонів. Тож видається вкрай важливою потреба подальшого вивчення історії євреїв на українських землях ранньомодерного часу, оскільки багаторічна робота над матеріалами XVI - першої половини XVII століть засвідчує їх важливу роль у тогочасному економічному житті, а наявні джерела при всій їхній неповноті, за умови уважного і всебічного їх використання, таки дають змогу досліджувати це питання.

Размещено на Allbest.ru