Суспільні прошарки: структура, соціальне життя
Визначення головної відмінності пізньосталінського і хрущовського періодів — усунення терору, як засобу державного управління. Аналіз партійно-державного апарату у 1945-1964 роках. Вивчення й характеристика освітньо-культурного рівня номенклатури.
Рубрика | История и исторические личности |
Вид | статья |
Язык | украинский |
Дата добавления | 25.09.2017 |
Размер файла | 64,5 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
На нараді керівних партійних, радянських і господарських працівників України за участі М. Хрущова, що відбулася 24 грудня 1962 у Києві, останній показав себе дуже добре поінформованим керівником. Виступ М. Хрущова був живим, в якому поєднувалися конкретні дані, прізвища, деталі, показники врожайності і продуктивності праці, плани і реалії, особливості технологічних і виробничих процесів, переваги і недоліки вітчизняного виробництва тощо. Хрущов переривав виступаючих, пере- питуючи конкретні показники і конкретизуючи сказане . Це підштовхувало українських керівників займатися самоосвітою, бути компетентними в тих сферах, де лежала зона їхньої відповідальності, своєю чергою, вимагаючи від підлеглих підвищення професійного рівня. Така «допитливість» М. Хрущова змушувала наприклад, В. Комяхова, секретаря бюро ЦК по сільському господарству, теж готуватися до насиченої фактами доповіді.
Таким чином, протягом повоєнного двадцятиріччя освітні параметри високопосадовців покращились у рази. Судячи за формальними показниками, майже всі керівники партійних і радянських органів починаючи від місцевого рівня і вище мали вищу освіту. Щоправда, значний відсоток з них мав «приховану» спеціальність, за якою стояла партійно-політична освіта, вузька про профілем й ідеологічно забарвлена.
Стабілізація соціально-економічного розвитку та цілеспрямована політика на покращення розвитку сфери культури мала наслідком розширення культурних горизонтів радянських громадян. Бути освіченим і цікавитись новинками літератури і кінематографу стало модно. Тримати руку на пульсі сучасної літератури, кіно мусили і керівники. Водночас, уся інформаційна сфера була суворо контрольованою, проникнутою комуністичною пропагандою.
3. Громадський контроль за діяльністю номенклатури
Прийнято вважати, що у тоталітарній державі відсутній цивілізований механізм впливу громадян на владу, окрім крайніх проявів їхнього невдоволення -- революцій, заворушень, протестів. Такий стереотип має під собою підстави -- за відсутності демократичних представницьких органів влади, спотвореного волевиявлення виборців, деформованості громадської думки, -- проблеми, запити, інтереси людей не є альфою і омегою програми діяльності органів влади. Водночас детальний аналіз звернень громадян в органи влади підштовхує скоригувати цю тезу. Не всі листи, скарги, заяви залишаються безрезультатними, вони мають певний вплив, хоча переважно для окремих громадян чи невеликих груп людей.
Спробуємо проаналізувати практику роботи зі зверненнями громадян в Українській РСР хрущовської доби та їх вплив на діяльність номенклатури. Під «зверненнями» в органи влади ми розуміємо письмову чи усну апеляцію в органи партійної або радянської влади, силові структури, засоби масової інформації. Звернення є узагальненою назвою скарг, заяв, доносів, інформацій до відома тощо, оскільки чітку грань між ними провести практично неможливо, адже один і той самий лист міг містити як викривальні факти (тобто виступати скаргою або доносом), так і раціональну пропозицію (бути заявою). Письмове звернення могло бути анонімним. Особисті прийоми проводилися в партійних і радянських органах влади районного, міського, обласного чи столичного масштабу у визначений день і час.
Влада приділяла значну увагу роботі зі зверненнями. Так, в актах ревізій фінансово-господарської діяльності обкомів окремою рубрикою аналізувалася робота з розгляду скарг і заяв громадян. У разі виявлення тих чи інших порушень порядку розгляду листів дописувачів ревізори вищої інстанції рекомендували усунути зазначені порушення, «звернути увагу», покращити роботу, рідше -- узагальнити факти відхилень від правил і «внести це питання на розгляд секретаріату або бюро обкому КП України». Неуважність до людей та їх запитів була «злом, яке завдає шкоди справі комуністичного будівництва». На це указувала постанова ЦК КПРС «Про поліпшення діяльності рад депутатів трудящих і посилення їх зв'язку з масами» від 22 січня 1957 р. «Не можна лишати безкарними працівників, які допускають байдуже ставлення до людей, грубість, зарозумілість і тяганину під час розгляду скарг і просьб населення», -- констатувалось у постанові. Однак створити обстановку нетерпимості до таких порушників, добитися бездоганного розгляду скарг і заяв було фактично неможливо, адже справа полягала не в окремих відповідальних працівниках, які не справлялися з дорученням, порушували строки розгляду, розглядали звернення формально тощо. Мова йде про радянську систему державно-суспільних відносин, де був відсутній механізм демократичного розгляду конфліктів між владою і громадянином. Зазначені порушення виникали через наявність патрон-клієнтарних відносин на горизонтальному і вертикальному рівнях, систему неформальних зв'язків, які дозволяли нейтралізувати гострі «сигнали» з місць.
З отриманим письмовими зверненнями проводилась відповідна робота. Процедура передбачала реєстрацію листа, його розгляд відповідальним працівником по суті справи, інформування написанта (і, у разі потреби, вище керівництво) про результати розгляду. При реєстрації і первинній обробці листів проводилася їх тематична класифікація. «Листи не за адресою» (тобто такі, в яких порушені питання виходили за рамки компетенції одержувача/адресата), пересилалися у відповідні інстанції. Центральні й обласні органи радянської і партійної влади досить значну частину листів пересилали для розгляду на місця. Так, у 1954 р. понад 90% звернень Київський міський виконком переадресував нижче, в районні ради52. Одеський і Чернігівський обкоми в 1959 р. отримали 26% листів «згори».
Своєю чергою, обкоми та облвиконкоми також переправляли звернення для розгляду на місця -- у 1959 р. Одеський обком партії вчинив так з майже 60% звернень. У разі прийняття звернення до розгляду в Центрі або області на місця відправляли перевіряючого (інспектора, бригаду, комісію) для вивчення обставин справи і причин написання листа наживо. В особливих випадках до перевірок могли залучати КДБ.
Провівши змістовий аналіз звернень, можемо виділити такі їх умовні елементи: 1) вступ (актуальність апеляції, мотивація); 2) суть справи, проблеми; 3) інформація по автора; 4) конкретні пропозиції. Розглянемо їх детальніше.
Мотиви, що підштовхували до звернення в органи влади, могли полягати у бажанні поскаржитись на неправомірні дії сусіда, співробітника чи керівника, навести факти правопорушень і таким чином добитися справедливості. Написання листів могло диктуватись щирим бажанням внести «раціональну» пропозицію. Нарешті, звернення могло використовуватись для зведення «власних рахунків». Вступна частина звернення мала привернути увагу працівників органу влади саме до цього листа, у ній підкреслювалась його актуальність. З цією метою дописувач гіперболізував значення порушеного клопотання, підкреслював його актуальність і засвідчував своє розуміння державних завдань. Наприклад, у 1955 р. один дописувач апелював до М. Хрущова: «Я знаю, що Ви зайняті великими державними справами, але допущені беззаконня, що дорого обійшлися державі, змушують мене звертатися до Вас особисто і просити Вас дати вказівку розібратися у порушеному мною питанні, оскільки воноє не приватним, а суспільним». Такий початок ілюструє безкорисливу мотивацію написанта, його турботу за суспільну справу.
Суть причини, що спонукала апелювати в орган влади, викладалася по можливості детально, із викладом деталей і власними коментарями та оцінками. Інформація про автора мала запевнити вищу посадову особу у лояльності автора звернення, його цілковитій відданості справі партії та уряду, правильному розумінні актуальних директив і завдань. Коротка біографія заявника обов'язково містила дані про партійний стаж, активну участь у боротьбі з загарбниками в роки війни, зазвичай указувалася наявність нагород і відзнак, а також відсутність стягнень і покарань: «Я в партії з 1924 р., нічим і ніколи себе не скомпрометував».
Конкретні пропозиції вкладались у формулу «відстояти законне право на...», «добитися справедливості», «заслужено покарати»: «Прошу Вас дати вказівку про зняття з мене незаслуженого покарання, давши мені можливість продовжити працювати в одній з організацій».
Наприкінці скарги/доносу зазвичай містився ще один елемент -- «повідомлення про небезпеку автору листа». Суть цього елементу зводилася до створення автором свого образу як борця за справедливість, який зазнає переслідувань і якому загрожує загроза. Для підкреслення особливої важливості викладених фактів скаржник натякав на патрон-клієнтарні відносини при розгляді його попередніх скарг: «Прошу Вас доручити розслідування моєї скарги спеціальній особі з виїздом на місце, оскільки відправка цих матеріалів у Київ для перевірки, не може гарантувати об'єктивного їх розслідування». Запобіжний елемент заяви/скарги/ доносу -- це прохання втрутитися особисто, прийняти на прийом, вислати спеціальну комісію/бригаду з центру, адже пересилання звернення і розгляд його на місці здевальвує ефект від скарги, знегострить викривальні факти. Траплялися натяки на особисту загрозу, що мало підкреслити сенсаційність викладених фактів.
У 1959 р. Одеський обком КПУ отримав 10494 скарги і заяви. Тематично вони класифікувалися наступним чином. На першому місці перебувала графа «інші причини» (такі, що не входили до запропонованого переліку) -- 36%. На другому місці перебули листи про «надання житлової площі і неправильне виселення» -- 20%; на третьому -- «про неправильне звільнення і надання роботи» -- 13%. Далі йшли прохання про матеріальну допомогу, призначення пенсій, утримання аліментів, стягнення, компрометуючі матеріали на керівників колгоспів, підприємств і організацій тощо. Подібна градація залишилась і в першому півріччі наступного року.
Схожа ситуація була характерна для Чернігівського обкому партії, де в 1959 рр. із 5393 отриманих скарг і заяв першість із великим відривом належала графі «листи різного характеру і листи з інших областей і республік» (44,7%). На другому місці громадськість турбувало питання звільнення з роботи і працевлаштування (10%), допомога різного характеру і проблеми соціального захисту, охорони здоров'я тощо знаходились на третьому місці (9%).
Влада намагалася чути голос пересічних громадян, проте дослухалася не завжди. Існували й негласні пріоритети при вирішенні негараздів. Важливу роль грав ідеологічно-пропагандистський чинник. Зокрема, оперативно відреагували на усні скарги громадян ФРН, які, подорожуючи у травні -- червні 1960 р. на автомобілях територією СРСР, «висловили незадоволення роботою кемпінгів у м.м. Харків, а також Ялті». За результатами розгляду цих усних нарікань було проведено роботу з виправлення недоліків, зокрема, покращено обслуговування продовольчо-харчовим блоком. Аналогічні заходи здійснено в Ялті . Було вжито заходів на зауваження, прохання і пропозиції, висловлені на адресу Житомирського промислового обкому КПУ комуністами на звітно-виборчих партійних зборах і та Житомирській міській партійній конференції у січні 1964 р. У відповідь на скарги про відсутність необхідної допомоги з боку відділів обкому, недостатньої практичної допомоги співробітників відділу обкому, було рекомендовано відповідальним працівникам обкому не менше чотирьох днів на тиждень бувати у первинних партійних організаціях .
Попри деформовану громадську думку і жорстку регламентацію суспільного життя ніхто не був застрахований від листів-скарг, окрім лідера країни. Звісно, такі звернення зазвичай були анонімними, проте це не звільняло від обов'язку їх розглядати. Ні республіканський ЦК, ні перші особи УРСР не залишалися поза увагою дописувачів, які «сигналізували» про певні неподобства у Москву. Так, у 1952 р. анонімний лист Г. Маленкову змусив республіканський ЦК давати пояснення про реорганізацію закритих розподільників і майстерень індивідуального пошиття одягу, які обслуговували столичну номенклатуру, а також виправдовувати перед ним об'єднання столових Лікувально-санаторного управління ЦК КП(б)У і Ради міністрів УРСР. Анонімний лист у 1958 р. дозволив виявити зловживання міністра закордонних справ УРСР, якийпривласнив квартиру, виділену для Генерального консульства Чехословацької республіки .
Водночас, скарги залишалися безрезультатними, якщо наведені факти зачіпали високопосадовців (як правило, області і вище) або викривали усталені в Радянському Союзі неформальні практики. Наприклад, директор Миколаївського міськплодхарчоторгу громадянин П., упійманий на (ймовірно) інспірованому хабарі, апелював про справедливість до М. Хрущова. Визнаючи наявність «зловживань» у своїй роботі, він пояснював їх необхідністю покриття витрат, пов'язаних з безкоштовним відпуском овочів та фруктів високопосадовцям обласного масштабу. В очікуванні судового розгляду, П. написав листа М. Хрущову, в якому випромінював щире сподівання на його втручання, називаючи його «найсправедливішим і найлюдянішим чоловіком на землі» . Усі звернення і спроби виправдатися були марними й ефекту не дали. Надто вже гучний був би резонанс у результаті «справедливого» розгляду цієї справи, в якій, зі слів П., правопорушниками виступали перші особи Миколаївської області. Крім того, по суті викривалися усталені практики в Радянському Союзі.
Нарешті, певна кількість звернень в органи влади диктувалася прагненням звести особисті рахунки з сусідом/знайомим/колегою, з метою чого «сигналізувалося» про реальні/гіпотетичні правопорушення. В якості аргументів могли слугувати неперевірені дані; незначні провини з точки зору «народного права» гіперболізувалися. Наприклад, у листопаді 1952 р. громадянин Р. у листі в ЦК КПУ обвинуватив свою сусідку, громадянку К., у крадіжках продуктів з робочого місця у великих розмірах. Гостроти скарзі додавала та обставина, що К. працювала в столовій Управління справами ЦК КПУ, крім того, «була при німцях в Козельці і у них квартирували німці і ніби-то вона підгулювала з німцями». Скаржник зізнавався, що лист написаний без відома його дружини, яка доводиться двоюрідною сестрою К.. З огляду на місце посади громадянки К. заступник керуючого Управління справами ЦК КПУ І. Стародумов доручив перевірити викладені факти начальнику побутової групи УД ЦК КПУ Беленку. Підтвердження викладеним фактам шукало також МДБ.
Підстав для адміністративних чи юридичних висновків знайдено не було, «факти в листі громадянина Р. не відповідали дійсності». Керівництво і колеги по роботі позитивно відгукувались про жінку. Доповідаючи про розгляд справи, Беленко пояснив причину написання доносу особистими стосунками: «як засвідчила К., Р. їй заявляв, що “я тобі зроблю” неприємність». Про недостойну поведінку під час німецької окупації жодного слова не було. Тобто повідомленням в ЦК КПУ завідомо неправдивих або вигаданих фактів скаржник намагався звести особисті рахунки з сусідкою. Ймовірно, розрахунок полягав у свідомому створенні сусідці неприємностей на роботі, при чому сам він відповідальності за наклеп не поніс.
Типовим для всіх органів влади незалежно від регіону було порушення строків розгляду скарг і заяв трудящих. Не всі листи вдавалося розглянути у встановлений урядом місячний строк. Наприклад, у Кам'янець-Подільському обласному виконкомі у 1952 р. майже 22% листів було розглянуто з порушенням цієї вимоги. Ще одним дуже поширеним недоліком розгляду письмових звернень громадян був формальний підхід, поверховий аналіз справи та відписки, що свідчило про існування патрон-клієнтарних відносин. Іншим наслідком незадовільно формального розгляду звернень громадян ставало збільшення їх кількості. Не будучи задоволеними вирішенням порушених питань, проблем, наприклад, на районному чи міськрайонному рівні, громадяни звертались у вищі органи. На це, зокрема, звертали увагу в Запорізькому обкомі. Так, характеризуючи стан роботи з розглядом скарг, заяв і листів трудящих, завідувач сектору інформації обкому КПУ А. Одинець констатував, що в Сталінський райком партії за перше півріччя 1954 р. надійшло 97 скарг і заяв, тоді як в обком партії за аналогічний період від мешканців Сталінського району надійшло 794 (!) скарги і заяви.
Особистий прийом відвідувачів проводився у певний день у визначений час. Бажаючих поспілкуватися з відповідальним працівником реєстрували у спеціальному списку. Як згадував перший секретар Донецького обкому О. Ляшко, «День прийому завжди був важким, хоча помічник і намагався одразу ж направити частину людей в ту організацію, яка була зобов'язана вирішити питання, і попередньо дзвонив її керівнику». Наведена цитата ілюструє цікаву деталь: звернення у партійні органи вважалося більш дієвим засобом для вирішення того чи іншого питання. Це справді було так, адже «дзвінок» тому чи іншому керівнику з партійного комітету відповідного рівня був свідченням наполегливості громадянина та особливої уваги парткому до вирішення його проблеми.
Підтвердженням цьому слугує наявна класифікація письмових звернень за змістом, що проводилася при їх реєстрації. Так, з 11429 заяв і скарг, що надійшли у Сталінський обком за 1953 р., 1791 звернення торкалося питань переведення на іншу роботу й неправильне звільнення; 1432 -- про квартирне питання; 683 -- про працевлаштування. Тобто у зверненнях у партійний орган порушувалися питання, що перебували у компетенції радянських органів влади, виконавчих комітетів.
Окрему категорію звернень складали анонімки, тобто листи без підпису або під вигаданим прізвищем. Причини анонімності полягали у боязні помсти з боку об'єкта скарги (тобто високопосадовця) або ж обумовлювалися свідомим наклепом і небажанням нести відповідальність. У 1959 році в Чернігівський обком надійшло 16% анонімних скарг і заяв, у Сумський обком за 1 півріччя 1960 р. -- 14%.
Відомий історик Марк Блок на матеріалах середньовіччя і нового часу підсумовував, що «Більшість письмових документів, підписаних вигаданим іменем, брехливі також і за змістом». Водночас він застерігав від категоричності, зауважуючи, що «Як виняток фальшивка може говорити правду»; «...навпаки, свідчення найбеззаперечніші за походженням (що зазначено в них самих), загалом не обов'язково правдиві». Учений закликав не обмежуватись констатацією обману, а розкривати його мотиви. Щодо повоєнного двадцятиліття, мусимо констатувати, що анонімні (з вигаданим іменем або без нього) звернення мають значний відсоток правдивості. На прикладі листів в органи влади 1940-1960-х рр. можна поставити під сумнів цілковитий фальш листів анонімних або підписаних вигаданим прізвищем. Вони містили окремі факти, що підтверджувалися перевіркою, проте слід враховувати особливості розгляду таких звернень, неповноту їх розгляду, адже такі листи не потребували відповіді заявнику. Мотив анонімності (фальшивості імені) пояснюється боязню розправи над скаржником з боку керівника.
Саме тому, ймовірно, у березні 1954 р. Харківський обком партії пропонував дозволити не відповідати письмово в ЦК КПУ на анонімні листи і заяви. Не розглядати «анонімки» пропонував Сумський обком партії, мотивуючи це трудозатратністю й водночас безрезультатністю розгляду і перевірки. Анонімні листи розглядались і далі. Ба більше, іноді вони ставали доленосними для керівника. Наприклад, секретар Ширяєвського райкому партії Одеської області Матвієнко був звільнений на підставі розгляду саме анонімного листа, в якому обвинувачувався у недостойній поведінці.
Окресливши причини написання листів колгоспниками в органи влади і ЗМІ (незадовільна діяльність сільського керівництва, їх аморальна поведінка, незадовільне матеріально-побутове становище селян тощо), Вікторія Лисак відзначає динаміку поглядів селян на радянську сільську дійсність: «Якщо протягом 1950-х рр. колгоспники головним чином звинувачували місцеве керівництво та районних представників партії та радянських органів у недбайливому ставленні до членів колгоспу, то вже на початку 1960-х рр. простежується критика на адресу центральних органів партії та уряду» . На нашу думку, дане твердження потребує подальшого дослідження і обґрунтування, адже критика на адресу системи в умовах радянської дійсності 1950-1960-х рр. свідчить про підвищення рівня політичної свідомості. За логікою, з часом це мусило б призвести до поширення опозиційних настроїв, збільшення кількості відкритих форм протестів. Як відомо, скільки-небудь масових рухів у зазначений період не було, як і зростання репресій проти інакомислячих на селі.
Таким чином, влада приділяла значу вагу зверненням громадян як з пропагандитською, так і практичною метою. Апеляції перебували на окремому обліку, була розроблена процедура їх розгляду. Більшість проблем, для розв'язання яких населення зверталося за допомогою, були пов'язані з матеріально-побутовими труднощами, квартирними справами, питаннями працевлаштування і звільнення тощо. Це свідчить про суттєві проблеми у соціальній сфері Радянської України, збільшення уваги держави до проблем пересічних громадян. По-суті, лише соціальні проблеми мали перспективу бути вирішеними і вони справді вирішувались, хоча й ситуативно. Як і раніше, розгляд звернень громадян мав здебільшого декларативне значення, адже виконував функцію сакралізації влади, надаючи центральним органам матеріал для всеохоплюючого контролю за діяльністю місцевих органів партійної і радянської влади.
4. Матеріально-побутове забезпечення номенклатури
Повсякденне життя української номенклатури у перші повоєнні роки було досить одноманітним, зорієнтованим на виживання та задоволення першорядних потреб. Країна лежала в руїні, всі наявні ресурси спрямовувалися на відбудову. У «хрущовську добу» відбувалися масштабні і динамічні зміни у житті країни. Вони торкнулися фактично всіх сфер, особливо відчутними були в повсякденному житті мільйонів громадян. Запровадження пенсій, підвищення матеріальної зацікавленості трудівників у результатах праці, розширення асортименту товарів масового споживання -- ось далеко не повний перелік новацій у соціальній сфері, що до сьогодні яскраво згадується людьми старшого покоління. Зміни торкнулися і повсякденного професійного життя представників влади.
У професійному побуті сотень тисяч керівників і службовців зміни з'явилися одразу після смерті Й. Сталіна. Вже в серпні 1953 р. спочатку союзний, а потім і республіканський уряди упорядкували режим робочого дня у міністерствах, відомствах та інших радянських установах. Як відомо, Й. Сталін полюбляв засиджуватися на роботі допізна і це змушувало підлеглих дотримуватися такого ж графіка -- робочий день часто тривав далеко за північ, що негативно впливало на стан здоров'я. Тому в серпні 1953 р. робочий день набув звичного для нас вигляду -- з 9 або 10-ої години ранку до 6 чи 7-ої години вечора .
Початок «відлиги» пробудив надії на зміну суспільно-політичного життя. Критикуючи сталінські порядки та його оточення, громадяни торкалися і діяльності українського керівництва, викриваючи стиль життя номенклатури. Зокрема, на закритих партійних зборах Київського педагогічного інституту іноземних мов член партбюро Щербина заявив: «Культ особи розповсюдився на всіх керівних працівників, в тому числі і секретарів райкомів, міськкомів і обкомів. Вони відгороджені від народу охороною в декілька чоловіків. Одержують не тільки заробітну плату, а і “платню” в конверті, кількістю в багато разів більшу, ніж зарплата, але за яку членських внесків і податків не платять. Вони одержують продукти по заготівельним цінам. Користуються особливими майстернями. Безкоштовно відвідують театри не лише самі, але і їх дружини, які, як правило, не працюють і мають хатніх робітниць. Всі вони мають дачі, оточені забороненою зоною, на охорону яких витрачаються великі кошти. У товариша Кириченка охорона більша, ніж була у царя. Діти цих привілейованих людей не мають ні в чому відмовлення і цілком ясно, у них виховується барське відношення до оточуючих». Звернімо увагу, що спосіб життя і рівень забезпечення партійного керівництва критикував «член партбюро» одного з київських вузів, що дає багато інформації для роздумів.
На лице неприваблива оцінка керівних працівників Радянської України, яка разюче контрастувала з дбайливо виплекуваним у СРСР образом справді народної демократичної влади. Зазначена цитата показова -- вона відображає основні відмінності повсякденного (і не лише професійного) життя номенклатури від життя мільйонів трударів.
«Платня в конверті» являла собою тимчасову грошову доплату, запроваджену у 1948 р. і яка, зазвичай, у 2--3 рази перевищувало зарплату. Відбулася монетаризація привілеїв. Усі області УРСР були поділені на три групи, що обумовлювали розмір зарплат та доплат для працівників регіональних партійних і державних органів влади. Так, до першої групи належали Ворошиловградський, Дніпропетровський, Київський, Львівський, Одеський, Полтавський, Сталінський і Харківський обкоми; до другої групи -- Вінницький, Дрогобицький, Миколаївський, Закарпатський, Запорізький, Кам'янець-Подільський, Херсонський обкоми; до третьої -- Волинський, Житомирський, Ізмаїльський, Кіровоградський, Рівненський, Станіславський, Сумський, Тернопільський, Чернігівський та Чернівецький обкоми партії . Ця класифікація в основному співпадала з поділом на групи облвиконкомів, хоча деякі з них належали до нижчої групи. Зокрема, Одеський і Дніпропетровський належали до другої, а Полтавський, Херсонський, Вінницький і Миколаївський -- до третьої групи . Райони поділялися на чотири групи, в залежності від чого і визначалася зарплата керівних працівників.
На рівні перших осіб партійного і державного апарату доплати були однакові. Керівники обкомів і облвиконкомів першої групи отримували по 6000 руб. грошового довольства, другої групи -- 5400 руб., третьої -- 4800 рублів. Співробітники апаратів партійних органів всіх груп отримували довольство у 0,5--1,5 рази вище, аніж апаратники відповідних груп державних органів.
Стабілізація соціально-економічного розвитку держави, а також зменшення цін на товари підштовхнули владу дещо зменшити розміри грошових виплат керівництву СРСР. 5 липня 1952 р. Політбюро ЦК ВКП(б) суттєво скоротила тимчасове грошове довольство всесоюзному партійному і державному керівництву, встановивши певні рамки, що залежали від кількості членів родини . 25 серпня 1952 р. Рада міністрів УРСР і ЦК КП(б)У ухвалили постанову «Про тимчасове грошове довольство», якою з 1 серпня того ж року також передбачалося зменшення сум додаткових виплат номенклатурі. Було застосовано прогресивну шкалу скорочення: доплати у розмірі від 6000 до 4000 руб. зменшувалось на 33%, від 4000 до 3000 руб. -- на 25%, від 3000 до 2000 руб. -- на 20%, від 2000 до 1000 руб. -- на 15%. Доплати розміром до 1000 рублів залишились без змін. Мотивація необхідності зменшення грошових доплат пояснювалася «серйозним зниженням цін на товари масового споживання», що відповідало дійсності. У 1953 р. перший секретар Чернігівського обкому КПУ М. Рогинець мав 1600 рублів заробітної плати, тоді як розмір його грошового забезпечення складав 3000 рублів. У першого секретаря Сталінського обкому О. Струєва зарплата дорівнювала 2000 рублів, а грошове забезпечення -- 3000 руб. Секретарі райкомів партії, голови і заступники голів виконкомів тимчасове грошове забезпечення не отримували.
Наскільки достатнім було грошове забезпечення працівників номенклатури і як зменшення вплинуло на матеріальний стан високопосадовців? Заробітна плата без тимчасового грошового довольства недозволила погіршити становище тих, хто його отримував. Хоча найбільший коефіцієнт скорочення торкнувся керівних посад ЦК КП(б)У, Ради Міністрів, міністерств тощо, тогочасний масштаб цін не спричинив гіркого дискомфорту. Наприклад, на державних дачах у Пущі-Водиці та Конча-Заспа у 1950 р. вартість обіду з 4-х страв коливалася від 7,75 до 15,7 рублів, що на 15-20% було дешевшим, аніж у 1949 р.
Тимчасове грошове забезпечення стало потужним чинником майнового розшарування. Ураховуючи низькі ціни на дачах, в державних санаторіях, спецмайстернях і столових, воно дозволяло жити на пристойному рівні сім'ї номенклатури, позбавляючи необхідності працювати дружин високопосадовців обласного рівня. Наприклад, станом на початок 1956 р. з 19 осіб Чернігівського обкому, які отримували тимчасове грошове забезпечення, дружини 14-х не працювали; Харківського -- з 20 осіб, які отримували тимчасове грошове забезпечення, не працювали дружини 13 осіб; у Ворошиловградському -- з 24 осіб -- лише дружини 6 високопосадовців працювали. У спеціальних буфетах і кіосках столична номенклатура могла дешевше закуповувати овочі, фрукти та інші продукти, вирощені на полях підсобного господарства Управління справами ЦК КПУ. «Особливі майстерні», згадувані Щербиною, справді були закритими для пересічних трудящих і працювали на спецзамовлення.
Кращі умови для виховання дітей полягали в наявності елітарних установ дитячого виховання, наприклад, дитячого садка Управління справами ЦК КПУ. Як вихованці дитсадку, так діти-школярі працівників ЦК КПУ щорічно оздоровлювались в таборах Києва та Криму.
Матеріально-побутовий добробут відповідним чином позначився на системі цінностей і культурних орієнтирах. Маючи доступ до розподілу матеріальних благ і будучи широко включеною у мережу неформальних відносин, у своєму приватному і професійному побуті номенклатура прагнула більшого. У нових суспільно-політичних умовах, що склалися у країні після ХХ з'їзду КПРС, у питанні налагодження власного побуту вона могла почувати себе сміливіше. З огляду на відмову від репресій і терору як методу державного управління страх покарання за справжні (або сфабриковані) провини був витіснений боязню втратити посаду, яка відкривала доступ до матеріальних благ і забезпечувала високий соціальний статус.
У Радянському Союзі був декларований егалітаризм. У країні «соціальної рівності» місця для багатіїв не було, вони були образом непривабливого минулого. Влада усіма засобами проваджувала політику зрівнялівки заробітних плат (нівелюючи зацікавленість у результатах праці), уніфікувала повсякденні запити, смаки тощо. Однак людська природа, що вимагає задоволення від життя, брала своє. Навіть високопосадовці партійних комітетів районного рівня і вище, які, здавалось би, пройшли достатній ідейно-політичний вишкіл не могли стриматися від зловживання службовим становищем задля покращення свого добробуту. Нерухомість і автомобілі -- ось нові матеріальні цінності номенклатури.
Наприклад, як відзначалося на засіданні бюро Хмельницького обкому партії 27 січня 1962 р. «Про серйозні недоліки в розподілі, утриманні та будівництві житла у місті Кам'янець-Подільському», на фоні дефіциту житла і невиконання планів з його будівництва, «керівні працівники міста і району [прізвища опускаємо. -- Авт.], зловживаючи службовим становищем, не по своїх прибутках побудували, або придбали собі особняки корисною площею 100-150 кв. метрів». Вочевидь, не вважали це осудним інші партійні й радянські керівники міста і району, які, обурювалось бюро обкому, «не дали належної оцінки приватновласницьким тенденціям цих керівників, не притягли їх до відповідальності, тим самим показали свою безпринципність і політичну незрілість».
Подібні проступки, вочевидь, набули масового характеру, якщо з цього приводу 29 серпня 1962 р. був прийнятий указ Верховної Ради УРСР «Про безоплатне вилучення будинків, дач або інших будівель, споруджених або придбаних громадянами на нетрудові доходи». Указ констатував стурбованість «громадських організацій і колективів трудящих» поведінкою окремих громадян, які «будують або придбають будинки, дачі та інші будівлі на нетрудові доходи», а також зловживають службовим становищем, що проявлялося у незаконному використанні засобів державних підприємств, установ, колгоспів, кооперативних та інших громадських організацій.
Хоча обличчя правопорушників і подразників громадського спокою у даному указі ховалися за розпливчатим «окремі особи», під ними можна впізнати вузьке коло осіб, значну частину яких становила радянська і господарська номенклатура, керівні кадри, господарники нижчих рівнів. Саме вони могли здійснювати подібну осудну діяльність, адже мали доступ до влади, до матеріальних ресурсів та їх розподілу.
Встановлюване покарання для порушників у вигляді передачі збудованих або набутих на нетрудові доходи об'єктів нерухомості до комунального фонду місцевих Рад депутатів трудящих, колгоспів, кооперативних чи громадських організацій було досить м'яким. Подібна доля чекала й автівки, набуті нечистим шляхом. Щоправда, у разі наявності ознак злочину у діяльності цих осіб матеріали належало передати в прокуратуру. Водночас, указ не передбачав звільнення з роботи винних, ні розгляд політичного обличчя правопорушників. Більше того, в указі жодного разу не згадується Комуністична партія, хоча особа, що мала доступ до таких ресурсів, не могла не бути членом партії. Залучення до розгляду подібних справ партійні організації обумовило б політичну оцінку винним й жорсткіше покарання, наприклад, виключення з партії або й судове переслідування. Так, згадуване вище бюро Хмельницького обкому покарало голову Кам'янець-Подільського міськвиконкому звільненням з посади, секретар міськкому партії обмежився доганою і попередженням, інші фігуранти справи були змушені позбутися набутого майна.
Номенклатурна честь як відчуття приналежності до владної групи була для номенклатурників не порожнім словом. Усвідомлення себе частиною влади висувало перед керівником певні вимоги, яких належало дотримуватися. Вони передбачали партійність, керівний стиль та відповідну діловитість («командний голос» щодо підлеглих, владні манери, «горіння» на роботі тощо), корпоративну солідарність у діяльності, пов'язаній з виконанням посадових обов'язків («підстраховка», взаємовиручка), усвідомлення свого високого соціального статусу і дистанціювання від пересічних громадян (спеціальне обслуговування, охорона, елітний відпочинок тощо), жити «в ногу з життям» (бути поінформованим про останні події та ретранслювати актуальні гасла і директиви, цікавитись культурою і мистецтвом).
Репутація для номенклатурника була категорією, що в його розумінні відображала загальну думку про нього (його оточення, колег) з боку вищого керівництва. Іншими словами, моральне обличчя і його поведінка високопосадовця мали відповідати нормам і звичаям, усталеним (узвичаєним) для даної посадової особи з точки зору вищого керівництва, але не підлеглих. У цьому полягала особливість номенклатурної селекції кадрів -- думка підлеглих про керівника цікавила останнього мало, адже він не залежав від них процесуально: посадовий шлях номенклатурника визначався у відповідному партійному комітеті, тоді як обрання на посаду на пленумі, з'їзді, конференції тощо носило формальний характер. Хоча у поданнях на призначення на партійну або радянську посаду обласного масштабу і фігурували висловлювання на кшталт «користується авторитетом серед партійно-радянського активу і населення області», «користується авторитетом і повагою серед комуністів і трудящих» тощо, за значенням вони поступалися послужному списку кандидата, його партійному стажу, діловим характеристикам. Вони слугували доважком до витриманого морально-політичного обличчя.
Уявлення про честь номенклатурника опиралися на базові (як і для кожного свідомого громадянина) плафторми -- партійність і патріотизм. Партійність, що грунтувалася на статуті КПРС і актуальній програмі партії, визначала пріоритет компартійних оцінок морального обличчя і поведінки особи. Патріотизм визначав безумовну лояльність до соціалістичної батьківщини. Відтак, серед «гідних» учинків представників влади зустрічаємо відвідування виробництва і спілкування (за можливості) з трудовим колективом, участь і виступи на урочистих зборах і заходах, взаємопідтримка і взаємовиручка, «діловий контакт» з підлеглими керівниками радянських органів, громадських установ, господарських організацій тощо. До «негідної» високого рангу поведінки відносимо виступи на радіо і в пресі, втілення ініціатив, не узгоджених попередньо з вищим керівництвом, демонстрація переваг закордонного перед вітчизняним тощо. Уявлення істалювались у неписаний «кодекс честі» за допомогою позаінституційних форм регуляції поведінки номенклатурника, тобто звичаїв і моралі, а дотримання -- відстежувалось партійними органами і спецслужбами.
«Добро і зло» як етичні категорії для номенклатурника носили ієрархічно релятивний характер. «Добром» було звільнення принципового працівника за критику, утиски критики, адміністрування -- якщо вони підпорядковувалися загальній лінії партії і давали необхідний політико- господарський ефект.
У міру утвердження свої влади М. Хрущов любив повторювати про разючу відмінність між сталінськими і нинішнім часом. Виступаючи 31 січня 1961 р. на пленумі ЦК КПУ він зазначив, що за 13 років роботи в Україні він лише один раз був у відпустці, коли Й. Сталін викликав його у Крим як спеціаліста з сільського господарства у ході переговорів з Кл. Готвальдом. «А в останні роки, -- заявив М. Хрущов, -- як літо, так керівники від малого до великого намагаються не пропустити кращий сезон купання в Чорному морі». Чорноморське узбережжя було не єдиним уподобанням партійно-державної номенклатури. Популярністю користувались також Кисловодськ, Гагри, Трускавець, Ялта, Сочі та ін.
Пройшовши «сталінську» школу виховання кадрів, М. Хрущов добре знав управлінський апарат із середини. У середині 1950-х -- на початку 1960-х років для нього стала очевидною неповороткість, громіздкість, відірваність центральних органів управління від периферії; інертність, пасивність, непрофесіоналізм багатьох управлінців високого рангу. Добре відомо про заходи, на які М. Хрущов покладав надії щодо зменшення цих недоліків, -- створення раднаргоспів і запровадження примусових ротацій. Якщо подивитися на ці заходи з точки зору чиновника, управлінця, то для нього вони несли загрозу стабільності становища. Страх за життя, що переслідував керівника за часів Й. Сталіна, в період відлиги поступився місцем страху втратити посаду, а отже, й соціальний статус. Переміщення учорашніх міністрів, управлінців на периферію у ході створення раднаргоспів засвідчило невисокий професіоналізм, матеріальні зловживання керівників і т.д. «Хрущовська» доба позначена певною демократизацією суспільно-політичного життя. Ця тенденція торкнулася і становища номенклатури. Зокрема, за М. Хрущова було скасовано особисту охорону для перших секретарів обкому, яка, окрім функцій безпеки, ймовірно, виконувала й функції нагляду за ними.
Як і раніше, партійно-радянські працівники мали краще соціально-побутове забезпечення, проте певні зміни відбулися і тут. Було очевидно, що тимчасове грошове забезпечення викликає надмірний розрив у матеріальному становищі тих, хто його отримував і рештою працівників партійного і державного апарату. 27 березня 1956 р. ЦК КПРС дещо впорядкував розмір тимчасового грошового забезпечення окремим працівникам ЦК КПУ та обкомів партії. Частина номенклатурних працівників узагалі позбавлялась такого виду доплат, натомість їм вводились спеціальні надбавки у розмірі 80% тимчасового грошового довольства, яке вони отримували до 1 квітня 1956 р. До них уключались також пенсії та різного роду службові надбавки. Призначення додаткових доплат до зарплати та визначення їх розміру ставало прерогативою ЦК КПУ, причому для тимчасового грошового забезпечення встановлювалися певні рамки. Наприклад, розмір тимчасових грошових доплат другого секретарю Херсонського обкому КПУ обмежувався «коридором» 25002700 рублів, зав. відділом Київського міськвиконкому -- від 1000 до 1200 рублів. Інспектор ЦК КП(б)У, який до 1 серпня 1952 р. отримував 3200 рублів тимчасового грошового забезпечення, з серпня мав лише 2400 рублів, а з квітня 1956 р. розмір додаткової виплати встановлювався від 1600 до 1800 рублів і залежав від кількості членів сім'ї.
Цей крок М. Хрущова вписувався у його стратегічний курс підвищення ефективності функціонування апарату управління, серед заходів якого були скорочення та здешевлення адміністративно-управлінського апарату. Наступне нововведення було ще більш радикальним. М. Хрущов назвав систему тимчасового грошового забезпечення «підкупом керівного складу» і в січні 1957 р. ЦК КПРС, а 12 лютого 1957 р. постановою ЦК КПУ виплату тимчасового грошового довольства було скасовано. Мотиваційна частина такого рішення обумовлювалася тим, що практика доплат «привела до надмірного розриву між заробітною платою цих працівників і заробітною платою основної маси працівників державного і партійного апарату». Одночасно було встановлено нові розміри заробітної плати. Як слушно зауважує В. Баран, «популярності М. Хрущову серед правлячої еліти такий захід не додав». Ця зміна погіршила матеріальне забезпечення керівних кадрів, ставши ще однією з причин невдоволення першим секретарем ЦК КПРС. Таким чином, у середині 1940-х -- першій половині 1960-х рр. у професійному повсякденному побуті управлінців відбулися зміни. У ході віддалення від війни матеріально-побутове становище номенклатури змінювалося неоднозначно. Формально мало місце погіршення, зокрема, матеріального забезпечення керівних кадрів, однак цей егалітаристський захід не усунув значної майнової диференціації між можновладцями і пересічними громадянами. Існувала латентна система пільг і привілеїв, обсяг якої був достатнім для їх комфортнішого самопочуття. З ліквідацією терору і репресій як засобу управління номенклатура все більше дбала про власний добробут, не озираючись на етичний бік.
Размещено на Allbest.ru
...Подобные документы
Проведення реформ під час царювання Петра Першого у всіх областях державного життя країни. Посилення і зміцнення самодержавного апарату в центрі і на місцях, централізації управління. Побудова стрункої і гнучкої системи управлінського владного апарату.
реферат [18,8 K], добавлен 08.10.2009Особливості і характерні риси державного управління. Розпорядчі методи, їх характеристика і класифікація. Рада Міністрів та Міністерства Української держави (Гетьманат Скоропадського 1918 р.): статус, структура, повноваження, компетенція та діяльність.
контрольная работа [50,2 K], добавлен 14.06.2011Вивчення історії утворення, державного устрою, соціально-політичного та культурного життя Спарти. Огляд спартанської полісної системи. Опис комплексу перетворень соціально-економічного і правового характеру Лікурга. Перемога Спарти в Пелопоннеській війні.
реферат [41,3 K], добавлен 21.04.2014Ознайомлення із видами та ідеологічними напрямками анархізму. Визначення спільних та відмінних рис у теорії анархізму у період терору 1905-1907 рр., революції 1917 р. і на сучасному етапі державного будівництва на теренах пострадянського простору.
дипломная работа [192,4 K], добавлен 02.08.2010Державні кордони володінь монархії Габсбургів, обставини, основні етапи та фактори їх формування. Співвідношення політичних сил, яке склалося у Європі в останній третині ХVІІІ ст., розширення австрійських володінь. Реорганізація апарату управління.
реферат [18,4 K], добавлен 10.05.2011Найважливіші органи державної влади Афін у період існування демократії: Народні збори, Рада п'ятисот та Колегія 10 стратегів. Судові органи державного управління: ареопаг і геліея. Головні принципи та своєрідність афінського державного устрою.
реферат [28,6 K], добавлен 08.12.2010Крах французького феодалізму і перехід до абсолютної монархії. Абсолютна монархія як форма державного управління, її характеристика, форми прояву, роль в розвитку Франції. Особливості суспільного життя та формування феодальних відносин франкської держави.
реферат [28,9 K], добавлен 03.10.2009Вивчення ролі історичних переказів, міфів і легенд античних творів у вивченні крито-мікенської епохи. Розкриття суті державного управління та соціально-економічної структури Мікенської Греції. Характеристика культури та релігії мінойської цивілізації.
дипломная работа [2,8 M], добавлен 20.10.2011Національний архівний фонд України. Основні групи документів. Організаційні, науково-методичні і практичні заходи щодо встановлення критеріїв визначення унікальних документів. Порядок включення до Державного реєстру національного культурного надбання.
лабораторная работа [26,2 K], добавлен 16.12.2014Державна символіка Сполучених Штатів Америки, гілки влади. Політичне життя США - республіки президентського типу і двопартійної системи. Особливості повоєнного становища країни. Основи зовнішньої та внутрішньої політики періоду Г. Трумена. План Маршалла.
презентация [1,9 M], добавлен 12.11.2013Особливості структурної організації катарських общин, побуту та повсякденного життя вірян і проповідників, соціальна характеристика адептів Церкви Добрих Людей. Аналіз та структура Катарської Церкви з позиції побутових реалій та внутрішнього устрою.
статья [26,5 K], добавлен 06.09.2017Заходи партійно-державного керівництва щодо релігії та православної церкви в Україні. Напрямки та способи здійснення утисків проти церкви органами влади. Хід здійснення репресивної політики більшовиків в 20–30 рр. ХХ ст. Наслідки антирелігійної політики.
реферат [36,3 K], добавлен 14.03.2013Розлад феодально-кріпосницької системи Росії. Придушення повстання декабристів і встановлення режиму жорстокої військово-поліцейської диктатури. Початок промислового перевороту. Проекти В.Н.Каразіна по реформуванню суспільного та державного життя.
реферат [35,7 K], добавлен 06.05.2009Політична ситуація у Великій Британії в 1940-1970-х роках. Прихід до влади консерваторів, діяльність уряду Г. Макміллана, наростання кризових явищ. Поняття та принципи неоконсерватизму. Сучасна ситуація в країні та українсько-британські відносини.
презентация [96,3 K], добавлен 19.01.2012Поняття та історичні передумови, а також обґрунтування червоного терору, політика російської держави щодо нього. Методи та форми проведення червоного терору, оцінка його масштабів. Аналіз негативних наслідків даного процесу для української державності.
курсовая работа [53,7 K], добавлен 30.09.2014Процес виникнення держави Франків, розвиток держави у VI-IX ст. Аналіз стану монархії Меровінгів. Дослідження місцевих органів державного управління у Франків. Найпоширеніший спосіб, за допомогою якого здійснювалося закабалення знеземелених селян.
курсовая работа [303,3 K], добавлен 19.07.2016Лібералізація суспільно-політичного життя за часів Микити Хрущова. Етапи процесу десталінізації. Аналіз економічних реформ у промисловості, сільському господарстві та соціальній сфері. Характеристика наслідків реформ. Основні зміни у зовнішній політиці.
презентация [368,9 K], добавлен 18.01.2013Умови життя тибетського народу на межі ХІХ-ХХ ст. Аналіз відносин уряду Тибету із урядом Гоміндану. Існування держави у складі комуністичного Китаю. Роль Далай-лами у новітній історії тибетської держави. Проблеми сучасного Тибету та шляхи їх вирішення.
дипломная работа [89,4 K], добавлен 10.07.2012Структура и взаимодействие с партийными органами органов Главлита в БССР в 1922–1964 гг. Процесс формирования кадрового состава Главлитбела в 1922-1964 гг. Основные направления цензурного контроля в БССР. Надзор за зрелищами и театральными постановками.
дипломная работа [83,7 K], добавлен 09.05.2017Основні процеси та явища, характерні для людської спільноти. Вивчення та фіксація хронологічного викладу Другої світової війни (1939-1945 рр.) Визначення закономірностей та принципів явищ. Пошук істини на стику різнопланової історичної джерельної бази.
реферат [16,2 K], добавлен 12.04.2016