Одеська міська дума в умовах австро-німецькоі окупації березня-квітня 1918 року

Анотація

Дане дослідження, виконане на основі аналізу стенографічних звітів засідань міської думи Одеси, присвячене вивченню діяльності муніципалітету міста в умовах австро-німецької окупації. Розглядаються питання підготовки думи до вступу німецьких і австро-угорських військ в Одесу, хід і наслідки переговорів щодо правил взаємин між самоврядуванням та штабом союзницьких армій, практична реалізація домовленостей.

Ключові слова: міська дума Одеси, Брестський мир, німецькі та австро-угорські війська, Головний крайовий комісаріат уряду УНР, реквізиції.

Відразу після проголошення УНР у південних губерніях України розпочався процес поступового визнання новопосталої республіки з боку органів місцевого самоврядування. В одних випадках міські думи, наприклад Катеринослава, ще до 7 листопада відмовились від тактики конфронтації з Києвом і оголошували про підтримку дій центральної української влади. В інших містах гласним доводилося триваліший час проходити ментальну еволюцію, здебільшого під тиском обставин, здійснюючи при цьому латентний пошук компромісу між власним переконанням і політичними реаліями. Сказане значною мірою стосується Одеської міської думи, яка протягом зими 1917 - 1918 рр. у перемовинах з урядом виборювала для причорноморського міста окремий статус. Прийняття Центральною Радою У-го Універсалу і укладення Брестського миру не лише змінювало геополітичну ситуацію у Центрально-Східній Європі, але й змусило міські думи пристосовуватися до нових викликів. Перша світова війна, яка раніше проходила за умовним бар'єром «далеко від рідної домівки» тепер стрімко накочувалася у вигляді наступу союзницьких армій, а муніципалітетам варто було не тільки готуватися до повернення місцевої української адміністрації, яку вони трактували як безпосереднього конкурента у річищі самоврядних повноважень, але й відпрацьовувати механізми стосунків з незнаними раніше учасниками військово-політичних подій - німецькими та австро-угорськими штабами і комендатурами.

Попри стрімке наповнення історії Української національної революції краєзнавчими сюжетами, визначена тематика до сьогодні не представлена у науковій літературі ґрунтовними публікаціями, принаймні автору не вдалося відшукати жодної праці, у якій/яких комплексно відображалися політичні чи господарські аспекти діяльності міської думи Одеси в останній період існування першої УНР. Навіть у відповідному розділі з історії Одеси визначені сюжети представлені вкрай блідо і малоінформативно, що пояснюється іншими завданнями, які стояли перед авторами узагальнюючого твору. Згодом один зі співавторів, побіжно розглядаючи розгортання революції 1917 р. в Одесі, теж не зосереджувався на аналізі навколо «думських» аспектів подій весни 1918 р.. На «до окупаційному» етапі існування думи концентруються одеська дослідниця І. Дружкова та німецька Т. Пентер. Більш опукло вказані наукові проблеми фігурують у краєзнавчих нарисах В. Файтельберг-Бланка і В. Савченка, але їхня праця не повною мірою підсумовує визначену тематику. Тому перед нами постали наступні дослідницькі завдання: виявити тенденції в оцінках геополітичної ситуації з боку гласних думи напередодні вступу німецьких, австро-угорських і українських військ до Одеси, проаналізувати хід переговорів представників муніципалітету з військовим командуванням навколо питань життєдіяльності міста, з'ясувати практичну реалізацію політичних, військових і господарських завдань, які стояли перед думою, місцевою українською адміністрацією та німецьким і австро-угорським командуванням. Джерельним забезпеченням виконання поставлених завдань головним чином слугують фонди Державного архіву Одеської області, у яких зберігаються стенографічні звіти засідань думи, а хронологічні рамки визначені останнім періодом існування першої УНР від часу відновлення контролю за причорноморським регіоном у березні 1918 р. до державного перевороту 29 квітня 1918 р. і подальшої тимчасової заборони діяльності міської думи Одеси. одеса військо угорський

Незабаром після укладення Брестського мирного договору і подальшого наступу союзницьких армій на території України, в Одесі почали поширюватися чутки про невідворотну окупацію міста німецькими та австро-угорськими військами. Перед гласними думи вкотре постала неабияка дилема вибору - або зберігати вірність ідеалам територіальної цілісності Російської держави, яка на їхню думку мала постати внаслідок рішень Всеросійських Установчих зборів й попри численні факти кривавої розправи більшовиків над різними категоріями суспільства сприяти організації оборони Одеси, або зробити вибір на користь УНР та країн Четверного блоку, які принесуть звільнення від червоного терору. Подібна імпліцитна амбівалентність підживлювалася рішеннями командувача військами Одеської радянської республіки М. Муравйова, який 24 лютого не лише оголосив місто на воєнному стані, але й розігнав міську думу як місце концентрації «буржуазних елементів». Відтак, гласним довелося продовжувати працювати на напівлегальних умовах, що втім не надто вплинуло на періодичність їхніх засідань.

Вже 26 лютого 1918 р. гласний М. Циварьов (член ради селянських депутатів) від імені більшості соціалістичних фракцій думи (ПСР, РСДРП (об'єднані), Бунд, Об'єднана єврейська соціалістична робітнича партія, Поалей Ціон, Польський соціалістичний союз) за підсумками обговорення доповіді міського голови В. Богуцького вніс резолюцію про потребу запровадження в Одесі осадного стану у зв'язку з наступом німецьких і австро-угорських військ, чим фактично солідаризувався з діями М. Муравйова й можливо у такий спосіб намагався врятувати гласних від неминучих репресій. Втім частина думців не зуміла уникнути арешту після того коли на початку березня у місті розпочалися солдатські безпорядки, які супроводжувалися грабунком магазинів й жорстоким червоним терором, а дума оголосила про перебирання на себе усієї повноти влади.

По мірі наближення до міста лінії фронту міське керівництво висловлювали очевидне занепокоєння долею Одеси. 7 березня міський голова В. Боїуцький, виступаючи перед гласними, повідомив, що на місто насуваються не лише українські і німецькі війська, але згодом їх можуть атакувати й румунські армії. У зв'язку з цим він нагадав колегам, що за умов окупації Одеси їм доведеться вирішувати питання щодо ставлення до України, південні кордони якої міські обранці трактували довільно, і сумнівалися у доречності претензій Києва на Одесу. Навіть 19 березня, коли у північно-західній частині причорноморського регіону відновилися повноваження Центральної Ради і уряду УНР, гласний Г. Гіммельфарб редукував ситуацію до тези «значна частина передбачуваної України».

Неминуча окупація Одеси не лише помітно стимулювала бажання гласних увійти в переговори з військовим командуванням, але й виступити єдиним репрезентантом думки мешканців міста, оскільки свої делегації готували направити до німецьких і австрійських генералів ради селянських й військових депутатів, а Рада народних комісарів Одеської радянської республіки на чолі з В. Юдовським заздалегідь готувалася до евакуації з міста, залишаючи адміністративну владу в руках муніципалітету. Майбутні перемовини трактувалися різними групами гласних у площині з'ясування характеру майбутньої окупації й домовленостей навколо передусім військово-політичних питань, серед яких домінували охорона інтересів мирних мешканців, статус вільного міста, утворення нових органів влади, збереження системи рад як економічних об'єднань, відстоювання прав і свобод громадян, зокрема на створення політичних організацій. При цьому в окремих репліках висловлювалося припущення, що штаб наступаючих армій сам вийде на зв'язок з муніципалітетом. У концентрованому вигляді страхи і сподівання гласних, які щойно переживали червоний терор й втомилися від щоденних провокацій та погромів, здійснюваних більшовиками, тому готові були сприймати навіть окупаційну владу, якщо вона забезпечить місту нормальну життєдіяльність, отримали вербальне вираження у виступі С. Пена, який стверджував про надзвичайну швидкість просування німецьких і австрійських підрозділів, а «ми не знаємо з чим вони йдуть до нас, чи дивляться на нас вороже чи ні ми хочемо миру, ми хочемо порядку, ми хочемо, щоб життя і майно населення були збережені». На завершення свого емоційного звернення він запропонував якомога швидше надіслати делегацію, яка б запевнила військових у мирному характері намірів думи. Підтримавши свого колегу, присутні ухвалили рішення, що така делегація має бути створена, але дещо згодом.

Рівень гостроти дискусії засвідчує й той факт, що після прийнятого рішення про формат делегації полеміка не припинилася, а радше перейшла у іншу площину. Гласний Г. Лур'є висловив думку, що переговірникам доведеться вести розмову не стільки з німецькими чи австрійськими військовими, скільки з українськими послами. Далі він звернув увагу на лояльне ставлення української адміністрації до рад і закликав колег використати цей нюанс як аргумент для порозуміння. Радянська тематика розділила думців на дві частини, одні з яких погоджувалися з логікою вказаного оратора, а інші вважали, що відновлення УНР відбуватиметься винятково за лекалами Берліна й при цьому німецькі військові чудово розуміють, що ради є природнім ворогом Української республіки, тому мають бути знищені. Окрім іншого, наголошували останні, негативно ставиться до рад більша частина одеситів.

Зрештою того ж дня, 8 березня, об'єднане зібрання соціалістичних фракцій думи запропонувало сформувати делегацію у складі В. Чехівського, М. Ґанца, С. Соловейчика, М. Щепковського та Л. Раухверґера. Згодом до неї додали ще М. Циварьова. Вибір персонального складу переговірників не був випадковим, а визначався здебільшого етнічним походженням, зокрема необхідністю увести до делегації німців (М. Ґанц і Л. Раухверґер) та українців (В. Чехівський), навіть попри те, що останній, згідно стенографічних звітів, узагалі не брав участі у роботі думи протягом декількох останніх місяців.

Втім, безпосередні контакти думців з командуванням наступаючих частин розпочалися не відразу. Вони гальмувалися передусім через запровадження 9 березня М. Муравйовим військово- революційного трибуналу. Збройні більшовицькі загони, створені з матросів кораблів «Алмаз» і «Синоп», виступаючи проти будь-яких домовленостей з військами Центральних держав і УНР, намагалися ув'язнити делегатів від думи. У результаті під вартою опинився М. Циварьов, якого відправили у плавучу в'язницю «Алмаз», а інші переговірники були змушені переховуватися доки місто повністю не залишили війська Одеської радянської республіки, вирушивши у напрямку Вознесенська - Миколаєва 11-12 березня 1918 р.. Співавтори «Історії Одеси» стверджують, що австро-німецьке командування дало можливість більшовикам безперешкодно здійснити евакуацію і не поспішало вводити в місто свої війська.

Принагідно зауважимо, що дума вела активну роботу з РНК Одеської радянської республіки, Румчеродом і радою матроських депутатів щоб флот не вступав у бойові дії проти союзницьких армій, побоюючись великих й марних людських жертв і руйнувань. Вочевидь це посприяло відмові моряків виконувати останній наказ М. Муравйова про знищення артилерійським вогнем кораблів Чорноморського флоту «буржуазної» частини міста.

Відтак переговірники приступили до безпосередньої реалізації покладених на них обов'язків тоді коли передові німецькі частини (у складі 12-го корпусу австрійських сил генерала Р. Брауна перебував німецький корпус генерала Р. фон Коша із групи військ генерала А. фон Макензена) увійшли на околиці Одеси. Вранці 13 березня делегація нарешті виїхала в сторону просування союзницьких підрозділів, але у районі передмістя Застава зустріла військових, які випереджаючи очікувані в думі терміни, опинилися безпосередньо під Одесою, рухаючись з боку Роздільної. За словами М. Ґанца, офіцер німецької армії запросив їх на розмову і запевнив, що згідно Брестськими домовленостями їхня місія не завойовницька, а мирна.

Подальші переговори проходили за десяток кілометрів від міста, у селі Дальник, де розташувався штаб бригади, очолюваний полковником фон Фогелем. Прикметно, що попри зусилля думи, у штаб бригади все-таки прибули представники від рад селянських і військових депутатів, робітників, а звільнений з-під варти М. Циварьов представляв інтереси як думи, так і ради селянських депутатів. Перший етап перемовин, які безпосередньо здійснювали фон Фогель і Л. Раухверґер, пройшов напрочуд люб'язно, продуктивно й коректно, та закінчився прийняттям умов, вироблених усіма делегаціями, без заперечення з боку німців. А М. Ґанц наступного дня поділився з колегами по думі вельми специфічними і характерними відчуттями від побаченого напередодні. Він рефлексував щодо внутрішнього відчуття вищості німецьких офіцерів, які попри підкреслену коректність внутрішньо позиціонували себе як «доросла людина, що хоче покартати дитину, яка напустувала». З його слів також викристалізовувалися сумніви союзницького командування у здатності міської влади самостійно навести лад, тому повідомили, що на перших порах допоможуть у цьому питанні.

Звертає на себе увагу й той факт, що джерела не згадують про присутність під час домовленостей представників штабу 12-го корпусу австро-угорських армій, котрі не лише брали безпосередню участь у наступі на Одесу і 13 березня зайняли причорноморське місто, ай за планом цісаря Карла І мали раніше за німецькі війська захопити Одесу через необхідність якомога оперативно вирішити проблему з поставками продовольства, бо запаси Дунайської монархії мали закінчитися 15 березня 1918 р.

У результаті успішного завершення кампанії німецьке командування з комфортом улаштувалося у готелі «Пассаж», а під фельдкомендатуру пристосували готель «Північний». Комендантом міста від австро-угорських військ спочатку став фельдмаршал-лейтенант фон Ессер, а незабаром генерал-лейтенант Е. фон Бєльц, якого у інших джерелах називали комісаром і навіть губернатором. Німецьким та українським комендантами Одеси призначили відповідно Фогеля та полковника Г. Зінкевича. 29 березня за домовленістю між німецькою та австро-угорською сторонами до сфери впливу останніх потрапляли частина Волинської, Подільська, Херсонська і Катеринославська губернії. Таким чином, протягом наступного місяця муніципалітету слід було вибудовувати лінію поведінки здебільшого з представниками Дунайської монархії, штаб-квартира яких розташувалася саме в Одесі. 7 квітня головнокомандувачем союзницьких військ Одеського району, замість генерал-полковника графа К. фон Кірхбаха, який 15 березня подав у відставку, став австрійський генерал Е. Бем-Ермолі, що прибув до морської столиці України 5 квітня.

Поряд зі вступом до Одеси армій Центральних держав 14 березня було проголошено повернення української влади у регіоні. Місцеві органи управління УНР існували спочатку у вигляді української міської ради, але за декілька днів, 18 березня, приступив до виконання функціональних обов'язків Головний крайовий комісаріат Херсонської, Таврійської і Катеринославської губерній (далі - ГКК) на чолі з Головним комісаром С. Комірним, створений Радою народних міністрів Української республіки задля виконання контролюючих функцій і розпоряджень центральної влади в регіоні. При Крайовому комісаріаті було створено окрему систему управління з різними відділами. Замість колишніх комісарів української ради розпорядження Головного комісара виконували завідувачі відділами. Управлінці ГКК рішуче взялися за виконання своїх функціональних обов'язків, нерідко перебираючи частину повноважень міської думи. Про наполегливість С. Комірного у виконанні поставлених перед ним завдань випукло свідчили його слова на нараді з представниками соціалістичних партій, яка відбулася у перші дні перебування комісара на посаді: «Я призначений<...> головним комісаром півдня УНР. Моїм осередком буде м. Одеса. Першим моїм завданням, на що я маю уповноваження з Києва, організувати в Одесі для полудневої України різні інституції. На першому місці стоїть питання про організацію продовольчого відділу, який би зараз розпочав свою діяльність, і застеріг би продовольчу кризу».

Характерно, що ще 15 лютого 1918 р. уряд призначив С. Комірного Головним комісаром при німецькому головному штабі. Одеське міське самоврядування, згідно розпоряджень Міністерства внутрішніх справ, могло контактувати з німецьким і австрійським командуванням з принципових та важливих питань лише через Головного крайового комісара. З інших питань муніципалітет міг безпосередньо встановлювати стосунки з союзниками, наприклад, щодо організації евакуації біженців, позаяк з технічних причин скласти таку комісію при ГКК було неможливо. За словами київського дослідника О. Кураєва, захоплення найчисельнішого міста півдня України стало критичним моментом наступу союзницьких військ у регіоні, в тому числі у світлі неприхильного ставлення Києва до розгортання тут австро-угорської присутності, але існуючий status quo змушував С. Комірного налагоджувати взаємини з представниками Відня в Одесі. Тим більше, у складі австрійських армій перебував окремий український загін під командуванням ерцгерцога Вільґельма (Василя Вишиваного).

Таким чином, міська дума за присутності значного військового контингенту і української адміністрації опинилися в умовах часткового обмеження своїх повноважень. Перед гласними і міською управою постали нові виклики, які передбачали з'ясування цілої низки ключових проблем. Так, в порядку денному не лише думи, але й життєдіяльності міста постало питання компетенції окупаційної військової влади та конкретних дій з боку німецького і австрійського генералітету щодо реалізації положень Брестського миру. Адже 18 березня 1918 р. генерал- квартирмейстер генерального штабу німецьких військ Е. Людендорф видав документ «Інструкція з управління окупованими територіями», яка спрямовувалася на стабілізацію становища в Україні. У ній, в тому числі, йшлося про розбудову місцевої адміністрації як інструменту налагодження поставок продовольства.

Своєрідним підсумком перших контактів муніципалітету Одеси з армійським командуванням стала доповідь, з якою 19 березня В.Богуцький виступив на засіданні думи. Він звітував про дії керівництва міста напередодні вступу союзницьких військ до Одеси. Базовими тезами міського голови стали апеляції з приводу відсутності чіткого уявлення про наміри військових, тому дума вирішила висунути цілу низку конкретних завдань, спрямованих на охорону тих прав муніципалітету, які були здобуті революцією. Далі В. Богуцький стверджував, що думська делегація повідомила міського голову і управу про винятково мирні завдання, які стояли перед німецькими та австро-угорськими військами, зокрема допомога українському уряду задля підтримки порядку, відтак усі політичні свободи будуть збережені, а міське самоврядування залишиться єдиним органом влади, тому усі заходи і дії командування узгоджуватимуться з думою. Остання думка була чи не визначальною у системі мислення гласних, які протягом усього періоду існування новообраної думи наполягали на ексклюзивному праві бути репрезентантом мешканців міста й вельми ревниво ставилися до посягань на своє виняткове право регулювати політичне і господарське життя Одеси.

Аналізуючи стан справ у місті, міський голова також звернув увагу, що обіцянки, отримані делегацією думи про збереження прав муніципалітету і населення міста не витримали перевірки часом. Він апелював до численних скарг домовласників, майно яких нищилося військовими, котрі у такий спосіб забезпечували себе запасами для опалення приміщень. Мали факти реквізиції автомобілів Земського союзу, опломбовування складів у порту, переслідування місцевої преси, обмеження мирних зібрань тощо. На спеціальній нараді, скликаній союзницьким командуванням разом з міським самоврядуванням і українським комісаріатом, було поставлено завдання якомога оперативнішого їх вирішення. І хоча більшість скарг була задоволена, В. Богуцького обурив сам факт необхідності обговорення проблеми, а також те, що один з генералів вимагав від заступника міського голови підтвердження повноважень на участь у нараді, що трактувалося як безпосереднє втручання у роботу самоврядування.

Перемовини з німецьким і австрійським командуванням точилися й навколо інших питань. Зокрема, міський голова звертав увагу на гіпертрофовану зацікавленість окупантів у вивезенні шкіряних виробів та реквізиції хліба з околиць Одеси. Зазвичай під час війни швидкість розповсюдження чуток різко зростає. Не уникли цієї тенденції у місті й під час австро-німецької окупації, коли у пресі час від часу з'являлися повідомлення про вивезення 600 вагонів зерна. Союзницьке командування запевняло думу, що такі чутки не мають під собою реальних підстав, а будь-які продовольчі вилучення можуть бути здійснені винятково на основі статей Брестського миру і для потреб тих військових частин, які розташовані в Одесі. Попри вказані запевнення частина гласних вважала за потрібне уповноважити управу здійснювати строгий нагляд за можливими реквізиція ми продовольства та сировини і регулярно доповідати думі щодо дій військовослужбовців. Недовіра думців до обіцянок військових не була безпідставною, а наступні події демонстрували й не даремність чуток, бо 19 березня австрійське командування видало наказ розпочати масовий збір продовольства незважаючи на політичну ситуацію в Україні. Згодом, 1 квітня, цісар Карл І надав командуванню австрійських армій повну свободу дій щодо реквізицій продовольства.