Крим у суверенній Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Крим у суверенній Україні

кримський незалежний республіка

Коли в грудні 1990 р. у Верховній Раді почалися дебати навколо Союзного договору, висвітилася широка розбіжність позицій - від повної підтримки до рішучого відкидання самої ідеї входження України в будь-які політичні союзи. На початку 1991 р. центр перейшов до силових методів придушення національно-визвольного руху в республіках Балтії. Коментуючи січневі події у Литві, які супроводжувалися людськими жертвами, Президія Верховної Ради України оприлюднила заяву, в якій наголосила на необхідності забезпечення конституційного порядку, поваги до закону і використання суто політичних методів для розв'язання спірних питань. Відгукуючись на референдум у Криму, проведений за відсутності союзного і республіканського законів про референдуми, Рада затвердила його результати, оскільки за відновлення Кримської АРСР висловилася переважна більшість населення.

Втім затягування з визначенням статусу України не мало перспектив. Абсолютно очевидним це стало в світлі подій так званого ГКЧП. Увечері 20 серпня була оприлюднена заява Президії Верховної Ради, в якій дія постанов ГКЧП на території України не визнавалася. Л. Кравчук виступив по республіканському телебаченню і заявив, що надзвичайна сесія українського парламенту, яка незабаром розпочне свою роботу, не визнає ГКЧП і буде відстоювати суверенітет республіки. Однак контрольовані Компартією України облвиконкоми (Дніпропетровський, Житомирський, Одеський, Миколаївський, Чернігівський та ін.) і Кримська АРСР визнали ГКЧП, причому не під тиском, оскільки надзвичайного стану в Україні не було запроваджено, а з ідейних переконань.

24 серпня у Києві відкрилася позачергова сесія Верховної Ради України. З доповіддю про політичну ситуацію виступив Л. Кравчук, зі співдоповідями - народні депутати О. Мороз та І. Юхновський. Аналіз поточного моменту засвідчував повну незахищеність республіки як від зовнішніх, так і від внутрішніх зазіхань. Увечері Л. Кравчук виніс на голосування проект Акта проголошення незалежності України:

«Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 р.,

- продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні;

- виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами;

- здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України,

Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави - України.

Територія України є неподільною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України».

Конституційною більшістю голосів - 346 народних депутатів «за», 4 - «проти», при незначній групі тих, хто утримався, Акт проголошення незалежності України було схвалено. Референдум на підтвердження Акта призначався на 1 грудня 1991 р., одночасно з виборами Президента України.

У голосуванні взяло участь 31 891,7 тис. громадян, тобто 84,2% загальної кількості включених до списків. Із них на запитання бюлетеня відповіли «Так, підтверджую» 28 804,1 тис. громадян, або 90,3%. Позитивну відповідь дали жителі всіх областей України незалежно від їх національного складу, в тому числі населення Кримської АРСР. За незалежність проголосували не лише українці, а й представники інших народів.

У центрі уваги керівників парламенту, який за Декларацією про державний суверенітет був єдиним легітимним органом влади на території України, знаходилися силові структури, передусім Радянська армія. На час проголошення незалежності у трьох військових округах, на які була поділена Україна (Київському, Прикарпатському і Одеському), налічувалося 780 тис. чоловік. Це означало, що за чисельністю армії Україна істотно випереджала будь-яку європейську країну. В республіці розміщувалося одинадцять армій - чотири повітряних, три загальновійськових, дві танкових, ракетна і протиповітряної оборони. Така насиченість військами випливала з радянської військової доктрини, яка враховувала стратегічне становище України в центрі Європи. Вважалося, що після початку війни розміщені в республіці армії повинні зламати оборону НАТО і за два тижні вийти на атлантичне узбережжя Франції.

29 серпня відбулася робоча зустріч голови Верховної Ради Л. Кравчука з командувачами військових округів і Чорноморського флоту, командувачами військових з'єднань центрального підпорядкування, начальниками Внутрішніх, Прикордонних і Залізничних військ, дислокованих на території республіки. Воєначальники були поінформовані про особливості поточного моменту і перспективи військового будівництва в Україні. Вони зважували на те, що міністр оборони СРСР брав безпосередню участь у заколоті, але не був підтриманий своїми підлеглими. На них, як і на їх підлеглих в Україні, не могла не впливати загальна атмосфера в суспільстві. Тому заклик Л. Кравчука до співробітництва з Верховною Радою воєначальники, за винятком керівництва Чорноморського Флоту, сприйняли позитивно.

Верховна Рада ще 24 серпня прийняла постанову про негайні дії по забезпеченню умов неповторення державного перевороту. В ній йшлося про необхідність негайного створення управлінських і силових структур, безпосередньо підпорядкованих парламенту. 20 вересня було ухвалено постанову Верховної Ради «Про створення Служби національної безпеки України», а 4 листопада - закони «Про Національну гвардію України», «Про державний кордон України», «Про Прикордонні війська України». Україна за зовнішніми ознаками сувере - нізувалася, однак на тлі всеохоплюючої кризи, спричиненої труднощами трансформаційного періоду, виникла локальна політична криза, з якої треба було знайти вихід. Ситуація суттєво ускладнювалася зовнішньополітичними обставинами - на руїнах СРСР при всій умоглядній мирності процесу розвалу цього геополітичного монстра панували безлад і конфронтація.

Проблеми у відносинах з Росією почали увиразнюватися через дві доби після Всеукраїнського референдуму. Для російської правлячої еліти його результати стали несподіванкою. Прес-секретар президента РФ П. Вощанов заявив, що Росія залишає за собою право поставити нерозв'язану, на її думку, проблему кордонів з республіками, які проголосили незалежність. Адміністрація президента після запиту МЗС України дезавуювала цю заяву. Наступного дня по центральному телебаченню виступив мер Москви Г. Попов, який підтримав П. Вощанова і поставив під сумнів суверенітет України щодо Криму й Одеської області. Зважаючи на гостру реакцію української сторони, Б.Єльцин негайно направив у Київ офіційну делегацію на чолі з віце-президентом О. Руцьким. Конфлікт було вичерпано.

У свідомості росіян уявлення про «велику і неділиму Росію» переборювалися з величезними труднощами. Українське питання загалом, кримське зокрема, доволі скоро перетворилися на традиційний інструмент підвищення політичних рейтингів саме через його співзвучність масовій свідомості. Той же О. Руцькой 30 січня 1992 р. у газеті «Правда» виступив зі статтею, в якій наголошував: «Історична свідомість росіян не дозволить нікому провести механічне суміщення кордонів Росії і Російської Федерації, відмовившись від того, що становило славні сторінки російської історії… Демаркація кордонів і тільки демаркація кордонів розставить крапки над «і» та визначить Росію як державу, а не жебрака в межах СНД. І це буде зроблено неодмінно заради слави Росії, як би не намагалися політичні лідери націонал-кар'єризму ввігнати її в кордони ХІІ ст.»

Найбільш болючою в українсько-російських відносинах стала кримська проблема. У травні 1992 р. Верховна Рада Російської Федерації зробила офіційну заяву про те, що акти про передачу Кримської області Україні не мають юридичної сили з моменту їх прийняття.

Поважаючи волю населення Кримської області, висловлену на референдумі, Верховна Рада УРСР ухвалила в лютому 1991 р. постанову про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки (після 24 серпня 1991 р. - Автономної Республіки Крим). За «доброзичливими» порадами з Москви Верховна рада АРК 5 травня 1992 р. ухвалила Акт проголошення державної самостійності. Була прийнята Конституція Республіки Крим, ключові положення якої суперечили Основному закону України.

Поважаючи міжнародні угоди про непорушність кордонів, які склалися в Європі після Другої світової війни, Б. Єльцин не підтримав територіальних претензій російських законодавців до України. Проте вістря кримської проблеми було перенесене на питання про Чорноморський флот. Принципи поділу флоту між Україною та Росією і його статус стали предметом тривалих переговорів. Президент Росії штучно затягував їх, щоб мати привід для втручання у кримські справи на законних підставах. На зустрічах у червні й у вересні 1992 р. Л. Кравчук і Б.Єльцин досягли домовленості про встановлення подвійного контролю над Чорноморським флотом на п'ятирічний період. Це не розв'язало проблеми, але зменшило напруженість.

Російські законодавці, однак, не заспокоїлися. З'їзд народних депутатів РФ у грудні 1992 р. доручив Верховній Раді розглянути питання про статус Севастополя. Остання у липні 1993 р. прийняла рішення про надання Севастополю статусу міста Російської Федерації. Б. Єльцин змушений був дезавуювати його. 20 липня 1993 р. у справу втрутилася Рада Безпеки ООН, яка кваліфікувала це рішення як юридично неспроможне.

25 грудня 1998 р. Державна Дума Федеральних зборів прийняла закон «Про ратифікацію Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Російською Федерацією та Україною». 17 лютого 1999 р. закон був затверджений Радою Федерації Федеральних Зборів, а 1 квітня 1999 р. ратифікаційні грамоти договору підписав Б. Єльцин.

Події, що ніби неочікувано розгорнулися навколо невеличкого острівця Тузла, засвідчили - про визнання Російською Федерацією реальності українського суверенітету і подолання небезпеки перегляду державних кордонів говорити зарано. Чорне і Азовське море з'єднувалися протокою між Керченським (Україна) і Таманським (Росія) півостровами довжиною в 41 км. і шириною від 4 до 45 км. Після 1991 р. виникла потреба здійснити розподіл між Україною і Росією акваторії Азовського моря і делімітацію українсько-російського кордону в Керченській протоці. Азовське море площею в 39 тис. кв. км простягалося з північного сходу до південного заходу на відстань 45 км і мало середні глибини від 7 до 10 метрів при максимальній в 13,5 метри.

Перетворення колишніх міжобласних кордонів на міждержавний віддавало Україні 70% азовської акваторії і Керч-Єнікальський канал - єдиний придатний шлях торговельного мореплавства між Чорним і Азовським морями. Переговори відносно правового статусу Азовського моря і Керченської протоки були тривалими і безрезультатними. 8 грудня 2000 р. сторони констатували, що «знаходяться на етапі узгодження концептуальних підходів». Україна виходить при цьому з необхідності визначити державний кордон, включаючи морський, по периметру територій. Російська сторона відстоювала, зокрема, закріплення за Росією й Україною прибережних зон відповідальності; акваторією, що залишилася, у тому числі Керченською протокою, пропонувалося управляти спільно; мали бути виділені «на морському дні в Азовському морі райони суверенних прав надрокористування» тієї або іншої сторони при збереженні загального використання товщі води і поверхні моря.

Влітку 2003 р. дипломатичні дискусії про розподіл Керченської протоки перейшли в нову стадію: російська сторона розгорнула намивання ґрунту для створення дамби, яка мусила з'єднати Таманський півострів з піщаною косою Тузла. Незаселений острів-коса Тузла знаходився в українській зоні відповідальності. Знаючи це, представник прикордонної служби Російської Федерації виступив із заявою про намір росіян встановити на косі прикордонну заставу, коли дамба з'єднає її з Таманським півостровом. У відповідь МЗС України 30 вересня нагадало, що Тузла є островом, який належить Україні. За кілька днів українці облаштували на ньому прикордонну заставу.

13 жовтня 2003 р. лідер «Нашої України» В. Ющенко запропонував в парламенті прийняти постанову Верховної Ради із засудженням односторонніх дій Росії, спрямованих на побудову дамби біля українського острова Тузли. Наступного дня була оприлюднена заява Верховної Ради, в якій говорилося, що зведення гідротехнічної споруди у Керченській протоці може ускладнити процес делімітації в Азовському морі і несе в собі загрозу непередбачуваних екологічних наслідків. Проте парламент не відважився засудити дії Росії.

16 жовтня народні депутати різних фракцій побували на острові Тузла, щоб на власні очі пересвідчитися в суті справи. З кожним днем ситуація ставала все більш напруженою. Керівник Адміністрації президента В. Медведчук визнав це у своєрідній манері: «Ті сили в московській еліті, які стоять за будівництвом цієї дамби, зробили найкращий подарунок для антиросійських сил в Україні».

20 жовтня МЗС Росії надіслало ноту із вимогою документально підтвердити належність Тузли Україні. Найбільш детальні карти адміністративно-територіального поділу радянських часів із зазначенням кордонів між областями для російських дипломатів виявилися недостатніми. Якраз цього дня у Києві побував генеральний секретар НАТО Дж. Робертсон. Він поцікавився, як українська влада реагує на територіальні претензії з боку Росії. Пізніше Дж. Робертсон розповідав, що Л. Кучма попросив його не намагатися розв'язувати проблему на рівні НАТО, оскільки це двостороння справа.

Український президент відреагував на Тузлінську кризу досить рішуче: 21 жовтня він підписав не відразу оприлюднений указ про призупинення членства України в ЄЕП у разі продовження будівництва дамби до острова Тузла. З уже підписаним указом він провів у ніч на 23 жовтня телефонні переговори з В. Путіним. їх результатом стала домовленість при призупинення будівництва дамби і термінові переговори на рівні голів урядів.

23 жовтня Л. Кучма особисто проінспектував прикордонну заставу на острові Тузла. В цей день Верховна Рада прийняла повторну заяву по Тузлі, яка виявилася набагато рішучішою, з погрозою переглянути засади стратегічного партнерства. Наступного дня в Москві відбулися переговори прем'єр - міністра України В. Януковича і голови російського уряду М. Касьянова. Сторони погодилися з компромісним рішенням: на час роботи експертів із визначення статусу острова Тузла Росія призупинить будівництво дамби, а Україна відкличе своїх прикордонників. Через кілька днів Л. Кучма опублікував статтю в московській газеті «Известия», в якій повторив уже висловлену головою його адміністрації думку: «Чим ближчою до Тузли стає російська дамба, тим ближчими ми стаємо до Заходу».

Міністр закордонних справ Росії І.Іванов під час візиту до Києва 30 жовтня підтвердив, що Москва вважає острів Тузлу спірною територією. Тільки 24 грудня 2003 р. у Керчі Л. Кучма і В. Путін підписали план заходів щодо реалізації Угоди про створення Єдиного економічного простору та меморандум відносно поділу Азовського моря. У світлі підписаних документів проблема Тузли сама собою відпала, засвідчивши натомість, що вона використовувалася російськими дипломатами з метою прив'язати Україну до євразійського геопо - літичного простору.

Напруженість у російсько-українських відносинах безпосередньо позначалася на процесах, що відбувалися на регіональному рівні і в самій кримській громаді. Ще в 1990 р. виник Республіканський рух Криму. Від перших днів існування він розгорнув агітацію за відновлення Кримської АРСР. Напередодні організованого М. Горбачовим Всесоюзного референдуму про збереження СРСР компартійно-радянська номенклатура області влаштувала місцевий референдум про відновлення автономії. Як зазначалося, поважаючи волю переважної більшості громадян Криму, Верховна Рада України в лютому 1991 р. перетворила Кримську область в автономну республіку.

Незабаром в Криму розгорілася боротьба за владу між місцевою номенклатурою на чолі з головою Верховної Ради Криму М. Багровим і російськими націоналістами з місцевої інтелігенції, військових пенсіонерів, пов'язаних з Росією бізнесменів, які організувалися в Республіканську партію Криму. Вона поставила своєю метою «возз'єднання» Криму з Росією.

У квітні 1992 р. Верховна Рада прийняла Закон України «Про статус Автономної республіки Крим» і затвердила положення про представника Президента України в АРК. Верховна рада Криму прийняла у відповідь акт «Про проголошення державної самостійності Республіки Крим», а також Конституцію АРК. В документах не йшлося про перетворення півострова на окрему державу. Проте, залишаючись у складі України, Крим претендував на здобуття права здійснювати самостійну зовнішню політику та розпоряджатися всіма ресурсами на своїй території. Верховна Рада України визнала ці документи антиконституційними.

Л. Кравчуку вдалося домовитися про мораторій на референдум, що мав підтвердити рішення кримського парламенту. Наприкінці вересня 1992 р., після тривалих дискусій була затверджена конституція АРК, в якій Крим назвали «державою у складі України». Окремим законом кримські парламентарі затвердили державною мовою російську. Про українську і кримсько-татарську мови правлячі кола півострова не бажали слухати.

У вересні 1993 р. з ініціативи голови Верховної Ради Криму М. Багрова була запроваджена посада президента АРК. Тривала передвиборча кампанія була брудною, ознаменувалася втручанням у протистояння політичних сил кримського криміналітету і кількома резонансними вбивствами. В другий тур президентських виборів у лютому 1994 р. вийшли М. Багров і лідер Республіканської партії Криму Ю.Мєшков. Останній здобув переконливу перемогу і негайно утворив міжпартійний блок «Росія» для участі у парламентських виборах.

Парламентські вибори у квітні 1994 р. принесли блоку «Росія» цілковиту перемогу. Зосередивши в своїх руках головні важелі влади, Ю. Мєшков почав перепорядковувати собі силові відомства АРК. На території Криму був запроваджений московський час. Російський рубль, як обіцяв новоявлений президент, незабаром мусив стати кримською валютою.

Ситуація чимдалі більше загострювалася. Наприкінці травня морські піхотинці ще не поділеного Чорноморського флоту СНД зробили спробу встановити контроль над базою протиповітряної оборони української армії. На базу був перекинутий підрозділ Національної гвардії України.

Тим часом з'ясувалося, що економічно і політично ослабла Росія не готова прийняти Крим разом з усіма пов'язаними з ним проблемами та міжнародними ускладненнями. Блок «Росія» після перемоги на парламентських виборах загруз у чварах, пов'язаних з переділом власності. Між кримінальними угрупуваннями розгорілася війна. Виклик режиму Ю. Мєшкова кинули майже 200 тис. кримських татар, які опинилися на півострові у становищі вигнанців. Кримський соціум не бажав мати з ними справу. Кримчани, які голосували за Ю. Мєшкова на президентських виборах, гірко розчарувалися в ньому. Його популістські передвиборні обіцянки залишилися на папері, окрім переведення стрілок годинника на московський час. Нарешті, місцеві бізнесові і кримінальні структури теж були розчаровані політикою Ю. Мєшкова, який протегував російським зайдам.

У вересні 1994 р. протистояння президента і парламенту АРК дійшли найвищої точки. Мєшков розпустив парламент, але Верховна Рада України заявила, що президент автономії не має повноважень діяти в такий спосіб. Керівництво парламенту Криму дійшло згоди з новообраним президентом України Л. Кучмою і скасувало посаду президента АРК. Виконавчою владою був наділений голова кримського уряду, яким став колишній віце-прем'єр-міністр - А. Франчук.

Після цих перетурбацій правлячий блок «Росія» остаточно розколовся, і парламент АРК погодився узгодити з Верховною Радою України власне законодавство. У березні 1995 р. Верховна Рада ухвалила Закон України «Про Автономну Республіку Крим», яким діюча конституція АРК скасовувалася, посада президента автономії ліквідовувалася, а її уряд підпорядковувався Президенту України. Ю. Мєшков емігрував до Росії.

Потужним конфліктогенним складником надзвичайно важкої у регулюванні «кримської проблеми» було питання врегулювання ситуації навколо Чорноморського флоту. Присутність російської військової бази в світлі зовнішньополітичної доктрини Російської Федерації та важелів енергетичного тиску, які вона застосовувала щодо України, аби тримати її на короткому ланцюжку в сфері забезпечення власних зовнішньополітичних амбіцій, перетворилася чи не на центральне питання становлення української державності та набуття нею реального (економічного зокрема) суверенітету.

Українсько-російські відносини у першій половині 90-х рр. перебували в стані глибокої кризи, незважаючи на традиційну риторику під гаслами дружби і взаєморозуміння, яка була звичною для обох народів. У віддаленому від ідеологічних кліше повсякденному житті тривало жорстке протистояння в сфері розподілу державної власності, зокрема Чорноморського флоту, вартість якого, за оцінками міжнародних експертів, дорівнювала станом на початок 1992 р. приблизно 80 млрд доларів США. Російська сторона тиснула на Україну, використовуючи найбільш ефективну зброю, яка була в її розпорядженні: природний газ.

У вересні 1993 р. в Масандрі відбулася зустріч на вищому рівні, яка повинна була розв'язати найбільш гострі питання у взаємовідносинах двох сторін. Українська сторона запропонувала розглянути питання флоту першим, як найбільш термінове. Російська сторона не погодилася з таким порядком денним. Б.Єльцин наполіг на розгляді питання про розрахунок української сторони за поставки газу. При цьому він досить несподівано і в незвично гострій формі виступив з вимогою негайно ліквідувати чималу заборгованість за енергоносії і запропонував погасити борг українською часткою флоту. На попередній зустрічі президентів у Москві в червні 1993 р. була досягнута домовленість про поділ всіх з'єднань і частин усіх родів і сил флоту між Україною і Росією у співвідношенні 50 на 50. За тиждень до зустрічі в Масандрі постачання природного газу для України було скорочене на чверть, а на самій зустрічі пролунала погроза «перекрити вентиль».

На прес-конференції після зустрічі було оголошено, що Чорноморський флот з усією інфраструктурою відходить до Росії. Через кілька днів підписаний Л. Кравчуком протокол з позначкою «не для преси» поширився в російських засобах інформації як документальне підтвердження оголошеного на прес-конференції сенсаційного повідомлення. Л. Кравчук наразився на різку критику на свою адресу аж до звинувачень у державній зраді з боку Верховної Ради.

Тим часом торг з приводу розподілу флотів тривав. У квітні 1994 р. в Москві було підписано угоду «Про поетапне врегулювання проблеми Чорноморського флоту». Україна мала одержати до 20% плавскладу (164 судна). Було вирішене питання про роздільне базування ВМФ Росії і ВМС України. Питання про берегову інфраструктуру, умови базування і безліч менш важливих питань залишилися нерозв'язаними. Та й питання про роздільне базування кожна сторона розуміла по-своєму. Міністр оборони Російської Федерації П. Грачов припинив переговори, коли українська сторона висунула вимогу про розміщення своїх ВМС у севастопольських бухтах. Після зриву переговорів у Севастополі самовільно почали піднімати на кораблях андріївський прапор. Ситуація настільки загострилася, що на екстреній зустрічі в Москві 17 червня було вирішено прискорити розподіл флоту та його інфраструктури, а до винесення остаточного рішення не порушувати принцип спільного командування флотом.

У червні 1995 р. Б.Єльцин зустрівся в Сочі уже з новим українським президентом Л. Кучмою. Триденні переговори не розв'язали всіх проблем, але дали певний результат. Л. Кучмі вдалося переконати Б.Єльцина в тому, що місця базування українських ВМС на власній території Україна повинна визначати самостійно. Підтверджувався поділ флотського майна у співвідношенні 50 на 50, а плавзасобів - 18,3% Україні і 81,7% Росії. Штаб і основна база російського флоту мали розміщуватися у Севастополі.

Переговорний марафон закінчився 28 травня 1997 р. Цього дня голови урядів України і Росії підписали угоду про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України, про параметри розподілу флоту і взаєморозрахунки, пов'язані з перебуванням російського флоту на території України. Зокрема, було домовлено, що Севастополь залишиться базою тимчасового перебування Чорноморського флоту РФ до 2017 р.

на правах оренди (97 млн доларів США на рік). Плавсклад був поділений порівну, Росія викуповувала непотрібні Україні кораблі. Сума викупу і вартість 20-річної оренди бази в Севастополі покривалися боргом України за енергоносії.

Поділ Чорноморського флоту створив умови для укладення базового договору між Україною та Росією, який мусив гарантувати непорушність кордонів України, що склалися за час її перебування в Радянському Союзі. Однак, він же заклав підоснови перманентного загострення питання воєнної присутності РФ на українських землях та залежності внутрішньо- й зовнішньополітичної позиції України від Кремля.

Вторговані тоді поступки новообраний президент країни спромігся використати для зміцнення власних позицій. Мандат на владу президент дістав в умовах суцільного господарського розвалу. Його перші заходи у подоланні економічної кризи були ефективні. 31 травня 1995 р. Л. Кучма видав указ про організацію опитування громадської думки щодо довіри Президенту і Верховній Раді. Предметом кризи було конкретне питання: прийнятий більшістю депутатів Верховної Ради Закон України «Про державну владу і місцеве самоврядування». 8 червня 1995 р. криза влади була вичерпана укладенням Конституційного договору терміном на один рік між Президентом України і Верховною Радою. На цей строк обмежувалися повноваження парламенту та місцевих рад і відповідно розширювалися нормотворчі й адміністративні функції виконавчої влади.

Рік минув у гострих суперечках. У лютому 1996 р. Конституційна комісія передала проект Основного закону на розгляд парламенту разом із зауваженнями своїх членів, нерідко протилежними за змістом. Проект розглядався майже три місяці. Відбулося три офіційні читання. Україна не стала президентською республікою, як це передбачав проект Л. Кучми. Однак вона не стала і парламентською республікою, на чому наполягали ліві партії.

Конституція 1996 р. встановила певні правила гри для боротьби політичних сил, які відбивали інтереси різних кіл українського суспільства. Сама боротьба на оновленому конституційному полі не припинилася, а, навпаки, набула істотно більшу гостроту. Чотири роки, від прийняття Конституції до «оксамитової революції» 2000 р., стали вирішальними у визначенні дальшої долі незалежної України і у народженні олігархічної України. На третіх президентських виборах Л. Кучма виступах на геть іншій платформі. Результати виборів (зокрема висока підтримка лідера українських комуністів у Криму та Донбасі) засвідчила серйозний розкол в українському суспільстві, викликаний прорахунками в реформаторській діяльності Л. Кучми і підтримуваних ним політичних сил. Мандат на другий термін зобов'язав Президента, як це він сам визнав, більш рішуче поставитися до вирішення існуючих проблем.

Тим часом депутати парламенту приховано саботували зусилля президентської команди. У червні 2000 р. їй вдалося набрати лише 251 голос на підтримку змін у Конституції. Політична ситуація застигла у стані невизначеності. її зруйнували два чинники: вбивство журналіста Георгія Гонгадзе і плівки майора СБУ М. Мельниченка. Затяжна політична криза кінця 1999-2000 р., що супроводжувалася гострим протистоянням між президентом і парламентом, політичними демаршами, війною компроматів та кадровими рокіровками на вищих щаблях виконавчої влади з невідворотністю позначилися не лише на зовнішньому іміджі України, а й суттєво дестабілізували внутрішню ситуацію, зокрема на регіональному рівні.

На момент виборів 2002 р. в Україні існувало 127 політичних партій. Абсолютну більшість складали партії-одноденки, створені саме під вибори. До участі у виборах були допущені 33 партії, виборчий бар'єр подолали шість блоків і партій (проти восьми під час виборів 1998 р.). За даними Центральної виборчої комісії 31 березня 2002 р. на виборчі дільниці прийшли 65,2% зареєстрованих виборців, тобто дві третини. Найактивніше голосували у Тернопільській, Волинській та Рівненській областях, найменш активними були виборці Одеської області, АРК та міст Києва і Севастополя. Повторні вибори відбулися 14 липня 2002 р.

16 вересня 2002 р. на Європейській площі в Києві відбувся багатотисячний мітинг опозиціонерів. Подібні мітинги відбулися і в ряді обласних центрів. Увечері цього дня біля будівлі адміністрації президента мітингуючи встановили десятки наметів, але вранці міліція прибрала їх і затримала багатьох протестантів. 2 жовтня В. Ющенко заявив про неспроможність влади провадити діалог з опозицією і висловився за проведення дострокових виборів президента і парламенту. Через кілька днів В. Литвин оголосив, що в парламенті утворилася, нарешті, постійно діюча більшість, що складалася з 230 депутатів. Створення пропрезидентської більшості в парламенті стабілізувало державне управління, однак лише до вирішального 2004 р., коли відбулися чергові президентські вибори.

На тлі цілковитого тріумфу в першому турі в 16 областях і Києві поразка В. Ющенка у 8 областях, АРК і Севастополі не виглядала аж надто трагічно. Він вигравав по Україні в цілому вибори в першому турі, і виграв би їх в другому турі, якби рівень фальсифікацій на Донбасі залишався на рівні, властивому першому туру голосування. Перебіг голосування в другому турі 21 листопада засвідчував це з очевидною переконливістю. Обурливою фальсифікацією народного волевиявлення В. Янукович створив ситуацію політичної кризи, суть якої полягала в тому, що на вулицю вийшли мільйони людей.

В ніч на 23 листопада на Майдані Незалежності і на Хрещатику перебувало до 10 тис. громадян. Удень кількість людей на Хрещатику зросла до 100-150 тис. Скликане на вимогу опозиційних фракцій засідання Верховної Ради відкрилося в другій половині дня. Біля парламенту вже зібралося до 150 тис. протестувальників. Загалом за оцінкою Центрального штабу В. Ющенка, на вулиці вийшло з метою продемонструвати свій протест владі від 500 тис. до 1 млн осіб. В областях, де переміг В. Янукович, кількість учасників мітингів була невеликою: Дніпропетровськ - 10 тис., Запоріжжя - до 10 тис., Миколаїв - 3 тис., Одеса - 3 тис., Сімферополь - 1 тис., Херсон - 1 тис. Єдиним виключенням став Харків, де обласному штабу В. Ющенка вдалося організувати мітинг чисельністю від 50 до 80 тис. учасників. Мітинги в областях, де переміг В. Ющенко, були більш чисельними: Житомир - понад 40 тис., Івано-Франківськ - 60 тис., Луцьк - 15 тис., Львів - від 120 до 150 тис., Суми - 30 тис., Тернопіль - 30 тис., Чернівці - 30 тис. учасників.

У відповідь на Майдан Партія Регіонів ініціювала скликання з'їзду в Сєверодонецьку. Готуючи з'їзд керівників рад усіх рівнів Півдня і Сходу в Сєверодонецьку, команда В. Януковича планувала перетворити його на установчі збори, покликані легітимізувати нове державне утворення у складі України. Була навіть придумана назва цього утворення, яку особливо й не приховували: Південно-Східна Українська Автономна Республіка.

Втім депутати органів місцевого самоврядування поставилися до закликів провідних регіоналів розважливо. З'їзд не перетворився на установчі збори. Ключовий пункт основної резолюції з'їзду звучав так: «Съезд выражает веру и надежду на то, что конституционность и здравый смысл восторжествуют и нам не придётся осуществлять крайние меры для самозащиты интересов десятков миллионов граждан Украины. Но при самом худшем, кризисном, варианте развития общественно-политической обстановки в стране будем едины и решительны в защите волеизъявления народа Украины, вплоть до проведения референдума по вопросу возможного изменения административно-территориального устройства Украины»⁴⁵⁹ .

Люди, які зібралися в Сіверськодонецьку, оголосили декларацію про підтримку В. Януковича і попередили органи влади про те, що вони готові до більш рішучих дій у випадку несприятливого розвитку суспільно-політичної обстановки. Можна здогадатися, що під несприятливим варіантом вони мали на увазі підтримку Верховним Судом постанови Верховної Ради про оголошення результатів другого туру голосування недійсними. Однак з'їзд не поставив на порядок денний питання про референдум, обмежившись тільки погрозою поставити його у найближчому майбутньому.

Прикметно, що Голова Верховної ради АРК Борис Дейч і голова Ради міністрів Криму Сергій Куніцин взагалі залишилися в Сімферополі. Від Криму у цьому з'їзді брали участь депутати - члени кримського штабу В. Януковича. Мер Севастополя Леонід Жунько говорив на з'їзді: «Прежде всего мы должны подумать о том, как нам жить в общем доме - Украине, как сохранить единство государства». На його думку, «конфликт должны решать политики путём переговоров и принятия приемлемого для всего украинского народа решения».

Паралельно з сєверодонецьким з'їздом у Конча-Заспі під Києвом відбувалося засідання Ради національної безпеки і оборони. 30 листопада жорстка політична боротьба розгорнулася в стінах Верховної Ради під час розгляду питання «Про запобігання проявам сепаратизму в Україні, які загрожують суверенітету і територіальній цілісності держави». Відкриваючи засідання, спікер парламенту підкреслив небезпеку цілісності держави з боку деяких місцевих органів влади, які наважувалися ставити питання про підпорядкування собі силових структур, припинення відрахувань до державного бюджету, створення нелегітимних та антиконституційних органів. Подібні «ініціативи» місцевого керівництва загрожували відокремленням певних регіонів з перспективою подальшого входження їх до складу, як висловився В. Литвин, «іншої держави». Не називаючи конкретних прізвищ, він заявив, що сепаратистські та автономістські настрої «намагаються утверджувати як певні політичні сили, так і державні службовці».

В. Литвин першим з українських політичних діячів публічно звернувся до міжнародних домовленостей 1994 р. щодо надання Україні гарантій безпеки в обмін на вивезення з її території ядерної зброї. Чому раптом він пов'язав проблему міжнародних гарантій Україні з обговорюванням питання про сепаратизм? Відповіді не було. Так само він не називав добре представлені в парламенті «певні політичні сили». Він звертався в першу чергу до них, сподіваючись об'єднати парламент перед небезпекою, яка загрожувала суверенітету і єдності України. В його виступі була ключова фраза, яка давала народним депутатам можливість зрозуміти натяк і зробити висновки: «згадані події (тобто прояви сепаратизму - авт.) виникли протягом майже однієї доби - під час перебування в Києві іноземних посередників для врегулювання політичної кризи». Отже, В. Литвин нагадав ядерним державам про їхню колективну відповідальність за безпеку України, пов'язуючи виникнення небезпеки з перебуванням у Києві 26 листопада іноземних посередників на «круглому столі».

25 листопада на саміті Росія - ЄС В. Путін змушений був запевнити міжнародне співтовариство в тому, що він не має наміру втручатися у виборчий процес в Україні. Заклик голови парламенту однаковою мірою спрямовувався як Президенту України, зобов'язаному бути гарантом територіальної цілісності країни, так і великим державам, які гарантували її цілісність. Заклик спрямовувався й до тих голів державних адміністрацій, яких В. Янукович використовував у своїй політичній грі. Литвин змушений був нагадати їм у цьому вступному слові: «Частиною 2 ст. 110 Кримінального кодексу України визначено, що умисні дії, вчинені з метою зміни меж території або державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, вчинені особою, яка є представником влади, або повторно, або за попередньою змовою осіб, або поєднані з розпалюванням національної чи релігійної ворожнечі, караються обмеженням або позбавленням волі на строк від трьох до п'яти років».

Реакція Л. Кучми на інвективи В. Литвина була негайною. Менш ніж через дві години після початку засідання Верховної Ради стало відомо, що Генеральна Прокуратура порушила карні справи по звинуваченню керівників Луганської, Харківської, Донецької, Дніпропетровської, Миколаївської областей і АР Крим «у діях, спрямованих на насильницьку зміну і повалення конституційного ладу, захоплення державної влади, зазіхання на територіальну цілісність і недоторканність України». Тим часом Верховна Рада на ранковому засіданні обговорювала становище в країні і заходи, які могли б сприяти подоланню політичної кризи. Постало питання про вотум недовіри до уряду В. Януковича і генерального прокурора Г. Васильєва. 27 листопада побачила світ постанова Верховної Ради «Про політичну кризу в державі, що виникла у зв'язку з виборами Президента України», яка стала важливим стабілізуючим чинником у протистоянні влади і опозиції. 1 грудня парламент почав розглядати питання під дещо пере - формульованою назвою: «Про стабілізацію політичної і соціально-економічної ситуації в Україні та запобігання антиконституційним діям і сепаратистським проявам, що загрожують суверенітету і територіальній цілісності України».

В. Януковичу тоді вдалося утримати уряд на плаву, однак «з'ясування» питання президенства на повторному голосуванні другого туру під прискіпливими поглядами української та світової громадськості було не оминути. На Донбасі і в Криму перевага В. Януковича була такою же колосальною, як перевага В. Ющенка в західних областях. Тим не менше, В. Ющенко став переможцем. 23 січня у Верховній Раді у присутності 22 іноземних делегацій відбулася урочиста інаугурація Президента України.

Від січня 2006 р. вступила в дію конституційна реформа, затверджена парламентом під час Помаранчевої революції. Вона істотно підвищила роль партій у політичному житті. Владні повноваження Президента України істотно урізалися, а повноваження прем'єр-міністра відповідно розширювалися. Президент мусив вносити на затвердження ту кандидатуру голови уряду, яку йому рекомендувала створена в парламенті коаліційна більшість депутатів. Чергові вибори до Верховної Ради України мали відбутися у березні 2006 р. на підставі

Закону України «Про вибори народних депутатів України», ухваленого 25 березня 2004 р., але з істотними змінами, здійсненими у липні 2005 р. Поріг проходження в парламент знижувався з 4% до 3%.

Внаслідок нової ролі партій в політичному процесі суспільно-політичне життя різко активізувалося. До виборів була допущена рекордна кількість блоків і партій - 45 (в парламентських виборах 1998 р. - 30, 2002 р. - 33). Під час виборів 26 березня 2006 р. тривідсотковий бар'єр подолали тільки п'ять політичних сил. Партія регіонів отримала 32,12% голосів і перемогла у всіх восьми областях Сходу і Півдня, а також в АРК і м. Севастополі. На друге місце прогнозовано вийшов БЮТ - 22,27%. За нього висловилася значна частина виборців, які раніше підтримували В. Ющенка. Пропрезидентська «Наша Україна» здобула 13,94% голосів. Помаранчева коаліція здобула в сумі 41,88% голосів, а Партія регіонів з комуністами - тільки 35,78%.

Вищі органи влади і управління АРК з їх регіональною більшістю використовувалися як анти-важіль помаранчевій коаліції і президенту В. Ющенко особисто. Останній, щоправда, спромігся заручитися підтримкою керівників кримськотатарського руху. Втім, створена в 2004-2009 рр. конфігурація політичних сил на півострові була вибухонебезпечною і переросла у сталу конфронтацію між Верховною Радою АРК та Представництвом Президента (як харизматичним Г. Москалем, так і поміркованішим В. Шемчуком). За висновками експертів вона була набагато небезпечнішою, оскільки вийшла за рамки особистої неприязні і набула політичного забарвлення, дзеркально відображаючи протистояння між Банковою і Грушевського. Послаблення позицій центральної влади в Криму невідкладно позначилося на імплементації рішень центральної влади на регіональному рівні, виявляючись не лише публічним висловленням різкої конфронтації, а й низкою локальних конфліктів, що використовувалися для подальшої політизації кримської спільноти на антиукраїнських засадах. Найбільш резонансним з них стали так звані феодосій - ські події. 27 травня 2006 р. до Феодосійського порту прибув американський військово-транспортний корабель «Advantage» для розвантаження вантажів для навчань «Сі-бріз». 6 червня представники парламентської більшості ухвалили заяву про оголошення Криму територією без НАТО. Не без участі тих же депутатів з ПРУ в російських ЗМІ розгорнулася кампанія, яка повідомляла про масові акції протесту проти членства в альянсі та долучення до них Донецька, Дніпропетровська, Запоріжжя, Одеси і Миколаєва. Йшлося між іншим про формування «мобільних груп народного ополчення», які блокували порт. Учасники акцій, за відомостями українських спецслужб, мали іноземне громадянство.

В Кремлі не випустили можливості скористатися цією (однією з багатьох) репетицією подій 2014 р.: Держдума Росії ухвалила рішення про запит до уряду РФ з вимогою надати інформацію про заходи із повернення Криму до складу федерації.

Після 2004 р. антиукраїнська риторика з виразними сепаратистськими ко - нотаціями повертається до політичного лексикону на півострові. У жовтні 2005 р. Кримський виборчий блок «За Януковича!» (ПРУ, Руський блок та Російська община Криму) ініціював проведення загальнокримського консультативного референдуму про статус російської мови в Криму. Згодом жупел консультативного референдуму (що апріорі не мав юридичної ваги) перетворився на засіб постійного політичного тиску на «помаранчевий» табір і використовувався регіоналами для маніпуляції масовою свідомістю кримського виборця. Наприкінці грудня 2007 р. Кримська республіканська організація ПРУ ухвалила рішення про проведення Всеукраїнського консультативного референдуму щодо надання російській мові статусу другої державної. Впадає в око, що значна частина тогочасних загроз вже виразно мала в собі в тій чи іншій мірі «домішку» ідеології «русского мира». Об'єктивно покликаний суверенізацією процес на - цієтворення підносився такими політичними силами в якості загрози так званій «слов'янській російській ідентичності», кримськотатарський рух як «націонал - радикалізм», «фашиствующее движение». Традиційно не добирали слів, характеризуючи етнополітичну ситуацію на півострові, комуністи. Але з часом притаманні їм висловлювання про повсюдне порушення прав «кримчан, які говорять і думають по-російськи не лише на побутовому чи юридичному, але також і на освітньому рівні»; про намагання «розірвати його [Криму] зв'язки з Росією й російською культурою, що об'єднує кримське суспільство в єдине ціле, по-насильницькому вирвати зі східнослов'янського світу»; про існування особливої кримської ідентичності та культурної спільноти, яка «не може змиритися із законами про «голодомор-геноцид», із наругою над нашим минулим, із героїзацією посібників німецьких фашистів, із насильницьким розривом історичних зв'язків», стали надбанням більш широкого дискурсу і безперешкодно курсували засобами масової інформації.

В епіцентрі постійного конфліктогенного чинника суспільно-політичного дискурсу, який передусім розвивали російськомовні видання, перебувало кримськотатарське питання. Багаторічний моніторинг проблеми приводив фахівців до невтішних висновків про «цілеспрямовану антитатарську та ісламофобську інформаційну кампанію» та розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Натомість місцеві управлінці, зберігаючи показний нейтралітет, насправді мало

чого робили для нормалізації етнонаціональних відносин в Криму, більше того - щораз із новою силою воно поставало під час передвиборчих і виборчих кампаній. Це, своєю чергою, справляло вкрай негативний вплив на реальний стан етнополітичної ситуації в регіоні. Він змушував експертів чимдалі голосніше нагадувати про існуючі проблеми діючій владі. Зокрема Ю. Тищенко (Український незалежний центр політичних досліджень) в 2008 р. зазначала: «…Досі спостерігається високий рівень дистанційованості жителів України від кримських татар, що провокує небажання бачити представників цієї етнічної груп серед громадян держави, хоча за цього й допускається їх перебування на території в ролі гостей. Якщо ця тенденція зберігатиметься, чимдалі чіткіше увиразнюватиметься загроза того, що за відсутності активних дій влади, спрямованих на подолання упереджень, за кримськими татарами в очах інших жителів Криму та південно-східної України міцно закріпляться негативні етностереотипи, що не сприятиме гармонізації міжетнічних відносин в АР Крим та в Україні загалом». Попри певну різкість наведеного висловлювання та необґрунтованість екстраполяції ставлення кримської спільноти на все населення України, слід зауважити, що кримськотатарське питання, в тому вигляді як воно відтворювалося суспільно-політичним простором регіону впродовж 1991-2013 рр., не сприяло ані націєтворенню, ані гармонізації етнонаціональних відносин в Криму. Більше того, в реальності не існувало кримської етнокультурної спільноти. Існувала умоглядна кримська спільність у викладенні Л. Грача та ідеологів-предтеч «русского мира» і протиставлена їй кримськотатарська громада - народ-репатріант зі скаліченою історичною долею, який щодня мусив доводити своє право жити на батьківщині. І це в зовні демократичній державі!

Втім, уміло режисована і підживлювана конфронтація навколо кримськотатарського питання була лише верхівкою айсберга. Не менш послідовно й агресивно вибудовувалася антиукраїнська лінія. Власне, друга за чисельністю етнічна громада Криму змушена була рухатися в фарватері курсу умоглядної «східнослов'янської єдності» перед лицем не менш умоглядної «кримськотатарської загрози», відмовляючись на її користь від власних етнокультурних прагнень у власній країні. Притягнення етнічних українців Криму до цього штучного антитатарського блоку слід вважати одним з найбільш вдалих фокусів російських політтехнологів, що завдали нищівного удару по засадах державної безпеки України в Криму. Страждали від цієї штучної конфігурації передусім українці та нечисленні етнічні громади, які в умовах об'єктивних економічних проблем у державі, втрати традицій національного шкільництва та високого рівня мовної асиміляції змушені були задовольнятися вкрай деформованою системою освітніх закладів. Згідно з даними Всеукраїнського перепису 2001 р. 77% мешканців Криму назвали рідною мовою російську, 10% - українську, 11% - кримськотатарську. Російськомовними були 89% німців, 97% євреїв, 82% білорусів, 79% корейців, 78% болгар, 73% греків, 61% українців. При цьому поява нових українських чи кримськотатарських класів вимагала чи не титанічних зусиль громадських активістів та органів влади і тут же наражалася на шквал негативізму стосовно наступу Києва на права російськомовних. Результати цього «наступу», щоправда, виглядали доволі сумнівно: станом на 2008 р. (коли вибухнули організовані протести Асоціації директорів шкіл Криму проти наказу Міністерства освіти і науки України №461) українською мовою навчалися лише 5,4% учнів загальноосвітніх шкіл.

Антиукраїнський, антикиївський ґрунт плекали на півострові десятиріччями і цілком безперешкодно. Більше того, в низці випадків високопосадовці АРК неодноразово задавали тон таким настроям. Так, зокрема, слід оцінювати висловлювання із підбуренням до протестних дій першого заступника голови ВР АРК С. Цекова (водночас очільника Російської общини Криму) та закликом не виконували накази Міністерства освіти і науки України. На жаль, подальші події лише поглиблювали дистанціювання регіональної спільноти від завдань державо- й націєтворення, що трактувалися низкою політичних сил у Криму лише як наступ на регіональну специфіку.

Як і всі попередні, президентські вибори 2010 р. стали ареною боротьби двох Україн - демократичної і олігархічної. Не можна твердити, однак, що олігархічному табору протистояв демократичний. Трагедія України, як і всіх інших посткомуністичних країн, полягала в тому, що громадянське суспільство, починало формуватися після зникнення диктатури практично з нуля.

Президентська виборча кампанія почалася у червні 2009 р., тобто одразу після призначення Верховною Радою дати виборів. Було зареєстровано 18 кандидатів у президенти, але реальні шанси на успіх мали лише двоє - лідер опозиційної Партії регіонів В. Янукович і діючий прем'єр-міністр Ю. Тимошенко. Прихід до влади В. Януковича в лютому 2010 р. ознаменувався реверсом у бік зміцнення президентської гілки влади з одночасним послабленням парламенту. Вибори на пропорційній основі були скасовані, і в новому виборчому законі Верховна Рада повернулася до чинної раніше мішаної системи, коли половина депутатів обиралася за партійними списками, а решта - на індивідуальній основі.

Парламентські вибори за новими правилами відбулися у жовтні 2012 р. На першому місці опинилася Партія регіонів (30% голосів), далі йшли «Батьківщина» на чолі з Ю. Тимошенко (25,5%), «Удар» В. Кличка (14%), Компартія України (13,3%) і «Свобода» (10,4%). Маючи в сумі 49,9% голосів, три опозиційні політсили («Батьківщина», «Удар», «Свобода») одержували в парламенті більшість за рахунок голосів, поданих за партії, які не подолали встановленого прохідного бар'єру. Але більшість депутатів-мажоритарників, чиї бізнесові інтереси залежали від влади, примкнули до провладної коаліції. Використання «адміністративного ресурсу» допомогло Партії регіонів сформувати пропрези - дентську більшість і в облрадах (за винятком трьох областей).

Узурпація державної влади супроводжувалася репресіями, спрямованими на залякування і придушення опозиції. У квітні 2010 р. М. Азаров заявив у парламенті, що «дії уряду Тимошенко завдали збитків державі в 100 млрд грн, у зв'язку з чим Тимошенко і посадові особи повинні понести кримінальну від - повідальність». Услід за цим Генеральна Прокуратура відновила призупинену Л. Кучмою в 2004 р. «справу Тимошенко», за якою вона звинувачувалася в «спробі дати хабаря»». Коли висунуті звинувачення не підтверджувалися, їй висувалися нові й нові, як з рога достатку.