Суспільно-політичні настрої та стратегії виживання в умовах голоду 1946-1947 років

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Соціальні зміни середини 1940-х рр. поставили під питання безпеку індивіда на психофізіологічному рівні, а тому кардинально вплинули на зміни його усталеної, традиційної, соціально прийнятної поведінки. Більше того, ці зміни стали спонукальним фактором переінакшування поведінкових правил індивіда задля особистого чи родинного виживання. Всі ці негативні трансформації торкнулися значної частини громадян у період 1946-1947 рр., коли Україна опинилася в лещатах третього голоду.

Голод був поштовхом для нового витка проблематизації соціальних відносин в українському соціумі. Рятуючись від голодної смерті, тисячі селян покидали місця проживання. Не маючи паспортів чи довідок із колгоспів, вони поповнювали міську армію нелегальних працівників, заради виживання готових на будь-які протиправні вчинки. Антирадянські виступи, крадіжки -- дрібні та в особливо великих розмірах, -- спекуляція, вбивства задля виживання й інші злочини мали значне зростання в умовах голоду.

За даними Л. Ковпак, статистична звітність Міністерства сільського господарства УРСР свідчила, що за 1946 р. кількість працездатних жінок та підлітків до 16 років у колгоспах республіки зменшилася на 283 тис. 900 осіб. Селяни, намагаючись врятувати малолітніх дітей, залишали їх на порозі дитячих будинків, місцевих лікарень чи районних відділів охорони здоров'я. Часто це робилося привселюдно. А за даними В. Калініченка, були випадки, коли особи, вчинивши злочин, добровільно приходили до міліції зізнатися у чомусь аби через арешт і ув'язнення вберегтися від голодної смерті . За висловом російського дослідника В. Зіми, голод призвів до «війни за шматок хліба голодних проти голодних» -- відповідно міські жителі грабували селян, і навпаки; почастішали також «продуктові» розбої й крадіжки.

Голодні роки сприяли формуванню групи антисоціальних елементів, існування котрих мало тимчасовий характер. Ідеться про тисячі жебраків із південних і східних областей України, які мігрували, аби перебути на благополучніших територіях Волинської, Львівської та інших західних областей. Однак для тисяч селян навіть цей шлях порятунку перекривався так званими «оперативними заслонами» (створеними відповідно до постанови Ради Міністрів СРСР від 31 липня 1946 р. за № 1703), котрі затримували тих, хто їздив залізницею без спеціальних перепусток.

За даними В. Кононенка, лише 7 й 8 березня 1947 р. на станціях Вінницької залізниці було знято з потягів 416 жителів Вінницької та 44 -- Кам'янець-Подільської областей; за О. Веселовою, залізничною лінією Козятин-Шепетівка-Здолбунів щодобово виїздили понад 15 тис. голодуючих; за В. Сергійчуком, у червні 1946 р. органами транспортної міліції Львівської області лише з вантажних поїздів було знято 62 тис. 400 осіб, а за дві останні декади липня -- 97 тис. 633.

Особливо великий притік приїжджих мав місце в районах, що межували із залізницею. Наприклад, до Краснянського щодня прибувало по 300-400 осіб, переважно жінок, Жовківського -- по 80-100, Глинянського -- 100-150, Городоцького -- по 40-50. Велика кількість «східняків» зупинялася у сільських районах поблизу міст, аби мати можливість «промишляти» на їх базарах.

Перший секретар Львівського обкому партії І. Грушецький в інформації «Про наплив колгоспників зі східних областей УРСР і РРФСР у райони області за сільськогосподарськими продуктами» 11 червня 1946 р. повідомляв ЦК КП(б)У, що приїжджі поширюють серед селян провокаційні чутки, спрямовані проти колгоспного ладу, про начебто існуючий голод у східних областях та що в колгоспах на трудодні нічого не дали. Було дано вказівку заарештовувати і віддавати під суд осіб, які поширювали подібні антирадянські, наклепницькі чутки. Також одним із каналів отримання продуктів голодуючими «східняками» були посилкові відправлення поштою від рідних із західних областей.

Окрім тимчасових порушників громадського спокою, в області вкорінилися самовільні поселенці із східних областей республіки. У 1946 р. на Львівщину прибули із Запорізької, Дніпропетровської, Херсонської, Одеської й Ворошиловградської областей 946 сімей переселенців (3 тис. 602 особи) та 200 родин із Тернопільської області. Вони були вкрай озлобленими, рішуче налаштованими на протиправні дії; крадіжки, спекуляція, самогоноваріння часто були для них одним із джерел прибутку. Влада західних областей УРСР справедливо скаржилася, що селяни з Вінницької, Кам'янець-Подільської, Одеської, Запорізької, Дніпропетровської областей загострювали і так нестабільну ситуацію в Західній України, оскільки вели антирадянські розмови на кшталт: «На Сході посуха, хліба немає», «В колгоспах немає сенсу працювати, тому, що хліб забирають», «Де колгоспи -- там немає хліба», «Добре вам, що у вас землю не відібрали», «У нас землю забрали в колгосп. Почекайте! Ось і у вас будуть колгоспи -- тоді будете знати..».

Нестача харчування спровокувала активізацію спекуляцій продукцією сільськогосподарського виробництва та збіжжя. Адже серед приїжджих була категорія, котра мігрувала не через нужденність, а маючи на меті подальший перепродаж цих товарів на місцевих базарах. Тому постановою Ради Міністрів СРСР від 31 липня 1946 р. за № 1703 це категорично заборонялося.

За даними О. Янковської, в 1946 р. державна ціна кілограма хліба становила 1,5-2 руб., а у 1947 р. -- 7. На «чорному ринку» 1,5 кг останнього коштували в 1946 р. 15 руб., у 1947 р. -- 50. Кілограм сала в 1946 р. відповідно -- 70-75 руб., у 1947 р. -- 250, пуд жита -- 120 руб. та 180, кілограм пшеничного борошна -- 30 руб. і 100-110; у Київській,

Вінницькій, Полтавській, Харківській областях пуд картоплі на базарі коштував 200-250 руб.! Якісний костюм у 1946 р. коштував 5 тис. руб., а в голодний 1947 р. на нього вимінювали лише пуд жита.

Голод змусив певну частину сільського населення, зокрема й ту, яка вимушено оселилася у західних областях, відкрито виступати проти влади. Все частіше люди вдавалися до агітації проти радянського режиму, прихованого саботажу, а в деяких випадках навіть до терористичних актів щодо партійного, радянського і колгоспного активу. Цьому сприяла активізація військових та агітаційних дій УПА, котра через відозви ширила правдиву інформацію про дійсні масштаби голоду.

Однак не тільки діяльність повстанців сприяла селянському спротиву. Інколи, керуючись почуттям самозбереження, селяни з власної ініціативи виступали проти свавілля місцевих активістів. Так, за даними дослідника Буковини В. Холодницького, вони, гнані голодною смертю, піднімалися на збройний опір, захоплювали комори із зерном, розподіляли збіжжя між собою тощо. 30 червня 1947 р. в чергову річницю проголошення української державності у Львові жителі с. Слобода Банилів Вашковецького району, Чернівецької області, протестуючи проти більшовицького режиму, на багатьох людних місцях повивішували національні прапори. Подібні акції були проведені і в інших населених пунктах Буковини та Західної України. Причому виступи селян спостерігалися і в бессарабських районах Ізмаїльської області, в яких на той час підпілля ОУН не існувало. Повідомлення з місць рясніли фактами «грабунку й тероризму», замахів на життя представників радянського активу. На ґрунті продовольчих ускладнень і чиновницького свавілля вбивства місцевих партійних функціонерів, голів колгоспів та інших сільських активістів траплялися в усіх областях УРСР. Недовіра до більшовицької політики також виявлялася в псуванні хлібозбиральної техніки, навіть підпалах і мінуванні різних об'єктів.

Деякі правопорушення мали чітку календарну залежність. Так, період жнив сприяв діяльності таких порушників, як збирачі колосків. Їх вважали «розкрадачами» соціалістичної власності, котрі, згідно зі статтею 131 Конституції СРСР 1936 р., кваліфікувалися як «вороги народу», а зі статтею 18-ою Примірного Статуту сільськогосподарської артілі, -- як «зрадники загальної справи колгоспу» й «підривники основ колгоспного ладу». Більшість із них засуджувалася за рішенням, прийнятим 7 серпня 1932 р. спільною постановою ЦВК та Раднаркому СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та зміцнення громадської (соціалістичної) власності», котре набуло назви «закону про п'ять колосків». Постанова карала із новою силою, а місцеві контролери вишукували підстави для її застосування проти односельців. Зокрема, на Вінниччині перевірки полів після збирання врожаю фіксували масове залишення колосків на скошеній ниві. Іноді на квадратний метр виявляли їх по 18-20. Контролери кваліфікували ці факти як «безгосподарність» і «низьку трудову дисципліну під час збирання врожаю», а самі порушники зазнавали неадекватно жорсткого кримінального покарання. І це відбувало тоді, коли сотні тонн зерна псувалися в районних зерносховищах чи використовувалися для переробки спиртозаводами на спирт!

У телеграмі Й. Сталіна та А. Жданова на адресу М. Хрущова і Д. Ко- ротченка від 26 листопада 1946 р. з вимогою покінчити з «небільшо- вицьким ставленням» до хлібозаготівель підкреслювалося, що в колгоспах антидержавні елементи «заганяють багато зерна у так звані відходи, навмисне проводять неякісний обмолот, залишаючи велику кількість зерна в соломі, приховують необмолочений хліб у скиртах». Тобто причинами цих злочинів вбачалися не надмірні плани чи посуха, а «дрібнобуржуазні настрої колгоспників». Республіканський уряд відгукнувся на ці факти окремими постановами, в котрих правлінням колгоспів та директорам радгоспів наполегливо пропонувалося «встановити ретельний контроль за правильним очищенням зерна після молотьби і комбайнового збирання, зважуванням й оприбуткуванням відходів, ні в якому разі не допускаючи наявності доброго зерна у відходах». Більше того, направлений для контролю за виконанням хлібозаготівель перший заступник голови Ради Міністрів УРСР Л. Корнієць дав вказівку не видавати колгоспникам, навіть після виконання плану, якісного зерна за трудодні, а розраховуватися з ними його відходами. В доповідній записці заступника начальника Управління МВС по Вінницькій області, підполковника В. Карягіна обкому КП(б)У від 20 червня 1947 р. зареєстровані злочини кваліфікувалися як крадіжки зерна «шляхом стрижки колосся». Всього було зрізано 542 кг колосків і, згідно з указом Президії Верховної Ради СРСР від 4 червня 1947 р. «Про кримінальну відповідальність за розкрадання державного та суспільного майна», засуджено 95 осіб. Мінімальний термін позбавлення волі за крадіжку, привласнення чи розтрату державного майна становив від 7 до 10 років, а за повторний чи здійснений групою осіб подібний злочин -- до 25 років виправно-трудових робіт. Міліціонери опір при затриманні розглядали як «терористичний акт» .

18 липня 1947 р. у листі до районних керівників перший секретар Вінницького обкому партії М. Стахурський наводив приклад крадіжки 2 тис. 90 кг колосків, а також відзначав, що з початком жнив в області притягнуто до кримінальної відповідальності 1 тис. 196 осіб. З дослідження М. Шитюка нагадаємо цікавий факт, коли на Миколаївщині створювалися спеціальні бригади для розкопування нір польових мишей і ховрахів із метою пошуку «поцупленого» гризунами зерна.

Підпадаючи під дію закону, тисячі голодуючих ставали правопорушниками з відповідною мораллю. Але погодимося з думкою Р. Подкура про те, що це був лише один із численних селянських способів вижити в умовах голоду. Місцева влада придумала різноманітні форми профілактики і боротьби проти крадіжок. «Переконливий» засіб виховання селян було продемонстровано у с. Білозірка Лановецького району, що на Тернопільщині: на затриманих за крадіжку декількох кілограм збіжжя колгоспників начепили плакати з написом «Колгоспні злодії!» та провели всім селом. Прикметним є той факт, що зазвичай односельці з розумінням ставилися до фактів подібних крадіжок; чи не кожний із них мимоволі ставав чи міг стати під тиском «голодних» обставин крадієм колгоспного майна. З точки зору тогочасної повсякденної моралі такі діяння не були суспільно осудними. соціальний радянський голод післявоєнний

Крім того, деякі сучасні опитування свідків голодоморів містять інформацію про існування атмосфери ненасильницького сприйняття голодової ситуації, розуміння обставин, покірного їх сприйняття. У респондентів спостерігалися радянські стереотипи («бути, як усі», «не висовуватися», радянська одностайність тощо), «відчуття відчуження від України та її національних інтересів», «наявність українофобських настанов». Психологи, які вивчають поведінку людини в екстремальних ситуаціях, такі дії називають феноменом «ідентифікації з агресором», що є реакцією психіки на стресову ситуацію. Це неусвідомлений перенос суб'єктом на себе рис характеру, світоглядних цінностей та поведінки свого мучителя (так званий «стокгольмський синдром»). Таким чином, демонструючи регресію, жертва пробує зрозуміти логіку агресора, щоби не дратувати його та збільшити свої шанси на виживання. На думку І. Реви, для частини селян цей злам призвів до виникнення травматичної залежності від агресора, деформації їхніх особистостей і засвоєння невластивих традиційній українській культурі радянських цінностей, зокрема, страху перед вживанням української мови та прагнення змінити свою національну приналежність.

У той час підозра в «антидержавних діях» падала й на партійно-управлінську місцеву верхівку: бригадирів, голів колгоспів, директорів радгоспів. Невиконання плану хлібозаготівель було головним звинуваченням і приводом до кримінальної відповідальності вже як за «державний злочин». Так, за даними О. Єрмака, в Полтавській області було створено спеціальну групу із 7 прокурорів, котрі виїздили у райони з низьким відсотком виконання планів хлібоздачі для порушення кримінальних справ відносно неблагонадійних голів колгоспів. Однак частина їх, попри всі зусилля, дійсно не спромоглася виконати вимоги плану, а інша -- не могла це зробити через небажання оббирати односельців, тим самим свідомо наражаючи їх на неминучу смерть. Господарська діяльність таких керівників, яка виражалася в приховуванні у своїх колгоспах хоча б невеликої частини врожаю, каралася. Видача його голодуючим односельцям кваліфікувалася каральними органами як «саботаж хлібоздачі», «приховування» та «розбазарювання» зерна. Такі правопорушники й формували своєрідну групу сільських девіантів.

Вершиною геноциду українського народу стали факти трупоїдства і людоїдства в постраждалих від голоду районах України. Доведені до крайнощів, люди відчайдушно боролися за своє життя, й ніякі правові та моральні застороги не могли цьому перешкодити. У своєму апогеї голодний мор руйнував усі усталені соціальні механізми, міжособистісні контакти, саму природу людей. Не одна людина пережила (і ще переживе!) моторошний жах від прочитання фактів про дітовбивство, трупоїдство, людоїдство. Проте свідомість дослідника все ж спонукає до встановлення деяких закономірностей проявів цих жахіть.

Статистика свідчить про зростаючу динаміку інформацій про трупоїдство. За даними МДБ УРСР (з початку року) на 25 лютого 1947 р., було зафіксовано 16 випадків вживання людських останків, зокрема в Ізмаїльській області -- 13, у Дніпропетровській -- 1, у Запорізькій -- 1 та Чернівецькій -- 1. Відома також довідка (з 11 січня до 1 лютого 1947 р.) про 19 фактів людоїдства й вживання в їжу м'яса собак.

На 15 березня 1947 р. спецдонесенням МДБ УРСР до МДБ СРСР додавалися ще нові факти людоїдства: в Сталінській області -- 2 випадки, в Київській -- 1, у Харківській -- 1, у Ворошиловградській -- 1 і Чернівецькій -- 1. Уточнені дані за лютий-березень свідчили вже про 23 випадки, а на 25 березня вони зросли до 33, зокрема в Ізмаїльській області -- 16, Дніпропетровській -- 4, Харківській -- 3, у Сталінській, Чернівецькій, Одеській -- по 2, в Запорізькій, Київській, Ворошиловградській та Полтавській -- по 1 факту; продовжуючи свою інформацію, чекісти на 2 квітня 1947 р. додали ще по одному випадку з Полтавської, Херсонської й Запорізької областей. Дані щодо людоїдства і трупоїдства були вражаючими:

Проте на сьогодні зібрані спогади, результати регіональних опитувань, дослідження місцевих істориків, які свідчать, що приведені дані є не повними порівняно з дійсними масштабами злочинів. Але й із них очевидно, що голод на півдні України (зокрема, в Бессарабії) лютував найсильніше. Ще 6 травня 1946 р. Ізмаїльський облвиконком та обком партії доповідали М. Хрущову і Д. Коротченку про кризовий стан у сільському господарстві області, виступи селян у зв'язку з продовольчими труднощами й просили допомоги. А вже 10 травня була оприлюднена телеграма Ради Міністрів СРСР про відмову навіть у розгляді клопотання з місць щодо додаткового відпуску насіннєвих позичок зерна. Голодові умови посилювалися також і завзяттям місцевих керівників, перевищення владних повноважень були чи найпоширенішими проявами корупції. Прокуратура УРСР сигналізувала партійному керівництву про це.

Найпоказовішим щодо визнання владою критичності соціального напруження у регіоні став той факт, що Ізмаїльська область стала єдиною, котра не отримала додаткового завдання по плановому збільшенню обов'язкових поставок зерна державі з урожаю 1946 р.(!). Втім, із наближенням зими 1946 р. відомості з Бессарабії ставали загрозливішими. Особливо загострювалася ситуація з опікою дітей. Станом на 1 січня 1947 р. в Ізмаїльській області було вже відкрито 11 дитячих будинків із 2 тис. 316 вихованцями, а норм хліба відпущено лише на 1 тис. 220 осіб, інших продуктів -- лише на 700. Темпи ж приросту потерпілих на березень 1947 р. вимагали відкриття додаткових 16 дитбудинків. Повсюдні невиходи на роботу через опухання та нездатність рухатися, відсутність через це дітей у школах, переповненість лікарень від хворих на дистрофію, масові зомління, смерть від голоду, а відтак масовий потік політично небезпечної інформації у листах -- усе це голодні будні півдня республіки. Це жахіття довелося пережити й іншим регіонам України.

Найчастіше жертвами трупоїдів і людоїдів ставали рідні й близькі напівбожевільних осіб. Адже патріархальність виховання та природна богобоязність могли виправдати це святотатство лише відносно своїх рідних; начебто душі осквернених могли зрозуміти мотиви вчинків і пробачити, а от чужі -- швидше ні. Спонукальним мотивом до цього ставала й неможливість традиційно поховати рідних, тому збожеволілі близькі, перебуваючи певний час з останками, під тиском голоду наважувалися їх вжити. Проте частіше рідні не поспішали ховати померлих та використовували їх останки для продовження свого кількаденного життя, а інколи це ставало єдиним спасінням для виживання цілих родин.

Жертвами ставали також односельчани, сусіди, випадкові люди, діти-сироти, бездомні, жебраки; інколи для харчування викрадали дітей. Найчастіше людину переборювали тваринні інстинкти, і вона полювала на найслабших, якими були діти, жінки, літні люди. Штовхала на такі злочини й відмова колгоспних роботодавців елементарно підтримати своїх нужденних трудівників. Із цих трагедій найжахливішою є інформація про вбивство дітьми батьків та матерями своїх дітей. На нашу думку, останнє виглядає як ритуальне вбивство -- адже в такий спосіб мати полегшувала земні страждання дитини для її вічного заспокоєння. Моральним самовиправдовуванням було те, що вона дала життя, тому на свій розсуд могла розпорядитися й смертю. Серед випадків дітовбивства найпоширенішим поясненням було те, що мати позбавляла життя одну дитину, аби прогодувати для виживання інших дітей; інколи, проявивши гуманність, сім'я перед захороненням поїдала лише частини 50 т, тіла. В таких умовах для свого виживання рідні, навіть діти, перетворювалися на холоднокровних убивць, жертвами котрих найчастіше ставали немічні, дистрофічно хворі. Ці факти не мають регіональних особливостей і зафіксовані у всіх охоплених голодом областях; майже завжди вбивці були визнані божевільними.

Відомі також випадки використання людського м'яса для виготовлення котлет на продаж. Затримані зізнавалися, що до голоду вони не гребували використанням м'яса кішок та собак; проте зголоднілі люди винищили на харч усіх домашніх тварин, тому торгівцям доводилося використовували людську сировину. А на Харківщині завідувач моргу наважився приносити додому для харчування рештки тіл піддослідних трупів. Порушувалися і споконвічні традиції української гостинності -- людей, які просилися на ночівлю, безжалісно вбивали всією сім'єю, а їхні тіла споживали. Усталені етнічні зв'язки також уневажнювалися -- на Ізмаїльщині місцеві роми вбили співплеменницю й ужили її труп. Усе це свідчить, що для тогочасного соціуму критерії правил виправданої поведінки значно занижувалися, а з точки зору буденної моралі ціна людського життя не було нічого варта.

Люди, що опинялися в жахливому голодовому вирі, часто зазнавали безповоротних психофізіологічних надламів. Страх перед голодною смертю притупляв, вихолощував у них здатність до співчуття, руйнував моральні підвалини людської особистості; й часто вона уподібнювалася безчуттєвій істоті. Всі залишки людяності витіснялися постійним відчуттям голоду, не діяли віковічні важелі внутрішньої самодисципліни, втрачалися регулятивні соціальні механізми, а випадки канібалізму свідчили про спрацювання суто тваринного інстинкту самозахисту. І чи не ознакою людяності в цьому суцільному кошмарі ми вбачаємо вияв материнських почуттів -- доведені до тваринного відчаю матері убивали своїх малолітніх дітей, аби не бачити їхньої голодної смерті! А підлітки з повним усвідомленням жахливості ситуації намагалися покінчити життя самогубством. Звичайно, ми говоримо про крайні прояви деградації соціальної природи людини, однак їх масовий характер саме в період голоду 1946-1947 рр. підтверджується сотнями задокументованих фактів.

Післявоєнна кампанія урізання присадибних господарств колгоспників, які лише й могли прогодувати селян, непомірні обсяги хлібозаготівель, виселення, примусові позики значно збіднили достаток сільських родин. За твердженням упорядниці спогадів про голод Т. Демченко, рядові колгоспники ставилися до «рідного» колгоспу як до нещадної, ворожої сили і «нагороджували» владу традиційною лайкою, прокльонами, несхвальними висловами, новотворами народного фольклору тощо. На селянські господарства накладали державні податки на землю, на домашню худобу, фруктові дерева, від них вимагалися непосильні норми здачі молока, м'яса, яєць. Не маючи можливості сплачувати надвисокі побори, селяни змушені були жебракувати, залучаючи до цього й дітей.

Результати надмірних норм хлібозаготівель у той час стали одним із головних чинників зубожіння селян та поповнення за їхній рахунок лав антисоціальних елементів. Зокрема, зведений річний звіт колгоспів Полтавської області за 1946 р., наведений О. Єрмаком, свідчить, що середня видача колгоспникам на один трудодень, включаючи і додаткову оплату праці, становила близько 200 г зерна, 47 г картоплі, 58 копійок грішми, та й ця оплата повністю ними не отримувалася.

Аби підкреслити крайню нужденність тогочасного селянства, наведемо для порівняння рівень забезпечення того ж полтавського робітництва. Робітники Кременчука в середньому отримували по 400 г хліба на день, а також 1 кг 200 г крупи чи макаронних виробів, м'яса (чи риби) -- 2 кг 200 г, жирів -- 600 г, цукру, кондитерських виробів -- 500 г на місяць. Колгоспи залишалися боржниками перед своїми ж членами не лише у 1946 р.; значні недоплати були і за попередні роки. За той рік колгоспи Полтавщини заборгували своїм трудівникам 49 млн. 339 тис. руб. Це зумовило значний приплив зубожілого селянства на вулиці українських міст.

Наявність у деяких селянських господарствах західних областей тимчасових заробітчан як підсобної робочої сили дозволяло владі стверджувати про «активізацію» такої антинародної категорії, як куркулі. За висновками О. Гаврилюка, існували непоодинокі факти, коли тимчасова праця «східняків» у господарствах місцевих селян трактувалася як підстава для зарахування останніх до цієї категорії . За цим наступала вже відома процедура щодо викорінення цього «соціального зла».

Сплеск злочинності спостерігався у найбільш постраждалих від голоду регіонах. За оперативними даними органів Управління МВС, в Ізмаїльській області суспільно небезпечні дії у Болградському районі в ІУ кварталі 1947 р. порівняно з ІІІ кварталом того ж року зросли на 137,5%, Кілійському -- 136%, Лиманському -- 200%, Тузловському -- 172%, Ренійському -- втричі, Татарбунарському -- у 2,5 рази, Саратському та м. Білгороді-Дністровському -- вдвічі. Крадіжки продовольства, збройні пограбування, вбивства змусили начальника Управління МВС в Ізмаїльській області полковника М. Завгороднього залучити до цілодобової патрульної служби весь склад міліції, бригад сприяння останній, прикордонних військ, а також забезпечити вогнепальною зброєю сторожову охорону на важливих об'єктах.

У період голоду значне загострення девіантної поведінки спостерігалося в промислових районах й у містах. Ці девіації набули дещо відмінної форми, ніж у сільській місцевості. Зокрема, дефіцит продовольства викликав зловживання під час його розподілу. Наприклад, у Криму лише за серпень-жовтень 1946 р. перевіркою було встановлено незаконну видачу 31 тис. продовольчих карток. За твердженням Д. Омельчука, це набрало розмаху організованого бізнесу. В той період на кримських базарах міліцією було заарештовано 195 осіб, котрі продавали картки; 27 із них було притягнуто до кримінальної відповідальності. В Сімферополі було знешкоджено організовану злочинну групу, до складу якої входили 14 осіб -- комірники та експедитори хлібозаводу, котрі вкрали 1 тис. 300 кг хліба; у відповідального за видачу продовольчих талонів авторемонтних майстерень Таврійського військового округу А. Курочкіна було вилучено 7 хлібних карток, 7 довідок на їх отримання і 39 разових одноденних талонів. Загалом за другу половину 1946 р. в Криму за подібні злочини було засуджено понад 500 осіб.

Регулярними також були факти обману покупців із боку працівників торгівлі. Так, під час контрольного зважування лише у севастопольському магазині № 11 одному покупцеві було недодано 15 г хліба (з 1 кг), іншому -- 32 г. І це коли значимість кожного граму була надзвичайною! Значне недоотримання життєво необхідних продовольчих товарів змушувало кримчан вдаватися до правопорушень (дрібні крадіжки товарів на базарах, особистого майна людей, розбійні напади на них тощо).

Втім, на нашу думку, саме відчуття безвихіддя, пануюча атмосфера відчаю провокувала громадян до стихійних публічних виступів. Приводом до цього могли бути офіційні чи неофіційні зібрання. Наведемо деякі факти. Під час голоду в містах харчове забезпечення, за деякими винятками, виглядало порівняно із селами краще. Проте різке зменшення норми та погіршення якості харчування відразу вилилися у протиправні виступи трудящих. Так, 19 травня 1947 р. робітницями Чернівецької текстильної фабрики № 2 було публічно висловлено незадоволення якістю обіду: «Наші керівники вимагають тільки виконання плану, а ніхто питаннями забезпечення робітників харчуванням не займається. Ми голодні! Потрібно кидати роботу і йти додому!». Ця заява призвела до масового залишення роботи, водночас вона спонукала до активних протестних дій малоактивну робітничу масу, виокремлюючи групу потенційних девіантів.

Обставини голоду значно активізовували подібні виступи. Найчастіше це відбувалося на базарах. Наприклад, із виступу інваліда (ст. Олевськ, Житомирської області, зима 1946 р.): «Нам обіцяли по війні краще життя, а де воно? Знову загнали селян у колгоспи, знову нужда і голод. З нашої праці наживаються НКВС, партійці. Геть більшовизм! Геть Сталіна й НКВС! Геть колгоспи!». Підбурювачами протестувальників виступали переважно «східняки», котрі розповідали правду про зубожіння селянства і голод.

Відзначимо глибоку емоційність виступів. Їх протестність у цих обставинах набувала гострішого характеру. Адже потерпілі були свідками страшного голоду 1932-1933 рр., страх перед повторною бідою викликав реакцію природного захисту через агресивність та озлобленість. Як реакція на відчуття можливих життєвих ускладнень серед громадян часто виникала паніка, що виявлялося в стихійному скуповуванні продуктів харчування і товарів першої необхідності.

Прикметно, що своє незадоволення проваджуваною політикою, складною ситуацією громадяни намагалися висловлювати не лише при будь-яких побутових ситуативних оказіях, а й під час офіційних заходів. У період виборів до Верховної Ради УРСР та місцевих рад (відповідно 9 лютого і 21 грудня 1947 р.) на бюлетенях знаходили написи, як-то: «Наша пропозиція збільшити норму хліба!», «Дайте хліба!» тощо. Також траплялися написи, котрі мали характер уже делінквентивного проступку. На деяких виборчих бюлетенях у м. Києві (грудень 1947 р.) громадяни висловлювали своє бачення виходу з продовольчої проблеми через посилення антисемітських заходів («прибрати євреїв-спекулянтів із радянської торгівлі», оскільки «євреї обдурюють, обраховують покупця, для легкої наживи ідуть на різні угоди...»). Містилися навіть заклики взагалі очистити органи влади від осіб цієї національності.

Наступною, відносно прихованою формою висловлювання своїх бід громадяни обирали листування. Тогочасна малорозвиненість телефонно-телеграфного зв'язку залишала за епістолярним спілкуванням найширші можливості, а його доступність створювала для сучасників широкий простір вибору. Для влади цей фактор становив подвійну загрозу. Дописувачем було переважно залишене напризволяще жіноцтво, а адресатами найчастіше виступали військовослужбовці. Небезпека крилася в тому, що через листи нужденні намагалися донести до рідних весь свій біль і страждання, а розголошення й поширення цієї інформації серед військових сприяло підточуванню морально-патріотичних устоїв радянського війська. Це було відвертим порушенням соціалістичних норм співжиття, зазіханням на державну безпеку, тому військова цензура скрупульозно вилучала всі листи, навіть із найменшими натяками на скарги. У них могло повідомлятися про непомірні примусові позики, відбирання продуктів, худоби, речей, а масове опухання і смертність від голоду порівнювалися з трагедією 1933 р. Військова цензура МДБ УРСР у процесі перегляду поштової кореспонденції лише з 10 квітня до 15 травня 1946 р. виявила 7 тис. 330 подібних листів. Поширюючи викривальну інформацію, їх автори ставали порушниками соціалістичних норм законності. Найбільше листів було надіслано з голодних Київської (3 тис. 557), Кіровоградської (2 тис. 815), Кам'янець-Подільської (589), Запорізької (171), Вінницької (125), Сумської (25), Одеської (25), Житомирської (23), Ізмаїльської (21) та Полтавської (16) областей.

Із кожним днем ситуація в республіці погіршувалася й, за даними дослідника цих фактів О. Рабенчука, у кінці вересня міністр держбезпеки УРСР С. Савченко доповідав ЦК КП(б)У про виявлення вже 44 тис. 431 листа зі скаргами до рідних на посуху, несплату за працю, повсюдний голод тощо. Зокрема, з Київської області їх було надіслано 15 тис. 507, Вінницької -- 13 тис. 11, Кіровоградської -- 6 тис. 751, Житомирської -- 4 тис. 676, Чернігівської -- 2 тис. 924, Кам'янець-Подільської -- 1 тис. 562. Більше тисячі листів зі скаргами на продовольчі труднощі було виявлено військовою цензурою в листопаді-грудні 1947 р. під час «обробки» кореспонденції до військових із Полтавської області. Простежується і закономірність: із посиленням голоду висловлювання в листах ставали гострішими.

Певним продовженням епістолярної форми опору можемо вважати й поширення анонімної агітаційної кореспонденції. Якщо висловлювання щодо проблем у листах під час загострення емоційного стану дозволяли собі пересічні громадяни, то до таких спеціальних форм вдавалися більш послідовні та переконані у несправедливості протестанти. Контролюючими органами все це видавалося за «активізацію злочинних елементів під час хлібозаготівлі», «саботаж із числа колишніх куркулів і націоналістів», «поширення паніки сектантами», «залякування фашистських недобитків» й викликало відповідні карні санкції. Так, лише з 20 вересня до 10 жовтня 1947 р. органи МДБ УРСР арештували в східних областях республіки 126 таких осіб. Анонімки надсилалися як на адресу місцевих керівників, активістів, так і до центральних органів влади.

За рівнем агресивності, спонукаючою до дій риторикою послання можна розділити на кілька типів. В одних випадках незгодні погрожували вбивствами, організацією терактів, закликали до повалення державного устрою тощо. В інших -- намагалися ширити правдиву інформацію про перебіг політичних подій у країні (зокрема про зловживання та заможне життя вищої й місцевої партноменклатури), про реальний стан життя в республіці (наприклад, відомості про голод і переслідування віруючих), про зовнішньополітичні перипетії (розповсюдження чуток про наближення чи початок війни з капіталістичними країнами, у котрій СРСР зазнає неминучої поразки). А деякі повідомлення несли свідомо сфальсифіковану інформацію (зокрема, на теми релігійного життя), аби загострити невдоволення громадян до радянської влади, й мали відверто провокаційних характер (наприклад, заклики до саботажу, крадіжок держмайна, полишення роботи).

В окреслений період можна говорити і про такий прояв аморальності, як надання сексуальних послуг на непрофесійній основі, коли обставини голоду примушували деяку частину нужденних жінок у такий спосіб заробляти на харчі для дітей та родини. Зокрема, вони вимушено залучалися до активізації залишків такої довоєнної відпочинкової сфери послуг, як приватне утримання проституток і кімнат для їхніх побачень із клієнтами. Найнижчою ланкою, проте найпоширенішою й сталою, було надання сексуальних послуг повіями при вокзалах, готелях, будинках колгоспників, питних закладах нижчого ґатунку тощо. Особливо виокремимо функціонування цього виду послуг у так званих комерційних ресторанах. Взагалі після війни діяльність останніх спричинилася до концентрації на цих локальних територіях найрізноманітніших девіантних проявів, як-то: спекуляція, наркоторгівля, а також пропонування сексуальних послуг. Зазвичай, до цього широко залучалося нужденне жіноцтво, а організовувалося воно за посередництва офіціантів, працівників гардеробу чи швейцарів. Практикувався також пошук клієнтів безпосередньо самими проститутками.

На нашу думку, всі ці деструктивні події напряму впливали на репродуктивну поведінку громадян. Застосовуючи соціологічні дослідницькі схеми, вчені стверджують, що у дітей, виношених під час найважчого періоду голоду, ймовірність померти впродовж одного місяця або одного року після народження була вищою, ніж для дітей, виношених у період, коли голоду не було. Більше того, жінки, вагітні під час голоду, мали більшу кількість мертвонароджених у постголодні роки. Недоїдання під час вагітності мало довготривалий ефект, спричиняло негативні наслідки не лише для поточної вагітності, але й збільшувало ймовірність викидня або мертвонародження у подальших вагітностях. Причому, цей ефект був особливо вираженим у випадках виношування плоду чоловічої статі.

У одній із своїх робіт Р. Подкур вивів тип, змалював характер і кар'єрні перипетії такого собі пересічного представника районного партапарату, руками якого і здійснювалися нещадні «хлібовикачки». Більшість фактів самоуправства залишалася безкарною, проте тих, хто не виконував планів сільгосппоставок, негайно притягували до кримінальної відповідальності. Лише в 1946 р., за позовами агентів мінзагу, було притягнуто до неї, зокрема у Чернівецькій області 6 тис. 355 осіб(!).

Чималі зловживання здійснювалися й на рівні районних і обласних владних структур. На думку О. Рабенчука, в таких умовах перед владою постала «проблема ідейної якості осіб», які займали посади місцевих радянських та партійних управлінців, від котрих залежала оперативність і якість виконання хлібозаготівель. Виявилось, що сумлінність низових працівників була далекою від уявлень про ситуацію, котрі переважали «на горі». Деякі голови колгоспів не лише займалися крадіжками зерна для власного збагачення. Були серед них і такі, хто навмисно приховував його від вивозу хлібозаготівельниками. З формальної точки зору вони стали порушниками соціалістичної законності, а причиною цієї поведінки була характерна українська риса -- завжди мати запаси. Зовнішні ж обставини й громадська неосудність лише переконували їх у правильності дій. Тисячі таких «шкідників та саботажників» поплатилися за це багаторічними термінами ув'язнення. Впродовж вересня-жовтня 1946 р. Прокуратурою УРСР було розглянуто 1 тис. 325 справ, засуджено до різних термінів і видів покарань 1 тис. 312 голів колгоспів. Найбільше випадків притягнення останніх до кримінальної відповідальності було в голодних Чернігівській, Полтавській, Сталінській, Київській, Кам'янець-Подільській, Ворошиловградській та Одеській областях.

Утім, більшість криміналізованих управлінців під виглядом «усуспільнення майна й тварин» у селян конфісковували худобу, шкіру, інвентар, готову продукцію тощо. Погрожуючи покараннями, районні уповноважені примушували відгодовувати для них живність; прикриваючись збором добровільної позики посівного матеріалу на 1947 р., займалися привласненням громадського майна; під загрозою виселення на Донбас ґвалтували жінок. Масове зловживання своїм становищем мало місце також серед представників юридичних структур, особливо серед судових виконавців народних судів. Часто за сприяння суддів останні здійснювали незаконні вилучення майна в підсудних, брали хабарі у підозрюваних, сприяли закриттю справ тощо.

У час, коли зерно ставало найприбутковішим товаром, місцеві чиновники не гребували його масштабними крадіжками. Управлінці Заготзерна списували тонни борошна для подальшого їх продажу, зернових відходів для відгодівлі тварин; за потуранням працівників прокуратури та міліції розкрадалося збіжжя, яке через посередників передавалося для продажу кримінальним елементам, спекулянтам. Часто попереджені співучасниками виконавці ховалися від правосуддя.

Почастішали і випадки безглуздих вбивств із метою заволодіння чужим майном. Найчастіше вартість вкраденого була мізерною; проте його продаж чи обмін на дещицю продуктів давав родині прожити ще кілька діб. Жертвами також ставали малолітні пастухи колгоспних стад, вартість однієї корови переважала людське життя. Відчуваючи власну безпорадність та відсутність належної уваги до своїх проблем із боку органів влади, селяни нерідко вдавалися до самосудів над злодіями й вбивцями.

Окрім загострення внутрішньополітичної ситуації навколо співіснування окремих соціальних прошарків, повоєнний голод дещо змінив і саму соціальну структуру українського суспільства. Невлаштованість післявоєнних лихоліть, посилена обставинами голоду, «викинула» «на вулицю» найбільш незахищених, непрацездатних, позбавлених соціальної чи родинної опіки громадян. Це призвело до реанімації такої групи девіантів, як безпритульні.

Можна виділити декілька їх категорій. Голод викликав виокремлення групи осіб, котрі тимчасово потрапили в скруту. Подібні випадки свідчать про кричущі недоопрацювання місцевих органів влади. Відповідні управління й організації мали, не зволікаючи, відреагувати на ускладнення ситуації, дієво допомогти постраждалим та нужденним у вирішенні їхніх проблем, а також матеріально та фінансово (хоча б тимчасово чи одноразово) їх підтримати. Така недбалість керівників не раз ставала об'єктом партійного обговорення. Вирішення проблеми ускладнювалося й тим, що коли потерпілі у місті все ж частіше опинялися під наглядом органів соцзабезу, то селяни, які переважно не перебували на державному забезпеченні, залишалися наодинці зі своїми проблемами і могли розраховувати лише на добровільну, посильну допомогу сільської громади. Часто уникнути психологічних ускладнень допомагала щира й всебічна моральна підтримка оточуючих та близьких.

Формуванню іншої групи сприяла ухвала постанови Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) від 27 вересня 1947 р. «Про економію у витрачанні хліба». З пайкового продовольчого забезпечення було знято велику кількість населення, переважно дорослих утриманців -- пенсіонерів, інвалідів, які не могли працювати. Зокрема, у Сталінській області число людей, що мали хлібні картки, скоротилося на 348 тис. чоловік (на 15,2%). Вражені голодовою скрутою не всі вони могли отримувати допомогу від рідних чи близьких. Для частини з них через рішення судів усе ж була витребувана належна грошова допомога (аліменти) від забезпечених рідних. Разом із тим їхня добровільна міра матеріальної чи побутової допомоги, моральної підтримки, хоч мінімальної, давала змогу вберегти жебраків від крайнощів злидарства чи навіть смерті.

Ці й інші факти також є прикладом недосконалості тогочасного законодавства, а ще більше -- існування та прогресування в радянському соціумі начебто позаідеологічних проблем -- душевної байдужості й стійкої невразливості до нужденності навіть найближчих людей. Дійсна причина люмпенізації була викликана наполегливим вихолощенням системою споконвічних традицій і чеснот християнського благочестя, біблійних уявлень про якість людських стосунків та патріархальних ідеалів соціального співжиття.

Проблема безпритульності стосувалася передусім дітей. У перші повоєнні роки чи не найзначнішим фактором поповнення лав дитячих девіантів були обставини, викликані черговим, третім голодом в Україні 1946-1947 рр. Приток вуличної безпритульності якраз припадає саме на ці роки. Смертність серед дорослого населення спричинила серйозну проблему щодо подальшого облаштування дітей-сиріт із центральних, а особливо з південних областей України, де голод набув смертельно загрозливих розмірів. Мережа дитячих закладів, котра ще в роки війни працювала на межі можливого, дуже швидко була переповнена й не вміщувала сиріт. У зв'язку з цим «на вулиці» залишалася значна їх кількість. Так, на початку 1946 р. в Ізмаїльській області, що перебувала в епіцентрі голоду, у дитбудинках виховувалося 710 дітей. А на 1 січня 1947 р. їх було вже 2 тис. 316, у травні того ж року -- 3 тис. 500. Станом на кінець травня 1947 р. у відповідних закладах УРСР перебували 127 тис. 300 дітей, що перевищувало встановлені норми на 77 тис. 400 осіб. Окрім того, в приймальниках-розподільниках МВС республіки перебували понад 10 тис. безпритульних дітей; наплив їх щомісячно становив близько 10 тис.

Особливістю дитячої злочинності в Криму було те, що чутки про кліматичний комфорт і продуктове благополуччя притягували на півострів тисячі безпритульних. У 1946 р. в дитбудинки та спецрозпо- дільники було направлено 6 тис. 344 дитини. Старших (14-17 років) після карантину направляли до училищ, молодші переважно залишалися в притулках.

За даними К. Горбурова, аби звільнити місця в дитячих будинках і колоніях, підлітків влаштовували в школи фабрично-заводського навчання та ремісні училища. На роботу часто потрапляли вже судимі молоді люди, криміналізуючи й без того напружені виробничі стосунки. Чимало їх через деякий час знову вчиняли злочини. Після затримання та суду вони потрапляли у виховно-трудові колонії, а з повноліттям -- у виправно-трудові табори для дорослих.

Хоча запобіжні заходи державними органами і застосовувалися, проте відмічалися й загрозливі недоліки та прорахунки. Так, згідно з рішенням виконкому Одеської обласної ради від 18 грудня 1946 р. «Про заходи щодо надання допомоги дітям у районах області, які постраждали від засухи» були заплановані деякі відповідні заходи. І вже 21 січня 1947 р. чергове рішення облради (.№ 96) констатувало організацію в 21 районі області 880 пунктів, котрі мали б обслуговувати 38 тис. 650 дітей різного віку. Проте відповідальний за цю акцію облвідділ народної освіти недолуго поставився до цього завдання й не підготував дитбудинки до прийому постраждалих від голоду дітей, головним чином через відсутність належного харчування. Тому значна частина останніх не була охоплена державною опікою та шукала засобів прожиття «на вулиці».

Так, специфіка південного регіону (рання весна, пізня тепла осінь) давала можливість їм самотужки рятуватися від голодної смерті, виживати у скрутних умовах безпритульності. Жебрацтво, дрібні крадіжки ставали головними засобами існування дітей «на вулиці». Проте жорсткість законів проявлялася і щодо малолітніх правопорушників; їх засуджували навіть за незначні злочини. Так, відповідно до статті 1 указу Президії Верховної Ради СРСР від 4 червня 1947 р. «Про кримінальну відповідальність за розкрадання державного й громадського майна» 15-річного Василя Литвиненка (Сталінська область) за крадіжку декількох кілограмів овочів було засуджено на 7 років виправно-трудових таборів, а 16-літнього Василь Гречка (Запорізька область) за десяток взуттєвих шкіряних заготовок -- до 10 років(!). Цим самим суспільство ще більше криміналізувалося, збільшуючи кількість молодих громадян, які пройшли через «тюремні університети».

Інколи сигнали про «перегини на місцях» доходили до верхів, і проведені кампанії дещо поліпшували ситуацію. Приміром, через особисте втручання М. Хрущова в березні 1948 р. генеральний прокурор Р. Руденко доповів про перегляд 27 кримінальних справ неповнолітніх (крадіжки зерна, фруктів та овочів, особистих речей), засуджених за указом від 4 червня 1947 р., 18 із них було опротестовано. Непрофесійність керівних і виконавчих кадрів, а також повсюдне використання брутального тиску як засобу вирішення проблеми призводили лише до удаваного та тимчасового спокою. Відмовляючись скрупульозно аналізувати ситуацію з дитячою безпритульністю, а також приховуючи її соціальні наслідки, органи влади прирікали українське суспільство на постійне загострення цієї проблеми.

Можливо, констатувати, що голод двояко вплинув на соціальну ситуацію в Україні. По-перше, він спонукав громадян до прямих аморальних вчинків і злочинних протиправних дій (порушення моральних засад співіснування, крадіжки, спекуляція, зловживання, вбивства тощо), а, подруге, він декласував частину потерпілих (наприклад, через вимушену міграцію, безпритульність, зміну місця проживання та роботи), котрі в своєму новому соціальному статусі не були обтяженими існуючими правилами, традиціями й у свій спосіб завойовували право на життя. Саме цим можна пояснити збільшення кількості дезертирів, волоцюг, безпритульних і жебраків, посилення службових злочинів та загальної кри- міналізації суспільства.

Узагальнюючи викладений матеріал, можна виокремити деякі закономірності щодо впливу голоду на зміни в соціальній і психофізіологічній природі людини.

У другій половині 1940-х рр. серед сільського населення України були ще живі свідки страхіть голодомору 1932-1933 рр. Ті, хто сам пережив його, в процесі сімейного виховання передавали свої спомини нащадкам. Знання про недавній голодомор на свідомому чи підсвідомому рівні впливало на щоденну поведінку людей. Це відображалося, наприклад, у культивуванні хліба як основної їжі, а також у скромності повсякденного побуту, економії в харчуванні, спробах заощадити продукти на випадок повторення голоду.

Якби прийдешні посухи та неврожаї сталися в інших зернових районах СРСР, котрі ще не потерпали від голоду, то сприймалися б місцевими жителями, хоча й з тривогою, але швидше як тимчасовий природній чинник. Ці ж природні провісники в Україні сприймалися по-іншому: вони пробуджували відчуття близької біди, соціальної катастрофи і смерті.