Партійно-державна номенклатура повоєнної України

Поряд зі змістом впроваджуваної політики кадрове питання є важливим для правильного утілення державної політики. Саме партійні і державні функціонери на місцях мають забезпечувати реалізацію директив, постанов, наказів центрального керівництва, мають обходити недоліки і піднімати населення на виконання поставлених завдань. Чільні представники КП(б)У на місцях були репрезентантами центральної влади, її обличчям. Від здібностей керівника керувати заводом, фабрикою, підприємством, містом, селом, районом, областю залежало ставлення населення до влади у цілому.

Втрати у роки війни багатьох досвідчених функціонерів обумовили заповнення деяких посад людьми з низьким освітнім та/або культурним рівнем. По закінченні війни кадрова проблема далася взнаки. Нова генерація, що приходила до влади, не завжди мала достатній досвід та політико-теоретичну підготовку. Остання обставина була особливо важливою з огляду на актуалізацію політичного суперництва капіталістичної і соціалістичної систем, а отже, перетворення питання дієвості адміністративного апарату на важливе знаряддя боротьби.

Однією з найважливіших проблем для республіки було кадрове забезпечення відновлених партійних, державних і господарських органів. Укомплектованість штатів номенклатурних посад певний час по війні залишалася проблемою. Зокрема, на 1 січня 1946 р. посади керівних працівників номенклатури ЦК КП(б)У були заповнені на 96 %, апарат ЦК - лише на 88 %. Майже аналогічні показники були на рівні номенклатури посад обкомів - по керівним працівникам радянських, партійних і господарських органів цей показник становив 95,8 %, тоді як апарати обкомів були укомплектовані лише на 90,8 %²³². На 1 січня 1952 р. номенклатура посад ЦК КП(б)У по областям України була заповнена на 98,3 %.

Для підвищення рівня партійної освіти радянської, партійної, господарської номенклатури та інтелігенції по закінченні війни було створено 21 вечірній університет марксизму-ленінізму, у яких станом на сер. 1946 р. навчалося 4443 особи. У Білій Церкві, Умані та Ізмаїлі такі університети були реорганізовані у лекторії і районні партійні школи, оскільки існував брак кваліфікованих викладачів²³³. Чимало осіб займалися «самостійним» вивченням праць класиків марксизму-ленінізму, творів Й. Сталіна, що подекуди перетворювало таке «навчання» на формальність, статистичну необхідність.

2 серпня 1946 року ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про підготовку і перепідготовку керівних партійних і радянських працівників», якою визнавав зазначений у назві процес «незадовільним». Серед причин низької ефективності закладів політичної освіти були названі гонитва за кількістю, яка оберталася падінням якості, непринциповістю у питанні відбору осіб до партійних шкіл, перевантаженістю планів, що перешкоджало слухачам самостійно вивчати «марксистсько-ленінську теорію» .

Для упорядкування системи підготовки керівних кадрів ЦК ВКП(б) створював Вищі партійні школи, Академію суспільних наук, республіканські, крайові та обласні партійні школи. В Україні такі навчальні заклади відкрились у Києві, Одесі, Львові, Дніпропетровську, Харкові, Сталіно. Уніфіковувались навчальні плани та критерії відбору до цих закладів освіти. У Києві було створено Республіканську партійну школу при ЦК КП(б)У.

Головними навчальними дисциплінами у цих школах були історія Комуністичної партії, політична економія і марксистсько-ленінська філософія. Слухачі ВПШ отримували диплом про вищу освіту, а республіканські та крайові партійні школи видавали дипломи про освіту на рівні учительських інститутів.

Влітку 1948 р. відбувся перший випуск слухачів партійних шкіл. ВПШ при ЦК КП(б)У закінчили 627 осіб. Офіційні дані свідчать про високу успішність слухачів партійних шкіл. Так, 84 % випускників української республіканської партійної школи мали відмінні і добрі оцінки, 114 отримали дипломи з відзнакою . На кінець 1952 р. з 14866 посад номенклатури ЦК КПУ кожен п'ятий був випускником Вищої партійної школи, Академії суспільних наук, республіканських або обласних партійних шкіл, тоді як у середовищі номенклатури обкомів КП(б)У лише 6% осіб мали за плечима партійно-політичну освіту.

Очевидно, не досить популярним було читання художньої літератури в середовищі районного партійного керівництва. У характеристиці першого секретаря Ситковецького райкому партії Вінницької області Павла Козиря у 1948 р. серед позитивних рис свого підлеглого перший секретар обкому Стахурський називав «читання художньої літератури», зокрема «Молодої гвардії» О. Фадєєва, низки оповідань і повістей В. Короленка. Як припускає український дослідник Роман Подкур, П. Козир був одним з небагатьох секретарів райкомів Вінницької області, котрі читали художню літературу²³⁶. Можна не сумніватись у тому, що районні і обласні номенклатурники були так чи інакше обізнані з працями класиків марксизму-ленінізму, Й. Сталіна (після війни їх праці перевидавалися великими тиражами).

Про пріоритет політичної освіти над усебічною професіональною свідчить постанова Політбюро ЦК КП(б)У від 4 березня 1952 р. «Про заходи з усунення недоліків у роботі Міністерства іноземних справ УРСР». Відзначаючи певну неорганізованість, відсутність самовідданості співробітників, недостатню роботу з підготовки кадрів тощо, особливої критики міністерство зазнало через рівень освіченості його співробітників. Хоча обов'язкові курси іноземних мов було введено тут ще 1945 р., «до цього часу переважна більшість працівників не володіє жодною іноземною мовою». Як приклад наводилися досвідчені Стаднік, Щербатюк, Шавлак, які за 7 років дипломатичної роботи не вивчили жодної іноземної мови .

Торкаючись інших освітньо-професійних показників будемо спиратися на статистичні звіти про склад номенклатури ЦК КПУ на 1 січня кожного року. За 1947-1952 рр. на 2% збільшилась кількість осіб з вищою освітою, складаючи на 1 січня 1953 р. 30%. Одночасно на 6% (до 43%) зменшилась кількість чиновників з незакінченою середньою, середньою або середньою спеціальною освітою. Більше ніж удвічі (до 5%) упав показник кількості функціонерів з початковою освітою. Щодо професій, представники яких найчастіше поповнювали партійну еліту УРСР, то даний звіт був недосконалим, проте він демонструє стабільне поповнення номенклатури ЦК інженерами (бл. 10%), випускників педагогічних внз або університетів (бл.7%), незначне збільшення кооптації до республіканської партійної еліти агрономів та інших фахівців з сільського господарства (майже до 5%). Близько 1-1,5% осіб змінили економічний, юридичний чи медичний фах на партійну діяльність. За даний період середній вік партійної номенклатури ЦК впав з 41 до 40 року, а кількість жінок зросла удвічі до 744 осіб²³⁸. За національним складом домінували українці.

Неоднозначні процеси відбувалися у середовищі номенклатури обласних комітетів КП(б)У. За логікою речей, нормалізація життя мала би сприяти притоку в це середовище людей з кращими якостями і показниками, покращенням загального рівня. Проте статистика свідчить про зворотне. З 1947 по 1952 рік кількість осіб з вищою (неповною або незакінченою вищою освітою) не лише не зросла, а навіть зменшилась на 1,5% - до 27%. Майже на 20% (до 39%) упав показник людей з середньою (неповною середньою або середньою спеціальною освітою). Одночасно на 3% збільшилась кількість осіб з початковою освітою. Безумовно, бл.48 тисяч посад цієї категорії складно заповнити високоосвіченими чиновниками. В основному це були звільнені в запас військовослужбовці - 74% функціонерів цього рівня мали один і більше орден або медаль. За національністю домінували українці - 73%, жінки складали лише 12% .

Тобто спостерігалось покращення якості партійної еліти. Певне домінування інженерів та фахівців з сільського господарства, на нашу думку, можна пояснити тим, що саме до цих галузей у повоєнній Україні була прикута найбільша увага. Відповідно, саме тут можна було проявити себе, свої здібності, всупереч господарській руїні виконуючи силові плани Москви або Києва. На думку російського дослідника М. Романовського, «Загальне відставання владної еліти від рівня освіти у країні, не кажучи вже від очікувань суспільства, було, мабуть, самою наочною характеристикою групи, яка служила Сталіну і якій судилося стати його колективним спадкоємцем» .

Спираючись на аналіз основних статистичних даних професійно- освітньо-віковий портрет секретаря обкому КП(б)У станом на 1 червня 1946 р. виглядав наступним чином: це українець (72% осіб зі 123 секретарів обкому), здебільшого з вищою (52%) або незакінченою вищою чи середньою освітою (39%), який має в основному 5-10-річний стаж партійної роботи (56%), або ж понад 10 років (29%)²⁴¹. Порівняно з довоєнним періодом спостерігалася тенденція до збільшення осіб з вищою освітою та стажем партійної роботи.

Дещо відрізнялась аналогічна характеристика голови облвиконкому: як правило він був українцем (88 % з 25 осіб), переважно з середньою або незакінченою середньою освітою (56%), рідше з вищою чи незакінченою вищою (44%), досвід роботи якого складав понад 10 років (44 %), або ж від 5 до 10 років (40%). Порівняно з довоєнним періодом збільшилась кількість людей з вищою освітою .

Станом на 1 листопада 1948 р. досить схожим був портрет І-го секретаря міськкому і райкому: майже виключно особа чоловічої статі (з 893 осіб було лише 4 жінки або 0,45%), українець (74 %), має 41-45 років (45,5%), середню освіту (45%), вступив до партії у 1930-1940-х рр. (51,6%) або раніше (45,5%). Більшість перших секретарів мала значний досвід партійної роботи: від 2 до 5-ти років (40%) або від 5 і більше (45%). На посаді секретаря райкому працював від 1 до 3-х років (38%), або від 3-х і більше (27%)²⁴³.

Професіоналізм та високі моральні якості або ж навпаки, їх відсутність, досить часто визначають кар'єрний шлях чиновника. Не відкидаючи суб'єктивні фактори, що впливають на долю високопосадовця (особиста симпатія чи антипатія з боку вищого керівництва, родинні стосунки тощо), зазначимо, що саме ділові якості визначають стан справ керівника на визначеній ділянці роботи, а отже, сприяють його підвищенню або спричиняють звільнення, тобто є об'єктивними показниками професійних здібностей.

Опосередковано про культурно-професійний рівень номенклатури свідчать показники просування угору по кар'єрних сходах, кількість звільнень та їх причини. З січня по листопад 1948 р. із 2705 секретарів міськкомів і райкомів КП(б)У було звільнено 444 (або 16%), тоді як на вищу посаду рекомендовано 79 осіб (бл. 3%), 207 осіб (7,6%) було відправлено на навчання. 56 осіб (2 %) позбулися посади як такі, які «скомпрометували себе», причому такі чиновники були виявлені у всіх областях, окрім Станіславської та Миколаївської. Кількість звільнених як скомпрометованих по областях була різною - від 1 особи у Дніпропетровській, Херсонській, Чернігівській області до 5 у Вінницькій та Тернопільській областях, та 6 осіб у Львівській.

За «порушення соціалістичної законності» за цей час по Україні було звільнено 24 особи (1%). Найбільше - 5 осіб - у Одеській області, по 4 - у Сумській та Тернопільській областях²⁴⁴. Не будемо абсолютизувати дані радянської статистики з її недосконалістю критеріїв обліку та схильністю до «покращення показників». Отже, з негативним формулюванням «скомпрометували себе» або «за порушення соціалістичної законності» разом було звільнено 80 осіб з 2705 (або 3%). Проте, на нашу думку, це були особи, які здійснили відверто антипартійні або аморальні учинки, тоді як насправді цей показник був дещо вищим. Принаймні, до таких висновків підштовхує аналіз листів трудящих. Частину партфункціонерів керівної ланки переміщали на інші посади, на аналогічні посади в сусідніх областях чи районах, а таке звільнення кваліфікувалося як «переміщення для укріплення відстаючих ділянок роботи», «переміщені для укомплектування новостворених посад» тощо.

Робота з підбору кадрів залишалася складною і на початку 1950 р. Як зазначалося у рішеннях пленуму Сумського обкому КП(б)У від 2829 квітня 1950 р. міськкоми і обком у кадровій політиці іноді проявляли зайву поспішність, не вивчаючи у достатній мірі «політичні і ділові» якості кандидатів на отримання посади, призначаючи на керівну роботу людей, які не справлялися з обов'язками раніше або скомпрометували себе. Тому не дивно, що існував великий відсоток звільнень. Наприклад, за 1949 р. з 257 осіб номенклатури обкому майже кожен п'ятий був звільнений, у т.ч. 96 осіб (або 37%) як такі, які не виправдали себе на роботі²⁴⁵.

У міру віддалення від війни, налагодження дієздатного адміністративного апарату у центрі та на місцях кількість ротацій номенклатури ЦК КП(б)У змінювалась неоднаково. Із загальної кількості 13-15 тисяч посад цієї категорії щороку відбувалося від 16 до 30% ротацій: бл. 25% у 1945 і 1952 рр., бл.17% у 1947 і 1952 рр., бл.30% у 1946 і 1950 рр. З 11-13% до 1825% щороку зросла кількість осіб, які отримували підвищення. Від 10 до 15% кадрів щороку відправляли за спеціальним набором на навчання до республіканських і загальносоюзних партійних шкіл.

Залишилися без змін показники «негативних ротацій». Так, кожен четвертий-п'ятий чиновник номенклатури ЦК КП(б)У звільнявся як такий, що «не справився з роботою», кожен десятий постраждав через власну компрометацію. Від 2-х до 4-х% номенклатурників найвищого республіканського рівня позбувалися посад за «порушення директив вищих органів». Серед інших причин ротацій, згідно офіційної статистики відділів кадрів, слід назвати також проблеми зі здоров'ям або сімейні причини (бл.10%). Високим був показник звільнень по графі «з інших причин» (бл.10-17%), справжній зміст якої був прихованим.

Інформаційна сфера Радянського Союзу, особливо доби сталінщини, була жорстко контрольованою. Періодичні видання та література підлягали цензурі. На фоні досить широкої присутності на сторінках періодичної преси влади (як інституції так і промов, виступів керівників) особистісно- побутовий вимір влади залишався загадкою. Громадяни не знали про смаки, звички, уподобання, здібності чи захоплення вищого керівництва, часто навіть склад сім'ї. Нестача (відсутність) інформації про повсякденне життя «лідерів у Москві чи Києві» не ставала причиною появи чуток, пліток, міфів чи анекдотів про них - це загрожувало обвинуваченнями у розповсюдженні «антирадянських висловлювань» з відповідними наслідками. Лідери країни та республіки поставали сміливими, справедливими, відданими справі «Леніна-Сталіна» борцями за світле майбутнє.

Дещо інакше ситуація складалася з номенклатурою обласного чи районного рівня. Інформації про побутовий бік їхнього життя було більше, адже, по-перше, службові обов'язки вони здійснювали у безпосередньому контакті з більшою кількістю підлеглих. По-друге, інформаційний простір області/району або міста/містечка характеризується швидким і широким обміном новинами. На місцях чиновники перебували «на виду», де приховати якусь очевидну річ було складно.

Манери поведінки керівників вищої ланки були традиційними для їх середовища. У силу виконання службових обов'язків партійне та державне керівництво підприємств, установ, вищих органів влади на місцях майже щодня перебувало в контакті з вищим керівництвом та підлеглими. Регулярно стикаючись із директивами, законами і розпорядженнями, вони були змушені демонструвати активність при їх виконанні. Добре знаючи долю незгодних і відчуваючи матеріальні переваги службового становища, політична поведінка більшості представників влади цього рівня була показовою і лояльною до режиму.

Значні втрати в ході війни досвідчених, сміливих й ініціативних кадрів та неможливість заповнити вакансії на відповідальних посадах достойними людьми призводили до заміщення окремих керівних місць людьми без належної кваліфікації та низькими моральними якостями. Це мало негативний вплив на функціонування органів влади та морально- психологічну атмосферу в регіоні. До центральних органів партії надходило чимало скарг на хабарництво, непотизм, пияцтво, «морально- побутовий розклад» та волюнтаристичний стиль керівництва на місцях. Така поведінка ставала надбанням громадськості. Хоча про неї не повідомляли ЗМІ, населення знало про це. Викликані здебільшого особистими причинами, ці огріхи, однак, накладали негативний відбиток на позитивний, у цілому, імідж влади та партії.

Подібні негативні явища не були чимось винятковим у тогочасному повсякденні. Вони були складовою єдиного процесу корозії влади, яка пронизувала окремі ланки керівництва на місцях.

Тенденції до поширення подібних манер досить часто йшли „з гори». У січні 1947 р. м.Нікополь відвідав міністр будівництва підприємств важкої індустрії СРСР. Під час перебування у одному з цехів тресту «Нікопольбуд» до нього звернувся робітник тресту Д. Гриньов, який просив у міністра надати йому матеріальну допомогу. За свідченням очевидців, відповідь міністра звучала так: «Коли робив дітей, то мене не запитував, а коли потрібно годувати, то звертаєшся до мене. Вмів робити, вмій і годувати»²⁴⁶. Обізнаність Кремля з такими висловлюваннями міністра не завадили йому займати міністерські посади до 1956 року.

На західноукраїнських землях коріння негативних проявів полягало в особливості кадрової політики, здійснюваної тут. Короткочасна довоєнна радянізація краю насильницькими методами не викликала симпатії місцевого населення. Визволення Західної України від загарбників поставило перед правлячою партією кадрову проблему: населення вперто ігнорувало «нові органи влади». Кооптовані до системи місцеві функціонери проявляли невисоку старанність.

Наприклад, у листопаді 1947 р. відвідування партійних шкіл для підвищення освітнього і теоретичного рівня комуністами Львівської області становило 40-60%, зокрема, у Щирицькому районі з 22 осіб школу відвідували 9-10, у Куликівському - 18-20 із 35 осіб, тоді як по республіці цей показник становив 92,7%²⁴⁷. Силові спроби насадити радянський режим наштовхувалися на опір. Збільшення кількості місцевих кадрів у Комуністичній партії спостерігалось тут з кін. 1940-х рр. Украй низькою була кількість жінок на керівних посадах партійних органів.

Зважаючи на нестачу управлінців і політичну недовіру до місцевих фахівців, на захід республіки направлялися чиновники зі сходу України і всього СРСР. Вони мали стати опорою центральної влади та взірцем для наслідування з боку місцевих. Так, на серпень 1949 р. із загальної кількості 8364 посад номенклатури обкомів КП(б)У в західних областях України з місцевого населення працювало лише 1224 особи (або 14,6%). Хоча серед прибулих з інших регіонів СРСР та сходу України були фахівці, які сприяли відбудові краю, необізнаність з місцевими умовами і незнання мови викликали певні ускладнення у стосунках з корінними жителями.

Працівники партапарату областей підштовхувалися до підлабузницької поведінки. «Потрібно виховувати апарат так, щоб заходячи до завідуючого за одним лише викликом [він] вже тремтів», - повчав у липні 1948 р. завідуючих відділами призначений другим секретарем Закарпатського обкому КП(б)У Пінчук. - «Я коли був рядовим членом і мене викликали в обком, то стаючи на першу сходинку східців вже тремтіли в мене ноги»²⁴⁸. Впровадження таких вимог до підлеглих мало наслідком відповідний спосіб їх поводження і характер взаємовідносин. Як характеризував у листі до Й.Сталіна звичаї у Закарпатському обкомі його співробітник Захаров, «в апараті запанувала боязнь обмінюватися думками і про що не будь говорити. Бо підлабузники і „кляузники” все це передавали вислужуючись, після чого влаштовувалися гоніння і виживання непокірних людей»²⁴⁹. Результатом подібних повчань і запровадження традицій стали зневажання принциповості, консерватизм і пасивність чиновників.

Як скаржились секретарю ЦК ВКП(б) А. Жданову працівники Чернівецького облвиконкому, голова останнього А. Колінов вчив своїх підлеглих такому правилу: «Якщо хочете благополуччя собі, то робіть так - якщо вас критикують, то ви говоріть, що вас підміняють і не дають розвернутись, якщо ж Облвиконком за щось хвалять, добийтесь всіма силами довести, що це наша робота. Цим, запевняю вас, що завжди будете живі і здорові»²⁵⁰. Таке виховання підлеглих проходило безкарно для «законодавців стилю» в особі секретарів обкомів, райкомів, керівників інших установ та підприємств. Перевірки щодо стану дисципліни, якщо й проводилися, то здебільшого не підтверджували факти «волюнтаризму» або «антипартійного стилю керівництва» в роботі адміністрацій або ж обмежувалися «пропозиціями» щодо окремих недоліків. Така поведінка вищого керівництва ставала взірцем для управлінців середньої ланки та районних, сільських начальників.

Грубість і нетактовність зустрічалася не лише у відносинах керівних і відповідальних працівників апарату ЦК з підлеглими по відділу, сектору тощо, але і щодо допоміжних служб. Про це 15 грудня 1946 р. скаржився заступнику керуючого справами ЦК КП(б)У Л. Морозову начальник побутової групи А. Беленко. Він звертав увагу керівництва на той факт, що за останній час збільшилася кількість заяв відповідальних і керівних працівників апарату на отримання матеріальної допомоги (одяг, взуття тощо). Отримавши відмову з причин об'єктивного характеру (відсутність матеріалу або безпідставна вимога отримати товари понад норму), останні намагалися тиснути на працівників побутової групи, удаючись до грубощів і образ на адресу останніх²⁵¹.

Нетактовність щодо підлеглих простежувалася і на обласному рівні. У 1946 р. зав. особливим сектором Київського обкому КП(б)У Р. Фоміна вимагала у підлеглих, аби з нею розмовляли стоячи. Вона ж робила і зауваження щодо блузок і косинок інструкторці обкому Доценко, закидала «невірний» спосіб показування посвідчення при виході з будівлі обкому²⁵². Як свідчать секретні інформаційні зведення для ЦК ВКП(б), украй некультурно поводив себе на обласному пленумі у грудні 1949 р. перший секретар Херсонського обкому КП(б)У. Згідно стенограми, він висловив 38 реплік на адресу 8 учасників дискусії . Некоректні репліки на адресу доповідачів на різних зібраннях і засіданнях допускав у березні 1950 р. секретар Запорізького обкому КП(б)У.

Таким чином, закінчення війни поставило перед партійним керівництвом України завдання укомплектувати органи партійної влади у центрі та на місцях достойними людьми. Освітній рівень партійної номенклатури був невисоким, проте на загальному фоні «кадрового голоду» показники досить непогані. Партійна номенклатура ЦК КПУ мала у своєму середовищі людей як з початковою, так і вищою освітою. Особи з початковою або середньою освітою повільно витіснялися функціонерами з вищою освітою. Підвищити свій партійно-освітній рівень номенклатура могла у Вищій партійній школі, вечірніх університетах марксизму- ленінізму при міськкомах партії, курсах тощо, проте це була вузькоспеціальна освіта, де давали переважно політичні знання, а не розширювали і поглиблювали загальноосвітній кругозір, не формували практичні навички управління соціальними інституціями.

Втрати у ході війни освічених і культурних людей призводили до заповнення відповідальних посад людьми недостойними, невисоких морально-ділових якостей. Культурний рівень багатьох партійних функціонерів залишався невисоким. Повоєнні труднощі та прагнення отримати першорядні матеріальні блага спонукали людей, які мали владу, на аморальні учинки, грубощі у поводженні з підлеглими тощо. Якщо формально освітній рівень можна було покращити і він формально поліпшувався за допомогою партійних шкіл, то рівень культури зростав повільно.

2. Повоєнна влада Радянської України в оцінці громадян

Переможне закінчення Другої світової війни підняло авторитет радянської форми правління, представників центральної і місцевої влади. Неймовірно зросла популярність Й. Сталіна, адже перемога неодмінно пов'язувалась з його іменем. Громадяни з оптимізмом дивились у майбутнє, бо найскладніші випробування, як здавалося багатьом, були позаду. Перемога у війні підтверджувала тезу про «прогресивність соціалістичного ладу» і його перевагу над капіталістичним. Тобто реформи політичного устрою були недоцільні, система продовжувала функціонувати на тих самих засадах.

Країна перебувала в руїні й потрібна була злагоджена, копітка праця з відбудови народно-господарського комплексу. Громадяни небезпідставно сподівалися на всебічну допомогу влади, адже сформований у роки війни духовний моноліт «влада - народ» наперед визначав віру в самовіддачу всіх без винятку. В амбівалентній суспільній свідомості гору брали позитивні тенденції.

Існували латентні сподівання на якісно нове ставлення представників влади до своїх співвітчизників. Водночас, ні центральна, ні республіканська влада не змінювали пріоритетів у розбудові держави - першочерговий розвиток виробництва групи «А» і залишковий принцип підтримки групи «Б». Спекулюючи на народному ентузіазмі, компартійно- радянському керівництву певний час вдавалося мати високі темпи відбудови, проте непродумана внутрішня політика уповільнила цей процес. У міру віддалення від війни трудовий героїзм видихався.

Історіографія даної проблеми має обмежене коло праць. Слід погодитися з думкою російської дослідниці Є. Зубкової, що «донедавна існувала стійка історіографічна традиція, що віддавала пріоритет історико-політологічним дослідженням. У цих працях радянська історія була представлена головним чином як результат ізольованих дій „верхів”, тоді як умонастрої та особливості сприйняття пересічних громадян залишались в основному надбанням щоденникових спостережень, дорожніх записок і мемуарів» . Сучасні дослідники переглядають усталені стереотипи про беззастережну підтримку влади громадянами. Спробуємо розглянути оцінку населенням України діяльності державної та партійної влади й окремих її представників у період пізнього сталінізму в загальному вигляді.

Одним з перших масштабних кроків державної влади у СРСР стало проведення виборів до законодавчих органів. Проведені на початку 1946 р., на початку і наприкінці 1947 р. виборчі кампанії до верховних рад та органів місцевого самоуправління були логічними з огляду на їх показово-пропагандистський ефект - у повоєнній Європі вони стали першими. Однак вибори були зайвими з огляду на їх справжній зміст - безальтернативні та псевдодемократичні.

Вибори дозволяли громадянину ототожнити себе із владою, відчути свій реальний вплив на керівництво країни. Включення людей у безпосереднє життя країни, «дотик до влади», відчуття належності до цієї сакральної сфери, а також тісні контакти із чиновниками, причетність до прийняття рішень суттєво змінювало ставлення людини до влади, її поведінку і висловлювання. «У нас влада обирається безпосередньо нами, ми нашим колективом можемо висунути в кандидати до Верховної Ради випробуваного товариша, який показав себе в боях і праці, відданого нашій батьківщині», - гордилась робітниця Чернігівського цегельного заводу Є. Шуба.

Ажіотаж, заполітизованість та залишки повоєнного емоційного піднесення населення, надії на покращення життя викликали непідробні почуття захоплення заходами радянської влади. Останній вдалося створити відчуття єдності керівництва держави з народом, урочистого піднесення. «Багато радісних подій було в моєму житті, але день 9 лютого я ніколи не забуду. - Висловлювався стахановець заводу «Транссигнал» Свєшніков. - Я йшов на вибори з своїми друзями, товаришами по роботі як на велике свято»²⁵⁵.

Як свідчили доповідні записки про політичний настрій населення республіки, мешканці України з активністю включились у виборчий процес. Задовго до дня виборів проводилися галасливі агітаційні кампанії, в ході яких агітатори та довірені особи кандидатів роз'яснювали виборче законодавство, звеличували радянський устрій і підкреслювали його прогресивність, знайомили електорат з біографіями кандидатів, всіляко таврували недемократичність виборів у капіталістичних країнах. Як доповідав 29 листопада 1945 р. нарком державної безпеки УРСР С. Савченко першому секретарю ЦК КП(б)У М. Хрущову, «переважна більшість міст і сіл України вибори до Верховної Ради СРСР зустрічають з великим патріотичним підйомом»²⁵⁶. Політичний порив мас виливався у висловлення безмежної довіри кандидатам у депутати, серед яких були керівники радянської держави, відомі полководці, громадські діячі.

Важливе значення мало проведення перших повоєнних виборів на початку 1946 року, не відкладаючи їх на пізніший термін. «Зараз на Заході навмисно затягують вибори, наш же уряд навпаки, цілком чітко і ясно оголосив про вибори, вони відбудуться в точно визначений термін і безумовно, будуть самими демократичними», - заявляв інженер

Харківського заводу №75 Комаровський²⁵⁷. Проведення виборів сприймалося як відданість ідеї демократії, свідченням єдності влади і народу. Природною відповіддю трудівників було взяття підвищених зобов'язань по виробітку трудоднів та перевиконання планів.

Поряд з традиційно схвальними відгуками та активністю траплялася і реалістична оцінка або критичне ставлення до голосування. Як це не дивно, громадяни старшого покоління порівнювали виборчий процес з дореволюційними аналогами і порівняння було не на користь радянської влади. Все ж, громадяни досить відповідально поставилися до виборів і проявили високу активність. 99% показник явки і майже така ж підтримка «блоку комуністів і позапартійних», навіть попри факти фальсифікацій, були дуже високими показниками.

Зростання у роки війни політичної свідомості, що певний час по війні давалося взнаки, призвело до непередбачуваних випадків для влади. Так, на передвиборчих зібраннях для висунення кандидатів до місцевих рад депутатів трудящих траплялися відхилення рекомендованої владою особи: тут вибір достойних був обмеженим, а кандидати краще знайомі виборцям. Зокрема, у Сватівському районі Ворошиловградської області пропонована компартією кандидатура Н. Цимбалової при обговоренні була відхилена під приводом колаборації у роки війни²⁵⁸. Два випадки відхилення «рекомендованих» кандидатур трапилося у Ново-Псковському районі тієї ж області. У Київській області було забалотовано 18 пропонованих владою кандидатів. Частково у цьому винні були вони самі. Зокрема, киянин Сушенко отримав відмову за прогули без поважних причин, а Ф. Возний з'явився на зібрання у нетверезому стані (Білоцерківський район)²⁵⁹. У Запорізькій області у 10 районах відхилено 16 «рекомендованих» кандидатур з причин «політичної недовіри» до їх ділових якостей. Втрата у роки війни освічених та досвідчених управлінців призвела до заповнення відповідальних посад людьми без належних здібностей та низьким моральним рівнем. Вибору не було - параліч управління або кадровий підбір на основі реалій. Окрім причин суб'єктивного характеру (поява на зібранні у нетверезому стані, обвинувачення у колабораціонізмі тощо), ці факти свідчать про високу вимогливість до представників влади, вірою у важливу місію народних обранців.

Подолання повоєнної руїни народного господарства потребувало самовідданої праці громадян, які активно включилися у відбудовчий процес. Факти свідчать, що норми виробітку перевиконувалися на 100 і більше відсотків. Водночас, масштаби руйнувань не дозволяли сподіватися на швидкий позитивний ефект - потрібен був час і чіткий (людиноцентриський) план відродження економіки, реанімації соціальної сфери. Однак керівництво країни керувалося не лише інтересами людини- трудівника, яка на своїх плечах винесла перемогу.

Після війни завдання компартійно-радянського керівництва полягали у збереженні своєї сфери впливу в Центрально-Східній Європі, позиції активного протистояння зовнішній політиці капіталістичних країн у міру розгортання «холодної війни» та, власне, опануванню контролю над радянським суспільством. Тобто місцеве керівництво було об'єктивно не у змозі забезпечити відбудову господарського комплексу, якщо основна увага центральної влади не була спрямована на втілення ідеї людиноцентризму. Чиновники на місцях були практично безсилі на голому ентузіазмі забезпечити швидку відбудову.

Складалася патова ситуація: трудівники працюють із самовіддачею, але позитивних якісних змін майже не бачать, хоча центральна влада упевнено про них говорить. Оскільки ж марксо-ленінський проект побудови соціалізму апріорі не міг бути підданим сумніву (ба, більше - він підтвердив свою життєздатність під час війни), «непогрішимими» були також Й. Сталін та інші високопосадовці, винуватцем пробуксовування відбудови ставав той чи інший місцевий керівник. Виходило, що він або приховував справжній стан справ на місцях від керівництва, або неуміло керував областю, районом, містом, селом, підприємством тощо. У повоєнній Україні був поширений політичний міф про необізнаність вищого керівництва країни / республіки з реальним становищем у провінції (віра «у доброго царя і поганих бояр»).

Населення щиро вірило в непоінформованість вищого державного і партійного керівництва. Повідомляючи голову Ради міністрів УРСР М. Хрущова про насильство при організації колгоспів у гірських районах Дрогобиччини, селяни цікавилися, «... Чи все і так діється за Вашим приказом і Вашою згодою, чи може Вас представники району обманюють?»²⁶⁰. Дехто Мельніков писав 20 грудня 1946 р. у приймальню Ради міністрів СРСР: «Доводжу до Вашого відома, що у Чернігівській області Української РСР дуже важкі обставини, зважаючи на те, що кліматичні умови були дуже погані - засуха”. Змальовуючи критичний стан господарства і трагедію виживання, він чітко підсумовував: «А [я] знаю, що Вам цього не відомо»²⁶¹. «Чи знає товариш Сталін про продовольчі ускладнення наших колгоспників?» - запитували агітаторів і лекторів мешканці Кіровоградщини в ході зимової виборчої кампанії 1947 р.²⁶². Інженер-електрик Д. Скрипник, що прибув працювати на Калуський калійний комбінат Львівської області, був здивований катастрофічним станом речей і «бездіяльністю» місцевого керівництва. У листі до керівника Комітету партійного контролю при ЦК ВКП(б) М. Шкірятова він висловлював здогадку, що «враховуючи прикордонне розташування нашої області, можна лише припустити, що Москві нічого не відомо про реальну [sic] обстановку на місцях, бо у протилежному випадку мали б прийняти рішучі кроки і „хірургічне” втручання, щоб завчасно підготовленим, продуманим, раптовим і сильним ударом розгромити остаточно це націоналістичне підпілля»²⁶³. Для контролю за діями начальства колгоспник с.Колесники, Ніжинського району Чернігівської області, А. Давиденко пропонував Й. Сталіну ввести посаду таємного уповноваженого: «потрібен з Вашого середовища чоловік, який би перевіряв таємно колгоспні справи і повідомляв Вас»²⁶⁴. Можна продовжувати наводити приклади подібної невіри щодо обізнаності влади, проте наведених фактів достатньо, аби говорити про їх широке поширення. Відкриття раніше засекречених документів засвідчує, що державне і партійне керівництво СРСР і УРСР було обізнане з реальною ситуацією на місцях²⁶⁵.

Міф про «доброго царя і поганих бояр» пронизував республіку географічно і соціально. Сумніви щодо обізнаності Й. Сталіна з тим, що відбувається, висловлювали інтелігенти, високоосвічені люди. «Дорого б я дав, коли б довідатись: чи знає Сталін, що на Вкраїні вищі школи давно вже переведені на руську мову, що таким чином українська середня школа мусить також зникнути як непотрібна, безперспективна, і що се взагалі нічого спільного з ленінською національною політикою не має, » - писав 5 січня 1947 р. у своєму щоденнику О. Довженко, перебуваючи у Москві²⁶⁶. Невпевненість у належній обізнаності Й. Сталіна висловлював у квітні 1948 р. завідувач Львівським відділом Інституту мистецтвознавства, фольклору і етнографії АН УРСР академік В. Щурат, обурюючись перенесенням Львівського відділення АН УРСР зі Львова до Києва²⁶⁷. Місцеві можновладці ставали головними винуватцями незадовільного становища, які ніби-то гальмували повоєнну відбудову.

Аналіз листів і заяв трудящих, що надходили у ЦК КП(б)У, засвідчує значну кількість скарг, анонімок, доносів тощо на поведінку та дії керівників, секретарів парторганізацій, директорів установ, підприємств, фабрик, заводів та ін. Тобто представники влади власною поведінкою спричиняли критику на свою адресу, причому деякі проступки виправдати не можна. Так, у червні 1946 р. анонімний лист інформував першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова про бюрократію і пияцтво в Стрийському райкомі партії Львівської області. Низький моральний рівень сільських керівників викривав мешканець с.Серафінці, Вороновицького району Вінницької області, інвалід війни Ремлюга, який у жовтні 1946 р., стверджував, що «працювати в колгоспі немає ніякого сенсу тому, що там доводиться працювати на злодіїв і п'яниць»²⁶⁸. Колишній начальник Блізнецовського районного відділу міліції Міністерства внутрішніх справ Харківської області Работа звинувачував секретаря райкому партії Г. Турбая в антипартійності, утисках критики, підлабузництві тощо. «Ми не знаємо голів [колгоспів], які б не були п'яницями та злодіями», - писали в липні 1949 р. жителі Білогорського району Кам'янець-Подільської області першому заступнику Г олови Ради міністрів СРСР Л. Берія. У скарзі голові президії Верховної ради СРСР М. Шверніку свавільний метод керівництва, безпідставні звільнення, спекуляція і розбазарювання майна МТС закидалися директору Лохвицької МТС Полтавської області Ольшанському. Викликані здебільшого суб'єктивними причинами, ці аморальні вчинки та проступки, однак, накладали негативний відбиток на позитивний імідж виконавчої влади та Комуністичної партії. Скарги з проханням розібратися, навести порядок і покарати винних писалися на чиновників різних рангів та галузей діяльності, випромінюючи щиру надію на позитивні наслідки свого звернення.

На основі таких скарг і звернень громадян можна частково скласти оцінку діяльності влади. Дотримуючись вимоги Й. Сталіна - «Чуйність до запитів мас, ще раз чуйність і ще раз чуйність», партійні та державні органи приділяли значну увагу зверненням громадян. Як свідчить ревізія фінансово-господарської діяльності, обліку, звітності і грошових документів в Управлінні справами ЦК КП(б)У, розгляду ним листів і скарг, у 1946 р. у секретаріат ЦК КП(б)У надійшло 49 129 листів і заяв (у т.ч. 47931 від населення і 1198 з ЦК ВКП(б) та інших організацій), що майже у 1,5 рази більше, аніж у попередньому році. Прикметно, що майже двократне збільшення надходжень листів (до 4-5 тис. щомісяця) припадало на другу половину 1946 р., тобто напередодні голоду, коли посилились заходи з викачування хліба з селян. Найчастіше зверталися члени сімей військовослужбовців та інваліди війни. Одноосібним «носієм справедливості» в Україні вважався М. Хрущов - йому адресувалося майже 73% усіх звернень.

Змістовий аналіз свідчить про домінування листів з викладом проблем матеріально-побутового характеру, їх кількісне збільшення у 1946 р. майже на 50%. Так, кількість прохань надати житлову площу зросли на 60% (до 8764), на 80% (до 8538) зросла кількість прохачів надати матеріальну допомогу. Майже у 4 рази (до 3675) частіше люди просили посприяти у працевлаштуванні. На 90% зросла кількість листів «компрометуючого характеру» на тих чи інших осіб, проте їх кількість у загальному вимірі - 2992 - становила лише 6%.

Як свідчить практика, близько половини таких звернень розглядалась у ЦК КП(б)У, решта - переправлялись у обласні та районні радянські й господарські установи. Таким чином одразу досягалось дві мети: по-перше, відповідальність за їх розгляд покладалась на місцеву владу. По-друге, так місцевим владоможцям де-факто дозволялось провчити деяких скаржників і відбити в них звичку шукати справедливості. Як заявляв у грудні 1946 р. колгоспник Велико-Тепловського району Ворошиловоградської області К. Петров, « [...] Можна було б поскаржитись у Київ чи Москву, але наша скарга не дійде до вищих органів, а потім не знайдеш собі місця, місцеве начальство зживе зі світу»²⁶⁹. «Ти думав, що тов. Хрущов приїде розбирати твою заяву. Куди б ти не писав, до нас пришлють і ми будемо розбирати», - запевняв перший секретар Тарутинського райкому КП(б)У Ізмаїльської області Козлов свого підлеглого, завідувача відділу пропаганди і агітації Ю. Ніщету, який написав 6 скарг на керівника . Центральна влада залишалась арбітром у суперечках місцевих чиновників і населення.

У регіональному вимірі зміст скарг також торкався переважно матеріально-побутової сфери, де становище було важким. Так, у 1948 році в Чернігівський обком КП(б)У надійшло 3468 скарг і заяв. Станом на 10 січня 1949 р. було розглянуто 94 % з них. Найбільше невирішених скарг (36) перебували на обліку в сільськогосподарському відділі обкому²⁷¹. Ще більше невирішених питань було зафіксовано в підсумковому акті ревізії Ворошиловградського обкому КП(б)У. З 1253 скарг і листів, що надійшли у І кварталі 1952 р., на 1 квітня невирішеними залишались 18%. Недосконала статистика не дає повної уяви про тематичне наповнення цих звернень, проте наявні дані вказують на домінування звернень у відділ важкої промисловості (167), адміністративний (153), сільськогосподарський відділи (89 звернень)²⁷². Природно, що в індустріальному Донбасі найбільше звернень надходила у той відділ, профіль якого домінував у народному господарстві області. У масштабах СРСР, як указує Є. Зубкова, у 1945 р. канцелярією приймальні Верховної ради СРСР було зареєстровано 208,2 тис. листів, тоді як у 1951 р. - 240,7 тис. Тематично передували трудові питання, клопотання військовослужбовців, прохання про відміну адміністративного заслання, матеріально-побутові питання²⁷³. Щороку бл. 3-4 тис. осіб добивались особистого прийому в голови президії Верховної Ради СРСР М. Шверніка²⁷⁴. Порівняно небагато листів торкалися «колгоспного питання». Очевидно, селяни віддавали перевагу зверненням до Ради у справах колгоспів, куди у 1947 р. надійшло понад 40 тис. листів і 126 тис. листів за 1947-1952 рр.²⁷⁵.

Як указує російський дослідник І. Волков, «уявлення про те, що село перших повоєнних років було скуте страхом і мовчало, сильно перебільшене. Село скаржилось, нерідко добиваючись виконання своїх вимог»²⁷⁶. Справедливості шукали не лише селяни. Підтвердження викладених у листах і анонімках фактів у результаті перевірки зустрічаємо не часто, проте воно мало місце. Так, результативним виявилося звернення до секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова з приводу низького наукового рівня і привласнення авторства чужої брошури міністром охорони здоров'я УРСР І. Кононенком, якого у березні 1947 р. було знято з роботи²⁷⁷. Підтвердився анонімний лист зі звинуваченням першого секретаря Знам'янського райкому КП(б)У Кіровоградської області Г. Чернишова у спекуляції житлом²⁷⁸. За результатами розгляду анонімного листа у 1949 р. було знято з роботи голову виконкому Житомирської міської ради депутатів трудящих Лавренова, обвинуваченого у спекуляціях, розкраданні коштів тощо²⁷⁹. Були виявлені факти інтимних стосунків зі своїми студентками директора Нікопольського учительського інституту П. Гаркуши-Омельченка²⁸⁰. Після перевірки скарги позбувся посади завідувач Полтавського обласного відділу культпросвітустанов Н. Нікіфоров, якому інкриміновано адміністрування, грубощі у поводженні з підлеглими, розпивання спиртних напоїв на роботі²⁸¹. Подібні приклади можна наводити далі, проте встановити показник ефективності скарг і звернень неможливо.

Зрештою, навіть «Радянська Україна» у рубриках «Слідами неопублікованих листів» та «Листи наших читачів» повідомляла про недоліки у роботі тих чи інших керівників, очищення влади від недостойних осіб. Головний бухгалтер Чернігівського облсільбудтресту викривав безгосподарність і непрозору фінансову політику свого керівництва, за бездіяльність критикували начальника Республіканського управління транспортного освоєння малих річок, Дніпропетровській раді профспілок закидалися формалізм, поверховість у роботі, критично оцінювалася робота директора Харківського моторемонтного заводу та начальників відділів Харківського тракторного заводу²⁸².

Безумовно, необхідно ураховувати складнощі використання кількості скарг як індикатора оцінки влади. Ми свідомі того, що у даному випадку наявна як пряма, так і обернена пропорційність співвідношення кількості звернень і оцінки діяльності влади. Тобто велика кількість скарг може бути свідченням віри населення у здатність влади дієво реагувати на звернення або ж значним розмахом протиправної поведінки чиновництва чи його бездіяльністю. І навпаки: відсутність скарг не свідчить про задовільний стан справ у провінції, можливо, населення просто не довіряло владі. Судячи з наявної статистики домінували скарги матеріально-побутового характеру, прохання допомогти у працевлаштуванні, що підкреслює важке становище у цій сфері. З іншого боку, наприкінці 1940-х рр. почалася нова хвиля репресій, менша за розмахом. Крім того, населення пам'ятало про терор 1930-х рр., що також стримувало від написання скарг на представників влади.