Легенда про походження запорожців та її східноіранські паралелі

Dnieper region has direct correspondences in the traditional beliefs, customs, and stories of Iranianspeaking peoples for the most part. It could indicate the existing of some substrate phenomena in it.

One of the legends on the origin of the Zaporozhian Sich is very noteworthy in this respect. It was recorded by Yakiv Novytsky, a folklorist, from a descendant of the Zaporozhian Cossacks in the village of Olhinske of the Mariupol District in the Yekaterinoslav Governorate in the late 19th century. According to it, a certain Ruthenian king rendered tribute to his adversary with people in the old days.

He sent them one group after another. They did not return home. Eventually, one group decided not to go to the enemy and settled down in the steppe. All the next groups joined to them every year. Years after, they created a big warrior settlement, able to rebuff enemies' unfriendly acts. These became the first Zaporozhians, a famous army. Their leader was a magician. The second variant about the tribute with people was recorded by pedagogue Havrylo Stryzhevsky in Poltava. Likewise it tells, how the people, sent by the ancient queen to her foe as a contribution, thought that the steppe is a good place for them to stay and settled down there. They began ranch and were increased at the expense of next such groups of the sent men. They began to be called Zaporozhians.

This subject about the coming of exiles, who became the ancestors of one or another people, has ancient Iranian parallels. This is the legend about the foundation of Khwarezm by a group of outlaws, banished by a king. Its earliest variant was preserved in the treatise of al-Muqaddasi, a medieval Arab geographer. Later such a legend appeared in the works by Yaqut, al-Qazwini, and following authors. And these motifs of medieval Khwarezmians came from the extreme antiquity in the reminiscences of their distant descendants - the Uzbeks of Zeravshan and the southern Khwarezm as well as the Muytens (Mitans), an ethnographic group being a part of the Kara-Kalpaks and the Uzbeks. So, historical destinies of ancient Iranian peoples have been reproduced in the Ukrainian historical folklore in the generalized fantastic form.

Key words: legend, Cossacks, Ukrainians, Iranians, typology, folklore.

У справі відновлення етногенезу й етнокультурних зв'язків народів історичний фольклор може слугувати як прямим, так і дотичним джерелом. Серед іншого, важливим свідченням етногенетичної (чи етнокультурної) близькості між етносами виступає спільність сюжетів, мотивів (і їхніх поєднань), образів героїв у фольклорних творах. Це може бути не лише запозиченням унаслідок прямих або ж опосередкованих контактів між народами, але й результатом входження до складу народностей, які формувалися, одних і тих самих етнічних компонентів, які принесли з собою також свої фольклорні сюжети й образи. Тому дуже цікаво, що фольклор Південної Наддніпрянщини здебільшого має прямі відповідності в народній творчості іраномовних народів [9, с. 87-94; 10, с. 13-17; 11, с. 7378, 80-81]. Це вказує на існування в ньому субстратних явищ.

Прикметною з цього погляду є одна із легенд про зародження Запорозької Січі. Записана вона фольклористом Яковом Новицьким 1876 року у селі Ольгінському Маріупольського повіту на Катеринославщині від старого оповідача, який чув її від свого діда-січовика:

«Якийсь-то був руський царь, що стояв під страхом у чужоземця... Це давня давниня... Так ото наш царь тому неприятелеві і платив подать людьми; було, займе, як отару овець, та й жене. Хто, було, піде до неприятеля, то уже не вернеться: поминай як звали. От раз наш царь послав тому супостатові людей самих отбірних. Вийшли вони в степ, посовітувались і кажуть: «Чого ми підемо до проклятого кімлика-мухамеда? На заріз? Єсть між нами ковалі, шевці, ткачі, гончарі, шаповали, єсть знахарі, характерники. Давайте тут жить». Подались вони в ліс, в пущі, повикопували землянки і давай жить.

На другий год опьять найшло людей, на третій опьять, - стало ціле військо. От супостатський царь і пише нашому: «Чом ти, - каже, - людей не женеш?». Наш і одвітує: «Посилаю тобі, - каже, - щороку...» Багато годів минуло відтоді, поперемінялись і царі в землях, а люди все намножаються і намножаються в Дикім степу. Став неприятель докучать ім набігами, і давай вони біля його ворожить. Стіко не пошле війська, вони все і перерубають... Характерники були великі!... Стала ходить чутка, шо живуть десь запорожці - таке військо, шо і не приступиш. Орудовав ними кошовий- характерник» [8, с. 94].

Схожа оповідь про походження запорозьких козаків була зафіксована педагогом Гаврилом Стрижевським у 1870-х роках за межами Вольностей Запорозьких, у Полтаві, та передана фольклористові Петрові Єфименку. Згідно з нею, «була цариця велика», яка «сама царювала». Коли проти цієї правительки виступив «супостат», «богатирь», вона побоялася починати війну та погодилася давати йому данину вояками. Але вислані нею люди по дорозі відмовилися йти до ворога, спинилися й осіли «кошем» серед степів. «Прожили собі год в степу, так - бурлаками діло: де вівцю вкрадуть, де корову счигають». Щороку до них приєднувалися нові гурти надісланих «супостатові» людей, вони пообзаводилися харчами й зброєю. «І стали вони запорожьці» [2, с. 589-590]. Художник і фольклорист Порфирій Мартинович 1886 року чув у Костянтинограді Полтавської губернії від уродженця місцевого села Мартинівка розповідь про те, як «у нашого царя та трошки людей було, а в турка багато». Турок почав вимагати, щоб цар надсилав йому по десять чоловік щомісяця, той був змушений погодитися й сумлінно слав. Одного разу шістнадцятирічний хлопець пішов разом з іншими на чужину замість свого батька. Коли гурт прибув у турецьку землю, хлопець запропонував осісти тут, зробити укріплення та приймати до себе всіх наступних. Він завертав усіх, кого посилав цар, аж поки не назбиралося сорок тисяч. І з них постали запорожці [5, с. 257-259].

Цей сюжет про прибуття в давнину висланців, які стали предками того чи іншого люду, має виразні давньоіранські паралелі. Зокрема, у стародавньому Хорезмі розповідали легенду про первісне заселення й освоєння оази. Найраніший варіант легенди дійшов у передачі арабського географа аль-Мукаддасі (Х століття). «У давнину цар Сходу, - оповідає аль-Мукаддасі, - розгнівався на 400 чоловік зі своєї держави, з наближених слуг (своїх), і велів відвести їх у місце, віддалене від населених пунктів на 100 фарсахів... а таким виявилося місце (де тепер місто) Кас. Коли минув тривалий час, цар послав людей, аби вони повідомили йому про вигнанців. Прийшовши до останніх, посланці побачили, що вони живі, побудували собі курені, ловлять рибу й харчуються нею, мають у своєму розпорядженні велику кількість дров. Коли вони повернулися до царя і повідомили йому про це, він запитав: «Як вони називають м'ясо?». Ті відповіли: «хор» (або «хвар»). Він запитав: «А дрова?». Вони відповіли: «Разм». Він сказав: «Так я затверджую за ними цю місцевість і даю їй назву Хоразм (Хваразм)». Він велів відвести до них 400 дівчат-тюркень, і досі в них лишилася схожість із тюрками» [6, с. 185-186]. Далі така ж легенда фігурувала в працях Якута (ХІІ століття), аль-Казвіні (ХІП-ХІУ століття) [3, с. 296, 302], пізніших авторів. Як вказують науковці, у цій оповіді міститься традиція про змішане походження хорезмійців, про участь в їхньому етногенезі якихось прибульців-банітів [12, с. 75]. Вона є відображенням перших етапів заселення цієї території іранцями [3, с. 304]. етнокультурний іранський фольклор запорізький козак

В узбеків південного Хорезму, що носили в минулому назву сарти й були, за загальним визнанням дослідників, найбільш прямими нащадками давніх хорезмійців, які пізніше зазнали тюркізації, легенда ця дожила до другої половини ХХ століття. В одному з її варіантів цар, який вигнав гурт провинних підданців у віддалений Хорезм, названий конкретніше, ніж у аль-Мукаддасі, - «царем Кияні», тобто представником напівлегендарної династії Кеянідів, яка правила, згідно з давньоіранською епічною традицією (Авеста, «Шах-наме»), у Бактрії, у Балху [15, с. 144; 14, с. 169; 6, с. 253]. Цей цар, володар світу, велів своєму візирові відвести в'язнів у таке місце, звідки був би сорокаденний шлях навсібіч і нічого б у цих місцях не було, щоб вижили ті, хто невинний. Шукав візир таке місце, всюди ходив і зрештою прийшов туди. У той час Дар'я текла південніше Куня-Ургенча, це було в дуже давні часи. І далі, мов у легенді Мукаддасі, розповідається, як люди вижили тут завдяки тому, що ловили рибу в Амудар'ї, й подається народна етимологія назви Хорезм. Інша оповідь про заселення Хорезму біженцями з Ірану, що зайнялися сільським господарством, поступово зміцніли й створили своє царство, та про зміну течії ріки була відома серед узбеків Гурлена й Хазараспа [13, с. 34; 14, с. 83-84, 136-137, 150, 162, 169].

У фрагментах ця ж легенда про вигнанців з півдня, з Ірану, з боку Балху, до яких почував неприязнь тамтешній цар, була також записана фольклористами в узбеків-мітанів середньої долини Зеравшану [15, с. 144; 14, с. 84-86, 94-95, 169]. Обстеження цієї цікавої реліктової етнографічної групи «мітан» - пов'язаних єдністю ранніх етапів етноґенезу каракалпаків-мюйтенів Хорезму й узбеків-мітанів долини Зеравшану - показали, що найдавніше її коріння веде на південь і південний захід [13, с. 26-32, 35; 15, с. 143-145; 14, с. 68-79, 137-138, 152-158, 173-177, 183-184, 237-239]. У фольклорі цих хорезмійських каракалпаків-мюйтенів також вдалося виявити мотив прибульців, змушених залишити місця свого колишнього мешкання через якусь свою провину, проте для цієї групи він, певно, вже не характерний, бо простежується важко [15, с. 145; 14, с. 86-90, 151, 155, 169]. Загалом легенди середньовічних хорезмійців, південнохорезмійських сартів, зеравшанських узбеків-мітанів, хорезмійських каракалпаків-мюйтенів про первісне заселення Хорезму у зв'язку з вигнанням із півдня якимсь царем їхніх предків пов'язані між собою поступовими переходами сюжетів і повинні розглядатися лише в комплексі [15, с. 145; 14, с. 169].

Із сюжетом про походження хорезмійців і мітанів (включаючи й каракалпаків-мюйтенів нижньої Амудар'ї) від прибулих з півдня вигнанців логічно поєднані такі легенди, що сягають давнини, мотивів Авести, як наведена аль-Біруні (ХІ століття) оповідь про заснування першої хорезмійської династії прибульцем із півдня Сіявушем та його сином Кей-Хосровом [1, с. 47], а також перекази мюйтенів, нащадків одних із найдавніших мешканців Хорезмської оази, що в їхньому роду були «царі Балха й Бадахшана». Традиція ця стійко жила протягом багатьох століть серед каракалпаків-мюйтенів, зберігшись аж до другої половини ХХ століття [15, с. 145; 14, с. 102-103, 169-170]. Сіявуш, поширений персонаж у культових уявленнях домусульманського Хорезму, за епічними уявленнями стародавніх іранців, - виходець із династії Кеянідів (син Кей Кауса - Кавай Усана Авести), а Кеяніди, за східноіранською епічною традицією, як згадувалося вище, царювали в Бактрії, у Балху. У зв'язку з цим слід нагадати гіпотези деяких учених, що за напівлегендарними Кайанідами Авести стоять реальні царі, котрі правили в Бактрії за доахеменідського періоду (ІХ-VII століття до н.е.). Існують і інші версії щодо локалізації місця правління Кеянідів, наприклад, у Дранґіані (Сеїстані, точніше, Заболістані) [15, с. 145-146; 14, с. 169-170].

У розглянутому комплексі фольклорних мотивів, представлених як у переказах середньовічних хорезмійців (за аль-Мукаддасі й аль-Біруні), так і у фольклорі сучасних етнографічних груп у складі узбеків і каракалпаків (сарти Хорезму, узбеки-мітани долини Зеравшану, каракалпаки-мюйтени пониззя Амудар'ї), простежується певна історична послідовність. Цар Сходу (а Бактрія стосовно Хорезму - південний схід) чи цар Кияні вигнав гурт своїх підданців у віддалене пустельне місце (Хорезм був вельми віддаленим від хліборобських центрів півдня Центральної Азії й Ірану та відносно малозаселеним у цей період), і вигнанці заснували там державу Хорезм. Сіявуш (Сіяваршана Авести), котрого історико-епічна традиція відносить до династії Кеянідів (можливих царів Бактрії), - теж вигнанець, що становить додаткову лінію аналогій. Він приходить із півдня у ці майже незаселені місця й стає засновником першої хорезмійської династії Сіявушидів, яка царювала в Хорезмі аж до Х століття н.е. [15, с. 146; 14, с. 170-171, 174]. Вітчизняні сходознавці вже проводили паралелі між ним і легендарним ранньослов'янським князем Києм [7, с. 253-255].

Поки що важко сказати, що стоїть за цими історико-фольклорними сюжетами: якісь династійні зв'язки між доахеменідськими Бактрією та Хорезмом чи переселення певної частини людності з Бактрії до Хорезму - що ж стосується самого існування доахеменідської державності у Бактрії (з приєднанням до неї у певні періоди Марґіани й, можливо, Согдіани) та іншого державного об'єднання, так званого «Великого Хорезму», що охоплював територію від Хорезму до Парфії й Ареї (та навіть Дранґіани), то вони нині визнаються багатьма вченими, хоча жваво дискутувалися хронологічні межі, території, стійкість цих об'єднань. Висувалося припущення, що хорезмійці - одна зі східноіранських народностей - входячи до складу держави Кеянідів, мешкали первісно близько до центру цієї держави - у районі згаданої в Авесті «Мору хорійської», а потім - унаслідок якихось політичних ускладнень - переселилися («були вигнані») на північ, у низов'я Амудар'ї, й, асимілювавши місцеве населення, заснували там нову державу - Хорезм, на чолі з династією Сіявушидів, яка доводилася, очевидно, родичами династії Кеянідів, зі складу якої вони, згідно з традицією, й виділилися [15, с. 146-147; 14, с. 171-172; 6, с. 254]. В українців такі оповіді могли з'явитися завдяки скіфському та сармато-аланському субстратові. Зокрема, з хорезмійськими легендами перегукується звістка Діодора Сицилійського (ІІ, 43), що савроматів скіфські царі переселили до ріки Танаїс із Мідії. Згодом ці переселенці зміцніли й спустошили більшу частину Скіфії [4, с. 459].

У міфології й героїчному епосі стародавні народи переживали ще раз свою минулу історію. Учені дійшли висновку, що розглянуті легенди каракалпаків-мюйтенів становлять відображення найдавнішого (перша половина І тисячоліття до н.е., а можливо, й іще ранішого часу) періоду в житті населення пониззя Амудар'ї, пов'язаного з формуванням іраномовної давньохорезмійської народності й оформленням давньохорезмійської державності (сам етнонім «мітан», очевидно, ще давніший за легенди й сягає віддалених часів формування й розселення індоєвропейців). Нащадки стародавніх хорезмійців і сусідніх з ними іраномовних саків і массагетів, зазнавши тюркізації, взяли пізніше, на середньовічному етапі, участь в етногенезі каракалпакського народу [15, с. 147; 14, с. 172-173, 180]. Не слід виключати, що потужний, якщо не домінуючий, іранський елемент був присутнім і в чорних клобуків у Подніпров'ї.

Отже, в українському історичному фольклорі в узагальнено-фантастичній формі знайшли відображення історичні долі стародавніх іранських народностей, і мотиви, що оповідають про це, дійшли з глибини віків у споминах їхніх далеких нащадків - узбеків південного Хорезму та мюйтенів, етнографічної групи у складі каракалпаків і узбеків.