Узагальнюючі праці з українського літописання у вітчизняній історіографії кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Практично не відриваючись від матеріалів 3-го тому "Історії України- Руси", говорить Б. Лепкий про композицію й авторство Київського та Галицько-Волинського літописів. Власні ж міркування висловлюються лише під час спроб розкрити читачеві художню вартість останньої пам'ятки. Насамкінець літературознавець відзначає такі характерні риси давньоукраїнського літописання, як релігійне забарвлення, лояльність до князівської влади, патріотизм, зрозумілий і поетичний спосіб викладу матеріалу.

Окремий розділ 2-ї книги присвячений історіописанню Великого князівства Литовського. Б. Лепкий підтримує тих науковців, котрі поділяли західноруські літописи на три редакції, щоправда при цьому помилково зараховує список Красинського до короткої редакції. Значне місце він відводить висвітленню змісту пам'яток та цитуванню їхнього тексту. На відміну від загальнодержавних зведень, збірка "Літописці Волині й України" охарактеризована ним побіжно. Головною заслугою вченого була спроба розв'язати питання культурної належності літописних творів Великого князівства Литовського. Мовно-стильові особливості пам'яток, київське походження одного з авторів, а також найтісніші українсько-білоруські взаємини протягом ХІУ-ХУІ ст. дозволяють йому не бачити "достаточної причини, щоб годилося литовсько-руські літописі викидати з історії нашого письменства"Лепкий Б. Начерк історії української літератури. -- Коломия: Галицька накладня Я. Оренштайна, 1912. -- Кн. 2. -- С. 124..

Мешкаючи у Кракові, Б. Лепкий, на жаль, не зміг використати всю необхідну наукову літературу, через що його праці бракує глибокого і всебічного аналізу літописних пам'яток.

Характеристику літописів ми знаходимо й у "Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р." І. Франка. Досліджуючи дві редакції ПВЛ, учений підкреслює їх київське походження, приділяє велику увагу композиції, зупиняється на проблемі взаємин тексту з фольклором й торкається проблеми авторства. І. Франко підкреслює, що обидві редакції мають компілятивний характер, складаються з різноманітних перекладних елементів і редакторських правок неоднакової історичної та літературної вартості. У тексті ПВЛ він виділяє чотири основні частини.

Перша частина охоплює період до 972 р. Вона містить виписки з хроніки Георгія Амартола, болгарського хронографа, легенди про Кирила й Мефодія, норманські саги про Рюрика, Аскольда, Діра, Олега, Ігоря та Святослава тощо. Фрагменти, що є відображенням династичної традиції Рюриковичів, несуть на собі виразний характер поетичного вимислу, нерідко у високо драматичній або мало зміненій поетичній формі. Однак, незважаючи на фольклорні та літературні риси, збережені в літописі рештки стародавнього князівсько-дружинного епосу, як справедливо зауважує І. Франко, мають під собою певний історичний ґрунт.

Друга частина присвячена подіям 972-1018 рр. На думку літературознавця, вона "писана, очевидно, по одному плану якоюсь духовною особою, напевне сучасником Володимира Великого, але таким, що мало цікавився політичними відносинами Південної Русі, а далеко більше дбав о обрисування морального обличчя своїх героїв"Франко І. Я. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Франко І. Я. Зібрання творів: У 50 т. -- К.: Наук. думка, 1984. -- Т. 41: Літературно-критичні праці (1890-1910) / Ред. П. Й. Колесник, упоряд. і ком. В. І. Крекотня, Т. Г. Третяченко. -- С. 204..

Третя частина, що містить виклад подій від 1018 до 1090 рр., за здогадом І. Франка, якщо не повністю, то в значному обсязі є тим самим "Печерським літописом", укладачем якого раніше безпідставно вважали Нестора. На жаль, не підкріплена серйозними аргументами спроба дослідника приписати вищезгаданий твір перу іншого печерського монаха - Федора не витримує жодної критики.

Присвячена князюванню Святополка Ізяславича четверта частина ПВЛ є окремою цілісно скомпонованою працею. Її автором дослідник називає Василія, котрий був, очевидно, дружинником київського князя. Зображуючи драматичні картини князівських міжусобиць і половецьких набігів, літописець висловлює глибокі роздуми про долю Батьківщини, пристрасний заклик до єднання й боротьби із зовнішніми ворогами.

Характеризуючи Київський літопис, І. Франко зазначає, що цей твір розповідає про боротьбу двох династій - Мономаховичів і Ольговичів за київську спадщину. Його автором був, очевидно, якийсь боярин - досвідчений політик і учасник багатьох походів і битв. Володіючи немалим літературним хистом, він висвітлював подій з позиції нащадків Володимира Мономаха. Далі дослідник стисло висловлює свої міркування щодо стильових особливостей ГВЛ та підкреслює його значення для вивчення міжнародних взаємин Південно-Західної Русі з сусідніми державами.

Продовженням ГВЛ І. Франко вважав Густинський літопис, авторство якого приписував М. Лосицькому. Насправді, як довів пізніше А. Єршов, Густинський літопис склав у 1623-1627 рр. З. Копистенський, а М. Лосицький був лише переписувачем одного з примірників.

Присвячений літописанню ХУІ-ХУПІ ст. ХХУІ розділ загалом є одним з найслабших у "Нарисі". Тут науковець менше ніж на трьох сторінках спробував лапідарно висвітлити цілий період розвитку вітчизняної історико-літературної прози, нерідко обмежуючись при цьому простим переліком назв літописних пам'яток, замість того, щоб охарактеризувати їх бодай кількома словами.

Дещо краще виглядає справа з розглянутою кількома розділами нижче "Історією русів", написаною, на думку І. Франка, Г. Полетикою. Зауваживши про прагматичний і фантастичний характер викладу матеріалу, дослідник доводить, що письменник послідовно дотримувався виразної політичної тенденції "представити козацтво і загалом увесь український народ як самостійну цілість, що з Польщею, і з Литвою, і, нарешті, з Росією лучилася і повинна лучитися на основі свободи і рівності під окликом "Вільні з вільними, рівні з рівними"Єршов А. Коли й хто написав Густинський літопис? // Записки Наукового това-риства імені Шевченка. -- Львів, 1930. -- Т. С. -- С. 1-7. Франко І. Я. Вказ. праця. -- С. 271..

Як відомо, в цілому "Нарис з історії українсько-руської літератури до 1890 р." не виправдав можливо дещо й завищених очікувань наукової громадськості. Це ж саме можна сказати і про ті розділи, де йдеться про вітчизняне історіописання. З одного боку, тут можна зустріти кілька вдумливих висновків і сміливих гіпотез, а з іншого - недостатньо оброблений або ж чисто довідковий матеріал, якому подекуди бракує достатньої інформативності.

Без сумніву провідне місце серед праць літературознавчого профілю належить "Історії українського письменства" С. Єфремова, перші два видання якої побачили світ 1911 р. у Києві. Як переконливо доводить учений, давньоруські літописи за своєю жанровою природою є історико-літературними творами. З одного боку, це надзвичайно цінне історичне джерело, а з іншого - "цілий збірник літературних творів різних авторів і навіть різних часів, результат колективної праці багатьох осіб чи може й поколінь, тільки поданий нам під одним спільним заголовком" Єфремов С. Історія українського письменства. -- [2-е вид.]. -- Б. м. в.: «Укра-їнський учитель», [1911]. -- С. 49.. Породжене візантійською історіографією, давньоукраїнське літописання невдовзі перевершує грецькі зразки й за своїми художніми якостями, глибиною відображення історії та побуту народу не має аналогів у світовому письменстві. У руслі подальшої конкретизації власних спостережень С. Єфремов виконав короткий огляд поетики та стилістики ПВЛ, Київського й Галицько-Волинського літописів. Завдяки історизму, патріотизму й державницьким ідеям літописання Київської Русі було також надзвичайно важливим явищем громадського життя, що сприяло формуванню політичної культури й національної самосвідомості тогочасного суспільства.

Літописання ХУ-ХУП ст. охарактеризовано у книзі побіжно. Дослідник доречно наголошує, що пам'ятки литовського періоду "зв'язують сучасні події з давнішою традицією старої Русі"Єфремов С. Вказ. праця. -- С. 109., а історична проза ХУІІ ст., почавшись із коротких хронічок, реєстриків та діаріушів, поступово переходить до прагматичного викладу національного минулого, першою спробою якого є "Синопсис". Щоправда, в наступних виданнях С. Єфремов вніс корективи до вищенаведеного твердження, віддавши пальму першості замість "Синопсису" "Кройніці" Ф. Софоновича.

Значно більше уваги вчений приділяє т. зв. козацьким літописам, а особливо "Історії русів". Основними темами цих пам'яток була Національно-визвольна війна українського народу й боротьба з московським централізмом за збереження автономії гетьманської держави. Подібно до О. Левицького, С. Єфремов вбачає в авторові "Літопису Самовидця" українського шляхтича, котрий служив у військовій канцелярії. Оповідаючи про події, літописець "дуже добре вмів додержати надзвичайно об'єктивного, просто епічного тону, скупого на деталі особистого характеру, зате багатого на громадські відомости"Там само. -- С. 110.. Через це його праця є цінним історичним джерелом. Та головним чином С. Єфремова цікавлять громадські погляди Самовидця, котрому були властиві прошляхетські симпатії, "роялізм, спершу польський, потім московський, неприхильність до демократичного Запоріжжя й досить виразна байдужість до народнього елементу в подіях великого руху на Україні"Там само.. На гадку дослідника, літопис Г. Граб'янки значно слабший за своїми літературними якостями й цікавий лише "як історичне джерело, що зберегло дещо з старих затрачених літописів"Там само. -- С. 111.. Щоправда наведені міркування не були підтримані вітчизняною наукою. Сучасні філологи вважають "Дійствія презільной брани" видатною пам'яткою барокової прози, а текстуальний аналіз дозволив звести практично всі її відомості до тих чи інших джерел. Більшість із них на час складання літопису були вже опубліковані. А згаданий у передмові "Диариуш наших воинов, в обозі писаный" джерелознавці ідентифікують як "Літопис Самовидця". Літопис С. Величка виступає у С. Єфремова перехідною ланкою від козацького літописання до "Історії русів", причому його автор помилково названий малоосвіченою, хоч і допитливою особою.

На гадку дослідника, "Історія русів" є не історичним джерелом, а визначною літературною пам'яткою своєї доби, "програмовим виразом тих вільнолюбних традицій, що жили серед українського панства ще довго по тому, як Україна втратила всяку самостійність"Там само. -- С. 113-114.. Через релігійну толерантність і дух вольтеріанства її автором не міг бути Г. Кониський. С. Єфремов припускає, що політичний памфлет було складено наприкінці 60-х рр. ХУІІІ ст., скоріше за все Г. Полетикою. "Любов до рідного краю, автономизм, демократизм, зненависть до всякого поневолення, - наголошує літературознавець, - такі мав позитивні риси цей блискучий і з захватом написаний памфлет. Серед українського громадянства будив він приспану думку про волю рідного краю, він перший виразно поставив ідею автономії України..."Там само. -- С. 117.. Через це науковець відводить "Історії русів" таке ж місце в українській суспільно-політичній думці другої половини ХУІІІ ст., котре в російській займає "Подорож з Петербурга до Москви" О. Радищева.

По суті, праця С. Єфремова була першою у вітчизняному літературознавстві успішною спробою синтезу історії українського письменства, зокрема й літописного жанру, виконаною за допомогою культурно-історичної методики дослідження. Попри подекуди надмірну соціологічність, що призводила до недооцінки естетичної своєрідності художніх творів, авторові вдалося на належному рівні здійснити аналіз фактичного матеріалу. Висловлюючи свіжі, оригінальні думки стосовно відображення суспільно-політичного життя в тих чи інших літописах, С. Єфремов будує стрункий, пронизаний єдиною концепцією виклад розвитку української історичної прози протягом ХТ-ХУЇЇТ ст.

У УТТТ розділі лекційного курсу з історії давньоруської літератури В. Перетц знайомить студентів з накресленою в "Разысканиях о древнейших русских летописных сводах" схемою формування ПВЛ, зокрема веде мову про редакції 1113, 1118 рр. і проміжну переробку Сильвестра. Вважаючи, що "Центральным вопросом при изучении летописей является вопрос об их древнейших сводах..." Перетц В. Н. Из лекций по истории древнерусской литературы. -- Ч. 1: Древ-нейший период (Х1-ХШ вв.). -- К.: Типография “Труд”, 1912. -- С. 268., лектор викладає висновки О. Шахматова про літописні зведення, котрі передували праці Нестора. Загалом такий підхід до наповнення змісту пояснюється тим, що професор не прагнув подати цілісний і завершений нарис історії давньоруського письменства. Його метою було ознайомити читачів лише з недостатньо висвітленими в тогочасних навчальних посібниках питаннями, а також із власними оригінальними поглядами на предмет.

Визначальною рисою переважної більшості розглянутих праць є позитивістська методика наукового дослідження, що полягає у виявленні, нагромадженні та іманентному аналізі фактичного матеріалу. На жаль, практично всім науковцям, крім С. Єфремова, бракувало належної систематизації та глибокого теоретичного узагальнення зібраних фактів. Як відомо, в основу видань В. Антоновича, Д. Багалія, О. Огоновського, Б. Лепкого й В. Перетца були покладені лекції, прочитані в різних університетах. Через навчальне призначення ці публікації мають переважно фактографічний, описовий характер, позбавлений самостійної науково-дослідницької розробки окремих питань з історії літописання. Розподіл і відбір фактичного матеріалу нерідко проводився нерівномірно. Особливо цим грішать Д. Багалій та Т. Франко, котрі обмежуються лише окремими зауваженнями щодо літописних пам'яток ХУ-ХУТТТ ст. Та попри зазначені недоліки, поява узагальнюючих праць з оглядами історії українського літописання стала важливим свідченням високої кваліфікації, ерудиції, археографічного досвіду, а також наявності репрезентативної бази фактичних відомостей, сформованої українським джерелознавством, історіографією та історією літератури на кінець ХТХ - початок ХХ ст. У розглянутих студіях уже починає вимальовуватись картина багатовікової історії українського літописання. Настав час переходу від документальної описовості до синтезу, тобто різностороннього осмислення явища як єдиного цілого.

References