"Великий терор" в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Великий терор» в Україні

Оперативний облік як один із чинників політичних репресій

Проведення масових репресивних операцій вимагало виявлення чітких об'єктів для репресій. Тобто комуністичне керівництво бажало знати скільки, які категорії потенційних і реальних «ворогів народу» діяли на території СРСР і радянської України зокрема. Створення таких обліків було спільною роботою співробітників держбезпеки і кремлівських очільників. Якщо реальні агенти, диверсанти із числа держав-сусідів, виявлення фактів розкрадання, контрабанди та їх оперативна розробка не викликала ніяких труднощів у співробітників держбезпеки, то перелік потенційних політичних опонентів комуністичному режиму постійно розширювався і набирав нових рис. Останнє вимагало корекції роботи оперативних підрозділів по «секретно-політичній лінії».

На початку 1920-х рр. класифікатори обліків перебували у стадії розробки. Про це свідчать формулювання категорій осіб, які потрапляли в поле зору органів держбезпеки. Наприклад, існували «списки буржуазії», «службовців в радянських установах», «громадян, відновлених у виборчих правах», «проявляють себе активно на заводах», «підлягають вилученню, згідно, постанови бюро губкому КП(б)У» і т.д. Списки підписувалися і затверджувалися керівниками ВУЧК-ДПУ, їх заступниками, начальниками окремих чекістських підрозділів, уповноваженими.

На початок 1930-х рр. обліки стають цілком систематизованими. Використовуючи величезний накопичений досвід, співробітники ОДПУ-НКВС СРСР, ДПУ-НКВС УСРР виробили основні етапи оперативного обліку:

— реєстрація справ, що дає можливість швидко виявити в якому відділі, у якого співробітника знаходиться у розробці ця справа. Централізована реєстрація дозволяла здійснювати паралельно контроль за строками реалізації справи та збереженості її матеріалів;

— реєстрація осіб, які проходять по справам. Це надавало можливість забезпечити централізований облік «контрреволюційних елементів» і, за висловом чекістів, «тримати їх в полі зору»;

— організація спеціальних картотек з урахуванням потреб оперативних підрозділів. Ці уніфіковані спецкартотеки мають так звані «підсобні картотеки», що формувалися у процесі тематичної розробки чи оперативної необхідності;

— відображення у картотечних каталогах зміни та стану зареєстрованих осіб і справ (завершення агентурної розробки, передача справи з одного відділу в інший, зміна «забарвлення» тощо;

— статистична обробка матеріалів обліку1.

Одним із базових умов централізації оперативного обліку та використання його для повсякденної оперативної діяльності місцевих апаратів органів державної безпеки стала наявність повних біографічних даних на особу. Картка на особу заповнювалася за 13 параметрами:

— прізвище, ім'я, по батькові;

— рік, місце народження;

— місце роботи, посада, рід занять;

— професія, спеціальність, профспілкова належність;

— освіта;

— партійність у минулому та поточна;

— громадянство й національність;

— військове звання;

— соціальне та політичне минуле;

— відомості про судимість і політичну благонадійність;

— зовнішні прикмети;

— інформація про членів сім'ї, їх суспільний стан та адреси.

У численних інструкціях особлива увага наголошувалося на правильному заповненні картки, особливо написанні прізвища.

Наступною умовою централізованого оперативного обліку «контрреволюційних елементів» стала класифікація їх за «політичним забарвленням». Чекістам важливо було знати не лише кількість виявлених «шпигунів» та «контрреволюціонерів». На їхню думку, виявлення політичної спрямованості «контрреволюційних елементів», належність до «угруповань» («троцькісти», «бухаринці», «націоналісти» тощо), прояви їх діяльності в окремих галузях промисловості надасть можливість коригувати роботу місцевих апаратів органів держбезпеки.

Перші класифікатори почали створюватися у середині 1920-х рр. і мали на меті згрупувати «контрреволюційний елемент» за напрямами «антирадянської діяльності». Варіації «політичного забарвлення» постійно збільшувалися через розширення кола «контрреволюційних елементів» як реакції вищого партійно-радянського керівництва СРСР на зростання протестних настроїв та невдоволення більшовицькою соціально-економічною політикою. Збільшення кількості позицій «політичного забарвлення» відбувалося також за рахунок деталізації «контрреволюціонерів». Так, якщо раніше члени політичних партій -- опонентів більшовиків -- включалися до «політичного забарвлення» «члени небільшовицьких партій», то на початку 1930-х рр. всі члени «непролетарських партій» поділялися за партійною належністю на «сіоністи», «есери російські, українські», «анархісти», «кадети». Зокрема, із загальносоюзного переліку «політичного забарвлення контрреволюційного елементу» для радянської України були характерні наступні: «1. Тро- цькісти; 2. Децисти; 3. Робітнича опозиція, 4. Зінов'євці; 5. Колишні комуністи, 6. Меншовики; 7. Анархісти; 8. Сіоністи; [...] 11. Есери російські, українські, 12. Колишні боротьбисти; 13. Колишні укапіс- ти; 14. СДРП; 15. УС федералісти; 16. Гетьманці; 17. Усі види української націоналістичної контрреволюції; [...] 19. Галичани; [...] 21. Куркулі; 22. Петлюрівці, махновці; [...] 24. Інший антирадянсь- кий елемент; 25. Актив легальних релігійних угруповань: а) тихоно- вці, б) обновленці, в) собор єпископів України, г) католики, д) мусульмани; [...] 26. Нелегальні формування релігійників; 27. Сектантство легальне: а) баптисти, б) меноніти; 28. Сектантство нелегальне; [...] б) єговісти, [...] і) молокани; [...] 30. Особи, які повернулися з заслання та таборів; 31. Родичі розстріляних за контрреволюційні злочини; [...] 33. Осіле куркульство; 34. Репресовані одноосібники; [...] 39. Активні «просвітяни»; 40. Члени українських політичних партій; [...] 42. Автокефали; [...] 44. Адміністративно вислані і адміністративно виселені за контрреволюційні злочини; 45. Іноземні піддані; [...] 61. Споріднені та ділові зв'язки УНРівського керівництва; [...] 62. Комсклад петлюрівської, махновської, Галицької армії

УНР, ЗУНР, що ввійшли згодом до повстанців, політбанд і контрреволюційних організацій; 63. Засуджені раніше українські контрреволюціонери; [...] 70. Колишні білі офіцери; 71. Колишні політ- бандити» Подкур Р.Ю., Ченцов В.В. Документы органов государственной безопасности УССР 1920-1930-х годов: источниковедческий анализ. -- Тернополь: Збруч, 2010. -- С. 147-148..

Російський дослідник історії органів державної безпеки СРСР В. Хаустов указував на наявність у 1930-х рр. 18 облікових категорій за загальноалфавітним обліком: колишні дворяни; царські чиновники; купці; поліцейські; офіцери царської і білої армії; колишні члени різних партій, політичні опоненти більшовиків; особи, виключені з ВКП(б) за антирадянську діяльність; куркулі; особи, раніше засуджені за контрреволюційні злочини і члени їх сімей; національні меншини, що розглядалися як потенційні помічники іноземних розвідок (поляки, німці, фіни, японці, корейці та ін.); репатріанти; іноземні громадяни, які проживали на території СРСР або контактували іноземцями; церковнослужителі і члени релігійних організацій; члени таємних товариств, масони та ін. Хаустов В.Н. Развитие советских органов государственной безопасности: 1917-1953//Cahiers du Monde russe.Vol. 42/2-3-4. -- 2001. -- Р. 370.

ГДА СБ України, ф. 13, спр. 235, арк. 26.

Значна варіативність «політичного забарвлення контрреволюційного елементу» зумовила потребу у групуванні «контрреволюції» за тематикою. Водночас, воно відповідало «лініям роботи» оперативних підрозділів органів державної безпеки.

Станом на 1937-1938 рр. було вироблено наступні класифікатори (розділи) «політичного забарвлення»:

1. Члени антирадянських партій, організацій і груп (праві, ліві, есери, троцькісти тощо);

2. Члени антирадянських націонал-шовіністичних партій, організацій та груп (українські, білоруські, дашнаки, Мілі-фірка тощо). Однак не було російських націоналістів. Це інтерпретувалося як «білогвардійське», чи «кадетське» забарвлення;

3. Фашистські контрреволюційні елементи;

4. Терористи;

5. Зрадники батьківщини (військовослужбовці, співробітники НКВС, інші);

6. Шпигуни та диверсанти (німецькі японські, польські і т. д.);

7. Націоналістичні контрреволюційні елементи з числа іноземних колоній, римо-католицького, лютеранського і протестантського духовенства;

8. Церковники;

9. Сектанті (баптисти, євангелісти та ін.);

10. Містики (масони, теософи);

11. Повстанці;

12. Учасники масових антирадянських виступів (страйків, волинок, анти колгоспних виступів);

13. Провокатори (в зарубіжних компартіях, царської охранки, серед секретних співробітників НКВС);

14. Шкідники (у промисловості, сільському господарстві інших галузях народного господарства);

15. Саботажники (у державних органах, армії, промисловості, сільському господарстві);

16. Різний антирадянський елемент (носії терористичних настроїв, пораженці, носії провокаційних чуток, колишні люди).

Отже, «політичне забарвлення» особи визначалося кваліфікацією «злочину». Але подібну класифікацію отримували і розслідувані справи. Тут «політичне забарвлення» залежало від того, хто створив дану організацію: «Якщо вона була створена троцькіст- ським центром, то справа повинна отримати забарвлення згідно обліку "троцькісти". Якщо організація створена японською розвідкою, справа отримує забарвлення "шпигунство на користь Японії"»1.

Співробітники центрального апарату НКВС СРСР Г. Петров, Л. Баштаков, А. Герцовський наголошували, що чітке визначення «забарвлення» і своєчасна їх корекція у централізованому обліку мало першорядне значення. Вони визнали, що на основі статистичних даних централізованого оперативного обліку керівники органів державної безпеки та лідери СРСР роблять «оперативні й політичні висновки» Оперативный учет / Сост. Г. Петров, Л. Баштаков, А. Герцовский. -- М., 1939. -- С. 28..

Усього до березня 1941 р. на обліку НКВС СРСР перебувало понад 1 млн 263 тис. осіб. «антирадянського елементу» Хаустов В.Н. Развитие советских органов государственной безопасности: 1917-1953 // Cahiers du Monde russe.Vol. 42/2-3-4. -- 2001. -- Р. 370..

Таким чином, на централізованому обліку ВУНК-ДПУ-НКВС радянської України стояла значна частина дорослого населення республіки. За допомогою централізованої реєстрації керівники органів державної безпеки мали повну картину для коригування оперативної діяльності місцевих апаратів. Водночас, постійне розширення категорій «політичного забарвлення» зумовлювалося як реакцією вищого партійно-радянського керівництва на різні форми активного і пасивного опору населення країни, так і спробою визначити етнічні та соціальні групи, потенційно здатних протистояти сталінській «революції зверху».

Структурні реорганізації органів державної безпеки в контексті проведення «Великого терору»

Розширення й удосконалення оперативних обліків, бажання партійно-радянського керівництва розширювати масштаби каральних акцій зумовлювали постійну реорганізацію структури органів державної безпеки. Згідно з постановою ЦВК СРСР від 10 липня 1934 р. на основі ОДПУ СРСР було створено наркомат внутрішніх справ СРСР. До його складу ввійшли головні управління державної безпеки, робітничо-селянської міліції, прикордонної і внутрішньої охорони, пожежної охорони, таборів, а також відділ актів громадянського стану, адміністративно-господарське управління, фінансовий відділ, відділ кадрів, секретаріат НКВС СССР, особли- воуповноважений НКВС СРСР.

До складу Головного управління державної безпеки ввійшли оперативні підрозділи колишнього ОДПУ СРСР: особливий відділ (контррозвідка в армії і флоті), секретно-політичний відділ (боротьба з ворожими політичними партіями й антирадянськими елементами), економічний відділ (боротьба з диверсіями та шкідництвом у народному господарстві), іноземний відділ (розвідка за кордоном), оперативний відділ (охорона керівників партії й уряду, обшуки, арешти, зовнішнє спостереження), спеціальний відділ (шифрувальна робота, забезпечення секретності в діяльності відомства), транспортний відділ (боротьба із шкідництвом, диверсіями на транспорті), обліково-статистичний відділ (оперативний облік, статистика, архів).

Безпосередньо роботою Головного управління держбезпеки керував нарком внутрішніх справ СРСР. Формально посада начальника Головного управління держбезпеки була відсутня, але апарат управління очолював перший заступник наркома Я. Агранов.

Наступною формальністю, що не була зреалізованою довгі роки, стала відсутність «Положення про НКВС СРСР». У постанові ЦВК СРСР від 10 липня 1934 р. РНК СРСР доручалося затвердити «Положення...». Однак подібний документ так і не було затверджено до 1960 р. Окремі спроби в 1953 р. щодо розробки цього документа робили Л. Берія і пізніше М. Дудоров, але він не був затверджений. Але відповідні «Положення...» були розроблені і затверджені наркомом внутрішніх справ СРСР для практично всіх структурних підрозділів НКВС СРСР. Вірогідно, що розробка та затвердження «Положення про НКВС СРСР» не відбувалися через постійну реорганізацію і розширення функцій цього наркомату. Політичне керівництво настільки часто залучало наркомат внутрішніх справ й органи держбезпеки до реалізації силових сегментів державного терору і виконання господарських завдань, що підготовка та бюрократичне проходження документа не встигала за змінами.

Для підкреслення корпоративності та значущості боротьби із «ворогами народу» постановою ЦВК і РНК СРСР від 7 жовтня 1935 р. для співробітників держбезпеки було введено спеціальні звання. Вони не були еквівалентними званням у Червоній армії. Так, «старший лейтенант державної безпеки» відповідав армійському «майор», «капітан державної безпеки» -- «полковник», із 1939 р. -- «підполковник». Також були дещо специфічні звання «старший майор державної безпеки» -- «комдив, генерал-майор».

Із призначенням наркомом внутрішніх справ 26 жовтня 1936 р. М. Єжова Головне управління держбезпеки знову зазнало реорганізації. Так, наказом НКВС СРСР № 00383 від 28 листопада 1936 р. було ліквідовано економічний відділ; особливий відділ був реорганізований в особливий відділ (контррозвідувальне забезпечення частин Червоної армії) і контррозвідувальний відділ (контррозвідувальне забезпечення підприємств, установ, організацій) на основі економічного та частини особливого відділу; із частини оперативного відділу був створений відділ охорони членів уряду та дипломатичних представництв; транспортний відділ був перейменований у відділ транспорту і зв'язку; був створений тюремний відділ, якому підпорядкували тюрми особливого призначення і тюрми ГУТАБ за списком. Згідно з наказом НКВС СРСР №00411 від 25 грудня 1936 р., для конспірування роботи відділів держбезпеки було присвоєно номери: 1-й -- відділ охорони членів уряду та дипломатичних представництв, 2-й -- оперативний, 3-й -- контррозвідувальний, 4-й -- секретно-політичний, 5-й -- особливий, 6-й -- транспорту і зв'язку, 7-й -- іноземний, 8-й -- обліково-реєстраційний, 9-й --спеціальний шифрувальний і 10-й -- тюремний відділи Лубянка: Органы ВЧК-ОГПУ-НКВД-НКГБ-МГБ-МВД-КГБ. 1917-1991. Справочник. Под ред. А.Н. Яковлева; авторы -- состав. А.И. Кокурин, Н.В. Петров. -- М.:МФД, 2003. -- С. 65-66..

Увагу на реорганізації структури держбезпеки акцентували у резолюції лютнево-березневого 1937 р. пленуму ЦК ВКП(б): «[...] 2. Схвалити заходи ЦК ВКП(б), спрямовані на поліпшення постановки роботи в органах нарковнусправ, і, зокрема, заходи по організаційній перебудові апарату Головного управління держбезпеки і укріплення його новими партійними кадрами. [...] 4. Продовжити і завершити реорганізацію апарату наркомату внутрішніх справ, особливо апарату Головного управління держбезпеки, зробивши його істинно бойовим органом, здатним забезпечити покладені на них партією і радянським урядом завдання по забезпеченню державної і громадської безпеки у нашій країні» Материалы февральско-мартовского пленума ЦК ВКП(б) 1937 года // Вопросы истории. --1995. -- № 2. -- С. 24..

Кадрове оновлення органів держбезпеки, на думку партійно- радянських керівників, потребувалося через «вилучення із апарата бюрократів, що розклалися, втратили всіляку більшовицьку гостроту і пильність у боротьбі із класовим ворогом і ганьблять славне ім'я чекістів».

Регіональні партійні органи і ЦК національних компартій зобов'язали приділяти максимальну увагу діяльності органів НКВС, «надсилати кращі перевірені кадри партійних працівників» і «вирощувати більшовицькі чекістські кадрів». Також заборонялося завантажувати співробітників держбезпеки дорученнями і завданнями, що не стосувалися «боротьби із контрреволюцією» Там же. -- С. 24-25..

29 березня 1938 р. політбюро ЦК ВКП(б) санкціонувало чергову реорганізацію НКВС СРСР. Так, було ліквідовано Головне управління державної безпеки і протягом квітня -- початку червня 1938 р. на його основі було створене 1-ше управління державної безпеки, 2-ге управління особливих відділів, 3-тє управління транспорту і зв'язку. До складу 1-го управління держбезпеки входили 1-й відділ (охорона уряду), 2-й (оперативний), 3-й (контррозвідува- льний), 4-й (секретно-політичний), 5-й (іноземний), 6-й (нагляд за міліцією, пожежною охороною, військкоматами), 7-й (оборонної промисловості), 8-й (промисловий), 9-й (сільського господарства, торгівлі, заготівлі). Також існували самостійні відділи: 1-й спецвідділ (обліково-реєстраційний), 2-й спецвідділ (оперативно-технічний), спецвідділ (шифрувальний) і тюремний відділ Лубянка: Органы ВЧК-ОГПУ-НКВД-НКГБ-МГБ-МВД-КГБ. 1917-1991. Справочник. -- С. 67..

Таке поєднання управлінь і окремих відділів органів державної у структурі наркомату внутрішніх справ проіснувало до вересня 1938 р. Тобто, враховуючи завершення реорганізації на початок червня 1938 р. -- всього три місяці. Цілком вірогідно, що така структура 1-го управління була зумовлена спробою поліпшити взаємодію між напрямами роботи у місцевих апаратах в умовах проведення масових репресивних операцій. Саме в цей час проходили масові перекваліфікації обвинувачень, зокрема зі «шкідництва» у «шпигунство» і т.д. Це дозволяло скоротити час на консультації між керівниками відділень та відділів для ухвалення рішень. Водночас поєднання «економічного», «політичного» і «контррозвідувально- го» напрямів зумовило певний управлінський хаос.

Вірогідно саме тому 29 вересня 1938 р. наказом № 00641 у черговий раз було змінено структуру НКВС СРСР: головне управління державної безпеки, головне економічне управління, головне транспортне управління, головне управління прикордонних і внутрішніх військ, головне управління робітничо-селянської міліції, головне управління таборів, головне управління будівництва шосейних доріг, головне управління пожежної охорони, головне тюремне управління, головне архівне управління, управління коменданта Кремля, адміністративно-господарське, «Дальбуд», 1-й спецвідділ (обліково-реєстраційний), 2-й спецвідділ (оперативної техніки), 3-й спецвідділ (обшуки, арешти, зовнішнє спостереження), центральний відділ актів громадського стану, центральний фінансовий відділ, відділ кадрів, переселенський відділ, особливоуповноважений НКВС СРСР, особливе конструкторське бюро, бюро з прийому та розгляду скарг, інспекція з котлонагляду, секретаріат НКВС СРСР. До складу головного управління держбезпеки ввійшли 1-й (охорона уряду), 2-й (секретно-політичний), 3-й (контррозвідувальний), 4-й (особливий), 5-й (іноземний), 6-й (воєнізовані організації) відділи, 7-й спецвідділ (шифрувальний). Для головного економічного управління була збережена галузева структура: 1-й відділ (оборонна промисловість), 2-й (важка промисловість і машинобудування), 3-й (легка, лісова, місцева промисловість), 4-й (сільське господарство і заготівля), 5-й відділ (торгівля, кооперація, фінанси). У діяльності відділів головного транспортного управління теж був присутній галузевий принцип: 1-й відділ (залізничний транспорт), 2-й відділ (водний транспорт), 3-й відділ (зв'язок, цивільний повітряний флот, шосейно-дорожнє будівництв) Лубянка: Органы ВЧК-ОГПУ-НКВД-НКГБ-МГБ-МВД-КГБ. 1917-1991. Справочник. -- С. 67-68.. Ця структура і принципи особливо не змінювалася навіть при виділенні із НКВС окремого наркомату державної безпеки у лютому 1941 р.

Пошук ефективної структури для проведення державного терору відбувався не лише у центральному апараті НКВС СРСР. Основна робота по виявленню і арешту «ворогів народу» покладалася на управління державної безпеки УНКВС УРСР, районні апарати НКВС. Тому на місцях теж шукали оптимальну організаційно- штатну структуру апаратів державної безпеки для «обслуговування» зростаючого оперативного обліку, проведення арештів «контрреволюціонерів» та слідства.

Так, у січні 1937 -- червні 1938 рр. УНКВС по Донецькій області мало наступну штатну структуру:

— начальник;

— заступник начальника УНКВС з оперативної роботи;

— помічник начальника УНКВС, який координував відділи, що не входили до управління держбезпеки;

— секретаріат;

— відділ кадрів;

— апарат особливоуповноваженого при начальнику УНКВС, який займався перевіркою співробітників, проводив слідство за їх справами (прообраз служби внутрішньої безпеки);

— відділ місць ув'язнень (тюрми);

— відділ резервів;

— управління державної безпеки:

а) 2-й (оперативний) відділ (займався охороною вищих посадових осіб, проведенням арештів, стеженням, встановленням оперативної техніки);

б) 3-й (контррозвідувальний) відділ (боротьба із шпигунством, контрреволюцією, повстанством);

в) 4-й (секретно-політичний) відділ (боротьба із політичною опозицією -- троцькістами, націоналістами, духовенством);

г) 5 (особливий) відділ (контррозвідувальне забезпечення підрозділів Червоної армії і воєнізованих організацій);

ґ) 6-й (транспортний) відділ (контррозвідувальне забезпечення залізничного і водного транспорту, розформований у серпні 1937 р.);

д) 8-й (обліково-статистичний) відділ (оперативний облік, статистика, архіви);

е) 9-й (спеціальний) відділ (шифрувальна і дешифрувальна робота);

є) 11-й (водний) відділ створений у вересні 1937 р. із частини розформованого 6 відділу, займався контррозвідувальний забезпеченням підприємств водного транспорту;

ж) 12-й (оперативної техніки) відділ був створений у вересні 1937 р., займався прослуховуванням телефонів, приміщень, перлюстрацією кореспонденції тощо.

У структурі республіканських обласних УНКВС були відсутні 1-й відділ (охорони) -- його функції виконував 2-й (оперативний) відділ; 7-й (іноземна розвідка) відділ; 10-й (тюремний) відділ, його функції виконував відділ місць ув'язнень Золотарев В., Степкин В. ЧК-ГПУ-НКВД в Донбассе: люди и документы. 1919-1941. -- Донецк: Апекс, 2010. -- С. 33-34..

Важливим елементом підготовки до «Великого терору» стала реорганізація 6-го транспортного відділу державної безпеки НКВС. Шляхи сполучень (інфраструктура залізниць, автомобільного і водного транспорту) були стратегічним об'єктом. Від їх планомірної і стабільної роботи залежали робота переважної більшості підприємств, обороноздатність країни.

Суть реорганізації полягала у вилученні із підпорядкування начальників обласних УНКВС «лінії контррозвідувального забезпечення транспорту». Натомість створювалися самостійні дорожньо-транспортні відділи, що підпорядковувалися безпосередньо 6 відділу ГУДБ НКВС СРСР, оминаючи місцеві апарати УНКВС.

На Донбасі діяли дорожньо-транспортний відділ (ДТВ) ГУДБ НКВС СРСР Північно-Донецької (дислокація ДТВ -- м. Арте- мівськ) і Південно-Донецької (дислокація ДТВ -- ст. Ясинувата). На залізничних вузлах і великих станціях створювалися відділення відповідного ДТВ, на інших -- оперативні групи і пункти Петров Н.В., Скоркин К.В. Кто руководил НКВД. 1934-1941. Справочник. -- М.: Звенья,1999. -- С. 41-42.. У поточній оперативній роботі керівництво ДТВ координувало свою діяльність з обласним УНКВС. Співробітники ДТВ самостійно проводили оперативні розробки, арешти, слідство і розстріли. Під час масових операцій, згідно з директивою НКВС СРСР від 1 серпня 1937 р., співробітники ДТВ повинні були передавати кримінальні справи для розгляду на «трійку» УНКВС по Донецькій області Див. доклад. Мозохин О. Право на репрессии: Внесудебные полномочия органов государственной безопасности (1918-1953). -- Жуковский, М.: Кучково поле, 2006. -- С. 154..

Взаємодія «партії й органів» на Донбасі: напрями роботи, справи, особи

Із березня 1933 р. Донецький обласний відділ ДПУ (із липня 1934 р. -- УНКВС по Донецькій області) очолював Василь Тимофі- йович Іванов. Він народився 1894 р. у с. Холзково Гжатського повіту Смоленської губернії. У 1910 р. закінчив 4-класну торгівельну школу у Москві. Брав участь у соціал-демократичному русі, його партійний стаж у компартії обраховувався із 1913 р. Під час Першої світової війни потрапив у полон, у таборі військовополонених проводив більшовицьку агітацію, мав зв'язок із ЦК РСДРП у Швейцарії. Із 1919 р. почалася його робота в органах державної безпеки. Спочатку працював в особливих відділах дивізії, армії, Харківського військового округу, ДПУ УСРР. У 1924-1928 рр. -- член колегії ДПУ УСРР, у 1925-1930 рр. очолював Харківській, Київський окр- відділи ДПУ, у 1930-1932 рр. на посаді начальника Київського оперативного сектору організовував виселення селян, придушував повстання проти суцільної колективізації, проводив масові операції проти «петлюрівців», «дрібнобуржуазних націоналістів» під час Голодомору 1932-1933 рр. Його роботу помітили й В. Іванова призначили повноважним представником ОДПУ СРСР по Івановській області.

Наприкінці 1932 р. «особливоуповноваженим ОДПУ на Україні» було призначено заступника голови ОДПУ СРСР В.Балицького. У минулому він довгий час працював у республіці і добре знав місцеві кадри. Тому, використовуючи адміністративні можливості, він повернув В. Іванова на посаду начальника Донецького облвідділу ДПУ УСРР Петров Н.В., Скоркин К.В. Кто руководил НКВД. 1934-1941. Справочник. -- М.: Звенья,1999. -- С. 210.. Він швидко сформував власну команду, розставивши на ключові посади вправних виконавців.

В. Іванов налагодив дружні стосунки із секретарем Донецького обкому КП(б)У С. Саркісовим. Співробітники знали: «Іванов користується абсолютно повною довірою та прихильністю у Саркісова, в товаристві якого проводив більше часу, ніж по службі» Золотарьов В. ЧК-ДПУ-НКВС на Харківщині: люди та долі. 1919-1941. -- Харків: Фоліо, 2003. -- С. 77..

Одним із результатів таких дружніх стосунків стала чистка Донбасу від колишніх опозиціонерів. Секретар Донецького обкому КП(б)У С. Саркісов намагався у черговий раз довести свою політичну лояльність Й. Сталіну. Позаяк його політична біографія надто «замарана» участю у троцькістській опозиції. У 1921 р., будучи секретарем Бакинського комітету партії, він підтримав Л. Троцько- го й очолив опозиційну групу партійців. Упродовж 1921-1924 рр. працював завідуючим оргвіділом Петроградського (Ленінградського) губкому партії. Під час чергової партійної дискусії підтримав «лінію Троцького -- Зінов'єва». Й. Сталін, намагаючись розпорошити «ленінградське угрупування троцькістів-зінов'євців», у 1925 р. домігся призначення С. Саркісова на посаду завідуючого відділом друку Ростовського крайкому ВКП(б). Продовження його опозиційної діяльності призвело до виключення із партії і вислання його у 1927 р. у Мінусінськ. Але вже у травні 1928 р. він написав покаянного листа. Як наслідок -- був відновлений у лавах ВКП(б) і призначений головою Воронезької «Облкоопхлібспілки». Згодом його перевели до Москви, у 1932 р. він став секретарем Донецького обкому КП(б)У Лозицький В.С. Політбюро ЦК Компартії України: історія, особи, стосунки (1918-1991). -- К.: Генеза, 2005. -- С. 255; Смирнова И.Е. Репрессии против партийного руководства Донецкой области в 1937-1938 гг. // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. -- Вип. XXIII. -- Запоріжжя: Просвіта, 2008. -- С. 242-243..

Місцеві партійні органи розпочали кампанію по виявленню і засудженню «троцькістів», «бухаринців», «робітничої опозиції» та ін. Тільки під час обміну партійних документів у 1936 р. у Донецькій парторганізації було виявлені 98 «троцькістів, націоналістів, правих та ін.». Начальник секретно-політичного відділу М. Герзон згадував: «Коли по майже всіх областях України зовсім не було справ по троцькістам, то ми на Донбасі з приїздом тов. Іванова і взятою правильною політичною лінією після гроссманівщини (колишній начальник Донецького облвідділу ДПУ М. Гроссман, знятий із посади за «розвал роботи» на початку 1933 р. -- Р.П.) почали викривати серйозні троцькістські формування». Тільки у 1936 рр. були «викриті» троцькістські групи Лопаткіна, «кадрового тро- цькіста» Пономарьова, «який повернувся із заслання та намагався відновити розгромлений обласний центр», «терористична група господарників» Хрунічева і Кривцова, молодіжна організація у Ста- ліно і Макіївці, у Червоно-Луцькому районі арештували 18 «троць- кістів», в Єнакіївському і Горлівському районах -- представників «робітничої опозиції». Зусиллями М. Герзона була навіть виявлена «велика контрреволюційна дашнацька організація» Золотарьов В. ЧК-ДПУ-НКВС на Харківщині: люди та долі. 1919-1941. -- С. 77-78..

Поява закритого листа ЦК ВКП(б) від 29 липня 1936 р. «Про терористичну діяльність контрреволюційного троцькістсько-зінов'єв- ського блоку» Известия ЦК КПСС. -- 1989. -- №8. -- С. 100-115. лише підтвердила ініціативи донецьких чекістів. Тільки у серпні -- вересні 1936 р. було заарештовано понад 600 «троцькістів», із них 146 працювали у вугільній промисловості, 54 -- в енергетиці, 79 -- у сільському господарстві, 27 -- у радянському апараті, 64 -- у закладах освіти і й культури. Серед арештованих були відповідальні працівники Донецького обкому партії, зокрема, завідувач відділом вугільної промисловості С. Шаєв (у 1923 р. голосував за троцькістську резолюцію, а потім «два тижні виявляв сумніви»), завідувач відділом агітації і пропаганди С. Сергєєв (у 1916 р. -- член РСДРП(меншовики)). Був арештований завідувач обласним відділом освіти Ф. Новаш за обвинуваченнями у «троць- кізмі і націоналізмі». Керівників вугільних трестів «Чистяковант- рацит» І. Антонцева, «Донбасантрацит» Зубкова та інших фахівців звинувачували у членстві Донбаського «антирадянського троцькі- стського центру» під керівництвом С. Шаєва і проведенні шкідницької та диверсійної роботи на шахтах (організація аварій, зрив видобування та постачання вугілля, саботаж стахановського руху) Правда через роки // Реабілітовані історією. Донецька область. -- Т. 1. -- Донецьк: КП «Регіон», 2004. -- С. 42..

У 1936 р. на 231 шахті було замінено 162 завідуючих шахтами, із 1121 начальника дільниці було звільнено з роботи 1034, із 8334 підземних десятника було замінено 4013. У тресті «Донбасантрацит» на всіх 14 шахтах були звільнені директори, 13 головних інженери Смирнова И.Е. Репрессии против партийного руководства Донецкой области в 1937-1938 гг. -- С. 244..

Мар'їнський райком комсомолу у 1936 р. спільно із місцевим апаратом НКВС виявив серед комсомольців «троцькістів і націоналістів». Зокрема, агроном Богоявленської МТС Виноградов, якого направили до Луганського сільгоспінституту на курси підвищення кваліфікації, організував групу молоді на захист «фашиста Троць- кого, а також намагався довести його революційну заслугу». Миколу Белка виключили із комсомолу за «свідоме користування забороненим підручником Грушевського і спроби довести, що підручник Грушевського є самим популярним» Держархів Донецької обл., ф. П-424, оп. 1а, спр. 371, арк. 24-25; Див. також. Реабілітовані історією. Донецька область. -- Т. 1. -- Донецьк: КП «Регіон», 2004. -- С. 193..

Така злагоджена Донецького обкому КП(б)У і Донецького УНКВС отримала схвалення ЦК КП(б)У. Отримавши карт-бланш у боротьбі із «контрреволюцією», В. Іванов почав діяти ще із більшим завзяттям. Деякі операції донецькі чекісти навіть не погоджували із НКВС радянської України. Начальник секретно-політично відділу НКВС УСРР Б. Козельський неодноразово картав начальника секретно-політичного відділу Донецького УНКВС М. Герзона за самоуправство, вимагав розкривати «серйозні українські справи» (тобто по лінії українських дрібнобуржуазних націоналістів). Б. Козельський пригрозив службовим стягненням. Але у конфлікт втрутився В. Іванов, який написав наркому В. Балицькому листа з роз'ясненням необхідності «непогоджених арештів», поскаржився на «бюрократизм» Б. Козельського і конфлікт був вичерпаний Золотарьов В. ЧК-ДПУ-НКВС на Харківщині: люди та долі. 1919-1941. -- С. 78.

ЦДАГО України, ф. 1, оп. 1, спр. 472, арк. 70.

Золотарьов В. ЧК-ДПУ-НКВС на Харківщині: люди та долі. 1919-1941. -- С. 78..

У 1936 р. на Донбасі активно розроблялася так звана «німецька лінія». 30 січня 1936 р. В. Балицький при обговоренні доповіді другого секретаря ЦК КП(б)У П. Постишева про результати перевірки партійних документів у республіканській партійній організації вказав, що «німецька контрреволюція діє на Правобережжі та Донбасі1. У телефонограмі від 20 липня 1936 р. начальникам обласних УНКВС В. Балицький констатував, що слідство «по німцях» гальмується і вимагав «посилити темпи оперативної і слідчої роботи по німецькій лінії із урахуванням ретельного, ще глибшого викриття ролі та діяльності німецьких консульств, особливо за останні роки»2.

Прямі вказівки В. Балицького та підтримка вищого політичного керівництва КП(б)У зумовили масову фабрикацію справ щодо національної меншини Донбасу. Так, під керівництвом заступника начальника Донецького УНКВС майора державної безпеки Г. За- горського було «викрито» німецькі «диверсійні організації» в Кос- тянтинівському, Сталінському, Краматорському, Артемівському, Постишевському районах області. У Горлівському й Мар'їнському районах у справі «Вузол» було заарештовано понад 50 осіб, із них 8 розстріляно, у Костянтинівці та Слов'янську у справі «Авторитет» арештовано 40 осіб, із них розстріляно 7. На оборонних підприємствах Костянтинівського, Артемівського, Слов'янського, колгоспах Олександрівського, Краматорського районів у справі «Кільце» було арештовано 80 осіб, у справі «Люксембуржці» -- понад 60 осіб, у справі «Радисти» -- більше 100 осіб.

16 лютого 1937 р. В. Іванов прозвітував про «викриття» масштабної «фашистської підпільної мережі у південних і центральних районах Донбасу». За його інформацією, «підпілля» будувалося за принципом «штурмових загонів» у кожному населеному пункті. Паралельно на підприємствах нібито створювалося «диверсійні групи», що були пов'язані з окремими керівниками «штурмових загонів». Вагомим доказом існування «фашистського підпілля» В. Іванов уважав отримання «членами штурмових загонів» через німецьке консульство «матеріальної допомоги від фашистських товариств» із Німеччини. Усього чекісти «виявили» у 25 населених пунктах Будьоннівського, Тельманівського, Старобешевського, Сталінського, Олександрівського, Харцизького, Постишевського, Ро- венецького районах 18 «штурмових загонів» загальною кількістю 175 осіб. Із них арештовано 64, «зізналися» 46 осіб. У Маріуполі на заводі ім. Ілліча «розкрили» диверсійну групу очолювану колишнім землевласником Є.Даудрихом у складі 13 «куркулів», у м. Костян- тинівці -- на склозаводі групу із 9 «куркулів», у м. Сталіно -- на заводі ім. Сталіна групу із 7 «куркулів» і т.д.

Загальне керівництво, начебто, здійснювало німецьке консульство у м. Харкові через «розвідників -- німецько-підданих». Основними їхніми «завданнями» нібито були підготовка збройного повстання німців у тилу Червоної армії під час війни із Німеччиною, широке поширення фашистських ідей серед німецького населення у колоніях, проведення диверсійної роботи у промисловості, залізниці і сільському господарстві, розширення кількості учасників підпілля за рахунок невдоволених радянською владою осіб ГДА СБУ, ф. 16, оп. 30, спр. 65, арк. 159-170.. Розробку цієї справи продовжив уже новий начальник Донецького УНКВС Д. Соколинський. Станом на 16 квітня 1937 р. у цій справі вже проходило 311, заарештовано -- 101 особу Там само, арк. 225..

Начальник особливого відділу УНКВС по Донецькій області В. Орловський у березні 1936 р. навіть «викрив» «румунську шпигунську організацію Яковенка, Тихоновича Тихоновича К.К. арештували у квітні 1936 р. Військовим трибуналом прикордонної і внутрішньої охорони УРСР м. Сталіно 28 лютого був засуджений на 6 років ВТТ і позбавлення прав на 3 роки. Реабілітований у 1959 р. і Рєпіна Репіна Я.П. арештували 9 травня 1936 р. Військовим трибуналом прикордонної і внутрішньої охорони УРСР м. Сталіно 28 лютого був засуджений на 10 років ВТТ і позбавлення прав на 5 років. Реабілітований у 1959 р.», «польську розвідувально-диверсійну організацію на краматорських заводах на чолі із Ковальчуком» Ковальчук І.І. народився 1903 р. с. Торчинівці Самборського повіту Львівського воєводства. Працював бригадиром слюсарів Краматорському машинобудівному заводі. Очевидно, місце народження стало причиною обвинувачення у шпигунстві на користь Польщі. Арештований 29 травня 1936 р. Військовим трибуналом Харківського ВО у м.Сталіно 22 вересня 1936 р. був засуджений до розстрілу. 16 жовтня 1936 р. Військова колегія Верховного Суду СРСР замінила вирок на 10 років ВТТ. Реабілітований у 1959 р..

Така працездатність співробітників держбезпеки зумовлювалася не лише виконанням наказів керівництва, а й покараннями за відсутність показників по арештах «контрреволюціонерів». Так, начальник економічного відділу Донецького УНКВС Д. Орлов у 1936 р. отримав догану особисто від В. Балицького «за недбалість». Уже у другій половині року він прозвітував про арешт 200 «контрреволюціонерів» Золотарьов В. ЧК-ДПУ-НКВС на Харківщині: люди та долі. 1919-1941. -- С. 79-80..

Робота з виявлення «контрреволюціонерів» тривала в наступному 1937 р. 19 лютого В. Іванов прозвітував про арешт 149 осіб у 24 групових справах. Основна частина арештів пройшла за рахунок «розвороту слідства і отриманих свідчень від арештованих під час минулої операції, а також за рахунок нових виявлених і ліквідованих груп» ГДА СБУ, ф. 16, оп. 30, спр. 65, арк. 171-180..

Йому продовжував активно допомагати С. Саркісов. На зборах партійного активу 13-14 березня 1937 р., присвячених підсумкам лютнево-березневого пленуму ЦК ВКП(б), він виступив із доповіддю про необхідність ліквідації «правих і троцькістсько-зінов'євських фашистів». С. Саркісов акцентував увагу на критиці кремлівського керівництва Донецького обкому КП(б)У щодо значної кількості троцькістів в партійно-радянському апараті регіону.

Загалом лише у першому кварталі 1937 р. чекісти за сприяння керівників Донецького обкому КП(б)У «ліквідували» 112 ворожих груп (587 осіб), із них на залізниці -- 26 груп (143 особи), в енергетиці -- 14 груп (86 осіб), у вугільній промисловості -- 16 груп (83 особи), металургії -- 17 груп (77 осіб), хімічній промисловості -- 16 груп (64 особи), машинобудуванні -- 12 груп (48 осіб). Чекісти навіть арештували 11 членів Донецького обкому КП(б)У Золотарьов В. ЧК-ДПУ-НКВС на Харківщині: люди та долі. 1919-1941. -- С. 81..

Але нарком внутрішніх справ УРСР В. Балицький у директиві від 22 березня 1937 р. вимагав від В. Іванова «повного розкриття троцькістського підпілля». Він писав: «Слідство по паралельному троцькістському центру, українському троцькістському центру [...] показали, що у вугільній, хімічній і коксохімічній промисловості розгорнули широке шкідництво і диверсії». Він вважав, що співробітники Донецького УНКВС недостатньо приділили увагу «розкриттю троцькістів» в усіх галузях промисловості Донбасу. В. Бали- цький вимагав на провідні оперативні розробки «Академіки» (справа Донбаського обласного троцькістського центру у складі провідних керівників вугільної галузі області та Донецького обкому КП(б)У) та ін. виділити найкращих слідчих; зобов'язав В. Іванова «особисто переглянути матеріали всіх відділів УДБ по троцькістсь- кому шкідництву і диверсіям і по кожній справі намітити конкретні оперативні заходи»; провести негайні арешти по справам, що не потребують подальшої оперативної розробки; виокремити агентів, які можуть по своїм можливостям «викрити троцькістське підпілля у промисловості»; провести у найкоротші терміни нові вербування по «троцькістській лінії»; провести оперативні наради для інструктування співробітників держбезпеки та вироблення конкретних заходів «для виконання моїх директив про викриття троцькістської диверсії і шкідництва, протокол наради вислати мені» ГДА СБУ, ф. 16, оп. 30, спр. 65, арк. 210-212..

Організація оперативно-слідчої роботи на Донбасі задовольнила як київське, так і московське керівництво наркомату внутрішніх справ. Тому В. Іванова у квітні 1937 р. призначили на посаду заступника наркома внутрішніх справ УРСР і присвоїли спецзван- ня комісара державної безпеки 3-го рангу. У наркоматі він почав опікуватися оперативно-слідчою роботою.

Кар'єра В. Іванова, начебто, складалася вдало. Але у травні 1937 р. нарком внутрішніх справ УРСР В. Балицький був призначений начальником УНКВС по Далекосхідному краю Петров Н.В., Скоркин К.В. Кто руководил НКВД. 1934-1941. Справочник. -- М.: Звенья,1999. -- С. 100.. Тимчасове виконання обов'язків наркома покладалося на В. Іванова. Зважаючи на його добрі стосунки із московським керівництвом НКВС, він сподівався обійняти посаду наркома внутрішніх справ УРСР. Але на початку червня 1937 р. до Києва приїхав заступник наркома внутрішніх справ СРСР М. Фріновський. Він повідомив про реальні причини переводу В. Балицького на іншу посаду й обвинуватив керівників НКВС УРСР у «поганій роботі з виявлення контрреволюції».

Новий виток репресій проти керівників республіки почався у червні 1937 р. Згідно з наказом НКВС СРСР №00321 від 7 червня 1937 р., нарком внутрішніх справ СРСР М. Єжов направив в Україну заступника наркома внутрішніх справ НКВС СРСР М. Фрінов- ського, Т. Дерібаса, який знаходився у розпорядженні наркома і чекав нового призначення, начальника 5-го (особливого) відділу ГУДБ НКВС СРСР І. Леплевського. У наказі розпливчасто зазначалася мета відрядження: «Для виявлення і розгрому шпигунських, шкідницьких, диверсійних, змовницьких троцькістських й інших контрреволюційних груп на території УРСР, а також у частинах РСЧА Київського, Харківського військових округів і укріплених районів» Лубянка: Органы ВЧК-ОГПУ-НКВД-НКГБ-МГБ-МВД-КГБ. 1917-1991. Справочник. -- С. 586.. Приїзд такої представницької групи центрального апарату НКВС СРСР зумовлювався необхідністю введення на посаду 14 червня 1937 р. наркома внутрішніх справ УРСР І. Леплевського.

На представленні нового наркома особовому складу республіканському апарату НКВС УРСР та начальникам обласних УНКВС, М. Фріновський окреслив завдання щодо боротьби з «ворогами народу». Варто зазначити, що ці настанови проходили на тлі розслідування справи про «військово-фашистську змову у Червоній армії» та підготовки до виселення згідно з постановою політбюро ЦК ВКП(б) від 23 травня 1937 р. із Москви, Ленінграда і Києва всіх виключених із ВКП(б) за належність до «троцькістів, зінов'євців, правих і шляпниківців та інших антирадянських формувань», а також родин опозиціонерів, засуджених до розстрілу чи на строк понад 5 років РГАСПИ, ф. 17, оп. 162, д. 21, л. 45.. Ці події стали маркером для керівників місцевих апаратів держбезпеки щодо бажання політичного керівництва розширити репресивні акції.

Новопризначений нарком внутрішніх справ І. Леплевський одразу почав чистку апарату НКВС УРСР від «висуванців» В. Балиць- кого. Але В. Іванов деякий час залишився при посаді й навіть впливав на кадрові призначення. Зокрема на посаду начальника 4-го (секретно-політичного) відділу був призначений його колишній підлеглий по Донецькому УНКВС М. Герзон.

Остаточну долю В. Іванова вирішили арешти секретаря Донецького обкому КП(б)У С. Саркісова і В. Балицького. Хоча С. Саркі- сов у листі від 7 липня 1937 р. І. Леплевському визнав дружні стосунки з В. Івановим, але заперечив наявність «контрреволюційного зв'язку» і «ведення троцькістських розмов». Натомість В. Балиць- кий на допиті 26 липня 1937 р. засвідчив, що особисто «завербував у військово-фашистську змову» В. Іванова. Того ж дня згідно із телеграмою НКВД СРСР його звільнили із посади заступника наркома і відкликали до Москви. 1 серпня 1937 р. він був арештований у номері 411 готелю «Москва». Півтора місяця він опирався слідчим, відкидаючи обвинувачення у «змовницькій діяльності». Але 14 вересня 1937 р. написав «зізнання» про участь у «змові». Одним із підтверджень своєї «ворожої діяльності» він назвав «слабку оперативно-слідчу діяльність на Донбасі», що спричинило «прояви шкідництва». Після тривалого розслідування в липні 1938 р. (за іншими даними у червні 1938 р.) В. Іванова в «особливому порядку» засудили до розстрілу Золотарьов В. ЧК-ДПУ-НКВС на Харківщині: люди та долі. 1919-1941. -- С. 82-88; Петров Н.В., Скоркин К.В. Кто руководил НКВД. 1934-1941. Справочник. -- С. 210.. Спроби його реабілітації після перегляду відповідної архівно-кримінальної справи та виявлення його участі в масових політичних репресіях відхилено співробітниками прокуратури.

Подальшу організаційну роботу з арештів численних «ворогів народу», «шкідників», «шпигунів» проводив новий начальник УНКВС по Донецькій області старший майор державної безпеки Давид Мойсейович Соколинський. Його призначили 3 квітня 1937 р., тобто відразу після переходу В. Іванова на посаду заступника наркома внутрішніх справ УРСР Петров Н.В., Скоркин К.В. Кто руководил НКВД. 1934-1941. Справочник. -- С. 210, 385..

Д. Соколинський народився в Одесі у 1902 р. у родині бондаря. Статки батька надали можливість закінчити у 1916 р. Одеське двокласне ремісниче училище. До квітня 1919 р. працював розсильним, потім став рядовим окремого батальйону ВНК, вступив до лав РКСМ. У середині 1920 р. його призначили заступником завідуючого Балтського повітового партійного комітету. Однак його партійно-радянська кар'єра була перервана призначенням у липні 1921 р. на посаду помічника уповноваженого у військових справах політичної групи надзвичайної комісії Балтського повіту. Упродовж 1921-1923 рр. обіймав посади уповноваженого по політичних партіях, політичного контролера. У серпні 1923 р. його перевели до Миколаївського окрвідділу ДПУ. Досвід роботи у Балтській надзвичайній комісії зумовив його призначення у грудні 1924 р. уповноваженим в Управління уповноваженого ДПУ УСРР при ревкомі новоствореної Молдавської автономної республіки. У квітні 1927 р. його із посади начальника обліково-статистичного відділу ДПУ Молдавії призначили на аналогічну посаду у Сталінському окрвід- ділі ДПУ УСРР. У 1928 -- березні 1930 рр. обіймав посади в обліко- во-освідомчому управлінні ДПУ УСРР. Після нетривалого керівництва в 1931-1932 рр. ДПУ Молдавської АСРР і 25-м прикордонним загоном у грудні 1932 р. його призначили начальником Вінницького обласного ДПУ УСРР. Вінницька область була багатонаціональним прикордонним регіоном СРСР із майже 4 млн населення. Саме тут він набирався досвіду проведення масових операцій із «ліквідації петлюрівських і повстанських угруповань» серед місцевих селян, проведення масових депортацій політично неблагонадійного населення в 1934-1935 рр. У грудні 1936 -- січні 1937 рр. Д. Соколинсь- кий керував УНКВС по Дніпропетровській області. Чергова ротація кадрів центрального апарату республіканського наркомату внутрішніх справ у січні 1937 р. привела його на посаду начальника 3-го (контррозвідувального) відділу управління держбезпеки НКВС УРСР. Користуючись довірою В. Балицького, у квітні 1937 р. Д. Соколин- ський обійняв посаду начальника УНКВС по Донецькій області Петров Н.В., Скоркин К.В. Кто руководил НКВД. 1934-1941. Справочник. -- С. 385..

Він одразу включився в роботу з виявлення «троцькістських» і «шкідницьких» угруповань в області. Секретар Донецького обкому КП(б)У С. Саркісов продовжував сприяти новому керівникові Донецького УНКВС у проведенні арештів «контрреволюціонерів». На численних нарадах партійно-радянського активу він наказав партійним осередкам різко посилити боротьбу проти «троцькістів», «шкідників» і «шпигунів». Наступні три місяці він ініціював або дав згоду на арешт десятків відповідальних керівників області, директорів провідних підприємств області, зокрема, голови Донецького облвиконкому М. Іванова, секретаря обкому КП(б)У А. Вайнова, директора Макіївського металургійного заводу Г. Гвахарія та ін. Правда через роки // Реабілітовані історією. Донецька область. -- Т. 1. -- Донецьк: КП «Регіон», 2004. -- С. 43.

Дослідниця І. Смирнова на підставі вивчення документів Донецького обкому партії, стверджувала, що за погодженням із С. Сар- кісовим було проведено репресії на підприємствах у Маріуполі (металургійні заводи ім. Ілліча, «Азовсталь»), Макіївці (завод ім. Кірова), Краматорську (машинобудівний завод), Горлівці, Костянти- нівці (цинковий завод), Амвросіївці (цементний комбінат), трестах «Чистяковвугілля», «Постишеввугілля», «Кадіїввугілля», «Сталінвугіл- ля», «Артемвугілля», «Сніжнеантрацит», «Донбасантрацит», інших шахтоуправліннях області, на підприємствах хімічної промисловості, об'єктах залізничного транспорту (станціях Ясинувата, Красний Лиман). Практично на Донбасі не було жодного підприємства, де співробітники НКВС не проводили б арештів. І. Смирнова оприлюднила цікаву динаміку арештів працівників підприємств області -- у 1934 р. арештовано 767 осіб, у 1935 р. -- 1224, у 1936 р. -- 1062, в 1-му кварталі 1937 р. -- 433 особи. Серед них понад 50% становили інженерно- технічні працівники. Окрім арештів, як покарання широко використовувалося виключення з партії. Причини могли бути різноманітними -- підтримка опозиції в 1920-х рр., соціальне походження, невиконання виробничих планів чи показників політико-господарських кампаній тощо. Тільки із травня 1936 -- по травень 1937 рр. Донецька обласна партійна організація зменшилася на 14 374 особи (15% від загальної чисельності обласного осередку) Смирнова И.Е. Репрессии против партийного руководства Донецкой области в 1937-1938 гг. -- С. 244..

Вагомим чинником проведення репресій став «стахановський рух», що впроваджувався на підприємствах як новий елемент організації праці. В окремих випадках він дійсно поліпшив організацію та продуктивність роботи. Водночас, цей рух викликав чимало проблем, що були обтяжені політикою очільників країни. Вони відверто використовували його для чергового «великого стрибка» -- різкого одночасного підвищення продуктивності праці. На підприємствах почали вимагати, щоб досягнення окремих робітників ставали нормою для всього колективу. Однак виконати ці бажання було неможливо, оскільки для рекордів «стахановців» створювалися особливі умови Хлевнюк О. Политбюро. Механизмы политической власти в 30-е годы. -- М.: РОССПЭН, 1996. -- С.158; Докладніше див.: Siegelbaum L.H. Stakhanovism and the Politics of Productivity in the USSR, 1935-1941. Cambridge University Press, 1988. -- 326 p.