Південна Україна як об’єкт історіографічного осмислення й політичних маніпуляцій

З одного боку, такі метаморфози суспільної думки і свідомості відображали узвичаєння тодішнього державно-політичного й адміністративно-територіального статусу південних регіонів Російської імперії. Проте, з іншого боку, вони демонстрували спроби при- своєння/включення/пристосування давньої історії Північного Причорномор'я до конструювання й представлення «новоросійського» дискурсу. У широкому сенсі попередні історичні епохи розглядалися як свого роду предтеча чи передісторія Новоросійського краю, себто як т.зв. «доісторична частина», точніше, «попередній додаток» до «славетного російського минулого» XVIII - початку ХІХ ст.

Від середини ХІХ ст. минувшину південних окраїн прагнуть вмонтувати й у загальноросійську історію, себто представити як неодмінну частину буття т.зв. «русского мира». Тож у місцевих календарях й інших виданнях з'являються своєрідні «хронології історії Новоросійського краю», котрі розпочинаються від доби давньої Русі. Приміром, у календарі 1847 р. ця «новоросійська» хронологія бере початок від великого київського князя Володимира, зокрема від символічного 988 р. - «Св. Крещения в завоеванном им древнем городе Херсонесе, развалины коего находятся близ нынешнего Севастополя».

Крім того, зазначена хронологія містила ще низку прикметних дат, як-от 1016 р. - «Мстислав Владимирович Удалый, Князь Тмутараканский, помогает Византийцам уничтожить последние остатки Козарской (Хозарської - Авт.) державы на Таврическом полуострове»; 1068 р. - «сделана надпись на известном Тмута- раканском камне, содержащая измерение пролива между Таманью и Керчью, произведенное по повелению Князя Глеба Святославича»; 1159 р. - «Георгий Нестерович, воевода Ростислава-Михаила Князя Киевского, разбивает Берладников, опустошавших Олеши, древний торговый город при устье Днепра»; 1559 р. - «первый поход войск Московских под начальством Князя Адашева, по Днепру, от Кременчуга до Очакова и оттуда до Перекопа»; 1696 р. - «Взята у Турков Петром І крепость Азов» Хронологическое показание достопримечательных событий отечественной истории в Новороссийском крае и Бессарабии // Новороссийский календарь на 1847 год. - Одесса, 1846. - С. 50..

Зазначимо, що у цій хронології згадувалися й інші дати: похід великого литовського князя Ольгерда 1363 р., перше посольство кримського хана 1473 р. до Москви та поселення князя Дмитра Вишневецького з козаками на острові Хортиця 1566 р. Але загальна спрямованість «новоросійської» хронології очевидна, позаяк вона синхронізувала події місцевої та загальноросійської минувшини, себто включала минуле південних земель імперії до історії «русского мира». Тим паче, що левова частка цієї хронології обіймала історичні події другої половини XVIII - початку ХІХ ст.

Паралельно із термінами-назвами «Новоросія» та «Новоросійський край» циркулювали й інші означення, як-от Південна Росія (рос. Южная Россия) і Південна Русь (рос. Южная Русь), котрі набули навіть ширшого вжитку, порівняно з першими, хоч і не мали виразної просторової локалізації. Зазвичай вони покривали більшу територію, аніж землі трьох губерній (Катеринославська, Таврійська та Херсонська) Терещенко А. Очерки Новороссийского края. I Екатеринослав и Херсон // Журнал Министерства народного просвещения. - 1853. - Ч. 78. - Отд. 3. - С. 4 (прим. 4)., але їх вживання, як правило, не мало чіткої адресної спрямованості. Тому доволі часто похідні назви «південно- руський» і «новоросійський» застосовувалися майже як рівнозначні.

Більше того, іноді з Південною Росією ототожнювали саме Новоросійський край, принаймні у вузькому розумінні Бернштейн С. Одесса. Исторический и торгово-экономический очерк Одессы в связи с Новороссийским краем. - Одесса, 1881. - С. V.. Тим паче, що суспільні практики першої половини ХІХ ст. на його обширах відображали неабияке мультиетнічне та полікультурне розмаїття, що призводило до своєрідних світоглядних й інтелектуальних метаморфоз.

Скажімо, у подорожніх записках російського публіциста, археолога й етнографа А. Терещенка споглядаємо досить цікаві розумування та рефлексії, які демонструють панівні стереотипи великоросійської свідомості у контексті буття тодішньої Новоросії. Зокрема, відвідування приморського центру Новоросійського краю спричинило такий авторський коментар: «Одесса и ее жители производят столько разнообразных впечатлений, что затрудняешься, с чего начать. С города ли? Это какой-то особенный образ построек: смесь Азиатского, Готического, древне-Германского с башнями рыцарских веков, Итальянского с широкими фантастическими в три света окнами; одним словом, если указывать на всю эту пестроту, то она затемнит прелесть города. Даже Православные храмы порабощены причудливо-игривому воображению. Проходя по улицам, глаза разбегаются по зданиям, от простых, вроде мазанок, крытых черепицею; слух всюду поражается говором иностранным. Если бы волы чумаков, идущих обозами по широким и прекрасным мостовым, - чумаков с загоревшими лицами и длинными висячими усами, подобно древним Скифам, не напоминали нам, что Одесса город Русский: то можно бы утверждать, что этот теплый уголок России есть уголок чужеземцев» Терещенко А. Очерки Новороссийского края. П. Одесса // Журнал Министерства народного просвещения. - 1853. - Ч. 78. - Отд. 3. - С. 55-56..

Процитоване розумування А. Терещенка мимоволі виказує промовисті та парадоксальні риси тодішньої імперської свідомості освічених верств суспільства, позаяк наявність в Одесі валок чумаків-українців розглядалася автором як ознака російської приналежності цього міста.

Більшою мірою наближені до реальності враження А. Терещенка від інших новоросійських губерній, зокрема Катеринославщини. «При посещении моем в первый раз Новороссии, я думал встретить здесь одних Русских и вместо их встретил Малороссиян, которые образовали так сказать Ново-Малороссию», - з неприхованим подивом констатує автор подорожніх записок, який прагнув сполучити представлення певного компендіуму загальних відомостей із досвідом мандрівника, опертим на особисті враження та спостереження Терещенко А. Очерки Новороссийского края. I. Екатеринослав и Херсон. - С. 4 (прим. 4).. Отож А. Терещенко замість сконструйованої й омріяної в уяві «Нової Росії» віднайшов іншу соціо- та етнокультурну реальність, яку навіть назвав «Новою Малоросією»!

З такої перспективи одеські пасажі А. Терещенка видаються дещо дивними, оскільки у подорожніх нотатках про Катеринослав він підкреслює, що «господствующий народ составляют Малороссияне... Обряды и образ жизни чисто Малороссийские и самые песни те же заунывно-плачевные» Там же. - С. 11-12.. Причому цікаві не стільки констатація самого факту домінування української людності на теренах т. зв. «Новоросії», добре відомого і загальновизнаного у російській та українській історіографії, скільки реакції і метаморфози тодішньої свідомості на його «відкриття» чи осягнення, що чудово ілюструють тексти А. Терещенка.

Втім, у середині ХІХ ст. поступово намічається поворот до культурницького наповнення цієї назви-топоніма, котрій прагнуть надати великоросійського забарвлення. Такі трансформації розгортаються вже у першій половині століття, але набувають особливої динаміки у пореформену добу, себто протягом 1860-х - 1870-х рр., коли імперія Романових була змушена тією чи іншою мірою відповідати на виклики тогочасної модернізації.

У 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею в Одесі - «офіційній столиці Новоросійського краю» - засновується Новоросійський уні- верситет Попова Т.Н. Историография в лицах, проблемах, дисциплинах: Из истории Новороссийского университета. - Одесса, 2007. - С. 25., хоч подібні проекти побутували ще у 1840-х рр. За спогадами сучасників, відкриття нового імператорського університету відбувалося «офіційним порядком», себто у казенному дусі Модестов В.И. Отрывок из воспоминаний // Новороссийский университет в воспоминаниях современников. - Одесса, 1999. - С. 11..

Крім того, постала ціла низка періодичних видань, зорієнтованих на представлення поліетнічної й мультикультурної окраїни як частини загальнокультурного простору Російської імперії - «Новороссийский телеграф» (1869-1903), «Новороссийские ведомости» (1869-1872), «Новороссийский листок объявлений» (1881-1883) Библиография русской периодической печати 1703-1900 гг. (Материалы для истории русской журналистики). - Пг., 1915. - С. 246-247, 398. Новороссийский календарь на 1893 г. - Одесса, 1892. - С. 22. Любченко В. Євреї у складі Російської імперії // Нариси з історії та культури євреїв України. - К., 2009. - С. 91., «Записки Новороссийского университета» (1867-1919) та ін.

У рекламному оголошенні про передплату «Новороссийского телеграфа» це видання позиціонувалося як репрезентант виключно російських, точніше великоросійських інтересів. «Наша восемнадцатилетняя редакторская деятельность позволяет нам, не прибегая к обычным рекламам и обещаниям, заявить, что ежегодно улучшая нашу газету и постепенно увеличивая ее формат, мы достигли того, что “Новороссийский Телеграф” пользуется лестным вниманием большинства русского населения края... Направление «Новороссийского] Телеграфа» резко отличается от направления других местных газет, и потому нам незачем определять его при объявлениях о подписке. Скажем только, что мы держим знамя русской газеты, обязанной защищать в крае русские (виділення редакції «Новороссийского телеграфа». - Авт.) интересы, которые у нас попираются инородными племенами», - зазначалося в анонсі про редакційні наміри та політику цього періодичного видання . На шовіністичні устремління «Новороссийского телеграфа» вказують і сучасні дослідники .

Такі проурядові культурні й освітні практики мали спричинитися до формування більш-менш однотипних образів південних і південно-східних земель як невід'ємної частини імперії Романових, попри суттєві етнокультурні відмінності цього регіону та його давню історію, котрі дедалі більше давалися взнаки протягом останньої третини ХІХ ст.

Варто наголосити, що побутували й інші назви, пов'язані з терміном «Новоросія». У 1857 р. Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо було перейменоване у Новоросійське козацьке військо, котре проіснувало до кінця 1860-х рр. Защук А. Новороссийское казачье войско: из материалов для статистического описания Бессарабской области // Военный сборник. - 1861. - Т. 2, № 4. - С. 343-370; Бачинська О.А. Дунайське (Новоросійське) козацьке військо. 1828-1869: Автореферат. - Одеса, 1997. Щебальский П.К. Потёмкин и заселение Новороссийского края / Отд. оттиск из «Сборника антропологических и этнографических статей о России и странах, ей принадлежащих. Т. 1». - М., 1868. - С. 13. Проте ця назва відображала радше його місцеву приналежність, аніж мала якийсь особливий соціо- культурний сенс.

Утім, пореформені 1860-1870-ті роки нав'язували суспільній думці й низку ремінісценцій і конотацій щодо експансіоністських потуг імперії Романових протягом XVIII ст., зокрема ретроспекції щодо відомого «грецького проекту» Катерини ІІ. Адже війни росіян із турками постійно продукували ряд аналогій із її планами щодо створення на «оттоманських уламках» греко-православної імперії зі столицею у Константинополі. З такої перспективи «новоросійська колонізація», передусім діяльність князя Г. Потьомкіна, репрезентувалася деякими авторами як важлива і навіть головна складова «грецького проекту».

На думку П. Щебальського, «занятие Крыма и сооружение флота на Чёрном море то же суть звенья той цепи идей, которая называется Греческими проектами: а если таковы были действительно виды тогдашней русской политики, то Новороссийский край должен был составлять как бы грудь того исполина, который охватывал Черное море с двух сторон, и крымское ханство весьма естественно должно было представляться “бородавкой на носу” (по выражению Потемкина), которую снять было неизбежной необходимостью»95. Такі погляди значною мірою поділялися багатьма тодішніми російськими діячами, котрі мріяли про реванш після болючої поразки у Кримській війні 1853-1856 рр., який досить часто ретроспективно пов'язували з експансіоністськими проектами XVIII ст.

Отож Новоросія мала стати неодмінною складовою сумнозвісної візії про т.зв. руський світ, зокрема посісти місце одного з наріжних елементів, пов'язаних із конструюванням великоруської ідентичності. Проте спроби надати нового імпульсу і створити солідне культурне підґрунтя «новоросійському» дискурсу зрештою привели не тільки до його суттєвого розширення, ай до часткового пере- форматування, позаяк останній мусив включати/засвоювати/ трансформувати інші етнокультурні елементи. Тому навіть на сторінках видань із виразною проурядовою орієнтацією Новоросійський край дедалі частіше поставав як історичний регіон/область із давньою історією. Скажімо, у багатотомній і розкішно виданій «Живописной России» за редакцією віце-голови імператорського Російського географічного товариства П. Семенова «історія Ново- росії» викладалася від античних часів до Кримської війни Живописная Россия. Отечество наше в его земельном, историческом, племенном, экономическом и бытовом значении. - СПб.-М., 1898. - Т. 5: Малороссия и Новороссия, ч. 2..

Більше того, у межах «новоросійського» дискурсу з'являється низка праць істориків (Д. Багалій, Д. Яворницький Эварницкий Д.И. Очерки по истории запорожских козаков и Новороссийского края. - Одесса, 1889., В. Ястребов Ястребов В.Н. Материалы по этнографии Новороссийского края, собранные в Елисаветградском и Александрийском уездах Херсонской губернии / Оттиск из «Летописи историко-филологического общества при Новороссийском университете». - Одесса, 1894. та ін.), які тією чи іншою мірою прагнуть пристосувати його для представлення малоросійської/української історії. Водночас публікуються роботи, присвячені єврейським Лернер О.М. Евреи в Новороссийском крае. Исторические очерки. - Одесса, 1901., болгарським Державин Н.С. Болгарские колонии Новороссийского края: Херсонская и Таврическая губернии // Известия Таврической учёной архивной комиссии. - 1908. - Вып. 41. - С. 1-238., грецьким Ястребов В. Греки в Елисаветграде // Киевская старина. - 1884. - № 4. - С. 673-684; Писаревский Г. Из истории иностранной колонизации в России в XVIII в. - М., 1909. - С. 205-220., німецьким Клаус А. Наши колонии. Опыты и материалы по истории и статистике иностранной колонизации в России. - СПб., 1869. - Вып. 1., шведським (переселення 1781-1782 рр. з о-ва Даго у Балтійському морі) Писаревский Г. Из истории иностранной колонизации в России в XVIII в. - С. 221-226. та іншим сюжетам «історії Новоросії», передусім порушуються проблеми її заселення та колонізації, котрі помітно диференціюють й урізноманітнюють «новоросійський» дискурс. Останній волею-неволею набуває розмаїтих культурних і поліетнічних прикмет.

З-поміж цих текстів чільне місце посідала відома студія Д. Баталія, присвячена колонізації Новоросійського краю Багалей Д.И. Колонизация Новороссийского края и первые шаги его по пути культуры.. На думку Н. Полонської-Василенко, зазначена робота «сыграла видную роль в расширении интереса к истории Южной Украины, но главный центр внимания автора лежал в позднейшей эпохе - времени после ликвидации Сечи»¹⁰⁵ Полонская-Василенко Н. Очерки по истории заселения Южной Украины. - Арк. 5.

¹⁰⁶ Багалей Д.И. Колонизация Новороссийского края и первые шаги его по пути культуры. - С. 5.

¹⁰⁷ Там же. - С. 20-27.

¹⁰⁸ Там же. - С. 59..

Показово, що вступні нотатки до цієї студії Д. Багалія доволі добре репрезентують його дослідницькі інтенції, хоч вони і сформульовані у досить обережному, компромісному дусі з огляду на вимоги й стандарти імперського культурного поля. Відтак автор представляв ці завдання у такому вигляді: «постараемся проследить в общих чертах распространение русского государства и движение народонаселения к югу, к заветному побережью Черного и Азовского морей; попытаемся определить виды и формы, размеры и быстроту колонизации, роль в ней государства и народа, русского племени и иноземцев; вместе с тем сделаем краткий очерк зачатков местной культуры, развивавшейся параллельно с колонизацией края и находившейся в прямой, непосредственной связи с этой последней, можно сказать, всецело определявшеюся ею».

Утім, незважаючи на компромісні настанови, проголошені у попередніх заувагах, Д.Багалій використовував «новоросійський» дискурс для представлення, власне, української історії. Тому роль перших поселенців Новоросійського краю у його праці однозначно відведена запорозьким козакам .

Д. Багалій виявився одним із перших дослідників, який вказав на домінування українського населення на обширах Новоросії, хоч і у доволі обережному і поміркованому вигляді. «Судя по тому, что в настоящее время малоруссы составляют преобладающую группу населения, можно предполагать, что и в прежнее время они представляли из себя наиболее численную народность; и такое предположение оправдывается всеми известными нам историческими данными», - підкреслював він .

Звісно, праця Д. Багалія не була позбавлена низки компліментарних зворотів на адресу князя Г. Потьомкіна та інших російських урядовців. Але історик не забував згадувати й про численні провали імперської політики на теренах колонізації й адміністрування Новоросійського краю, тобто прагнув показати доволі складні, розмаїті та суперечливі процеси, переважно в об'єктивістському дусі. Більше того, Д. Багалій відзначив істотні відмінності між українською та російською колонізацією південно-східних степів, зокрема вказував на різні соціальні підоснови, станові й господарські особливості та ін. Там же. - С. 62-76.

Схожі конотації споглядаємо і у передмові до збірки етнографічних матеріалів херсонського етнографа й археолога В. Ястребова. Зокрема, її укладач зазначав: «Район, в котором собраны предлагаемые материалы - два северные уезда Херсонской губернии - представляет самостоятельный научный интерес, обуславливаемый особенностями исторических судеб его. Оба эти уезда с давних времен составляли часть Вольностей Запорожского Войска, оба вошли потом в состав Новой Сербии, послужив опорным пунктом для колонизации новороссийских степей - как народной, так и правительственной» Ястребов В.Н. Предисловие // Материалы по этнографии Новороссийского края. -

С. 1.. І хоч автор далі пише про формування особливого «новоросійського» типу народності, останню він розглядав як вислід розмаїтих етнічних і мовних впливів, передусім українських/малоросійських.

Таке розширення і свого роду переформатування «новоросійського» дискурсу не лишилося поза увагою імперської цензури. Скажімо, вищевказані «Материалы по этнографии Новороссийского края», укладені В. Ястребовим, які передбачалося спершу опублікувати на сторінках «Киевской старины», спричинили низку застережень Санкт-Петербурзького цензурного комітету, позаяк були ілюстровані піснями на «малороссийском наречии» Українська ідентичність і мовне питання в Російській імперії: спроба державного регулювання (1847-1914). Збірник документів і матеріалів. - К., 2013. - С. 266-267..

Як бачимо, деякі напрями трансформації «новоросійського» дискурсу обіцяли/анонсували у найближчому часі зародження й формування нових дискурсивних практик. Недаремно молодий сходознавець і публіцист А. Кримський (на той час відомий адепт М. Драгоманова!) у рецензії на «Материалы по этнографии Новороссийского края...», котрі були видрукувані в Одесі, відзначав, що «уезды Елисаветградский и Александрийский - это область, вполне заслуживающая особых исследований. В этнографическом отношении оба уезда - типичные представители т. н. Новороссийского края» Крымский А. Рец. на изд.: Ястребов В.Н. Материалы по этнографии Новороссийского края, собранные в Елисаветградском и Александрийском уездах Херсонской губернии. - Одесса, 1894 // Этнографическое обозрение. - 1896. - № 2/3. - С. 280.. дискурс новоросійський край

Це стисле і, можливо, навіть мимовільне означення «т[ак] Называемого] Новороссийского края», вжите А. Кримським у відносно ліберальному, але все ж таки підцензурному російському журналі, промовисто ілюструє настрої й думки українських інтелектуалів останніх десятиліть ХІХ ст. Та й сам М. Драгоманов вважав свідченням «розвитку» українських земель «між сусідніми царствами і начальствами» факт появи Новоросії - колишніх Вольностей війська Запорозького, які «начальство ділило на губернії (курсив М. Драгоманова. - Авт), як знало само, прилучувало наші громади до чужих, населяло між нашими громадами чужих, зганяло наші і т. д.».

Таким чином, альтернативні термінологічні пропозиції стосовно конструкта «Новоросія» та його похідних означень намітилися чи викристалізувалися десь на зламі ХІХ-ХХ ст., за умов, коли українське історіописання формувалося у межах відмінних культурних просторів імперій Романових і Габсбургів. Відтак поступова сепарація від інституціональних впливів, інтелектуальних настанов і культурних орієнтирів імперського простору відбувалася в українській історіографії протягом тривалого часу, іноді у доволі суперечливому і складному вигляді.

Размещено на Allbest.ru