Друга хвиля еміграції українців до Канади: причини, характер і склад

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Встановлення причин, що спонукали виїжджати українців за кордон, і причин вибору саме Канади, обставин, що завадили іммігрантам повернутись на Батьківщину і змусили залишатись там назавжди є актуальним і сьогодні. На сучасному етапі триває четверта хвиля еміграції українців. Дослідження всіх її процесів і рушіїв неможливе без вивчення і причин попередніх переселенських рухів з України. Потребують деталізації та порівняльної характеристики умови й можливості виїзду за рубіж з різних районів України, оскільки у міжвоєнний період етнічні землі України були у складі кількох держав. У наукових роботах недостатньо висвітлено вплив законодавства Канади на зростання кількості емігрантів із західноукраїнських територій, адже саме воно визначало кількісний і якісний склад імміграції українців до Канади у міжвоєнний період.

Першочергово питанням особливостей другої хвилі еміграції українців до Канади займались вчені діаспори. Ґрунтовні дослідження в цьому напрямі були здійснені М. Марунчаком. Автор описав становище українців у міжвоєнний період на Батьківщині та їх мотиви до виїзду, ряд імміграційних законів, що формували кількісно і якісно склад українських іммігрантів, дію допомогових товариств при виїзді українців за кордон. Причини еміграції, характер, склад, місця розселення переселенців у Канаді репрезентовано в науковому доробку ще одного вченого з діаспори М. Боровика . У незалежній Україні перші дослідження щодо виїзду до Канади були приурочені 100-річчю еміграції українців до Канади. Так, за результатами конференції, проведеної Львівським національним університетом ім. І. Франка у вересні 1991 р., було опубліковано збірник статей «Українська еміграція. Історія та сучасність». У ньому видано статтю Я. Серкіза щодо Товариства опіки над українськими емігрантами у Львові, а також статтю С. Макарчука про українську еміграцію із Західної України в 20-30-ті рр. ХХ ст. Політичні, соціально-економічні мотиви другої хвилі еміграції українців висвітлені у публікації тернопільських істориків Б. Лановика, М. Траф'яка, Р. Матейка. Причини еміграції, її склад, характер розселення розкрито у численних наукових дослідженнях В. Євтуха. Законодавство Канади, Польщі щодо переселенців, діяльність корабельних компаній, товариств опіки над емігрантами детально досліджено у монографії С. Качараби. Певні відомості про ставлення канадського уряду до українських емігрантів міжвоєнного періоду, характер еміграції містяться в науковій праці В. Макара. Ця ж тематика представлена і в доробку вченого з діаспори О. Мартиновича. Питанням еміграції до Канади українців займались не лише українські історики. Це стало темою дослідження В. Коваля, який у своїй монографії порівняв український та білоруський переселенські рухи у міжвоєнну добу, в тому числі й до Канади. Джерела з історії української діаспори Канади представлені в археографічному збірнику «Пам'ятки» за 2007 р., що присвячений 115-річчю української еміграції до Канади.

Переселенський рух з українських земель між двома світовими війнами отримав назву другої хвилі української еміграції. Цей рух пояснюється рядом причин: 1) економічними; 2) соціальними; 3) політичними.

Друга хвиля еміграції зумовлювалась значною мірою економічними причинами для виїзду. Перша світова війна підірвала народне господарство. Селяни по її закінченню опинились у досить скрутному становищі. Під час війни було знищено близько 20% господарських будинків, отже кожен п'ятий господар залишився без даху над головою. Пропало 78% коней, 36% рогатої худоби, 77% іншої худоби, не згадуючи домашніх тварин. Заможніші українці, які не підтримували політику більшовиків, боялись конфіскації приватної власності, націоналізації промисловості, розподілу землі серед селян, втрати торгових привілеїв. Цей фактор посприяв їх від'їзду за рубіж. Не кращою була економічна ситуація на українських територіях у складі Польщі. Прийняті польським сеймом 10 липня 1919 р. «Основи земельної реформи» і закон про земельну реформу від 17 грудня 1920 р. стосовно Східної Малопольщі (Галичини) спрямовувались головним чином на здійснення полонізації цих земель шляхом створення польських військових та цивільнихпоселень. У безоплатне користування колишнім військовим передавалось до 45 га землі. Урядові кола Польщі прагнули «штучно», тобто шляхом переселень, збільшити кількість поляків у західноукраїнському регіоні. По закінченню Першої світової війни на всіх західноукраїнських землях активно йшов процес парцеляції, що був підкріплений законом про земельну реформу від 17 грудня 1920 р. Українського селянина не було допущено до нього, панську заборговану землю парцелювали на вигідних умовах виключно для представників польської національності, які приїжджали з Польщі, зокрема колишніх військових. На підставі закону про колонізацію східних земель, до яких належали Волинь і Полісся, ці польські переселенці отримували безплатно наділи землі навіть там, де місцеве населення було безземельне. До 1 січня 1923 р. між поляками було розпарцельовано 110 000 га на Волині і 133 000 га на Поліссі. У Галичині між новоприбулими було розпарцельовано 200 000 га землі. Українці відчували брак землі, політична ситуація на Україні змінювалась не на їх користь. Наприклад, у 1921 р. в ході аграрної реформі в Буковині українським селянам виділялось від 4 до 6 га землі, а румунським колоністам -- 10 га. У Другій Речі Посполитій перенаселеність була найбільшою саме на українських територіях. За даними офіційної урядової статистики найбільша кількість дрібних господарств (до 2-х га) містилась у Станіславському (67,5%), Тернопільському (55,3%) і Львівському (52,8%) воєводствах. У скрутному становищі перебували ремісники, які не мали ринку збуту для своїх виробів. На заробітки йшли жінки та підлітки. За свою працю вони отримували мізерні кошти. Робочий день був ненормований. Середня заробітна плата робітника у Варшавському воєводстві була вдвічі вища, ніж у Станіславському чи Тернопільському. З парцеляцією для місцевого населення зникала можливість заробітків на двірських ґрунтах. Єдиним виходом для українських селян став виїзд за кордон.

За вказівками міністра освіти Польщі С. Грабського в усіх школах насильно запроваджувалося викладання польської мови, а українська мова занепадала. Відбувалося масове злиття польських і українських шкіл, де домінуючою ставала польська. Викладали в них переважно поляки. Внаслідок проведення такої акції лише 8% учнів українського походження відвідували школи з рідною мовою навчання. Багатьох україномовних учителів переводили на роботу на етнічно польські землі. Молоді було важко здобути вищу освіту. Жителі міст, якщо хотіли продовжувати працювати, мусили переходити на латинський обряд на вимогу польських чиновників. Українцям під Польщею не дозволялось проводити народні й церковні свята, організовувати гуртки, театральні вистави. Жителі Західної України не отримували належної медичноїдопомоги. Тяжке суспільне становище погіршувалось через натиск католицької церкви на православну.

Політичні мотиви також відіграли вагому роль у від'їзді українців за межі Батьківщини. Українці не хотіли бути меншовартісними громадянами поряд з окупантами. Вони відчували на собі політичний та національний гніт, дискримінацію української мови, культури, перебуваючи у складі Польщі, Румунії та меншою мірою Чехословаччини. До цього також спонукала поразка у національно-визвольних змаганнях в Україні 1917-1921 рр. і, як наслідок, встановлення радянської влади на більшій частині українських територій. Учасники цих подій через загрозу більшовицького терору вже не мали змоги залишатись на теренах Батьківщини.

Політична еміграція з Радянської України під час Української революції 1917-1921 рр. була єдиною у міжвоєнний період. Надалі не було і не могло бути ніяких масових переміщень за кордон, незважаючи на такі трагічні сторінки в історії України, як форсована примусова колективізація, Голодомор 1932-1933 рр. та небачені репресії кінця 30-х років. У 1919 р. через Відень виїхало до Західної Європи декілька тисяч урядовців Української Народної Республіки, в основному як члени дипломатичних місій УНР. У травні 1919 р. перейшла Карпати й опинилась у межах тодішньої Чехословаччини гірська бригада Української Галицької Армії. Незабаром туди переїхала частина галицької та буковинської інтелігенції. Влітку 1920 р. до Чехословаччини передислокувалась бригада А. Кравса, а в листопаді військові другої кулеметної бригади третьої Залізної дивізії Армії УНР перетнули кордон з Румунією. Того ж місяця через річку Збруч перебралась до окупованої Польщею Галичини армія Української Народної Республіки. Як і дві перші частини, так і останню було роззброєно та інтерновано. В. Гірняк описав у своїй статті відступ Української Галицької Армії за Збруч у липні 1919 р. і взяття у полон декількох тисяч українських військових. Табори були в Бресті, Вадови- чах, Стрілкові. У них лютували черевний тиф і дизентерія. Умови проживання були жахливими. Крім вищезазначених, українці перебували ще в таких таборах Польщі, як Петриків, Ланцут, Олександер, Каліш; Чехословаччини -- Ліберці, Йозефов; Румунії -- Брашів, Фегераш тощо. Частина з колишніх інтернованих після звільнення емігрувала до Канади.

На території українських земель у складі Румунії уряд запровадив політику румунізації українського населення. Щоб убезпечити себе від спротиву населення, владні кола провели в регіонах компактного розселення українців арешти серед священників, учителів, селян, встановили жорсткий контроль за «підозрілими українцями», розпочали заміну українських фахівців на роботі в адміністраціях, школах, університетах тощо на румунських, українська мова дозволялась лише в побутовому вжитку.

Репресії розпочалися і на українських землях у складі Польщі після державного перевороту 1926 р. і приходу до влади Ю. Пілсудського. До в'язниці було кинуто 6 тис. українців, 50 чол. загинуло і 1 тис. чол. поранено. Така політика панівних класів у Польщі налаштовувала проти себе українське автохтонне населення. Про жорстку політику Польщі згадувала М. Турківська, що після певного часу проживання в Канаді повернулась до Радянської України: «За панської Польщі бідували ми не менш, ніж за цісарської Австро-Угорщини. До українців ставлення було зневажливе, а то й вороже. Поліція часто арештовувала в селі тих, хто висловлював незадоволення порядками в державі Пілсудського. Одного разу був арештований і мій син Микола». Отже, всі активні учасники української революції, борці за українську незалежність за таких обставин вже не мали змоги залишатись на теренах Батьківщини.

Таким чином, економічна, соціальна, політична ситуація в Україні після Першої світової війни, ліквідації УНР, ЗУНР, розчленування західноукраїнських земель між Польщею, Чехословаччиною, Румунією та Радянською Росією спричинило масову хвилю еміграції українців.

Якщо говорити про виїзд українців за океан у міжвоєнний період, то Канада за статистичними даними вийшла на перше місце за кількістю переселенців. Це було пов'язано зі встановленням ряду обмежень на в'їзд у США, а також кращими умовами для проживання і праці в Канаді, ніж в Аргентині, Бразилії, Парагваї, Уругваї тощо29. Канада відчувала потребу в робочій силі у сфері сільського господарства. Жителі України також пам'ятали про матеріальну та моральну підтримку діаспори Канади у період Української революції 1917-1921 рр.

Мотиви еміграції визначили і її характер. Це була вже не суто заробітчанська еміграція, а й політична. На противагу «піонерам» іммігранти після Першої світової війни були більш освічені й національно свідомі, а також краще забезпечені матеріально. Як зазначає В. Макар, вони часто привозили з собою від 300 до 2 000 доларів, що на той час було немалою сумою, і мали можливість придбати кращі ферми, ніж у деяких їх попередників. Вартість ферм тоді була від 200 до 7 500 доларів. Друга хвиля еміграції до Канади більшою мірою складалася з працівників у сфері сільського господарства. Це обумовлювалось як економічними мотивами при переселенні, так і законодавством Канади. Так, канадським урядом 31 січня 1923 р. було видано розпорядження, яке обмежувало наплив нових іммігрантів. Разом з цим у ньому наголошувалося на бажаності переїзду до Канади саме землеробів. Про надання переваги працівникам у сфері сільського господарства свідчить у своїх спогадах В. Гавриш: «Згодом імміграційний уряд почав вимагати від імігрантів, що приїздили до Канади, щоб вони складали депозит. Від родин вимагали депозит у висоті 700-1500 долярів і зобов'язання осісти на фармах і господарювати... Як імігранти приїхали до Канади і знайшли фарми, їм гроші повертали, тоді вони користувалися ними, щоб закупити, що було потрібно до фармування».

Хоч селяни і робітники домінували, другий потік іммігрантів був також представлений політичними емігрантами та ветеранами війни за незалежність 1917-1921 рр. Отже, серед іммігрантів другої хвилі еміграції зустрічаємо колишніх вояків і старшин української армії, службовців державного апарату, вчителів, науковців, представників інтелігенції, промисловців, людей вільних професій, великих та середніх землевласників і членів їх родин, торговців, священнослужителів та підприємців.

Серед них були відомі провідники українських визвольних змагань, деякі з яких залишились там назавжди. Серед них були представники армії: генерал В. Сікевич, генерал М. Капустянський, полковники Є. Коновалець, Р. Сушко, А. Мельник; політичні діячі: професор І. Боберський, О. Назарук, Н. Григоріїв, М. Шаповал, М. Мандрика, В. Коссар, О. Кисі- левська; видатні митці: О. Кошиць із капелою, бандурист В. Ємець, диригент і композитор Є. Турула, балетмейстер В. Авраменко.

Склад іммігрантів зумовлював і характер їх розселення. Певна частина приїжджих надавала перевагу проживанню у містах і на їх околицях. Українці влаштовувались на роботу на шахтах, лісопереробних, вагоноремонтних заводах, у транспортній сфері, у кравецькі й кушнірські майстерні та ін. Ті, що хотіли працювати в сільськогосподарській галузі, розміщувались у селах. Тобто розселення іммігрантів визначалось можливостями працевлаштування та професійною підготовкою переселенців, а згодом до цього долучилась обставина наявності в тій чи іншій місцевості мешканців українського походження. Керівник Волинського еміграційного управління так характеризував склад української еміграції до Канади: «В Канаду виїжджають винятково землероби, які мають відповідний капітал на купівлю в цій країні землеробських господарств, і незначна кількість сільськогосподарських робітників -- на найману працю» (Держархів Волинської обл. ф. 46, оп. 2, спр. 594, арк. 12). Оскільки канадський уряд не хотів приймати до країни працівників з інших сфер, керівник волинського еміграційного управління не зазначив їх у переліку емігрантів. Провінція Манітоба нараховувала найбільшу частку українського населення в Канаді. Там проживало 30% від трьохсоттисячної української діаспори. Вінніпег був центром життя української громади в Канаді. Нові іммігранти продовжували заселяти степові провінції Альберту та Саскачеван. Напередодні Другої світової війни у степових провінціях українці становили 9-12% від усього населення36. Облаштовувались вони і в Онтаріо, Квебеці та Британській Колумбії. На 1931 р. найбільшими міськими осередками для українців, окрім Вінніпегу (близько 25 тис. чол.), стали Торонто, Едмонтон (понад 5 тис. чол. у кожному), Тандер Бей (понад 4 тис. чол.), Монреаль (близько 4 тис. чол.), Саскатун і Віндзор (близько 2 тис. у кожному), Гамільтон, Ріджайна і Садбері (понад тисяча в кожному). Отже, у 1931 р. в містах проживало 25,1% всіх українців Канади . Місця масового поселення українців представлені українськими топонімами, що свідчило про бажання українців діаспори зберегти свою етнічну самобутність.

Характер і склад другої хвилі еміграції посприяв тому, що з числа емігрантів міжвоєнного періоду постало значне число лідерів та учасників громадсько-політичних, культурно-освітніх та допомогових об'єднань діаспори Канади. Українці стали обіймати важливі посади в уряді, а М. Лучкович у 1924 р. був обраний до канадського парламенту.

Другий етап українського переселення до Канади розпочався по закінченні Першої світової війни і, на думку М. Боровика, тривав від 1922 до 1939 р., оскільки перші повоєнні роки характеризувались сильними обмеженнями імміграції. Так, улітку 1919 р. уряд домініону у зв'язку зі зростаючим безробіттям заборонив імміграцію до весни 1920 р. У 1919 р. також був виданий спеціальний указ, що не дозволяв прибуття до Канади громадян держав ворожих Великобританії в часи Першої світової війни. Це було частково пов'язано з економічними негараздами в Канаді в 1918-- 1921 рр. У 1921 р. національний дохід Канади порівняно з 1920 р. скоротився на 14%, експорт -- на 13%, валова продукція сільського господарства зменшилася на 30%. Також воєнні дії, що відбувалися в Європі, вплинули на становище українців у діаспорі. Частина з них була колишніми громадянами Австро-Угорщини. А згідно з тогочасними законами «ворожі іноземці» мали бути інтерновані в концентраційні табори. З 1914 по 1920 р. було інтерновано 8 579 чоловік, з них 3 138 вважалися «військовополоненими», решта цивільними, серед яких були жінки та діти. Частину з інтернованих у 1916 р. було відпущено під «слово честі» на роботу на ферми. Таке ставлення до іммігрантів пояснювалось і внутрішнім становищем в країні. Так, у 1918 р. безробітні ветерани війни руйнували українські інституції й вимагали депортації іммігрантів. А в 1919 р. провінційним урядом Манітоби було створено слідчий комітет над чужинцями для визначення, хто з приїжджих «лояльний» і кого потрібно депортувати. Міністерство закордонних справ Великобританії в січні 1915 р. надіслало уряду Канади лист, у якому зазначалось, що українські емігранти, котрі прибули до Канади під час І Світової війни, нестановлять ніякої загрози. Війна завершилась у 1918 р., а ув'язнених звільнили тільки в 1920 р. Ті, хто перебував у концтаборах, отримували гроші за роботу в декілька разів менше, ніж вільні громадяни. Понад 60 тис. чол. були позбавлені політичних прав.

Таке становище українців у повоєнний період, а саме до 1923 р., призвело до рееміграційних тенденцій у діаспорі. Згідно з інформацією дипломатичних документів, у грудні 1919 -- січні 1920 р. консульство Польщі у Монреалі видало 1 300 паспортів для реемігрантів, які хотіли повернутись до Східної Галичини. 70% з них були українцями. За 1920 р. кількість бажаючих залишити Канаду зросла до 7 000 осіб. Проте, коли з'ясувалось, що в Польщі немає реальних можливостей придбати земельні наділи, а повернення вдруге до Канади за її імміграційним законодавством може бути неможливим, багато кандидатів на виїзд передумали реемігрувати. Остаточно повоєнна рееміграція становила 4 000 осіб.

Отже, через таку політичну ситуацію в Канаді в 1914-1921 рр. до неї виїхали лише 600 українців. А за період 1918-1925 рр. до Канади прибуло 3 700 осіб української національності. Це були переважно дружини та діти тих українців, котрі прибули за океан ще до І світової війни. Широкомасштабна українська імміграція відновилась у 1923 р., коли було дозволено в'їзд з країн Південної та Східної Європи. Так, у 1923 р. було внесено зміни до Канадського імміграційного акту, згідно з якими дозволено в'їзд з країн, що були раніше воєнними противниками Великобританії. Отже, потік емігрантів збільшився. Ці зміни були пов'язані з масовим від'їздом безробітних канадців з Канади протягом п'яти останніх років і неможливістю знайти відповідну заміну ним у Британії, що спричинило зняття заборони на в'їзд іммігрантів із Східної та Центральної Європи. Федеральний уряд дозволив емігрантам, чиїх послуг потребувала економіка Канади, селитись у країні. Цьому процесу також сприяла угода, підписана між канадським урядом і залізничними компаніями «Canadian National Railways» (далі -- CNR), «Canadian Pacific Railways» (далі -- CPR) 15 листопада 1925 р., яка надавала останнім право забирати емігрантів зі Східної Європи. За таких умов мореплавні агентства почали проводити в Західній Україні агітацію за еміграцію до Канади. Оскільки залізничні компанії були власниками значної кількості земельних площ у Канаді, збільшення напливу емігрантів гарантувало їм величезні прибутки. Реалізація угоди активізувала еміграційні процеси в Західній Україні.

У Польщі агітація за еміграцію була формально заборонена, тому члени агентств діяли нелегально. Так, наприклад, у Заліщицькому повіті О. Венклер, що тримав еміграційне товариство, маскував його під меблевий склад. Польське інформаційно-колонізаційне бюро у Вінніпезі розіслало громадським управам у Західній Україні листи із вказівкою «вербувати населення у значних кількостях на виїзд до Канади». За кожних 50 емігрантів бюро обіцяло агентові безкоштовний проїзд до Канади і в зворотньому напрямку або 150 американських доларів.

До початку Другої світової війни до Канади прибуло від 68 до 70 тисяч осіб. Пік переміщення до Канади українців припав на 1927-1929 рр., коли прибула половина всієї міжвоєнної імміграції. З початком світової економічної кризи процес переселення призупинився. Частими стали випадки депортацій українців на Батьківщину . У 1930 р. дію «залізничної угоди» не було продовжено. Тому вже у 1932 р. кількість іммігрантів українців становила -- 705 осіб, а в 1932-1934 рр. -- 1 274 особи. У 1934 р. канадським урядом було прийнято закон, за умовами якого з 1935 р. позови проти фермерів не могли розглядатись у судах. Цим займалось спеціально утворене Управління з фермерських заборгованостей, яке могло надати їм більше часу на виплату боргу під заставу землі чи сільськогосподарської техніки. Це розв'язувало не тільки проблему розорення фермерів, а й сприяло збільшенню кількості іммігрантів у зв'язку із покращенням економічного становища в Канаді. Отже, імміграційний рух дещо пожвавився в 1934 р., хоч його кількісні показники були нижчими, ніж у попередні роки (у 1935-1939 рр. близько 5 350 осіб). Як зазначено в документах, бажаючих виїхати до Канади було в 5 разів більше, ніж дозволено її урядом48. Все ж такі умови для в'їзду до Канади скоротили кількість іммігрантів у 30-ті рр. ХХ ст. Через обмеження, встановлені урядом Канади, друга хвиля імміграції була значно меншою за чисельністю, ніж перша. Так, вона складала близько 70 000 осіб, тоді як перша -- 180 000.

За статистичними підрахунками основну масу емігрантів складали вихідці з Галичини, на другому місці з Волині та Західного Полісся, потім з Закарпаття і найменше з Буковини. Практично не було виїзду з території радянської України. З Галичини до Канади виїхало 48 тис. чол., із Закарпаття -- 6 тис. чол., з Буковини -- 11 тис. чол. Уряди Польщі, Румунії, Чехословаччини не ставили серйозних перешкод перед еміграцією українців. Вони бачили в ній користь, адже через виїзд зменшувалась кількість непотрібного їм українського населення. Навіть з таких таборів та тюрем під Польщею, як Береза Картузька, Ланцут, Стшалково та Бригідки у Львові можна було забрати українців, за умови, що вони залишать рідний край. Більше того, українська та єврейська еміграції навіть заохочувались. Наприклад, польський еміграційний уряд для стимулювання переселенського руху із Західної України сформував систему кредитування бажаючих виїхати. На думку польських чиновників, ця система повинна була приносити додаткові прибутки до скарбниці, оскільки емігрант, працюючи за кордоном, повертав ці гроші з відсотками. Спочатку емігрантам давали короткострокові кредити в обсязі 50% від суми корабельної карти емігрант. Таким чином, ці кредити також сприяли збільшенню кількості бажаючих емігрувати.

Вимоги для виїзду з Польщі розписані в Інструкції у справі еміграції, розробленій Еміграційним управлінням Речі Посполитої від 18 лютого 1928 р.52 В ній також подаються умови, поставлені для в'їзду до Канади її урядом, розписано роль і функції корабельних товариств у процесі еміграції.

Курс політики Польщі пояснювався бажанням польського уряду знизити соціальну напруженість у регіонах, заселених українцями, зміцнити становище поляків у Західній Україні, зменшити прояви національно-визвольної боротьби, розв'язати проблему безробіття та малоземелля серед поляків через від'їзд населення інших національностей.

Як бачимо, політика Польщі була спрямована на зміцнення економічного і суспільного становища польського елементу на західноукраїнських територіях. Одним з напрямів втілення цього задуму було активне сприяння і пропаганда переселення українців. При цьому уряд створював перепони перед міграцією українців на сезонні роботи до Європи.

Для виїзду емігрантам у першу чергу потрібні були паспорти. Ті жителі Західної України, що не мали польських паспортів, не могли дістатись Канади. Паспорти, видані Лігою Націй, і, так звані, нансенівські паспорти не давали права на в'їзд до Канади. Цікаво, що з такими паспортами пропускали до Канади німців, євреїв і втікачів з Румунії.

Виїзд українців з території Чехословаччини не зустрічав особливих перешкод у законодавстві країни. Про умови еміграції з Чехословаччини пише у своїх спогадах Андрій Господин.

З УРСР було виїхати значно складніше, практично не можливо. Умови виїзду до Канади детально описав у своїх спогадах О. Брик, колишній житель села Вороновиця Вінницької області. У них автор ознайомлює і з механізмом російської бюрократії урядових установ, і з контролем ЧЕКА, і з перешкодами на митницях. Для виїзду з УСРР потрібно було мати проїзний квиток на корабель, виклик від родичів з Канади, закордонний паспорт, довідку з військкомату, медичну довідку, канадську візу. Для отримання паспорта на той час (це 1926 р.) вимагалось: «принести п'ять «справок» (посвідчень): 1. від завкому цукроварні; 2. від Степанівської сільради ...; 3. від поліції; 4. від Вороновицького райвиконкому; 5. від суду. -- До тих паперів треба долучити 200 рублів (7-місячна платня!) за пашпорт і все це здати до фінвідділу». Емігрант після «ходження по митарствах» совєтських канцелярій» і переданні хабаря начальнику закордонного відділу таки отримував паспорт. Окрім зазначених вищедокументів, існувало ще свідоцтво про професію, про вироблення якого ми дізнаємось з листа Російсько-канадсько-американського пасажирського агентства (далі -- РУСКАПА) до громадянки Є. Машковської від 27 квітня 1926 р.: «Кроме того ... просим немедленно прислать свидетельство о том, что Вы по профессии домашняя прислуга, названное свидетельство может бать получено от Биржи Труда, Профсоюза или Милиции». Оформленням документів для візи займалось акціонерне товариство РУСКАПА, учасниками якого були пасажирські перевізники. РУСКАПА надавало допомогу громадянам СРСР в оформленні документів для виїзду за кордон, здійснювало їх відправлення в тому числі до Канади. Як бачимо, отримання візи на виїзд з більшовицької України було складним і довготривалим процесом. З радянських територій українські емігранти виїжджали спершу до Європи, а вже пізніше частина з них перебиралась до Канади. Сказане стосується не тільки СРСР, а й Польщі. Навіть з Шанхаю українські емігранти переїжджали до Канади. Так, у 1928 р. їм допомогло переїхати Товариство опіки над українськими переселенцями імені святого Рафаїла в Канаді57. У радянській Україні учасники визвольних змагань заполонили табори Сибіру, Соловків. А ті, яким вдалося перебратись через Сибір до Китаю та Японії, мали змогу виїхати до Канади. Таких «щасливців» було небагато. Перед звичайними громадянами УРСР стояла так звана «залізна завіса», що унеможливлювала переселення за кордон.

Вагому роль у еміграції українців до Канади відіграли мореплавні компанії. Перевезенням емігрантів до Канади займались переважно «Canadian Pacific Railways», «French Line», «Cunard Line», «White Star Line» і «Linja Gdynia-Ameryka». CPR здійснювала перевезення власними кораблями, а CNR не мала власного флоту й укладала угоди на перевезення з Польщі з певними корабельними компаніями. Від агентів пароплавних та залізничних компаній українці дізнавались на перших порах про умови життя в Канаді. Працівники корабельних товариств розсилали по селах буклети і запрошували користуватися їхніми послугами під час переїзду зі «старого краю» до Канади. З Гдині та Гданська курсували регулярно кораблі до Галіфаксу, Сейнт Джану, Квебеку і Монреалю60. Загалом на 1928 р. шифкарта на корабель до Канади у третьому класі коштувала від 132 доларів, до Вінніпегу -- 15761.

Таким чином діяльність мореплавних компаній певною мірою сприяла збільшенню потоку емігрантів до Канади, оскільки від кількості перевезених залежали їх прибутки. З часом вони стали виконувати функцію посередників у отриманні віз для емігрантів.

Як зазначав М. Марунчак, «поселенці другої доби приїздили до Канади вже наче в гості». Вони були краще ознайомлені з умовами переїзду і тим, що їх чекатиме в Канаді, вони також могли користуватись, окрімпорад корабельних компаній, допомогою спеціалізованих «товариств опіки» над українськими емігрантами, що постають саме в міжвоєнний період еміграції, а також підтримкою своїх попередників. У портах Квебеку, Галіфаксу та Монреалю прибулих зустрічали представники українських церковних парафій та громадських організацій. Саме усвідомлення, що емігрант знайде в країні поселення своїх земляків, вселяло в нього почуття певної безпеки.

В. Гавриш, власник імміграційного агентства, згадував, як «допомагав нашим українським імігрантам у всіх їх справах... За перших кілька років праці в моєму іміграційному бюрі (1927-30 рр.) я спровадив до Канади досить поважне число наших людей з України. Найбільше приїжджало неодружених. Для самітніх, які не могли собі самі допомогти, ми шукали праці на фармах. До того ми користувалися агентами, які їздили по фармах і старалися знайти працю у фармерів для тих людей. А агентам платив колонізаційний відділ іміграційного уряду по долярові за кожного робітника, для якого знайдено працю на фармах». Громадський діяч порівнював становище новоприбулих українських та іноземних іммігрантів у Канаді: «іммігрантами, що приїздять до Канади, опікується в більшій чи меншій мірі дипломатичне представництво їх матерньої держави, яке урядує в Оттаві, чи консулати, що є по різних канадських містах. Нами ніхто не журився й ніхто не опікувався. Тут у Канаді нашими людьми опікувалися лиш різні агенти, що працювали для тих подорожніх компаній, які заробляли гроші на імігрантах, або агенти залізничних компаній чи будови шляхів, які також діставали комісове за знайдених робітників. А так наші люди були здані на самих себе, на наші парафіяльні та світські організації, що допомагали емігрантам у такий чи інший спосіб».

Допомогу українським переселенцям надавали і спеціалізовані товариства. У Західній Україні діяло Товариство допомоги українським емігрантам, що виникло у Львові на початку 1925 р. Його головою було обрано М. Заячківського. Він обіймав цю посаду до 1938 р., а після його смерті це місце заступив А. Говикович. Товариство поставило перед собою такі завдання: допомога українським емігрантам у справах виїзду та повернення; підтримання зв'язків з осередками української еміграції; захист інтересів українських емігрантів перед польськими й закордонними властями; вивчення й висвітлення питань, пов'язаних з еміграцією .

На теренах Чехословаччини, на Закарпатті, діяли Комітети допомоги українським збігцям, що займались питаннями еміграції. Одним з перших такий комітет постав в Ужгороді під керівництвом Ю. Колцуняка. Окремо діяв Комітет опіки над емігрантами УГА, створений у травні 1923 р. Йогоголовою був професор С. Смаль-Стоцький. Комітет організовував виїзд вояків за межі ЧСР і допомагав тим, хто вирішив залишитись. На території Румунії у свою чергу діяв Український громадський допомоговий комітет, створений у вересні 1923 р., відразу ж після ліквідації таборів для інтернованих. До його правління увійшов Г. Порохівський.

У Канаді діяло аналогічне львівському Товариство опіки над українськими переселенцями імені святого Рафаїла, створене 1924 р. в Саскатуні і Вінніпезі. У статуті товариства було визначено такі напрями його роботи: «Товариство дає через своїх відпоручників всякі інформації листами і часописами, а також усно, про Канаду, про набування землі і спосіб господарювання, про заробітки і підприємства в Канаді товариство дає пояснення про найкращий спосіб відбування подорожі до Канади, щоби переселенці могли уникнути яких-небудь страт або прикростей в дорозі; товариство порозумівається з правительством домінії і провінцій в Канаді, а також відповідними товариствами чи підприємствами, щоби під кожним зглядом улегшити українським поселенцям загосподарювання в Канаді; товариство полагоджує всякі зажалення українських іммігрантів в справі страт або прикростей, які прийшлося потерпіти при виїзді з Рідного Краю. При переїзді, і при шуканні роботи або при осіданні на рілі в Канаді, щоби поробити кроки до направлення заподіяної шкоди і до усунення заповіджених прикростей на будуче; товариство закладає доми для приїзжих українців, на час початкового побуту в Канаді; товариство видає свою часопись, брошури і книжки. Товариство запрошує на наради фахівців і знавців» (цитата М. Марунчака за примірником статуту, що зберігається у фонді І. Боберського в Архіві осередку української культури і освіти у Вінніпезі). Першим головою допорогової організації став о. проф. Є. Турула, який згодом передав керівництво установою С. Савулі, а від нього перебрав провід К. Продан, що управляв товариством 15 років до кінця його існування. У Канаді діяли також інші установи з питань допомоги емігрантам.

Як результат, діяльність «товариств опіки» в діаспорі та на теренах України сприяла організованому еміграційному рухові до Канади, базуючись на громадських засадах і на ініціативі членів, значно полегшила і покращила умови поселення і пошуку роботи українців у Канаді у міжвоєнний період.

Таким чином, друга хвиля еміграції українців до Канади була зумовлена економічними, соціальними та політичними причинами. Результатом Першої світової та громадянської воєн став не тільки занепад економіки України, а й поділ її територій між Польщею, Румунією, Чехословаччиною та Росією. За таких обставин, окрім руйнації частини господарств, українці в складі нових держав зіштовхнулись з малоземеллям, надлишком робочої сили і, як наслідок, безробіттям, браком перспектив для забезпечення молоді гідною освітою, національним та політичним гнітом, репресіями. Українці стали нацменшиною на власній землі, їх права нівелювались. Таке положення речей стимулювало їх до пошуку нових можливостей за кордоном.

Еміграція міжвоєнного періоду за своїм характером була вже не суто заробітчанською, в порівнянні з першою хвилею, а й політичною. Іммігранти після Першої світової війни були більш освічені й національно свідомі. Виїжджали до Канади не бідні, а забезпечені українці. Це випливає з того, що вони могли придбати недешевий корабельний квиток і пред'явити квоти, визначені канадським законодавством. Новоприбулі українці доклали значних зусиль у боротьбі за відновлення втраченої української державності. Багато з політичних емігрантів, які виїхали до Канади, створили в ній ряд громадських, культурних та освітніх установ. Все ж кількість економічних емігрантів у міжвоєнний період перевищувала кількість політичних. Це пояснюється як економічними мотивами при переселенні, так і розпорядженнями Міністерства імміграції і колонізації Канади. Склад емігрантів зумовив і місця їх розселення. Українці продовжували заселяти степові провінції Манітобу, Альберту, Саскачеван, меншою мірою в Онтаріо, Британську Колумбію, Квебек. Вони надавали перевагу поселенням у сільській місцевості, що вказувало на їх зайнятість у сфері сільського господарства. Українці також влаштовувались на роботу на шахтах, лісопереробних, вагоноремонтних заводах, у транспортній сфері, в кравецькі й кушнірські майстерні та ін. В містах вони могли ставати службовцями, вчителями тощо. радянський політичний імміграційний міжвоєнний

Міжвоєнну хвилю імміграції до Канади можна поділити на такі етапи: 1) 1918-1925 (цей період позначився обмеженням імміграції у зв'язку з економічним становищем і імміграційним законодавством Канади щодо іноземців з країн-противників Великобританії у І Світовій війні) 2) 19261929 (етап пройшов під впливом «залізничної угоди» від листопада 1925 року, що тривала до 1930); 3) 1930-1934 (характер цього етапу був результатом економічної кризи в Канаді і обмежувальних заходів Департаменту імміграції та колонізації); 4) 1935-1939 (останній період відзначився відновленням та зростанням у незначному обсязі еміграції у зв'язку із покращенням економічного становища Канади).

Імміграційне законодавство Канади не забороняло остаточно в'їзд українців до країни, а лише призупиняло чи зменшувало кількісно в залежності від економічних, політичних, суспільних обставин, що складались в державі. Такими обставинами були реалії І світової війни, Великої економічної депресії тощо. Про умови життя в Канаді українці дізнавались у першу чергу від агентів мореплавних компаній та від допомогових товариств. Міжвоєнний потік емігрантів не тільки збільшив чисельно склад української діаспори в Канаді і розширив ареали розселення українців. З їх приїздом у діаспорі постають нові форми громадського життя. Нові переселенці посприяли підвищенню культурно-освітнього рівня представників діаспори. Друга хвиля імміграції до Канади привезла з собою нові гасла, вояцький дух, запал до боротьби за незалежність України і, таким чином, внесла зміни до політичної свідомості українців в еміграції.

Размещено на Allbest.ru