Спільне та відмінне в українському і кримськотатарському національних рухах у 1917 р.

Упродовж наступних днів було сформовано делегацію кримського уряду для переговорів з українською стороною. До її складу ввійшли міністр юстиції А. Ахматович -- колишній сенатор (голова), міністр освіти М. Чаріков -- колишній російський посол у Туреччині, міністр шляхів сполучень генерал Л. Фріман, міністр фінансів Д. Никифоров, міністр постачання В. Домброво. Вони отримали повноваження підписувати договірні документи від імені крайового уряду. У кінці вересня кримська делегація прибула до Києва. Українську сторону представляли прем'єр-міністр Ф. Лизогуб (голова), міністр закордонних справ Д. Дорошенко, міністр внутрішніх справ І. Кістяковський, міністр фінансів А. Ржепецький, військовий міністр О. Рогоза.

Переговори розпочалися 5 жовтня. Німецьке командування на них представляв принц Г.Рейс. Українська делегація подала проект під назвою «Головні підстави з'єднання Криму з Україною», за яким передбачалося входження Криму до складу Української Держави на правах автономного краю під єдиною верховною владою гетьмана. Усі піддані Української Держави в межах Криму й України користуються однаковими правами. Справи міжнародні, управління армією і флотом належать до компетенції гетьмана та українського уряду, армія Криму формується за територіальним принципом. Крим мав крайовий уряд і крайові народні збори, а також місцеве законодавство. Усі закони набували чинності після затвердження гетьманом. Він же погоджував призначення вищих посадових осіб крайового уряду. До юрисдикції Ради Міністрів Української Держави було віднесено управління залізницями, військовими і торгівельними портами, поштою і телеграфом, використання природних ресурсів.

Крайовий уряд мав власний бюджет, право збирання податків, за винятком прибуткового. Усі питання культурно-освітні, охорони здоров'я, організації праці, визначення державної мови, функціонування судових установ, місцевого державного майна знаходилося у віданні уряду Криму. При українських міністерствах внутрішніх справ, фінансів і військовому створювалися відділи у кримських справах. Для вирішення проблем Криму при гетьманові встановлювалася посада статс-секретаря, який призначався з осіб, рекомендованих урядом автономії.

Після вивчення поданого українською делегацією документа А. Ахматович назвав висунуті умови проектом не приєднання, а «поневолення». Кримчани оголосили свою декларацію, наполягаючи на встановленні з Українською Державою федеративного союзу шляхом двосторонньої угоди. Ішлося також про можливе прилучення до союзу інших національно-територіальних утворень колишньої Російської імперії, а також вирішення їх долі на міжнародному конгресі. Пропонувалося обидва проекти передати на розгляд Кримського народного уряду.

Зважаючи на непоступливу позицію кримської делегації, Ф. Лизогуб заявив про переривання переговорного процесу: «Зараз із великим жалем ми вважаємо, що ніяких подальших офіційних переговорів вести не можемо. Усе наступне буде полемікою і приватною розмовою». Урешті 12 жовтня посланці кримського уряду погодилися на умови української сторони. Очевидно, на таке рішення вплинуло прибуття до Києва представників німецьких колоністів Т. Раппа і А. Неффа, а також кримських татар -- Ю. Везірова та А. Озенбашли. Водночас кримська делегація зажадали дати їм місяць на розгляд прелімінарного проекту угоди Курултаєм татарського народу, іншими громадськими організаціями.

Українська сторона погодилася з цим побажанням, будучи впевнена у підтримці ідеї автономії місцевим населенням, насамперед національними об'єднаннями. До того ж згода німців на передачу Україні Чорноморського флоту породила у П. Скоропадського і його урядовців сподівання на близьке і повне володіння Кримом. Однак цим намірам не судилося справдитися. Динамічні процеси завершального етапу світової війни, розпад центральноєвропейських імперій, дії Антанти у чорноморському регіоні призвели до зміни політичного курсу Української Держави в бік федерування з небільшовицькою Росією. Уряд С. Сулькевича у середині листопада пішов у відставку. Новий кабінет С. Крима орієнтувався на відродження «єдиної Росії». А 14 грудня 1918 р. гетьман П. Скоропадський зрікся влади.

Чи багато кому відомо, що в 1918 р. Крим міг стати частиною Німецької імперії з ініціативи місцевого населення

Від 1802 р. Крим перебував у складі Таврійської губернії. На початку ХХ ст. вона складалася з п'ятьох кримських повітів (740 тис. мешканців) і трьох повітів Північної Таврії (1760 тис. осіб). У материковій частині губернії українці становили більшість населення, але на півострові -- меншість. Революційні події 1917 р. дестабілізували політичну ситуацію на постімперських просторах, гостро порушивши питання самовизначення російських провінцій. Зрозуміло, що в тому чи іншому регіоні все обумовлювалося розкладом політичних сил, соціально-економічною ситуацією, впливом зовнішніх факторів.

Ініціативу в поділі Таврійської губернії виявила Центральна Рада. Під час проголошення УНР у листопаді 1917 р. вона заявила свої претензії тільки на материкові повіти. Керівники Ради могли б розглядати Таврію як єдиний господарський організм, яким вона стала за 115 років свого існування. Однак у мірковуваннях ідеологів першої української республіки переміг не соціально-економічний, а етнографічний підхід.

М. Грушевського та його колег можна зрозуміти. У 1917 р. вони виборювали перед центральним російським урядом автономні права, і цю боротьбу змушені були починати з елементарного: показати Україну на карті. Залучені Тимчасовим урядом до переговорів про автономію експерти стверджували, що Україна -- це землі Війська Запорозького, з якими гетьман Б. Хмельницький прийшов на Переяславську раду. Українська делегація у Петрограді на чолі з В. Винниченком протиставила російським переговорникам етнографічний підхід до визначення кордонів України. На її думку, автономія повинна поширюватися на всі території, де українці становили більшість. Саме тому вона відмовилася від Криму.

Утім, обидві переговорні групи в Петрограді, ведучи запеклі дискусії стосовно території майбутньої автономії та її повноважень, не цілком усвідомлювали гостроту політичної ситуації й мали доволі приблизні уявлення про настрої на місцях. А ситуація в регіонах чимдалі ускладнювалася. Потужною силою етнополітичної дестабілізації в Південній Україні та Криму виступило місцеве німецьке населення.

Під час Першої світової війни німецьких колоністів було примусово виселено російським урядом у зв'язку з наближенням лінії фронту. Місцем переселення для них визначили Сибір і Поволжя. Згодом колоністи частково повернулися до рідних осель, що були на той час зайняті або зруйновані. Відчуття несправедливого покарання, матеріальні збитки, напади революційних загонів та грабіжників надали потужного імпульсу громадській самоорганізації німецьких колоністів. В умовах політичної нестабільності, безвладдя, погромів та війни вони шукали гаранта свого існування. У травні 1917 р. в Одесі відбувся Всеросійський з'їзд російських німців, у роботі якого взяли участь близько 2000 делегатів. Зібрання проголосило створення Всеросійського союзу російських німців. У серпні 1917 р., також в Одесі, скликано другу конференцію Союзу російських німців Півдня Росії. Обидва форуми мали за мету виробити ставлення громади до фактичного двовладдя у країні.

Брест-Литовський мирний договір 1918 р. значно підвищив роль місцевих німців у стратегічних планах як Німеччини, так і Української Народної Республіки. Водночас він вніс розкол у німецьке середовище за ознакою прихильності до того чи іншого варіанту існування співвітчизників на території України. Одна їх частина продовжувала підтримувати запропоновану Центральною Радою національно-персональну автономію німців, інша -- намагалася віднайти нові орієнтири. При цьому друга група відзначалася радикалізмом та більшою чисельністю.

23 березня 1918 р. одеський Центральний комітет Спілки німецьких колоністів України звернувся до командування німецьких та австро-угорських військ із проханням підтримати вимоги до Центральної Ради. Ішлося про негайне повернення німецьких земельних володінь їхнім колишнім власникам; відшкодування матеріальних збитків; скасування соціалізації німецьких маєтків та іншої німецької власності (тобто скасування норми IV Універсалу Центральної Ради щодо земельного питання); вилучення незаконної зброї з метою захисту мирного населення; поширення принципів національно-персональної автономії на німців; вилучення колоній з-під юрисдикції земельних комітетів та сільських рад; негайне створення окремого секретаріату у справах німців при Українській Центральній Раді та закріплення за органами Спілки німецьких колоністів права висунення кандидатів на посади у цьому секретаріаті; створення окремого комісаріату у справах німців при надзвичайному комісарі Центральної Ради в Одесі й закріплення за органами Спілки німецьких колоністів в Україні права висунення кандидатів на посаду комісара у справах німецьких колоністів; переобрання губернських, окружних та волосних органів місцевого самоврядування, а також земельних комітетів, оскільки вибори до них відбулися під тиском озброєних солдатів, які знехтували правами місцевого населення.

Прихід до влади П. Скоропадського німці сприйняли як сигнал для активізації суспільно-політичної діяльності. Гетьманську державу підтримали ті верстви населення, інтереси яких особливо постраждали від анархії та хаосу часів соціалістичних експериментів Центральної Ради і які сподівалися, що твердою рукою можна покласти цьому край. Такі настрої переважали серед офіцерського складу армії, великих землевласників та заможних селян, промисловців і дрібних підприємців, чиновництва. Чимало серед них було й представників німецької спільноти.

У квітні 1918 р. відбулося два регіональних з'їзди німців-колоністів. В Одесі зібралося 700 делегатів Херсонської та Бессарабської губерній, у Пришибі -- 700 представників Таврійської, Катеринославської, Харківської і Воронезької губерній, а також області Війська Донського. Провідне місце на з'їздах посіло питання повернення німців на історичну Батьківщину. Гарячі дискусії підсумовувала резолюція, в якій наголошувалося: «Просити його величність німецького імператора та уряд Німецької імперії якомога швидше прийняти в лоно імперії німецьких колоністів та всіх інших німців цих областей і взяти їх під захист німецьких законів [...] заснувати в Таврійській губернії та Криму державне утворення, яке підлягало б Німецькій імперії й було форпостом і вартовим Німеччини. Якщо ж це буде неможливо, просимо якомога швидше повернути нас на Батьківщину».

Упродовж літа 1918 р. до Берліна було відправлено кілька делегацій. Найактивнішими поборниками ідеї створення німецького протекторату стали пастор Й. Вінклер та колишній державний секретар у справах колоній Ф. Ліндеквіст. На їхню думку, нове адміністративно-територіальне утворення могло б об'єднати близько 600 тис. етнічних німців України, Південної Росії та Поволжя. Агітація в колоніях мала надзвичайний успіх. Колоністи вірили в те, що включення їхніх поселень до нового державного утворення й вирішена справа, і відмовилися делегувати свого представника до департаменту у справах німецьких колоністів при уряді гетьмана.

Натомість німецька влада обережно поставилася до ініціативи населення. 26 березня 1918 р. начальник штабу німецького командування в Україні генерал В. Гренер занотував у своєму щоденнику враження від зустрічі з посланцями Німецького комітету: « Учора в мене були його ексцеленція фон Ліндеквіст, який щойно прибув зі Ставки, та пастор Вінклер, голова довірчої ради німецьких колоністів Причорномор'я. Вони збираються розгорнути серед німецьких колоністів у Південній Росії пропаганду на користь побудови в Причорномор'ї та Криму німецького державного утворення, яке перебувало б під захистом імперії. До його складу мали б увійти також Херсон та, можливо, навіть Одеса. У такому разі у стосунках між Німеччиною та АвстроУгорщиною дійшло б до боротьби. Окрім того, Україна повинна отримати Одесу й виходи до Чорного моря, інакше її знову підштовхнуть в обійми Великороси...».

Урешті позиція німецьких військових виявилася набагато далекогляднішою і зваженішою ніж екзальтованого селянства, що створення в Південній Росії для німецьких колоністів у певний спосіб залежної від Німеччини та нею протегованої колонії є політичною аферою. У дипломатичному листуванні експертів доволі чітко проводилася думка, що Крим, за всіма природними, історичними та господарськими ознаками, належить до України.

Критично ставилося до ідеї створення такого протекторату і посольство Німеччини в Україні. Посол А. Мумм був переконаний, що підтримка його країною цього проекту неминуче підірве довіру з боку П. Скоропадського. Він надіслав кілька повідомлень до міністерств іноземних та внутрішніх справ Німеччини, в яких наполягав на негайному припиненні будь-якого «реагування» на події у Криму. Водночас ця позиція знайшла підтримку в урядовців Німеччини. Верховне головнокомандування армії, очолюване генералом Е. Людендорфом, натомість підтримало ідею створення у Криму держави колоністів, у чому вбачали важливий інструмент антиросійського впливу. Попри все, створення колоністської держави на півострові виглядало значно менш фантастично, аніж проект масового переселення майже півмільйона колоністів до Лотарингії, Силезії та Балтії.

5 травня 1918 р. Е. Людендорф направив райхсканцлерові меморандум, в якому містився аналіз становища німецьких колоністів України і вносилися такі пропозиції: об'єднати Таврію та Крим у незалежну державу; переселити сюди решту російських німців (зокрема з Бессарабії та Кавказу); забезпечити у цій державі економічні пільги для Німецької імперії та право на використання Севастополя як бази німецьких ВМС на Чорному морі; долучити цю державу до України й забезпечити між ними зв'язок, який існує між Баварією та Пруссією.

Попри всю зовнішню привабливість закріплення у Чорноморській акваторії та включення до зони впливу імперії величезної за європейськими мірками території уряд Німеччини відповів відмовою на домагання німецьких колоністів. Спонукальним чинником для такого рішення була, як це не дивно, відповідальність перед зовнішньополітичними партнерами. Німецький уряд уважав, що реалізація проекту призведе до протистояння з АвстроУгорщиною (за угодою, зоною її впливу визнавалася саме Південна Україна) і підштовхне Україну до Росії. У червні 1918 р. було сформульовано офіційну позицію Німеччини стосовно Криму: утворення на півострові держави німецьких колоністів на умовах протекторату стало б підґрунтям зміцнення проросійських симпатій з одного боку, та ускладнило стосунки з Туреччиною -- з іншого, саме тому Крим мав перейти до Української Держави, яка гарантувала б права місцевої німецької меншості.

За яких обставин було створено Кримську Соціалістичну Радянську Республіку

Питання про створення Кримської Соціалістичної Радянської Республіки постало у квітні 1919 р. у зв'язку зі вступом Червоної армії до Криму. У ніч на 4 квітня 2-га бригада Задніпровської дивізії при підтримці кримських партизанів перейшла в наступ на Перекопі. Уже 11 квітня після тривалих боїв із військами Добровольчої армії червоноармійці ввійшли до Сімферополя та почали просуватися у бік Севастополя. За таких обставин члени Кримського крайового уряду були змушені залишити півострів. 28 квітня 1919 р. у Сімферополі відбулася Кримська обласна партійна конференція РКП(б), на якій порушувалося питання створення Кримської Соціалістичної Радянської Республіки. Стенограма цього зібрання не збереглася, проте опублікована в газеті «Известия Ялтинского военно-революционного комитета» стаття «Причини самостійності Криму» дозволяє відтворити основний зміст дискусії. У ній, зокрема, зазначалося: «Причини створення самостійної Кримської республіки тов. Каменєв (Каменєв Лев Борисович -- член політбюро ЦК РКП(б) -- Авт.) пояснив таким чином: Російська Соціалістична Республіка не має ні в якому разі на меті придушити національні прагнення населення. Єдиною її метою є добровільний і вільний союз окремих областей. Оскільки в Криму, де 40% населення становлять татари, безперечно існують своєрідні економічні відносини, то ми вирішили надати населенню Криму можливість вільно управлятися аж до того моменту, коли воно саме знайде за можливе і необхідне об'єднатися з усією Росією. Створення особливого кримського уряду покаже одноплемінникам татарського населення -- туркам, що радянська влада не має жодних імперіалістичних загарбницьких планів і гарантує інтереси й волю широких трудящих мас».

29 квітня частини Червоної армії ввійшли до Севастополя. На початок травня весь Крим за винятком Керченського півострова перебував під контролем більшовиків. За цих умов 1 травня 1919 р. на підставі рішення політбюро ЦК РКП(б) було проголошено створення Кримської Соціалістичної Радянської Республіки у складі РСФРР у межах Кримського півострова з центром у м. Сімферополь. До складу уряду ввійшли Д. Ульянов -- тимчасово в. о. голови; Ю. Гавен -- нарком внутрішніх справ; С. Меметов -- нарком закордонних справ; Ю. Дибенко -- нарком військових і морських справ та ін. Унаслідок наступу Добровольчої армії у червні 1919 р. уряд Кримської СРР евакуювався до Нікополя, а потім і до Києва. Кримська СРР припинила існування.

Якою ціною дісталося взяття Перекопу в листопаді 1920 р.

4 квітня 1920 р. командування білогвардійської армії, яка після невдач і поразок кінця 1919 р. зосередилася в Криму, перейшло від А. Денікіна до П. Врангеля. Він не лише реорганізував військо та повернув їм боєздатність, а й заходвся змінювати політичний курс свого попередника. Про новий похід на Москву вже не могло бути мови, проте генерал рішуче відкинув спроби західних дипломатів схилити його до переговорів із більшовиками. Свою стратегію в одному з інтерв'ю він визначив так: «Не тріумфальним походом на Москву можна визволити Росію, а створенням хоча б на клапті російської землі такого порядку й таких умов життя, які привертали б усі думи та сили народу, що стогне під червоним гнітом».

П.Врангель відмовився від ідеології «єдиної й неподільної Росії», пообіцяв Дону та Кубані не порушувати автономних прав козацтва, зробив ряд кроків до пошуку контактів з урядом УНР. Наріжним каменем своєї платформи він уважав нормалізацію стосунків із селянством шляхом проведення радикальної аграрної реформи. Відповідно до закону про землю від 7 червня 1920 р. основна її частина передавалася виборним повітовим та волосним земельним радам, які мали виробити місцеві норми землеволодіння й поділити землю. Аграрною реформою П.Врангель намагався прихилити до себе селянство, використавши повстанський рух у боротьбі з більшовиками, а також поповнивши свою армію та забезпечивши стабільність тилу. Командувач розумів, що Крим територіально надто малий, а економічно -- надто бідний, щоб утримувати велику боєздатну армію.

Успішний наступ польських та українських військ на більшовиків, який розпочався наприкінці квітня 1920 р., підштовхнув П.Врангеля до війни з «червоною нечистю». 6 червня білогвардійці вийшли з Криму й до 24 червня захопили Північну Таврію. Кінець липня та початок серпня минули в запеклих боях у районі Олександрівська -- місто кілька разів переходило з рук у руки. У середині вересня врангелівська армія, перегрупована й поповнена частинами, які прибули з Кавказу, перейшла в наступ і 22 вересня оволоділа станцією Синельникове, а 28 вересня -- Маріуполем. За цей час вона виросла майже вдвічі, до неї приєдналося кілька повстанських отаманів -- Савченко, Яценко, Чалий, Прочан, Хмара, Голик. У тилу врангелівців не вибухали такі повстання, як раніше в тилу військ А. Денікіна. Але не сталося й масового переходу селян до білих. Певно, у них уже встигли сформуватися стереотипи сприйняття білогвардійців. П. Врангель зумів похитнути їх, однак не спромігся зруйнувати. На перешкоді, окрім усього, стала ще й утома від війни, яка перевищила всі людські можливості та домінувала у суспільній психології. Узагалі, П. Врангель був талановитим полководцем і гнучким політичним діячем. Визнаючи це, його безпосередній супротивник, командувач Південного фронту Червоної армії М. Фрунзе 1921 р. писав: «Озираючись тепер на минулі дні славної боротьби й намагаючись дати їм історичну оцінку, мимохіть доходиш висновку, що в особі Врангеля та керованої ним армії наша Батьківщина, без сумніву, мала надзвичайно небезпечну силу. В усіх операціях піврічної борні Врангель як командувач у більшості випадків виявив і неабияку енергію, і розуміння обстановки. Що стосується підлеглих йому військ, то й про них слід дати безумовно позитивний відгук».

Можна припустити, що якби П. Врангель командував білими арміями 1919 р., а не наступного, двобій між червоними та білими скінчився б інакше. У 1920 р., попри всі позитивні сторони П. Врангеля, боротьба його армії нагадувала бій міфічного Давида з Голіафом. У білих практично не було шансів, адже більшовики вже надійно опанували державну російську машину й зорієнтували на забезпечення своїх воєнних потреб величезні природні та людські ресурси Росії, а їхні труднощі полягали лише в неможливості швидко маневрувати силами. На початку вересня вони почали перекидати на Південний фронт військові частини з Кавказу, Сибіру, Туркестану. Вирішено було послати сюди й 1-шу Кінну армію, знявши її з польського фронту.

М. Фрунзе, призначений командувачем Південного фронту, планував оточити врангелівців у Північній Таврії, відрізати їх від кримських перешийків і розгромити у степу. Таке завдання частинам фронту він поставив 19 жовтня. Перед наступом червоні за чисельністю майже втричі переважали супротивника. До всього, наприкінці вересня було обговорено, а 2 жовтня підписано чергову військово-політичну угоду з повстанською армією Н. Махна про спільні дії проти врангелівців. 16 жовтня махновці вирушили на фронт. Їхня армія, зберігаючи свій статус в оперативних питаннях, підпорядковувалася червоному командуванню. Перед нею стояло складне завдання: не пізніше 24 жовтня прорватися в тил ворога від Олександрівська й рейдувати на Оріхове та далі для захоплення кримських перешийків. Це було майже нереально. Однак 24 жовтня повстанці здобули Оріхове, а 30 жовтня -- Мелітополь. Рейдуючи тилами білих, вони подолали 250 верст, завдали ворогові нищівних ударів, але й самі зазнали відчутних втрат.

Операція Південного фронту в Північній Таврії завершилася 2-3 листопада частковою перемогою червоних. Білі втратили 20 тис. бійців, 100 гармат, чимало боєприпасів, але не дали оточити себе. Їхня армія відійшла в Крим, за Перекоп. Тут було зведено укріплення за допомогою англійських і французьких військових фортифікаторів, вони вважалися неприступними. Ще за часів Запорозької Січі татари й турки насипали впоперек Перекопу вал завдовжки 8 верст. У 1920 р. його ширина в основі перевищувала 15 м, а висота дорівнювала 8 м. Перед ним був рів 10 м завглибшки й понад 30 м завширшки. Північний схил валу мав крутизну до 45°. Його захищали два ряди шанців і загороджень із колючого дроту. На вершині пролягала ще одна лінія укріплень: там виставили 70 гармат і 150 кулеметів. За укріпленнями Турецького Валу в районі Юшуні розташувалася наступна лінія оборони.

5 листопада М. Фрунзе віддав наказ наступати на Крим. Нова операція мала розпочатися без попередньої підготовки, без залучення важкої артилерії, авіації, бронетехніки. Весь тягар штурму лягав на плечі 6-ї армії, якій оперативно підпорядковувалися махновці. План М. Фрунзе був доволі простий: тим часом, як 51-ша дивізія штурмуватиме перекопські укріплення в лоб, інші частини армії, форсувавши Сиваш, вийдуть через Литовський півострів у тил білих. Фронтальний штурм Турецького Валу розпочався опівночі 8 листопада. Хоча червоні зазнавали колосальних людських втрат, М. Фрунзе наполягав на лобових атаках, а тим, хто зволікав, погрожував якнайсуворішими репресіями. Із жертвами ніхто не рахувався. Один із комбригів 15-ї дивізії пізніше згадував: «Ворог розвинув такий сильний вогонь, що, здавалося, ніхто з тих, хто йшов в атаку, не уціліє, усе буде зметене. Але наш спільний рух ані на хвилину не припинявся, передні шеренги скошувались вогнем ворога, за ними йшли наступні... Ішли задні через трупи передніх. Дивовижно легко помирали люди у ці дні».

Вирішальні події розгорнулися на Литовському півострові, де, форсувавши Сиваш, билися три червоні дивізії та повстанська махновська армія. Білі, для яких наступ через Сиваш став несподіванкою, відступили з Литовського півострова, тож дальша оборона Турецького Валу втратила сенс. 10 листопада М. Фрунзе доповідав головнокомандувачеві Сергієві Каменєву та Володимиреві Леніну, що ворог «жорстоко обороняється», а червоні зазнають великих втрат. Їх частини перебували у відкритому степу без можливості укриття, погано обмундировані. М.Фрунзе не міг чітко сказати, коли операцію зі взяття перешийків буде завершено, але відзначав, що вона вимагає «крайнього напруження сил». Того ж дня він кинув у бій свій резерв -- Зведену дивізію. 10 й 11 листопада бої точилися на укріпленнях Юшуні, пусля того опір білих на Перекопі було остаточно зламано. 12 листопада М. Фрунзе доповідав В. Леніну, що червоні війська оволоділи південним берегом Сиваша й готові до наступу у Крим, при цьому він наголосив на великих втратах, яких зазнала армія: «Наші втрати надзвичайно важкі. Деякі дивізії втратили три чверті свого складу. Загальні втрати вбитими та пораненими при штурмах перешийків не менше 10 тис. чол.».

Що спричинило голод 1921-1923 рр. у Криму

Після бурхливих подій революції та громадянської війни 1917-1920 рр. спустошений і знесилений Кримський півострів опинився під владою більшовиків, які відразу розпочали впровадження у життя методів господарювання, властивих для доби воєнного комунізму.

Першим кроком радянської влади у сільському господарстві Криму стала націоналізація всієї землі. Після листопада 1920 р. було націоналізовано 1 134 маєтки, на основі яких створювалося більше тисячі радгоспів із земельним фондом 1 млн дес. Це фактично позбавляло землі більшу частину орендарів, адже у Криму близько 40 % селян у той час були безземельними. крим скоропадський конституція протистояння

Продрозкладка 1920-1921 рр. у Криму відрізнялася від продрозкладок, що проводилися в більш ранні часи тим, що тепер вона охоплювала всю без винятку сільськогосподарську продукцію. Скасована центром ще в березні 1921 р. продрозкладка, у Криму, проте, протрималася аж до червня. До кримських сіл знову попрямували каральні загони, яким було поставлене непосильне завдання -- зібрати не менше, ніж 9 млн пудів хліба (фактично збір 1921 р. становив 2 млн пудів).

За вказівкою московського керівництва, з півострова беззастережно вивозилися всі продовольчі запаси. Політика реквізицій хліба за надуманими обсягами розоряла селян, викликала з їхнього боку різкий протест та призвела до хвилі селянських заворушень, котрі незабаром переросли в масовий селянський повстанський рух. Найбільш активними селянські виступи були в районах Севастополя, Ялти, Балаклави, Алушти, Бахчисарая та Сімферополя. Військові методи боротьби з повстаннями не приносили владі бажаних результатів. Стан усугубився через недолугу політику, проваджену Кримревкомом, за якої ігнорувалися місцеві умови, йшлося лише про суворі розпорядження, конфіскації та розстрілів.

Воєнно-комуністичні методи, заборони на вільне пересування й товарообмін продовжували існувати в Криму щонайменше до осені 1921 р. Одночасно з цим, щоб запобігти «поширенню контрреволюційної загрози», півострів заполонили десятки тисяч армійських і чекістських «кадрів», прогодувати яких в тогочасній ситуації було просто неможливо.

Вилучення продовольства, за умов загального скрутного стану економіки (за умови, що 1920 р. в Криму був не надто врожайним) призвело до того, що у селян не вистачало хліба не тільки на споживання, а й для сівби. Весняний недосів у декількох районах півострова досяг половини всієї ріллі.

Становище ускладнювалося сильною, небаченою за останні 50 років, посухою, що призвело до неврожаю. Через це із засіяних 570 тис. дес. повністю загинуло 420 тис. З посівів, що залишилися, у середньому було зібрано по 4,5 пуда, а в деяких місцевостях Джанкойського та Євпаторійського округів -- по 1,2-1,3 пуда з десятини.

Ознаки катастрофи, котра невідворотно наближалася, окреслилися вже наприкінці 1920 р. Але газетні повідомлення про посуху в деяких районах Криму не привертали ніякої уваги з боку властей, адже зібраний урожай був досить великим, що породило деяку ейфорію. Вже з серпня 1921 р. населення Криму почало голодувати.

13 серпня 1921 р. на засіданні Кримського обкому РКП(б) було створено Комітет допомоги голодуючим (Кримдопомгол), якому надавалися надзвичайні повноваження. Із вересня -- жовтня 1921 р. вже не голод, а справжній голодомор неминуче насувався на півострів. Першою його наступ відчула на собі циганська біднота, яка перебивалася випадковими заробітками. Потім настала черга татарських селян, котрі мали мінімальні земельні ділянки, проживали загально у гірському Криму та майже не вели зернового господарства. У листопаді 1921 р. було зафіксовано перші смертні випадки від голоду. В цілому за листопад -- грудень 1921 р. голодною смертю загинуло близько 1,5 тис. чоловік.

Спочатку реакція місцевої влади на ці події була слабкою, адже давалися взнаки безтурботність людей, які мали в своїх руках владу, так й ізольований спосіб життя в гірських селищах. Голод тим часом охопив міста та степову частину Криму. Ігнорувати його вже було неможливо.

Нарешті 4 січня 1922 р. Севастопольський, Ялтинський і Джанкойський округи офіційно було визнано неврожайними. Але тільки 16 лютого, коли від голоду вже померли тисячі людей, засідання президії ВЦВК у своїй постанові (та й то лише пунктом під № 16) ухвалило: «Віднести всю територію Кримської АСРР до числа областей, визнаних голодуючими, зі всіма наслідками, що з цього випливають».

Президія Кримського ЦВКу, ураховуючи екстремальність ситуації, за власною ініціативою ще 1 грудня 1921 р. створила Кримдопомгол (з 19 жовтня 1922 по 1(16) серпня 1923 рр. -- Наслідгол). Допомголу підпорядковувалися окружні та районні помголи. У селах функціонували комітети взаємодопомоги, які витягли на собі весь тягар перших місяців голоду.

Із січня по квітень 1922 р. географія голодування різко розширилася, а смертність -- стрімко зросла. За січень померло 8 тис. осіб, у лютому голодувало 302 тис., померло 14 тис. 413 (4,7 %), у березні відповідно -- 379 тис. (19 тис. 902 -- 2,8 %), у квітні -- 377 тис. (12 тис. 753 -- 3,4 %). Кількість голодуючих складала 53 % населення Криму. Пік голоду припав на березень 1922 р., коли основна маса голодуючих була кинута напризволяще.

Статистику тих років, за всієї сумлінності службовців, не можна вважати досконалою. Тому у документах відзначається розходження у цифрах. У травні голодувало від 360 до понад 500 тис. осіб. До серпня 1922 р. чисельність померлих досягла 86 тис. осіб. Найбільше постраждали весь Ялтинський округ, райони -- Євпаторійський, Судакський, Карасубазарський, Коккозький, Бахчисарайський та Балаклавський, де голодувало майже все населення.

Наркомпрод РСФРР визначив у голодному 1922 р. продподаток для Криму в розмірі 1,2 млн. пудів, причому заборонив засівати поля до його внесення. Це призвело до того, що в 1922 р. посівні площі на півострові скоротилися до 250 тис. дес., що становило лише 26,4 % посіву 1916 р.

Літо 1922 р. теж видалося посушливим. До погодних умов додалося ще одне лихо -- сарана, яка знищила значну частину залишків врожаю. Валовий врожай зернових визначався у 8 млн. пудів, а потреби Криму обчислювалися у 12,5 млн. пудів. Голод викликав епідемію тифу. На кримській землі розпочалося небачені раніше людоїдство.

Як це часто траплялося, серед тих, хто особливо постраждав від голодомору, була рядова інтелігенція. Сільські вчителі могли існувати лише за рахунок селянського самообкладення, адже на державному постачанні вони не перебували. Тож голод, що вразив селянство, відбився передусім на вчителях. У подібному стані опинилась і міська інтелігенція. Допомгол відмовляв їй, апелюючи до РНК, але уряд не реагував. Навесні 1922 р. Крим опинився перед небезпекою повного розпаду суспільних зв'язків.

У цей час особливу роботу виконував Кримський ЦК Допомголу. Спочатку його діяльність була хаотичною та малопродуктивною: не вистачало ні засобів, ні досвіду, ні зв'язків. Відчутні результати почали проявлятися лише з квітня 1922 р.

Наступного, 1923 р., погодні умови були більш сприятливими, але врожай вразили гризуни, які знищили понад 2,5 млн пудів зерна. Тому й того року Криму надавалася значна продовольча допомога -- як з боку УСРР, РСФРР, так і від низки закордонних організацій, особливо Американської адміністрації допомоги (АРА). Зокрема 1923 р. АРА відкрила на півострові більше 700 їдалень.

Окрім АРА у Криму працювали такі організації, як Міжнародний комітет робітничої допомоги голодуючим у Радянській Росії (Міжробдоп), єврейський «Джойнт», місія Фрітьйофа Нансена, американські квакери, німецькі менонніти, закордонні татарські та мусульманські благодійні товариства тощо.

Голод 1921--1922 рр. призвів до жахливих наслідків. Із 1 травня 1921 по 1 січня 1923 рр. на півострові значно скоротилося загальне поголів'я худоби: коней -- на 72 %, великої рогатої худоби -- на 62 %, овець -- на 70 %, свиней -- на 92 %, кіз -- на 81 %. Чисельність мешканців кримських сіл зменшилася на 76,6 тис. осіб, а міст -- на 75,5 тис. осіб. Коли у квітні 1921 р. на півострові було проведено загальний перепис населення, тут мешкало 719 тис. 513 осіб. За два роки, згідно з даними Кримського статистичного відділу, чисельність населення скоротилася до 569 тис. 500 осіб, тобто, за офіційною статистикою на 150 тис. 013 осіб. Проте можна стверджувати, що кількість тих, хто загинув від голоду, була значно більшою, адже було багато випадків, коли від голоду вимирали цілі села. Майже 66 % померлих, складали кримські татари, які були переважно мешканцями сіл. У Карасубазарі чисельність жителів зменшилася на 48 %, у Старому Криму -- на 40,9 %, в Феодосії -- на 35,7 %, у Судакському районі -- на 36 %. Багато сіл гірського Криму вимерли повністю.

Тобто, загальна чисельність тих, хто загинув від голоду на півострові в 1921-1923 рр., за різними оцінками, коливається в межах 100-150 тис. осіб (15 % населення Криму), більшість з яких становили кримські татари. Більша частка загиблих татар пояснюється тим, що голод найсильніше вразив гірські та передгірські райони, серед населення яких домінували татари, котрі мали мінімальні ділянки землі та не вели зернового господарства. Наслідки голоду давалися взнаки ще не один рік, і остаточно були подолані лише наприкінці 1920-х років.

Якими були наслідки червоного терору в Криму 1920-1921 рр.

Після оволодіння кримськими перешийками командувач Південного фронту червоних Михайло Фрунзе звернувся по радіо до командуючого білогвардійською армією Петра Врангеля з пропозицією здатися впродовж доби. «Усім бійцям Кримської армії, -- зазначав він, -- гарантується життя та бажаючим -- вільний виїзд за кордон... Кожному, хто складе зброю, буде надано можливість спокутувати свою провину перед народом чесною працею». Одночасно в наказі по фронту М. Фрунзе оголосив, що Червона армія не прагне помсти, а бійців закликав «щадити тих, хто здається в полон». Однак наступні події розвивалися геть за іншим сценарієм. Довідавшись про пропозицію, що її М. Фрунзе зробив П. Врангелю, В. Ленін розлютився: «...Вкрай здивований непомірною поступливістю умов... Якщо ворог не прийме цих умов, то, по-моєму, не можна більше повторювати їх, треба розправитися нещадно».

13 листопада М. Фрунзе наказав військам Південного фронту до 20 листопада остаточно заволодіти всією територією півострова. Того самого дня 2-га Кінна армія й махновці захопили Сімферополь. Втративши перекопські укріплення, білі практично припинили опір. Залишки їхньої армії поспіхом вантажилися на кораблі у кримських портах і вирушали до Туреччини. 16 листопада М. Фрунзе телеграфував В. Леніну: «Сьогодні наша кіннота зайняла Керч. Південний фронт ліквідовано».

Радянська історіографія зазвичай подавала цю телеграму як останню крапку в перебігу громадянської війни. Насправді ж Кримська операція мала інше, страхітливе, завершення. За наказом В. Леніна після захоплення Криму тут розгорнулася широкомасштабна каральна операція. Було створено надзвичайні органи влади, насамперед Кримський революційний комітет (Кримревком), який очолив етнічний угорець Бела Кун. Важливою постаттю у новій владі була Розалія Землячка (Залкінд) -- секретар Кримського комітету РКП(б). Саме вони стали головними провідниками ленінської ідеї нещадної розправи.

На виходах із Криму було розгорнуто мережу етапних пунктів, перед котрими поставилося завдання фільтрації всіх громадян, що намагалися залишити територію півострова. Бюлетені особливого відділу 4-ї армії червоних малюють вражаючу картину дикого полювання за колишніми врангелівцями, а також тим мирним населенням, яке переїхало до Криму з материкової частини в надії знайти тут мир і спокій. Таких були десятки, якщо не сотня тисяч. Для їх виявлення чекісти займались агентурною роботою, використовували колишнє більшовицьке підпілля, інформаторів і донощиків. Усім колишнім військовослужбовцям врангелівської армії було наказано з'явитися для реєстрації. Тих, хто виконав це розпорядження, кинули до тюрем і надзвичайок, а потім розстріляли. У згаданому вище бюлетені повідомлялося про розстріл з 7 по 15 грудня 1920 р. 318 врангелівцев. У Феодосії військовополонених розстрілювали з кулеметів партіями від 100 до 300 чол., а трупи скидали у вибалки на мисі Святого Іллі. Враження про розстріли можна скласти зі зведення військово-цензурного відділення особливого відділу 4-ї армії, яке займалося перлюстрацією приватного листування. Наведемо кілька фрагментів листів, вилучених цензурою. «Під час вирішальних боїв за взяття Сиваша, а потім Криму наші функції трибуналу були найвідчайдушніші: пачками розстрілювали білогвардійців, судили своїх. І скільки жертв, страждань. Про це можна розповідати впродовж довгих бесід», -- писав слідчий ревтрибуналу 3-ї дивізії. «Тут тисячі й десятки тисяч людей розстрілюють, -- повідомляв з Ялти 4 грудня 1920 р. невідомий відправник. -- Досить для смертної кари слова «дворянин» (не кажучи -- офіцер, солдат; їх, конаючих, піднімають з лазаретів і виводять у ліси, де вбивають без розбору). Приїзд після 1918 р. -- уже злочин, освіта -- злочин. Усе, усе може бути підставою, щоб тебе вночі схопили й повели в надзвичайку. Уранці рідним видають частину одягу, який не підлягає реквізиції (частина залишається), лікарів, інженерів -- усіх косять. Порятуйте людей -- це не суди, це не пошуки контрреволюції, це знищення культурних сил країни». Навіть у березні 1921 р. із Сімферополя повідомляли: «[...] дуже багато розстрілів, ми ходимо дивитися на розстріляних в яри, деяких собаки обгризли, а їх так і не прибирають». Людей знищквали без суду і слідства за списками, які ледь встигали скласти. Причиною розстрілу могла стати військова служба, соціальне походження, професія, зміна місця проживання щодо. У книзі Л. Абраменка «Последняя обитель: Крым 1920-1921 годы» наводяться десятки розстрільних списків, які авторові, колишньому прокуророві, вдалося розшукати в архівах. У них тисячі прізвищ і знищених доль. Сучасні дослідники схиляються до думки, що червоний терор у Криму забрав життя 96 тис. осіб.

Як здійснювалася політика коренізації в Криму

Більшовицькі вожді зробили все для того, щоби підпорядкувати Крим безпосередньо Москві. 21 січня 1921 р. відбулося спільне засідання Кримського ревкому та Кримського обкому РКП(б), на якому розглядалося питання «Про політичні взаємовідносини Криму з РСФРР та УСРР». У резолюції наголошувалося: «Визнати найбільш бажаним підпорядкувати Крим безпосередньо Москві на становищі автономної одиниці, привласнити їй назву «Кримська автономна область». У протоколі зазначалося: «Ю. Гавен залишається при своїй особливій думці: з метою революціонізування мусульманського Сходу доцільно створити видимість самостійного Криму, і тому Кримську автономну область треба назвати -- Кримська комуна». Власне, Ю. Гавен ще в 1919 р. звертався до В. Леніна з пропозицією утворити в Криму татарську республіку. Він уважав, що це сприятиме поширенню «світової революції» на Схід.

В. Ленін у 1919 р. підтримав національну революцію в колишній Османській імперії, а радянська Росія надала Туреччині фінансову та матеріальну допомогу. Думку про те, що Кримська республіка зможе «перетворитися на смолоскип, що передає світло пролетарської революції на Схід», поділяли й керівники місцевих комуністів. У березні 1919 р. Кримський обком РКП(б) з резиденцією в Мелітополі заснував у своєму складі Мусульманське бюро з метою, як підкреслювалося в постанові, «радянізувати кримських татар, а через них і країни Сходу». 28 квітня 1921 р. газета »Красный Крым» писала: «Кримські татари не являють собою ізольованої від східних татар групи. Вони близько пов'язані з Туреччиною і Балканами родинними зв'язками. Ми повинні розглядати Крим як вікно в Туреччину і на Близький Схід, що його зможемо використовувати з метою більш близького зв'язку з революційним рухом на Сході».

Утім, у більшовиків була й інша, не менш вагома, підстава для запровадження коренізації. За чотири роки після повалення самодержавства кримськотатарський національний рух став масовим і організованим: Міллі-Фірка (Народна партія) налічувала близько 10 тис. членів, натомість сили кримських більшовиків, якщо не враховувати партійного складу Червоної армії, обчислювалися кількома десятками. У листопаді 1920 р. татарські націоналісти звернулися до Кримського ревкому з проханням про легалізацію і надання їм можливості провадити релігійну й культурно-освітню діяльність. Бела Кун відмовився мати справу з Міллі-Фіркою, натомість у січні 1921 р. Раднарком РСФРР надіслав до Криму комісію на чолі з членом колегії Наркомату у справах національностей М.Султан-Галієвим. Результатом її діяльності стало утворення в Кримському обкомі РКП(б) татарської секції, припинення червоного терору, амністія членів Міллі-Фірки та учасників партизанського руху «зелених». М. Султан-Галієв рекомендував створити у Криму автономну республіку із найширшим залученням татар до державного управління.

Однак ішлося про територіальну, а не національну автономію. Аби завадити вимогам татарських організацій визнати їх представниками титульної нації, Кримський обком РКП(б) розпорядився терміново провести регіональний перепис населення. Будучи войовничими атеїстами, більшовики здійснили цей перепис у квітні 1921 р. за релігійною ознакою. Методика розроблялася таким чином, аби довести, що на статус титульної нації у Криму могли претендувати тільки росіяни. Усього було зареєстровано 721 тис. мешканців 59 національностей. Серед них росіяни, українці й білоруси становили 51,5%, татари, турки, роми -- 25,9%, євреї та кримчаки -- 7,0%, німці -- 5,9%, греки -- 3,3%, болгари -- 1,7%, вірмени -- 1,7%, болгари -- 1,6%, поляки -- 8%. Уже після утворення республіки, у листопаді 1921 р. секретар обкому Акулов на V обласній партконференції зізнався: «Ми добре враховували настрої татарської частини населення, що оголошення Автономної республіки тлумачилося ними як об'ява Татарської республіки. Коли б ми нашу політику побудували таким чином, то ця політика була б помилковою».

18 жовтня 1921 р. було ухвалено постанову ВЦВК і РНК «Про автономію Кримської Радянської Соціалістичної Республіки» у складі РСФРР. Згодом, 11 листопада, делегати І установчого з'їзду рад Криму постфактум схвалили рішення, прийняті кримськими і центральними органами влади напередодні з'їзду.

У травні 1921 р. у Сімферополі зібралася обласна конференція комуністів кримськотатарської національності. Були присутні 22 делегати від 192 комуністів-татар, які стояли на обліку в Кримському обкомі РКП(б). Деякі з них висунули вимогу оголосити Крим татарською республікою, яка матиме можливість самостійного спілкування з іншими країнами, включно з правом розв'язувати питання повернення емігрантів. Нарком закордонних справ РСФРР Г.Чичерін відреагував на ці вимоги вкрай нервово. У телеграмі на ім'я вповноваженого НКЗС у Криму він наголшував: «Пропозиція забезпечити Кримський центр наркомзаксправом недоладна, безглузда, шкідлива, не має жодного підґрунтя й повинна бути безумовно відкинута. Крим не є незалежною державою, а республікою в межах федерації, як Карелія та Башкирія. Такі республіки ніколи наркомзаксправ не мають. Думка про те, щоб Крим провадив щодо Туреччини самостійну революційну політику настільки шкідлива й небезпечна, що її досить, аби рішуче відкинути цей проект».

18 жовтня 1921 р. В. Ленін і М. Калінін підписали декрет про утворення Кримської АСРР. Керівником Раднаркому (котрий мав як виконавчі, так і законодавчі функції) став С-Г. Саїд-Галієв. На почесну посаду голови Кримського ЦВК було обрано Ю. Гавена. Татарам в уряді дісталося 4 наркомати з 13: землеробства (У. Ібраїмов), робітничо-селянської інспекції (І. Ібраїмов), освіти (К. Хамзін), охорони здоров'я (Х. Чапчакчі). Наявністю татарських функціонерів на важливих посадах у системі влади центр давав зрозуміти, що республіка має національний характер. Однак їх функціональні обов'язки було істотно обмежено.

Неоднозначне враження справляла схвалена установчим з'їздом рад Конституція Кримської АСРР, де не містилося й натяку на те, що це -- основний закон автономної республіки з істотно обмеженим спектром повноважень. У ст. 3 проголошувалося: «Кримська СРР заявляє про свою тверду рішучість залишитись однією зі складових частин загальної федерації великої Російської республіки на початку тісного й повного політичного та економічного об'єднання для спільної боротьби за торжество комуністичної революції». У Конституції було відсутнє положення про те, що кримські татари являють собою титульну націю. Прапор і герб витримано в радянському стилі, але назва -- «Кримська Соціалістична Радянська Республіка» повторювалася двома мовами (російською і кримськотатарською).

10 лютого 1922 р. ЦВК і РНК Криму схвалили перспективний план проведення татаризації апарату. «Татаризація» партійних, радянських, профспілкових, комсомольських, державних і громадських органів та установ означала створення умов для забезпечення прав і можливостей осіб татарської національності брати участь у роботі відповідних органів влади й керівництва. Такі заходи, на думку Кримського областкому РКП(б), повинні були мати особливе політичне і практичне значення для залучення найбідніших прошарків населення на бік радянської влади. Після XII з'їзду партії ЦК РКП(б) коренізація у Криму почала ототожнюватися з татаризацією. Незважаючи на те, що на поліетнічному півострові проживали й інші корінні народи, усі зусилля органів влади було спрямовано лише на істотне поліпшення політичного статусу кримських татар, які менше всього підтримували радянську владу в перші місяці її існування. КримЦВК і КримРНК розробили перспективний план татаризації до кінця 1920-х рр. Ставилася мета домогтися того, щоб татари складали 49% в обласному апараті управління і 45% -- на районному рівні. Татарам надавалися переваги перед рештою національностей при підготовці кваліфікованих кадрів, при вступі до навчальних закладів. У реалізацію політики коренізації в Криму вкладалися великі кошти, проводилася кампанії, що обмежували можливості з реалізації своїх політичних прав представниками інших народів. Унаслідок запровадження політики коренізації у Кримському ЦВК було 32 татарина, 29 росіян, 7 українців, 3 німці, 1 єврей, 1 латиш, 1 естонець, 1 білорус. У РВК упродовж 1924-1925 рр. налічувалося: 140 росіян, 42 татарина, 5 німців, 6 євреїв, 2 вірменина, 1 болгарин, 2 естонці, 1 білорус, 1 караїм, 1угорець, 116 поляків. Татар було призначено на всі ключові посади кримських органів влади. Лише першим секретарем обкому партії залишався представник російськомовного населення. Навесні 1925 р., обстеживши діяльність Кримської обласної партійної організації з реалізації політики коренізації, комісія ЦК РКП(б) зробила наступні висновки: «1. Констатувати значне досягнення у сфері залучення татарського населення до управління республикою.

Що стосується роботи із залученням інших національних меншин, як-от німців, болгар, греків и тощо й роботи серед них узагалі, то в она майже відсутня».

Чимдалі татаризація наштовхувалася на супротив решти етносів. Особливе невдоволення викликало переведення діловодства на татарську мову в районах, де татари складали 50-60% населення. Другим за гостротою подразником стала аграрна політика В. Ібраїмова. Передбачалося переселити на вільні землі Криму близько 100 тис. татар-реемігрантів, що проживали в країнах Близького Сходу і на Балканах, а також розселити у степовій частині півострова більшість жителів гірської і передгірської зон, яким гостро бракувало землі. Ці плани на певному етапі зіткнулися з намірами союзного керівництва щодо створення у Криму єврейських сільськогосподарських районів. Упродовж першого півріччя 1925 р. декілька наркоматів Кримської АСРР розробляли перспективний п'ятирічний план переселення і розселення народів. У серпні того року його було розглянуто й затверджено ЦВК і РНК республіки, а 31 березня 1926 р. схвалено ВЦВК і РНК РСФРР. Перспективним планом, розрахованим до кінця 1929 р., передбачалося відвести в Криму для переселенців і розселенців 311 792 дес. землі, розмістивши на них 11 727 селянських дворів. Водночас з ініціативи КомЗЄТ політбюро ЦК ВКП(б) у січні 1926 р. повернулося до питання про єврейську колонізацію.

Заходи зі створення в Криму єврейської автономної республіки наразилися на запеклий опір керівництва півострова на чолі з В. Ібраїмовим. Останній закликав татар явочним порядком розселитися на вільних землях. Це зрештою призвело не тільки до згортання політики татаризації, але й до розстрілу голови КримЦВК Велі Ібраїмова, широкосяжної кадрової чистки та відповідних репресій. Постраждало щонайменше 3500 представників кримськотатарської інтелігенції, яких було засуджено, заслано, а кількох страчено.

Політика татаризації вступила в фазу стагнації. Якщо серед голів сільрад у 1927 р. кримські татари складали 45,3%, то в 1939 р. -- 37%. На противагу кримськотатарському політичному фактору Кремль зміцнював позиції переселенців. У 1930 р. у Криму було проведено нове районування: замість 10 створено 16 районів. Згодом частина з них отримала статус національних: Балаклавський, Куйбишевський, Бахчисарайський, Ялтинський, Алуштинський, Судакський -- кримськотатарські; Фрайндорфський, Ларіндорфський -- єврейські; Бююк-Онларський і Тельманівський -- німецькі, Ішуньський (Красноперекопський) -- український. На квітень 1930 р. функціонувало 144 татарських, 106 російських, 37 німецьких, 14 єврейських, 9 болгарських, 8 грецьких, 3 українських, 2 вірменські сільради. 104 сільради мали мішаний склад населення і не вважалися національними.