Заселення Донбасу. Етно-демографічна палітра

Размещено на http://www.allbest.ru/

Заселення Донбасу. Етнодемографічна палітра

Процес заселення Донбасу у першій половині ХІХ ст. зумовлювався відповідними політичними, економічними та соціальними чинниками. Зокрема, у відповідності до політики колонізації Півдня Російської імперії тут осіло чимало вихідців з європейських країн. Важливим фактором був потік біглих кріпаків, котрі, позбувшись панської неволі, прибували сюди не лише з українських земель, а й з центральних губерній та ін. Головною причиною, котра приваблювала на Донбас переселенців, була наявність вільних земель.

Разом з тим, на початок XIX ст. кількість незайнятої казенної землі на Донбасі значно скоротилася. Тому переселенська політика уряду була стриманою. Уживалися заходи щодо закріплення вже прибулих поселенців. Ще 12 грудня 1796 р. на користь дворянства було прийнято указ про припинення самовільного переходу селян з місця на місце в Катеринославській губернії. Уряд ішов і на інші поступки землевласникам¹.

Результатом таких дій влади стало посилення суспільних рухів, серед яких виділяється масова втеча «поміщицьких підданих» з приватновласницьких земель Бахмутського і Павлоградського повітів Землі Війська Донського у 1800 р. Стривожені прикріпленням до землі і передбачаючи важкі наслідки цього заходу, селяни цілими селами знімались з обжитих місць і, забираючи свою худобу і майно, прямували на схід, щоб оселитися в Сибіру на підставі указу від 17 жовтня 1799 р. Насправді цей указ мав на увазі спрямувати до Сибіру відставних солдатів, злочинців, а також тих «кріпосних людей», від яких бажали позбавитися поміщики. Владі вдалося частково повернути поселенців на старі місця². Під час так званого «донського руху 1820 р.» відбувалися масові виступи селян Катеринославської губернії, котрі охопили 9 тис. чол. у Ростовському, Бахмутському та Слов'яносербському повітах³.

7 квітня 1802 р. був прийнятий новий указ, за яким навіть незаселені землі, якщо за них справно вносився податок, залишалися за власником. У цей час переселення казенних селян на вільні землі могло проводитися тільки на добровільних засадах. З боку казни переселенцям ніякої допомоги не надавалося. У липні 1800 р.

був опублікований закон, за яким казенні селяни могли переселятися в інші селища, багаті на землі, тільки за власним бажанням. При цьому на кожну душу чоловічої статі відводилось по 15 дес.* Незабаром було прийнято інше положення. 27 грудня 1805 р. міністр фінансів звернувся до царя з доповіддю, у якій передбачалося дозволити казенним селянам, а також тим, які переселяються з одного місця на інше, «безгрошовий відпуск лісу, оскільки казна ніякої допомоги в переселенні не надає».

На рубежі ХVШ-ХІХ ст. потік переселенців на Донбас був достатньо високим, хоча темпи переселення поступово знижувалися. Так, у Катеринославській губернії з 1793 по 1816 рр. було засновано 362 населених пункти, з них 41 перебували у державній власності. У Бахмутському повіті за той же період було створено 62 нових поселення, зокрема 8 державних. З 1747 по 1802 рр. виникло 24 нових селища, з яких 4 були державними. А з 1803 по 1816 рр., тобто за 14 років, -- створено тільки 7, з них 2 державних. У Слов'яно- сербському ж повіті за цей час було засновано тільки одне нове поселення -- поміщицьке⁴.

Серед дрібних сільських виробників на початку ХІХ ст. більше не було корінного населення краю -- кочівників Маріупольського повіту: у 1803 р. їх переселили на Землю Війська Донського, приєднавши «до таких же ж, котрі там кочували». Разом з тим, з'явились нові категорії мешканців, відсутніх у 1801 р. -- «вільні хлібо- пашці», котрі жили на власних землях, бобиляцькі селяни -- на казенних, зобов'язані поселяни -- на поміщицьких. Новою категорією стали також «поселяни, які «вступили у військове управління» (військові поселенці)⁵.

Разом з новими, за рахунок зайшлих і збіглих, зростала чисельність існуючих селищ і сіл. Для залучення селян поміщики використовували різні прийоми. Спочатку обіцяли, що селяни пра-

Десятина -- старовинна міра земельної площі в Київській Русі, а пізніше в Україні, Росії та Білорусі. Розмір десятини не був сталим. Спершу десятиною вважався квадрат землі, сторона якого дорівнювала 50 сажнів, тобто 0,1 кв. версти (звідси й назва). Межовою інструкцією царського уряду 1753 р. визначено розмір десятини у 2400 кв. сажнів, що становило 10 925 м², тобто 1,0925 га/Ьїїр:// uk.wikipedia.org/wiki/Десятина_(одиниця_площі) цюватимуть за землі тільки 1 день на тиждень. Потім за пригощання горілкою й закускою вони працювали 3 дні. З часом це входило в норму. Так, у с. Великі Іванівці на ярмарку вербувальники розставляли намети, запрошували музик. Це приваблювало людей. Вербувальники розмовляли з мужиками, шукали серед них потрібних їм, пригощали горілкою й стравами, а потім на возах відвозили до іншого поміщика.

Населення Донбасу зростало й за рахунок тих, хто самовільно переселявся. Так, наприклад, у 1800 р. в Бахмутський повіт, до складу якого ввійшла й територія на той час ліквідованого Донецького повіту, самовільно переселилося 80 осіб міського населення і 115 державних селян.

Окремо слід згадати про біглих селян, котрі переселялись на південь. Збереглись дані про кількість нелегальних переселенців, врахованих у Новоросії у 1800 і в 1829 рр., коли всім утікаючим сюди було дозволено залишатися жити на нових місцях. У 1800 р. таких утікачів, переважно з Лівобережної України, було зареєстровано близько 30 тис., а в 1829-1832 рр. -- майже 43 тис. душ чол. статі, або близько 140 тис. осіб обох статей⁶.

На думку В. Подова та В. Курило, селяни центральних регіонів Росії, як і вихідці з українських губерній, котрі масово переселялися на вільні землі півдня, не отримували ніякої підтримки з боку уряду. Багато хто з них опинявся в украй важкому становищі. Були випадки, коли під час переселення гинули від голоду й хвороб. Іноземці, які в той самий час переселялися сюди, отримували допомогу від держави й значні пільги⁷.

Так, частково з В. Подовим та В. Курило можна погодитись. Очевидно, що у більш привілейованому становищі порівняно з іншими були іноземні переселенці -- колоністи. Згідно з маніфестом Катерини ІІ від 22 липня 1763 р. іноземці, які бажали переселитися до Російської імперії, мали право осісти в будь-якій губернії, вони повинні були бути негайно забезпечені грошима на відповідні видатки і відправлені до місця проживання. Крім того, нові переселенці не повинні були сплачувати ніяких податків у казну і не виконували жодних повинностей. Тим переселенцям, які осідали на цілині, такі пільги передбачалися на 30 років. Усім колоністам надавалася допомога грошима, худобою, будівельними матеріалами, насінням, знаряддями праці та ін. До того ж вони на 10 років звільнялись від військового постою; зберігали право переходу з стану селян до інших; мали право виїхати за кордон⁸.

Цікаво те, що для колоністів південного регіону України надавалися ще більші пільги, ніж приїжджаючим до інших губерній. Російський імператор Олександр І окремим указом від 9 травня 1802 р. офіційно підтвердив заборону перетворювати «іноземних вихідців» на кріпосних. Крім того, російським селянам, котрі переселялися в цей регіон, також надавався статус колоністів⁹.

Таким чином, у найбільш незахищеному правовому становищі на півдні та сході України перебували саме українські селяни, що й обумовило специфіку етнічного формування даного регіону.

У 1842 р. всі положення маніфестів та указів стосовно іноземних колоністів було систематизовано в окремому документі -- «Статут про колонії іноземців в імперії» (він містив 600 статей об'єднаних у 9 розділів), котрий зберігав свою чинність до 1871 р.¹⁰

Особливу категорію мешканців, які не завжди називалися колоністами, однак нічим від них не відрізнялися, представляли собою маріупольські греки. Вони були переселені з Криму разом з вірменами та частково грузинами і волохами ще у 1770-х рр. Вірмени осіли переважно у Ростові та його околицях, греки ж разом з грузинами та волохами заснували понад 20 населених пунктів на річках Кальміус, Вовча, Мокрі Яли, Калець та Гізеле. Центром округу -- економічним і адміністративним -- став Маріуполь, розташований на морському березі при усті р. Кальміус¹¹.

На початку 20-х рр. XIX ст. грекам колишнього Маріупольського повіту довелося потіснитися. Їх спочатку було 16 476 осіб, зокрема 8865 чоловічої та 7 611 жіночої статі. У 1823 р. чисельність їх збільшилася до 20 925 осіб (11 262 чоловіків та 9 663 жінок). При цьому виявилося, що в них залишалося багато зайвої землі. При поселенні їм відводилося по 30 дес. на ревізьку душу, понад того 12 тис. дес. землі для вигону й 6 тис. дес. узбережжя для рибальства. Значна частина цих земель залишалася неосвоєною. Тому в 1817 р. було проведено межування земель грецьких поселенців, тут почали створювати нові селища¹². Ще в 1796 р. було засновано одне поселення німців-менонітів. Тепер поряд з греками почали селити вихідців із Західної Пруссії, Польщі та Чехії, які постраждали й розорилися внаслідок наполеонівських війн. У 1823-1825 рр. у районі Маріуполя вже було 17 нових іноземних поселень, зокрема 6 католицьких, жителі яких походили в основному з Данциґа, Ма- рієнбурґа та Ельбінґа¹³. Окрім католиків, тут поселилися лютерани й меноніти. Вони наділялися землею по 60 дес. на двір на правах майорату, за якого ділянка нероздільно успадковувалася старшим у сім'ї або роді. Поселенцям надавалися щедрі кредити. На цій території утворився Маріупольський менонітський округ. Центром німецьких поселень став Остгейм. Серед поселенців було невелике число поляків. У 1831 р. після поразки польського повстання в цей округ були переселені 124 сім'ї поляків з Чернігівської губернії, а у 1834 р. -- 749 душ чоловічої статі. Вони утворили тут ще 5 нових поселень.

Після 1842 р. російський уряд завершив призначення пільгових казенних наділів новоутвореним німецьким колоніям. Тому поселенці змушені були задовольняти потреби у земельних ділянках шляхом придбання їх за ринковими цінами. Ці покупки здійснювалися за рахунок продажу землі місцевими великими землевласниками. Частина німецьких поселенців укладали угоди довгострокової оренди на потрібні їм земельні ділянки і засновували на них невеликі поселення. Таким чином від первісних німецьких колоній з 1842 р. почали відокремлюватися нові «дочірні» колонії на куплених німцями землях і поселення та хутори -- на орендованих. Тільки двом колоніям німців у Маріупольському повіті, а саме: Новгороду (Дармштат) і Марієнполе (Марієнфельд) було відведено казенний наділ у 1843 р., але зроблено було це за виняткових обставин. Справа в тому, що у цьому році побралися імператор (тоді спадкоємець престолу) Олександр ІІ із принцесою Гессен-Дарм- штадтською Марією Федорівною. Причому наречена випросила у свого майбутнього чоловіка дозвіл поселити на казенних наділах кілька відомих їй сімей селян із герцогства Гессен-Дармштатд. Саме цим пояснювалося виділення казенної землі названим німецьким колоніям¹⁴.

У цьому районі Приазов'я робилася спроба поселити і євреїв, вихідців з Білорусії. Відомо, що в 1804 р. царський уряд вирішив переселити звідти на південь 340 тис. євреїв. Облаштувалися вони в основному в Херсонській губернії. У 1823-1825 рр. на 2 тис. душ єврейських поселенців було відведено 30 тис. дес. землі в Приазов'ї. На ній створили три єврейських поселення -- Зеленопілля, Хлібо- дарівське та Іванопілля. Проте закріпити тут єврейських поселенців, які не були пристосовані до сільськогосподарської праці, так і не вдалося. З часом вони перебралися в міста¹⁵.

Як стверджує О. Дружиніна, у 1820 р. катеринославський віце- губернатор П. Язиков відвідав колонії за розпорядженням міністра фінансів (у зв'язку з конфіскацією частини колоністських земель у казенне відомство) і склав детальний опис грецьких господарств. При цьому він відзначав різкі контрасти у майновому становищі окремих колоністів. Зокрема, стосовно власників худоби він повідомляв: «Одні мають від трьох до п'яти тисяч рогатої худоби і коней, баранів та овечок, а інші лише для домашнього вжитку або взагалі не мають». Розбагатілі колоністи широко використовували найману працю не лише своїх односельців, але й «сторонніх робітників»: українців, волохів, циган та ін. Власники великих стад присвоювали собі право користуватися значними просторами наданої колоніям землі як для випасання своєї худоби, так і для віддання лук в оренду гуртівникам, котрі купували у них худобу. У звіті Язикова є прямі вказівки на «утиски» багатими колоністами не лише бідняків (які називаються «маломіцними»), але й «середнього статку людей»¹⁶.

Поступово правова база, котра забезпечувала юридичні умови переселення на Донбас українських селян, розширювалася. Так, указ від 17 липня 1812 р. надавав п'ятирічну пільгу тим, хто переселився після 1805 р., і тим, хто надалі бажав переселитися на нові землі. У той же час закон давав право місцевому начальству видавати тим, хто потребував, грошові позики з сум за винний відкуп, а також збіжжя з хлібних запасних магазинів на посіви й прожиток. Односельці, які залишилися на місцях, зобов'язані були впродовж півтора року виконувати всі повинності тих переселенців, які вибули, за землю, що вони залишили. У 1824 р. 22 березня, було видано новий указ, який уточнював умови переселення. За цим указом можна було переселятися в усі губернії, де була можливість відвести новоселам по 15 дес. землі на ревізьку душу. Право на переселення надавалося державним селянам малоземельних губерній, які мали менше 5 дес. на ревізьку душу й не могли отримати її у своїй губернії. Селяни за необхідності могли відправляти своїх ходоків на нові місця, щоб оглянути виділені для них ділянки землі. Указ звільняв переселенців на новому місці від податей на 3 роки, у тому числі й від рекрутської повинності. Загалом, цим указом термін пільг було скорочено проти указу 1812 р. з 5 до 3 років. У тих же селах, звідки вибули переселенці, селяни повинні були платити податі за вибулих не півтора року, як раніше, а вподовж трьох¹⁷. заселення донбас етнічний селянин

Заселенням місцевості займалися військові й поміщики. У 1803 р. на території Бахмутського повіту влада відвела землі офіцерам російської армії: штабним -- по 1000 дес., обер-офіцерам -- по 500 дес.¹⁸ Так отримали маєтки генерал Котляревський, а також поміщики Марткович і Плещєєв. Котляревський незабаром помер, передавши свою землю ад'ютантові Шултену, який заснував села Олек- сандро-Шултено, Карлівку-Першу й Карлівку-Другу. Він оселив тут селян, які добровільно прийшли, а також куплених у Бєлгородському й Слов'яносербському повітах. Марткович у 1805-1807 рр. заснував с. Богданівку. Пізніше генерал Криворотов купив у нього частину маєтку. Так, утворилося нове село -- Григорівка (також називали Криворотівкою). Плещєєв у цьому районі заснував села Петрівка та Іванопілля¹⁹.

У 1812-1815 рр. край тимчасово втратив позиції провідного в Росії за темпами переселення через епідемію чуми, а також війну з Туреччиною. Проте, у 1812-1824 рр. Бахмутський повіт офіційно стає єдиним районом дозволеного заселення²⁰.

Багато різних селищ і сіл було засновано у першій половині XIX ст. Села Петрівка-Перша і Петрівка-Друга заснували на початку століття прибулі з різних місць селяни. Але основні партії переселенців з'явилися тут у 1820 р. -- з Орловської, 1835 р -- з Тульської губерній. Восени 1837 р. було засновано село Мар'яно- Новоселівка. Сюди переселилася частина селян із Петрівки П. Фурсова, а потім -- прийшлі росіяни, українці та «литвини» (білоруси).

У той період деякі з цих поселень об'єднувалися, зникали, виникали знову. Називали їх часто за іменами власників та їхніх дітей, тому багато було поселень однойменних. Зустрічалися села й з оригінальними назвами.

Заселення території Донбасу відбувалось нерівномірно. Зокрема, Земля Війська Донського до середини 30-х рр. ХІХ ст. належала до найменш освоєних і повільно заселюваних територій Новоросійського регіону. З 1796 по 1858 рр. населення тут зростало надто кволими темпами. У 1796-1815 рр. приріст становив 25,1%, у 1816-1834 рр. -- 22,1%. Однак з 30-х рр. ХІХ ст. показники приросту населення зросли й Земля Війська Донського вийшла на перше місце в регіоні (43,5%).²²

На думку сучасників, визначення чисельності представників різних народів, які заселяли Донбас у середині ХІХ ст., було справою майже неможливою, адже «населення там мішане, постійно змінюється»²³. Так, приміром, тамбовський поміщик Африканов заснував у 1836 р. село, перевівши сюди своїх селян із рідної губернії. Незабаром це село відійшло до іншого поміщика -- Д. Го- ловіна. Африканов вивів своїх селян назад, на Тамбовщину, а Голо- він оселив тут своїх, назвавши село ім'ям улюбленої дочки²⁴.

На думку В. Кабузана, у першій половині ХІХ ст. між V і Х ревізіями (1795-1858 рр.) у цілому населення Російської імперії зросло на 45%. Підвищений приріст відзначався у багатьох заселюваних регіонах з переважаючим або значним українським населенням, зокрема в Новоросії -- на 67,2%²⁵.

Окремо слід згадати про Азовське козацьке військо. Так, 27 травня 1832 р. на території Приазов'я на основі переведеного сюди Дунайського полку, утвореного у 1828 р. з нащадків запорожців, які переселилися після знищення Запорозької Січі до Туреччини, було утворено Азовське козацьке військо. Центром його управління стала станиця Петровська. До Азовського козацького війська приєднали раніше заселений Петрівський Посад, селища Новопет- рівське й Новоспаське, заселені вихідцями з Чернігівщини. Козаки заснували станиці Микільську й Покровську та кілька хуторів. Згодом до війська було прилучено Петровський Посад, с. Новоспа- сівське, станицю Стародубську, засновані переселенцями з Чернігівської губернії. У 1832 р. Азовське козацьке військо нараховувало 1 619 осіб обох статей, у 1833 р. чисельність його збільшилася до 6 000 осіб²⁶.

У 1834 р. в Азовському козацькому війську налічувалося 971 сімейство у складі 4 945 осіб²⁷. Упродовж 1862-1864 рр. більшість азовських козаків (1 117 сімей) було вислано на Кубань²⁸. Переселити всіх азовців не вдалося, тож козаків, які залишилися, було перетворено на селянський стан із наділом 9 дес. на особу чоловічої статі. У жовтні 1864 р. з'явився указ про скасування Азовського козацького війська. На території, яку воно займало, утворювалися Покровська і Микільська волості.

Заселення неосвоєних земель у цьому районі тривало. У 18351845 рр. на південь від р. Вовча переселенці з Полтавщини, Чернігівщини й Харківщини заснували 38 поселень, зокрема Марїнку, Костянтинівку, Катеринівку, Павлівку, Єлизаветівку та ін. Тут осіло понад 20 тис. осіб чоловічої статі. У 1894 р. на узбережжі Азовського моря донські козаки заснували станицю Новомиколаївську. Незабаром вона стала центром Міуського округу. Нині це -- м. Новоазовськ, центр однойменного району Донецької області. Крім того, у селі Луганському Бахмутського повіту в 1844 р. було поселено 200 сімей поляків²⁹. Коли селянам-полякам було дозволено оселитися в Бахмутському повіті уряд наказав видати їм на переселення допомогу від казни по 3 руб. на місяць на ревізьку душу, дозволивши користуватися безкоштовно під час подорожі підніжним кормом для худоби, обивательськими підводами для перевезення малолітніх, старих, немічних та домашнього скарбу. У 1844 р., перед Вознесінням, 4000 переселенців вирушили в дорогу на 300 підводах, з яких їх власних було лише 50, і за 2 місяці, перед святом Петра й Павла, прибули до с. Андріївки на р. Вовчій. Тут їх зустрів окружний начальник Яснопольський та, за бажанням переселенців, розвіз їх по всіх казенних поселеннях. На час складення відомостей 1886 р. більшість з нащадків переселенців мешкали бідно («внаслідок незвички до землеробської праці»), деякі займалися ремеслами. Відбувалось переселення до сіл Бахмутського повіту й після повстань 1830 та 1863 рр. десятків польських родин, як таких, що «брали участь у заколотах». У 1885 р. у повіті налічувалося 1 390 поляків³⁰.

Загалом темпи приросту населення в краї в першій половині ХІХ ст. були невисокими. Однак це ще був регіон інтенсивного освоєння. З V по Х ревізію (1795-1858 рр.) населення тут зросло на 203% (з V по VII ревізію (1795-1816 рр.) -- 53,8%, з VII по VIII (1816-1836 рр.) -- на 36,3%, з VIII по IX (1836-1851 рр.) -- на 24,5% і з IX по X (1851-1858рр.) -- на 16,5%)³¹.

Від 50-60-х рр. XIX ст. територію вздовж Сіверського Дінця між річками Бахмутом і Луганню почали заселяти військові поселенці -- серби, волохи, молдавани та інші, які несли прикордонну службу у фортецях та опорних пунктах Української укріпленої лінії. Заселена ними територія отримала назву Слов'яносербії. До того ж у 1817 р. м. Донецьк було перейменоване у Слов'яносербськ -- центр однойменного повіту Катеринославської губернії³².

На думку В. Кабузана, у першій половині XIX ст. з усіх губерній Новоросії мінімальний приріст населення спостерігався на Катери- нославщині (з 1796 по 1858 рр. -- 132%). Темпи його зменшувались впродовж першої половини XIX ст. (з V по VII ревізію -- 38,1%, з VII по VIII -- 30%, з VIII по IX -- 12,5%, з IX по X -- 14,4%). Водночас із V по X ревізію число жителів тут виросло на 603,5 тис. осіб обох статей, у тому числі за рахунок переселень -- на 42,4% (на 256 тис. чол. обох статей). Питома вага їх у регіоні виявилася мінімальною саме в Катеринославській губернії. Тут уже у 80-х рр. XVIII ст. природний приріст був визначальним фактором збільшення населення. З V по VII ревізію його частка знизилась до 32%, з IX по X -- до 17,5%. I лише між VIII і IX ревізіями на міграції припало 86,4% усього приросту. З V по VII ревізію в губернію прибуло 82 тис. переселенців. Особливо інтенсивно територія освоювалася до 1806 р., коли виснаження резервів казенних земель сповільнило темпи заселення. Новосели осідали переважно в Олександрів- ському, Ростовському і Бахмутському повітах. У першу чергу в губернію йшли державні (48,5%), та поміщицькі (32,6%) селяни, міщани (8,7%), а також представники неоподатковуваних верств.

Державні селяни були вихідцями з Полтавщини (58,7%), Чернігівщини (16,9%), Смоленщини (11,9%) та Курщини (7,3%). Поміщицькі селяни також ішли переважно з цих губерній. У більш пізній час напрями міграційних потоків практично не змінювалися. Про це свідчать дані офіційних звітів за 1817-1827 і 1847-1849 рр. З VII по VIII ревізію в губернії поселилося близько 6 тис. чол. обох статей, що становило лише 32% загального приросту. У 20-х -- на початку 30-х рр. XIX ст. тут розміщувались переважно поміщицькі селяни (близько 78% новоселів). Становище змінилось у 30-40-х рр. XIX ст., між VIII і IX ревізіями. На Катеринославщину у цей період переселилося близько 90 тис. осіб обох статей. Такому високому міграційному руху губернія зобов'язана переведенням сюди в 18411844 рр. понад 40 тис. державних селян із Лівобережної України (переважно з Полтавщини). Саме тому на частку поміщицьких селян у ці роки прийшлося лише 28% загальної кількості новоселів³³.

Уже до середини XIX ст. на Донбасі внаслідок особливостей освоєння території, колонізаторської політики уряду та створення сприятливих умов для іноземних поселенців сформувалася строката етноструктура. Однак абсолютну більшість становили українські селяни, які складали за X ревізією 1858 р. 75% населення краю. Питома вага росіян становила 13,5%³⁴. Загалом на території Ново- росії темпи природного приросту були високими, але й значення міграцій у першій половині XIX ст. залишалось помітним (з 1795 по 1858 рр. на частку переселень припадало 40,4% загального приросту)³⁵.

У другій половині XIX ст. в етнодемографічній структурі Донбасу відбувалися зміни, зумовлені різким підйомом промислового виробництва, проведенням селянської реформи 1861 р. та ін. Так, на Юзівському металургійному заводі спочатку працювали 425 колишніх селян Луганської, Скотоватської, Авдіївської та Олексан- дрівської волостей повіту. Перебиралися на роботу на фабрики та заводи селяни Орловської, Курської, Тульської, Воронезької, Тамбовської, Xарківської, Чернігівської, Полтавської, Катеринославської губерній. У 1871 р. в регіон прибуло 82,5% робітників з чорноземної смуги Росії, 15,6% з українських губерній та Області Війська Донського³⁶.

Як стверджує В. Кабузан, у Землі Війська Донського частка українців становила не набагато більше 30% і питома вага їх у першій половині XIX ст. практично не змінилася. Це були переважно переселенці 80-х рр. XVIII ст. з сусідньої Харківської губернії. У першій половині ХІХ ст. масових міграцій українців сюди не відбувалося. Українське населення в Донецькому окрузі у 1795 р. становило 56,8%, а в 1858 р. -- 51%³⁷. Водночас на південній та східній периферіях українського етнічного масиву міцна хвиля мігрантів дозволила заселити нові землі та поступово перетворити їх на українську етнічну територію. Це було пов'язано з тим, що українська міграційна хвиля перекрила тут всі інші -- німецьку, молдавську і т.п. У містах відзначалася асиміляція українців, але її масштаби були доволі незначними³⁸.

Загалом динаміка зростання населення на південному сході України, у тому числі на Донбасі, залишалася високою. Дані, котрі наводить А. Рашин, можна представити у вигляді таблиці.

Таблиця 1

Зміни чисельності населення південного сходу України у 1811-1863 рр.³⁹