Процес формування етнічних комітетів допомоги біженцям на українських землях у роки Першої світової війни

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Процес формування етнічних комітетів допомоги біженцям на українських землях у роки Першої світової війни

біженець етнічний депортаційний

Перша світова війна спричинила не лише появу значної кількості біженців на теренах Російської імперії, а й викликала зростання національної самосвідомості етносів, що входили до складу цієї держави. Відтак закономірним бажанням стало прагнення надати допомогу та підтримку своїм співвітчизникам, які пізнали на собі трагедію біженської долі. Місцеві громади поляків, литовців, латишів, сербів, вірмен, євреїв тощо, котрі проживали на українських землях імперії Романових, створили для цього мережу спеціальних комітетів.

Окреслена проблематика, яка у вітчизняній історіографії комплексно ще не студіювалася, у переддень столітньої річниці від початку цього ґлобального світового конфлікту викликає жвавий інтерес серед науковців. Нині спостерігається «справжній бум дослідження в галузі соціальних аспектів Першої світової війни. […] Це, безперечно, зумовлено кардинальною зміною умов історичного процесу на початку 1990-х рр.»^. Одним із найбільш висвітлених у вітчизняній історіографії аспектів можна назвати формування й діяльність різних благодійних спілок, які виникли на хвилі патріотичного піднесення перших місяців війни. Приміром, у розвідках О. Доніка, Н. Загребельної та І. Коляди започатковано ґрунтовні дослідження процесу становлення, структуризації, соціальної бази та діяльності «провідних гуманітарних організацій в Україні періоду Першої світової війни».

Доля біженців - поляків, латишів, литовців, євреїв, представників інших етнічних груп, які знайшли тимчасовий притулок в Україні, - цікава тема для дослідження. Один із найбільш розроблених її «векторів» - польський. Проте питання латишів, румунів, сербів тощо перебувають поки що на початковій стадії. Дотична до заявленої проблематики ґрунтовна студія Л. Білоус, присвячена депортаційним акціям російської влади щодо єврейського населення, де авторка торкається й проблеми формування комітетів допомоги біженцям цієї національності.

Серед іноземних істориків слід згадати британця П. Ґетрелла та його статтю, присвячену дослідженню феномену переселення людей за воєнної доби, самоідентифікації біженців, особливостей перебування в тилових ґуберніях поляків, латишів, росіян. Досить цікаву, неоднозначну й дискусійну тезу дослідник висловив у присвяченому українським вигнанцям сюжеті під назвою «Малоросія: Незручні біженці»: «Біженство підтверджувало респектабельність культивування національної самосвідомості й додавало життєздатності діям, які були наслідком особливостей національної ідіоми. Біженці були мобілізовані у «хрестовий» похід на підтримку національного відродження та, зрештою, створення або відновлення національної єдності».

Польську історіографію біженства Першої світової війни представлено узагальнюючою працею М. Коженьовського, М. Мондзика й Д. Тарасюка, в якій аналізується процес формування комітетів допомоги польським біженцям у тилових ґуберніях Російської імперії. У статтях професора М. Мондзика виокремлено питання становлення та діяльності відділень Польського центрального комітету допомоги жертвам війни на Волині.

Уже на початку збройного конфлікту для соціального захисту етнічних біженців було створено низку комітетів, які, серед іншого, мали свої відділи і в українських ґуберніях Росії. Офіційна влада, даючи дозволи на їх діяльність, безумовно, до певної міри прагнула перекласти турботу про цих людей на плечі громадськості. З іншого боку, війна показала, наскільки міцне почуття етнічної солідарності, коли місцеві поляки, литовці, латиші, євреї тощо жертвували свої помешкання, кошти, одяг, взуття для допомоги біженцям. Досить влучно визначив завдання відповідних комітетів, яке можна спроектувати на місію всіх етнічних інституцій, представник харківської польської громади І. Карсницький: «Головним завданням польських організацій Харкова стала не лише організація матеріальної допомоги землякам, а й прагнення, щоби польські вигнанці, закинуті воєнними подіями на чужину, не втратили усвідомлення своєї національності».

Слід зазначити, що на офіційному рівні було затверджено діяльність низки етнічних комітетів, представники яких увійшли до складу Особливої наради з облаштування біженців - державної структури з уреґулювання бі - женецької проблеми в Російській імперії. Серед них - Центральний громадянський комітет ґуберній Царства Польського, Польський центральний комітет допомоги жертвам війни, Вірменський центральний комітет допомоги постраждалим від війни, Центральний єврейський комітет допомоги жертвам війни (російська дослідниця М. Златіна подає його назву як «Єврейський комітет допомоги постраждалим від війни і погромів»), Комітет Бакинського мусульманського благодійного товариства, Латиський центральний комітет з надання допомоги біженцям, Центральний комітет Литовського товариства з надання допомоги постраждалим від війни, Головне правління Ґрузинського товариства в Тифлісі. Цей крок демонстрував лояльність влади до етнічних меншин, прагнення затушувати можливі конфлікти на цьому ґрунті, а також був альтернативою «політично небезпечним» Всеросійському земському союзу та Всеросійському союзу міст. Натомість для етнічних комітетів перебування в такій ситуації дозволяло отримувати фінансування з державного бюджету. З іншого боку, ці структури були під наглядом МВС Росії. В одній із доповідних записок, адресованих директорові департаменту поліції, зазначалося: «Під прапором допомоги біженцям сформувалися суто політичні польські організації. […] Подібний характер мають організації литовців і латишів».

Найвпливовішим серед польських етнічних організацій став Центральний громадянський комітет ґуберній Царства Польського (ЦГК), який у межах Російської імперії відіграв важливу роль в організації соціального захисту біженців, а ще більше - збереження в їхньому середовищі національної ідентичності. Свою діяльність інституція розпочала 10 серпня 1914 р. у Варшаві.

Ініціаторами створення, за підтримки промислових, кредитних, банківських та інших товариств, виступили члени Центрального аграрного товариства Польщі. Згодом окупаційна німецька влада, звинувативши комітет у «про - російській орієнтації», оголосила про його розпуск. У зв'язку з цим ЦГК було перенесено до Петроґрада, де з 24 серпня 1915 р. і розпочався новий етап його діяльності. Відтепер до нього входили польські громадські діячі, котрі проживали в Росії: А. Леднецький, Л. Кроненберґ, Ф. Новодворський, В. Жуковський, І. Геллер, С. Глезнер, Г. Свенцицький та І. Гарусевич. Очолювали структуру С. Святополк-Четвертинський (голова) та В. Ґрабський (віце-голова). Останній також виступав головним представником ЦГК у справі захисту інтересів польських біженців в урядових інстанціях Росії.

9 вересня 1915 р. міністр внутрішніх справ князь М. Щербатов розіслав ґубернаторам і градоначальникам спеціальний циркуляр, відповідно до якого головним завданням ЦГК стало надання допомоги при перевезенні, розміщенні та облаштуванні на нових місцях біженців-селян із ґуберній Царства Польського. У зв'язку з цим висловлювалося прохання всіляко сприяти вповноваженим комітету у цій справі. Фактично за умов відсутності законодавчого реґулювання діяльності ЦГК циркуляр давав можливість його представникам налагоджувати стосунки з місцевою владою. При цьому ставлення офіційної та місцевої влади до комітету не було прихильним, а часом і відверто ворожим.

Серед напрямів роботи ЦГК слід назвати пошук коштів на справу підтримки біженців, допомогу органам місцевого самоврядування, які займалися проблемами вигнанців, відкриття з дозволу влади в місцях розселення поляків дитячих притулків, шкіл, забезпечення роботою, харчуванням, одягом та ін. Зрозуміло, що такий обсяг завдань, за наявності значної кількості польських біженців та їх територіальної розпорошеності, вимагав структурування комітету, відкриття широкої мережі місцевих представництв. 14-15 жовтня 1915 р. на загальному зібранні ЦГК було схвалено ініціативу М. Лютославського щодо направлення в різні реґіони імперії спеціальних уповноважених. Інститут уповноважених або представників ЦГК було запроваджено й на рівні ґуберній, а за потреби - навіть повітів. Територію європейської Росії було поділено на сім районів, які, своєю чергою, складалися з 47 округів (ґуберній). Українські ґубернії ввійшли до трьох районів. У складі західного з центром у Рославі (головновповноважений С. Войцехівський) перебувала Чернігівщина, де інтереси ЦГК представляв Е. Реттинґер. У складі південно-західного з центром у Києві (головновповноважений П.Ґурський) - Бессарабська, Київська, Волинська, Подільська й Херсонська ґубернії. Слід зауважити, що організацію допомоги полякам на території Київщини провадив окремий відділ Київського округу, роботою якого керував С. Москалевський. Координацією заходів на решті територій займався «відділ чотирьох ґуберній» з П. Гутовським на чолі. І нарешті, у складі південного району з центром у Харкові (головновповноваже - ний В. Ґутовський) опинилися Харківщина, Полтавщина, Катеринославщина й Таврія. Уповноваженим ЦГК у Полтавській ґубернії працював дворянин В. Карпинський, у Харківській - Т. Ясенський, а з 1 листопада 1916 р. - статський радник І. Дилевський. Загалом у різний час у штаті співробітників ЦГК було 43-53 вповноважених, 302-445 інструкторів різних рівнів, 2205 провідників, 70 ксьондзів. Кожному з польських провідників видавалася нарукавна пов'язка з емблемою ЦГК, 100 руб. на перші потреби партії біженців, книжка для записування видатків, а також спеціальне посвідчення на опікування ввіреними людьми.

На початку червня 1915 р. на теренах Російської імперії функціонувало 554 місцевих осередки ЦГК. Найменшими його адміністративними одиницями були повітові відділення, підпорядковані вповноваженому округу (ґубернії). Ці відділення мали велике значення для організації справи, оскільки вони найтісніше контактували з біженцями. На українських теренах Росії також було сформовано мережу ґубернських, повітових та міських представництв ЦГК. Наприклад, широку діяльність розгорнуло відділення в Києві, до складу якого входило кілька секцій - організаційна, касово-бухгалтерська, евакуаційна, матеріальної допомоги, морально-релігійна, освітня та ін. У Харківській ґубернії функціонувало вісім повітових комітетів. При цьому в Ізюмському повіті, де тимчасовий притулок знайшли 1060 біженців, було створено два відділення ЦГК - у містечках Слов'янську та Краматорську, які очолили, відповідно, Б. Свинарський і Л. Гужевський. До Сум, де проживало 1839 поляків (чи не найбільше серед повітових міст ґубернії), для організації допомоги їм із Петроґрада навіть прибув представник ЦГК Я. Домбровський.

Ще однією інституцією, яка на загальноімперському рівні опікувалася біженцями-поляками, було Польське товариство допомоги жертвам війни, створене 29 серпня 1914 р. в Петроґраді. Першочергово воно, як зазначалось у затвердженому місцевим градоначальником статуті, мало назву Товариство допомоги бідним сім'ям поляків, які беруть участь у війні та нужденному польському населенню, постраждалому від воєнних дій. Проте в листуванні, а згодом і вжитку закріпився скорочений варіант - Польське товариство допомоги жертвам війни (ПТДЖВ). Ініціаторами його створення виступили представники петроґрадської «полонії» Р. Квятковський, редактор часопису «Голос польський», присяжний повірений Б. Ольшамовський і дійсний статський радник, депутат Державної думи Г. Свенцицький. Головою комітету став промисловець В. Жуковський. Метою його діяльності проголошувалося «надання допомоги та сприяння безпосереднім і опосередкованим жертвам війни». Фонди комітету передбачалося формувати з добровільних членських внесків, проведенням благодійних зборів, отриманням прибутків від концертів, лекцій, наукових бесід та ін.

Польське товариство допомоги жертвам війни за своїм статусом було громадською інституцією, у роботі якої активну участь брали представники так званої старої польської еміґрації в Росії, а також ті, хто прибув у 1914-1915 рр. Натомість ЦГК, на думку М. Мондзика, був офіційною урядовою інстанцією, котра отримувала кошти від російського уряду. Вітчизняна дослідниця Т. Лихачова встановила, що з осені 1915 р. ПТДЖВ також почало отримувати урядові дотації на допомогу біженцям. Важливим аспектом у діяльності ЦГК і ПТДЖВ стало розмежування сфер впливу на біженців, котре ґрунтувалося на принципі їх розселення. Так, ЦГК опікувався тими, хто знайшов тимчасовий притулок у сільській місцевості, а ПТДЖВ - містянами.

ПТДЖВ складався з 237 відділень, де працювало близько 25 тис. осіб. Досить ефективним процес створення місцевих осередків товариства був саме на українських землях - як у великих ґубернських центрах (Київ, Житомир, Херсон), так і повітових містечках (Лохвиця, Конотоп, Юзівка, Краматорськ, Слов'янськ). Перші відділення відкрилися у вересні 1914 р. в Одесі та Катеринославі. Наприкінці жовтня 1914 р. розпочав свою роботу київський осередок, котрий, маючи у структурі 10 секцій і 800 працівників, вийшов на першу позицію серед українських відділень. Це була «найбільш динамічна польська благодійна організація».

За підрахунками польських істориків, на українських землях упродовж 1914-1916 рр. було створено 115 відділень ПТДЖВ. Із них 77 функціонувало в Київському окрузі, який охоплював Подільську (26 відділень), Київську (20),

Волинську (22), Чернігівську (6) і Полтавську (3 відділення) ґубернії. На території Харківщини було створено 5 відділень (у Харкові, Слов'янську, Сумах, Ізюмі, Краматорську). На Катеринославщині, Херсонщині й Таврії - 14, 6 і 7 відділень. Подеколи їх керівниками виступали місцеві ксьондзи.

Процес відкриття відділення можна відтворити на прикладі діяльності польської діаспори Харкова. Ініціаторами його створення виступили поляки, котрі тривалий час проживали у цьому місті. Зауважимо, що на початку Першої світової війни тут діяла громадська організація «Польський дім», котра й гуртувала навколо себе активних діячів. Головою її був І. Вільга, інженер-технік, який працював у Союзі гірничопромисловців Півдня Росії, а його заступником - І. Карсницький, також інженер за фахом. Останній про події літа 1915 р. восени того ж року згадував: «Доля занесла багато таких біженців до нашого міста, де вони опинилися у чужому для себе середовищі, без сімей, не знаючи, що їм робити й куди звернутися. Група місцевих діячів, згуртувавшись навколо місцевого римо-католицького костелу, попечительства про бідних, прийняла близько до серця долю цих перших польських жертв війни. Кількість біженців, яка щодня зростала, вимагала створення міцної організації».

15 травня 1915 р. ініціативна група - І.Вільга, М.Вільга, І. Тайлор, І. Карс - ницький, З. Щавинський, Р. Щавинська, С. Виршило, Й. Дворжанчик та О. Двор - жанчик - направила харківському ґубернаторові прохання дати дозвіл на відкриття в місті відділення. Відповідно до законодавства усі пройшли перевірку в місцевій поліції на предмет «політичної благонадійності». За деякий час було отримано позитивну відповідь. Головою відділення обрали С. Виршила, ві - це-головою - Й. Дворжанчика, який на той час працював завідувачем під'їзних шляхів і перебував у складі правління Олексіївського гірничопромислового товариства, заснованого підприємцем О. Алчевським.

Близько 160 членів місцевої громади, тобто майже всі активні діячі «Польського дому», віддавали «безкоштовно свій час на послуги Польського комітету й лише посади, які вимагали роботи впродовж цілого дня, обслуговуються платними працівниками, кількість яких склала 24». При цьому представниці польської громади Марія Вільга, Реґіна Щавинська, Олена Дворжанчик, Марія Карсницька, Олена Виршило та багато інших, виконуючи в тогочасному все ще патріархальному суспільстві функції матерів і дружин, разом зі своїми чоловіками брали активну участь в організації допомоги землякам, переймаючись проблемами біженців. Успішна діяльність польської громади Харкова з організації допомоги співвітчизникам, на думку І. Карсницького, залежала від того, що «завдяки випробуваному почуттю патріотизму поляків на чужині вдалося побороти значні труднощі та створити такі організації, якими можна пишатися, а свідома громадська позиція їх діячів полегшила не одну тяжку долю і втерла не одну зронену сльозу». Для організації співпраці з іншими структурами міста, які опікувалися біженцями, товариство направило туди своїх представників. Так, у засіданнях міського комітету Всеросійського союзу міст брали участь І. Карсницький, С. Виршило, а кандидатами було обрано Е. Тайлор і К. Гольян.

В Україні, крім відділень ЦГК та ПТДЖВ, які відіграли значну роль у житті польських біженців, також діяли філії Товариства допомоги бідним сім'ям поляків, Польського комітету санітарної допомоги, Польського львівського допоміжного комітету, який опікувався біженцями, прибулими з Австро-Угорщини. Серед його відділень слід назвати київське й харківське. Останнє допомагало майже 2 тис. вигнанців. Частина з них проживала у чотирьох притулках у селищах Харківського повіту та Сумах. У Києві та Харкові діяли ще й відділення Ради з'їздів польських організацій допомоги жертвам війни, що виникла влітку 1915 р. в Москві як противага суперництву між ЦГК і ПТДЖВ.

У 66 містах Російської імперії було засновано й цілу низку місцевих римо-католицьких доброчинних комітетів. 14 із них функціонувало у Житомирі, Катеринославі, Києві, Кривому Розі, Луганську, Маріуполі, Миколаєві, Одесі, Полтаві, Рівному, Олександрівську, Умані, Чернігові, Шепетівці. Організаторами комітетів виступали члени місцевих польських громад і товариств. Важливим осередком збереження національної ідентичності було об'єднання «Польський дім», котре діяло, серед іншого, у Харкові та Одесі. На початок Першої світової війни досить потужними за своїми фінансовими можливостями були польські діаспори Києва й Одеси, де проживало, відповідно, 44,4 тис. і 20 тис. етнічних поляків. При цьому однією з найбільш організованих національних громад «південної Пальміри» була саме польська.

На початку 1916 р. організацією допомоги своїм співгромадянам у Києві займалося 16 спілок різного спрямування, у тому числі товариства (польських лікарів, опіки польських дітей, любителів мистецтва, страхові й кооперативні), гуртки (польських жінок, польських літераторів і журналістів), а також польський театр та ін. В Одесі працювало 7 польських товариств: Спілка рівноправності жінок, Товариство доброчинності, Дім Марії та ін. При Католицькому благодійному товаристві було засновано комітет допомоги біженцям, роботою якого керував представник польської громади міста К. Рудковський.

Крім того, комітети відкривалися й у містах, де були незначні за чисельністю польські діаспори. Наприклад, у Полтаві місцеві поляки створили комітет із надання допомоги біженцям. До його складу ввійшли Л. Королець (голова), М. Веселовська, В. Ярошевський, В. Лизишевський, Л. Авґустович, М. Кондрацький, М. Кондрацька, Є. Желидовський, місцевий ксьондз Ш. Пови - лайне, С. Машковський, В. Стинецький, М. Фляшинська, А. Миляк, В. Маєвсь - кий, А. Горновський. Подібні комітети діяли й в окремих повітових населених пунктах.

За словами П. Ґетрелла, «біженство розглядалося як катастрофа для латиського народу й одночасно воно сприяло відкритій національній агітації». При цьому Я. Ґолдманіс, один із представників проросійськи налаштованої буржуазії Латвії, наголосив на необхідності пошуку дієвих форм і методів збереження народу, якому загрожувала небезпека бути розсіяним на теренах імперії. У зв'язку з цим 30 серпня 1915 р. у Петроґраді на з'їзді латиських товариств і організацій основним питанням стала проблема земляків, котрих спіткала доля біженців. На підставі однієї з ухвал було утворено Латиський центральний комітет із надання допомоги біженцям, який координував діяльність близько 260 своїх місцевих відділень. Активними діячами новоутвореної організації виступили політичні та громадські діячі В. Олав, А. Берґ, Ф. Ґросвальд, А. Кліве, Я. Чаксте та ін. На неокупованих німцями територіях Латвії діяв Прибалтійський комітет із надання допомоги біженцям (К. Ульманіс, М. Антоніс, М. Скуїеніекс).

В українських містах нечисленні громади латишів узяли під захист по-страждалих від війни земляків. Проілюструвати це можна на прикладі Харкова. Сучасники відзначали, що передусім із прибуттям до чужого міста біженці шукали латиську громаду: «Місцеву невелику малозгуртовану латиську колонію наплив виселенців заскочив абсолютно зненацька, оскільки ніяких повідомлень про відправку їх на південь не було. Проте перші ж прибулі біженці почали розшукувати у Харкові Латиське товариство та звертатися до нього по допомогу й пораду».

На 1900 р. у Харкові проживало 150 латишів лютеранського віросповідання, які займалися приватним підприємництвом і обробітком землі. Роком раніше під керівництвом Х. Дампеля та «вільного художника» А. Юр'яна було створено Латиське товариство взаємної допомоги, до складу котрого входило 50 членів. За рахунок проведення благодійних концертів, танцювальних вечорів та інших акцій воно надавало матеріальну допомогу непрацездатним латишам, сиротам і багатодітним латиським сім'ям.

Улітку 1915 р. саме Латиське товариство взаємної допомоги взяло на себе обов'язки із задоволення потреб земляків-біженців. Його правління, розуміючи, що в обмежених рамках поточного статусу навряд чи можлива результативна діяльність, скликало спеціальні загальні збори, де було обрано десятьох представників для розробки інструкції нової організації, покликаної надавати допомогу біженцям. 1 серпня 1915 р. ґубернатор М. Протасьєв затвердив положення про Харківський комітет із надання допомоги біженцям-латишам. 13 серпня посадовцеві було представлено список членів його правління, до якого ввійшли К. Лац (голова), Р. Симонович (заступник голови), А. Муровський (касир), М. Румнек (заступник касира), М. Балкіт (секретар). Подібним чином діяли й латиші Одеси. Наприкінці вересня 1915 р. міська газета писала: «До Одеси прибувають латиські біженці. Відтак латиші, які живуть в Одесі, пійшли назустріч своїм братам і заснували товариство допомоги. Комітет уже зареєстрував 220 біженців». На осінь 1915 р. латиські комітети допомоги біженцям діяли в Катеринославі, Миколаєві та інших містах України. Слід зазначити, що характерною рисою їх діяльності стало залучення до своєї роботи найбільш соціально активних вигнанців.

Забезпеченням духовно-освітніх потреб латиських біженців займалася «культурна асоціація» - комітет Латиського товариства допомоги біженцям Прибалтійського краю «Батьківщина». Із дозволу відділу з облаштування біженців МВС він організував відрядження в місця розселення латишів лютеранських священиків. Так, у грудні 1915 р. до Харкова було направлено пробста К. Ірбе, географію духовної діяльності котрого обіймала Катеринославська, Курська та Харківська ґубернії. У другій половині листопада 1915 р. у Харкові за ініціативи місцевих латишів та за активної участі «інтеліґентних біженців» відкрилося відділення цього товариства. До його складу ввійшли А. Юр'ян, його дружина Є. Юр'ян, Х. Керґалв, П. Смурґе, Ф. Дуцен, Я. Кальнин, А. Кантер, А. Шиффер, Ф. Думе (біженець, робітник заводу «Загальна компанія електрики»), Ж. Кольберґ (капітан далекого плавання), його дружина О. Кольберґ,

Я. Крумінен (учитель), К. Недра, Е. Кроґзем (учитель). Головою комітету було обрано Ж. Кольберґа.

Свої відділення в українських ґуберніях Росії мав і Петроґрадський центральний комітет Литовського товариства з надання допомоги постраждалим від війни, очільником якого був член IV Державної думи М.Ічас (обов'язки керуючого справами виконував К. Тумас). 21 вересня 1915 р. правління комітету одержало звернення від литовців Харкова з проханням надати дозвіл на відкриття товариства з надання допомоги постраждалим від війни та повідомити про це петроґрадського градоначальника, який затверджував статути подібних організацій. Уже наступного дня було отримано позитивну відповідь, ба більше - обумовлено й асиґнування відповідних коштів. До складу правління комітету ввійшли голова (священик М. Ґавяліс), віце-голови (І. Миклашевич і С. Люткевич), скарбник (священик Ф. Ковалевський), секретарі (В. Нацевич, О. Абрамович). 12 жовтня 1915 р. Харківське ґубернське у справах товариств присутствіє отримало розпорядження від управління петроґрадського градоначальника щодо доцільності відкриття литовського комітету в місті.

Слід зазначити, що харківське відділення поширювало свою діяльність і на повіти, де було розселено невелику кількість литовських біженців, відкриваючи там школи, оплачуючи лікування, надаючи фінансову підтримку. Подібні комітети функціонували в Катеринославі та Полтаві. Для надання допомоги 304 литовським біженцям, які прибули до Одеси, також було створено місцевий комітет. У багатьох випадках він проводив спільну роботу з латишами (організації розміщувалися в одному приміщенні), як-от зустріч прибулих на вокзалі, надання медичної допомоги, створення бюро праці.

До організації допомоги землякам-біженцям долучалися й місцеві єврейські громади. Уже на початку війни в Петроґраді було створено Центральний єврейський комітет допомоги жертвам війни, який у своїй діяльності спирався на чотири впливові громадські організації - Товариство пропаґанди знань і просвіти серед російських євреїв, Товариство рукоділля, Єврейську колонізаторську асоціацію та Єврейське товариство пропаґанди здоров'я, що мали широку мережу місцевих представництв. 20-23 серпня 1915 р. в Петроґраді відбувся перший леґальний усеросійський з'їзд представників єврейських комітетів допомоги жертвам війни. Його учасники визнали, що справу допомоги повинен представляти єдиний центр, до складу якого входили б посланці від обласних комітетів, громадських спілок, котрі надають допомогу біженцям. Окремо було затверджено програму заходів із розселення та надання допомоги єврейським біженцям і виселенцям, прийнято до відома вже розроблену структуру комітетів допомоги жертвам війни. З'їзд також ухвалив резолюцію щодо правового становища євреїв у Росії.

За неповними даними, 18 із 40 відкритих на теренах Росії відділень комітету функціонували в містах і містечках України (Біла Церква, Суми, Сквира, Херсон, Кривий Ріг, Ніжин, Катеринослав, Умань, Богуслав, Сміла, Рівне, Житомир, Луганськ, Бахмут, Олександрівськ, Київ, Харків, Чернігів). Як зазначалося у звіті Центрального єврейського комітету допомоги жертвам війни, ці відділення - «маленькі оази, що стали великими єврейськими центрами». На українських землях організацією опіки єврейського біженства займалося Товариство з надання допомоги єврейському населенню, постраждалому від воєнних дій. Його ініціаторами виступили представники єврейської громади Києва: купці першої гільдії Д. Левенштейн і Х. Рубінчик, спадкові почесні громадяни міста Л. Гінзбурґ та І. Мершак, а також присяжний повірений М. Мазер. 12 січня 1915 р. київський ґубернатор М. Суковкін затвердив статут. Метою діяльності товариства проголошувалося надання коштів для поліпшення матеріального становища незаможних євреїв, як у постраждалих від війни районах, так і в інших місцевостях, де перебувають біженці з територій, охоплених війною. Комітет мав право відкривати громадські їдальні, чайні, нічліжки, гуртожитки, притулки, лікарні та амбулаторії, склади й крамниці для продажу (за ціною не вище закупівельної) предметів першої необхідності. Фонди на ці потреби передбачалося формувати з благодійних внесків, які залежали від статусу члена товариства. Так, почесні вносили одноразові пожертви в розмірі 500 руб., дійсні - 25 руб., члени-здобувачі - не менше 10 руб. і члени-співробітники - по 3 руб. щорічно. Учасники товариства отримували спеціальні посвідчення.

Діяльність товариства поширювалася на Бессарабську, Віленську, Вітебську, Волинську, Гродненську, Катеринославську, Київську, Ковенську, Мінську, Могильовську, Подільську, Полтавську, Таврійську (без Ялти і Сімферополя), Херсонську (без Миколаєва), Чернігівську і десять ґуберній При - віслінського краю. Місцеві комітети дозволялося відкривати за наявності принаймні 10 членів, котрі постійно проживали у визначеній місцевості, та повідомляти про це київського ґубернатора.

Інформація з наявних джерел досить обмежена, проте вона дає можливість дізнатися про мережу єврейських комітетів. Так, наприкінці березня 1915 р. Єврейський комітет допомоги біженцям постав у Миколаєві, а з літа - у Вінниці. Станом на січень 1916 р. на Харківщині функціонувало п'ять відділень Єврейського комітету допомоги жертвам війни й Товариства допомоги бідним євреям. Роботою комітету в Богодухівському повіті керував земський лікар Д. Мендельсон, в Ізюмі - Л. Плям, у Слов'янську - Г. Гарушевич. У Куп'янському повіті єврейський підкомітет для надання допомоги біженцям під керівництвом В. Спінера функціонував при місцевій земській управі. Ініціаторами відкриття комітету допомоги євреям-біженцям у Сумах виступили рабин Епштейн, купці Рейдер, Ґуревич та Штейнер, який і очолив його діяльність. В Одесі місцева єврейська громада при Товаристві охорони здоров'я єврейського населення відкрила спеціальне бюро допомоги своїм землякам, постраждалим від війни. У Катеринославі при місцевій громаді й комітеті Товариства охорони здоров'я єврейського населення діяв комітет допомоги єврейським біженцям, який опікувався ними також і в Бахмуті, Юзівці, Луганську, Маріуполі.

У деяких випадках у структурі місцевих комітетів виділялися спеціальні комісії, що займалися окремими напрямами допомоги біженцям. Наприклад, у Харкові така комісія провадила організацію трудової допомоги вигнанцям-євреям. У Полтаві ґубернська комісія Єврейського комітету допомоги жертвам війни, серед іншого, опікувалася дитячими притулками.

Показово, що з початком масового напливу біженців етнічні благодійні спілки усвідомили важливість об'єднання своєї діяльності та налагодження співпраці з провідними загальноросійськими інституціями. Із цією метою 8-9 вересня 1915 р. в Москві відбувся з'їзд представників польських організацій, на який прибуло близько 200 делеґатів. Головував на зібранні керівник Польського товариства допомоги жертвам війни В. Жуковський. Із доповідями на ньому виступили В. Ґрабський - від ЦГК, Г. Свенцицький - від ПТДЖВ та 12 представників із місць. У результаті обговорення було ухвалено рішення щодо об'єднання діяльності польських і російських комітетів допомоги біженцям, за умови збереження першими своєї автономії. Також було засновано Раду з'їздів польських організацій допомоги жертвам війни - структуру, котра мала координувати діяльність усіх організацій поляків, що надавали допомогу польським біженцям на теренах Російської імперії. До її складу ввійшли представники ЦГК, ПТДЖВ, Польського комітету в Москві, Польського львівського комітету, Польського комітету санітарної допомоги, римо-католицьких благодійних товариств.

Про об'єднавчі процеси до певної міри можна говорити й на місцевому рівні. Доволі потужною структурою була Київська окружна рада ПТДЖВ, яка координувала діяльність польських комітетів на теренах п'яти ґуберній - Київської, Волинської, Подільської, Полтавської та Чернігівської. В Одесі дві польські інституції - місцеві відділення Товариства допомоги бідним сім'ям поляків і ПТДЖВ - об'єднали свою діяльність під егідою Одеського відділення польських товариств допомоги жертвам війни. Місцева газета з цього приводу писала: «Приємно відзначити тенденцію до спільної, солідарної діяльності, що проявляється в місцевих комітетів допомоги біженцям. Польський, єврейський комітети з багатьох питань об'єднуються з Тетянинським комітетом». На Полтавщині діяли об'єднані прибалтійські комітети. У Катеринославі при ґубернському відділені Тетянинського комітету представники російського, польського відділення ЦГК, литовського, латиського та єврейського комітетів утворили Раду об'єднаних національних організацій із надання допомоги біженцям. Керував її роботою І. Кречетович, а секретарем працював Д. Шмарґонер.

В окремих місцевостях для підтримки етнічних біженців, які становили там зовсім незначний відсоток, було започатковано спеціальні комітети. У межах Росії діяло 11 інституцій допомоги вірменським вигнанцям, причому 2 з них - в Україні. У Луганську Катеринославської ґубернії на їх опікуванні перебувало 123 вірменських біженця, а у Харкові (керівник - представник міської громади С. Самуелян) - 87 осіб. Офіційна влада покладалась у цій справі саме на місцевих вірмен із тим, щоби звільнити себе ще й від цього тягарю. У поодиноких випадках комітети створювалися для опікування й інших незначних груп біженців. Наприклад, у Харкові під наглядом чеського комітету перебувало 111 біженців. Також слід назвати й комітет допомоги сербським біженцям, який було засновано в Єлисаветграді, де тимчасово перебувало понад 1000 сербських вигнанців.

Осібно в переліку етнічних комітетів допомоги біженцям перебували українські інституції. їх офіційне затвердження супроводжувалося значними труднощами, позаяк імперська влада, обіцяючи, наприклад, полякам автономію та широко підтримуючи їхні організації, навіть припустити не могла чогось подібного щодо українства. Неґативним аспектом у цьому виступала відсутність на загальноросійському рівні благодійної структури, яка займалася б опікою українських вигнанців і була представлена в Особливій нараді з облаштування біженців. Відтак, можна поставити під сумнів висновки деяких сучасних вітчизняних дослідників, які наголошують на «пасивності та інертності» тогочасного українського загалу у відповідній царині. Українці Росії на початку ХХ ст. просто не мали змоги сповна розгорнути свою діяльність. П. Ґетрелл, називаючи українських біженців «незручними» для шовіністичного суспільства Російської імперії, констатував: «Активні екстремісти серед російських націоналістів опиралися будь-якій спробі звернути увагу на українську національність біженців. Представницьке Українське товариство викликало лють редактора «Спутника беженца», коли воно виступило з вимогою перейменувати «Малоросійське товариство» на «Українське», як нібито противагу російському народу. Проте його гнів і тривога не могли вплинути на те, що війна сприяла поширенню українських поглядів».

У подібному ключі писав у своїх спогадах і Д. Дорошенко, аналізуючи подвижницьку діяльність українських діячів Києва на ниві опікування прибулих до міста біженців. Ще восени 1914 р. вони організували благодійний гурток. Навесні 1915 р., коли почали прибувати нові партії вигнанців, постало питання офіційного затвердження його діяльності: «Але на весну виявилося, що треба конче легалізувати цей гурток, перетворити його на товариство, яке могло б одверто і скрізь збирати й добувати кошти, одним словом - утворити офіціальний допомоговий український комітет. Про те, щоб дістати дозвіл на товариство під такою назвою - не було що й думати.

Зате після довгих клопотів у травні 1915 р. уряд затвердив статут «Общества помощи населению Юга России, пострадавшему от военных действий», що й було замаскованим українським комітетом».

Отже, першою українською громадською організацією, покликаною опікуватися саме біженцями-співвітчизниками, слід визначити Товариство допомоги населенню Півдня Росії, яке постраждало від війни, відоме серед біженецького загалу як Товариство Півдня Росії. У травні 1915 р. його діяльність набула офіційного визнання. Відповідно до свого статуту фундація мала на меті надавати допомогу українцям, прямо чи опосередковано постраждалим від воєнних дій, і охоплювала території Бессарабської, Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Таврійської, Херсонської, Холмської, Чернігівської ґуберній, а також Галичини й Буковини. Членами товариства могли бути особи різних статі та віросповідання, котрі співчували й виявляли готовність сприяти реалізації його завдань. Головою на перших загальних зборах було обрано директора Київської філії Державного банку Я. Ігнатовича, заступником - Д. Дорошенка, а секретарем - М. Ішуніну, у помешканні якої й розмістилася канцелярія організації. Активну участь в її роботі брала українська студентська молодь. Восени 1915 р. у складі товариства нараховувалося близько 300 членів, котрі працювали в одеському, чернігівському, черкаському відділеннях.

На зразок київського «заснувалося таке ж саме українське товариство в Москві». Фундаторами Московського товариства допомоги населенню південних ґуберній Росії, постраждалому від воєнних дій, виступили представники тамтешньої громади - артисти імператорських театрів І. Алчевський і Ф. Павловський, Н. Кошиць, одна з найвидатніших камерних співачок XX ст., у той час артистка Московської опери О. Зиміна, присяжні повірені Ф. Рахинський і З. Моргуліс, спадковий дворянин Є. Козинцев. 7 вересня 1915 р. московський градоначальник затвердив статут товариства. Його метою проголошувалося надання допомоги постраждалому від війни населенню Бессарабської, Волинської, Київської, Подільської, Полтавської та Чернігівської ґуберній, а також Галичини й Буковини. Для отримання коштів організація мала право влаштовувати різні благодійні заходи, збирати пожертви. Для керівництва окремими напрямами своєї діяльності члени товариства могли створювати спеціальні комісії та обирати вповноважених.

Одним із його місцевих осередків стало Харківське товариство з надання допомоги малоросійському населенню, постраждалому від воєнних дій, процес відкриття котрого був досить тривалим, розтягнувшись на майже десять місяців. Отже, 15 вересня 1915 р. ґубернатор М. Протасьєв отримав прохання від лікаря Ф.Піснячевського та дворянина К. Бич-Лубенського щодо надання дозволу на відкриття в місті цього товариства. У зверненні зазначалися причини:

«Велику й усезростаючу скруту переживають нині біженці з польських, литовських і малоросійських ґуберній, яка задовольняється по можливості не тільки урядовою допомогою, а й приватними організаціями з дозволу уряду. Ці організації - єврейські, польські, латиські комітети - якщо не винятково, то, головним чином, на підставі природних рис людини задовольняють потреби своїх земляків […]. Що ж стосується біженців малоросійського походження, то вони у цьому сенсі поставлені у значно гірші умови, адже позбавлені у важку хвилину підтримки братньої руки своїх земляків. Ідучи за покликом серця […], ми хочемо виконати свій моральний і людський обов'язок перед Батьківщиною у часи її великих страждань і надати широку громадську допомогу нашим біженцям шляхом заснування запроектованого товариства - поставити малоросійських біженців у таке ж становище, що й біженців євреїв, поляків, латишів».

Автори прохання визначили й конкретне завдання товариства - організація систематичної допомоги українським вигнанцям із Волині, Поділля, Київщини, Полтавщини, Херсонщини, що «дасть змогу принести свою посильну допомогу урядові в його турботах про біженців». На розгляд ґубернаторові також було передано два примірники статуту товариства.

Одночасно місцеві українські діячі налагоджували співпрацю з Московським товариством допомоги населенню південних ґуберній Росії, постраждалому від воєнних дій. У результаті було заплановано відкрити у Харкові його комісію, яка мала займатися підтримкою біженців-українців. 5 лютого 1916 р. харків'яни провели своє установче засідання, де було обрано президію. Головою комісії став колезький радник дворянин Є. Сердюк, його заступником - К. Бич-Лубенський, скарбником - статський радник Я. Бобрук, секретаркою - дворянка Н. Рачинська, членами - дворянки М. Батюшкова та К. Базкевич. 9 лютого голова московського товариства направив до харківського ґубернатора М. Оболенського заяву, в якій доводив до відома, що у Харкові утворено представництво - Комісію при комітеті Московського товариства допомоги населенню південних ґуберній Росії, постраждалому від воєнних дій, а також прохання надавати зазначеним особам усіляке сприяння. Упродовж березня 1916 р. усі члени комісії пройшли перевірку на предмет «політичної благонадійності». Урешті-решт, 23 березня харківський поліцмейстер направив до ґубернського у справах товариств і спілок присутствія висновок, в якому констатувалося: «Зазначені особи за час проживання у місті Харкові під судом і слідством не перебували й не перебувають, поведінка та моральні риси хороші, ні у чому протиправному помічені не були».

25 червня 1916 р. на засіданні ґубернського у справах товариств і спілок присутствія було розглянуто питання реєстрації товариства та затвердження його статуту. У результаті обговорень ухвалили внести зазначену інституцію до переліку створених 1916 р. у Харківській ґубернії товариств та затвердити її статут. І, нарешті, 13 липня місцевий ґубернатор надав свій дозвіл. Отже, у Харкові з'явилася громадська організація, метою якою стало надання допомоги українським біженцям.

Таким чином, під час Першої світової війни на українських теренах було створено мережу відділень допомоги біженцям провідних польських, латиських, литовських, єврейських етнічних комітетів, які поширювали свої повноваження на всі тилові ґубернії Російської імперії. їхні місцеві представництва не лише забезпечували матеріальні потреби, а й відіграли у середовищі евакуйованих консолідуючу роль. Створення цих відділень відбувалося у всіх українських ґуберніях і часто залежало від активності етнічних громад. Відтворення процесу їх формування проілюстровано на прикладі діяльності польської та латиської громад Харкова, оскільки саме у Харківському обласному державному архіві доволі повно збережено документи з окресленої проблематики. Особливе місце у справі формування етнічних комітетів посідали українські інституції допомоги біженцям, відкриття яких супроводжувалося значними ускладненнями, але водночас свідчило про зростання національної самоідентифікації суспільства.

Размещено на Allbest.ru