"Скотской бунт. Письмо малороссийского помещика к своему петербургскому приятелю" (До 200-річчя від дня народження М.І.Костомарова та 100-ліття першої публікації "Скотского бунта")

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Скотской бунт. Письмо малороссийского помещика к своему петербургскому приятелю

(До 200-річчя від дня народження М.І.Костомарова та 100-ліття першої публікації «Скотского бунта»)

Н.И.Костомаров

У сатиричній фантасмагорії М.Костомарова представлено нещадну критику нігілістичних, авторитарних та антигуманістичних тенденцій російського революційного руху 1870-х рр. В алегоричних образах суспільних «тварин» показано неминучість виродження як тогочасних революційних практик, так і урядового управління, що іґнорують морально-етичні та гуманістичні засади людського буття. Притча М.Костомарова репрезентує моралістичне й гуманістичне переосмислення неґативної рецепції терористичних та авторитарних практик революціонерів в антинігілістичних романах 1860-1870-х рр. На відміну від антинігілістичних творів автор формулює, висуває й намагається відповісти на питання про ймовірний сценарій ближчого суспільного майбуття після досягнення революційної мрії. Сюжет фантасмагорії постає як своєрідна предтеча фабули знаної повісті-антиутопії «Скотоферма» («Колгосп тварин») англійського письменника Дж.Орвелла - відомого критика радянського тоталітаризму.

Ключові слова: Костомаров, Орвелл, нігілізм, антинігілістичні твори, російський революційний рух 1870-х рр., терористичні практики, гуманістична традиція, тоталітаризм, антиутопія.

Революційні мрії та ілюзії завжди живили уяву не тільки теоретиків-доктринерів, а й доволі широкої громадськості та навіть певної частини простого люду. Тим паче, коли взяти до уваги футуристичну зорієнтованість людської думки, позаяк мислителі й інтелектуали повсякчас апелювали до проекцій кращого, ба навіть ідеального майбуття, зокрема продукували численні програми, візії, концепції, котрі з часом підхоплювалися передовими адептами. Здавалося, що впродовж років і десятиліть ці ідеї більш-менш мирно циркулювали в головах кабінетних мислителів та самодіяльних практиках гуртків відносно нечисленних прибічників.

Утім критична або переломна ситуація суспільно-політичного життя часто-густо блискавично реактуалізує та затребує старі-нові концепти. Такі періоди зазвичай бувають короткотривалими, швидкоплинними, позаяк проеційована мрія доволі швидко конфронтує з нещадними й потворними реаліями революційного, а особливо - післяреволюційного буття. Тож високі ідеали й цілі, принесені на вівтар революційної чи то пак суспільно-політичної доцільності зазнають тектонічних дифузій, а насправді суцільно вихолощуються, спотворюються та модифікуються в нестримному вирі кричущих, екстремістських практик. Щоправда, навіть у найгірші часи крайнього революційного засліплення та, як правило, дзеркальної урядової реакції траплялися інтелектуали, котрі прагнули представити такі руйнівні події з позицій етичної чесності й гуманістичної традиції суспільної думки.

1870-ті рр. розгорталися під знаком паліативної та сповільненої модернізації Російської імперії, зворотним виявом чого стала прискорена радикалізація революційного народництва. Масоване «ходіння в народ», навколо якого концентрувалися революційні практики середини 1870-х рр., доволі швидко заступили песимістичні настрої, котрі переростали в терористичні акти та заклики до повсюдного народного бунтарства. Зрештою країну накрила хвиля кривавих терористичних актів і збройних нападів на урядових сановників, чиновників, адміністраторів кінця 1870 - початку 1880-х рр., які увінчалися серією замахів на життя імператора Олександра ІІ й, урешті-решт, його вбивством 1 березня 1881 р. Революційний терор на тлі каральних урядових репресій несподівано спричинив співчуття значної частини освіченої громадськості до екстремістських практик народників.

Така дивна рецепція значною мірою пояснювалася світоглядними й інтелектуальними колізіями російських інтеліґентів пореформеної доби, в якій чільне місце здобули настрої суцільного неґативізму та скептицизму. Останні значною мірою були пов'язані із завищеними надіями на прискорену трансформацію суспільства в добу після реформи 1861 р., яку пов'язували зі священною особою монарха-визволителя. Суцільне розчарування та культурний скептицизм були надто сильними, а часом набували радикальних, неґативістських настроїв, які тотально заперечували позитивні й конструктивні, хоч і обмежені тенденції тодішньої суспільної модернізації.

Із легкої руки письменника І.Турґенєва та публіциста М.Каткова, ця нав'язлива суспільна мода здобула метафоричне означення - нігілізм. Утім інтелектуальні та світоглядні зрушення, котрі означувалися як нігілістичні, були більш багатоманітними й складними, аніж звичайне заперечення. У широкому сенсі такі духовні колізії відображали масштабну культурну кризу російської громадськості. За великим рахунком, ішлося про заміщення, ба навіть руйнацію традиційних компонентів свідомості тодішніх освічених верств населення, котрі тією чи іншою мірою вважали себе прибічниками суспільних трансформацій.

Натомість витіснені архаїчні складові свідомості вірнопідданих імперії дедалі більше заповнювалися не творчими інтенціями та креативними потугами в річищі запізнілої модернізації, а нестримним скептицизмом і неґативними очікуваннями. Цей вакуум довіри заступали матеріалістичні й атеїстичні експерименти, практики показового аскетизму чи, навпаки, нав'язливої буфонади, котрі досить швидко перекинули місток до радикальних революційних устремлінь. Низку таких метаморфоз було описано в антинігілістичних творах М.Лєскова, В.Клюшникова, О.Писемського та ін., а найбільше -- у відомому романі «Біси» Ф.Достоєвського, виданому на початку 1870-х рр.

Власне, «Біси» стали літературним осмисленням тогочасних метаморфоз, пов'язаних із народженням культу професійних революціонерів, що постав у формі так званої «нечаївщини» (від імені очільника нелеґальної організації «Народна розправа» С.Нечаєва). Загалом «нечаївщина» репрезентувала, так би мовити, верхню точку нігілізму, позаяк убивство колишнього однодумця й, заразом, відступника від накинутого світоглядного дороговказу розглядалося як логічний акт і навіть тріумф революційної доцільності.

Та впродовж другої половини 1870-х рр. на шпальтах російських часописів про нігілізм, а тим більше про антинігілістську критику практично вже ніхто не згадував. Адже морально-етичні канони, котрі забезпечували певний рівень суспільної терпимості й вільнодумства, були зруйновані вщент шквалом революційного та урядового насилля, а політичні практики дедалі більше впроваджували руйнівну тезу - мета виправдовує все, передусім криваві акти й цинічні вчинки.

Звісно, ця «формула» побутувала у вигляді безлічі суспільних, культурних, психологічних проекцій зі строкатою та динамічною палітрою відтінків, барв і відчуттів, як у революційному, так й урядовому таборах, і навіть у мовчазній більшості тодішніх «глядачів», що начебто залишалася на «нейтральному» полі. Але найголовніше те, що потужний виклик, кинутий суспільству на зламі 1870-1880-х рр., вимагав нагальних відповідей. Одну з таких нетривіальних і, на превеликий жаль, так і не почутих відповідей запропонував Микола Костомаров -- інтелектуал, який жив і творив у координатах двох культурних світів, українського та російського.

У ті роки він переживав скрутні часи, точніше наближався до фінального періоду свого буття. 1875 р. померла мати М.Костомарова, котра опікувалася ним упродовж усього життя, а сам історик перехворів на тиф, і, водночас, як підозрював дехто з відомих лікарів, зазнав сильного «мозкового удару»1. Тож на відміну від блискучого й енергійного петербурзького професора початку 1860-х рр., яким несамовито захоплювалася столична публіка, М.Костомаров середини 1870-х рр. являв собою немічного, кволого й досить капризного старця з підірваним до крайності здоров'ям. Тільки шлюб 9 травня 1875 р. з Аліною Кисіль (народженою Крагельською, за першим чоловіком Кисіль), яка за гіркою іронією долі була колишньою нареченою М.Костомарова напередодні його арешту у справі кирило-мефодіївських братчиків, потроху повернув історика до життя і творчих експериментів.

Припускають, що задум «Скотского бунта» поступово викристалізувався в уяві М.Костомарова під час щорічних відвідувань Дідівців (села за декілька верст від м. Прилуки Полтавської ґубернії), де була садиба першого чоловіка А.Костомарової Мордовцев Д. Исторические поминки по Н.И.Костомарове // Русская старина. -- 1885. -- №6. - С.631-633. Панченко В. Загадковий Костомаров про химерність соціальних ілюзій // День. -- 2002. -- 18 січня. -- №10. -- С.8.. Видається, що саме контраст сільської пасторалі, котрий разюче дисонував зі страшними смислами, які проступали крізь рядки біжучої хроніки з найбільших міст імперії, сповненої повідомлень про нескінчені вибухи, постріли, замахи, урядові репресії та загальну інертність суспільних реакцій кінець-кінцем виплекали той сюжетний задум, який набув вигляду гострої сатиричної фантасмагорії.

Проте сам текст твору М.Костомаров накидав, коли відпочивав на дачі Мор- ґоліна в Павловську поблизу Санкт-Петербурґа. За свідченням Д.Мордовця, це сталося влітку 1880 р. «У це літо, згадується, перебуваючи в більш жартівливому стані духу,

Микола Іванович написав доволі злу сатиру -- “Бунт зверей”, котра, однак, ніде не була надрукована, тому що сатира ця - була двосічна і - стосовно багато чого - несправедлива» (тут і далі у вступній статті курсив наш -- О.Я.) Мордовцев Д. Николай Иванович Костомаров в последние десять лет его жизни: 1875-- 1885 // Русская старина. - 1886. - №2. - С.326..

Цей відвертий коментар Д.Мордовця - близького товариша М.Костомарова від середини 1850-х рр., показовий, оскільки чудово ілюструє тогочасну рецепцію революційного терору, пронизану співчутливими мотивами. Та поза тим Д.Мордовець доволі добре змалював духовну й інтелектуальну атмосферу, в яких було написано притчу, зокрема згадав про тодішні дискусії з М.Костомаровим щодо творів В.Шекспіра, відголосок котрих віднаходимо у «Скотском бунте».

Незважаючи на критичне й навіть неґативне ставлення Д.Мордовця до притчі М.Костомаров писав її не заради звичайного естетично-мистецького задоволення творчої уяви, або, як би сказали нині, «у шухляду». Навпаки, історик хотів і прагнув, щоби його почули/прочитали, урешті-решт сприйняли його текст-застереження. Тож він доклав поважних зусиль для публікації свого твору. костомаров сатиричний революційний рух

Восени 1880 -- на початку 1881 рр. М.Костомаров звертався до видавців і редакторів із пропозицією публікації. Приміром, його фантасмагорія згадується в листуванні з редактором «Исторического вестника» С.Шубинським. Останній так прокоментував можливості друку згаданої притчі в листі від 2 жовтня 1880 р.:

«Я не настільки проникливий, щоби побачити зображення сучасних обставин у “Скотском бунте” - цьому, по суті, безневинному й дуже милому плоді Вашої фантазії. Але безперечно, що знайдеться дуже багато проникливих людей, які запідозрять у Вашому жарті щось навіть більше, аніж памфлет і, чого доброго, над Вашою головою вибухне, через дурниці, не страшна, але, проте, неприемна буря. В “Истор. вестник” “Скотской бунт” не підходить; але, якщо хочете, я запропоную його Суворіну для “Нового времени”. В останньому випадку, доведеться, проте, почекати відповіді з місяць, оскільки Суворін за кордоном і повернеться лише наприкінці жовтня» Гончар О. «Неизменно предан Вам...» (Листи С.М.Шубинського до М.І.Костомарова) // Історіографічні дослідження в Україні. -- Вип.14. -- К., 2004. -- С.474..

Згодом С.Шубинський повідомив автора, що О.Суворін вагається стосовно публікації твору, але не хоче повертати рукопис Там само. - С.475..

Узимку 1880--1881 рр. М.Костомаров намагався вмістити свою фантасмагорію в ілюстрованому політичному, літературно-художньому та ремісничому тижневику «Газета А.Гатцука», що видавався в Москві. Приятельські стосунки автора з редактором -- О.Гатцуком -- начебто давали підстави сподіватися на публікацію притчі, позаяк на шпальтах цього видання впродовж другої половини 1870-х і навіть у 1880 р. було видрукувано ряд невеликих творів М.Костомарова.

Вочевидь історик, попри непростий психологічний і підупалий фізичний стан, доволі добре усвідомлював тодішні ризики, пов'язані з оприлюдненням цієї фантасмагорії. Тому в листі до редактора, написаному, правдоподібно, наприкінці грудня 1880 р., він навіть згадував про автора «Скотского бунта» як про третю особу, зокрема називав його своїм давнім псевдонімом - Богучаров. «Богучаров кланяється Вам; він надіслав би вже з тиждень тому назад “Скотской бунт”, але ж Ви пишите, що лікування забороняє Вам займатися [справами], то просив мене запитати Вас: надсилати одразу ж чи опісля» Костомаров Н.И. -- Гатцуку А.А. [грудень 1880 р., м. С.-Петербург] // Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського (далі -- ІР НБУВ). -- Ф.22. -- Спр.33. -- Арк.1. Див. також: Пінчук Ю.А. Микола Іванович Костомаров, 1817--1885. -- К., 1992. -- С.191. Костомаров Н.И. - Гатцуку А.А. (1 января 1881 г.) // ІР НБУВ. - Ф.22. - Спр.21. - Арк.1.. Імовірно, передчуваючи подальше погіршення ситуації в імперії, М.Костомаров у листі від 1 січня 1881 р. звертався до О.Гатцука з проханням пришвидшити публікацію. Причому авторський коментар був доволі своєрідним:

«відсилаю “Скотской бунт” І.Богучарова для друку. І.Богучаров хотів би, щоби ця справа не тягнулася довго, тому що тоді втрачається ефект, а предмет не так багатий зав'язкою (фабулою - О.Я.), щоби зберігався інтерес навіть після перерви на тривалий час. Сподіваюся, що ця апологічна дрібниця може бути прочитана без нудьги. Не додавайте нічого алегоричного, як зробили деякі, прослуховуючи її: запевняю честю, що автор ніякої алегорії не мав на увазі стосовно й сучасності, і місця»1.

Мабуть, до того часу М.Костомаров уже вислухав низку застережних коментарів та оцінок, які висловили йому редактори й видавці. Тож він намагався представити текст сатиричної фантасмагорії О.Гатцуку як свого роду літературну дрібничку-небилицю, позбавлену алегоричних мотивів і прихованих смислів. Історик навіть згадав про її апологічність, вірогідно маючи на увазі надмірно загострений казковий характер, що мав спростувати нав'язливі аналогії з тодішньою суспільно-політичною ситуацією. Тим паче, що він добре пам'ятав тривалі цензурні митарства з оповіданням «Сорок лет: Народная малороссийская легенда», про які докладно розповідав редакторові згаданої газети в листі від 28 червня 1880 р. Костомаров Н.И. - Гатцуку А.А. (28 июня 1880 г.) // Там само. - Спр.25. - Арк.1-1 зв.

Видається, що редактор московського часопису був однозначно не у захваті від такої пропозиції автора, і не поспішав давати остаточну відповідь. Згодом трапився майже ідеальний привід відмовитися від публікації -- царевбивство 1 березня 1881 р. Цей терористичний акт остаточно поховав надії М.Костомарова на публікацію притчі.

Таким чином, жоден із тодішніх редакторів і видавців, незважаючи на доволі розгалужені контакти й поважне реноме автора, так і не наважився опублікувати цей «плід фантазії», позаяк текст М.Костомарова продукував застережні й моралістичні конотації, до яких ніхто не хотів усерйоз дослухатися на теренах імперської Росії. Видається символічним той факт, що фантасмагорія історика була затребувана суспільно-політичною думкою й уперше опублікована лише катастрофічного 1917 р.

Зауважимо, що М.Костомаров був не єдиним тодішнім українським інтелектуалом, який намагався застерегти освічені верстви імперії від невпинного розмивання гуманістичних і морально-етичних засад суспільно-політичного життя. Терористичні акти революціонерів, зокрема вбивство імператора Олександра ІІ, гостро та категорично засудив М.Драгоманов, який порівняв це з канібалізмом Драгоманов М.П. Смерть Александра ІІ // Собрание политических сочинений. С биографи-ческим очерком и портретом автора / Предисл. ко второму тому Б.К. [Б.Кистяковского]. - Т.2. - Paris, 1906. - С.342..

Сюжет «Скотского бунта» доволі простий, але розгорнутий у вигляді самобутньої стилізації. Оповідь М.Костомарова ведеться в епістолярному жанрі від імені малоросійського поміщика, котрий викладає неймовірні події й супутні враження своєму петербурзькому приятелеві. З одного боку, до розповіді вводяться казенно-офіційні звороти, властиві чиновницькому середовищу. З іншого -- вони органічно доповнюються особистими спостереженнями, поясненнями, коментарями й навіть емоційними зверненнями поміщика до столичного адресата, котрі подаються на тлі переказу почувань, промов, настроїв учасників дійства -- домашніх, а насправді суспільних «тварин». Таким чином створюється ефект емпатичної присутності читача на стилізованій авансцені, що заповнюється динамічним і грізним тваринячим багатоголоссям руйнівного революційного дійства.

В одному з малоросійських помість поміж свійської худоби помічають революційне бродіння та наростаюче хвилювання. Із запальною промовою виступає старійшина скотного двору - бугай, який оповідає про несправедливість і слабкість влади хитрої людини-тирана над тваринами й закликає всіх до негайного повстання. Революційна ідея блискавично захоплює худобу й за першої нагоди спалахує руйнівний бунт. Тварини, очолювані провідником-бугаєм та аґітатором-жеребцем, штурмують помістя, святкують перемогу. Першими її плодами користуються свині, котрі спустошують квітник. Та без керівництва людини тварини не здатні забезпечити свій прожиток упродовж більш-менш тривалого часу. Тому вони поступово повертаються у стійла. Революція згасає сама собою. Влада людини повністю відновлена.

Попри позірну простоту фабули, фантасмагорія М.Костомарова містить чимало прихованих натяків і, водночас, виразно артикульованих смислів. Скажімо, постать мудреця Омелька -- «знавця природи доморощеної худоби», котрий радить своєму панові перед загрозою цілковитої поразки оголосити про звільнення всіх тварин, що має їх розділити й пересварити між собою. Цей вигаданий персонаж постає як алюзія щодо політики «м'якої» або «сердечної» диктатури тодішнього міністра внутрішніх справ Росії М.Лоріса-Мелікова, до речі, почесного члена Імператорської Санкт-Петербурзької академії наук. Останній був ініціатором комбінованих заходів для подолання «революційної крамоли», зокрема автором нереалізованого проекту поміркованої політичної реформи, відомої також як «конституція Лоріса- Мелікова».

Привертають увагу й низка конотацій, які простежуються в діалогах і монологах героїв фантасмагоричного дійства, котрі у світлі гуманістичних і морально-етичних настанов трактують тодішні практики революціонерів та урядової реакції. Деякі з них репрезентують авторський погляд на матеріалістичні й атеїстичні експерименти революційного народництва, як-от: «Це у вас, у людей, є якийсь Бог! Ми, худоба, ніякого Бога не знаємо! Тому ми вас, тиранів і лиходіїв, рогами заколемо!».

Натомість інші розумування М.Костомарова постають як очевидний докір щодо зверхнього й індиферентного ставлення урядових кіл до демократичних підоснов мо- дернізаційних проектів низки європейських країн: «Ми, мешкаючи у хуторській глушині, не читаємо таких творів, чуємо тільки, що є вони десь в Європі; зате в нас віднайдуться такі мудреці, які ліпше за європейських учених ознайомилися зі способами, якими худоба виражає свої думки».

Та найважливішим видається те, що романтична уява історика-художника, сперта на інтуїтивний спосіб мислення, порівняно з його попередниками на ниві антинігілістичної традиції російського письменства, сформулювала, висунула й запропонувала відповідь на питання про революційне, точніше післяреволюційне завтра... Фантасмагорія містила застережне та гуманістичне послання, адресоване освіченим верствам російського суспільства. Загальний смисл, продукований текстом М.Костомарова, зводився до досить несподіваної, але на той час нової рефлексії - суспільне майбуття може бути набагато гіршим, аніж його уявляють/ проектують палкі революційні адепти чи зарозумілі й пихаті урядові адміністратори. Ба більше, М.Костомаров зі своєю тонкою та проникливою інтуїцією впритул наблизився до думки про те, як потворно й жахливо може виглядати втілена суспільна мрія, котра у ХХ ст. набуде страшних і ґвалтовних обрисів «реалізованої утопії».

Із такої перспективи авторська фантасмагорія 1880 р. посідає місце ориґіналь- ної предтечі антиутопічних творів ХХ ст. Більше того, дехто з дослідників навіть розглядає притчу М.Костомарова як першу російську алегоричну антиутопію Ланин Б. Русская литературная антиутопия. -- Москва, 1993. -- С.3. Орвелл Дж. Скотоферма / Пер. О.Дроздовського // Кестлер А. Ніч ополудні / Орвелл Дж. Скотоферма. - К., 1991. - С.190-271.. Недаремно сюжет «Скотского бунта» дивовижно нагадує фабулу антиутопічної повісті-казки «Скотоферма»11 (в англомовному оригіналі -- «Animal Farm»; за різними версіями перекладу - «Колгосп тварин», «Хутір тварин» Орвелл Дж. Хутір тварин / Пер. І.Дибко, передм. Р.Кухара. -- Балтімор; Торонто, 1984. -- 98 с., «Ферма “Рай для тварин”» Орвелл Дж. Ферма «Рай для тварин». Небилиця / Пер. з англ. Ю.Шевчука // Всесвіт. -- 1991. -- №1. -- С.75--112., «Скотохутір» ОруеллДж. Скотохутір. Казка / Пер. із рос. Н.Околітенко // Вітчизна. -- 1992. -- №9. -- С.38--72. та ін.), написаної наприкінці 1943 - на початку 1944 рр. англійським письменником і публіцистом, лівим інтелектуалом-соціалістом, учасником громадянської війни в Іспанії Дж.Орвеллом.

Отже на одній з англійських ферм старий кнур незадовго до своєї смерті звертається до худоби з промовою про злиденність і ницість життя під тяжким, нестерпним гнітом людини. Він закликає тварин готувати повстання. Революційна ідея захоплює й незабаром у відповідь на чергову жорстокість працівників ферми спалахує бунт, який очолюють дві свині - ідейні послідовники померлого кнура. Владу людини повалено. Натомість створюється нова твариняча спільнота, котра має існувати за моральним кодексом («сім заповідей анімалізму»), прописаним на стіні комори. Утім революційна диктатура, створена заради побудови суспільства тваринячої, себто соціальної, справедливості швидко перероджується в тоталітарний режим. Насуваються страшні будні, які нагадують катастрофічні соціальні експерименти найодіозніших режимів першої половини XX ст. Наскрізним рефреном у повісті Дж.Орвелла звучить стисла, але напрочуд точна теза - усі суспільні «тварини» рівні, проте деякі рівніші. У передмові до видання українського перекладу «Скотоферми» Дж.Орвелл так пояснив вибір сюжету та жанру свого твору:

«Невдовзі після повернення з Іспанії спало мені на гадку виступити проти радянського міфу, удаючись до казкової форми, доступної кожному читачеві і досить зручної для перекладу іншими мовами. Такі міркування, не зовсім виразні, приходили мені від певного часу в голову, коли одного дня (жив я тоді якраз у малому селі) я побачив, як малий, приблизно десятилітній хлопець, гнав вузькою доріжкою величезну тяглову коняку і лупцював її, як тільки вона хотіла звернути вбік. Мені майнуло в голові, що коли б тільки ці тварини усвідомили свою міць, ми були б не в силі над ними панувати, а також, що людина визискує тварин майже так само, як багаті класи визискують пролетаріат. Продовжуючи прогулянку, я взявся перекладати теорію Маркса на мову тваринячих понять. З тваринячого погляду, міркував я, класова боротьба між людьми - чиста омана: коли треба визискувати тварин - усі люди спільники між собою. Справжня боротьба йде між тваринами й людьми. Здобувши таку вихідну позицію неважко було побудувати казку» Орвелл Дж. Передмова автора до українського видання / З англ. мови переклав І.Чернятинський [І.І.Шевченко] // Всесвіт. -- 1991. -- №1. -- С.80--81..

Дж.Орвелл фактично продовжив фантасмагоричну проекцію М.Костомарова. Утім якщо останній зосереджувався на можливих/уявних наслідках здійснення революційної мрії з перспективи останніх десятиліть ХІХ ст., то конструкція першого вже спиралася на осягнення вповні матеріалізованих постреволюційних практик середини ХХ ст., передусім на обширах радянського тоталітарного режиму. Зауважимо, що попри таку нищівну критику радянської системи, Дж.Орвелл так і залишився щирим прихильником соціалістичної ідеї, точніше однієї з візій демократичного соціалізму.

Достеменно невідомо, чи знав Дж.Орвелл про сюжет притчі М.Костомарова. З огляду на те, що він ніколи не був у СРСР і не володів російською мовою, така можливість видається малоймовірною. Утім за часів Другої світової війни Дж.Орвелл працював у східній службі Бі-бі-сі, був редактором літературного відділу газети, згодом репортером в Європі, тобто на той час мав доволі широке коло контактів серед журналістів, митців, інтелектуалів. Серед його знайомих були й еміґранти-росія- ни, із-поміж яких часом називають Ґ.Струве - сина відомого політика та вченого П.Струве.

До речі, саме Ґ.Струве разом зі своєю дружиною М.Кріґер 1949 р. переклали «Скотоферму» російською мовою Прибыловский В., ЛибД.Дж. О первом переводе [«Скотского хутора»] [Електронний ресурс]: http://www.orwell.ru/library/novels/Animal_Farm/russian/r_opp. Український переклад, виконаний І.Шевчен- ком - майбутнім визначним візантологом, з'явився в мюнхенському виданні 1947 р. Оруел Ґ. Колгосп тварин. Казка / З англ. мови переклав І.Чернятинський [І.І.Шевченко]. -- Мюнхен, 1947. - 91 с. Хтось із кола цих осіб, вірогідно, міг переповісти Дж.Орвеллу фабулу фантасмагорії М.Костомарова, проте слід узяти до уваги, що на той час вона залишалася забутим твором.

Так чи інакше, саме хвиля перевидань «Скотоферми» Дж.Орвелла наприкінці 1980 - на початку 1990-х рр. у межах радянського та пострадянського культурного простору кінець-кінцем спричинилася до перевідкриття фантасмагорії М.Костомарова, нарешті повернувши її з полону забуття Третьяков В. Джордж Оруэлл или Николай Костомаров? [Електронний ресурс]: http:// www.orwell.ru/a_life/tretjakov/russian/r_gonk.

***

Сатирична фантасмагорія М.Костомарова не вкладається у звичні жанрові та видові канони історичного письма, а тяжіє до царини літературних експериментів, принаймні на перший погляд. Утім притча, написана як гуманістичне застереження й, водночас, етично-моралізаторське повчання, адресоване сучасникам автора, безперечно відображає романтичну концепцію осягнення історичного часу, передусім тем- поральний синкретизм -- сполучення в одній конструкції минувшини, сучасності та проектованого майбуття. Яскравий алегоричний зміст твору М.Костомарова ґенерує вповні очевидні й наскрізні соціальні смисли, котрі дають підставу розглядати його як пам'ятку суспільно-політичної та історичної думки.

Відтворюється мовою оригіналу за першою публікацією 1917 р. Костомаров Н. Скотской бунт (Письмо малороссийского помещика к своему петербург-скому приятелю). Посмертный очерк Н.И.Костомарова // Нива. -- 1917. -- №34/37. -- С.546--553. Передруки: То же // Завтра: Фантастический альманах. -- Вып.3. -- Москва, 1991. -- С.116--124; То же // Костомаров Н.И. Скотской бунт: Сб. моногр. и исслед. -- Москва, 2002. -- С.5--26; То же. -- Москва, 2014. - 26 с. До тексту М.Костомарова долучено примітки історіографічного спрямування. Натомість вилучено пояснювальну примітку редакції журналу «Нива». Окремі друкарські огріхи виправлено без застережень.

Доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту історії України НАНУ О.В.Ясь

***

У нас происходили необыкновенные события, до того необыкновенные, что, если б я не видал их собственными глазами, то ни за что не поверил бы, услышавши об них от кого бы то ни было, или прочитав где-нибудь. События совершенно невероятные. Бунт, восстание, революция!

Вы подумаете, что это какое-то неповиновение подчиненных или подначальных против своих властей. Точно так. Это бунт не то что подчиненных, а подневольных, только не людей, а скотов и домашних животных. Мы привыкли считать всех животных существами бессловесными, а потому и неразумными. Под углом человеческого воззрения оно кажется логичным: не умеют говорить, как мы говорим между собой, стало быть, и не думают и ничего не разумеют!

Но так ли это на самом деле? Мы не можем объясняться с ними и оттого считаем их неразумными и бессловесными, а на самом деле выходит, как по- обсудим хорошенько, что мы сами не разумеем их языка. Ведь ученые доказывают, что название «немец» значит немой, и эта кличка дана славянами народам тевтонского племени оттого, что славяне не понимали речи этих народов. Точно то же произошло и здесь.

В последнее время наука начала открывать, что у животных, которых мы, по нашему легкомыслию, честим бессловесными и неразумными, есть свой способ передавать впечатления -- свой собственный язык, не похожий на наш, человеческий. Об этом уже писано было много. Мы, живучи в хуторской глуши Натяк на відому «хутірську візію» чи «хутірську філосфію» П.Куліша (див.: Кулиш П.А. Хуторская философия и удаленная от света поэзия. -- Санкт-Петербург, 1879. -- [8], 305 с.)., не читаем таких сочинений, слышим только, что есть они где-то в Европе; зато у нас найдутся такие мудрецы, которые получше европейских ученых ознакомились со способами, какими скоты выражают свои мысли.

И в нашем хуторе есть такой мудрец. Зовут его Омелько. Удивительный, я вам скажу, человек! Никаких книг он не читал, да и грамоте не учился, а знает в совершенстве языки и наречия всех домашних животных: и волов, и лошадей, и овец, и свиней, и даже кур и гусей! И как он, подумаете, мог этому всему научиться, когда ни у вас, ни у нас и нигде нет ни грамматик, ни словарей скотских наречий!

Все постиг Омелько, благодаря своим необычным способностям, без всяких руководств, вооружась единственно продолжительною, упорною наблюдательностью над скотскими нравами и бытом.

Омелько находится при скотах от малых ногтей, уже более сорока лет. Таких у нас в Малороссии немало, но никто не достиг и четверти тех познаний, какими обладает Омелько. Он до того усвоил язык скотов, что стоит только волу замычать, овце заблеять, свинье захрюкать, -- и Омелько сейчас вам скажет, что животное хочет выразить. Этот единственный в своем роде знаток скотской природы ни за что не соглашается с теми, которые допускают в скотах присутствие умственных способностей только в слабой степени в сравнении с человеческими. Омелько уверяет, что скоты показывают ума не меньше, как человек, а иногда даже и больше. Сколько раз, бывало, замечал по этому поводу Омелько: «Поедешь ночью, дорогу плохо знаешь и собьешься, ищешь- ищешь, не находишь; тогда коню своему дай волю, он сам лучше найдет дорогу и привезет тебя, куда нужно».

И с волами такое бывает: пасут мальчишки волов, да заиграют или заспят, а волов растеряют; плачут потом, бедные, а волы -- сами без пастухов домой прибредут. Один раз пономарь, приезжавший из нашего прихода, что за семь верст, стал рассказывать про Валаама и его ослицу Тут переспів відомого біблійного сюжету про мандрування месопотамського проророка Валаама на ослиці. Ідеться про епізод, коли його ослиця побачила застерігаючого янгола, незри-мого для Валаама, котрий тричі заступав їй шлях, і заноровилася, а потім на мить здобула дар мови, щоби попередити господаря про волю Бога., которую для удобопо- нятливости переименовал в кобылу. Омелько, слушая, сказал: «Нет ничего мудреного: значит, лошадиный язык понимал. Дело возможное. И мне бы, может быть, кобыла такое сказала». Многое, очень многое сообщал нам Омелько из своих многолетних опытов обращения со скотами разных пород, объясняя странное событие, о котором мы сейчас расскажем.

Еще с весны 1879 года у меня в имении между скотами разных наименований начали показываться признаки сопротивления и непокорства, возник дух какого-то революционного движения, направленного против власти человеческой, освещенной веками и преданиями.

По замечанию Омелька, первые симптомы такого направления появились у бугаев, которые везде с незапамятных времен отличались склонностью к своеволию, почему нередко человек принужден был прибегать к строгим, иногда жестоким, мерам для их обуздания. У нас в имении был такой бугай, что его боялись пускать со стадом в поле, держали в постоянно запертом загоне, а когда водили на водопой, то не иначе, как с цепями на ногах и с деревянным зонтиком, устроенным над глазами, для того, чтобы не дать ему ничего видеть на пути перед собою; иначе он был так свиреп, что на каждого встречного бросится и поднимет его на рога ни за что ни про что. Несколько раз думал было я убить его, но каждый раз спасал ему жизнь Омелько, уверяя, что этот бугай обладает такими великими достоинствами, присущими его бычачьей натуре, что потерю его нелегко заменить будет другим бугаем.

По настоянию Омелька я решил оставить его в живых, но с тем, чтобы взяты были самые строгие меры предосторожности, чтоб этот буян не наделал кому-нибудь непоправимой беды. Бывало, когда ведут его, то деревенские мальчишки, заслышавши еще издали его страшный рев, разбегались в разные стороны, чтоб не попасться навстречу свирепому животному. Все мы думали, что только скотская прыть и тоска от нескончаемой неволи делали его таким свирепым, но Омелько, руководствуясь своим знанием скотских наречий, подметил, что рев нашего бугая выражал нечто поважнее: агитацию к мятежу и неповиновению.

У бугаев, по соображениям Омелька, бывают такие качества, какие встречаются у некоторых особей из нашего брата-человека: у них какая-то постоянная неукротимая страсть волновать без всякой прямой цели, смута для смуты, мятеж для мятежа, драка для драки; спокойствие им приедается, от порядка их тошнит, им хочется, чтоб вокруг них все бурлило, все шумело; при этом их восхищает сознание, что все это наделано не кем другими, а ими. Таких существ можно найти, как мы сказали, между людьми; есть они и между скотами. Таким был и наш бугай, и от него-то, всескотного агитатора, пошло начало ужасного восстания, о котором идет речь. Стоя постоянно в своем загоне в грустном одиночестве, наш бугай ревел беспрестанно и днем, и ночью, и Омелько, великий знаток бычачьего языка, услышал в этом реве такие проклятия всему роду человеческому, каких не выдумал бы сам Шекспир для своего Тимона Афинского Ідеться про одну з найскладніших і найсуперечливіших п'єс В.Шекспіра -- «Тімон Афінський». Твір продукує варіативні композиційні та стильові смисли. Прототип шекспірів- ського героя Тімон згадується у життєписах Плутарха, зокрема в біографіях Марка Антонія й Алківіада. У п'єсі В.Шекспіра Тімон представлений як класичний образ трагічного мізантропа, себто людиноненависника.; когда же сходились ввечеру в загон с пастбищ волы и коровы, бугай заводил вечерние беседы со своим рогатым братством, и тут-то удалось ему посеять между товарищами по породе первые семена преступного вольнодумства. Омелько за свою долголетнюю службу возведен был в сан главноуправляющего всей скотской областью, и в его ведомстве были уже не только волы и коровы, но и овцы, и козы, и лошади, и свиньи. Само собой разумеется, что, на высоте своего министерского достоинства, при многочисленных и разнообразных занятиях, ему невозможно было быть часто близким свидетелем таких возмутительных бесед и потому тотчас принять первоначальные предупредительные меры, -- то была обязанность низших должностных лиц.

Но при глубоком знакомстве со скотской речью и со скотскими нравами Омельку было достаточно раза два -- три зайти в загон, где помещался рогатый скот, чтобы по некоторым подмеченным чертам впоследствии, когда произошел взрыв мятежа, тотчас узнать, откуда истекал он в самом начале. К сожалению, замечу я, Омелько отличался чрезвычайной кротостью и мягкостью в системе управления и снисходительно относился к тому, против чего бы, как показали последствия, следовало тогда еще прибегнуть к самым крутым способам искоренения зла в самом зародыше. Не один раз до ушей Омелька, входившего на короткое время неожиданно в загон, долетали возмутительные выходки бугая, но Омелько смотрел на них, как на заблуждения молодости и неопытности. Речи же, произносимые бугаем на таких митингах, были в переводе на человеческий язык такого смысла:

«Братья-волы, сестры и жены-коровы! Почтенные скоты, достойные лучшей участи, чем та, которую вы несете по воле неведомой судьбы, отдавшей вас в рабство тирану-человеку! Долго, -- так долго, что не нашей скотской памяти прикинуть, как долго, -- пьете вы ушат бедствий и допить его до дна не можете!

Пользуясь превосходством своего ума перед нашим, коварный тиран поработил нас, малоумных, и довел до того, что мы потеряли достоинство живых существ и стали как бы немыслящими орудиями для удовлетворения его прихотей. Доят люди наших матерей и жен, лишая молока наших малюток-телят, и чего-то не выделывают они из нашего коровьего молока! А ведь это молоко -- наше достояние, а не человеческое! Пусть бы люди, вместо наших коров, своих баб доили, так нет: свое, видно, им не так хорошо, наше, коровье, вкуснее! Но это бы еще ничего. Мы, скоты, народ добросердечный, дозволили бы себя доить, лишь бы чего хуже с нами не делали. Так нет же; посмотрите, куда деваются бедные телята. Положат бедняжек-малюток на воз, свяжут им ножки и везут! А куда их везут? На зарез везут бедненьких малюток, оторванных от материнских сосцев! Алчному тирану понравилось их мясо, да еще как! За лучшее себе кушанье он его считает! А со взрослыми братьями нашими что тиран выделывает?

Вон, братия наша, благородные волы, неся на выях Шиях. своих тяжелое ярмо, волочат плуг и роют им землю: наш тиран бросает в изрытую воловьим трудом землю зерна, из тех зерен вырастает трава, а из той травы умеет наш тиран сделать такую вот глыбу, словно бы земля, только белее, и называет это наш тиран хлебом и пожирает его затем, что оно очень вкусно.

А наш брат-рогач пусть отважится забраться на ниву, вспаханную прежде его же собственным трудом, чтоб отведать вкусной травки, сейчас гонят нашего брата оттуда бичом, а не то и дубиною. А ведь по правде, так наше достояние -- трава, что вырастает на той ниве, а не человека: ведь наша братия тащила плуг и землю взрывала; без того трава эта не выросла бы на ниве сама собой. Чья была работа -- тот и пользуйся тем, что вышло из той работы.

Следовало бы так: нас в плуг запрягли, нашим трудом вспахали ниву, так нам и отдай траву, что на той ниве посеяна, а коли так, что и ему, человеку, нужно взять себе за то зерно, что он бросал в изрытую нашим трудом землю, так уж по крайности так: половину отдай нам, а другую половину себе возьми. А он, жадный, все один себе забирает, нам же достаются от него одни побои. Но брат наш скот такой добросердечный народ, что и на то бы согласился. Так разве этим и кончается жестокость нашего тирана над взрослыми волами!

Случалось ли вам, братцы, пасясь в поле, видеть, как по столбовой дороге гонят стадо нашего брата рогатого скота, либо овец. Стадо такое жирное, веселое, играет! Подумаете: сжалился тиран, раскаялся в своих злодеяниях над нашей породой. Откормил нашу братию и на волю пустил! Как бы не так! Глупое стадо играет и думает, что его и впрямь отпустили на волю, в широкую степь провожают. Узнает скоро оно, какая воля его ожидает! Тиран точно кормил его; все лето наш брат-скот гулял на степи в полном довольстве, а работой его не томили, но зачем это делалось? Отчего тиран стал к скотам так милостив? А вот зачем; спросите, куда теперь это стадо гонят, и узнаете, что злодей-хозяин продал свое стадо другому злодею человеческой породы, а тот гонит его в большие людские загоны, что зовутся у них городами. Как только пригонят туда стадо, так и поведут бедных скотов на бойню, и там старым волам будет такая же участь, как молодым телятам, да еще мучительнее. Знаете ли, братцы, что такое эта бойня, куда их пригонят? Холод пройдет по нашим скотским жилам, как вообразишь, что там делается, на этой бойне, и недаром наш брат-скот жалобно мычит, когда приближается к городу, где находится бойня. Привяжут несчастного вола к столбу, злодей подойдет к нему с топором, да в лоб его промеж рогов как ударит, - вол от страха и от боли заревет, поднимется на дыбы, а злодей его в другой раз ударит, да потом ножом по горлу; за первым волом второго, а там третьего; да так десяток, другой, целую сотню волов повалит; кровь бычачья льется потоками; потом начинают снимать с убитых шкуры, мясо рубят в куски и продают в своих лавках, а другие волы, которых также пригонят в город на смерть, идут мимо тех лавок и видят: висит мясо их товарищей, и чует их бычачье сердце, что скоро и с ними самими то же станется! Из наших шкур тиран приготовляет себе обувь, чтоб ноги свои проклятые охранять, делает из тех же наших шкур разного вида мешки: куда вещей своих наложит и на воз взвалит, а в такой воз нашу же рогатую братию запряжет, да еще из наших же шкур вырезывает узкие полосы, бичи, и нас же лупит теми бичами, нашею шкурою; а иногда и один другого теми бичами из нашей шкуры они бьют! Тираны бессердечные! Не с нами одними они поступают таким образом; и промеж себя не лучше они расправляются! Один другого порабощает, один другого грызет, мучит... Злая эта людская порода! Злее ее на свете нет. Всех зверей злее человек! И такому-то лютому, кровожадному зверю достались мы, скоты простодушные, в тяжелую невыносимую неволю! Не горькая ли, после этого, участь наша!

Но в самом ли деле нет нам выхода? В самом ли деле мы так слабы, что никогда и никак не можем освободиться из неволи? Разве у нас нет рогов? Мало разве бывало случаев, когда наши братья-рогачи, в порыве справедливого негодования, распарывали рогами животы нашим утеснителям? Разве не случалось, что, как наш рогатый брат заденет ногой человека, так сразу ему ногу или руку перешибет? Бессильны мы, что ли? Но ведь наш злодей запрягает нашего рогатого брата именно тогда, когда нужно бывает перевозить большую тяжесть, какой самому человеку и не поднять.

Стало быть, наш тиран сам хорошо знает, что у нас много силы, побольше, чем у него самого. Угнетатель смел с нами только тогда, когда не ждет от нас сопротивления, когда же увидит, что наши ему не поддаются, то зовет других братий-людей, и эти прибегают к коварству над нами. Иногда все бычачье стадо не захочет повиноваться скотарю, он его гонит вправо, а оно хочет идти влево: тут скотарь покличет других скотарей, и обступят наших те скотари с одной стороны, а те с другой, а третьи спереди станут и пугают нашего брата и так поворачивают все стадо, куда хотят. Наши, по малоумию своему, того не смекнут, что, хоть и обступили их кругом скотари, а все-таки их менее, чем нашего брата в стаде: не покорились бы да, рогами напирая на скотарей, пошли бы, так и не сладили бы скотари со стадом, а то вот не смекнут, что им надобно делать и слушаются, и идут, куда их гонят, а сами только вздыхают, да и есть отчего вздыхать; нашему брату хотелось бы вкусной травки в роще покушать, да поиграть маленько по нашему нраву: рожками пободаться для забавы, об дерево потереться, а нас туда не пускают и гонят в такой выгон, где кроме низкого спорышу нечего пощипать, либо же в скучный загон загоняют жевать солому. Все это оттого, что мы человеку послушны и боимся показать ему свое скотское достоинство. Перестанем повиноваться тирану, заявим ему не одним только мычаньем, но дружным скаканием и боданием, что мы хотим, во что бы то ни стало, быть вольными скотами, а не трусливыми его рабами.

О, братья-волы и сестры-коровы! Мы долго были юны, недозрелы! Но теперь иная пришла пора, иные наступили времена! Мы уже достаточно созрели, развились, поумнели! Пришел час сбросить с себя гнусное рабство и отомстить за всех предков наших, замученных работой, заморенных голодом и дурным кормом, павших под ударами бичей и под тягостью извоза, умерщвленных на бойнях и растерзанных на куски нашими мучителями. Ополчимся дружно и единорожно!

Не мы одни, рогатый скот, пойдем на человека: с нами заодно грянут на него и лошади, и козы, и овцы, и свиньи... Вся тварь домашняя, которую человек поработил, восстанет за свою свободу против общего тирана. Прекратим же все наши междоусобия, все несогласия, подающие к междоусобиям поводы, и будем каждую минуту помнить, что у всех нас один общий враг и утеснитель.

Добьемся равенства, вольности и независимости, возвратим себе нис- проверженное и попранное достоинство живых скотов, вернем те счастливые времена, когда скоты были еще свободны и не подпадали под жестокую власть человека. Пусть станет все так, как было в иное блаженное, давнее время: снова все поля, луга, пастбища, рощи и нивы -- все будет наше, везде будем иметь право пастись, брыкать, бодаться, играть... Заживем в полной свободе и в совершенном довольстве. Да здравствует скотство! Да погибнет человечество!».

Эта возмутительная речь бугая возымела свое действие. После того в продолжение целого лета рогатые скоты разносили революционные идеи по загонам, пастбищам, выгонам, начались подъясеньные, подзаборные, поддубравные совещания, толковали все о том, как и с чего открыть бунт против человека. Многие были такого убеждения, что нет ничего проще, как действовать поодиночке, колоть рогами то того, то другого скотаря, пока всех переведут, те же, которые были поотважнее, представляли, что лучше сразу уничтожить того, кто всем скотарям дает приказания, -- самого господина заколоть. Но те из волов, которые хаживали под чумацкими обозами по дорогам и имели возможность расширить горизонт своего мировоззрения, подавали такую мысль: «Что из того, если мы заколем тирана? Его не станет, другой на его место отыщется. Если уж предпринимать великое дело освобождения скотства, то надобно делать прочно, совершить коренное преобразование скотского общества, выработать нашим скотским умом такие основы, на которых бы навсегда утвердилось его благосостояние. Да и можем ли мы, рогатые скоты, одни все устраивать для всех! Нет! Нет! Это дело не наше исключительное, но разом и других скотских пород, находящихся у человека в порабощении. И лошади, и козы, и овцы, и свиньи, и, пожалуй, еще вся домашняя птица, все должны подняться на общего тирана и, низвергнувши с себя гнусное рабство, на общем всескотном собрании устроить новый вольный союз».

Такие бычачьи предначинания перешли к лошадям, которые, составляя табун, паслись на одном поле с рогатым скотом. И в их ржущее общество проник дух мятежа. По сведениям, сообщенным Омельком, лошадиный язык совершенно отличен от бычачьего, но совместное жительство установило точки сближения двух пород. Между лошадьми распространилось знание языка бычачьего, а между волами -- лошадиного. Что в бычачьей породе значил бугай, то между лошадьми во всех отношениях значили жеребцы.

Жеребцы были народ буйный, задорный, наклонный ко всякого рода сво- евольствам, самой природой, можно сказать, предназначенный к роли агитаторской. В моем имении в конском табуне был рыжий жеребец, большой забияка. Бывало, когда его ведут, то не иначе, как спутают ему ноги, и двое табунщиков держат его за поводья. Пытались его один раз запрячь в оглобли и погнать по дороге с телегой, но он тотчас самовольно свернул в сторону, вскочил передними ногами на первую попавшуюся ему на глаза хату и заржал во всю глотку. Другой раз приехали ко мне гости; я приказал привести его напоказ вместе с другими красивейшими лошадьми; он двух меринов ни с того, ни с сего покусал, третьего копытами задел, а когда мерины стали давать ему сдачи, то поднялся такой кавардак, что я приказал поскорее разнять их и угнать прочь.

Такой проказник! Но, как ни бивал он в игрушках свою братию, а между лошадьми пользовался большим уважением, и все были готовы слушаться его во всем. В нравах лошадиной породы драчливость не считается пороком, напротив, дает право на уважение и внимание: ни дать ни взять, как бывало когда-то у варягов. Вот этот-то рыжий агитатор стал возмущать лошадей против человеческого господства:

«Довольно терпеть от человеческого тиранства! -- вопил он. -- Двуногий злодей поработил нас, от века вольных четвероногих тварей, и держит наши поколения в ужаснейшей неволе! Чего ни делает он с нами! Как ни надругается над нами! Седлает нас, ездит на наших спинах верхом и предает нас на погибель своим врагам! Знаете ли, что называется у людей кавалерией? Те кони, что взяты были в их кавалерию, рассказывают ужасы о том, что там творится с нашим братом! Дыбом гривы становятся, когда слушаешь их рассказы!

Усядутся на нашего брата верхом люди и несутся одни на других, хотят убивать друг друга, да нас убивают. Не жалко нас их беспощадному, суровому сердцу! Сколько тут проливается благородной конской крови! Какие ужасающие зрелища открываются тогда! Иной несчастный конь, потерявши одну ногу, скачет вслед за другими на трех ногах, истекая кровью, пока не упадет без чувств; другой, потеряв разом две ноги, ползает, напрасно силясь стать на остальных двух; третий пробит в грудь, валяется и желает себе смерти, у четвертого глаза выбиты, у пятого голова разрублена... Грудами навалены конские трупы вместе с человечьими!

И за что это? Мы, бедные, разве знаем, за что так они дерутся между собой? Их это дело, а не наше. Коли не поладили между собой, ну и дрались бы, грызлись бы между собой, резали бы друг друга. Ведь когда мы между собой поссоримся, сами грыземся, кусаемся, брыкаемся, а их не зовем, не путаем в наши ссоры! Зачем же они, перессорившись между собой, гонят нас на лютую смерть?

Не спрашивают они коней: хотят ли они идти с ними на войну, а оседлают, посадятся на них и едут воевать; о том не подумают, что, быть может, нашему брату вовсе нет никакой охоты умирать, и знаючи, за что умирают. Да и без войны, мало ли как утесняет нас человек, как ругается над нами! Накладет в свои повозки или в сани всякой тяжести, запряжет нашего брата и заставляет тащить, а сам, погоняя, лупит его немилосердно бичами и по спине, и по голове, и по чему попало, без малейшей жалости, пока до смерти забьет: случается, бедная лошадь тут и дух испустит; а иные от непомерной тягости надорвутся, ноги себе изломают, бессердечный тиран покинет их издыхать, а сам других коней запряжет на ту же муку. Ах, братцы! Жесток человек, но и лукав: не обольщайтесь его коварством. Прикидывается человек, будто любит нас, расхваливает нас перед другими людьми. Не верьте ему. Не прельщайтесь и тем, что он будто заботится о приращении нашей породы, собирает табун кобыл, припускает к ним жеребцов... Для себя он это делает, а не для нас: хочет, чтоб наша порода плодила и доставляла ему невольников. Одних из нас он оставляет для приплоду, зато других, и в гораздо большем числе, варварски уродует, лишает возможности оставлять потомство и осуждает их на вечный невольный труд и всякого рода муки.