Історична регіоналістика: нові парадигмальні орієнтири

Динаміку політичного регіоналізму фахівці вбачають у тому, що залежно від різних своїх складових та їхніх взаємодій регіоналізм може бути інтеграційним і дезінтеграційним, консервативним і оборонним, космополітичним і прогресивним, автономістським чи сепаратистським, причому немає прямої залежності між характером вимог, які висувають багаті й бідні регіони. Регіоналізм важко розмістити на ліво-правій шкалі, так само важко виявити пряму залежність між ступенем розвитку регіону й рівнем регіональної ідентичності.

Внутрідержавний і наддержавний регіоналізм різняться настільки, що їх прийнято визначати як два різних типи, котрі мають різне походження й різну природу. Внутрідержавний регіоналізм якнайтісніше пов'язаний з етнічним і культурним чинниками; ідеться про особливості співіснування різних етнічних спільнот чи субетнічних груп у межах однієї держави. Але головним у його появі вважають наявність специфіки в освоєнні певного природного середовища і створенні відповідного йому господарського укладу, спеціалізації регіону в рамках систем поділу праці, що історично склалася, а також особливостей соціонормативної культури. З регіоналізмом цього типу зазвичай пов'язуються надії на забезпечення здійснення децентралізації у такий спосіб, щоб вона сприяла оптимізації соціального розвитку територій і активізації систем місцевого самоврядування.

Сепаратизм найрадикальніша форма націоналізму, базована на міфологізованому уявленні про державну незалежність як єдино прийнятну форму «національного самовизначення». Уявлення про доцільність власної державності для кожної етнічної спільноти чи для якогось сегмента соціуму нереалістичне і згубне у своїй основі: державну цілісність легко зруйнувати, але вибудувати з її уламків життєздатну структуру стократ важче. У міжнародно-правових документах право націй на самовизначення трактується доволі широко: ідеться про забезпечення кожній спільноті можливості визначати систему управління згідно демократично зафіксованої волі громади і про максимально широку участь місцевих громад у політичному процесі. Сепаратисти ж трактують це право як руйнування існуючої державної цілісності.

Л.Снайдер визначав сепаратизм як принцип та діяльність, розроблювані для повного виходу з централізованого державного організму якоїсь його частини. Ані автономія, ані федерація сепаратистів, як правило, не влаштовують. У ролі аргументів тут фігурує визвольна риторика, доведена до невизнання легітимності існуючого державного утворення. Оскільки сепаратисти завжди не в ладах із законом, вони охоче апелюють до моралі. Якщо існуючий режим оголошується нелегітимним, його опоненти постають в ореолі борців за справедливість.

Відомий німецький фахівець Ґ.Зімон ще наприкінці минулого століття передбачив ускладнення на російсько-українському кордоні та у Криму, зумовлені «штучним і неісторичним характером» Російської Федерації. На його думку, процес утворення російської нації за умови її відкритих кордонів виявився вкрай болісним і зарядженим конфліктами. Зокрема вже в 2000 р. він писав про те, що мобілізація російської меншини на Кримському півострові у вигляді ірреденти чи руху за приєднання до Росії в 1992--1996 рр. виявилася винятком на загалом спокійному тлі ставлення меншин до розвалу СРСР. Пророчим виявився і його висновок про те, що українізація Східної України містить конфліктний потенціал, який не піддається калькуляції. У своїх передбаченнях Ґ.Зімон виявився не оригінальним -- його колега Ф.Прайслер пішов далі, побачивши в посиленій функції етнічного націоналізму в Росії «засіб суспільно-соціальної ерзац-інтеграції». Як і Ґ.Зімон, він докладно аналізував, зокрема, претензії Москви на Севастополь як «місто російської слави» і заяви щодо того, що історична свідомість росіян нікому не дозволить «механічно зрівняти кордони Росії з кордонами Російської Федерації і відмовитися від того, що створило славні сторінки російської історії». «Політика у цьому питанні, -- писав Ф.Прайслер, -- суттєвою мірою є функцією зовнішньополітичних інтересів Росії. Якщо буде потрібно, Москва форсуватиме цю тему, якщо ні -- наступить затишшя».

Втрата Україною Криму приклад того, як сепаратистські настрої, що на якомусь етапі не одержують адекватного реагування з боку держави, здатні «розхитати» ситуацію до такої міри, коли анексія певної території може відбутися й «без єдиного пострілу». Сучасні засоби масової комунікації спроможні майже миттєво створити на ізольованій від зовнішніх впливів території спочатку ситуацію «боротьби за незалежність», а потім й імітацію «загальнонародної» підтримки входження цієї території до складу іншої держави. Так сталося, що у Криму, починаючи з «перебудовних» часів, активізація сепаратистських настроїв відбувалася на тлі поширення саме деструктивних версій регіоналізму.

У сучасній соціології регіональність уже давно здобула ранг незалежної константи. В усіх моніторингових соціологічних дослідженнях дані про економічний розвиток, суспільні настрої, політичні пріоритети подаються в регіональному розрізі. Однак, як зазначають С.Макеєв та А.Патракова, соціологи у своїх дослідженнях наперед обмежені у вивченні регіонального чинника. Вибірки формуються відповідно до наявного адміністративно-територіального поділу, а це лишає простір для «регіонального фантазування». Політологи у більш вигідному становищі вони оперують здебільшого даними виборів, хоч і дані соціологічних досліджень теж постійно в їхньому полі зору. Останні активно використовуються в аналізі етнолінгвістичних і дотичних до них компонентів регіоналізму, зокрема, етнолокального партикуляризму.

Коли говорять про політичний регіоналізм, завжди виникає спокуса зобразити його як елемент політичного торгу між центральними й регіональними елітами. У певних різновидах регіоналізму і справді можна при бажанні відшукати результат міжелітних оборудок або ж рудименти антицентрових, провінціоналістських орієнтацій. Але продуктивніше розглядати регіоналізм як універсальний інструмент формування регіональної ідентичності -- у кращому випадку на базі усвідомлення спільних загальнодержавних і місцевих інтересів, у гіршому -- на фундаменті конфронтації.

Останнім часом у наукових дискурсах дедалі ширше використовується поняття «культурний регіоналізм». Як здебільшого культурний феномен регіоналізм розглядають географи; терміном «культурний регіоналізм» ними здебільшого позначається своєрідність і самобутність регіональних співтовариств людей, зумовлена як об'єктивними факторами, так і суб'єктивним («рефлексивним») сприйняттям певної території. Суб'єктивний («перцепційний») пласт у цій двоєдиній конструкції значною мірою зумовлює особливості регіональної самосвідомості і поведінкові стереотипи. Регіональна ідентичність виступає як похідна від ступеня закоріненості того чи іншого типу культури. Те, що в одних і тих самих групах людей можуть легко уживатися різні модуси ідентифікаційних настанов, легше за все пояснити саме впливом культурних традицій.

Відмітною рисою «нового» регіоналізму виступає відмова від розгляду процесів глобалізації як заданих «згори», «рукотворних» у своїй основі. Регіон є результатом взаємодії безлічі ендогенних і екзогенних факторів, серед яких не останню роль відіграють, поряд з економічними й політичними інтересами, спільні ціннісні підходи, культурна спадщина, історична пам'ять. Інша річ, що за умов «неотурбулентності» засади регіональної ідентичності здатні розмиватися до майже цілковитого зникнення. Так сталося, зокрема, на сході України, де під впливом тривалого збройного протистояння ідентифікаційні критерії вибудовуються вже не на основі спільних ціннісних підходів, а на базі різноспрямованих ідеологем.

Для розуміння специфіки українського варіанту регіоналізму багато важить адекватне осмислення чинника порубіжності. За оцінкою політологів, для класичних цивілізацій більш характерним є синтез, а для порубіжних -- складна взаємодія симбіотичних та синтетичних складових. «Цивілізаційна реальність України гетерогенна: в ній химерно поєднані певні риси модернізаційної проективності Заходу та традиційної стереотипності Сходу... Тому поки що траєкторія історичного руху українського суспільства залишається телеологічно й аксіологічно невиразною й суперечливою».

Можна погодитися з висновком І.Зварича: регіоналізм не є явищем однозначно негативним чи конструктивним. Загалом конструктивним є різновид регіоналізму, який цей автор називає адміністративним -- він спрямований переважно на оптимізацію систем управління з посиленням ролі місцевих спільнот. Деструктивний потенціал більшою мірою присутній у т.зв. політичному різновиді регіоналізму -- він здатен провокувати політичні конфлікти типу косовського і переходити у фазу відкритого сепаратизму. Однак ця класифікація умовна й небезспірна.

Докорінного переосмислення, і не лише в українському контексті, потребує у цьому зв'язку проблема центр-периферійних відносин. Очевидно, що класичні схеми розрізнення горизонтального і вертикального типів периферійності (за ознаками віддаленості чи, навпаки, залежності) сьогодні зазнають істотного коригування. Зате своєрідне «друге дихання» дістала запропонована І.Валлерштайном модель, що доповнила дихотомію «центр -- периферія» поняттям «напівпериферія». Цей термін він застосовував для характеристики достатньою мірою розвинутих середніх зон, які відіграють у системі центрпериферійних відносин подвійну роль: з одного боку, пом'якшують тиск периферії на центр, виступаючи в ролі своєрідного буфера, а з другого забезпечують економічний обмін між ними. Підтримка центром напівпериферій стимулює амбіції віддалених чи відсталих периферій, які домагаються, як правило, такого ж ставлення до себе.

В ідей І.Валлерштайна завжди було чимало опонентів. Далеко не всіма сприймалося розмежування напівпериферій і периферій. Однак, сьогодні навіть найбільш категорично настроєні щодо цього розрізнення російські фахівці визнають, що у вигляді схеми «центр напівпериферія периферія» можна представити структуру будь-якої країни. При цьому зазначається, що напівпериферія може бути як природною, тобто виниклою під впливом об'єктивних соціоекономічних передумов, так і штучною, сконцентрованою центром для розв'язання специфічних геополітичних завдань (зокрема для продукування міфу про «внутрішнього Іншого»).

Якщо визнати такий підхід продуктивним, можна сконструювати й український варіант схеми «центр напівпериферія периферія», вмістивши напівпериферію в ареал «нового освоєння» територій південного сходу. Донбас і дніпропетровський регіон, що бурхливо розвивалися у другій половині ХІХ й у ХХ ст., стали саме тією напівпериферією, яка активно підтримувалася імперськими центрами і водночас маргіналізувалася ними внаслідок хронічної неуваги до облаштування життєвого простору, співмірного запитам працюючої людини. Зрештою, це й дало ефект активізації спочатку помірковано протестних, а потім і відверто сепаратистських настроїв на Донбасі. Що ж до Дніпропетровська, то тут спостерігаємо протилежну, але також тривожну тенденцію -- тривалого тиску на центр потужного олігархічного клану.

У такому контексті уже не здаються оксюмороном уведені казанським журналом «АЬ Ітрегіо» концепти «периферійності центру» та «центральності периферій». Адже за ними стоїть спроба ретроспективного переосмислення усього комплексу центр-периферійних відносин у Російській імперії й у СРСР. У розпочатій журналом дискусії на цю тему взяли участь науковці більшості колишніх республік СРСР. Характер дискусії свідчить про те, що звернення його редакції про переведення дискурсу, базованого на «державоцентризмі» й хронологічній періодизації, у формат аналізу нестійкої рівноваги й асинхронності історичного розвитку, дістало розуміння у значної частини аналітиків колишньої «периферії».

Розпочата на такій високій ноті дискусія засвідчила необхідність перегляду не лише старих «імперських» підходів і загальних цивілізаційних конструктів, але й багатьох новітніх догм, які упродовж останнього двадцятиріччя міцно опанували простір національних історіографій. Зрештою з'ясувалося, що перегляду потребує уся традиційна схема «колоніальних досліджень», зокрема традиція прирівнювання російської колонізації до колоніалізму. Адже «погляд з периферії на імперський центр багато в чому обмежується, якщо не бачити панораму імперії з її центру, вектори колонізації, її відцентрові й доцентрові сили».

Проблема застосовності постколоніальних підходів до дослідження українських реалій у вітчизняному науковому дискурсі все ще лишається гостро дискусійною. Не вдаючись за браком місця до деталей, пошлемося на цікаві розмірковування з цього приводу Д.Мура. У його баченні в Україні превалював особливий, «динамічний» тип колонізації, відмінний від завойовницького чи осадницького. Динамічна колонізація домодерної епохи була відносно легкою і на елітному рівні майже не відчувалася. Узагалі, за Д.Муром, постколоніальність є настільки глобальним і водночас різноманітним явищем, що кожна особа і кожна культура змушені будувати свої відносини з нею через префікси нео-, пост-, екс-, анти-, ендо-, не-. Важливіше відповісти на питання: чи допомагає «постколоніальна герменевтика» визначити статус тієї чи іншої спільноти на певному етапі.

За умов підвищення рівня нестабільності у сучасному світі посилено трансформується географія, вправно долаючи межі природничого у своїй основі знання. Сучасна гуманітарна географія -- це своєрідний виклик традиційним інтерпретаціям простору, міждисциплінарна наукова сфера зі зміщенням акцентів убік дослідження процесів формування й розвитку ментальних конструктів. Її складова частина образна (імажинальна) географія у своїй прикладній частині є відповіддю на потреби, пов'язані з маркетингом територій, розробкою відповідних іміджів у рекламі, туристичному бізнесі, інвестиційній діяльності. А сучасну філософську базу для нових підходів створює метагеографія, яка за своєю суттю є філософією простору й досліджує можливості, способи та дискурси географічного мислення й образного моделювання.

Активізація проблем глобальної й національної безпеки наприкінці ХХ ст. покликала до життя систему заходів, що загалом вкладаються у поняття «регіональний безпековий комплекс». Усесвітньо відома школа досліджень миру склалася в рамках Копенгаґенського інституту досліджень миру, утвореного 1985 р. Основоположник цієї школи Б.Бузан опублікував у 1991 р. книгу «Люди, держава і страх: порядок денний для дослідження міжнародної безпеки в період закінчення холодної війни». Із копенгаґенської школи вийшло декілька вартісних праць з обґрунтуванням нових для тодішньої політичної науки понять «сек'юритизація» («securitization»), «регіональні комплекси безпеки» («regional security complex»), «референтний об'єкт» («referent object») та ін. Новизна цих підходів зумовлювалася насамперед вибудовою типологізації регіонів у системі міжнародної безпеки на основі принципів неореалізму та конструктивізму, базованих на переконанні: «Більшість загроз легше переміщуються на коротких дистанціях, аніж на довгих».

Кожна країна у ситуації постійної турбулентності має дбати про те, щоб не зашкодити хиткій рівновазі, яка утримує світ на грані нових протистоянь. Нове геополітичне бачення світу постає у вигляді ментальної політичної карти, яка дає уявлення про співвідношення сил на світовій арені, переваги і вади різних геополітичних стратегій, імовірні впливи незважених політичних рішень на систему глобальної безпеки, про оптимальні моделі державного устрою тощо. Геополітичний дискурс в ідеалі фіксує наявність різних груп інтересів, відповідних ідентифікаційних практик та геополітичних традицій, імовірних джерел зовнішніх загроз і потенційних союзників. При цьому має враховуватися залежність геополітичних уявлень від реалій, що історично склалися: місця країни й регіону у загальнопланетарному поділі праці та глобальному «просторі потоків», структури зовнішніх зв'язків, прямих іноземних інвестицій, міграційних процесів тощо.

Крах СРСР часто порівнюють із розвалом колоніальної системи, пережитим Великобританією, Францією, Німеччиною. Але наслідки цих процесів виявилися різними. Як констатує російський історик і культуролог І.Смирнов, який живе переважно в Німеччині, три названі держави, позбувшись колоніальної ідентичності, знайшли, кожна для себе, компенсаторні виходи із ситуації. Вони почали поставляти на міжнародний ринок фінансові ресурси (Великобританія), індустріальні здобутки (Німеччина), постмодерністську філософію (Франція), і це були вже товари іншого колоніалізму. Що ж до Росії, то вона «зав'язла у старій імперській свідомості, у некомпенсованому минулому, у спогадах про свій православно-більшовицький месіанізм, у «часах очаківських». Турботи з утримання у соціостазі малої імперії, які збереглися після зникнення великої, і з нарощування впливу на «ближнє зарубіжжя» (аж до відторгнення його шматків) не дозволяють національній енергії вільно трудитися на майбутнє».

Оскільки в Україні проблеми територіальної організації нерозривно сплелися з проблемами просторової експансії й національної безпеки, «топографія місця» безпосередньо впливає на сприйняття життєвих реалій. Уведене географами поняття «геономіка безпеки» допомагає, зокрема, прояснити амбівалентність суспільних настроїв у непідконтрольних владі районах Донецької та Луганської областей. Суспільна свідомість тут майже не піддається однозначним оцінкам -- унаслідок постійного відтворення «перехідного стану», відчуття наростаючої небезпеки, майже безвихідної матеріальної скрути мирних мешканців, які з тих чи інших причин не мають змоги полишити небезпечний для життя регіон. Як уважає І.Тодоров, саме внаслідок відчуття загроз, навіяних страхів, незахищеності, які є живильним середовищем для нагнітання протистояння, «політична доля Донеччини знаходиться під питанням».

Показово, що вихід із цієї ситуації фахівці пов'язують з розширенням регіонального контексту переговорного процесу. Директор Національного інституту стратегічних досліджень В.Горбулін уважає, що уникнути перспективи перетворення всього пострадянського простору на суцільну регіональну конфліктну зону можливо лише шляхом його реорганізації. Імперській мегаломанії Росії доцільно протиставити багатосторонній дипломатичний діалог країн пострадянського простору з участю інших заінтересованих держав, який має інституціалізуватися спочатку у вигляді міжнародної конференції, а потім і у формі міжнародної організації. Максимальна багатосторонність із залученням додаткових учасників переговорного процесу і паралельним звуженням його предметної сфери (виведенням з неї проблематики внутрішнього устрою української держави) не лише створить для України кращі можливості для дипломатичного маневрування, але й істотно розмиватиме дипломатичний диктат Москви, позбавить її можливості створювати для себе видимість статусу виняткового переговірника з правом «останнього» слова. Допускається, зокрема, варіант запровадження «міжнародного управління конфліктними територіями з невизначеним політичним статусом», чогось на зразок новітньої історичної версії концепції «підмандатних територій». Природно, що для реалізації таких планів доведеться «задіяти» весь теоретичний потенціал сучасної регіональної науки, починаючи від традиційних версій регіоналізму і кінчаючи новітніми соціологічно-антропологічними підходами до співвідношення територіальних і ментальних кордонів.

Здається, має рацію вже згадуваний Д.Вояковський те, що три роки тому було в Україні скоріш об'єктом академічної дискусії, нині перетворилося на болісну проблему тотожності/ідентичності для багатьох громадян. Досвід України уявляється польському соціологові «новим і важливим» саме тому, що руйнує претензії Росії на роль культури, яка пропонує відмінні від європейських, альтернативні способи інтерпретування ментальності й ідентичності

Можливо, у такій постановці питання й варто шукати методологічний ключ до пошуку парадигми примирення на українському сході. Проблема примирення, тобто відтворення миру після збройного протистояння, надзвичайно складна, оскільки включає в себе відновлення нормальної взаємодії не на якомусь одному, інституційному чи особистісному, рівні, а й на рівні неформальних спільнот, невизнаних квазідержавних утворень тощо. Боротьба за етичний статус (жертви) надзвичайно ускладнює проблему визначення особистісної чи інституційної відповідальності. За таких умов проблема меж простору примирення набуває надзвичайної гостроти.

Саме по собі припинення бойових дій чи мінімізація, навіть повне виключення насильства на рівні групових відносин, ще не може слугувати гарантією тривкого миру. Постконфліктні відносини ще довго лишатимуться обтяженими спадком жертв, руйнувань, і майже обов'язково знаходитимуться бажаючі використати цей спадок задля отримання додаткових дивідендів шляхом маніпулювання масовою свідомістю. Упродовж певного часу мир може бути негативним, триматися не на довірі, а на усвідомленій потребі компромісів. Коло відкладених або свідомо замовчуваних проблем лишатиметься доволі широким, і можливість зриву досягнутих домовленостей зовсім не виключена. Апеляція до принципів справедливості за таких умов дає небагато; адже кожна з протиборчих сторін плекає відчуття «своєї правди», а вантаж взаємних кривд, образ, непорозумінь здатний доволі довго тиснути на суспільну свідомість.

Півстоліття тому норвежець Й.Ґалтунґ у передмові до першого номера заснованого ним журналу досліджень миру сформулював своє бачення концепції позитивного миру, базованої на врахуванні таких основоположних максим: поваги до особи, узгодження інтересів суспільства й природи, базування миру на підвалинах культури, необхідність певного часу для відтворення нормальних суспільних стосунків40. Позитивний мир у його баченні має бути водночас природним, структурним, культурним, ґрунтованим не лише на повному виключенні насильства, але й на культурі діалогу та взаємодії. Наслідки конфлікту потребують адекватного лікування, а це означає необхідність точного визначення спрямування діалогу і методів індивідуальної терапії. Імовірно, саме у цьому й полягатимуть пріоритетні завдання історичної регіоналістики в перспективі найближчих років.

Размещено на Allbest.ru