Чорноморський флот од липня 1916 р. до початку 1917 р.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Чорноморський флот од липня 1916 р. до початку 1917 р.

Конфуз чорноморського ареопагу відлунив оглушливою кадровою пертурбацією. Іван Григорович і його перший помічник адмірал Олександр Русин -- начальник Моргенштабу та Морського штабу Верховного головнокомандувача домоглися заміни Андрія Ебергарда, зле висміяного в поголосках образливим прізвиськом «Ґебенгард», на 41-річного балтійського контр-адмірала Олександра Колчака, вихідця з безмаєтних «малоросійських» дворян, ученого-полярника, чиї родинні корені тяглись із Бузького козацтва, сина одеситів за народженням, саме висунутого на підвищення у віце-адмірали.

59-річний віце-адмірал Павло Новицький, який у 1911-1912 рр. керував штабом морських сил Чорного моря та Чорноморською мінною дивізією, 1916 р. був призначений головним командиром Севастопольського порту (на флоті поза очі фамільярно іменований суто по-українському «Павло»). Усунутий 57-літній М. Маньковський втішався піднесенням до титулу повного адмірала.

54-річний А. Покровський перейшов командиром порту та градоначальником до Миколаєва (заступивши там старшого на 5 літ віце-адмірала Олександра Мязговського), і штабні справи від нього прийняв недавній командир «Пантелеймона» 49-річний контр-адмірал Митрофан Каськов -- організатор фінальних стадій травневих десантувань. Свіжоспечений віце-адмірал О. Хоменко став начальником вантажних перевезень Чорним і Азовським морями, з Одеси централізовано розподіляючи транспортні потоки, розраховані на його флотилію (до речі, для суміжного Південно-Західного фронту він перевіз колосальні обсяги паливних і мастильних матеріалів, а також провізію, накопичену в Україні). У помічники ж йому з Балтики 1916 р. перейшов капітан першого рангу Володимир Шрамченко, який доти служив персональним дорученцем І. Григоровича.

Слід наголосити, що того року флотські транспортники успішно перевезли морем до Одеси значні вантажі, в тому числі паливо та продовольство для фронту, -- як із Миколаєва, так і з Маріуполя (для донецького вугілля в одеському порту екстрено звели профільну споруду на набережній Платонівського молу). Цим було певною мірою розв'язано проблему, виниклу в «закоркованих» залізничних вузлах побіля міст Слов'янськ і Бахмут.

Харизматичного комфлоту, майбутнього кавалера орденів святого Станіслава двох найвищих ступенів з мечами, святої Анни другого і четвертого («за храбрость») класів, святого Володимира третього та четвертого ступенів з мечами та бантом, святого Георгія 4-го класу, іноземних -- французького Почесного легіону офіцерського хреста й англійського Бані, володаря золотої «Георгіївської» шаблі за мужність під час російсько-японської війни та великої золотої Костянтинівської медалі («за видатний та пов'язаний з труднощами й небезпекою географічний подвиг»), очікувала надзвичайна біографія. На прийдешні звитяги Колчака особливо надихнула монарша аудієнція, де почув тверді настанови на виконання масштабних планів, запам'ятавши їх до кінця своїх днів: «У Ставці я з'явився спершу до начальника штабу Алексєєва, а потім до Государя. Це було наприкінці червня -- на початку липня 1916 р. Алексєєв посвятив мене в загальне воєнне становище, а потім я дістав од нього та Государя керівні вказівки. Мені було дане завдання десанту в Босфор для захоплення його».

Здавалось, ось-ось остаточно завершиться боротьба за Чорне море. «...Навесні 1917 р. передбачалося здійснити так звану босфорську операцію, тобто завдати вже удару на Константинополь. Усе це перебувало у зв'язку зі становищем на нашому південному чи лівому фланзі. Це було на початку липня, а восени, приблизно у серпні, мала вступити Румунія, і залежно від отих дій передбачалося тільки просування наших армій уздовж західного берега Чорного моря, через протоку на Туреччину й на Босфор або залежно від ситуації передбачалося, що флот повинен надати допомогу тим просуванням або кинути десант прямо на Босфор і флотові треба було намагатися захопити його», -- виразно відтворював О. Колчак докладні директиви грандіозного напучення, впевнено згадані незадовго перед своєю стратою 1920 р. Не випадково флаг-капітаном до себе 1916 р. він запросив капітана другого (того ж літа -- першого) рангу Михайла Смирнова -- непересічну постать споглядача від Росії за Дарданелльською епопеєю для координації взаємодії в операціях Антанти проти середземно-чорноморських проток, колишнього командира балтійського есмінця «Выносливый».

8 (21) липня 1916 р. комфлотові доповіли шифровку про можливий похід, а перед Севастополем причаїлася субмарина иВ-7 обер-лейтенанта Ганса Лютіогана. Підводну загрозу відвернули пілоти та механіки з біпланів М-9 (ці озброєні кулеметами та бомбами двомісні аерочовни, як і «п'ятаки», спроектував випускник Київської політехніки Дмитро Григорович). Поручик за адміралтейством Олександр Жуков зі спостерігачем унтер-офіцером Гоманенком і мічман Сергій Яригин у супроводі прапорщика Аркадія Францкевича («севастопольської фортечної артилерії із запасних»), вистеживши згори «у-бот», бомбами загнали його на глибину настільки, що позбавили можливості маневрування. Водна поверхня згори добре прозиралась на 25 метрів, отож літальні амфібії, котрих чорноморці назбирали десятки (у 1917 р. -- понад сто), слушно придалися.

Тільки-но «МШіШ» полинув із затіяною диверсією східним напрямом (очікувалося -- до Новоросійського порту), «Императрица Мария», «Кагул», «Счастливый», «Дерзкий», «Беспокойный», «Пылкий» та «Гневный» майнули навперейми з наміром оточити й знищити. Сподівання перестріти «німця» виправдалися 9 (22) липня 1916 р. на меридіані Сінопа. Легкий крейсер, завбачливо «наростивши м'язи» модернізованими 150-міліметровими гарматами, відкрив огонь приблизно за 17 км до есмінців і «Кагула». Та щойно з двох десятків тисяч метрів богатирські крупнокаліброві аргументи виклала «Марійка», як «МШіШ» втік, оповитий білою хмарою з аерозольних «скриньок». Командир збігці корветен-капітан Вольфрам фон Кнор у штучній пелені запекло гніздив міни перед мисливцями на його корабель.

Позначився брак флотовідних навичок у Колчака, докладно не знайомого із технічними даними «Беспокойного», від якого, найстаршого з чорноморських «турбінників», віце-адмірал вимагав надмірної хуткості, переплутавши, вочевидь, зі спритнішими ескадреними міноносцями. Помилка стала непоправною після незугарних 6-годинних перегонів.

Коли напнутий курний сповиток розвіявся, «Midilli» (при сімох поранених) спромігся перепочити і 10 (23) липня був проескорто- ваний «MuaveneW-Minije» та «Gajret-і-Vatanije» до Стенії. «Атака не вдалася», -- семафорив Саблин. Роздратований віце-адмірал Колчак негайно перевів його порядкувати другою бригадою лінійних кораблів, у мінній бригаді спересердя замінивши князем Трубецьким. Навздогін цьому Михайла Саблина було винагороджено орденом святої Анни першого ступеня з мечами.

15(28) серпня 1916 р. начальником 1-го дивізіону есмінців став 37-річний капітан першого рангу Олександр Немитць (Нємітц), який до війни викладав у академії та був у Моргенштабі працівником історичної частини, креативною фігурою оперативного відділення (1914 р. у морському управлінні при Головковерхові за відання Чорноморським театром війни заслужив ордени святої Анни 2-го ступеня та святого Володимира 4-го класу, 1915 р. він брав під свою руку «Донец», у першій половині 1916 р. -- 5-й чорноморський дивізіон ескадрених міноносців).

«Midilli» підпав під реконструкцію (на ньому «вугільне» обладнання трансформувалося на «нафтове»), й В. Сушон не наважився застосувати «Jawuz Sultan Selim» навіть для перекидання найнеоб- хідніших османській армії батальйонів до Тиреболі. На цю пору по владних сферах Німеччини визрівали спроби сепаратного замирення з Росією за рахунок Туреччини. Відповідні настрої «підігрівала» заміна Сазонова та голови Ради Міністрів Івана Горемикина на члена Держради гофмейстера Бориса Штюрмера, котрий поєднав прем єрство з керуванням зовнішньополітичним відомством.

Східний оттоманський фронт занепадав, на осінь 1916 р. війська М. Юденича «осідлали» лінію від моря до євфратських верхів'їв (ущелина Елеву -- Ерзінджан -- Муш), терміново припасувавши обшир, що, за згодою в Антанті, ладнала собі Російська імперія: з містами Трабзон, Ерзурум, Бітліс, Ван. На континентальних водоймах Урмія та Ван Морський штаб Верховного головнокомандувача формував ударні флотилії. Туди, до місцин витоків Тигра та Євфрата -- двох великих річок Месопотамії, переправлялися буксирні судна й баржі в розібраному стані (частинами вагою не більше 30 пудів), аби вже після комплектації попливти високогірними маршрутами заради опанування тамтешньою частиною Курдистану. А затвердивши цю мету, Микола II щодо чорноморського узбережжя уточнив: «Якщо нашій армії вдасться дійти до Сінопа, то там і має бути прокладено наш кордон».

На вдоволення амбіцій Сушона, до Севастополя з болгарського міста Ямбола (Ямполя, Ямболі) було запущено цепелін SL-10. Та 15 (28) липня 1916 р. він нагло зник. З іншого боку, в накачаному того літа для 3-го дивізіону 1-ї бригади Чорноморської повітряної дивізії аеростаті «Голубь» (обсягом 2300 кубічних метрів) тріснула оболонка. А з квартету вдвічі об'ємніших «м'яких» дирижаблів «Черномор» («Черноморъ») англійського виробництва, здатних розвинути швидкість до 80 кілометрів на годину (кожний з парою двигунів по 150 кінських сил), два не пройшли випробувальних тестів, третій луснув і згорів у елінзі, а загазувати четвертий категорично заборонив О. Колчак, анулювавши щойно створений загін отих досить примхливих конструкцій. Існував іще севастопольський підйомний парк із двома надувними «зміями».

Ризикованої обсервації не полишали флотські підводники, на бойові вахти яких подалися 70-метрові дизельні човни «Нарвал» («Нарвалъ»), «Кит» («Китъ») і «Кашалот» («Кашалотъ»), випущені протягом 1915-1916 рр. Миколаївським відділенням Невського заводу й визнані кращими за решту тодішніх чорноморських субмарин. За воєнні літа їм удалося знищити 2 транспорти, посильне судно, кілька буксирів та ширкетів (вітрильно-моторних суден), десятки вітрильників.

1916 р. до Трабзонської затоки прибув компактний «Скат». 2426 червня (7-9 липня) повільно просунувшись від одного з найвищих чорноморських рогів Єрос до поселення Фол, цей релікт -- учасник російсько-японської війни 1904-1905 рр. знищив великий барк і п'ять фелюг, обстріляв берегові споруди, захопив сімох по- лонених.

Екіпаж бувалого в бувальцях човна «Нерпа» звернув увагу, що вночі за Босфором слабшає пантрування. Тож «Краб» 18 (31) липня 1916 р. спокійно загніздив у дві лінії на глибині 2,5 м між Румелі- Фенері й Анадолу-Фенері 60 мін (під брейд-вимпелом начальника бригади підводників В. Клочковського, пізніше причетного до українізації флоту: на чолі своєї дивізії у катаклізмах 1918 р. допомагав командуючому Українським Чорноморським флотом М. Саблину, після чого і йому самому, вже контр-адміралові, П. Скоропадський доручав кримські порти і морські сили Української держави .

Нічні акції були наріжними для заблокування південної протоки. 21 липня (3 серпня) 1916 р. за 5 миль від неї на 50-метровій ізобаті «Дерзкий» та «Гневный» устелили додаткові «порції» вибухових пристроїв, 25 липня (7 серпня) та 27 липня (9 серпня) ескад- рені міноносці розклали півтисячі мін західним і східним крилами. У цілому за літо вхід до Босфору та вихід з нього перекрили понад 1000 таких знарядь.

Зіпершись на карт-бланш Ставки, 8 (21) серпня 1916 р. О. Колчак доповів І. Григоровичу: «...Я заповзявся впорядковувати справи із мінами загороди, маючи на увазі загороду для Босфору... Справі цій у Чорному морі, видно, не надавали серйозного значення... 10 днів тренування та перебирання мін налагодили цю справу, і новими міноносцями було виконано завдання постановки загороди за безпосередньої близькості босфорських укріплень».

10 (23) серпня О. Русин наголосив на потребі «завадити виходові суден противника до Чорного моря». Туреччині загрожував «паливний» голод. І, нарощуючи тоголітні темпи мінування комунікацій, підлеглі О. Немитця 8 (21) серпня попутно висмикнули з- під турецького берега завантажений маслинами та вовною пароплав «Keskul» (у Чорноморському флоті став «Туркестанъ»). 23 вересня (6 жовтня) 1916 р. невгамовні есмінці попід Сінопом і Самсоном знищили 58 вітрильників, полонили десятки осіб.

Колчак раціонально зіперся на начерки проектувальника підводних загород капітана першого рангу Миколи Шрейбера, винахідника вдосконаленої міни «рибка». Її виготовляли причорноморські («південноросійські») підприємства. Морські сапери, відшліфувавши майстерність, філігранно працювали в морокові впритул до старих зарядів. «Всі ці операції були точними та успішними. Ворог тралив, але ми ставили знов, і його судна, підводні човни тощо вибухали на наших мінах. Блокада Босфору значною мірою реалізувалася», -- пишався О. Немитць.

Од осені до Нового року на південному заході моря було устатковано майже тисячу мін. 15 (28) серпня і 22 серпня (4 вересня) 1916 р. зі Стамбула через протоку випурхнули иВ-42 та и-33, аби завбачливо податися на Євксиноград. 23 серпня (5 вересня) Сушон-паша занотував: «Вихід з Босфору, вочевидь, закрито ворожими мінами, фарватер для великих кораблів іще не протралено».

Пообіцявши Антанті вступити у війну, Румунія 4 (17) серпня 1916 р. передала Російській імперії «право використовувати Констан- цький військовий порт, а також право застосувати всі необхідні заходи проти підводного ворожого флоту». Локальна оборона ввірялася «Ростиславу», «Карпу», «Карасю», есмінцям, посильним суднам, транспортам, катерам, тралерам, польовій та зенітній артилерії, авіазагонам, морській піхоті. При тому були 4 місцеві пароплави, 2 буксири і 2 землечерпалки. До Експедиції особливого призначення в Рені, де М. Вєсьолкін став почесним громадянином міста, приєдналися «Терец», «Кубанец», «Донец», при Силістрії влившись у Дунайську дивізію (з чотирма моніторами, п'ятьма міно- носками та трьома катерами).

Карколомним кросом «Тюлень» 7 (20) серпня зі своїм командиром -- уродженцем Чернігова старшим лейтенантом Михайлом Китициним за присутності «пасажиром» на борту начальника розвідки Чорноморського флоту капітана другого рангу Олексія Нищенкова візуально обстежив варненську гавань: удень крадькома проковзнув проточиною між рифами та мінними загородами, з перископної глибини, надовго лігши на ґрунт посеред портової акваторії, прозондував бетонну берегову батарею, пірси, склади, бони, судна. 17 годин підводникам довелось у дискомфорті обмеженого приміщення свого мобільного пункту спостережень дихати затхлим повітрям, оглядаючи та замальовуючи бухту з півночі на південь, а потім -- з півдня на північ.

О. Нищенков був представлений до Георгіївської зброї, М. Китицин з лейтенантами Михайлом Крафтом, Георгієм Веселагом, Олексієм Максимовим і Германом Краузе (щойно підвищеним із мічманського звання) -- до орденів святого Володимира 4-го ступеня з мечами і бантом, а чимало підлеглих їм матросів -- до Георгіївських медалей. За складеною на підводному човні мапою на ретельно визначені достеменно точки ураження Варни 12 (25) серпня впали 20 бомб із доставлених гідрокрейсерами трьох М-9 та дрібнішого за них М-5. Натомість німецькі літаки двома бомбами перечепили «Поспешный», убивши шістьох та поранивши двадцятьох членів його екіпажу.

14 (27) серпня 1916 р. румунський уряд оголосив війну Австро- Угорщині. Після того «Великий князь Константин», «Великая княгиня Ксения» і «Цесаревич Георгий» з ескадреними міноносцями «Гневный» та «Пронзительный» огорнули Констанцу з моря чотирма сотнями мін, але оскільки 26 серпня (3 вересня) там подвійно підірвався «Беспокойный», то частково із грізною зброєю довелося розпрощатися. До 18 серпня (1 вересня) проти Румунії виступили Німеччина, Туреччина, Болгарія. 25 серпня (7 вересня) «Быстрый» та «Громкий» ударом по Бальчику та Каварні, де заквартирували болгарські війська, знищили 21 барку, 2 крани, сховище гасу, пристань. Тотально розбурхалась Перша світова на Чорному морі. З його південного сходу лінкорною бригадою та мінним дивізіоном саме повернулися до Севастополя недавні тимчасові «батумці» з другої бригади лінкорів («Евстафий», «Иоанн Златоуст», «Пантелеймон»). За «Ростиславом», куди 19 серпня (2 вересня) бомбою влучив німецький літак, на захід моря подалися «Зоркий», «Завидный», «Заветный», «Звонкий», «Лейтенант Шестаков», іще один ескадрений міноносець «Капитан-лейтенант Баранов» («Капитанъ-лейтенантъ Барановъ»), мінзаг «Аю-Даг» («Аю-Дагъ»), вісім тралерів, чотири катери-вартівники, чотири аероплани. Констанцьке небо чатували і льотчики, і зенітники. Навколо розгорнулась прибула з Очакова 900-особова піша дружина ополченців. Пілоти загону В. Утгофа -- власники почесної золотої зброї влаштували з Констанци нічний напад на Варну. Верховне головнокомандування уфундувало Західний район Служби зв'язку Чорного моря.

Прагнучи ізолювати варненський морський сектор, уночі на 27 серпня (9 вересня) 1916 р. «Беспокойный», «Гневный» і «Пронзительный» північніше Євксинограда прикроїли дві сотні мін, а наступного тижня три десятки долучив «Краб». 29 серпня (11 вересня) у Батовській затоці вибухнули два болгарських міноносці: «Шум- ни» потонув, «Строги» підпав під ремонт. 4 (17) вересня згинув буксир «Варна», 13 (26) -- катер-тралер № 1. Усього за рік у цьому сегменті з'явилося 1150 мін.

Південніше, біля анатолійського рогу Карабурун (Кара-Бурну), 31 серпня (13 вересня) підірвався міноносець «КШаЛуа». Хоча в очікуванні Босфором зонгулдацького транспорту «Patmоs» після тривалої перерви було створено прохід перед протокою, 1(14) вересня обізнані з радіоперехопленням про протралену ділянку «Быстрый», «Громкий», «Пылкий», «Лейтенант Шестаков» та «Капитан- лейтенант Баранов» наситили ту зону 220-мінною начинкою настільки густо, що цієї ж осені тут запропали і згаданий «вугільник», і канонерський човен «МаЫуа». Паливні потоки Оттоманської імперії дедалі звужувалися²⁹.

Із двох пароплавів, по тому відправлених із Зонгулдака, лише «Kerasun» 19 вересня (2 жовтня) 1916 р. завершив рейс у Стамбулі, а багатостраждальний «Ігті^а^», по реставрації вистежений «Нарвалом», був геть утрачений Османською імперією. Блокованих потроху визволяв шторм, од 10 (23) вересня за три доби викинувши сотні мін на пляжі.

Втрати, осінньою бурею завдані мінним полям, чорноморці з лихвою надолужували різними методами -- від давнього, за російсько-турецької війни 1877-1878 рр. вигаданого видатним ученим Степаном Макаровим із комплексним застосуванням швидкохідних пароплавів і катерів, до винайдених його спадкоємцями-гідро- логами у 20-му столітті. Рекорди встановила в'юнка універсальна самохідка Т-234, притуливши 220 мін перед Констанцею й утроє більше -- на болгарській воді.

Впевнено рекогносцирували півднем моря субмарини. Вранці 8 (21) вересня 1916 р. за їхньою розвідкою попід Вугільним районом і терміновою радіограмою звідти про виявлену безпорадність Ерег- лі направлені на підкріплення атаки «Императрица Екатерина Великая», «Дерзкий» та «Пылкий» покінчили з пароплавами, «Resan», «Еіепі». 23 вересня (6 жовтня) «Поспешный», «Пронзительный» та «Счастливый» накинулися на Самсун і Сіноп, «зачистивши» їх від шести десятків вітрильників. Сподівання Стамбула на тверде анатолійське паливо значною мірою розвіював напорскливий М. Китицин (з жовтня -- капітан 2-го рангу), оскільки, неодноразово наближаючись до Босфору, уполював два пароплави й півтора десятка шхун.

«Тюлень» особливо відзначився тим, що, викликаючи вогонь на себе, пізнього вечора 28 вересня (11 жовтня) 1916 р. у надводному стані поблизу Шилі «75-міліметрівками» спинив 6000-тон- нажний німецький транспорт «Rodosto». Хоробрі комендори субмарини, яких обминули всі випущені по ній у годину «дуелі» шість з половиною десятків снарядів, влучили прямісінько у «круппівські» гармати (87-мм і 57-мм) візаві, котрі були посилені канонірами «ММіШ». З чималою морокою пригасивши пожежу на безпорадному «германці», ним опанували виділені для цього лейтенант О. Маслов, боцман С. Іваньков, старшина Я. Дементьєв, мотористи- дизелісти Г. Кременецький та І. Романов. Відчаяки-тріумфатори за півтори доби привели до Севастополя «Rodosto» із полоненими -- капітаном судна, його старшим помічником, інженером-механіком і п ятьма матросами.

Георгіївськими хрестами та медалями було пошановано сміливців. Й коли їхній командир -- уже кавалер орденів святого Станіслава другого (з мечами) і третього класів, святої Анни третього (з бантом і мечами) та четвертого («за храбрость») ступенів, улітку прикрашений Георгіївською зброєю, -- на початку осені ще й удостоївся «Георгія» 4-го ступеня, то, на прохання героя, О. Колчак урочисто оздобив його збереженою понад півстоліття реліквією -- такою самою регалією, здобутою дідом Михайла Китицина 18531856 рр. Вочевидь, комфлоту мав сентимент: батько матері самого віце-адмірала Ілля Посохов, дворянин Херсонської губернії, мав медаль «За защиту Севастополя», а рідний батько -- Василь Колчак, помічник командира Гласистої батареї на Малаховому кургані 1855 р., -- отримав Воєнний орден за Кримську війну ³³. Знаменно, що за всю першу світову на Чорному морі рідкісні комплекти поєднання бойових нагород -- Георгіївські клинки та ордени святого Георгія здобули лише троє капітанів субмарин: окрім В. Погорець- кого та М. Китицина, ще тільки М. Паруцький -- від 1916 р. командувач «Кита».

Цікаво, що наприкінці 1916 р. начальником чорноморських загонів і засобів боротьби з підводними човнами чужинців став 35- літній капітан другого рангу Микола Черниловський-Сокол (Черни- лівський-Сокіл), доти -- старший офіцер «Кагула», новий володар Георгіївської зброї, давній -- «Георгія» 4-го ступеня (від 1904 р. як учасник бою на легендарному крейсері «Варяг»), кавалер ордену святої Анни третього та другого (з мечами) класів (1918 цей виходець із київської шляхти став контр-адміралом, керманичем українського флоту, 1919 -- начальником штабу в адмірала Василя Каніна, котрий за наказом головнокомандувача Добровольчої армії виконував обов'язки командуючого Чорноморським флотом).

Трофеї турецько-німецьких і болгарських підводників у другій половині 1916 р. на Чорному морі видавалися порівняно скромнішими, проте також вагомими. 18 (31) серпня до кола жертв иВ-45 у районі Поті потрапив італійський пароплав «Tevere», а 20 серпня (2 вересня) -- військовий транспорт «Джиоконда» («Джіоконда»), котрий розвантажувався на Трабзонському рейді. 25 жовтня (7 листопада) капітан-лейтенант Бауер на иВ-46 уполював вітрильник з кримською сіллю, вготованою Одесі, 2(15) листопада зусиллям иС-15 був замінований Сулинський рукав, але до кінця року від застосованих протикорабельних засобів згинули і цей човен, і иВ-45, і иВ-46, і иВ-16, і Ш-7.

З Одеси та Миколаєва спорадично розв'язувалися виниклі проблеми похапцем спорядженої й невдовзі розбитої Добруджинської румунської армії, переданої під опіку командувача російським корпусом генерала від інфантерії Андрія Зайончковського та восени трансформованої в Дунайську армію генерала від кавалерії Володимира Сахарова. 7 (20) вересня 1916 р. Транспортна флотилія доставила до Констанци -- нової бази очолюваного П. Паттоном-Фанто- ном-де-Веррайоном загону оборони північно-західної частини Чорного моря, -- два полки, 26 вересня (9 жовтня) -- бригаду.

Від 14(27) вересня «Російський імператорський флот при румунському верховному командуванні» повноважно репрезентував О. Зарин (за місяць він очолить загін канчовнів, полишене ним міждержавне контактне представництво ляже на плечі його помічника -- капітана другого рангу Василя Яковлєва). У листопаді штаб-офіцером «для зв'язку флоту при командувачеві румунськими плавальними засобами» став каперанг Емануїл Молас.

В листопаді-грудні на Подунав'я передислокувалися дві дивізії, а третьою, коли склався Румунський фронт, пересунулась Окрема Балтійська морська дивізія, чий начальник, підлеглий безпосередньо О. Колчакові контр-адмірал «почту Його імператорської величності» одеський уродженець Семен (Симеон) Фабрицький, назирав і румунський флот, і оборону дельти Дунаю, де спецзагоном та зведеним дивізіоном есмінців у січні 1917 р. орудував капітан другого рангу Віктор Лебедєв -- Георгіївський кавалер із 1915 р., під рукою котрого перебували «Живой» та «Гневный».

Від початку осені 1916 р. важливу роль у повітряному захисті Констанци відіграв 4-й винищувальний загін. Серед його лідерів був колишній шеф-пілот Качинської школи авіації прапорщик інженерних військ Михайло Єфимов -- безстрашний чемпіон Росії з мотогонок, перший літун Одеси. Разом із колегами він раз по раз відвертав спроби бомбардування румунського міста й порту, вступав у бій з ворожими льотчиками, відганяв їхні повітряні апарати.

Спантеличена німецько-турецько-болгаро-австро-угорською навалою на Румунію Ставка Миколи II вчасно не перейнялася долею величезних констанцьких паливно-мастильних скарбів, бензину, гасу, мазуту, тож Четверний альянс неабияк розжився ними, 9-10 (22-23) жовтня 1916 р. захопивши нафтові резервуари. Виправляли похибку російсько-румунського головнокомандування моряки: невдовзі крейсер «Память Меркурия» корабельною артилерією спалив 15 із 37 залишених у Констанці цистерн, іще й обстріляв південнішу Мангалію. Слід додати, що прибувши у Севастополі на борт крейсера, його командира -- О. Гадда «з блискучим виконанням бойового завдання» привітали і М.Каськов, і О. Колчак, який одразу ж наказав представити гідних членів екіпажу «до вищих бойових нагород».

«Протягом минулого відрізка часу в Чорному морі, як і в Балтійському, не було вирішального зіткнення сил -- отим не можна вважати ні перестрілку бригади наших лінійних суден із «Ґебеном» 5-го листопада 1914 р. біля рогу Сарич, ні зустріч біля Босфору 27-го квітня 1915 р., коли «Ґебен», скориставшись перевагою ходу, після нетривалої перестрілки ухилився від подальшого бою. Пріч цих нетривалих нерішучих зіткнень головних сил, бойова діяльність нашого флоту звелася до допоміжних операцій -- недопущення підвозу підкріплень і військових матеріалів на Кавказький фронт, підтримка наших сухопутних військ приморського фронту, обстріл і блокада приморських укріплень Босфору й Анатолійського узбережжя; наші славетні льотчики з'явились і побіля завітних стін Цар- града, того талісмана, котрий єдиний тільки зможе винагородити Росію за тяжкі жертви, принесені нею в оцю війну», -- резюмовано на шпальтах жовтневого числа часопису «Морской сборник» 1916 р. У сумному реєстрі жертв особового складу чорноморців двох попередніх літ наводилися 22 прізвища «офіцерів і священика». Крім того, пішли з життя зо три сотні «нижніх чинів», навесні 1915 р. від крововиливу в мозок помер тільки-но нагороджений Георгіївською зброєю контр-адмірал В. Галанин й уночі на 15(28) січня 1916 р в Алупці тихо пішов у небуття І. Воронцов-Дашков -- хоч не моряк, а генерал від кавалерії, проте людина добре знайома чорноморцям, екс-намісник царя на Кавказі.

Жалобний список раптом примножився некрополем Севастополя. П'ятничного ранку 7 (20) жовтня 1916 р. у Північній бухті дредноут «Императрица Мария» (командир-каперанг Іван Кузнецов) загорівся й затонув по фатальних вибухах і викиду сліпучого полум'я на сотні метрів. Загинули інженер-механік мічман Георгій Ігнатьєв, який, продершись до задимленого трюму, затопив льох 305-міліметрової артилерії, аби її припаси не загорілися (необхідно сказати, у кожному з півтонних снарядів було по півтораста кілограмів порохів), два кондуктори і понад сто двадцять матросів, багато травмувалося й опіклося. Приблизно половина із 350 вміщених тоді до Морського госпіталю людей померла протягом наступних трьох тижнів.

Три логічно висунуті на обговорення ретроспективи аналізувала слідча комісія під головуванням адмірала Миколи Яковлєва: 1) порохове самозагорання; 2) недбалість з огнем і порохом; 3) зловмисність. Найавторитетніший член комісії академік Олексій Крилов поступово схилився до третьої гіпотези, зваживши на факти, що через зраду та «з причин, які зосталися невідомими», в європейських гаванях спахнули також англійські, французькі й італійські кораблі «Glatton», «Natal», «Vanguard», «Iena» ,»Liberte», «Benedetto Brin», «Leonardo da Vind»(Італія приєдналася до Антанти, 1915 р. виступивши проти Австро-Угорщини, але війну Німеччині оголосила лишень улітку 1916 р.).

«Я приписував це тим зовсім не передбаченим процесам у масах нових порохів, які заготовлялися під час війни, -- заяложено тлумачив трагедію Колчак. -- За мирної доби ці порохи продукувалися не в таких кількостях, тому була ретельнішою обробка їх на заводах. Під час війни, під час посиленої праці на заводах, коли вироблялися величезні кількості цих порохів, не було достатнього технічного контролю, й у цих порохах виникали процеси саморозкладу, котрі могли викликати вибух. Іншою причиною могла стати якась необережність, котрої, одначе, не уявляю. В усякому разі, жодних даних, що це був лихий умисел, не існувало»⁴⁴. Зайве казати про суб'єктивність наведеного теоретизування, бо їхній автор теж міг підозрюватися як винний (за припущенням про нехлюйство чи серйозніший кримінал у його «парафії»). На те, що вибух, схоже, стався через недбалість у поводженні зі снарядами, пізніше вказав старший офіцер лінкора капітан другого рангу Анатолій Городись- кий, котрий саме перед катастрофою отримав призначення командувати есмінцем «Фидониси».

Морський міністр старанно прискіпувався, та з незмінною лояльністю до своєї креатури: «Причину вибуху знайти важко, проте особиста моя думка схиляється до того, що це було зловмисним вибухом за допомогою пекельної машини і що це справа рук наших ворогів. Успіхові їхнього пекельного злочину сприяв безлад на кораблі, за яким ключі від погребів існували у двох екземплярах: один висів у шафі при вартовому, а другий мав на руках господар погребів, що не лише незаконно, а й злочинно. Крім того, з'ясувалося, що на прохання артилерійського офіцера корабля та з відома першого його командира [...] завод у Миколаєві знищив кришку люка, який вів до порохового погребу. За таких обставин, не мудра річ, що хтось із підкуплених осіб, перевдягнений матросом, а, може, й у блузу робітника, потрапив на корабель і підклав пекельну машину. Іншої причини вибуху я не бачу, а слідство з'ясувати не може, й усі повинні йти під суд. Та оскільки під суд має йти й командувач флоту, то я просив Государя відкласти це до закінчення війни, а нині усунути від командування судном командира корабля та не давати призначень офіцерам, причетним до виявлених безпорядків на кораблі». Гнучкий генерал-ад'ютант Григорович намагався розрадити главу чорноморців: «Ні в кого не було й гадки вважати Вас відповідальним за цю катастрофу... Вас високо цінує флот, Вас любить Государ і Вас знає вся Росія...». Поширилася сподіванка: «Дослідження становища корабля, який лежить не на глибокому місці севастопольського рейду, дає цілковиту надію, що корабель удасться за кілька місяців підняти й заходитися лагодити одержані ним ушкодження».

У штабній ієрархії сталася заміна М. Каськова, переведеного в «начальники висадки в Чорному морі», на 41-річного контр-адмірала «почту Його Імператорської Величності» С. Погуляєва, з лютого місяця -- начальника 1-ої бригади лінкорів. Дещицею компенсації чорноморцям за моральні та матеріальні збитки стала загибель 17 (30) жовтня 1916 р. «Gajret-і-Vatanije» -- палія, який першим покуражився за два роки до того в Одесі, викликавши бійню на її водах: він, не знайшовши безпечного проходу під Варною, розбився об скелю.

27 жовтня (9 листопада) «Крымский вестник» («Крьімскій віст- никъ») обік звістки Морського генерального штабу про трагедію «Марійки» опублікував депешу тижневої давнини, ілюструючи жвавість севастопольських кораблів: у гирлі річки Терме (між Уньє та Самсуном) вони заволоділи 22-ма вітрильниками з хлібом. Під ріг Чалди-Бурну зчинили набіг есмінці «Капитан Сакен» і «Лейтенант Зацаренный», міноносець»Строгий» та транспорт «Святогор» («Святогоръ»), 19 листопада (2 грудня) висадивши 40 дружинників і 150 озброєних добровольців із аборигенів-вірмен. «Вітрильники побоюються ходити на схід од Терме», -- розповів допитаний десантниками бранець. Газетний номер 28 жовтня (10 листопада) 1916 р. дотично розвинув тему реляцією, що загін моряків визволив з гаремів міста Терме «вірменок, які мучилися там од початку війни».

Святковою подією тієї осені в Севастополі стало відкриття середнього навчального закладу з підготовки офіцерських кадрів -- «Морського кадетського Його імператорської високості спадкоємця цесаревича корпусу», в якому за почесного шефства Олексія -- сина Миколи II першим директором з початку 1916 р. був капітан 1-го рангу, а від 30 червня (13 липня) контр-адмірал Сергій Ворожейкін (через два роки -- начальник «гетьманського» штабу головного командира портів Північно-Західної частини Чорного моря, співпрацював з негласним одеським центром білого руху)⁵⁰. До військового відомства влилася й Качинська авіашкола, створена шістьма літами раніше заходами Відділу повітряного флоту при Особливому комітеті з посилення морського флоту на добровільні пожертви.

У листопаді 1916 р. Центральні держави Четверного союзу офіційно оповістили світ про свою пропозицію Антанті завершити війну миром, на що дістали категорічну відмову. Микола II видав наказ армії та флоту, заявивши: «Досягнення Росією створених війною завдань, оволодіння Царградом і протоками, так само як і створення вільної Польщі з усіх трьох її нині розрізнених областей, ще не забезпечено».

Олександр Колчак послабив дискримінацію матросів на березі, дозволивши відвідувати кіно та театри, ходити й палити центральними вулицями Севастополя. На цьому тлі досить характерним розпорядженням від 23 грудня 1916 р. за старим стилем контр- адмірал Михайло Вєсьолкін зле регламентував поведінку: «Забороняю нижнім чинам залишатись у головних уборах під час відвідин торговельних закладів, де торгівці торгують з непокритою головою».

Для роздмухання ультрапатріотичного психозу царський уряд кон'юнктурно легалізував заповітний пакт про Стамбул, Босфор, Дарданелли: його суть розсекретив голова Ради міністрів Олександр Трепов на засіданні Державної думи 19 листопада (2 грудня) 1916 р. Акордно форсувалася побудова миколаївцями півсотні 55-метрових десантних барж (із двигунами конструкції шведської фірми «Боліндер»), кожна з яких могла вмістити батальйон піхоти чи дві польові артбатареї з усім реманентом. Передбачалось і спорудження 30 місткіших 75-метрових «ельпидифорів».

Зі складу Севастопольської й Очаківської фортець Русин у жовтні виділив мобільну Чорноморську легку батарею, по тому в Очакові та кримських місцевостях почалося формування спеціальної морської (пішої) дивізії, тимчасово ввіреної капітанові першого рангу Дмитрові Заботкину. До неї мали залучатися найкращі фронтовики, а в поході «проти Константинополя» -- підключитися Балтійська Морська дивізія та Гвардійський екіпаж, який, влітку 1915 р. передислокувавшись до Севастополя, восени розгорнув 6 рот, кулеметну та підривну команди з власною службою зв'язку, після чого в Одесі його новим батальйонним командиром став капітан другого рангу флігель-ад'ютант Микола Саблин -- кавалер низки російських та іноземних орденів. У грудні того року гвардійці через Миколаїв подалися до Волині на передову й лише восени 1916 р. з черговим орударем капітаном другого рангу Сергієм Мясоєдовим- Івановим (колишнім старшим офіцером балтійського есмінця «Украйна» й імператорських яхт) знову повернулися до Одеси.

Наприкінці 1916 р., коли в оперативній частині чорноморського штабу уфундувався військово-сухопутний відділ, «Катюшині» дванадцятидюймівки мали налічувати 240 шрапнельних снарядів і ледь не вдвоє більше хімічних: у кожному з дюжини їхніх 400- штучних боєкомплектів -- відповідно по 20 та по 37. Для решти флотських гармат у Севастополі було випродуковано чотири тисячі 120-міліметрових і три тисячі шестидюймових отруйних монстрів, у Петрограді для чорноморських есмінців -- іще чотири тисячі. В сучасній російській літературі обстоювано думку, що «вони призначалися винятково для стрільби по берегу». З огляду на варварське застосування на тій війні токсичних речовин («гази» вигубили щонайменше мільйон душ) ніяк не позбавленою сенсу є нещодавно висунута гіпотеза про намислене: «Російські кораблі повинні були буквально закидати укріплення Босфору «задушливими» снарядами. Замовклі батареї захоплювалися б десантом. А по наближенні польових частин турків кораблям належало відкрити вогонь шрапнеллю».

З настанням зими 1916/17 рр. вимальовувалася райдужна візія «російського Середземноморського флоту». Звучали у патетичній тональності коментарі: «... Ні для кого те місце в урядовій декларації, в якому йдеться про досягнутий договір про майбутні долі Константинополя та проток, не звучить так привабливо, так вели- кообнадійливо, як для нашого Чорноморського флоту. І нині у повсякденних трудах і небезпеках воєнної доби незмінно підтримуватиме чорноморців думка про вільний вихід на простір Середземного моря та про наш Константинополь -- традиційна мрія моряків нашого південного флоту й усього російського народу разом із історичною мрією про хрест на Св. Софії й переказом про щит Олегів на вратах Царграда. І ще ніколи в історії, навіть тієї пам'ятної доби, коли російські полки стояли під стінами Константинополя, ця мрія не була настільки близькою до втілення, як нині».

Ситуація на морі стабілізувалася ледь не до банальності. Втім 30 листопада (13 грудня) 1916 р. небуденним виглядало побиття Бальчика крейсером «Память Меркурия» (він та «Кагул» капітально удосконалились озброєнням). Того ж дня на схід од Босфору старший лейтенант Михайло Паруцький своїм потужним «Китом» протаранив пароплав «NevseЫr», але субмарина носом застрягла в то- нучому облавкові й, аби визволити її з дивовижної пастки, подвиг здійснив старший офіцер підводного човна лейтенант Борис Ор- лин: під ворожим вогнем оглянув зціплення й доповів командиру про необхідні для порятунку заходи. Такий героїзм дістав пошанування Георгіївською зброєю.

8 (21) грудня «Память Меркурия» і «Пронзительный» потопили дві османські канонерки біля босфорського «Чорного рогу» (Кара-Бурну, Кара-Бурун, Карабурун Румелійський). Протока закорковувалася: до 4-5 (17-18) грудня «Дерзкий», «Живой» та «Жаркий» під прикриттям лінкорної бригади доп'яли сюди 72 міни, через місяць Т-234 і самохідка № 239, приведені загородниками «Великая княгиня Ксения» й «Великий князь Константин», -- 460 мін.

14(27) грудня розпочалася переправа частин Румунського фронту поблизу міста Тульча. Заатакував болгарські позиції гвардійський Окремий батальйон. 29 грудня 1916 р. (11 січня 1917 р.) відзначився старший лейтенант Микола Ратьков, доти нагороджений орденами святої Анни третього ступеня з мечами і святого Станіслава третього класу з мечами та бантом. Він прорвався Дунаєм на відродженому канчовні «Донец», за що йому та корабельному артилеристові Сергію Новицькому було вручено Георгіївську зброю. Також із користю для російської армії діяли на річковій воді «Кубанец» і «Терец».

На початку 1917 р. до придунайського угруповання (зі штабом в Одесі, береговою артилерією та двома авіазагонами) входили «Синоп», «Дунай», посильне судно «Салгир» («Салгиръ»), два дивізіони тралерів, четвірка охоронних і двійка лоцманських катерів. У загоні оборони дунайських гирл, окрім артбатарей і літаків, активно діяли есмінці й тралери, на сході моря зосереджувалися шість ескадрених міноносців, тральний дивізіон, квартет посильних суден, моторно-вітрильні шхуни, чотирнадцять гідролітаків. Захист дунайського пониззя та Зміїного увірявся насамперед Експедиції особливого призначення (надалі -- окремому загону), пильнування від Кілійського гирла до Одеси -- обороні північно-західної частини моря, убезпечення Дніпровського лиману покладалося на коменданта Очаківського укріплення, у Кримському регіоні -- на начальника охорони севастопольських рейдів, навкруг Керч- Єнікальської протоки -- на командира Керченського порту, далі -- на начальника загону суден і портів східної частини моря.

Окрім Севастопольської, Очаківської та Михайлівської фортець, для контролю над берегами пушкарі дислокувалися в Одеському районі, на Жебріянській косі, островах Зміїний, Тендра й Джарилгач, у Хорлах, Ак-Мечеті, Караджі, Євпаторії, Ялті, Судаку, Двохякірній бухті, Феодосії, Хаулі, Керчі, Новоросійську, Туапсе, Хості, Сочі, Гаграх, Гудауті, Новому Афоні, Сухумі, Поті, Різе (загалом того року -- 46 батарей). Пости повітряного нагляду, оповіщення й зв'язку були між озером Сасик і Григорівкою, гідроаеродроми -- від Жебріян до Батума. Виникло й метеорологічне відділення при штабі командувача флоту.

Хоча «Jawuz Sultan Selim» і «Midilli» подалися на ремонт, чорноморці примудрились у лютому зазнати прикрощів: метушливий «Быстрый», направлений до Батума по паливо, наразився на «Святогор». Останній, зайнявшись від зіткнення, затонув, а есмінець упорався з носовими пошкодженнями. Впродовж завершеної кампанії чорноморці втратили лінкор, 2 есмінці, тралер, 2 плавшпиталі, 12 пароплавів, баржу й 22 вітрильники, їхні суперники -- 4 підводних човни, есмінець, 2 міноносці, 3 канчовни, 22 пароплави, 4 моторки і понад вісім сотень вітрильних суден⁵⁵.

Від Нового року до 19 лютого (4 березня) 1917 р. Чорноморського флоту стосувалися вісім стислих зведень, поширених Штабом Верховного головнокомандувача: «3-го січня. [...] Нашим підводним човном обік Босфору потоплено 2 ворожі пароплави»; «9- го січня... Наш підводний човен утопив обік Босфору один ворожий пароплав і дев'ять шхун»; «12-го січня... Нашим підводним човном потоплено обік Босфору 4 шхуни, а 3 шхуни були ним змушені викинутися на берег, де їх розбив шторм»; «19-го січня. [...] Нашими суднами біля берегів Анатолії захоплено й приведено 5 шхун, з них три моторні»; «21-го січня. [...] Нашими суднами біля берегів Анатолії потоплено 18 вітрильних шхун»; «29-го січня. [...] Нашими суднами біля берегів Анатолії потоплено 3 шхуни, завантажені зерном»; «4-о лютого. [...] Нашими суднами біля берегів Анатолії знищено 16 вітрильних шхун»; «7-го лютого. [...] Нашим підводним човном обік Босфору потоплено 1 невеликий пароплав і 8 вітрильних шхун».

Подробиці «з авторитетних джерел» істотно доповнювали скупу поточну хроніку:

«30-го грудня. [...] Наш чорноморський флот 24-го грудня здійснив дуже вдалий набіг на Анатолійські береги. За час набігу було потоплено 40 турецьких вітрильних суден. Всі ці судна з вантажем різноманітних харчів, тютюну та горіхів до Константинополя із Самсуна і Сінопа... З потоплених суден узято й доставлено в Севастополь 63 особи полонених. До речі, нашими суднами в морі підібрано одну вірменську родину, збіглу човном із Теревелі, маючи на меті цим шляхом дістатися Росії»; «3-го січня. [...] У турецьких водах суднами Чорноморського флоту знищено великий караван вітрильників, які намагалися провезти до Царграда провіантські вантажі. Команди знято й узято в полон», «8-го січня. -- Додатково повідомляють, що потоплені нами турецькі пароплави йшли до Зонгулдака для прийняття вугілля, в якому Константинополь має гостру потребу... Притиснуті до берега, пароплави викинулися на відмілину. Команди на шлюпках утекли на анатолійський берег. Обидва пароплави стрімко були знищені вогнем нашої суднової артилерії»; «16-го січня. -- Офіційно сповіщено про потоплення 7 турецьких шхун. Ці судна, бажаючи прорвати блокаду біля анато- лійських берегів, простували неподалік Босфору з великим інтервалом і, коли їх було виявлено, попрямували до берега, де були розбиті; частину з них здибано в морі й, по знятті та взятті команд у полон, знищено артилерійським огнем. Полонені переказують, що вони прагнули ввести в оману пильність російських суден, аби допровадити до Царграда військовий вантаж і провіант, у котрому він має особливу потребу, особливо у вугіллі, борошні та зерні»; «Протягом першої половини січня судна Чорноморського флоту вельми успішно оперували в турецьких водах, утопивши вісім пароплавів, понад сто вітрильників і декілька моторних шхун. Як знищені, так і захоплені судна ворога мали великий військовий вантаж для Константинополя».

У лютому 1917 р. володарями почесної Георгіївської зброї стали пілоти Сергій Яригин, Вікторин Качинський, Василь Закаржевський (Закржевський), доти вже особливо винагороджені: вся трійка -- орденами святого Станіслава третього ступеня, двоє останніх -- ще відзнаками цього ордену другого класу та святої Анни третього ступеня з мечами і бантом, окрім цього, Закаржевський і Яригин мали по «Анні» четвертого класу з написом «За храбрость», Качинський був із орденом святого Володимира четвертого ступеня з мечами та бантом.

Тієї зими Георгіївськими клинками стимульовано й О. Гадда, й О. Немитця, й переведеного начальникувати 6-м дивізіоном мінної бригади К. Шуберта, й їхніх соратників -- офіцерів Олександра Анушкина, Валентина Бубнова, Георгія Веселага, Георгія Гильдеб- рандта, Миколу Гутана, Олександра Гезехуса, Миколу Каллістова, Олександра Кисловського, Гліба Никитенка, Володимира Ніколі, Михайла Ноїнського (Ноінського), Василя Орлова, В'ячеслава Ро- мановського, Миколу Салова, Федора Старка, Костянтина Татарського, Василя Терентьєва, Петра Яришкіна, Сергія Милашевича й ряду інших, зокрема, підводників Германа Краузе, Михайла Крафта, Костянтина Любі, Олексія Максимова, Олександра Маслова, Нестора Монастирьова.

25 лютого (10 березня) 1917 р. О. Колчак відбув до Трабзона (Трапезунда), за три доби зустрів у Батумі великого князя Миколу Миколайовича, а по тому одержав од помічника начальника Моргенштабу графа Олексія Капніста шифрограму такого змісту: «В Петрограді сталися великі безпорядки, місто в руках заколотників, гарнізон перейшов на їхній бік». Увечері 28 лютого (13 березня) комфлоту вирушив назад до Севастополя, де наступного дня прочитав повідомлення голови Державної Думи Михайла Родзянка про революційні зсуви, насамперед -- про створення Тимчасового комітету Держдуми.

«Позавчора вранці я вийшов із Севастополя до Трапезунда... Стали на якір на відкритому рейді. Потім спустили вельбот і я зі своїми супутниками подався на берег. Сприйняття стихійного багна й хаосу -- коли це можна назвати враженням -- впливає на мене як свідка тих обставин у вельми значному ступені проявів. Сотні неймовірних на вигляд тварин, іменованих кіньми, орда полонених аскерів, поза якогось образу та подоби Божої, працюючих у невилазній багнюці й приголомшливій атмосфері, -- ось умови постачання фортечних корпусів Кавказької армії. Сьогодні зранку гидка погода, що нагадує петроградський вересень -- дощ, імла, холод і мерзота. Подалися зустрічати великого князя Миколу Миколайовича, прибулого до Батума для побачення зі мною та обговорення тисячі та одного питання. Після сніданку в поїзді -- огляд порту й споруд, і під час відпочинку -- годинна поїздка за місто до маєтку генерала Баратова. За обідом у великого князя ми читали подробиці про здобуття англійцями Багдада та генералом Баратовим Керманшаха, а разом із цим одержано звістку неймовірну з Петрограда. Після обіду я повернувся на «Пронзительный» і майже до 11-ти обговорював справи й потім вийшов до Севастополя», -- так 28 лютого (13 березня) 1917 р. дуже стислими, але досить емоційними рядками віце-адмірал Олександр Колчак хронологічно змалював власні неординарні відвідини Трабзона (Трапезунда) і Батумі (Батума), екстремально вчинені на стрімких есмінцях «Пронзительный» та «Поспешный».

Своєрідний поштовх змістовного тлумачення вищенаведених приватних фраз О. Колчак деталізував згодом, коли на допиті надзвичайною слідчою комісією в Іркутську 1920 р. пояснив, що прибув до південного сходу Чорного моря на запрошення двоюрідного дядька Миколи II генерала від кавалерії Миколи Миколайовича -- головнокомандувача Кавказької армії, обернутої фронтом по Анатолії. Малося на меті подолати актуалізовані проблеми переобладнання портів, захоплених в Османської імперії (зокрема -- у міському центрі трабзонської провінції, де створився основний вузол запілля окупаційних царських підрозділів, накопичених для бойовищ у Малій Азії), а також ретельне вивчення дотичних сфер, пов'язаних із нагальністю якнайпильнішого нагляду за комунікаціями тамтешнього басейну.

Символічний рокований збіг: о цій знаменній порі, вже нібито на порозі успішного втілення інспірації ледь не глобальних загарбницьких проектів, російську корону зненацька вразив уготований їй епохальний струс. Саме в тодішній подорожі з закодованої депеші, надісланої Морським генеральним штабом, Колчак дізнався, що в Петрограді спахнула феноменальна веремія (та, в якій цареві судилося зректися престолу). 11(24) березня комфлоту зафіксував зміну ситуації: «Я прийшов 1-го березня ввечері з Батума й отримав телеграму від Родзянка, де повідомлялося про падіння старого уряду, а через день упала сама династія. За виникнення подій я поставив першим завданням зберегти в цілості збройну силу, фортеці та порти, тим паче, що дістав засади зупинити появу ворога після 8 місяців перебування його у Босфорі. Для цього треба було насамперед утримати командування, можливість керувати людьми та дисципліну. Наскільки добре я виконав оце -- рядити не мені, але досі Чорноморський флот був керованим мною рішуче, як завжди. Заняття, підготовка й оперативні роботи нічим не були порушені, й звичний режим не переривався ні на жодну годину. Мені говорили, що офіцери, команди, робітники та населення міста довіряють мені безперечно й оця довіра визначила повне збереження влади моєї як командувача, спокій і відсутність якихось ексцесів. Не беруся визначити, наскільки це справедливо, хоча окремі факти говорять, що флот і робітники мені вірять. Мені дуже допоміг у зорієнтуванні генерал Алексеєв, котрий тримав мене в курсі подій і тим надав можливість правильно поцінувати їх, оволодіти розпочатим рухом, здатним перейти у безглузду дику вихватку, й підкорити його своїй волі. Мені вдалося насамперед згуртувати навколо себе всіх сильних і рішучих людей, а надалі вже було легше».

Наголошуючи, наскільки пам'ятними залишилися в його свідомості унікальні революційні часи 1917 р. з такими стрижневими фігурами як голова Державної думи Михайло Родзянко та начальник штабу Верховного головнокомандувача (главковерха) генерал від інфантерії Михайло Алексеєв, репресований адмірал незадовго перед мученицькою загибеллю характерно уточнив розгорнуте ним висвітлення зачепленої теми спеціальним додатком кількох важливих речень: «Повертаючись до розповіді про переворот, мушу сказати, що перші відомості про переворот, який трапився в Петрограді, я дістав, перебуваючи в Батумі з двома мінними суднами, куди прийшов на виклик головнокомандуючого Кавказьким фронтом Миколи Миколайовича для розв'язання питань про постачання тамтешньої армії морем і, зокрема, про влаштування трапезундського порту, котре ми мали взяти на себе, влаштування молів тощо. З цією метою я прибув наприкінці лютого до Батума, пройшовши під Анатолійським узбережжям і Трапезундом».