Повоєнний Донбас: ціна відновлення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Повоєнний Донбас: ціна відновлення

донбаський промисловість баркова

В повоєнну епоху етнокультурні та соціогуманітарні проблеми постали з нечуваною гостротою. “Гітлерівці знищили, закатували тут 468 тис. і вивезли до Німеччини 350 тис. громадян. Усі 882 шахти Донбасу, серед яких 324 основних і 31 шахта-новобудова, були зруйновані і затоплені. З 1 341 промислового підприємства Сталінської області частково вціліли 61. Вони випускали 0,6% від довоєнної продукції. Були виведені з ладу всі великі електростанції (Штерівська, Зуївська, Шахтинська, Курахівська, Кам'янська та інші), а також переважна частина районних підстанцій. Окупанти знищили складну систему водопостачання, підірвали земляні греблі. Майже повністю були зруйновані всі заводи вугільного машинобудування та трубо-ремонтні, підсобні підприємства з виробництва будівельних матеріалів, вся мережа зв'язку і багато кілометрів залізниці басейну. Купи металу і цегли залишилися від металургійних, машинобудівних, хімічних, коксохімічних та інших заводів. Відступаючи, нацисти безжально перетворювали на руїни міста і села, школи, лікарні, приміщення культурних і громадських організацій. Загальна сума збитків, завданих Донбасу, становила майже 50 млрд. руб. (за цінами 1926-1927 рр.)”.

Повоєнне відновлення Донбасу далося великою ціною і було доволі суперечливим. Варто погодитися з думкою А. Михненка, що “з одного боку, він [процес відбудови -- Авт.] спирався на значне соціально-психологічне піднесення та трудовий ентузіазм народу, який відчував себе переможцем, з іншого -- здійснювався адміністративно-командними методами та мав забезпечити, насамперед, власні потреби тоталітарного режиму”. В контексті завдань, поставлених радянським урядом щодо відбудови промисловості Донбасу, якісно нового звучання набула проблема забезпечення Донбасу робочими руками. На час відходу нацистських військ населення регіону складало 46,4% від довоєнного. На 1 січня 1944 р. населення Сталінської та Ворошиловград- ської областей дорівнювало 1 699 й 1 261 тис. відповідно. Найбільшими були втрати міських населених пунктів: на 1 січня 1944 р. чисельність городян сягала 47,3% від показників перепису 1939 р., сільських мешканців -- 81,8%. Втім, навіть в умовах повоєнного занепаду регіон залишався підкреслено урбанізованим: в абсолютних числах сільські мешканці складали 556,8 тис. осіб проти 1 144,6 тис. городян. Попри те, що міське населення майже вдвічі перевищувало сільське, воно не спроможне було забезпечити робочими руками всі стратегічні промислові підприємства. Тим часом з їх пришвидшеним відродженням влада пов'язувала перспективи переможного завершення Другої світової війни. Після перемоги над нацизмом актуалізувалася мета набуття пріоритету в промислово-технічному змаганні радянської та Західної систем.

Саме це питання політичного порядку денного задавало тон внутрішній політиці радянської влади, демографічній зокрема. Маючи в своїх руках практично необмежену владу, яка була колосальним мобілізаційним ресурсом, господар Кремля зробив ставку на організовані міграції. Вони стали основним джерелом поповнення робочої сили для відбудови промислового комплексу Донбасу, створення стабільного робітничого класу, і врешті перетворилися на важливий чинник залюднення регіону, зазначає Н. Шипік. Додамо лише, що це відіграло фатальну роль в історії Донбасу, спричинивши викривлення, деформацію процесів природного відтворення соціуму в усіх його складових: соціально-економічній, суспільно-політичній та етнокультурній.

Особливістю тогочасної статистики механічного руху населення було те, що реєструвалися лише мігранти до міських поселень і повністю паспортизованих районів. Отож, відомості радянської статистики не можна визнати за вичерпні, проте вони дають опукле уявлення про основні напрями тогочасних демографічних процесів. Згідно зі статистичними даними з 1943 до 1955 р. чисельність мешканців Донбасу зросла до 5 939 тис. осіб (+3 456 тис.). Найбільш потужно людність зростала в повоєнне десятиріччя: населення Сталінської області за рахунок міграцій зросло на 1,1 млн. осіб, Ворошиловградської -- на 0,7 млн. осіб, що складало 2/3 загального демографічного приросту Донбасу. Відбулося це передовсім за рахунок зовнішньої міграції в міста, село натомість так і не відновило свою довоєнну людність. За підрахунками Н. Шипік темпи щорічного приросту населення в регіоні впродовж 1944-1946 рр. сягали від 10 до 25%, надалі вони стабілізувалися на 5% відмітці.

Вирішальним механізмом державної демографічної політики, задіяним відразу після визволення краю від окупації, була трудова мобілізація. Вже 26 жовтня 1943 р. було прийнято постанову ДКО “Про першочергові заходи з відбудови вугільної промисловості Донбасу”, що зобов'язувала РНК УРСР, ЦК КП(б)У та інші установи мобілізувати для робіт з відбудови шахт 125 тис. осіб з-поміж працездатного сільського населення. Протягом жовтня-листопада 1943 р. на визволених територіях України вже мало бути мобілізовано 50 тис. призовників старшого віку для відбудови донбаських шахт. Після вичерпання місцевого ресурсу з початку 1944 р. джерелом виконання мобілізаційних рознарядок стали інші регіони. Документи засвідчують їх широку географію, проте основним постачальником трудових ресурсів стали українські області. Поруч з трудовими мобілізаціями, використовували й такі способи, як відрядження колгоспників на відбудову за договорами між колгоспами та підприємствами; договорами шефства українських областей над вугільними шахтами. Втім на тлі трудових мобілізацій їх обсяги виглядали набагато скромніше. За умовами і формою реалізації вони більше нагадували трудову повинність. У звітах таку робочу силу дуже часто додавали до трудмобілізованих.

Мобілізації проходили вкрай важко, що підтверджується відомостями про хронічне недовиконання плану. Чимало людей шукали засобів ухилення, оскільки умови праці та життя трудмобілізованих були вкрай важкими: нерідко вони по кілька днів не підіймалися на поверхню, розміновуючи та відкачуючи воду з затоплених шахт. Відвертим неприйняттям мобілізацій супроводжувалася реакція населення Західної України. При загрозі зриву виконання державних завдань відповідальні особи нерідко організовували облави, підключаючи органи НКВС.

Дієвим інструментом виконання рознарядок стала тотальна брехня, що їх супроводжувала. Намагаючись обманом залучити в Донбас якомога більше людей, влада доклала багато зусиль аби створити розгалужену мережу сексотів та дезінформаторів, що працювали на поставлену мету. Замітки просите й заможне життя в Донбасі регулярно друкувала радянська преса. Ось витяг з однієї з них: “... Про Донбас мені доводилося чути, як про щось страшне. Ці брехливі чутки розповсюджували гітлерівські наймити -- бандерівці. “Підеш -- не вернешся', -- говорили нам вороги наші -- укр.-нім. націоналісти. За 5 місяців роботи на відбудові Донбасу мені довелося працювати на будівництві гаражу тресту “Артем- вугіллЯ', на шахті “Кочегарка!'. Був чорноробом, став теслярем. ... Кожному з нас видано ліжко, матрац, подушку, ковдру і простирадло. Тут же при гуртожитку працює пральня. В кімнаті завжди тепло, затишно. Приїхали ми сюди легко одягнені. Тут я одержав білизну і теплий одяг. При великих гуртожитках є червоні куточки. По роботі ми тут відпочиваємо. Читаємо газети, граємо в шахи, доміно....”.

Особливо настійливо влада намагалася заманити в такий спосіб на відбудову донбаської промисловості найширше коло колишніх радянських громадян, розкиданих часами воєнного лихоліття по країнах Європи. Написанням і відправкою листів репатрійованих до родичів і знайомих із закликами їхати на Донбас опікувалася спеціальна структура. Натомість кореспонденція іншого змісту вилучалася і до адресатів не доходила. Лише зі Сталінської області впродовж 1949 -- першого кварталу 1950 р. централізовано було зібрано і відправлено близько 1 250 листів, що розлетілися країнами Західної Європи. Зміст листів, що писалися наче під копірку, регламентувався спеціальною інструкцією Сталінського облвиконкому. Працівники відділу репатріації відряджалися до районів, аби провести “відповідну роботу” із контингентом репатрійованих.

Попри їхні старання масового характеру написання глорифіка- ційних листів не набуло: величезна частка “щасливців” навіть попри умовляння та погрози не хотіла виступати причиною майбутніх страждань своїх родичів. -- Занадто вже добре вони були обізнані з тим, чим насправді є радянський “рай”. -- Яким же було їхнє життя? Відповідь на це містять витяги з вилучених листів та типових скарг, що надходили до редакцій радянських газет та партійно-радянських органів, але так і не набули вирішення.

9.ІХ.1947 р. “... 1. Робочий день не нормований. 2. Відповідальність: за вентиляцію шахт за П.Т.Е., за Т.Б. несу цілодобово. 3. День відпочинку передбачений графіком не надають і за роботу в ці дні не платять. 4. На роботу і з роботи пішки не один раз на добу, а... двічі (по 15-30 км в день). 5. Бані не дають. 6. Спецодяг і спецвзуття (чоботи) для відвідування і роботи в шахті -- повністю не видають (а шахта -- мокра). 7. Спецодяг і спецвзуття.: восени й зимою -- зовсім не постачають (валянки, полушубки, глащі). ... 9. Спецмило хоч і дають, але не щомісяця і не по 2 куски (800 гр.), а по 1-му (300 гр.). ... 10. Квартир шахтних, як при шахті, так і в сусідніх колгоспах, і в місті нема. А особиста оренда (100-200 руб. в міс.). 11. Дома приїжджих, чи буд. для ІТП немає при шахті. 12. Тарифна ставка 1 200 руб. 13. За раціон. роботу на шахті не платять. ... 18. Премії майже не виплачують. ... 22. Овочами фруктами і молочними продуктами не постачають. ... 24. Продукти харчування за комерційними цінами. 25. Додатковий пайок, літр “5” -- не видають”.

27.ІХ.1944р. “... Матусю, підходить зима, а я гола боса пишу цей лист зі слізьми і нічого не бачу. Робота наша важка, працюю по 18 годин, а харчування погане, так що не знаю, виживу чи я в зиму....

23.06.1949 р.: “Я человек репатриированный и прибыл на шахту им Артема, с ра.бочим батальоном в 1945 году, где работаю по настоящее время. Я проживаю на шахте, а семья моя в совхозе. Жена, детей двое. Я обращался к начальнику строительства, с тем чтобы взять расчет и проживать вместе с семьей, он мне отвеча.ет что ва.м расчета нет Выходит, что как репатриированный, то больше нет никуда хода, потому что для нас везде дверь закрытая. И сколько я уже к нему не обращался он мне все одно говорит, что расчета вам нет. Разве я не такой, как и все граждане Советского союза и не пользуюся теми правами, как и все. Ведь нам Родина простила все. И должен быть какой-то срок или нет. Я уже работаю 4 года на шахте и до сих пор не знаю какой срок мне работать и вообще, кто я такой и кем меня считают'.

Люди, що витримали тогочасні випробування, певне були зроблені з металу. Найболючішою ланкою тогочасної ситуації було житлове питання. Тотальна руйнація житлового фонду Донбасу унеможливлювала гідне розміщення мігрантів після приїзду. Випадки, коли родини з 11 осіб мешкали у 18-метровій кімнаті бараку були нормою. Доволі часто робітники “ночували” по сараях, технічних приміщеннях та землянках. Зважаючи на реальний стан речей, радянські керівники змушені були прийняти постанову про ущільнення житлової площі, зменшивши норми метражу на особу. Однак, це не вирішувало проблему житлового колапсу, а лише констатувало її. Вербуючи робочу силу у все зростаючих масштабах, радянські функціонери не встигали створювати відповідні умови для її розміщення, побутові умови залишалися жахливими так само, як і продовольче постачання. Не дивно, що дезертирство з підприємств регіону залишалося стабільно високим. За даними вугільних комбінатів, з 207 тис. прибулих на шахти в 1944 р. з різних причин вибуло 62%.

Реагуючи на численні скарги трудівників, партійні та радянські органи робили вигляд, що намагаються покращити становище, “призначаючи” окремих керівників підприємств винними за негаразди, які насправді були універсальною ознакою радянського ладу. Майже відразу після закінчення війни трудову мобілізацію замінили оргнабором.

Одночасно з трудовими мобілізаціями та оргнабором здійснювали також мобілізацію молоді до шкіл ФЗН і РУ. Це була важка “школа” дорослішання. Про порядки, що панували в таких навчальних закладах, розповідав М. Колгушев, якому завдяки природженій кмітливості вдалося вирватися за межі тієї жорсткої системи. Проте варто зауважити, що для багатьох юнаків і дівчат навчання у ФЗУ було єдиним виходом і означало навіть покращення побутових умов, порівняно із тими, що вони мали вдома. Ось як змальовує свій ФЗУшний досвід М. Колгушев: “Жизнь моя стала лучше. Трехразовое питание не ахти какое, но все же лучше, чем никакого. Койка и тумбочка в бараке на 70 человек. В центре -- печка для обогрева. Сортир и умывальник -- на улице. По ночам гадили прямо под бараком...”. Картина не буде повною без згадки про звичну в таких закладах дідівщину та виснажливу атмосферу повсякчасного відчуття голоду, що супроводжувала підростаюче покоління будівничих комунізму.

Однією з найменш соціально захищених груп людності повоєнного Донбасу були репатріанти. Наприкінці 1944 р. при виконкомах обласних рад були утворені відділи у справах репатріації. Шість збирально-пересильних пунктів (у Львові, Києві, Володимирі-Волинському, Раві-Руській, Самборі та Коломиї) переадресовували репатріантів у 40 приймально-розподільчих пунктів республіки. До їх числа відносилися і 2 пункти у Ворошиловградській та 3 у Сталінській області (в Ясинуватій, Красному Лимані та Волновасі). Склад репатрійованих був доволі строкатим: колишні військовополонені, остарбайтери та реемігранти.Репатріанти проходили через два фільтраційні бар'єри (перший раз -- за кордоном, вдруге -- одразу після його перетину). За наслідками перевірки вони розподілялися на групи: частина відправлялася в місця попереднього мешкання, частина спрямовувалася до робітничих батальйонів НКО, решта передавалася до спецконтингенту в розпорядження НКВС. Під час поглибленої (третьої) перевірки „підозрілі елементи” утримувалися в перевірно-фільтраційних таборах (ПФТ). Таких у Донбасі було два -- у містах Сталіне та Ворошиловград. У Ворошиловградському ПФТ протягом січня-вересня 1945 р. під наглядом НКВС перебувало 38 тис. осіб. Термін перебування репатріантів у фільтраційних таборах Донбасу коливався від 6 до 12 місяців. Позитивна характеристика з ПФТ фактично лишалася єдиною можливістю “відбілити” замаране полоном чи колабораціонізмом ім'я, отож спецконтингент виявляв чудеса трудової доблесті на відбудові шахт, де використовувався на найскладніших та найнебезпечніших ділянках. Той, хто пройшов перевірку і був переведений у постійні кадри вугільної промисловості, надовго, а дехто і назавжди, залишався в регіоні. Значно сумнішою була доля тих, хто її не проходив -- вони, як правило, відправлялися на спецпоселення у східні регіони СРСР. Причому робота в Донбасі з відбудови шахт при визначенні терміну покарання не враховувалася. Отож, на Донбасі всупереч широко розповсюдженій нині думці залишалися найміцніші, найвитриваліші та найбільш працьовиті з них. На початок 1948 р. в Сталінській області на реєстрації перебувало 87,8 тис., а у Ворошиловградській -- понад 55 тис. репатріантів. Починаючи з 1949 р. приток репатріантів різко спадає і поволі сходить нанівець.

У складі робітничих батальйонів на роботу в Донбас було мобілізовано чи не найбільшу в Україні кількість репатріантів. Робітничі батальони формували зі звільнених радянських військовополонених, які не служили у ворожих формуваннях, та цивільних репатріантів недемобізаційного віку. За неповними відомостями Н. Ши- пік, тільки до Ворошиловградської області у складі робітничих батальйонів протягом жовтня 1945 р. -- січня 1946 р. прибуло 60,5 тис. осіб199. Умови життя і праці трудармійців були сприятливішими за життя мешканців фільтраційних таборів, однак все ж занадто важкими. Військова організація праці, відірваність від родин, абсолютна невизначеність майбутнього -- такими були основні прикмети їх життя.Крім того трудармійці також підлягали фільтрації. Після перевірки вони майже повним складом переходили в постійні кадри промисловості. Паспортів їм не видавали, а це в реаліях паспортної системи означало приписку до підприємств. Роками вони мешкали без родинної підтримки, не маючи можливості навіть бачитися із близькими. Дозвіл на звільнення з роботи трудармійці отримували від керівників підприємств в міру того, як вирішувалася проблема дефіциту робочої сили. Умови їхньої соціалізації були жахливими -- гіршими за умови утримання німецьких військовополонених. Після переведення з робітничих батальйонів вони за своїм статусом наблизилися до звичайних репатріантів. Лише в 1956 р. було прийнято рішення про ліквідацію різного роду обмежень щодо колишніх військовополонених.

Наступною групою осіб, що в примусовому порядку залучалися до відбудови донбаських шахт, була чисельна когорта остар- байтерів, забраних свого часу нацистами до Німеччини і повернених у СРСР по завершенні війни. Для остарбайтерів, згідно з постановою РНК УРСР № 1002 від 30 червня 1945 р., в Донбасі було створено сім приймально-розподільчих пунктів. У складі виконкомів облрад було організовано тимчасову структуру -- відділки у справах репатріації. Левова частка остарбайтерів прибула з серпня 1945 р. по січень 1946 р. Попри те, що Донбас був лідером за кількістю ударників серед цієї категорії репатріантів, вони залишалися своєрідними паріями режиму: їм не присуджували державних нагород, не обирали до органів влади, не просували по профспілковій лінії. Анкетні відомості перетворилися на гальмо їх соціалізації, радянська влада так і не простила їм юнацький досвід підневільного “вояжу за кордон”.

Аби оцінити внесок осіб, які в примусовому порядку залучалися на відновлення промисловості Донбасу впродовж війни та відразу після її завершення, слід зважити, що упродовж 1944-1947 рр. в регіоні діяло 13 таборів (37,8% від усієї чисельності аналогічних установ в Україні), в яких утримувалися від 33 288 до 110 749 осіб. Питома вага полонених серед робітництва Донбасу в цей час становила близько 43%; частка ж репатрійованих, що були задіяні на відновленні шахт сягала 25-40% їхніх робітників. В середині 1945 р. на шахтах Донецької області працювало понад 9 тис. інтернованих. Варто також наголосити, що саме їх підневільний стан був вирішальним інструментом утримання на теренах Донбасу. Ті категорії репатріантів, що не мали жорстких обмежувальних приписів, як правило не затримувалися в перенаселених донбасівських містах.

До таких відносилися близько 4,3 тис. українських родин з районів, що відійшли згідно з тогочасними міждержавними угодами до Польщі, які були переселені в Донбас між квітнем і вереснем 1945 р. Нечисленну частку нових мешканців складали реемігранти з Франції та Болгарії. За даними Н. Шипік, до Сталінської області в 1946-1947 рр. прибуло 1 386, а до Ворошиловградської області наприкінці 1946 р. - 392 реемігранти з Франції. Вони були переважно вихідцями з західноукраїнських земель, які під час економічної кризи 30-х років виїхали до Франції на заробітки. Рішення про їх відправку на Донбас обумовлювалося тим, що то були професійні шахтарі, металурги, машиністи, слюсарі, тобто -- представники найбільш дефіцитних професій.

Наприкінці 1946 р. до Сталінської області з Болгарії прибуло 42 сім'ї нащадків старообрядців, які в XVIII ст. емігрували з Росії на Балкани. Більшість з них були рибалками, тому розселили їх до трьох приморських районів Сталінської області.

Слід зазначити, що названі вище нечисленні групи не затрималися в Донбасі надовго. На середину 1947 р. у Ворошиловградській області залишилося 37% від французьких реемігрантів. Станом на 1950 р. у Сталінській області на обліку перебувало 22% реемігрантів з Франції. Що стосується старовірів з Болгарії, то за першої ліпшої нагоди вони переселилися до одновірців на Кубань.

Попри всі адміністративні перепони відтік робочої сили з регіону залишався незмінно великим і загрожував катастрофічними наслідками для промисловості. Найбільш сталою складовою населення Донбасу все ж було його корінне населення. Однак його катастрофічно не вистачало.

Намагання “розбавити” місцеве сільське населення новоприбулими з інших регіонів України не припинялися. Влітку 1951 р. В контексті депортації українського населення з земель Західної України, що відійшли до Польщі, до Сталінської області було переселено 1 962 родини, які розселили по 50-100 родин у донбаських селах. Загалом же упродовж 1949-1952 рр. до колгоспів і радгоспів Ворошиловградської області прибуло 1 013 сімей, Сталінської -- 7 743 сім'ї. Рівень повернення цих мігрантів, слід відзначити, був суттєво нижчий за пересічні показники: якщо частка “поворотівців” з Південної України сягала 14,9%, то з Ворошиловградської області -- 4%, а зі Сталінської -- 10,3%.

І все ж основне завдання влади полягало в швидкому залюдненні донбаських міст і селищ міського типу, а не сільських місцевостей. Навпаки, чимдалі більше саме село виступало універсальним донором робочих рук для промислового осердя Східної України. Влада, власне, не мала іншого виходу -- ефективність примусового труду репатрійованих, військовополонених та остарбайтерів стабільно згасала.

Левову частку новоселів Донбасу у повоєнні часи склали вихідці з російських та українських сіл, що добровільно приїхали в регіон. Жах безвиході повоєнного села, а не розповіді вербувальників про Донбас -- “Землю обітовану”, рухали замордованим селянством. “... Люди сказали: “Вербовщик! Вербовщик в Воронцовке”. На Донбасс!”... Донбасс -- хлебный. Думаю, пойду и я счастье попытаю”, -- так описувала обставини свого приїзду в Новогродівку уродженка с. Кльоповка Воронезької області Ніна Лобова. Власне, змальована ситуація була типовою. В такий спосіб тут наприкінці 1940 -- початку 1950-х рр. опинилися тисячі селян і селянок не лише з Росії, а й з Татарстану та Білорусії. Тут вони пройшли сувору школу виживання -- остання жінка була виведена з підземних робіт лише у 1974 р.

Тим часом, як промислові об'єкти прискорено відновлювалися, стрімко, зокрема й за рахунок мобілізації місцевого селянства, зростало населення робітничих поселень, стан сільськогосподарського сектору регіону залишався жахливим. Хронічно притаманне радянській владі бажання вирішити завдання відновлення важкої промисловості за рахунок селянства і тут далося взнаки. Колгоспники, як і раніше, працювали “за палички”, продукцію, яку вони виробляли, держава не купувала, а виймала на засадах продрозверстки. В післявоєнні роки прибутки від роботи в колгоспі забезпечували лише 5% грошового бюджету, 35% зерна, 1% м'яса й сала, 0,5% молочних продуктів працюючих колгоспників. Фактично в колгоспі вони працювали безоплатно на державу. Решту необхідного для споживання селянин виробляв на присадибній ділянці: близько 70% грошових прибутків, понад 80% м'яса, 90% картоплі, 96% яєць. Звісно, що мотивація для роботи в колективному господарстві була мінімальною -- йшлося передовсім про отримання на трудодні фуражу для свійської худоби. Отож, у повоєнні роки, зважаючи на загальний вкрай тяжкий стан виробничих потужностей, мобілізацію військовозобов'язаних на фронт, а чоловіків, старших за 60-ть років, на відновлення шахт, донбаське село довго і болісно конало. Без машин, на самих коровах жінки, діти та старі просто-таки були нездатні впоратися зі складними в обробці та посушливими степовими ґрунтами. Жодні адміністративні заходи -- а 21 лютого 1948 р. президія ВР СРСР ухвалила указ “Про виселення з Української РСР осіб, які злісно уклоняються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя” -- не спроможні були змінити цю реальність повоєнного села. Цілком не випадково за валовим збором зернових та врожайністю сільськогосподарський сектор вийшов на довоєнний рівень лише 1952 р., за посівними площами -- у 1955 р. Це, власне, і стало безпосередньою підосновою голоду 1947 р.

Несприятливі погодні умови (на зміну малосніжній зимі прийшла рання весна із пізніми заморозками та посушливим літом, внаслідок чого врожайність зернових ледь дотягла до 6,6 цент. з га, в найбільш посушливому Краснолиманському районі -- усього лише 2,9) та адміністративний тиск на село спричинили голод.

Слід зауважити, що з років війни споживання населення міст регулювала карткова система. Норми споживання були спартанськими, власне, це було напівголодне існування. Наприкінці 1944 р. щоденна норма видачі хлібу для робочих складала 500-700 грамів, службовців -- 300-450, утриманців (зокрема, дітей до 12 років) -- 200-300 грамів. Саме тому ще більше урізання норм споживання в 1947 р. і зняття з постачання низки категорій утриманців стало непоправним ударом для виснаженої донбаської спільноти. Нагадаємо, що відповідно до постанови Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) від 27 вересня 1947 р. “Про економію у витрачанні хліба” з пайкового продовольчого забезпечення було знято велику кількість населення, переважно дорослих утриманців -- пенсіонерів, інвалідів, які не могли працювати. 28,7% непрацездатних утриманців (213,3 тис. осіб) України мешкали саме в Донбасі (зауважимо, що за наслідками виробничого травматизму питома частка інвалідів серед населення регіону була стало високою). Скажімо, в Сталінській області число людей, що отримували хлібні картки, скоротилося на 348 тис. осіб (15,2%). Голод розпочався восени 1946 р. й охопив сотні тисяч людей. Пік його прийшовся на весну-літо 1947 р.Випадки смерті від виснаження траплялися аж до 1948 р. За цей час, за підрахунками В. Задніпровського померло понад 12,5 тис. осіб. Більшість (60,3%) померлих становили чоловіки.

На відміну від Голодомору внаслідок голоду 1946-1947 рр. більшою мірою постраждали міські мешканці. Саме тому демографічна криза 1947 р. за своїми наслідками була помітнішою в більш урбанізованій Сталінській окрузі: природний приріст тут скоротився на 89,3% відсотки, тоді як у Ворошиловградській -- на 58,8%.

Голод 1947 р. пройшов для українського суспільства “непоміченим”. Уряд зробив усе, аби чергова страшна подія радянської історії розчинилися у круговерті позитивних емоцій: 1947 р. увійшов в історію як рік скасування карткової системи та грошової реформи (грудень). Водночас було проведене зниження роздрібних цін (загалом же впродовж 1947-1954 рр. ціни знижували сім разів). В контексті чергового політичного “похолодання”, державного антисемітизму та боротьби з українським “буржуазним націоналізмом” популістські жести влади добряче прислужилися в справі зміцнення її авторитету.

Тим часом епопея відбудови Донбасу тривала. На неї були мобілізовані всі внутрішні ресурси суспільства та потужний адміністративний ресурс. Преса пістрявіла оптимістичними статтями та “листами” учасників героїчної відбудови, в яких мовилося про принади життя й роботи на Донбасі. Влада організувала потужну промоакцію, намагаючись обманом заманити на Донбас якомога більше робочих рук.

Акція, слід віддати належне, була не безуспішною. 1948 р. 72% усіх прибулих до Ворошиловградської області становили мешканці України, 17,6% -- Російської Федерації, 2,3% -- Молдавії, 2,5% -- БРСР. У 1949 р. до Ворошиловградської області прибуло 181 067 осіб, до Сталінської -- 306 701 особа. При цьому 58,3% прибули до Ворошиловградської області з УРСР, 32% -- з Російської Федерації, 2,9% -- з Молдавії, 2,6% -- з БРСР; до Сталінської -- 65,7% з УРСР, 33,2% -- з Російської Федерації, 1,1% -- з Білорусії. Переважну більшість прибулих становили юнаки та дівчата, мобілізовані до ФЗН і ремісничих училищ, та за оргнаборами.Внаслідок масової демобілізації в Сталінську область до 1 січня 1948 р. прибуло понад 154 тис. осіб, у Ворошиловградську до 1 листопада 1947 р. -- понад 108 тис. осіб. З загальної чисельності демобілізованих 89% складали воїни рядового складу, 11% -- офіцери. Кожен п'ятий демобілізований був комуністом або кандидатом у члени ВКП(б). Це був потужний загін, на який покладалися завдання повоєнного відродження промислової величі Донбасу. Саме тому значна їх частина стала не тільки секретарями первинних партійних осередків, а й очолила виробничі ділянки та підприємства.

У 50-ті роки поповнення закладів системи трудових резервів стало переважно добровільним, хоча законодавчо такий порядок було закріплено лише в 1956 р. Це привело до скасування в 1951 р. кримінальної відповідальності за самовільне залишення визначеного робочого місця. У 1951 р. судову відповідальність за прогул (крім випадків тривалого прогулу) було замінено заходами дисциплінарного стягнення та суспільного осуду. Того ж року було упорядковано умови оргнабору, що позбавило його мобілізаційного характеру. На умови розміщення та облаштування робочої сили це, слід зазначити, аж ніяк не вплинуло.

Статистика свідчила, здавалося б, про стале зростання населення регіону, однак підприємства і далі потерпали від кадрового голоду. Ця “хитра” головоломка насправді вирішувалася дуже просто: відтік робочої сили був не меншим за приток. Переважна більшість керівників підприємств Донбасу вже цілком усвідомила -- обманом робсилу заманити можна, а от утримати -- ні. Власне, закріпити робочі руки можна було лише покращуючи рівень життя. Та про таке в ті роки не йшлося. Найбільш сталою складовою населення Донбасу все ж було його корінне населення. Однак його, повторимося, катастрофічно не вистачало. Про умови життя населення свідчив хоча б той факт, що в першій половині 50-х рр. ХХ ст. рівень народжуваності в Донбасі скоротився на 24,3217. Фактично йшлося про те, що власним демографічним ресурсом регіон неспроможний був забезпечити виконання все зростаючих завдань по розвитку промисловості групи “А”.

1953 р. став етапним в історії повоєнної колонізації Донбасу. Демонтаж страшного монстра -- системи нищення людей, що впродовж десятиліть наводив жах не лише на пересічних мешканців, а й на партійно-радянську номенклатуру, став не лише великою політичною подією, а й суттєво вплинув на перебіг демо-графічних процесів. Сторонньому спостерігачеві могло здатися, що система ГУЛАГу трималася на особистості вождя і розпалася автоматично після його смерті. Насправді це було не так. Процесу, що з боку виглядав як “ефект доміно”, передувала напружена робота вищого керівництва СРСР. Масштаб цієї роботи стає цілком зрозумілим з огляду на чисельність бранців системи. -- У доповідній записці Л. Берії до президії ЦК КПРС від 26 березня 1953 р. повідомлялося, що у в'язницях, колоніях та виправно-трудових таборах перебувало 2 526 402 (!) особи, в тому числі 22 145 осіб, які вважалися небезпечними.

27 березня 1953 р. на шпальтах газет “Правда” та “Известия” побачив світ указ Президії Верховної Ради СРСР про часткову амністію ув'язнених. Передбачалося амністувати 1,2 млн. в'язнів, засуджених терміном до 5 років включно. Стаття 2 передбачала звільнення незалежно від терміну покарання за посадові, господарські, військові злочини, передбачені статтею 193 (вона була відмінена у Кримінальному кодексі РРФСР та кодексах союзних республік). Дія указу поширювалася на вагітних жінок та жінок, що мали дітей віком до 10 років; неповнолітніх у віці до 18 років; чоловіків старших 55 та жінок старших 50 років, а також засуджених, які страждали важкими невиліковними хворобами (Указ Президії Верховної Ради СРСР обійшов увагою засуджених за контрреволюційну діяльність).

Таких осіб, зокрема й тих, що утримувалися у дитячих виправно- трудових колоніях республіки, в Україні нарахували 69 921 особу. На 5 травня 1953 р. з тюрем, виправно-трудових колоній, камер попереднього ув'язнення, розташованих на території УРСР звільнили 19 892 особи. Найбільший відсоток амністованих припав на категорію ув'язнених, звинувачених у хуліганстві, спекуляції, крадіжках, здійсненні службових та господарських злочинів. Водночас до кола “прощених” потрапили й звинувачені в антирадянській агітації та члени сімей зрадників батьківщини. На кінець травня 1953 р. на підставі указу було звільнено: засуджених терміном до 5 років включно -- 44 475 осіб; засуджених понад 5 років (звільнені згідно Ст. 2 указу) -- 1 426; засуджених на термін понад 5 років (звільнені за Ст. 4) -- 5 286; засуджених на термін понад 5 років (звільнені за Ст. 3) -- 18 734 осіб.

Станом на 21 липня 1953 р. на територію УРСР прибуло і було прописано 165 566 осіб, звільнених з місць ув'язнення. Найбільша кількість амністованих прибула на Донбас та в прилеглі промислові області. Так, у Сталінській області було прописано 20 753 амністованих, у Харківській -- 10 869, Ворошиловградській -- 9 845, Дніпропетровській -- 11 120 та Запорізькій -- 6 134 осіб. Значний приток амністованих спостерігався і в інших областях республіки: Київській -- 12 291, Одеській -- 9 106, Полтавській -- 7 502, Вінницькій -- 7 055, Чернігівській -- 6 143, Сумській -- 5 949, Кам'я- нець-Подільській -- 5 785. Відчутним він був навіть у столиці, хоча й незрівнянним із, скажімо, Донецьком, -- 3 953.

На першу декаду серпня 1953 р. кількість амністованих, які перебували у республіці, зросла до 172,4 тис. осіб. Кримінальна ситуація, як і очікували обивателі, суттєво погіршилася. Повторні правопорушення амністовані скоювали передовсім через відсутність засобів існування.

Тим часом процес тривав. За даними Міністерства внутрішніх справ УРСР, упродовж 1953-1955 рр. у міста і села УРСР прибуло з місць ув'язнення понад 330 тис., на початок лютого 1956 р. понад 23 тис. амністованих не були працевлаштовані. Причому у відносних числах ситуація із працевлаштуванням у промислових областях-реципієнтах виглядала набагато кращою: Ворошиловград- ська область прийняла 17 120 амністованих, з них не влаштувалися 964; у Сталінській області на 52 660 амністованих припадало 2 943 невлаштованих; у самому лише м. Сталіно співвідношення становило 13 927 / 702. Для порівняння варто звернути увагу на аналогічні показники по УРСР: Харківська область -- 12 210 / 935; м. Харків -- 9 782 / 923; м. Київ -- 9 784 / 1 021.

На відміну від Одеси у Донбасі завжди була робота. Втім і ситуація після надходження такої кількості амністованих дійсно значно ускладнилася. Найбільша кількість повторних кримінальних злочинів припадала саме на Сталінську і Ворошиловградську області. Так, у Сталінській області протягом 1953-1955 рр. повторно притягнуто до кримінальної відповідальності 9 891 особу, а у Ворошиловградській області -- 4 049. З огляду на показники, що наводилися вище, статистика вражає. Втім гола знеособлена статистика вражає набагато менше, аніж ті реальні процеси, що вона віддзеркалює математичними методами.

В засобах масової інформації нині доволі часто можна зустріти інформацію про те, що сучасні донбасівці є нащадками каторжників та ув'язнених, що масово звільнялися у повоєнний час. Це почасти дійсно так. Втім той принизливий негативний сенс, який вкладається в ці слова масмедіа і радо підхоплюється бажаючими знайти виправдання відділенню від Донбасу, змушує нас більш детально зупинитися на цьому питанні.

В повоєнну, а ще більше -- післясталінську добу в Донбас дійсно масово рушили люди, які звільнялися з місць відбування покарання.

Ким же вони були?

На слова свого старшого брата -- викладача Луганського педінституту Луки Білогуба: “Приїзджай у Луганськ. Це ж Донбас: тут знайде роботу і притулок кожний трудар, хай і ображений долею”, -- зважив його молодший брат Іван, який наприкінці серпня 1945 р. звільнився з радянських таборів, куди потрапив за контрреволюційну пропаганду та зберігання буржуазно-націоналістичної літератури. Йшлося про підшивку журналів “Ілюстрована Україна” 1913-го року видання та книгу А. Мейтеса й М. Яшека “10 років української літератури”, видану до 10-річчя Жовтневої революції.

У Луганську “зек” без паспорта і прописки спочатку працював позаштатним лектором обласного відділення Всесоюзного товариства по поширенню політичних і наукових знань. Із 1949 р. почав читати курс методики викладання української літератури в педінституті. Після реабілітації в 1965 р. розпочалася нова сторінка в його житті. В 1967 р. успішно захистив кандидатську дисертацію, а в 1980 р. отримав звання професора. В його творчій спадщині унаочнюється щира вдячність до землі і людей, що подарували йому другий шанс. Іван Михайлович Білогуб -- автор посібника “Літературно-краєзнавча Луганщина”, що витримав кілька видань.

Таким само зеком, що після звільнення з таборів ГУЛАГу зв'язав своє життя з м. Рубіжне Луганської області, був майбутній доктор хімічних наук, автор понад сотні наукових праць, а в минулому -- випускник текстильного інституту в м. Верв'є, курсант Московського артилерійського полку, який вільно володів кількома європейськими мовами, Леонід Голомб. Приводом для його засудження став донос про те, що він вихвалявся своєю паризькою валізою -- отримав строк за контрреволюційну агітацію. Строк у п ять років, як це часто бувало в ті роки, переріс у дев'ятирічний. У 1949 р. Голомб був повторно засуджений до безстрокового заслання, яке відбував у Красноярському краї. Після звільнення переїхав до Рубіжного, тут написав обидві дисертації, одержав 13 авторських свідоцтв.

Типовим у своїй драматичності віддзеркаленням часу є доля непересічної поетеси -- Анни Баркової, яка перший свій строк отримала в 1934 р. за... поезію. Слід завважити, що її поезії були проникливіші і глибші за вірші багатьох обласканих світовим визнанням сучасників. Ще в 1931 р. вона написала такі слова про революцію: “Красные до крови наши дни”, “Угостили нас пустым орешком, погибали мы за явный вздор”, а 1932 р. уже цілком відверті:

С покорностью рабскою дружно Мы вносим кровавый пай Затем, чтоб построить ненужный Железобетонный рай.Вже під час першого ув'язнення вона зміцнюється в думці -- радянська влада будує небувалу за масштабами соціальну тюрму, суспільство трансформується невпізнанно, на зміну революційним поколінням приходять “сонмы небывалых новых рабов”. Повернувшись з табору, колишня працівниця секретаріату А. Луначарського та редакції “Правди”, а на той час -- каторжниця і жебрачка -- не приховувала страшної суті місця, де побувала. Це -- “велике пекло”, “загін для людської худоби”, -- розповідала вона, -- “Краще відвертий постріл”.

Після звільнення в 1939 р. Баркова жила в Таганрозі, заробляючи на життя статистиком проектного відділу міськкомунгоспу. Згодом -- у Калузі прибиральницею і сторожем. В 1947 р. отримала повторний строк -- 10 років -- за стандартним звинуваченням у контрреволюційній пропаганді. Покарання відбувала в Комі АРСР. Звідти інвалід другої групи змушена була відправитися жити до Кемеровської області, а згодом -- до селища Штерівка неподалік Красного Луча, про яке дізналася від подруги по ГУЛАГу.

Тут, слід зауважити, в маленькому селищі вона перебувала під невсипущим наглядом КДБ, яке перлюструвало її переписку (Баркова відправляла своїм московським друзям рукописи на збереження). В 1957 р. знову була заарештована як авторка “ряду рукописів злісного антирадянського змісту”. На допитах жінка, нижча за 154 см, дуже худенька і немічна (нагадаємо, вона мала інвалідність) висловлювала такі думки вголос, від яких мороз по спині ходив у кремезних чоловіків: “Я вважаю, що період, пройдений радянською країною, не є кроком до комунізму. Коли щодо техніки Радянський Союз просувався вперед, то щодо ідеології, щодо демократії, щодо побутових умов він йшов назад. Такі явища в нашій країні почалися, на мою думку, з 1935-1936 року”, “Особисто я вважаю, що до 1953 року в нашій країні не було ні соціалізму, ні демократії. Що буде далі, мені невідомо”, “Я вважаю, що записані в Конституції статті на ділі не виконуються. У Конституції написано одне, а в дійсності робиться інше”. За такі слова знов отримала 10 років.

Загалом двадцять три роки свого життя талановита поетеса провела за колючим дротом. З останнього ув'язнення була звільнена в 1965 р. завдяки депутатському зверненню тодішнього редактора журналу “Новый мир” уславленого радянською владою О. Твардовського. Була реабілітована за недоведеністю складу злочину. Безпритульна, вона отримала клопотаннями давніх друзів кімнату в московській комуналці, де прожила трохи більше десяти років.

Життя Анни Баркової виявилося довгим і стражденним. Глибина її поетичного дару була безжально сплюндрованою більшовицькою репресивною системою.

Дороги все мои исхожены,

А счастья не было нигде,

В огне горела, приморожена,

В крови тонула и в воде.

Трагічними в своїй типовості були рядки, написані поетесою наприкінці життя в 1972 р.: “Оглянусь изумленно: я жила или нет?/Полумертвой втащили меня в этот свет". На жаль, ці слова були справедливі для сотень тисяч тогочасних радянських громадян. Лейтмотивом їхнього життя найкраще б стали слова -- “Та чи й жив він (вона)?".

Втім, левову частку радянських громадян, що оселилися на Донбасі після звільнення з ГУЛАГу, становили пересічні обивателі із покаліченими долями і душами. З усіх перед визволенням “органи" брали підписку про “нерозголошення". Тягар приниження і пожиттєвого страху вони часто-густо передали своїм нащадкам.

Складна багатофакторна демографічна й міграційна політика 1950-1960-х рр. радянської держави в Україні, охарактеризована Віктором Даниленком як “процес деукраїнізації та інонаціонального дозаселення України", в Донбасі набула свого найбільш прямолінійного втілення. Власне, стосовно цього регіону варто говорити про модерне продовження політики державної колонізації, спрямованої переважно в промислові центри і зіпертої на демографічний потенціал вихідців з Російської Федерації. Підосновою цього процесу стала низка соціально-демографічних факторів: стрімка деградація, а згодом -- і вмирання власне російського села; демонтаж системи ГУЛАГу; тотальна недовіра влади до місцевого населення; критичне виснаження демографічного та фізичного потенціалу останнього; завищені строки відбудови Донбасу. Попри те слід відзначити й позитивні зміни, які трудові міграції викликали в демографічнійструктурі населення регіону. Йдеться передовсім про врівноважування статевої структури населення та суттєве підвищення його трудового потенціалу за рахунок осіб молодого та середнього віку. Якісний стан населення -- предмет окремої розмови.

Відчуваючи повсякчасний дефіцит робочої сили, влада не гребувала специфічними важелями, притаманними лише радянській практиці. Для роботи в регіоні використовувалися колишні злочинці -- розконвойовані, амністовані з місцевих виправно-трудових таборів і колоній. Стабільним донором робочої сили для промислових центрів не переставали бути донбаські села, що й самі постійно потребували людей. Власті вирішували проблему забезпечення колгоспів і радгоспів робочою силою за рахунок окремих переселень з інших областей України, зокрема й Західної. Залюднюючи донбаські села західняками, вони намагалися, так би мовити, вбити двох зайців -- підживити донецьке село демографічно і водночас розвантажити західноукраїнське село від надлишку робочої сили (а передовсім -- потенційних повстанців) у часи здійснення тут суцільної колективізації. Скупчення в часі і просторі вихідців з різних історико- культурних регіонів, носіїв діаметрально відмінних ціннісних норм та особистого досвіду створювало на Донбасі надзвичайно динамічне, але водночас і конфліктогенне середовище. Рівень суспільної напруги стократ підсилювався дією негативних побутових факторів.

На тлі все зростаючої концентрації населення слід відзначити жахливий санітарний стан як населених пунктів повоєнного Донбасу загалом, так і місць помешкання (відсутність елементарних вигод, зокрема централізованого водогону, каналізації, електропостачання, транспортного сполучення) зокрема. Зігнавши (в тому числі й репресивними та адміністративними заходами) в робітничі поселення купу населення, влада не потурбувалася про забезпечення елементарних умов їхнього існування. Ухвалюючи заходи щодо підвищення народжуваності, уряд не зважав на відсутність дитячих дошкільних закладів, загальну антисанітарію в робітничих селищах, катастрофічний брак медичного обслуговування, що збільшували загальну і, відповідно, дитячу захворюваність і смертність.

В перші повоєнні роки щорічно Донбас приймав до півмільйона осіб, які опинялися тут як на добровільній основі, так і в примусовому порядку. В стислі строки державі вдалося наситити зростаючу промисловість робочими руками, однак оборотною стороною адміністративного ресурсу, що широко застосовувався з метою відбудови Донбасу, були низька інтенсивність праці мобілізованих, зростання рівня соціальної конфліктності, апатії та відчаю, що супроводжувалися низкою особистих драм. За першої ліпшої нагоди ці люди полишали Донбас. Врешті, згідно з підрахунками Н. Шипік, у регіоні залишилася лише третина спрямованих владою мігрантів. Темпи демографічного приросту та обсяги міграцій на Донбасі були найвищими в Україні. Найвищою в республіці в перше повоєнне десятиріччя була й частка примусово скерованих владою репатріантів та трудармійців, значною -- частка реемігрантів та зареєстрованих на постійне місце проживання звільнених за амністією 1953 р. в'язнів.

Повоєнне відновлення Донбасу відбулося ціною надлюдського напруження сил. Інструментарій мобілізації трудових ресурсів цілковито відповідав сталінській епосі. Застосування дармової підневільної праці низки категорій радянських та іноземних громадян; компенсація технічних нововведень масовістю трудових мобілізацій; граничне обмеження витрат на споживання та соціальне забезпечення робітників; абсолютне ігнорування елементарних побутових потреб укупі із трудовим піднесенням народу та всеосяжною масштабною пропагандою зробили свою справу. Впродовж 19461949 рр. було відновлено 129 шахт, що давали 52 млн. т. вугілля на рік. Крім того стали до ладу 60 нових шахт потужністю 32 млн. т. На кінець 1950 р. були введені в дію вже 259 шахт. У 1951 р. на них було видобуто 83,8 млн. тонн -- вперше був перевищений довоєнний рівень.

Підприємства групи “А” стали до ладу в стислі строки і почали вносити свою лепту у відновлення і зміцнення промислової, зокрема, воєнної потуги СРСР. На морально і технічно застарілому обладнанні, в нелюдських умовах праці гірники, хіміки, металурги Донбасу працювали не за страх, а на совість -- “аби не було війни”. Їхній трудовий подвиг назавжди залишиться надбанням історії.

Втім, якою була ціна відновлення?

Варто погодитися із актуальним і нині висновком А. Саржана, що “нині зіставляючи “ціну” швидкого повоєнного відродження народного господарства і досягнуті за її рахунок результати, можна зробити висновок, що подібна “ціна”, вірогідно, взагалі нічим не може бути виправдана -- навіть надзвичайними і понаднадзви-чайними обставинами”. Тим часом радянський міф, за яким приховуються антигуманні соціальні практики сталінського режиму, продовжує жити своїм життям і отруювати душі пересічних донбасівців відчуттям фальшивої гордості. Правда про ціну повоєнного відновлення на Донбасі має бути донесена до сучасної регіональної спільноти в усій своїй жахливій відвертості.

Керовані зовнішні міграції (мобілізації, депортації тощо) у 19521959 рр. до Ворошиловградської та Сталінської областей становили понад 4,6 млн. осіб. Вибуло, зокрема й утекло від незвично важких умов праці і життя, 3,6 млн. Оспівана радянськими масмедіа і оплутана міфами та штампами “Всесоюзна кочегарка” перетворилася на величезний “прохідний двір” з притаманними прохідному двору протягами, безладом, брудом і небезпеками. Поза офіційним дискурсом Донбас перетворився на страшилку, і не дарма: створенню відповідного негативного іміджу добре прислужилися повоєнні масові (на загал “примусово-добровільні”) мобілізації та їхні драматичні наслідки. Під час голоду 1947 р. недобра слава про “Всесоюзну кочегарку” була вже цілком сформована: районні уповноважені, що здійснювали виїмки хліба в селах, не лише привласнювали громадське та особисте майно селян, а й ґвалтували жінок під загрозою виселення на Донбас.

Слід згадати, що єдиною структурою, що з демографічної точки зору потужно зростала в повоєнні часи, був радянський ГУЛАГ. В 1948 р. його “населення” становило понад два мільйони осіб. Згідно з міркуваннями російських дослідників, колосальне зростання відбулося внаслідок сплеску карної злочинності в повоєнне лихоліття. Вирішальною обставиною стрімкого зростання спецконтингенту стали укази від 4 червня 1947 р. “Про посилення охорони особистої власності громадян” та “Про посилення громадської власності”, що ужорсточили покарання за крадіжки. Втім, була й інша складова: уряд звично використав безправну армію ув'язнених для вирішення власних економічних завдань -- передовсім підйому зруйнованих промислових об'єктів. Люди, що стали на шлях злочину через складні життєві обставини (тобто, непрофесійні злодії), були для цього найбільш підходящим “матеріалом”. Отож 1947 р. (а в Донбасі, нагадаємо, це був рік голоду) дав рекордний за всю історію ГУЛАГу приток “пожильців”.

Однак, система, так би мовити, перехитрувала сама себе. -- Об'єднавши в повоєнних таборах величезну кількість “політичних”, колишніх фронтовиків, репатрійованих, власівців, бандерівців, “лісових братів”, студентів, які потрапили до таборів за антисталінські висловлювання, вона каталізувала формування протестної свідомості та руху. Наприкінці 1940-х рр. таборами прокотилася хвиля перших повстань, що знаменували кінець ери ГУЛАГу.

Величезна частка учасників тих подій хвилями залюднювала Донбас після амністій 1953-1956 рр., оскільки отримавши волю, вони все ще були обмежені в праві вибору місця проживання. Донбас, із його зростаючою промисловістю і вічною нехваткою робочих рук, став основним реципієнтом такої категорії радянських громадян.

Отож, сьогочасні твердження масмедіа про те, що населення регіону формувалося за рахунок колишніх ув'язнених, не позбавлені історичної підоснови. Якою мірою вони є об'єктивними і відповідають історичній правді, нехай розсудить совість.

У квітні 1956 р. був оприлюднений указ Президії Верховної Ради СРСР “Про відміну судової відповідальності за самовільне залишення підприємств і закладів”, відповідно до якого суд зобов'язував керівників радгоспів видати трудові книжки переселенцям і сплатити за вимушені прогули. Фактично тільки після цього Донбас перестав бути одним величезним трудовим табором. Робоча сила міських поселень знов набула право вільно обирати місце праці та поселення. Селянам лишалося чекати ще майже два десятиріччя.

Размещено на Allbest.ru