Щоденники Теофіла Грушкевича як джерело до вивчення світогляду української інтелігенції в Галичині кінця XIX – початку XX століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Щоденники Теофіла Грушкевича як джерело до вивчення світогляду української інтелігенції в Галичині кінця XIX - початку XX століття

галицький педагог грушкевич інтелігент

Останнім часом в українській історіографії спостерігається зростання інтересу до джерел особового походження (спогади, щоденники, листи, нотатки, конспекти, спроби художніх творів і інші). Цей інтерес можна пояснити поступовим вичерпанням тем із політичної історії, прагненням українських дослідників увійти в єдиний простір наукових пошуків зі світовою історіографією, урізноманітненням методологічних підходів до вивчення навіть відомих подій та явищ. Ретельне прочитання особових джерел виходить далеко за межі запозичення з них фактів для «подієвої» історії (зі звичними в цьому випадку наріканнями на «суб'єктивізм» авторів), натомість ставить у центр дослідження людину свого часу з її цінностями й життєвими орієнтирами, сумнівами і мотиваціями вчинків, ставленням до оточення і сучасників, уявленнями про світ навколо, власні обов'язки й сенс життя, оціночними судженнями. Особові джерела є базовими для історико-антропологічного підходу та незамінними при реконструкції повсякденності. Перспективним напрямом досліджень також є зіставлення відображеної в особових джерелах мікроісторії локальних середовищ із макроісторичними процесами, яке щоразу інспірує роздуми про можливості коректування останніх.

У цій статті йдеться про інформаційний потенціал щоденників Теофіла Грушкевича (4 серпня 1846, с. Горожанна Мала Рудківського повіту, тепер - Миколаївського району Львівської обл. - 2 вересня 1915, селище Шмідсдорф, Австрія) - українського гімназійного професора, діяльного учасника

різноманітних політичних подій, дискусій і національно-культурних товариств Галичини кінця ХІХ-початку XX століття. Ці щоденники, як і більша частина рукописної спадщини архіву Грушкевичів, не лише перебувають поза науковим обігом, але й з огляду на відсутність облікових записів, очевидно, досі не використовувалися дослідниками. Рукописна спадщина Теофіла Грушкевича дозволяє подивитися на тогочасну Галичину очима тієї частини української світської інтелігенції, яка не обмежувалася виконанням професійних обов'язків, а надавала значної ваги національному питанню і вважала життєвим покликанням служіння народу/нації, беручи відповідальність за конструювання новочасної української ідентичності та формування інфраструктури національного руху. Специфікою тексту Теофіла Грушкевича, що не належав до відомих галицьких політиків, є відсутність прагнення довести ту чи іншу політичну рацію, виправдати помилки чи розкритикувати опонентів.

З-поміж особових джерел щоденники справедливо вважаються «найоб'єктивнішими». За жанровими особливостями щоденник є джерелом зі слідами переосмислення життєвих цінностей, природного чи свідомого «забування» незручних моментів, бажання посилити свою значущість. Навпаки, під впливом свіжих переживань людина часто виливала на папір усе, що її турбувало, що говорили їй сучасники, що вона при цьому відчувала. Високим є ступінь достовірності щоденників при встановленні дат, описі подій, побутових деталей, відтворенні загальної атмосфери і настроїв. Натомість, наприклад, у спогадах миттєві реакції зазвичай зазнають суттєвих трансформацій під впливом пізніших подій. Щоденник також є елементом самоусвідомлення людини: записуючи враження, автор водночас формулював наміри, які пізніше реалізовував: «щоденник пишеться насамперед для себе, для кращого розуміння власного духовного стану».

Декілька слів про особливості галицьких рукописів другої половини ХІХ-початку XX століть. У XIX столітті модернізаційні процеси різко збільшили попит на кадри освіченої інтелігенції. В останній третині століття серед галицької української спільноти теза про священицький сан як єдино можливий і найкращий шлях життєвої реалізації синів греко-католицьких священиків не видавалася безсумнівною. Вихідці зі священицьких і селянських родин дедалі частіше здобували світські професії - вчителів, адвокатів, чиновників, журналістів і інші. Система навчання, а згодом професійна кар'єра державних службовців у Габсбурзькій монархії, передбачала часті переїзди. Певний час - до облаштування чоловіка на новому місці - родини мусили жити окремо й основним засобом зв'язку між ними ставали листи, які були доволі оперативним засобом зв'язку і призвичаювали людину до практики постійного писання. Водночас і політична сфера заохочувала українських інтелігентів до публіцистичної творчості, зокрема писання репортажів з провінції про національне життя, а повсюдні нарікання на слабкість української літератури й науки в поєднанні зі світоглядними впливами романтизму підштовхнули не одну освічену людину до створення літературних чи історичних текстів.

Тогочасна людина ставала свідком і мимовільним учасником стрімких змін суспільних відносин у напрямі демократизації і націоналізації. Час вимагав від осіб, схильних до громадської активності, певного впорядкування ієрархії цінностей для вироблення в її рамках різноманітних проектів, начерків програм і статутів, обґрунтувань і т. ін. Таким чином, суспільно активний український інтелігент зазвичай присвячував різного роду писанням кілька годин щоденно. Цей час прирівнювався до робочого, переважно збігав у спеціально призначеному для цього «кабінеті» або за письмовим столом («бюрком»), і під час цього заняття не прийнято було перешкоджати чи відволікати. Саме з практики частого писання і виростала внутрішня потреба створити щось «для себе», «для нащадків» або «для історії».

Переглядаючи тексти тогочасних авторів спогадів і щоденників, можна виокремити типові мотивації, які спонукали їх до ведення записів. Так, Іван Крип'якевич у гімназійні роки вів щоденник для самоконтролю. Олександр Барвінський, перебуваючи поза домом, мав звичку описувати щоденні події в листах до дружини Євгенії, які згодом придалися в написанні спогадів. Мотивом для створення мемуарів стало бажання поділитися життєвим і громадським досвідом, а також пояснити політичні діяння, різко розкритиковані в тогочасній періодиці. Михайло Грушевський вів щоденник для виливання внутрішніх сумнівів, якими він волів не ділитися з людьми, та для підтримки релігійних почуттів. Для наддніпрянця Сергія Єфремова щоденник був способом реалізувати себе як творчу особистість, а в більш зрілому віці - можливістю виговоритися про болючі суспільні проблеми: «вже тягне до тих сторінок […] Мабуть, це тому, що оте записування - ніби сурогати публіцистики: запишеш - і скинеш немов ту вагу хоч трохи, що лежить на душі невисловлена». Сергій Єфремов влучно підмітив і сформулював суперечливість ведення щоденників. Автор постійно вирішував: писати текст «для себе» чи «для інших», а в другому випадку мусив розв'язувати ще й питання: як погодитися з внутрішнім цензором, як подолати внутрішнє роздратування через неможливість встановити межу власної відвертості. Неспроможність подолати ці сумніви подекуди оберталася знищенням записів.

Чимало осіб хоча б раз у житті починали вести щоденники, однак небагатьом вдавалося перетворити їх на гармонійну цілість. Не всі щоденники, навіть авторства відомих діячів, є цінними як історичне джерело: деякі лише фіксували події дня без жодних оціночних суджень, інші ж, навпаки, виявляли схильність авторів до надмірного самозаглиблення та ігнорування зовнішнього світу. Аби щоденник мав шанси стати цікавим джерелом, автор мусив бути наділеним певними якостями: ретельністю і педантичністю, освіченістю і певною історичною підготовкою, спостережливістю та аналітичними й літературними здібностями; мусив бути активним у громадській сфері, мати відповідне коло спілкування, і врешті-решт - певну свободу, індивідуальний простір та відчуття деякої самотності, яка б спонукала не обговорювати всі питання з близькими людьми, а довірятися щоденнику. Нескладно зауважити, що такий набір якостей і життєвих обставин украй рідко поєднуються в одній людині, а деякі з них є навіть взаємосуперечливими.

Отож, доречно поставити питання: яке ж внутрішнє налаштування сприяло Теофілові Грушкевичу у створенні доволі значного за обсягом щоденника, що зберігся до наших днів і, без сумніву, викликатиме інтерес ще не одного покоління істориків. Теофіл Грушкевич почав вести щоденникові записи в 41-річному віці, будучи професором гімназії в Коломиї, де жив із дружиною і трьома дітьми, маючи за собою вже чималий досвід викладацької та організаційної роботи. Поки не виявлено свідчень про більш ранні його нотатки. Натомість зберігся перший запис, датований 19 вересня 1887 року, в якому Грушкевич пояснював свої наміри так: «Давно я намйрявь писати памятну книжку про сучаснй подйй, про людей та ихъ характеръ часу, въ якомь жию. Памятна моя книжка мйстити буде въ собй всякій матеріяль водносячій до руского народу нашого нещасливого а про друга народности остолько згадувати буде осколько зь нашимь народомь близше стикають ся та на єго нещасливу судьбу впливають. Пишу сю книжку не для печати теперешнои, пише ся для потомности. Не все можна печатати, бо вжежь то не все цензура пустить зь печати, вжежь то не все годить ся публично голосити а то по той причинй, щобь не попсовати справу загальну. Для того не одну рйчь мовчкомь переходимо, або таки въ нашихъ публичныхъ письмахь невірно представляємо. Щоби публика почтенна мала вйрний образь нашого житя теперйшного пишу отсей памятникь. Бути може, що и мой поглядь на свйть та людей єсть односторонный, бо кождий чоловйкь по свому понимає і свій судь о рйчи має такъ и я въ дечймь може не такь гадаю якь друга Я въ загалй въ своихъ гадкахъ представляю напрямь той верстви суспольности рускои, котра зо мною въ той самой школії житя виховала ся оджежь и мои погляды подйляє».

Таким чином, Теофіл Грушкевич одразу задумав щоденник як історичне джерело, добре розуміючи, що особливу цінність матимуть записи, не відображені в масових джерелах. У його нотатках розповідь про політичну подію неодноразово переривається зауваженням, що про неї можна буде прочитати в газетах. Вступ до щоденника також свідчить, що автор усвідомлював себе типовим представником свого покоління галицької української інтелігенції. У цьому місці, а ще більшою мірою далі в тексті, помітне чітке розмежування між інтелігенцією і «народом», усвідомлення приналежності до вищої верстви, завдяки якому «характерною ознакою мемуарів українських діячів стала повчальність». І тут доречним буде ще одне питання: наскільки готовими були українські мемуаристи до створення якісних текстів? Ще на початку XX ст. історик Іван Кревецький звернув увагу на те, що XIX століття є нібито бідним на українську спогадову літературу. І хоча пізніше опубліковані та виявлені рукописні матеріали суттєво підважили цю тезу, очевидно, що тогочасні автори щоденників і спогадів мали небагато взірців для наслідування в українській літературі. Можливо, почасти вони орієнтувалися на праці польських і німецьких авторів, усе ж у певному сенсі були першопрохідцями.

Усі згадані вище мемуаристи мали гуманітарну освіту - історико - філологічну чи юридичну, а відтак могли передбачити, як використовуватимуть їхні записки майбутні історики. У випадку Теофіла Грушкевича це розуміння було радше дилетантським, оскільки історичних досліджень він ніколи не провадив. Однак те, що його тексти конструювалися без застосування фахових прийомів історика, надає їм особливої цінності й самобутності. Окрім того, на сторінках щоденника і в кореспонденції Теофіл Грушкевич залишався дуже стриманим щодо особистих справ: його родина постає майже ідеальною - добропорядною, збудованою на засадах християнської моралі, любові та взаємоповазі. Про всіх людей зі свого оточення Грушкевич писав лише як добре вихований чоловік. Можна припустити, що такий стиль утримував його від природного для авторів щоденникового жанру бажання знищити рукопис. Останній благополучно зберігався в родині, а в 1960-тих роках був переданий до ЛНБ ім. В. Стефаника АН УРСР.

Матеріали фонду родини Грушкевичів (№41), де міститься приватне й офіційне листування, документи, спогади та особисті записи, можна умовно поділити на кілька блоків. Автобіографічні записи Теофіла Грушкевича містять спогади, щоденники й записні книжки господарчого змісту. Свою автобіографію (спогади) Грушкевич написав на прохання Івана Левицького для біобібліографічного словника українських діячів Галичини XIX - початку XX століття. Ці спогади, датовані 18 грудня 1897 року, охоплюють період від народження Теофіла (сягаючи в середину XIX століття через згадки про діда) до початку 1890-тих років. Оригінал, написаний рукою автора, з його численними виправленнями і вставками, зберігається у фонді Івана Левицького. Цей текст з оригіналу переписала старша донька Теофіла Грушкевича Софія, завдяки чому він зберігся також у фонді Грушкевичів. Значно більшими за обсягом є щоденникові записи Грушкевича, що передували систематичному веденню щоденника. Першою спробою започаткувати щоденник є вже згаданий запис із декларацією намірів від 19 вересня 1887 року. Збереглися також розрізнені записи за 1888 рік. Значний за обсягом та інформаційною насиченістю фрагмент залишився за 1890 рік. І, врешті, цілісне зібрання записних книжок із нотатками за подальші роки: 1895-й (20 червня - 6 жовтня), 1903-й (опис приїзду до Львова цісаря Франца Иосифа 13 вересня), 1906-й (у цей час Т. Грушкевич, очевидно, серйозно налаштовувався на ведення щоденника, що можна пояснити його близьким виходом на пенсію; у записах за 1906 р. присутні кілька датованих, однак не заповнених сторінок, які Грушкевич, імовірно, збирався заповнити з пам'яті, або за іншими нотатками, що не збереглися). Записи за 1908-1915 рр. Т. Грушкевич вів майже щоденно. Усього за 1895-1915 роки збереглося 8 таких книжечок, які налічують 1248 сторінок рукописного тексту. Важко сказати напевно, чи вів Теофіл Грушкевич в інші роки такі записи, однак можна припустити, що вони все ж існували і згодом були втрачені. Отже, йдеться про джерело щоденникового характеру, що містить: докладний опис перебігу дня, розповіді про зустрічі й розмови з різними людьми (серед яких - чимало впливових українських політиків, діячів науки і культури), елементи спогадів і особистих спостережень автора, його оціночні судження. Автор мав звичку починати запис коротким описом львівської погоди, що, очевидно, допомагало йому налаштуватися на думки про події, які він готувався викласти далі, вів свій щоденник фактично безперервно - протягом семи років - і останню нотатку зробив 1 вересня 1915 року, тобто за день до смерті.

Іншу групу матеріалів становлять записи, які Теофіл Грушкевич робив під час підготовки до педагогічної чи громадської праці. Це, зокрема, конспекти з історії України, різні начерки за мотивами художніх творів (короткі змісти, спроби перекладів, рецензій тощо), матеріали до польсько - українського словника, публіцистичні праці та тексти виступів на кількох національно-культурних заходах тощо. У контексті політичної історії на особливу увагу заслуговує документ під назвою «Програма кружка українофілів» з початку 1890-х років, який мав на меті регламентувати діяльність групи, що об'єднувалася навколо Олександра Барвінського і з середовища якої велася політика «нової ери». Оскільки спроби цього кола діячів створити політичні об'єднання були малоуспішними, то їхня дуже важлива для розуміння українського руху кінця XIX століття діяльність вивчається передусім за особовими джерелами. Із програми, ймовірно, авторства Т. Грушкевича, випливає, що після проголошення «нової ери» її ініціатори з українського боку мали намір утворити «кружок», який би вів «політику утілїтарну», а одночасно дбав про зміцнення українського суспільства на засадах «органічної праці». Гурток мав діяти таємно, зберігати дуже вузьке коло учасників (не більше 12 осіб, не враховуючи депутатів), а одночасно «бути верховною властию моральною всіх австрийских Русинів, котрої патриотичним обовязком має бути вести не лише провід в рускім народї, але й дбати про єго добро в усіх напрямах і на всіх полях». До цієї ж групи можна віднести колекцію довідок і посвідчень Грушкевича, які підтверджують його членство (у більшості випадків - входження до правління) в низці українських товариств - «Общества імені Михайла Качковського», «Просвіти», «Руського товариства педагогічного», «Гуцульської спілки» тощо.

Ще одним великим блоком матеріалів з архіву Теофіла Грушкевича є родинне листування. Т. Грушкевич одружився влітку 1872 року, у 26-річному віці. Його обраницею стала Людмила Пиріжок, донька дрогобицького касира, що мала змішане українсько-вірменське і, можливо, єврейське етнічне коріння, а за віросповіданням належала до римо-католицького обряду. Мати Людмили, яка згодом жила з сім'єю Грушкевичів, походила з львівської міщанської родини Балабанів. По лінії батька Людмила Грушкевич була двоюрідною сестрою дружини Тита Реваковича Стефанії. Подружжя Грушкевичів мало трьох дітей: син Ярослав (народився 1874 року) закінчив медичний факультет Львівського університету (один із двох українців, що отримали дипломи в першому випуску), розпочинав лікарську практику в Тернополі, а в 1909 році переїхав до Станіславова, де став відомим окулістом. Старша донька Софія (народилася 1876 року) стала дружиною українського антрополога Івана Раковського (у 1935-1940 роках - голова НТШ). Подружжя Раковських багато часу мешкало поряд із Грушкевичами у Львові, винаймаючи житло поблизу них, а в окремі періоди - навіть в одній квартирі, а також дві сім'ї подорожували разом, зокрема, під час наукових відряджень І. Раковського, одне з яких було до Парижа. Молодша донька Марія (народилася 1879 року) за життя Теофіла Грушкевича мешкала з батьками у Львові, працювала урядничкою на пошті. Подружжя певний час жило окремо, що було пов'язано зі зміною праці Теофіла, переїздами й облаштуванням на новому місці. Щороку Грушкевичі мали звичку, разом або окремо, залежно від стану здоров'я, життєвих обставин (народження внуків і т. ін.), відпочивати в селі Опака поблизу Борислава і Східниці, де шваґер Теофіла Грушкевича служив парафіяльним священиком.

В усі ці періоди основним засобом комунікації між членами родини служило листування, доволі значущі фрагменти якого збереглися донині. Найбільший комплекс становлять листи між родинами Теофіла та його сина Ярослава, які жили в різних містах. У родині культивувалися близькі, дружні взаємини, а будь-які затримки з відповідями на листи не схвалювалися. За кореспондування з дітьми в сім'ї «відповідала» Людмила Грушкевич. Якраз в її листах відображено широкий спектр повсякденного життя тогочасної міської інтелігентної родини: робота і клопоти чоловіка, зустрічі й розмови з рідними та знайомими, побутові проблеми, останні новини громадського та приватного життя тощо. Листи самого Теофіла Грушкевича до дітей були зазвичай, коротшими: він або дописував щось від себе в листі дружини, або ж писав, здебільшого синові, про громадські чи фахові справи. Окремий інтерес становить листування Ярослава Грушкевича і його дружини Меланії з Бородиєвичів, що відображає коло уявлень і проблем молодшого покоління української світської інтелігенції в Галичині на початку XX століття. Меланія була донькою Омеляна Бородиєвича, народного вчителя в с. Денисові на

Тернопільщині та рідною сестрою української вчительки, громадської діячки і письменниці Іванни Блажкевич (у фонді Грушкевичів зберігаються окремі її матеріали). Мати Меланії та Іванни - Марія зі Щепановських - походила з польської родини, але прийняла за чоловіком виховання дітей як українців (померла, коли діти були ще малими).

Подібна ситуація щодо «національного виховання» склалась і в родині Грушкевичів: усі троє дітей виросли україномовними та брали помірну участь у національному русі. їх мати залишалася польськомовною і писала листи дітям і чоловікові польською мовою (з деякими особливостями у правописі), вони їй так само їй відповідали, тоді як батькові з дитячих років привчилися писати українською. Чимало листів цього періоду є двомовними: Людмила Грушкевич писала основний текст, а діти, кожен від себе, на тій самій картці дописували для батька кілька слів. Такий мовний стан, можливо, й не був загальноприйнятим у галицьких родинах, однак приклад Грушкевичів деякою мірою підважує тезу про неминучу полонізацію в мішаних шлюбах і переважний вплив дружини на виховання дітей, свідчить про можливість вибору в період формування модерної національної ідентичності. Цей вибір навряд чи давався легко: попри розв'язання на свою користь ситуації у власній родині, Теофіл Грушкевич залишався категоричним противником змішаних шлюбів, вважаючи їх «гробом домашнього щастя».

Утім, судячи з кореспонденції, стосунки між подружжям Грушкевичів були теплими. Попри тривалість сімейного життя, листи дружини починалися звертанням «№) бго2 $2у шо) Ьііипіи», «№) икосйаш2у шо) Ьііи», а завершувалися підписом «Косйа_щса Сщ Мііипіа». Чоловік звертався до дружини «Droga Мііипіи», а підписував <^а'№8 ге згсгегее косйа_щсу ш^г». У листах простежується взаємна турботливість, у дні розлуки - туга за близькою людиною, бажання полегшити їй життя. Такі ж теплі стосунки підтримувалися з дітьми, а невістці Меланії Людмила Грушкевич намагалася навіть почасти замінити рано втрачену матір. Зі щоденникових записів Теофіла Грушкевича випливає, що дружина була йому надійною опорою у повсякденні, разом вони відвідували знайомих, приймали гостей, ходили до церкви і костелу. Незрозуміло, однак, чи обговорював Теофіл Грушкевич політичні питання з дружиною. Можна лише припустити, що це обговорення чимось його не влаштовувало, тому й удався до щоденника. «Політика» в його середовищі мала статус чоловічої забави чи забаганки, на яку, зважаючи на всі «важливіші» проблеми незаможного повсякденного життя, жінки дивилися з певною дозою іронії та поблажливості, як на «політикування» за шахами чи на прогулянках.

Родинна кореспонденція є важливим доповненням до щоденникових і мемуарних записів Теофіла Грушкевича, дозволяє уточнити чимало деталей, збагнути розподіл тендерних і поколіннєвих ролей і відображає широку картину сімейного життя українського інтелігента в підавстрійській Галичині.

Щоб зрозуміти інформаційний потенціал і джерельну вартість щоденникових записів Теофіла Грушкевича, потрібно докладніше зупинитися на його біографії, адже саме в життєвому (освітньому професійному, громадському, родинному і приватному) досвіді людини здебільшого приховані пояснення її дій і суджень. Реконструкція біографії Грушкевича важлива також тому, що дотеперішні відомості про нього в історіографії украй скупі. Щоправда, є статті в «Енциклопедії українознавства» та «Енциклопедії історії України», однак у них акцентовано лише на педагогічній діяльності (редактор «Учителя», автор педагогічних праць, перший директор української приватної гімназії в Яворові) та на його ролі організатора українського національного життя на Покутті в 1880-тих роках. Ще один акцент зроблено на участі на зламі 1880-1890-тих років у «гуртку українофілів». Врешті, Теофіл Грушкевич згадується у зв'язку з біографією Івана Франка - як один із його вчителів у Дрогобицькій гімназії.

Основним джерелом для реконструкції біографії Теофіла Грушкевича є його спогади. Народився у сім'ї греко-католицького парафіяльного священика Іларіона Грушкевича і Юлії з Хлібкевичів. Дід по лінії батька Олександр був священиком ус. Горожанній Великій Рудківського повіту. Після його смерті Іларіон Грушкевич кілька років залишався адміністратором парафії в Горожанні Великій, а наприкінці 1830-х років став самостійним парохом у Горожанні Малій. Тут прослужив 17 років, а згодом перебрався до с. Опаки на Дрогобиччині. Мати Теофіла Грушкевича була донькою священика Миколи Хлібкевича у с. Мединичах Дрогобицького повіту. У сім'ї Грушкевичів було восьмеро дітей, серед них до зрілого віку дожили двоє: Теофіл і його сестра, чоловік якої згодом перейняв після О. Грушкевича парафію в с. Опаці.

Атмосфера і напрям виховання в тогочасних родинах греко-католицьких священиків, які служили основою формування нової української інтелігенції, достатньо добре вивчені в історіографії і не потребують ширших пояснень. Відомо, що в цьому середовищі існувало гостре відчуття власної «непольсь - кості», але водночас панувало скептичне ставлення до модерного українського націотворення, що своєю чергою спричинило глибшу «українськість» наступного покоління, яке прагнуло бути креативнішим, рішучішим, дієвішим, ніж батьки. Сім'я Грушкевичів належала до нечисленних родин греко-католицьких священиків, де розмовляли не польською, а «переважно рускою» мовою. Іларіон Грушкевич брав участь у національному русі періоду «Весни народів», долучався до створення національно-культурних товариств, тобто належав до кількох сотень тогочасних галицько-руських активістів. За свідченням Теофіла Грушкевича, батько «дбав дуже про се, щоб діти виховались в рускім дусі» і таким чином «привив і менї гарячу любов до свого народу».

Теофіл Грушкевич виховувався вдома до семи років, з п'ятирічного віку вивчав грамоту в місцевого дяка Петра Гарасима: взимку дяк приходив додому, а влітку Теофіл ходив до парафіяльної школу разом з іншими дітьми. У семирічному віці він залишив батьківську хату, щоб продовжити навчання, спершу в тривіальній школі в Щирці, де жив у місцевого вчителя (вечорами той підробляв на життя столярством), а згодом у головній (нормальній) школі оо. Василіян у Дрогобичі, яка запам'яталася йому фізичними покараннями учнів. Середню освіту він здобував у Самбірській і Дрогобицькій гімназії, де 1865 року отримав атестат зрілості. Того ж року записався на філософський факультет Львівського університету, де вивчав класичні й українську мови. Такий вибір предметів здавався йому оптимальним, щоб якнайшвидше завершити навчання й отримати посаду для самостійного заробітку. Вивчення класичних мов та історії античності (з огляду на важливість розуміння витоків європейської цивілізації) було тоді фундаментом подальшої ґрунтовної освіти та лежало в основі Організаційного статуту гімназій і реальних шкіл 1849 року, який закріпив вступ до університету через здобуття атестату зрілості в гімназії. Завершивши класичну філологію в університеті, можна було стати професором гімназії.

Викладання класичних мов на філософському університеті в той час зосереджувалося в руках двох професорів-німців - Вільгельма Керґеля (грецька мова і література) та Ґустава Вільгельма Лінкера (латинська мова і література). Оцінки тривалої праці цих професорів у Галичині суперечливі: з одного боку, наголошується на високому рівні їх викладання і підготовці добрих фахівців, а з іншого - на зверхності щодо слов'ян, через що студентам було складно здати кваліфікаційні іспити, а період навчання нерідко затягувався на 6-7 років. Теофіл Грушкевич у спогадах усе ж наголосив на другій думці. За його твердженням, професори класичної філології «були Німцї і глубоко ученї вправдї в своїм фаху, але для слухачів не практичні». Студентпочатківець мало що розумів з їх викладів, а «ті панове не вміли або не хотіли до сего словянській молодіжи дойти провід». Тому перевагу перед студентами Львівського університету, у тому числі при працевлаштуванні в Галичині, отримували німці, які швидше здавали іспити у Віденському університеті, або ж поляки, які навчалися в Яґеллонському університеті у Кракові: «Так проте для рускої суспільносте і для рускої справи сї німецкі культуртреґери були через таке в роботі' науковій формально спинююче поступованє вельми шкодливі».

Тогочасний філософський факультет був найбільше відкритий для вільного вибору студентами навчальних курсів. Серед найяскравіших викладачів студенти виділяли польського історика Антонія Малецького, який збирав переповнені аудиторії. Натомість сумне враження залишали лекції професора руської мови та літератури Якова Головацького, що викладав сухо й монотонно, тематично не виходив за рамки давньоруської літератури, до того ж, уживав «дійсний дивогляд язиковий». Через те його слухачів «можна було на пальцях не раз порахувати» . Ставлення до предмету змінилося, коли в 1867 році Головацький виїхав, а на його місце прийшов Омелян Огоновський: «Молодїж одушевляла ся єго викладами, почувши своє рідне слово, з жаром професором виголошене».

Про громадську діяльність під час навчання в університеті Теофіл Грушкевич майже не писав. Більше інформації можна почерпнути зі спогадів О. Барвінського, який згадав Грушкевича серед відомих у майбутньому українських діячів з кола розрізнених на той час груп народовців. Українські студенти збиралися в помешканні Андрія Січинського на «кручених стовпах» (на розі вул. Кохановського), де й було відновлено «Громаду». Восени 1865 року вони тісно спілкувалися з Олександром Кониським, який приїхав на кілька місяців до Львова. Звісно ж, у студентському середовищі жваво обговорювали актуальні політичні події - конституційні перетворення в Габсбурзькій монархії, стрімку полонізацію Галицької автономії, наростання русофільських настроїв і таке інше. За твердженням О. Барвінського, студенти жили ощадно, утримували їх батьки, підробітки в адвокатських канцеляріях і «лекциї не конче добре платні», на свої кошти фінансували ще й видання «Правди» і масово заповнювали читальні зали університетської бібліотеки й «Осолінеуму».

У липні 1868 року Теофіл Грушкевич завершив навчання в університеті і був скерований Крайовою шкільною радою на посаду помічника вчителя (суплента) у Дрогобицьку гімназію. Тут почалася його багаторічна дружба з Титом Реваковичем. Виступивши на засіданні місцевого педагогічного товариства із закликом про запровадження в кількох гімназіях Галичини української мови викладання, Грушкевич потрапив у поле зору органів влади і через це в 1872 році був переведений у Західну Галичину, суплентом у Жешівську гімназію. Тогочасні вимоги до претендентів на посаду гімназійного вчителя були досить високими: потрібно було закінчити п'ять семестрів на філософському факультеті в університеті, пройти низку обов'язкових курсів, здати кваліфікаційний іспит перед Державною екзаменаційною комісією для кандидатів на вчителів середніх шкіл. Така комісія діяла у Львові з 1850 року, а в Кракові - з 1868/69 навчального року. Отож, прагнучи якнайшвидше здати кваліфікаційний іспит та розуміючи, що органи шкільної влади неохоче переводять учителів-українців до Львова, Теофіл Грушкевич вніс подання про переведення у Краків, наслідком якого стало його призначення суплентом у гімназію св. Анни, де він пропрацював з вересня 1873 по вересень 1879 року.

Гімназія св. Анни у Кракові була провідним середнім навчальним закладом Західної Галичини, де навчалося чимало відомих польських політиків і науковців. У 1875 і 1876 роках Теофіл Грушкевич був приватним учителем грецької мови майбутнього галицького намісника Анджея Потоцького, також навчав грецької мови князя Стефана Любомирського, сина краківського банкіра Кірхмайера, викладав німецьку мову в конвікті Піярів, завдяки чому спілкувався з колами вищого римо-католицького духовенства. Серед його учнів у гімназії були також князь Анджей Любомирський, майбутній куратор Осолінеуму, та граф Здіслав Тарновський, майбутній голова політичного об'єднання краківських консерваторів «Сторонництво національної правиці», а також син відомого польського художника Яна Матейка, в якого Теофіл Грушкевич бував удома.

Заслуговує на увагу згадка про контроверсійні постаті носіїв подвійної національної ідентичності «Оепїе Яиїйепш, паїіопе Роїопш» - шкільного інспектора Евзебія Черкавського та президента Кракова і маршалка Галицького сейму Міколая Зиблікевича. Про Черкавського Теофіл Грушевич розмовляв зі своїм родичем, податковим ад'юнктом у Ніську Евзебієм Ерушкевичем. Останній, будучи небожем Черкавського по лінії матері, «боронив єго, кажучи, що Евз. Черкавский не був вже зовсім пропащим чоловіком для Руси, що він себе завсігди уважав Русином, та що з свояками кореспондував по руски. Се менї казав найблизший єго свояк, тож можна повірити. Тут приходить менї на гадку, що висше згаданий Тисовский боронить свого близького свояка маршала Зиблікевича, котрий мав також до своїх свояків зі Старого Міста писати по руски і виключно тої мови уживати». Загалом спогади Теофіла

Грушкевича про життя в Західній Галичині (сприймалося як «заточене») містять чимало цікавих спостережень про моделі поведінки українців у польськомовному оточенні, змішані сім'ї, шляхи полонізації, способи збереження релігійної і національної ідентичності та показують, як повсякденні практики подеколи відрізнялися від нібито відомих «тенденцій».

29 листопада 1879 року Теофіл Грушкевич успішно здав кваліфікаційний іспит з латинської і грецької мов для нижчої (перші 4 класи гімназії), а 19 травня того ж року - додатковий іспит, що давав йому право викладати українську мову в усіх класах гімназії. Завдяки протекції намісника Альфреда Потоцького, а також радника міністерства освіти Едварда Ґнєвоша («до котрого мій покійний тесть яко добрий знайомий в моїй справі перше удавав ся») був призначений професором класичної філології в гімназії в Коломиї, куди прибув 30 вересня 1879 року. Про це призначення довідався, перебуваючи у службових справах у Відні, після чого одразу пішов до церкви, щоб подякувати Богові «за увінчане трудів» по забезпеченню матеріального існування. Десятиріччя, яке Грушкевич провів у Коломиї (1879-1889), імовірно, було найкращим в його житті. Тоді в Коломиї діяла одна гімназія з польською мовою викладання, куди ходили діти всіх національностей. «Обнявши науку язика руского в ґімназиї, - згадував Т. Грушкевич, - взявся я з жаром до працї. Сповнились мої задушевні бажаня вчити руску молодіж свого рідного слова і літератури». Українська мова мала статус необов'язкового предмету, однак більшість учнів-українців її вивчали: за свідченням Грушкевича з 400-450 учнів гімназії заняття з української мови відвідувало 150 - 190 осіб. У нижчих класах Т. Грушкевич навчав також німецької мови. Крім того, він викладав українську та німецьку мови в торгово-промисловій школі, а в 1876-1879 роках був її управителем.

Спогади Теофіла Грушкевича з коломийських часів відображають широку палітру громадського життя міста й околиць. Автор охарактеризував чимало представників української інтелігенції Коломийщини, згадав про ставлення до українців польських учителів і чиновників. Особливий інтерес становить розповідь про спільну боротьбу українців і поляків («християн») проти домінування євреїв у Коломийській міській раді, її успішне завершення, обрання самого Грушкевича до міської ради, спільні заходи українців і поляків щодо відкриття в Коломиї повної початкової школи з українською мовою навчання, які поляки підтримували, доки не отримали іншого розпорядження від львівських політиків. У Коломиї Грушкевич послідовно брав участь у заснуванні й розвитку українських товариств, але не прагнув очолити жодне з них, аби не наразитися на небезпеку повернення в західну частину провінції.

Попри таку обережність, восени 1889 року Теофіла Грушкевича таки перевели з Коломиї до Львова. Формальним приводом стала його участь у музично-декламаційному вечорі, організованому товариством імені М. Качковського, куди запросили російського консула з Чернівців. Після цього заходу на Грушкевича надійшов донос, що нібито в присутності російського консула він піднімав тости за успіхи російської зброї, спрямовані проти державної влади й поляків (Грушкевич ці закиди заперечував). Примусове залишення Коломиї

Теофіл Грушкевич сприйняв болісно: близько року до облаштування на новому місці родина мусила жити окремо, занепокоєння викликали значно вищі витрати у великому місті, розпад звичного кола товариського спілкування. Ще певний час у записах Теофіла Грушкевича відлунює туга за Коломиєю і сподівання повернутися туди хоча б колись. Однак з часом він змирився й зайнявся організацією життя у Львові. Приблизно через півроку після переїзду Грушкевич у щоденнику записав: «Дня Ішого мая проминувь щасливо и спокойно во Львовй».

У березні 1890 року Теофіл Грушкевич був номінований професором класичної філології другої Львівської гімназії з німецькою мовою викладання, в якій на початку XX століття навчалися діти галицьких русофілів на знак протесту як проти польських, так і проти українських гімназій. У Львові Грушкевич редагував часопис «Учитель», належав до комісії при Крайовій шкільній раді, яка ухвалила запровадження у шкільництво фонетичного правопису, однак загалом не вів такого суспільно активного життя, як у Коломиї. Певною мірою це пояснювалося його близькістю до Олександра Барвінського та причетністю до «нової ери», після «невдачі» якої всіх її прихильників було витіснено з політичної сфери. У Львові Т. Грушкевич відійшов навіть від активної діяльності в національно-культурних товариствах, знеохочений міжпартійною та міжособистісною боротьбою і недобросовісною конкуренцією. 31 жовтня 1906 року, невдовзі після виповнення 60-ти років, Теофіл Грушкевич вийшов на пенсію. У 1909-1911 роках він був директором української приватної гімназії в Яворові. Згодом його кандидатура ще обговорювалась як можливого директора приватних жіночих гімназій у Городенці та Буську, жіночої гімназії у Станіславові, однак ці проекти не були реалізовані з огляду на вік.

Теофіл Грушкевич належав до тієї групи українських інтелігентів, які скептично ставилися до політики, не прагнули перших політичних ролей, не виступали на вічах і не балотувалися на виборах, однак входили в усі найважливіші середовища, знали багатьох ключових осіб, виконували багато реальної організаційної і ідейної, так званої «чорнової», роботи. «Хоч на зверх я видної ролї при тій політиці' не відгривав, - писав сам Т. Грушкевич, - але в тіснім кружку не до одної справи приложив руки свої. Чи оно добре було чи нї, істория осудить. Ця самооцінка цілком підтверджується вивченням біографії Т. Грушкевича за іншими джерелами. Достатньо навести хоча б судження про нього такого визнаного для українців у XIX столітті авторитета, як Олександр Кониський. Ще в 1887 р. в листі до О. Барвінського він писав: «Дивлюся я друже на Ревак. [овича] і гадаю: чому нова генерація не дала нам таких людей? От коби б єго, та Вас, та Грушкевича зібрав до купі у Львів!!! Отоді би… И в наше віконце засвітило б сонце…».

До систематичного ведення щоденника збереглося кілька попередніх спроб записів Теофіла Грушкевича. Перший - датується 19 вересня 1887 року і присвячений опису візиту в Коломию перемишльського єпископа Юліана Пелеша. Оскільки цьому запису передує згадана декларація намірів Грушкевича щодо щоденника, з високою вірогідністю можна припустити, що попередніх щоденникових нотаток, принаймні в дорослому житті, він не вів. Наступний збережений фрагмент щоденника охоплює період з 6 по 29 грудня 1888 р. У ньому описано поїздку Теофіла Грушкевича з сином Ярославом до Львова, його участь у засіданні «Народної ради», присвяченому виборам до Галицького сейму 1889 року, відзначення різдвяних свят за латинським обрядом. Святвечір, на якому були присутні сім'я, мати Л. Грушкевич та учень 8 класу гімназії Баричко, який мешкав у Грушкевичів, видався Т. Грушкевичу «сумним», зате в наступні дні сім'я активно відвідувала коломийських знайомих, так «у Васильковскихь дуже ладно спйвала рускй пйсни и польскй при фортепянй Кисйлевска, жена купця, моя жена танцювала з Кисйлевскимь коломыйки».

Більшим за обсягом і доволі насиченим інформаційно є щоденник Теофіла Грушкевича, який охоплює період від 13 березня до 25 серпня 1890 року. Тоді автор жив сам у Львові, якийсь час винаймав помешкання на вул. Личаківській, безперечно, почувався самотньо без звичної родинної атмосфери, мав клопоти зі здоров'ям через пережитий стрес, і, мабуть, ці обставини підштовхнули його до ведення регулярних записів. У щоденнику домінують дві теми - облаштування у Львові, підготовка до приїзду родини і діяльність групи осіб, у середовищі яких визрівала «нова ера». У джерелі є записи про наради в інженера Алоїзія Телєжинського, контакти з князем Адамом Сапєгою, роботу над новим статутом Наукового товариства імені Шевченка та інші. Ці записи доречно співставляти з листами Теофіла Грушкевича до Олександра Барвінського та зі значно ширшими за обсягом спогадами останнього. Нотатки Т. Грушкевича доповнюють деталі переговорів. Найцікавішими є ті фрагменти, які відображають уявлення тогочасних діячів про напрям розвитку українсько-польських відносин. За твердженням Грушкевича, в помешканні Телєжинського відбувалися «горячі дебати», під час яких «про нещаснй вбдносини руско-польскі говорено точно и явно, не тблько похибки Полякбвь, но и похибки Русинбвь критиковано». Т. Грушке - вич відстоював потребу розгортання серед українців «органічної праці» та залучення до неї всіх верств суспільства - учителів, адвокатів, чиновників, а також «старй родьі шляхотськй, що люблять будь що будь свою землю» (Йшлося насамперед про Сапєг і Дзєдушицькпх).

Життя Теофіла Грушкевича у Львові на зламі століть у джерелах відобразилося погано: спогади були написані в 1897 році, а регулярні щоденникові записи збереглися від 1906-го. Більшу частину часу діти жили з родиною або були надто юними для обговорення в кореспонденції важливих питань. На щоденникових записах Грушкевич зосередився вже по виході на пенсію, який, за свідченням дружини, сприйняв доволі болісно. Це заняття стало спробою чоловіка, котрий звик усе життя працювати, до того ж, викладати, примиритися зі статусом «емерита», появою вільного часу, викликами нового покоління. Усі ці питання, безумовно, турбували автора записів, і він не міг віднайти внутрішньої рівноваги та не погоджувався зі старінням, фізичною слабкістю й самотністю. Судячи із записів, відповіді на ці питання він, попри родинні традиції, не черпав і у вірі. Сюжети про церкву у нього доволі інструментальні, що трактували священицьке служіння, як роботу. Релігійні свята відзначались у вузькому родинному колі і теж радше наштовхували на думку про незворотність часу. До того ж, відзначення в рамках міської квартири, безумовно, контрастували зі спогадами дитинства. Одного разу Т. Грушкевич критично зауважив, що його зять нехтує звичаями, однак зараз це ототожнюється з прогресивністю та модерністю.

Загалом ставлення Теофіла Грушкевича до молодшого покоління було позбавлене менторського тону: він шанував працю, внутрішній світ і клопоти своїх дітей і радше співчував молодшому поколінню через те, що сам він і його ровесники жили у «спокійніші» та «стабільніші» часи. Попри жвавий інтерес до світу, Грушкевич відчував, що відстає від його вимог, не може пристосуватися до пришвидшеного темпу, радикалізації політичних сил. Ці думки особливо турбували його під час директорства в Яворівській гімназії, де поряд працювали молодші колеги, з якими він не міг порозумітися: «Я пояснював, щоби в школі про політику за багато не говорено, могло єще прийти до сварки. Не позволив в диспути бавитися. Те однак як можу догадуватись не сподобалось моїм учителям. Висказав ся один, що я старий уже чоловік. Нехай і так буде. […] Рік довгий, а що буде опісля? Тішить мене, що є син, невістка і внук у мене - але нинї не маю тут серед своїх (Русинів) великих приятелів сегодня а чому. Не можу казати, щоби я мав ворогів але не маю тут щирих приятелів. Інакше в першім році відносились до мене. Але нехай там». Кілька разів, як фіксує щоденник Т. Грушкевич переносив серйозні захворювання, які супроводжувалися думками про смерть, таємничу й невідворотну.

У щоденнику Теофіла Грушкевича відображений і побутовий бік родинного життя, організований за класичною схемою: чоловік утримував сім'ю, дружина опікувалася побутом і дітьми. Основним джерелом доходів була зарплата, згодом - пенсія Т. Грушкевича, сума останньої становила 497 крон на місяць. Сім'я орендувала у Львові квартиру, яку періодично змінювала, з'їжджаючись чи роз'їжджаючись із дітьми. Зазвичай це було трикімнатне помешкання з кухнею і балконом (приблизно так само виглядало житло їх найближчих приятелів - Реваковичів і Тисовських). Сім'я утримувала служницю - дівчину або жінку-українку зі села, які також підлягали «національному вихованню». Служниці не інтегрувалися повністю в родину, щодо них зберігалася соціальна дистанція, а надання роботи й можливості проживати у Львові, навчання грамоті вважалися благодіянням з боку інтелігентів. Сам Грушкевич не був обтяжений побутовими справами, що рідко виходили поза межі кілограму апельсинів для онуків. Жіноча праця в його уявленні цінувалась лише у виконанні членів родини. Про побут доньки Софії Раковської в Парижі він записав: «Я нинї дуже зажурив ся судьбою Зосї в Парижи […]. Она бідна дуже клопоче ся хатою без слуги - обід варить сама дома, ходить за купном, розуміє ся сніданя і вечеру, все на прімусї. Треба з дитиною перейти ся, трохи попрятати. То за богато на одну особу, а до того не зовсім здорову».

Зі сторінок щоденника Львів початку XX століття постає як місто зі значно націоналізованим сегментом повсякденної і приватної сфери та з чітко вираженим українсько-польським конфліктом. Тема польсько-українських стосунків присутня в роздумах Теофіла Грушкевича ледве не щодня. Автор підтверджував факт їх загострення, значно більшого, ніж у попередні десятиліття. Кидається в очі значне відгородження від польськомовного оточення. Коло його знайомих у Львові обмежувалося вихідцями з українських і німецьких родин. Теофіл Грушкевич підкреслював розчарування в можливостях польсько-українського порозуміння та примирення: «Крутить ся істория помиреня сих двох народів від віків в тім самім колесї. Поляки ломлять завсїгди правила всякої справедливости, а голосять перед сьвітом, що они суть олицотворенєм найкращої згоди».

Теофіл Грушкевич часто фіксував приклади принижень і тиску, яких зазнавали українці на національному ґрунті. Так, неприємними відчуттями щоразу супроводжувалося голосування за заздалегідь приречених на поразку українських кандидатів у депутати, після якого (голосування, як відомо, відбувалося відкрито), він чув насмішки з боку виборчої комісії. У щоденнику описано розповідь сторожихи, яка не могла знайти праці, бо у восьми місцях від неї вимагали приналежності до латинського обряду: «а она прецінь не буде Польку удавати та радше служби відрече ся, як свого обряду». Домовласник - прихильник польської ендеції відмовився винаймати родині Грушкевичів житло, надаючи перевагу орендареві-поляку. На цілеспрямований бойкот з боку поляків нарікали його знайомі - кравець і власник цукерні; останній розповів, як «доброзичливці» радили йому не звертатися до клієнтів українською мовою. Сам Грушкевич в офіційних установах та у сфері обслуговування послідовно використовував українську мову (звертання українців польською через небажання привертати до себе увагу вважав «трусістю»), а згодом описував реакцію у відповідь, яка хиталася від спроб співбесідника перейти на українську мову - до переведення розмови в конфліктну площину. Найгострішим прикладом останнього стало демонстративне намагання польського продавця запропонувати для онука «забавку зображаючу малу свинку»: «Я остатечно зробив міну, що се мене уразило, але до авантури не хотів доводити. Купив за 90 гел. забавку зображаючу котика, заплатив і вийшов передумуючи над тим, як смаркачі поляки купчики сьміють глузовати ся в сей спосіб над людьми старими - над Русинами. Коли сї люди образумлять ся, коли сї люди прийдуть до сеї сьвідомости, що тим способом нечесть роблять своїй нациї».

У щоденнику зустрічаються описи безпорядків на національному ґрунті. Національні громади Львова нерідко служили одне для одного об'єктом гострих кепкувань. Так, Теофіла Грушкевича вразило, що польський шляхтич використовував елементи козацького одягу для свого фірмана: «При улици Чарнецкого кинувсь менї в очи образ, що менї пригадав нашу неволю, наше велике рабство за часів шляхетскої Польщи. Оце стояв повіз (карета), запряжений парою коней хороших, а на кареті молодого досить гарного парубка фірмана в одягу козацкім (шапка козацка з червоним дном і кутиком та шаровари козацкі) - чорна кирея червоним поясом перепоясана). Кров ударила мені в лице. Як сьміє єще нині шляхтич польский в сей спосіб дразнити нашего чоловіка таким поведеням. одягати в стрий наш національний, в котрім ходили наші козаки лицарі, одягати своїх слуг, льокаїв, се для нас велика обида а даже провокация». Інший, дещо комічний випадок, уже зворотного характеру, стався на церемонії привітання представника Габсбурзької династії у Львові: «Українці переїзджаючого архикнязя витали голосно: слава і коли архикнязь вже далеко від'їхав, еще тягом їхали дальше всїлякі пани Поляки […] тодї то наші стали їм кричати: «ганьба» - колтуни польскі думаючи, що їм також овацию роблять розкланювались чемненько на всї боки. З того вийшов гомеричний сьміх серед згромадженої публики стоячої по обох боках улицї Сапіги».

Тема служіння народові є наскрізною у щоденнику Грушкевича, через неї висвітлюється чимало подій, у тому числі й повсякденного життя. Українська нація, забезпечення її вільного розвитку і добра були для автора цінністю, якій варто підпорядкувати життя. Після прочитання разом із маленьким онуком історії України Миколи Аркаса Теофіл Грушкевич так сформулював громадське призначення своїх нащадків: «підросте, прочитає сю книжку від дошки до дошки та набере єще більше жару і посьвяти для добра свого бідного поневільненого народу як єго батьки. Буде боров ся єще більше з противниками своєї нації як єго діди». Водночас стан національної свідомості українців Наддніпрянщини він оцінював скептично, щоразу отримуючи цьому підтвердження в розповідях галичан, які поверталися з Великої України. Критично оцінював Грушкевич і стосунки та звичаєві практики в середовищі львівських українців. Він наголошував, що у Львові не мав можливостей для повноцінної громадської діяльності, якою займався в Коломиї, відзначав байдужість української інтелігенції у Львові, її небажання об'єднуватися навколо спільних цілей, підпорядковувати справі особисті амбіції. Негативним прикладом служила позиція українців Львова під час виборчих кампаній, невдалі спроби, які здійснювало товариство «Львівська Русь», щоб об'єднати одноплемінників. «Ми не є ще нація, щоби зовсім о своїх силах могли остоятися», - підсумовував Теофіл Грушкевич наслідки політичної діяльності українців Львова. Він також гостро критикував чимало аспектів в роботі Наукового товариства імені Шевченка під керівництвом Михайла Грушевського, зокрема практику виключення з його складу осіб за політичні