Перший призов українців Східної Галичини до польської армії (1922–1923 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Перший призов українців Східної Галичини до польської армії (1922-1923 рр.)

польський призов військо армія

Тема першого призову українців Східної Галичини до польської армії восени 1922 р. предметом спеціального дослідження не була, хоч окремі її аспекти частково висвітлено у працях вітчизняних¹, російських² та, особливо, польських³ фахівців. З огляду на таку ситуацію, мета нашої статті - проаналізувати підготовку й обставини проведення першого загального військового призову у Східній Галичині, визначити ставлення новобранців до служби в польському війську.

Відродження незалежності Польщі та її утвердження відбувалося в умовах масштабних геополітичних змін наприкінці Першої світової війни й у перші повоєнні роки. Нові кордони держави визначалися завдяки активній діяльності польської дипломатії в умовах збройної боротьби у Східній Галичині. Не обійшлося без використання зброї й на західному та північно-східному рубежах країни. Реалізація державотворчих концепцій змушувала негайно вирішувати низку соціально-економічних завдань, передовсім - військово - політичних. Створення армії, яке розпочалося ще напередодні проголошення незалежності, стало чи не найголовнішим напрямом діяльності польського керівництва. Одну з перших відозв Рєґєнтської ради⁴ від 12 жовтня 1918 р. було адресовано офіцерам і солдатам колишніх польських військових формувань із закликом вступати до створюваної армії⁵.

Комплектація війська відбувалася в той час здебільшого на добровільній основі через украй скромні, а інколи навіть нужденні умови забезпечення й утримання армії⁶. Підтвердження цього - відкритий лист одного з військовослужбовців як відповідь прихильникові запровадження загальної військової повинності ґенерал-поручникові Е.Міхаелісу⁷. Такий стан справ мав і свої переваги: в армію, сформовану на добровільній основі, ішли здебільшого особи з високою національною свідомістю та почуттям відповідальності щодо рідної держави. За свідченням офіцера Ст. Жоховського, «майже 70% особового складу […] становила молодь, […] яка готова була зі зброєю в руках обороняти відроджену незалежність спільної вітчизни» .

Згодом добровільність поступово перейшла у загальну військову повинність. Перший обов'язковий набір до армії відбувся на території Краківського ґенерального округу⁹. Згідно з наказом Ю.Пілсудського від 5 грудня 1918 р.¹⁰, осіб 1896-1899 років народження було призвано на військову службу терміном на чотири місяці. Згодом, за ухвалою сейму від 7 березня 1919 р., відбувся додатковий набір до війська на тих теренах, де «ще не було проведено призов»¹¹.

На той час у рішеннях влади йшлося про мобілізацію етнічних поляків. Нововведення не поширювалися на території, державно-правовий статус яких ще не було визначено, та на осіб не польської національності. Східної Галичини ці ухвали сейму не стосувалися з огляду на польсько-українську війну й міжнародну дискусію про політичний статус реґіону, що тривала на Паризькій мирній конференції.

Попри тимчасову невизначеність статусу східногалицьких, як, зрештою, й інших спірних теренів, польське військово-політичнє керівництво поступово готувало правове підґрунтя для залучення національних меншин на військову службу. Одним із перших документів, який реґулював призов до польської армії, став «Тимчасовий закон про загальну військову повинність», виданий Рєґєнтською радою 27 жовтня й опублікований на початку листопада 1918 р.¹² У ст. 1 документа зазначалося, що «військова служба є обов'язком кожного громадянина Польської держави. Кожен громадянин повинен виконати цей обов'язок особисто»¹³. У розд. 18 прописувалися положення, які не стосувалися безпосередньо українців чи інших осіб нєпольської національності, проте могли бути використані для їх залучен - ня/призову до армії в майбутньому. Згідно зі ст. 109, громадяни іноземних держав військовозобов'язаними не вважалися¹⁴. Утім, судячи з дальшого змісту, особи, які набули польське громадянство, призиватимуться навіть у випадку «проходження військової служби у своїй попередній Вітчизні» (ст. 110). Закон передбачав, що ті, хто не має громадянства, але тривалий час проживає в Польщі, «будуть призиватися на строкову службу нарівні з громадянами Польської держави, якщо не зможуть довєсти, що є громадянами іншої держави» (ст. 111) .

Восени 1918 р., коли польсько-українське протистояння у Східній Галичині лише починалося, а його наслідки важко було спрогнозувати, про реалізацію положень цього закону не йшлося. Проте вже за рік Польща володіла цими територіями де-факто та прагнула закріпити їх де-юре, домагаючись визнання з боку європейських держав. Захоплення Східної Галичини означало початок поступової її інтеґрації до складу Польщі. Для цього було ухвалено низку нормативних актів, у тому числі закон, який доповнював правову базу для залучення в майбутньому підданих колишньої Австро - Угорської імперії до війська. Так, згідно із законом про польське громадянство від 20 січня 1920 р., мешканці Східної Галичини ставали громадянами Польщі, якщо вони «мали право власності або постійно проживали в одній із ґмін на території Польської держави, що попередньо входила до складу Австро-Угорщини» (ст. 2, п. 1 б). Водночас особи, прийняті на роботу в державні органи влади або ж на військову службу, отримували польське громадянство автоматично, якщо не висловили до того якихось застережень чи відмови (ст. 4) . Після набуття законом чинності всі мешканці Східної Галичини вважалися громадянами Польщі. Згодом це було підтверджено циркуляром міністра внутрішніх справ від 20 листопада 1922 р., в якому зазначалося: «Згідно зі ст. 2, п. 1 б закону про громадянство, особи, що мають право приватної власності або постійно проживають в одній із ґмін Східної Малопольщі, стали громадянами Польської держави»¹⁷. Аналогічну позицію займали

польські дипломатичні представництва щодо українців, котрі прагнули повернутися додому - у Східну Галичину.

У розпорядженні міністра внутрішніх справ від 7 червня 1920 р. щодо виконання згаданого нормативного акта зазначалося: «До остаточного визначення кордонів територією Польської держави, на яку поширюється закон від 20 січня 1920 р., є місто Варшава, воєводства Варшавське, Лодзьке, Келецьке, Люблінське, Білостоцькє, Познанське, Поморське, а також колишнє королівство Галичини й Лодомерії з Великим князівством Краківським». Наступним підтвердженням дії цього закону на теренах Східної Галичини стало розпорядження керівника МВС від 20 квітня 1921 р. Зрештою, ст. 91 конституції 1921 р. остаточно закріпила: «Усі громадяни зобов'язані пройти військову службу».

Отже наявна нормативно-правова база давала військово-політичному керівництву країни законні підстави для проведення на території Східної Галичини призову до польської армії серед представників національних меншин. Слід зазначити, що архівні матеріали, як і мемуарні твори, практично не містять згадок про випадки відмови від польського громадянства. На думку російського дослідника К. Федевича, набуття його галицькими українцями, вочевидь, відбулося після визнання Ліґою Націй належності Східної Галичини до Польщі в березні 1923 р.

Перша спроба призвати до армії осіб нєпольської національності, у тому числі й українців зі Східної Галичини, припала на період польсько-більшовицької війни. Рішення про це ухвалила Рада оборони країни 15 липня 1920 р. - воно мотивувалося необхідністю «раціонального розподілу зусиль» для захисту держави. Саме тоді червоні війська вступили на східногалиць - кі терени. Перед лицем загрози серед частини польських військових нерідко проявлялися панічні настрої, випадки втечі вглиб країни. Цікавий феномен: рядовий склад армії виявився морально стійкішим за офіцерство. Це підтверджує доповідна записка на ім'я керівника держави Ю.Пілсудського від 20 липня 1920 р.:

«Офіцери, а серед них і вище командування, є головними винуватцями паніки. Вони передбачають поразку, видають рядовим накази, які провокують їх до втечі, самі ж не супроводжують відступаючих, а на автомобілях чи кінно випереджають їх, не думаючи, як зібрати особовий склад. У Білостоку та у Східній Галичині цивільна адміністрація виступала проти евакуації. Проте військове керівництво видало загальний наказ про поспішну евакуацію, чим спровокувало безлад».

іншим важливим чинником, який не давав змоги успішно провести призов, залишався невизначений державно-правовий статус Східної Галичини. Пам'ять про недавні бої за незалежність і відчуття національної кривди зумовили неприхильне ставлення українців до Польщі, яку вони вважали окупантом і не визнавали польську адміністрацію у краї. Власне, обидві ці обставини, а також заклики єкзильного уряду ЗУНР бойкотувати призов спонукали українців уникати служби у чужій для них армії. Зауважимо, що якогось повального вступу до війська не було й серед місцевих поляків. Загалом немає інформації про кількість мешканців Східної Галичини, котрі поповнили ряди армії. Найімовірніше, як стверджує польський дослідник П. Ставецький, перший загальний призов у цьому реґіоні виявився провальним. Вище керівництво країни було вкрай стурбоване такими результатами призовної кампанії. 11 серпня 1920 р. Рада оборони країни видала розпорядження, яким погрожувала втратою громадянства за невиконання військового обов'язку.

Утім, фіаско першого офіційного призову українців Східної Галичини не означало відмови властей від залучення їх до лав польської армії. Поодинокі випадки насильного призову українців зафіксовано навесні 1919 р. Газета «Український прапор» постфактум повідомляла про випадок примусової відправки до війська 7 українців - мешканців села В'язниця Ярославського повіту, у лютому того року. Попри протести місцевих жителів, подібні ситуації виникали й в інших селах, зокрема Неліковичах, Монастирі, Червоній Волі, Шивському.

Наприкінці 1920 р. приклади насильного призову українців почастішали. Промовистим фактом зловживань із боку польської влади став випадок, котрий трапився з мешканцем села Ставчани Гоцодоцького повіту Михайлом Залеським. Після повернення з лав Української галицької армії восени 1920 р. його було заарештовано та ув'язнено в Городку, звідки й відправлено до польського війська. Отримавши відпустку, він в армію більше не повернувся. Наслідком цього кроку стали погрози на адресу його батьків з боку місцевої поліції, а також неодноразові обшуки в помешканнях його родичів²⁹. За декілька днів замість нього до війська взяли його брата Івана. Зрештою, через загрозу призову третій брат змушений був переховуватися, залишивши дружину й дітєй³⁰. Випадки примусового призову траплялись і в інших місцевостях, зокрема у Дрогобицькому повіті Львівського воєводства, у Чортківському та Збаразькому повітах на Тернопільщині. Обурення у мешканців Східної Галичини викликали наміри польських властей на місцях скласти, за наказом повітових команд поповнення, списки чоловіків, які в майбутньому могли підпасти під призов . Про ці випадки уряд ЗУНР в екзилі повідомив Ліґу Націй. Під тиском західних держав міністерство військових справ Польщі зупинило призов українців у краї. і все ж поодинокі випадки насильної мобілізації траплялися навіть 1921 р.

Попри скасування призову українців у Східній Галичині, у лавах польської армії служило їх уже чимало. Так, за підрахунками польського дослідника Р. Тожєцького, станом на 1 квітня 1922 р. нараховувалося 12 397 українців, що становило 8,4% загальної кількості армії Польщі³⁴. Головним чином це були вихідці з Волині, Холмщини, Лємківщини, оскільки, як стверджують сучасні польські дослідники, у війську існував поділ на «українців» та «русинів»: перші - вихідці з теренів колишньої Російської, другі - Австцо-Угоцської (головним чином зі Східної Галичини) імперій . При цьому, за даними М. Кротофіла, станом на 1 квітня 1922 р. у лавах польської армії налічувалося також 2497 «русинів»³⁶. Подібні цифри наводить і П. Ставецький.

Перший загальний офіційний призов у Східній Галичині міністерство внутрішніх справ Польщі оголосило 29 листопада 1922 р. на підставі рішення уряду від 20 листопада та листа міністра військових справ від 29 листопада 1922 р. Згідно з рескриптом МВС, призов відбувався у два етапи: на першому діяли лікарсько-оглядові комісії, що визначали придатність юнаків до служби, на другому - придатні до служби у війську призовники повинні були з'явитися до повітових команд поповнення для відправлення у військові частини³⁸.

Згідно з розпорядженням міністерства внутрішніх справ, роботу лікарсько-оглядових комісій було призначено на 10-24 грудня. Упродовж цього часу до них мали з'явитися юнаки, у тому числі непольської національності, 1900 і 1901 років народження всіх повітів Тернопільського, Станіславського та частини Львівського воєводств. В останньому рескрипт міністра поширювався на такі повіти: Бібрка, Бжозув, Цешанув, Добромиль, Дрогобич, Городок (Ґрудек Яґєллонський), Ярослав, Яворів, Львів (місто й повіт), Ланьцут, Мостиська, Ніско, Перемишль, Пшеворськ, Рава-Руська, Рудки, Самбір, Сокаль, Старий Самбір, Жовква³⁹. Згідно з цим самим рескриптом, лікарському огляду підлягали також ті особи, які раніше отримали відтермінування від призову, були визнані тимчасово непридатними до служби або придатними тільки для народного ополчення, а також ті, хто перебував у війську й був звільнений⁴⁰. Про час і місце прибуття призовників мали сповістити повідомленнями, видрукуваними українською та польською мовами у військовій друкарні й завчасно розісланими кур'єрською поштою старостам ґмін для подальшого розповсюдження. Водночас останні, згідно з розпорядженням властей воєводства, повинні були здійснити підготовку для належного проведення призовної кампанії.

Керівництво країни прагнуло, щоб перший загальний призов у Східній Галичині відбувся спокійно, без ексцесів - цього, за словами інспектора армії ґенерала Ст. Галлера, вимагали «загальнодержавні інтереси і світова громадська думка»⁴¹. Тож старости ґмін повинні були ретельно підготувати списки призовників на основі парафіяльних церковних метрик, а також надати приміщення для діяльності лікарсько-оглядових комісій. Крім того, старост зобов'язували провести роз'яснювальну роботу серед молоді, повідомити про кримінальну відповідальність за невиконання військового обов'язку. При цьому для забезпечення правопорядку залучалися посилені наряди поліції у співпраці з військовими⁴². На час діяльності комісій було заборонено продаж алкоголю⁴³.

Військово-політичнє керівництво країни допускало ймовірність Більшовицької агітації та спроб місцевих активістів перешкодити проведенню призову й відправці юнаків до військових частин⁴⁴. Ці побоювання загалом виявилися перебільшеними, хоча поодинокі спроби завадити перебігу призовної кампанії у Східній Галичині все ж були. Наприклад, випадок, що трапився у Львові в ніч на 4 грудня 1922 р., коли, за повідомленням місцевої поліції, «невідомі особи» позривали оголошення про час і місце діяльності лікарсько-оглядових комісій. Щоправда невдовзі аналогічні оповіщення було поновлєно .

5 грудня 1922 р. Львівське воєводськє управління видало розпорядження, в якому окреслювалися основні заходи, спрямовані на забезпечення порядку й успішного проведення призову⁴⁶. Наступного дня дирекція місцевої поліції розіслала значну кількість примірників оголошення про заборону агітації проти проходження медичного огляду, а отже й військової служби, із вимогою затримувати та карати винних (від 6 годин до 14 діб)⁴⁷.

Попри всі організаційні заходи перші дні діяльності лікарсько-оглядових комісій засвідчили, що Більшість новобранців відмовлялася з'являтися добровільно. Небажання вступати до польського війська проявляли юнаки не тільки Львова, а й інших теренів Східної Галичини. Примітно, що ухилялися від призову не тільки етнічні українці. За повідомленням тернопільського воєводи від 14 грудня 1922 р., чимало євреїв призовного віку з Бережанського повіту напередодні явки до медичної комісії втекли до Львова⁴⁸. Тож 20 грудня 1922 р., ще до офіційного завершення першого етапу призовної кампанії, інспектор 5-ї армії видав розпорядження про продовження діяльності лікарсько-оглядових комісій до 8 січня наступного року. При цьому передбачалося, що «поліція при асистуванні військових якнайенергійніше доставлятиме новобранців для медогляду, для чого створюються додаткові комісії». Військові мали відігравати лише допоміжну функцію ескортування. Водночас, за задумом влади, проведення «додаткового» призову «повинно було зламати в населення думку, що розпорядження державної влади можна іґнорувати»⁴⁹.

Як наслідок, із другої половини грудня 1922 по 8 січня 1923 рр. органи поліції за допомогою військових активно забезпечували «добровільну» явку призовників для лікарського огляду. За свідченням галицьких часописів, головним чином «Громадського вісника», зловживання з боку армії та правоохоронців були доволі частими. Польська преса, за винятком окремих коротеньких повідомлень, цієї теми взагалі не торкалася⁵⁰.

На шпальтах українських газет друкувалися також числєнні повідомлення про недотримання припису щодо заборони військовим проводити обшуки у приватних садибах. Більше того, для родин новобранців стали звичними не тільки погрози, побиття, приниження, а й обкрадання солдатами та поліцейськими, арешти тих, хто агітував проти служби в польському війську. Доволі часто мешканців сіл, де відбувався «добровільний» набір, змушували постачати продукти харчування для поліції й армії. Крім того, вони самовільно додатково забирали для себе продовольство, фураж для конєй. Остерігаючись грабунків, батьки «випихали синів до бранки, щоби тільки охоронити свої комори і курники від грабунку». Траплялися й поодинокі смертельні випадки. Так, у ніч із 2 на 3 січня 1923 р. під час обшуку садиби військовослужбовець застрелив мешканця села Герин Долинського повіту Станіславського воєводства Йосифа Гошовського. Це сталося при спробі втечі новобранця, коли поліція, за допомогою військових, мала намір силоміць допровадити його до місця засідання лікарсько-оглядової комісії.

На 22-24 січня 1923 р. було заплановано збір призовників до повітових команд поповнення й, відповідно, відправлення їх у війська. Осіб, які свідомо уникали мобілізації у січні 1923 р., власті намагалися доправляти у примусовому порядку. Пошуки у приватному житлі могла здійснювати тільки поліція. Правоохоронці, згідно з розпорядженням інспекторату 5-ї армії від 17 січня, мали право звертатися по допомогу до військових тільки для ескортування новобранців до повітових команд поповнення.

Як свідчать документи, Більшість призовників у визначений час до пунктів збору не з'явилися. Так, у місті Львові зі 170 новобранців, запланованих для відправки у війська 22 січня, прибуло лише 30 осіб, наступного дня з 200 очікуваних - тільки 75. Аналогічна ситуація спостерігалась і в повітах Львівського⁵⁷, а також Тернопільського та Станіславського воєводств. Про небажання українців добровільно йти до лав польської армії свідчили випадки, котрі трапилися в Косівському⁵⁸, Снятинському⁵⁹ повітах Станіславщини. Зокрема, місцеві юнаки, аби уникнути відправки до війська, часто переховувалися в лісах або ж тікали в УСРР, на Буковину (в той час перебувала в складі Румунії) чи до Чєхословаччини⁶⁰. Окрім утеч поширеною спробою уникнути військової служби тут стали численні випадки травмування напередодні призову, інколи, як повідомляла поліція, навіть самоушкодження⁶¹. Доволі напружено призов проходив у Тернопільському воєводстві, де неявка до повітових команд поповнення була поширеним явищем. До речі, саме тут стався чи не єдиний випадок збройного опору. 23 січня 1923 р. призовники з села Денисова й навколишніх поселень ухвалили рішення не йти до війська та розійшлися по домівках, будучи озброєними. Спроби поліції, військових локалізувати спонтанний виступ призвели до перестрілки, під час якої загинуло декілька солдатів і поліцейських. Коли ж підійшло підкріплення «з 60 кінними і пішими поліціянтами і машиновими крісами (кулеметами - І.М.)», то «рекрути розбіглись в невідомім напрямку»⁶².

Призов завершився 24 січня 1923 р., однак поліція у супроводі військових надалі продовжувала мобілізацію юнаків зі Східної Галичини за звичним сценарієм. Про випадки погроз, облав і примусової відправки до війська місцеві часописи повідомляли ще в березні, квітні й навіть на початку травня 1923 р. При цьому кількість новобранців, котрі мали прибути в повітові команди поповнення, була доволі великою. Наприклад, у Самборі на 5 березня з запланованих 107 призовників у цих командах було зафіксовано лише 15 осіб. Аналогічною була ситуація у Стрийському, Жидачівському, Золочівському, Радехівському, Збаразькому й інших повітах⁶³. До початку травня 1923 р. призов в основному було завершено.

На тлі призовної кампанії відбулася подія, яка визначила долю Східної Галичини до самого початку Другої світової війни: 15 березня 1923 р. Рада амбасадорів визнала належність регіону до Польщі. Це автоматично перетворило східногалицьку проблему з міжнародної на суто внутріпольську справу й, за словами Р. Тожєцького, «стало поворотним моментом у житті галицького суспільства»⁶⁴. Відтепер продовження проведення призову стало цілком правомочним, попри численні зловживання й порушення.

Таким чином, у результаті проведення першого загального призову у Східній Галичині до лав польської армії було мобілізовано 24 859 українців («русинів»), що становило 73,65% від усіх новобранців зі Станіславського, Тернопільського і 21 повіту Львівського воєводств. Станом на 1 травня 1923 р. у війську служило 24 517 «русинів» і 18 744 «українців» (відповідно 9,59% і 7,33%). Загалом у польській армії перебували 43 261 особа українського походження, або 16,92% загальної чисельності збройних сил . Для більшості з них військова служба виявилася не виконанням обов'язку, а вимушеною повинністю. За словами українського посла у сеймі, це для українців було «най - трагічнішим, просто нєзносним тягарем»⁶⁶.

Попри різні суб'єктивні/об'єктивні чинники, українці поступово сформували позитивний образ українця-військовослужбовця та створили собі добру репутацію в очах офіцерів⁶⁷. Позитивні відгуки публікувалися й у пресі. Так, у 1926 р. газета «Український революціонер», покликаючись на німецький часопис «Danziger Neuste Nachrichten», повідомляла: «Зачудовання мусять викликати звістки про те, що білоруси і українці, втягнені здебільша до познанських полків, є як виказалось добрими польськими жовнірами, яким можна довірити і які без вагання йдуть за своїми полководцями».

Аналіз джерел та дотичних наукових розвідок дає підстави зробити певні висновки:

1. Від початку створення польської армії восени 1918 р. військово-політичне керівництво країни не розглядало терени Східної Галичини як джерело поповнення військ з огляду на польсько-українську війну, а після її закінчення - невизначений державно-правовий статус цих територій. Саме ця обставина, а також несприятлива воєнно-політична ситуація (польсько-більшовицька війна) стали перешкодою для проведення влітку 1920 р. першого загального призову на теренах Східної Галичини. Поодинокі випадки призову українців до польської армії були здебільшого результатом насильницьких і протиправних дій місцевої адміністрації.

2. Упродовж 1918-1921 рр. керівництво Польщі, прагнучи інтеґрувати території колишньої Австро-Угорської монархії, готувало правове підґрунтя для залучення українців, як і представників інших національностей, до служби в польській армії.

3. Перший призов, ініційований державною владою восени 1922 р., відбувався на тлі невизначеності юридичного статусу території Східної

Галичини, що суперечило нормам міжнародно-правових документів. Це, а також небажання українців служити в армії Польщі, яку вважали винуватцем втрати державності, спонукало багатьох новобранців усіма можливими способами уникати мобілізації: вони переховувалися, тікали за кордон або ж удавалися до самотравмування, про що неодноразово повідомляла місцева поліція.

Размещено на Allbest.ru