Неорусинство у контексті сучасної України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Неорусинство у контексті сучасної України

Белей Любомир Омелянович,

доктор філологічних наук, професор,

Белей Лесь Любомирович,

кандидат філологічних наук

Дослідження присвячене неорусинському рухові на теренах Закарпатської області України. Дослідники аналізують технологічні прийоми, які застосовують активісти руху з метою легітимізації та поширення неорусинських сепаратистських ідей. Як правило, йдеться про маніпулятивні операції, що спотворюють наукові факти і створюють ілюзію окремого і самодостатнього емансипативного руху.

Ключові слова: Україна, неорусинство.

неорусинський закарпатський легітимізація

Beleiy Lubomyr, Beleiy Les

NEW APPROACHES OF RUSINS STUDIES IN THE CONTEXT OF MODERN UKRAINE

The article is dedicated to the neorusyn movement in the Zakarpattia region of Ukraine. The authors analyze technologies applied by the activists of the movement in order to legitimize and popularize the Neo-Ruthenian separatist ideas. Usually, they use manipulative operations, which violate scientific methodological rules and create illusion of the separate self-sufficient emancipative movement.

Keywords: Ukraine, Neo-Ruthenian.

Так звана русинська проблема, породжена реалізацією неорусинського проекту, що має на меті довести існування на теренах історичного Закарпаття четвертого автохтонного східнослов'янського народу, була відроджена, як відомо, у 1989 році [1; 13].

Метою дослідження неорусинського руху на теренах Закарпатської області України є аналіз технологічних прийомів, які застосовують активісти цього руху з метою легітимізації та поширення неорусинських сепаратистських ідей.

Вітчизняні науковці у сфері гуманітарних наук, зокрема карпатознавці, оперативно ідентифікували небезпеку неорусинського руху для єдності українського етномовного простору. Олекса Мишанич [13], Юрій Балега [1], Юрій Бача [2; 3], Іван Ванат [5; 6], Зузана Ганудель [7], Йосип Дзендзелівський [8], Михайло Тиводар [21], Павло Чучка [24], Микола Штець [3] та ін. відреагували на появу неорусинського руху десятками ґрунтовних наукових публікацій, в яких переконливо доводили, що автохтонне населення історичного Закарпаття у мовному, етнографічному та культурно-історичному аспектах є органічною частиною українського етнокультурного простору. Реакцією Української держави на проблему неорусинства став «План заходів щодо вирішення проблеми українців-русинів» №13884/2 від 7 жовтня 1996 року, який, утім, через сумнозвісний рівень виконавчої дисципліни українських державних службовців та, на нашу думку, спрощене розуміння проблеми неорусинства, своєї мети не досяг. Де треба шукати коріння невдалої боротьби з неорусинством?

Як показало наше дослідження, українські гуманітарії, які активно вступили у дискусію з головним ідеологом неорусинства П.-Р. Магочі, не помітили або зігнорували технологічний характер його антиукраїнської доктрини, що не має нічого спільного з наукою, зокрема з даними лінгвістики, історії, етнографії, фольклористики тощо. Українські вчені формували свою доказову базу на перевірених наукових фактах, тоді як П.-Р. Магочі та його прибічники ніколи й ніде не вступали у наукову дискусію зі своїми опонентами, щоб спростувати їх аргументацію. На наукові аргументи українських вчених ідеологи неорусинства відповідали звинуваченнями своїх опонентів у тому, що вони не подолали тоталітаризм «совєтського» світогляду, який, мовляв, поєднався з націоналістичними переконаннями й т. ін. А от П.-Р. Магочі -- західний та неупереджений вчений, і вже сам цей факт позбавляє всякого сенсу дискусію з представниками колишньої совєтсько-тоталітарної науки.

Технологічний характер доктрини неорусинства виявляється в тому, що вона ґрунтується на суто маніпулятивних положеннях. Так, П.-Р. Магочі цілком безпідставно спроектував, або переніс, діахронію на синхронію, тобто історичне етно- мовне становище всього русько-українського етносу від найдавніших часів аж до ХУПІ--ХІХ ст. -- на українців історичного Закарпаття кінця ХХ -- початку ХХІ ст. Основу цієї маніпуляції становить безпідставне привласнення і, що найважливіше, -- переосмислення суто українських етнонімів руський, русин, руснак та глотонімів руська, русинська мова як таких, що не мають нічого спільного з етнонімом українець та глотонімом українська мова. При цьому П.-Р. Магочі не пояснює, як потрапив на Закарпаття етнонім русин та глотонім руська мова [12].

Деукраїнізувавши, а потім викравши етноніми руський, русин, руснак та глотонім руська мова, ідеологи неорусинства реалізують наступну маніпуляцію -- висувають тезу про нібито насильницьку українізацію русинів історичного Закарпаття, яких, мовляв, протягом однієї ночі переписали з русинів на українців [6]. Як відомо, так само кількома роками раніше із русинів на українців перетворилися і мешканці Галичини та Буковини, проте цей процес ніхто не кваліфікує як насильницьку українізацію.

Однак ідеологи неорусинства не зводять останню лише до зміни національної ідентифікації переважного числа мешканців історичного Закарпаття не як русина, а як українця, а проводять наступну технологічну маніпуляцію, називаючи українізацією «совєтизацію» історичного Закарпаття, що, як відомо, принесла місцевому населенню комуністичні репресії, заборону греко-католицької церкви, організацію колгоспів, примусове вивезення молоді на шахти Донбасу тощо [12].

Після так званого офіційного визнання у березні 2007 року Закарпатською обласною радою русинської національності у хід пішла нова технологія -- легітимізація так званої русинської мови за допомогою видань словників, енциклопедій, підручників русинської літератури та організації недільних шкіл русинської мови. Ініціаторами цієї діяльності виступає П.-Р. Магочі за підтримки С. Чепи та В. Балоги, а також Закарпатської обласної ради (телепрограма «Русинська родина» на «Тиса-1»).

За минулі десять років надруковано близько 30 словників так званої русинської мови (мабуть, за цей час не видано стільки ж словників української мови). Окремі словники -- Ігоря Керчі, Юрія Чорі -- це дво-, п'яти-, шеститомні фоліанти, реєстр яких навіть перевищує академічні словники багатьох слов'янських мов [10; 11; 22; 23]. Однак, як засвідчують рецензії такого авторитетного мовознавця родом із Закарпаття Василя Німчука, пряшівських україністів Юрія Бачі та Миколи Штеця, а також викладачів кафедри української мови УжНУ, -- так звані русинські словники -- це українсько-українські словники, в яких понад 90 % лексики української, а решта -- русизми та вузько локальні запозичення з угорської, словацької мов, а також вигадані укладачами слова-покручі [14].

У так званих русинських енциклопедіях, що нараховують понад 1200 сторінок, укладачі П.-Р. Магочі та І. Поп близько половини персоналій -- уродженців Закарпаття, діячів української культури цілком безпідставно називають русинами української орієнтації або просто викладачами УжНУ тощо [9]. Аналогічний прийом використав автор «Карпаторусинської літератури» Валерій Падяк [15].

Активізація так званих русиністичних досліджень нібито окремішньої культури русинів має суто технологічний характер, оскільки їх автори мають, як правило, вкрай слабку гуманітарну підготовку і не спроможні зреалізувати такі амбіційні наукові проекти. Тому призначення сучасних русиністичних наукових проектів суто технологічне, а саме -- створити, зокрема в очах світової громадськості, ілюзію існування окремішньої, самобутньої та багатої русинської мови і культури, що й має засвідчувати величезний обсяг цих видань. Та про реальний стан так званої русиністики на Закарпатті свідчить той факт, що ідеологи неорусинства досі не змогли навіть узгодити орфограму такої знакової для них власної назви, як Підкарпатська Русь, яку вони записують аж у семи варіантах: Подкарпатська Русь, Пудкарпатська Русь, Пйдкарпатська Русь, Пудкарпатська Русь, ПУкарпатська Русь, Підкарпатська Русь, Підкарпатська Русь.

Ідеологи неорусинства оперативно, практично протягом одного десятиліття створивши своєрідний канон окремішньої русинської культури (словники, енциклопедії, підручники з русинської мови та літератури тощо), намагаються опанувати й систему середньої та вищої освіти. Тому наступні технологічні прийоми застосування маніпуляцій навколо самобутності русинської культури скеровують на створення так званого русинського шкільництва, про що свідчить подання Валерія Падака міністру освіти Сергієві Квіту від 1 липня 2016 р., яке активно лобіював П.-Р Магочі. У ньому, серед іншого, йшлося про таке: «Охоплюваність дітей шкільного віку русинською освітою щорічно коливалася у межах 500--1000 учнів, а кількість шкіл не перевищує сорока. Враховуючи, що близько 70 % населення Закарпатської області становлять етнічні карпа- торусини (тобто близько 850 тис. жителів), загальна кількість школярів-русинів коливається в межах 115 тис. учнів, які навчаються у понад 600 ЗОШ Закарпатської області. У перспективі забезпечення потреб карпатських русинів буде вимагати підготовки/перепідготовки спеціалістів для близько 600 шкіл області (орієнтовно 1500--2000 вчителів)».

Окреме місце в реалізації неорусинського проекту відводиться Мукачівській греко-католицькій єпархії, яка, як відомо, користується так званим статусом sui iuris та, незважаючи на належність до однієї конфесії та діяльність у кордонах однієї держави, не підпорядковується Верховному архієпископу УГКЦ. У Мукачівській греко-католицькій єпархії є впливові сили, які не лише вважають свою єпархію русинською, а й відверто пропагують україно- та галичанофобію. Книги «П'ять років за колючим дротом» Д.Бендаса та «Житіє Теодора Ромжі» Ласло Пушкаша це засвідчують [18].

Що протиставити технології неорусинства? По-перше, вважати неприпустимим використанням давньої самоназви українців -- русин/ руський для найменування нового слов'янського народу. Оскільки називати новий народ давньою назвою українського етносу є маніпулятивною, антиісторичною практикою, від якої слід негайно відмовитись. Щоб запобігти остаточному повторному викраденню в українців етноніма русин/руський, окрім широкої роз'яснювальної кампанії, не виключене і судове розв'язання цієї проблеми. Прецедентом тут може стати досвід Греції щодо заборони використання назви «Македонія» сусідньою державою. Новий слов'янський народ повинен мати назву якщо не нову, то бодай таку, яка не належить до набутків чужої, наразі української, культури. При Всеукраїнському переписі населення громадяни, які не ідентифікують себе українцями, не можуть записуватися русинами, а русинська мова як мова національної меншини України має бути вилучена з переліку мов Закону України «Про засади державної мовної політики».

По-друге, ніхто не ставить під сумнів право представників нового слов'янського етносу використовувати закарпатські, південно- та північ- нолемківські, гуцульські та бойківські діалекти, а також робити спроби їх олітературювати, однак ніхто не може їх називати інакше ніж українськими, оскільки, за одностайними висновками славістів, вони є невід'ємною частиною україномовного простору. Австрійці або швейцарці німцями себе не вважають, проте ніколи не претендують називати німецьку мову австрійською або швейцарською.

По-третє, дезінтеграція українського етномовного простору, що спостерігається протягом минулих двох десятиліть на заході української етнічної території, -- це свідчення неефективності української науки та української держави загалом. У сфері мовної політики українські лінгвісти повинні відмовитися від рецидивів тоталітаризму, зокрема, щодо збереження мовної самобутності діалектного розмаїття усього україномовного простору (в т.ч. й південо-західного наріччя). Так, наприклад, негайної лібералізації вимагають критерії літературного стандарту щодо вживання різних розрядів народнорозмовних з походження онімів та відонімних прикметників. Яскравим прикладом некваліфікованого вживання українських топонімів Закарпаття є власна назва міста Мукачево (як і Голосієво), проте з легкої руки горенормалізаторів та псевдоборців за чистоту української мови назва-іменник Мукачево перетворилася у покруч, назву-прикметник Мукачеве. Проблема назви міста Мукачево стала не лише предметом місцевого референдуму, а й вдячним матеріалом для різних спекуляцій з боку неорусинських активістів. У новій редакції «Українського правопису», що її тепер готує правописна комісія, обов'язково варто врегулювати ці та подібні численні випадки з топонімії Закарпаття та інших регіонів України. Дієвою протидією виявам сепаратизму на теренах Закарпаття (і не тільки!) може стати факультативне вивчення в середній школі рідної говірки як невід'ємного та безцінного елементу української мови.

По-четверте, Українська держава повинна активно добиватися відміни статусу sui iuris Мукачівської єпархії, адже за канонами Ватикану юрисдикція католицьких єпархій має збігатися з державними кордонами. Саме на підставі цього принципу всі римо-католицькі єпархії України ще у 2002 році були об'єднані в Конференцію єпископів римо-католицької церкви України. А дивне збереження незалежності Мукачівської греко-католицької єпархії можна трактувати як невизнання Ватиканом Закарпаття частиною

України, що, звичайно, не відповідає дійсності. Планований візит Папи Римського Франциска в Україну -- добра нагода, щоб усунути цей історичний парадокс з українсько-ватиканських взаємин, а самі принципи об'єднання УГКЦ та Мукачівської греко-католицької церкви -- то, звичайно, цілковита прерогатива самих церковних діячів.

По-п'яте, наукове співтовариство повинно відмежуватись від антинаукових технологій неорусинського націєтворення, що переслідують конкретні політичні цілі. Спільні дискусії, публікації, участь у наукових форумах, літніх школах тощо україністів та так званих русиністів суперечать найзагальнішим засадам не лише наукової етики, а й основного принципу наукових студій -- об'єктивності, неупередженості.

Список використаних джерел

1. Балега Ю. Політичне русинство і будівництво Української держави. -- Ужгород, 2003. -- 196 с.

2. Бача Ю., Ванат І., Маркусь В., Мишанич О., Чучка П. «Карпаторусинство»: історія і сучасність. -- К., 1994. - 63 с.

3. Бача Ю., Ковач А., Швець М. Чому, коли і як? Запитання і відповіді з історії та культури русинів-українців Чехословаччини. -- Ужгород, 2008. -- 84 с.

4. Біленькій Я. Старша руська письменность на Угорщине. -- Унгваръ, 1907. -- 16 с.

5. Ванат І. Нариси історії українців Східної Словаччини. -- Т. 1--2. -- Пряшів, 1985--1990.

6. Ванат І. До питання про так звану українізацію русинів Пряшівщини. -- Пряшів, 1993. -- 32 с.

7. Ганудель З. Лінгвістичний атлас українських говорів Східної Словаччини. -- Т. І--ІІІ. -- Братіслава-Пряшів, 1981--2001.

8. Дзендзелівський Й. Генетична спорідненість закарпатських говорів з говорами південно-західного наріччя та іншими українськими діалектами // Українські Карпати. -- Ужгород, 1993. -- С.184--197.

9. Енциклопедія історії та культури карпатських русинів. -- Ужгород, 2010. -- 850 с.

10. Керча І. Словник русинсько-руськый : в 2-х т. -- Ужгород, 2007.

11. Керча І. Словник русько-русинськый : в 2-х т. -- Ужгород, 2012.

12. Маґочій П.-Р. Народ нізвідки. Ілюстрована історія карпаторусинів. -- Ужгород, 2006. -- 120 с.

13. Мишанич О. Політичне русинство: історія і сучасність. Ідейні джерела закарпатського сепаратизму. -- К.,1999. -- 48 с.

14. Німчук В. «Кодифікувати» нові літературні мови? Зберегти й захистити українські говори! // Українська мова. -- 2013. -- № 3. -- С. 3--26.

15. Падяк В. Нарис історії карпаторусинської літератури ХУІ--ХХІ століть. -- Ужгород, 2010. -- 203 с.

16. Пекар А. ЧСВВ. Нариси історії церкви Закарпаття. -- Т. 1--2. -- Рим-Львів, 1997.

17. Плшкова А. Лексіколоґія і словотворїня русиньского языка. Высокошкольскый учебник. -- Пряшів, 2015. -- 193 с.

18. Пушкаш Л. Житіє Блаженнного Теодора Ромжі. -- Ужгород, 2013. -- 223 с.

19. Сабов Є. Христоматія церковно-славянскихъ и угро-русскихъ литературныхъ памятниковъ съ прибавлені- емъ угро-русскихъ народныхъ сказокъ на подлинныхъ нарічяхь. -- Унгваръ, 1893. -- 238 с.

20. Сополига М. Українці Словаччини: матеріальні вияви народної культури та мистецтва. -- К., 2011. -- 330 с.

21. Тиводар М. Етнографія Закарпаття: історико-етнографічний нарис. -- Ужгород, 2011. -- 410 с.

22. Чорі Ю. Словарь русинського языка. -- Т. 1--5. -- Ужгород, 2014.

23. Чорі Ю. Фразеолоґізмьі русинського языка . -- Т. 1--2. --Ужгород, 2015.

24. Чучка П. Національна свідомість закарпатських українців у ХХ ст.: етнолінгвістичний та культурно-історичний аспекти. -- Ужгород, 2005. -- 63 с.

Размещено на Allbest.ru