Проект "Козацького князівства" - історична альтернатива політичного устрою Гетьманщини

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Про те, як упродовж XVI-XVIII ст. українські козаки облаштовували свій самобутній державний устрій, написано не одну наукову працю. Однак цікавим та маловивченим на сьогодні питанням видається дослідження альтернативних варіантів розвитку доволі своєрідного як для східноєвропейського регіону державно-політичного ладу ранньомодерної України. Адже, на нашу думку, він міг існувати не лише у вигляді автономного утворення на чолі з гетьманом, але й функціонувати як традиційне для європейських політичних систем васальне, протеговане або ж самостійне князівство. У цьому контексті не можемо цілковито погодитися з висловленою нещодавно В. Потульницьким у рамках дискусії про синтез української та світової історії тезою, нібито «Богдан Хмельницький став першим українським політичним діячем, який успішно замінив давню князівську-королівську форму династичного правління державою на нову -- гетьманську».

Як відомо, політика персональних монархічних уній, династичні та спадкові проблеми, релігійні війни й інші військові конфлікти за доби пізнього середньовіччя та раннього модерну неодноразово викликали перерозподіли державних утворень, відчуження територій, змінювали кордони, що з часом призвело до виникнення на основі «удільних» володінь середньовічних князів великих об'єднаних королівств і могутніх імперій. їхні правителі оголошували себе суверенними володарями та розпочинали домінувати над меншими державними утвореннями, у тому числі й над «малими» державами на чолі з князями, герцогами, курфюрстами, господарями, гетьманами та іншими правителями, які зі свого боку змушені були визнавати себе залежними в різних політико-правових формах від сильніших монархічних дворів. Політичні проблеми міжнародного становлення та утвердження різних держав не обійшли стороною українські землі Речі Посполитої, на яких від кінця XVI ст. розпочався складний, неоднозначний та доволі стрімкий процес сепарування під козацьким проводом земель України-Русі від «дідичного тіла» Корони Польської.

Козацьке князівство: від політичної ідеї до «сумнівного» титулування та «пригадування старовини».

Думка про започаткування окремого Українського козацького князівства зародилася в теоретичних розробках церковних інтелектуалів Речі Посполитої ще наприкінці XVI ст. Зокрема, цікавий проект Задніпровського князівства в 1596 р. було складено київським католицьким єпископом Йосифом Верещинським. Він передбачав створення на певній території козацького державного утворення на чолі з князем, яке, згідно з тогочасними правовими відносинами, перебувало б у васальних стосунках із Річчю Посполитою. Цей проект довгий час був суто теоретичною розробкою й, по суті, на рубежі XVI-- XVII ст. залишався утопічною ідеєю, адже не сприймався ані владною елітою Корони Польської, ані тогочасними провідниками Війська Запорозького. Хоча, як видається, на сьогодні повною мірою не досліджено вплив «князівського чинника» на інституційне становлення самого Війська Запорозького впродовж другої половини XVI ст. Поза тим, доволі добре вивчено побутування «культу правителя» в козацькому середовищі XVI -- першої половини XVII ст., особливе місце в якому займало пошанування королівської влади.

Ідея утворення на Задніпров'ї, історичній «малій Україні», окремого князівства козаків, «нового Запорожжя», стала найрадикальнішим проявом політичної теорії ранньонаціональної Української держави. Порівнюючи владу гетьмана та князя над козацтвом, М. Антонович зауважував, що попри всю фантастичність задумів Й. Верещинського, він виявив більшу політичну зрілість, аніж переважна більшість тогочасних козацьких діячів та їхніх наступників. Адже об'єднання козацької території у формі князівства було більшим теоретичним досягненням, ніж розвиток влади гетьмана, над яким тяжіла не тільки залежність від монаршої влади короля/царя/султана, але й обмеження владних повноважень суто козацьким станом.

Однак, здавалося б, нездійсненна утопічна теорія вже в 1630-1640-х рр. раптово набула певного практичного втілення в межах українських володінь річпосполитського князя Яреми Вишневецького. Саме він свідомо чи несвідомо підтримав ідею (а, можливо, виступив ініціатором) створення нових адміністративно-територіальних районів в Україні -- реєстрових козацьких полків -- і таким чином частково втілив начебто нереальні плани Й. Верещинського, який передбачав започаткування полкових козацьких центрів на «волості».

Як влучно зауважила Н.Яковенко, Я.Вишневецький неодноразово мріяв «приміряти» на себе королівську корону, однак, щоб стати справжнім володарем Речі Посполитої чи хоча б номінальним «королевичем» України-Русі князеві необхідно було формувати й утримувати вірні війська, які забезпечували б його політичну спроможність. Такі військові підрозділи він почав набирати з місцевого українського люду, що пізніше дало підстави в одному з програмних документів гетьмана Богдана Хмельницького стверджувати таку силу нашого козацтва розплодив, що тепер ми й самі не можемо їх перелічити, починаючи від Дністра, Берлинців, Бару, по Старий Костянтинів, по Случ і за Случ, що впадає в Прип'ять, по Дніпро, а від Дніпра, почавши від Любеча до Стародуба і аж до московської границі з Трубецьким, в усіх цих названих містах ми самі зробимо перепис, призначивши на службу його королівської величності і всій Речі Посполитій тільки гідних, здатних до цього молодців.

Із початком та розвитком Української козацької революції в 1648 р. жоден із представників українських/руських князівських аристократичних родів, а серед них найбільш «патріотичними» на той час були Острозькі та Заславські, не підтримав її політичних гасел, одним з яких було проголошення або ж відновлення Руського/Українського князівства. Проте на бік Війська Запорозького впродовж кінця 1640 -- першої половини 1650-х рр. перейшло дуже багато шляхтичів, які зайняли провідні місця не лише серед генеральної, але й полкової та сотенної старшини самопроголошеного на теренах східних воєводств Речі Посполитої державного утворення.

Гетьманські повноваження Б. Хмельницького неодноразово порівнювалися з князівськими, а влада гетьмана означувалася не інакше, як князівська. Зокрема, єврейський хронікер Натан Ганновер так описав в'їзд козацького провідника до Києва та прийом його місцевим людом і духівництвом у грудні 1649 р.: «Вони благословляли його на князя й провідника над ними та їхніми дітьми. І вони казали йому: “Ти князь Божий і визволитель”».

Єрусалимський патріарх Паїсій величав Б.Хмельницького «ясновельможним князем». Це дало підстави історикам зробити висновок про те, що вищий православний ієрарх прирівнював українського гетьмана до сусідніх князів-господарів Молдавії та Волощини, тобто залежних володарів «малих» держав під протекторатом «великої». Однак таке твердження потребує певного коригування, адже, наприклад, відомо, що члени польського посольства Адама Кисіля стверджували про величання гетьмана «князем Русі й Молдавії». Загальновизнано, що Б. Хмельницький намагався добитися зовнішньополітичного визнання через оформлення династичного шлюбу свого старшого сина з донькою правителя Молдавського князівства Василя Лупула -- Розандою. Але у цьому випадку, зважаючи на тогочасні політико-культурні традиції, лише сини Тимоша й Розанди Хмельницьких-Лупулів уважалися б «принцами крові» й могли б здійснювати свої владні повноваження щодо тієї чи іншої території. Крім того, формуванню князівської династії Хмельницьких могли завадити суб'єктивні фактори (як-от убивство когось із подружжя або потенційних нащадків), що й підтвердилося невдовзі, коли в 1653 р. було смертельно поранено гетьманича Т. Хмельницького.

Сучасники також порівнювали політико-правовий статус гетьманської влади в Україні з повноваженнями курфюрста Бранденбурга, який хоча й перебував у ленній залежності від польського короля, але при цьому правив «осібно». Упродовж кінця 1640-х рр. постійно ширилися чутки, що Б. Хмельницький «князем київським і руським титулується». У «Дискурсі про сьогочасну війну козацьку або хлопську», написаному невідомим польським шляхтичем 21 травня -- 23 вересня 1648 р., відзначалося: «Козаки тим небезпечніші й зухваліші будуть, коли виб'ються з підданства Корони Польської та собі річпосполиту нову козацьку або князівство Руське (яке, мабуть, хтось нав'язує) утворять».

Додаткового дослідження потребує теза про те, чи надавав турецький султан Мегмед IV Авджи українському гетьману титул «короля» або ж «князя». Із цього приводу В. Смолій та В. Степанков стверджували, що Б. Хмельницький не тому відмовлявся від пропозицій іноземних володарів проголосити себе князем, що не хотів встановлення монархічної влади, а керувався розумінням того, що в козацькій Україні немає соціально-політичної опори для князівської влади. Хоча, як відзначав Я. Федорук, «державотворча діяльність гетьмана, чи, інакше кажучи, політичні плани, скеровані на проголошення Війська Запорозького, за тодішньою термінологією, удільним князівством, була похідною від його боротьби з Яном Казимиром».

«Bohdan Chmielnicki Exercitus Zaporovien Pr. Electus Belli Servilis autor Rebelliumo Cosaccorum et Plebis Ukrainen dux» - такий напис латинською мовою залишив 1651 р. під найбільш достовірним портретом гетьмана голландський художник В. Гондіус. «Bohdan Chmielnicki, dux Cohor. Zaporow.» - саме так Б. Хмельницький почав підписувати свої латиномовні листи до шведського короля Карла Х. Густава (від 14 і 16 листопада 1656, 18 січня і 21 червня 1657 рр.) та бранденбурзького курфюрста Фрідріха Великого (21 червня 1657 р.). «Theodatus Chmielnicki, dux una cum Exercitu Zaporoviensi Moscorum» -- цю титулатуру зустрічаємо під охоронним універсалом українського гетьмана 1657 р. австрійським послам. «Bohdan Chmielnicki, dux cum universa Cohorte Zaporoviana» - читаємо підпис у листі до імператора Священної Римської імперії німецької/австрійської нації Фердинанда ІІІ від 18 квітня 1657 р. Як відомо латинське слово «dux» в європейських країнах означало «володар», «князь», «герцог» тощо. Так само в листуванні з молдавським і волоським господарями Б. Хмельницький як відповідник українському титулуванню «гетьман» уживав латинське «princeps», що означало «принц», «князь», «господар». Окрім того, у своїх латиномовних листах до іноземних володарів він інколи застосовував ще титул «campiductor» («воєначальник», «польний гетьман»). Тобто, як бачимо, у відносинах з іноземними володарями Б. Хмельницький постійно «шукав» відповідне титулування, яке відображало б його реальні владні повноваження та було прийнятним для інших правителів.

Можна стверджувати, що Б. Хмельницький у відносинах з окремими сусідніми володарями інколи називав себе князем, а також ототожнював свою гетьманську владу з князівською, тобто з таким державним правлінням, яке передбачало владарювання не тільки над однією (у даному випадку - козацтвом) верствою, але й над іншими станами. Про це, зокрема, переконливо свідчать його численні універсали про охорону православних монастирів, а також окремі привілейні акти щодо захисту прав міщан та руської шляхти, яка визнала його владу. Поза тим, запровадження в політичну практику князівського титулу порушило б, по-перше, внутрішньополітичну ситуацію в повсталій Україні, адже основні гасла виступу було спрямовано саме проти князів-«крулев'ят» та шляхти, а по-друге -- нівелювало б зовнішньополітичні здобутки з огляду на ту обставину, що вживання гетьманом князівського титулування йшло всупереч із його прагненнями залучити на свій бік московського царя: спочатку за допомогою обрання його на королівський трон Речі Посполитої (як відомо, ще з 1649 р. Б.Хмельницький хотів бачити Олексія Михайловича королем польським і «великим князем руським»), а з 1654 р. -- визнання військового захисту та політичного протекторату Москви.

Потрібно відзначити й таку важливу ідеологічну складову політичного правління того чи іншого гетьмана Війська Запорозького: усі вони, починаючи від Б. Хмельницького й закінчуючи І. Мазепою та П. Орликом, неодноразово за певних обставин апелювали до історичної спадщини «руських княжат». Не викликає сумніву, що за допомогою такого «пригадування старовини» правителі Гетьманщини хотіли бачити свою владу більш легітимною не тільки в очах підлеглого їм населення, але й іноземних володарів. Сучасники неодноразово оцінювали Військо Запорозьке як продовжувача давньоруських часів, зокрема у воєнному мистецтві. Однак, припускаємо, що в уявленнях гетьманів та їхнього оточення про стародавніх правителів Русі поряд із великими руськими князями ХІ--ХІІ ст. (найбільш згадуваним серед козацької верхівки був «святий рівноапостольний великий князь Володимир») усе ж таки більшою мірою увиразнювалися «княжата» не такого вже й давнього Київського/ Руського князівства, коли воно у вигляді автономного адміністративно-територіального утворення існувало в межах Великого князівства Литовського та було скасоване лише 1471 р.

У тексті «Пунктів головних, за якими Військо Запорозьке іменем всього народу руського вольності просить...», що їх 1675 р. гетьман П. Дорошенко надіслав королеві Речі Посполитої Янові ІІІ Собеському, в одному з пунктів ішлося про те, що колись «старі княжата руські й литовські» надавали автономні права для «греко-руської церкви», тобто православних: «Усілякі привілеї й листи на знищення прав і вольностей церков віри греко-руської та благочестивих її визнавців належних, і на знищення тих в минулі сейми послані й зареєстровані та канцелярії коронної видані, також листи всілякі й конституції сеймові, вольностям військовим і народові руському шкідливі та противні, щоб було скасовано й навічно в ніщо обернено, а справи всі, як у свідоцтвах старих княжат руських і литовських привілеї, декрети, обмеження, комісії, також привілеї давні та теперішні королів їх милості на церкви, монастирі й уряди церковні, на високому рівні про унію нічого не згадуючи, віри греко-руської людям надані, і зараз терміново, яких Військо Запорозьке потребує, аби обговорені, підтверджені та зміцнені були».

Доволі цікаво виглядає своєрідне «привласнення» у середовищі генеральної старшини Війська Запорозького не тільки політичної та церковної спадщини «старих княжат руських», але навіть заміна їхньої «самоназви». Так, у прочитанні київського полковника Василя Дворецького «руські князі» перетворюються на «малоросійських» («православні князі малоросійські київські»), що, з одного боку, може свідчити про наявність у козацької еліти проявів патріотизму, а з іншого -- добре знання ними історії власного краю, адже впродовж ХХУІ ст. назва «Мала Росія»/«Мала Русь» неодноразово використовувалася для означення приєднаних до Великого князівства Литовського територій давньої Русі.

Несподіваний проект «Великого князівства Руського».

У контексті дослідження проектів упровадження в Україні князівської влади важливою проблемою залишається розгляд намагань козацьких інтелектуалів утілити в Гадяцькій угоді 1658 р. (ратифікована сеймом Речі Посполитої вже наступного року) ідею Руського князівства. Історикам ще потрібно дослідити мотиваційний механізм «винайдення» у середині XVII ст. такого начебто неприродного та несподіваного для козацького «плебсу» проекту, як «Велике князівство Руське», і відповісти на запитання, що це було: намагання використати позитивний досвід автономного перебування у складі Речі Посполитої Великого князівства Литовського, чи все ж таки творці цього ранньомодерного політичного конструкту спиралися на історичну пам'ять про існування давньої Русі або ж традицію великокнязівської влади в Києві впродовж XV ст.?

Поза тим, як нам видається, на кінець 1650-х рр. ця ідея виглядала доволі розмитою та несформованою ідеологічно. Зокрема, у самому тексті Гадяцької угоди лише один раз згадувалося про «князівство Руське» в такому контексті: «Уся Річ Посполита народу польського й Великого князівства Литовського та Руського, і належних до них провінцій відновляється цілком такою, як була перед війною, себто ці три народи мають зіставатися непорушно, як були перед війною у границях своїх і при свободах своїх згідно з законами -- у радах, судах і вільному виборі панів своїх -- королів польських, литовських і руських».

Тобто, бачимо, що у цьому випадку володарем Великого князівства Руського мав бути правитель Речі Посполитої -- «король польський, литовський і руський», який, отже, і був великим князем руським. Не йшлося про повноваження гетьмана Війська Запорозького як руського князя, який, з одного боку, мав управляти лише козацьким військом, але з іншого -- обиратися «станами воєводств Київського, Брацлавського й Чернігівського». Адже, як стверджувалося в документі: «Для підтвердження та більшої певності цього договору гетьман військ руських до кінця свого життя має бути гетьманом військ руських і першим сенатором воєводств Київського, Брацлавського й Чернігівського. А по смерті його має бути вільний вибір гетьмана, тобто стани воєводства Київського, Брацлавського та Чернігівського оберуть чотирьох кандидатів, і з них одному король надасть гетьманство, не віддаляючи від того уряду рідних братів вельможного гетьмана руського».

Отже, до владних повноважень гетьмана додавалися ще й сенаторські, які хоча й поширювалися на некозацьке населення згадуваних воєводств, але, вочевидь, були меншими від князівських. Символічне втілення цих прероґатив І. Виговського набуло в одному з головних його владних атрибутів - «інсиґній» -- печатці, де містився напис: «Іван [...] Виговський воєвода генерал київський гетьман великий князівства Руського староста чигиринський».

Гадяцьку угоду було поновлено у Чуднівському договорі 1660 р. між Короною Польською та гетьманом Юрієм Хмельницьким. Концепт «Великого князівства Руського» тут замінило положення про «Вольності Війська Запорозького». Це, передусім, мало означати, що всі прерогативи «гадяцького» «князівства Руського» повинні були закріплюватися за козацьким автономним державним утворенням.

Незважаючи на те, що у Чуднівському договорі 1660 р. вже не згадувалося про «Велике князівство Руське» на чолі з «гетьманом військ руських», наступні козацькі реґіментарі неодноразово звертали увагу на долю цього політичного проекту. До того ж це підживлювалося тією обставиною, що королі Речі Посполитої, з огляду на існування в межах їхньої держави Руського воєводства як адміністративно-територіальної одиниці, титулувалися «великими князями руськими». Так, в одному зі своїх листів до короля Міхала Корибута Вишневецького гетьман Петро Дорошенко проігнорував відповідну частину титулування, що було порушенням дипломатичного етикету. Утім, мотиви таких дій провідника Війська Запорозького, очевидно, крилися в тому, що тоді він намагався отримати такий самий титул від турецького султана Мегмеда IV Авджи та, вочевидь, московського царя Олексія Михайловича. Однак у відповідь на зауваження великого коронного канцлера Анджея Ольшевського про порушення етикету, у листі від 15 березня 1670 р., П. Дорошенко нагадав урядовцеві, що дедалі частіше представники Речі Посполитої говорять лише про «Корону Польську» і «Велике князівство Литовське», а «Русь викидають за плоти», зазначивши: «Писати його королівську милість князем руським і водночас не хотіти у станах Речі Посполитої згадувати князівство Руське, яка ж тоді у цьому справедливість?».

У жовтні 1670 р. П. Дорошенко все ж вислав своїх представників -- Я. Петрановського та М. Харлана -- на черговий сейм, надавши їм спеціальну інструкцію. Однак конституцією 22 грудня було затверджено домовленості з противником правобережного гетьмана -- Михайлом Ханенком. До Чигирина привезли королівський лист із поясненням причин відмови у задоволенні вимог П. Дорошенка на Острозьку комісію (які, нагадаємо, базувалися на положеннях Гадяцької угоди), а також сейми 1669 і 1670 рр. Серед іншого відзначалося, що скасування унії в Україні не залежало від світської влади, а виокремлення для Війська Запорозького особливої території неможливе, адже тоді, на думку Міхала Корибута Вишневецького, знову постало б Руське князівство, від якого козаки відмовилися згідно з положеннями Чуднівської угоди. Власне, сам король засвідчив прагнення П. Дорошенка до «удільної» князівської влади в Україні такими словами: «Бо в такий спосіб князівство або господарство Руське (яке дехто має на думці й до цієї мети спрямовує всі свої поради та дії) мало б постати».

Очевидно, що П.Дорошенко все ж таки набув князівського титулу, але за допомогою Османської імперії. У фермані (грамоті) турецького султана Мегмеда IV Авджи український гетьман означувався титулом «каган»/«гакан»/«хакан», що в османській політичній культурі було відповідником «короля» або ж «великого князя»:

«Я наділив його потрібною владою та повелів також, що він, після важких днів, призначений каганом на території трьох вищезгаданих країн та урядів і завданням його є насамперед оборона. Народи, котрі перебувають під політичним управлінням, повинні найкращим чином підготуватися і вжити заходів на вирішення існуючих проблем».

Хоча, можливо, що таке титулування пристосовувалося до реально вживаного на той час П. Дорошенком, тобто було тюркським замінником титулу «гетьман». Очевидно, що в контексті сприйняття владного статусу українського гетьмана слід також звернути увагу на процедуру отримання П. Дорошенком «князівських» атрибутів влади від турецького султана. У листопаді 1672 р. він одержав від Мегмеда IV Авджи грамоту - «нісан» на підтвердження прав щодо Правобережної України у статусі османського підданого. Також «володар усіх володарів» особисто вручив П. Дорошенкові золоту булаву й каптан. Удруге на прийомі у султанському шатрі гетьман побував у вересні 1674 р. поблизу Умані, коли османський правитель на знак своєї приязні подарував йому каптан, оксамитову соболину шапку, кількох породистих коней, а також чергову булаву із золота (за іншими відомостями -- зі срібла).

Отримавши наприкінці 1674 р. звістку про те, що Ян ІІІ Собеський, незважаючи на початок мирних переговорів, готується до походу на Чигирин, П. Дорошенко відмовився від ідеї укладення угоди з Річчю Посполитою на користь скликання тристоронньої комісії між польським королем, турецьким султаном і кримським ханом, яка оголосила б гетьмана «князем України» під подвійною протекцією Туреччини й Польщі. Український гетьманат мав виступати у цьому переговорному процесі посередником між двома монархами. Турецьке покровительство (до речі, як і будь-яке інше) було необхідне П.Дорошенкові лише для того, щоб, за відомостями зі Львова від липня 1675 р., «мати для себе удільне князівство». У королівській канцелярії в той час, хоч і жартома, називали українського гетьмана не інакше, як «напівкнязем». Власне, це означення якнайкраще підходило П. Дорошенкові з огляду на те, що він був фактично «удільним» правителем частини України, але не мав на неї династичних прав.

Хоча з початком османського протекторату ідея відновлення Руського князівства набувала нового звучання, гадяцький проект козацького «Великого князівства Руського» впродовж кінця 1650 -- початку 1660-х рр. зазнав краху. Основною причиною цього стала позиція влади Речі Посполитої, яка не бажала визнавати політичні претензії Війська Запорозького та його провідників на управління частиною території України-Русі. Окрім того, упровадженню Українського козацького князівства не сприяла поступлива політика окремих гетьманських урядів (насамперед М. Ханенка), які не бачили або не розуміли можливості існування в межах Польсько-Литовської держави національного територіального утворення за прикладом Великого князівства Литовського.

Князювання Юрія Хмельницького в контексті османської та православної політичних традицій.

Ще під час переговорного процесу щодо укладення Гадяцької угоди 1658 р. керівник посольства Корони Польської Станіслав Беньовський висловив у сенаті таку думку: «Самоуправління Русі як окремого князівства також довго не протримається. Козаки, які нині про це думають, вимруть, а їхні спадкоємці вже не так гаряче обстоюватимуть це, і поступово все повернеться до колишнього стану».

Передбачення польського дипломата майже здійснилися б (адже князівські претензії гетьманів І. Виговського та П. Дорошенка так і не набули свого логічного завершення), якби з 1676 р. за допомогою турецького султана Мегмеда IV Авджи, по суті, не розпочалася реанімація Гадяцького проекту в його османському варіанті.

Князювання сина Б. Хмельницького на території Правобережної України впродовж 1676-1681 рр., яке відбувалося згідно з положеннями турецько-польських договорів (Журавненський мир 1676, константинопольські угоди 1677-1678 рр.) та за рішеннями Високого Дивану, ще не стало предметом наукових зацікавлень. Утім, певні напрацювання щодо вивчення окремих аспектів діяльності Ю. Хмельницького у цей період вже є. Розгляньмо невеликий «неокнязівський» відтинок минулого України крізь призму новітніх методологічних підходів до політичної історії. Яким, наприклад, був «турецький» церемоніал князівського призначення й висвячення гетьманського сина та чи відрізнявся він від усталених на той час політичних традицій і дипломатичного протоколу? Як Ю. Хмельницький уявляв свої князівські повноваження та як його владу сприймали іноземні сучасники, а також різні верстви населення України?

Припускаємо, що проголошення Ю. Хмельницького у столиці Османської імперії князем України-Русі відбувалося за всіма канонами тогочасної політичної культури. При цьому султан Мегмед IV Авджи пристосовувався до «європейсько-християнських» церемоніальних традицій, про що свідчила участь у звільненні молодшого сина Б. Хмельницького з ув'язнення вищих православних ієрархів -- єрусалимського та константинопольського патріархів.

Тут потрібно зазначити, що відносини між гетьманами Війська Запорозького та вищими ієрархами православної церкви мали велику традицію. Власне, від часів правління Б. Хмельницького Вселенська патріархія не тільки пильно стежила за тим, що відбувається у повсталій Україні, але й за допомогою власної дипломатії намагалася суттєво вплинути на зовнішню та внутрішню політику гетьманських урядів. Так, єрусалимський патріарх Паїсій, колишній константинопольський предстоятель Афанасій ІІІ Пателар, назаретський митрополит Гавриїл і коринфський митрополит Йоасаф відіграли важливу роль у виборі Б. Хмельницьким московського царя як основного протектора. Під час відвідин із дипломатичною місією Стамбула в 1670 р. козацький старшина Р.Ракушка-Романовський за наказом гетьмана П.Дорошенка з метою політичного тиску на константинопольського патріарха Мефодія ІІІ Мороніса провів таємні переговори з каймакамом і майбутнім великим візиром Османської імперії Кара Мустафою, після чого українські посланці зустрілися з предстоятелем, який благословив на Львівську православну єпископію гетьманського протеже.

Як засвідчував секретар французького посольства у Стамбулі де ла Круа, саме константинопольський патріарх після отримання на початку 1676 р. звістки про зречення П.Дорошенка від гетьманської булави запропонував турецькому урядові призначити новим очільником Правобережної України Ю. Хмельницького:

«Патріарх на ім'я Парфеній [...] відправив із ним цього священика, щоб той міг детально та якнайточніше розповісти великому візирові про перехід Дорошенка. [...] Цей піп сказав йому, що у Семи Баштах сидів колись чернець, син князя Хмельницького, начальника козаків, ув'язнений багато років тому, який колись уже командував цими людьми після смерті свого батька, і було нескладно їх привести під його владу».

Спочатку Ю. Хмельницький, пригнічений довгими роками ув'язнення, відмовлявся від пропонованої йому ролі, окрім всього, розуміючи, що в разі згоди буде змушений стати залежним правителем та постійно рухатися в руслі османської політики. Однак за деякий час у результаті наполегливих умовлянь Парфенія IV Могилала та під загрозою смерті (котра, очевидно, ішла з вуст турецького драгомана) «він дослухався до переконань патріарха й товмача, які повідомили йому, що він не може порушити наказ великого правителя, не прирікши себе на смерть, а грецьку церкву -- на велике приниження».

Не зовсім зрозуміла у справі повернення Ю.Хмельницького на політичну арену роль Александроса Маврокордато - дипломата Османської імперії грецького походження. Виступав він суто як перекладач при розмовах Парфенія з Ю. Хмельницьким чи виконував інші функції? Якими були повноваження драгомана Високого Дивану у цій справі? Що за священик був разом із константинопольським патріархом та А. Маврокордато під час процедури звільнення молодшого сина Б. Хмельницького (згідно із записами де ла Круа -- «грецький священик родом з України»)? Ці питання залишаються поки що відкритими.

Інший сучасник тих подій, шотландець на російській службі Патрик Гордон, у своєму щоденнику залишив такі свідчення: «Цієї весни ми отримали такі відомості: великий султан [...] звелів патріархові єрусалимському дати дозвіл Юрасеві Хмельницькому покинути монастир, підніс його у князі України та гетьмана, віддав йому всіх полонених, узятих у 1674 р., коли [султан] захопив Умань і Ладижин. Із ними, кількістю 5000, Хмельницький перейшов Дністер і мав отримати з Кам'янця гармати та бойові припаси».

Слова П. Гордона вказують на причетність єрусалимського патріарха Досифея ІІ Нотара (на той час проживав у Константинополі) до звільнення українського бранця. Наскільки можна довіряти цій інформації? Адже сам її автор не був присутній на той час у турецькій столиці й невідомо, якими джерелами він керувався, згадуючи про єрусалимського патріарха. Поза тим, можна припустити, що цей ієрарх брав участь у процедурі висвяченні Ю. Хмельницького на князювання в Україні, адже саме тоді він прибув з Єрусалима до Константинополя. Зрозуміло, що це питання потребує додаткового документального наповнення. Опосередкованим джерелом можуть служити слова секретаря французького посольства: «Він зажив у прекрасному сералі, отримуючи пошану, приймаючи візити та подарунки від турків і найповажніших греків, які під час його перебування в немилості були глухими до всіх його скарг і прохань». Власне, якщо вважати, що єрусалимський патріарх Досифей і константинопольський Парфеній були на той час «найповажнішими греками» в османській столиці, то під їхньою «пошаною» можна зрозуміти саме церковне висвячення. Тим паче, що всі свої універсали до українського населення Ю. Хмельницький підписував титулом, який починався словами «Милістю Божою», що прямо свідчило про легітимацію його влади тогочасними церковними ієрархами.

Світська процедура призначення Ю. Хмельницького на князівство в Україні відбувалася за участі другої особи в османській політичній ієрархії -- великого візира Фазиля Агмеда Кьопрюлю-заде (за іншими даними -- Кара-Мустафи- паши Межифонлю). Саме за його наказом, як свідчать джерела, молодшого сина Б. Хмельницького було звільнено з ув'язнення (як писав де ла Круа: «Перший міністр наказав негайно звільнити того й поновити його панування у своєму князівстві»). Власне, доволі несподіваною видається згадка сучасника про «поновлення панування» Ю. Хмельницького у «своєму князівстві». У даному випадку ця інформація, по-перше, могла засвідчувати тотожність сприйняття гетьманської влади як князівської (адже до 1676 р. Юрій уже двічі обирався гетьманом в Україні), а по-друге - відображати уявлення османського уряду щодо політико-правового статусу козацьких провідників від 1648 р.

Як засвідчує турецька хроніка Рашида-Ефенді, Ю. Хмельницького, «убраного в оксамитовий ковпак і шубу, підшиту соболями, було запрошено до великого візира». Де ла Круа стверджував, що османський сановник закликав співрозмовника: «Зберігати вірність Порті, подарував йому каптан з оленя, прикрашений золотом і соболями, чотири кожухи, два латинського покрою та два суконних, спорядженого коня та двісті цехінів.

Цей царедворець збільшив йому щоденну платню вполовину й наказав вигравіювати печатку, яка б містила його ім'я».

Великий візир Фазиль Агмед Кьопрюлю-заде вручив Ю. Хмельницькому від імені султана Мегмеда IV Авджи владні інсиґнії: булаву, бунчук, корогви, бубон, а також письмовий привілей на право володіння правобережною частиною України. Можна говорити про подібність процедури становлення османцями на господарство в Молдавії та Валахії місцевих правителів, а також князя у Трансильванії. Про це, зокрема, свідчать записи ще одного француза-сучасника - Франсуа-Поля Делерака: «Турки, здобувши ці провінції, поставили там вождем місцевого жителя, названого князем України, котрий залежав (від Османської імперії -- Т.Ч.), як і господарі Валахії, Молдавії та Семигорода».

Слід відзначити, що один із важливих владних атрибутів Ю. Хмельницького -- печатка -- значно відрізнялася від клейнодів попередніх гетьманів. На ній було зображено вершника з булавою в піднесеній руці; над кінською головою, оздобленою пір'ям, знаходилось яблуко з мечем, а біля вершника стояв козак із мушкетом і навколо напис: «Печать князівства Малоруського». Згідно з повідомленнями польського резидента у Стамбулі С. Процького, на цій печатці був такий напис: «Юрій Хмельницький князь удільний руський». Києво-печерський архімандрит Інокентій (Гізель) засвідчував, що Ю. Хмельницький використовував атрибути давньоруської князівської влади: «Щира правда, що Хмельницький сприйняв князівство малоросійське й гетьманство запорозьке цієї сторони Дніпра [його] справжній універсал, говорять, написано по-руськи, а печатка в нього старовинних князів руських».

Очевидно, що в І. Гізеля та інших сучасників із печатками «старовинних князів руських» асоціювалася саме Погоня. Хоча, у даному випадку, слід звернути увагу на те, що впродовж XVI--ХУП ст. на землях України-Русі продовжувала існувати традиція використання Погоні як елементу родових князівських гербів. Зокрема, зображення вершника було присутнє в долішній частині герба Четвертинських (Святополк-Четвертинських), ним також послуговувалися Корецькі. До речі, поряд із так званою Погонею литовською (лицар на коні) у князівських гербах неодноразово використовувалася Погоня руська, на якій зображено св. Юрія верхи на коні, що перемагає змія. Можливо, що саме Юрій-Змієборець став головним прототипом ідеологічного наповнення печатки молодшого нащадка Б. Хмельницького -- Юрія.

Окрім того, не треба забувати й про великий період перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського, коли на воєводських, земельних та повітових печатках використовувалася Погоня як головний елемент державного герба. Зокрема, у Статуті 1566 р. було внормовано зовнішній вигляд земельних печаток: «Даем под гербом того панства нашого Великого князства Литовского, Погонею, печать, до каждого повету». Вершник із мечем становив основу земської печатки Київського воєводства впродовж 1614-1645 рр.

Очевидно, що розробники печатки Ю. Хмельницького, розміщуючи на ній кіннотника з булавою (замість меча чи списа) спиралися не стільки на «пригадування» давньоруської старовини, як на більш сучасну для них литовську та русько-князівську сфрагістичні традиції, до яких сміливо впроваджували козацьку «новизну». Як відомо, князівська печатка Ю.Хмельницького якимось чином (у другій половині 1681-1682 рр.?) потрапила до військової канцелярії Івана Самойловича, а той «при собі її затримав, не відсилаючи до великого] государя], на якій погоня та князівство Малоруське зображено». Цікаво, що згодом, у 1687 р., невідправлення цієї «державно-князівської» печатки сина Б.Хмельницького до Москви інкримінувалося лівобережному гетьманові як намагання утворити самостійне, «удільне», князівство.

Після смерті Ю. Хмельницького з політичної арени зникли всі інститути Українсько-руського князівства, однак ідея його відновлення спорадично відживала під час суспільних катаклізмів кінця XVII--XVIII ст. як у Лівобережній, так і Правобережній Україні.

Проекти утворення національного князівства на Запорожжі, Правобережжі та Лівобережжі (1690-1760-ті рр.).

Дивним чином ідея утвердження Українського князівства відродилася на початку 1690-х рр., коли з Батурина на Січ утік опозиційно налаштований до політики гетьмана Лівобережної України Івана Мазепи писар Петро Іваненко (Петрик). Частина запорожців, які не погоджувалися з діями центрального гетьманського уряду, за підтримки хана Селіма І Гірея обрали його своїм гетьманом. 26 травня 1692 р. він підписав із Кримом військово-політичний договір («Статті вічного миру з ясновельможним ханом і з усією державою Кримською удільного Київського та Чернігівського князівства й усього Війська Запорозького Городового та народу малоросійського»).

Свого часу О. Оглоблин відзначав, що цей трактат механічно поєднував ідею державності Війська Запорозького з ідеєю Українського князівства. Власне, сама його назва переконливо свідчила не лише про «пригадування старовини» колишнім козацьким канцеляристом Петриком, але й політичні претензії на великокнязівську спадщину давньої Русі, а отже -- «удільне» (самостійне) управління всім Військом Запорозьким разом із «народом малоросійським». Цю ідею було маніфестовано не лише в назві, а також у першій статті договору. До речі, в історії вітчизняної політичної думки означення «удільне князівство» вперше вживалося в тексті міжнародної угоди.

Як стає зрозумілим із тексту українсько-кримської угоди 1692 р. «Київське та Чернігівське князівство» також об'єднувалося більш широким понятійним означенням -- «Малоросійське князівство» (п.2: «випаде кримським військам іти на оборону якогось неприятеля князівства Малоросійського»; п.5: «Чигиринський бік з усіма містами має бути під володінням Малоросійського князівства»). Причому означення «князівство Малоросійське» кореспондувалося з означенням «Малоросійська Україна» (п.3: «для відібрання Малоросійської України від московської влади»). Своєю чергою, під «Малоросійською Україною», як можна зрозуміти з тексту договору, розумілася «Малоросійська держава» (п.4: «мають бути два полки, Охтирський та Сумський, зі всіма угіддями своїми залишені під володінням Малоросійської держави»). Цікаво, що в п.13 стосовно назви тогочасної України також уживався хоронім «Русія», тобто «Русь».

У даному випадку, на нашу думку, автори угоди (передбачаємо, що в написанні тексту Петрикові допомагали запорозькі писарі) вибудовували струнку політичну ідеологему («Військо Запорозьке» -- «Русія/Русь» -- «Чернігівське та Київське князівство» -- «Князівство Малоросійське» -- «Малоросійська Україна» - «Малоросійська держава» - «малоросійський народ»), яка мала дати зрозуміти не лише кримському ханові, але й іншим східноєвропейським монархам, що Військо Запорозьке не є «військом» у первісному значенні цього слова, а повноцінною державою-князівством. Власне, у п.6 договору 1692 р. так і писалося: «Війську Запорозькому й усьому народові Малоросійського князівства удільного Київського та Чернігівського». При цьому територія цього «уявлюваного» Українського князівства мала поширюватися не лише на землі Київщини та Чернігівщини, але й «обидві сторони» Дніпра, тобто на весь обшир Правобережної та Лівобережної України в межах, «поки Хмельницький завоював з ордами від ляхів». Очевидно, найбільш вражаючим для сучасників був п.9, де нарешті відверто (чого не дозволяли собі всі попередні гетьмани у стосунках з іноземними володарями) було проголошено прагнення стати незалежною державою: «Малоросійському князівству й усьому Війську Запорозькому, коли дасть Господь Бог вільну державу, щоб було вільно учинити собі природне право та порядок, який полюбиться». У 16 пунктах українсько-кримського договору 1692 р. «князівство» як термін, що означав ранньомодерну Українську державу («Військо Запорозьке», «Малоросійську Україну», «Русію»), зустрічається 17 разів.

Улітку 1693 р. кримська орда разом із невеликим козацьким військом гетьмана-князя П.Іваненка намагалася оволодіти територією Брацлавщини, але цей похід закінчився поразкою. Згодом Петрик оселився на землях Білгородської орди, а потім так званої Ханської України, і надалі будував плани щодо опанування території всієї козацької України з метою впровадження там свого князівського проекту.

Історики вже неодноразово звертали увагу на той факт, що під час повстання гетьмана І. Мазепи в 1708-1709 рр. проект впровадження князівської форми правління набув нового звучання. Власне, більшість дослідників цитували відоме висловлювання царя Петра І про бажання українського правителя стати «великим князем» і таким чином «відторгнути» Україну від Росії: «Аби неприятель не виконав волі своєї й не відторгнув би настільки великознатний малоросійський народ від держави нашої, що може бути початком усіх наших негараздів [...]. Король Карл і самозванець Лещинський залучили до волі своєї [...] гетьмана Мазепу, які клятвами зобов'язалися між собою [.] учинити князівство окреме під владою його, де йому бути великим князем».

Стосовно прагнення І. Мазепи перетворити у цей час Військо Запорозьке на Українське князівство згадували також інші його сучасники. Про це ж переконливо свідчить відтворений за щоденниками шведських офіцерів текст угоди між королем Карлом ХІІ та І. Мазепою 1709 р., в якій, зокрема, ішлося: «[...] п.3: Князь і стани України, згідно з правом, яким досі користувалися, будуть заховані і вдержані на всім просторі князівства і частин, прилучених до нього; п.4: Іван Мазепа законний князь України, жодним способом не може бути нарушений у володінні цим князівством, по його смерті, яка -- треба сподіватися -- не наступить ще довго, стани України заховають всі вольності згідно з своїми правами стародавніми законами; п.5: Нічого не зміниться в тому, що досі зазначено, щодо герба й титулу князя України, його королівська величність не могтиме ніколи присвоїти цей титул і герб; п.6: Для більшого забезпечення як цього договору, так і самої України, князь і стани передадуть й.к.в. на весь час, поки тягтиметься ця війна, а з нею й небезпека, деякі з своїх городів, а саме: Стародуб, Мглин, Батурин,

Полтаву, Гадяч».

У контексті політичних планів І.Мазепи утворити «удільне» князівство необхідно звернути увагу на той факт, що ще за кілька років до укладення українсько-шведського договору, у 1707 р., австрійський імператор Йосиф ІІ за сприяння московського двору надав українському гетьманові титул «князя Священної Римської імперії німецької нації». Відомий також тогочасний лист І. Мазепи до імператора Австрії, підписаний «Війська Запорозького князь і вождь». Цікаво, що в даному випадку можна простежити подібність із титулуванням Ю. Хмельницького впродовж 1676--1681 рр. як «князя й вождя» Війська Запорозького.

Власне, прагнення до утвердження князівства в Україні на початку XVIII ст. можна також пов'язати з планами І. Мазепи та генеральної старшини відновити положення Гадяцької угоди 1658 р. про утворення в межах Речі Посполитої національного князівства на зразок Литовського. Як засвідчував Д. Апостол, у 1707 р. на старшинській раді в Києві І. Мазепа ознайомив присутніх зі змістом адресованих йому універсалу польського короля Станіслава Лещинського та листів руського воєводи С. Яблоновського й литовського підканцлера С. Щуки. Зокрема, у королівському універсалі йшлося про надання «Україні вольностей як у Короні Польській, так і Великому князівстві Литовському».

Дивним чином ідея запровадження козацько-князівського устрою проявила себе під час так званої Коліївщини 1768 р., коли в містах і селах Київського та Брацлавського воєводств створювалися традиційні для гетьманату органи управління. Згідно з реляцією сучасника, шляхтича С. Крушельницького, керівник повстання Максим Залізняк написав лист, де «промовляв, що належить відібрати Україну в ляхів аж по Случ і Дністер». Інші очевидці тих подій, шляхтичі Тучабський і Квасневський, стверджували, що повстанці обрали М. Залізняка «гетьманом і князем смілянським», а «полковником і князем уманським» -- Івана Ґонту. Відомо, що у ході повстання 1768 р. його керівництво «почало відділяти козаків від хлопів і віддавати останніх під владу поставлених ними комендантів». За показаннями на допиті запорозького козака Лавріна Кантаржея, «Залізняк всякого їм по достоїнству жалує і дає письмовий від себе всяким людям наказ, щоб всі під його наглядом були [...] і за всім виходячим від нього порядком залишалися під його владою». Тобто, ішлося про бажання встановлення на Правобережжі такого устрою, який би наслідував традиційні як гетьманські, так і князівські форми політичного життя.

Дослідження історії впровадження/невпровадження у суспільну практику раннього модерного часу проекту «козацького князівства» було б неповним без згадки про «нав'язливу» ідею багатьох гетьманів започаткувати спадкове правління. На нашу думку, це переконливо засвідчувало прагнення до монархічного режиму (що було відзначено В. Липинським та В. Степанковим). Бачити свою владу спадковою, а отже -- монархічно-князівською, хотів не тільки Б. Хмельницький, який ще за життя передав свою булаву молодшому синові Юрієві, але його наступники -- І. Виговський, П. Дорошенко, Д. Ігнатович (Многогрішний), І. Самойлович, І. Мазепа та К. Розумовський.

Власне, претензії на династичну, «монархічну», гетьманську булаву й стали тією остаточною краплею, яка переповнила чашу терпіння російської імператриці Катерини ІІ та змусили її скасувати автономне гетьманське правління в Лівобережній Україні 1764 р. Цікаво, що у так званій Глухівській петиції, де козацька старшина заявляла про свої права на політичну самостійність у межах Російської імперії, у пункті про вимогу спадкового обрання після смерті К. Розумовського на гетьманський уряд України його сина, згадувався прецедент 1667 р. з успадкуванням Юрієм булави від свого батька, Богдана Хмельницького.

Як бачимо, навіть через такий великий історичний проміжок часу (понад 100 років) політична еліта України-Гетьманщини не тільки добре пам'ятала про запровадження (хай і короткочасне) монархічної форми правління, але й намагалася ввести її у практику політичного життя як одну з головних ознак своєї окремішності у взаємовідносинах із центральною імперською владою впродовж другої половини ХШП ст.

Таким чином, князівський політичний проект проіснував понад півтора століття, від 1690-х до 1760-х рр., та був частково втілений за гетьманування Б. Хмельницького (1648-1667 рр.), його сина Юрія (1676-1681 рр.), а також правління І.Виговського (1667-1669 рр.) та І. Мазепи (1707-1709 рр.). Цікаво, що ідею побудови власного князівства в Україні намагалися відродити козацькі інтелектуали під час повстання П. Іваненка (Петрика) 1692 р., гетьманування К. Розумовського в 1764-1764 рр., а також за Коліївщини 1768 р. князівство мазепа козак гадяцький

Плани утворення Українського козацького князівства, з одного боку, можна вважати певною альтернативою розвитку ранньомодерної національної держави у формі гетьманату (тут можна погодитися з висновками В. Потульницького), однак, з іншого - оцінювати його як «паралельно-доповнюючий» політичний проект у межах тогочасної Української держави.

Уважаємо, що гетьман Б. Хмельницький та його наступники прагнули не до заміни «князівсько-королівської форми династичного управління) як такої, а до відродження на основі гетьманських владних повноважень цієї форми правління як більш притаманної для державно-політичних систем Центрально-Східної, Східної й Південно-Східної Європи.

Размещено на Allbest.ru