Концепція науково-технічної політики в електромашинобудуванні Української СРР у період НЕПу (1921-1931 рр.)

Таким чином, у сучасній історіографії присутнє вивчення лише одного з заходів у межах науково-технічної політики у вітчизняному електромашинобудуванні в період НЕПу. Але вектор наукового пошуку при цьому спрямований на дослідження загальносоюзних результатів вказаного заходу. Окрім того, й самі ці результати набувають у дослідників оцінки переважно в площині безпосередньої економічної ефективності, без суттєвого аналізу їх впливу на формування науково-технічного потенціалу галузі в цілому. Тобто, без огляду на загальний контекст запровадження відповідного заходу. Отже, на сьогодні ми не маємо наукових праць, в яких було б комплексно розглянуто науково-технічну політику в українському електромашинобудуванні впродовж обраних хронологічних меж.

Виходячи з усього попередньо викладеного, на меті даного дослідження стоїть визначення концепції науково -технічної політики в електромашинобудуванні УСРР у 1921-1931 рр., зважаючи на роль цієї галузі впродовж обраного хронологічного періоду в суспільному науково - технічному розвитку та з огляду на наявні економічні можливості, надані НЕПом. Для досягнення цієї мети важливо, по-перше, оцінити стан усіх складових науково-технічного потенціалу української радянської сфери виробництва електричних машин як в приватному, так і в державному секторах індустрії. По-друге, необхідно виявити всі кроки уряду, спрямовані на зміцнення науково-технічного потенціалу галузі, розподіл виробничого навантаження в електромашинобудуванні республіки та формування відповідного споживчого середовища.

З березня 1921 р у Радянській Україні політику «воєнного комунізму», що провадилася під час громадянської війни 1918-1920 рр., було змінено на НЕП. Сутність останньої полягала в допущенні приватного капіталу до різних форм участі у виробництві суспільного продукту, чого «воєнний комунізм» не припускав ні в якому вигляді. При цьому, за приватним виробником закріплювалося право самому визначати за обсягами та номенклатурою власну виробничу програму, а також встановлювати порядок її виконання. Окрім того, за ним зберігалося право власності на виготовлену продукцію, а отже, - й на отриманий від її реалізації прибуток. Тобто, урядом створювався певний симбіоз адміністративної та ринкової систем управління економікою країни, що сприяло покращенню інвестиційного клімату в промисловій сфері, у тому числі - для іноземного капіталу. Проте дані зміни в управлінні економікою об'єктивно вели й до змін у науково-технічній політиці держави, оскільки відтепер поставала проблема не стільки розподілу за обсягами та номенклатурою виробничого навантаження між приватним та державним промисловими секторами, скільки проблема регулювання цього балансу. Адже, прийнявши на себе зобов'язання згідно НЕПу, державні владні органи, по суті, відмовилися від директивного впливу на науково - технічну політику приватного бізнесу. Це означало, що теоретично, за певних умов, науково-технічний прогрес у приватному секторі промисловості може піти більш стрімкими темпами ніж у державному, наслідком чого, у решті-решт, стане зміна балансу у виробництві суспільного продукту індустрією на користь першого. Подібний поворот подій повністю суперечив би загальній доктрині побудови «радянського» суспільства, запобігти чому ставало можливим лише за умови постійного, випереджаючого приватний сектор за темпами, якісного і кількісного зростання науково-технічного потенціалу державної промисловості, особливо - її наукоємних галузей.

Таким чином, уже з 1921 р. українське електромашинобудування мало функціонувати в умовах не лише нової економічної, а й нової науково - технічної політики. Між тим, паливна та продовольча кризи, що охопили Україну під час та по закінченню громадянської війни, вимушували уряд звертати першочергову увагу на організацію розвитку відповідних галузей. До того ж, параліч «великої» індустрії, викликаний соціально-політичними катаклізмами, привів до падіння попиту на вал електромашинобудівної продукції. Отже, споживчий попит на початку НЕПу цілком задовольняла наявна номенклатура електричних машин, навіть в існуючих обсягах їх виробництва, збільшити які все одно не вдавалося через брак сировини та палива. Звідси, можна вести мову про те, що в цей час ринок електромашин в Україні не відігравав стимулюючої ролі для розвитку галузі.

Укладена ситуація дозволила уряду без зайвих перешкод, хоча і за залишковим принципом (через нагальність вирішення паливної та продовольчої проблем), здійснити низку заходів із зміцнення науково- технічного потенціалу державних електромашинобудівних підприємств. Насамперед, перед тим, як допустити приватний сектор до участі у розвитку галузі, відбулося нарощення виробничих потужностей державних підприємств за рахунок активної частки основних виробничих фондів націоналізованих дрібних електромеханічних майстерень і заводів, що передбачалися до передачі приватному капіталу [6, с.80-81], а також законсервованих підприємств не електромашинобудівного профілю [7, арк.19]. У такий спосіб, враховуючи наявну кризу виробництва засобів виробництва, у передбачуваній майбутній конкуренції на користь невеликої кількості заводів, контрольованих державою, було укладено певний потужнісний гандикап перед тим вітчизняним приватним сектором, що гадав би впливати на розвиток електромашинобудування. Це підтверджує викладене вище припущення, що радянський уряд споконвічно не розглядав приватний сектор економіки як одне з основних джерел формування валу продукції в українському електромашинобудуванні, залишаючи для нього нішу роздрібного споживання електричних машин.

Однак окрім створення сприятливих первісних умов шляхом простого збільшення абсолютних показників потужності для заводів, контрольованих державою, ніяких інших кроків у напрямі їх науково -технічного розвитку, в цей час, здійснено не було. Підприємства продовжували випускати освоєні до і під час І Світової війни зразки електромашинобудівної продукції. Вони являли з себе, здебільшого, розробки зарубіжних компаній, що випускалися їхніми заводами, розташованими в дореволюційний період у Російській імперії. Також розповсюдженим було й продукування тих аналогів виробів провідних світових виготовлювачів, що в дорадянський період доволі широко копіювалися вітчизняними дрібними підприємцями. Владою не вживалися заходи ані щодо організації масової підготовки відповідного науково-технічного персоналу, здатного створювати прогресивні електричні машини, ані стосовно закупівлі відповідних сучасних розробок за кордоном для їх наступного впровадження у виробництво на вітчизняних заводах. Отже, на споживчий ринок у великій кількості потрапляли морально застарілі електромашини, основний вал яких формувався на державних підприємствах. Потреби в новітньому електромеханічному устаткуванні, що виникали переважно в оборонній сфері, на транспорті, зв'язку та в електроенергетиці, покривалися імпортом, частка якого становила близько третини всього обсягу щорічно впровадженого відповідного обладнання [8, арк.4]. Приватні ж майстерні, здебільшого, здійснювали ремонт і обслуговування електричних машин невеликої потужності, у тому числі - імпортованих. науковий технічний концепція електромашинобудування

Ситуація різко змінилася, коли в середині 1920 -х років темпи розвитку української індустрії почали прискорюватися, а обсяги промислового виробництва сягнули тих, що існували до І Світової війни. У цей час проявилося те, що наявне на заводах виробниче обладнання вже фізично застаріло і досягнуті валові показники обсягів промислового виробництва отримані не стільки завдяки цьому устаткуванню, скільки за рахунок зростання на 30 % (проти довоєнної) кількості робітників [9, арк.19]. Однак оновлення активної частки основних виробничих фондів підприємств механічним обладнанням, пристосованим під груповий привод від парових енергетичних установок через стельову трансмісію не мало доцільності, оскільки машини з індивідуальним електроприводом уже довели свою набагато більшу ефективність, а отже - й перспективність. Таким чином, перед вітчизняною промисловістю на порядку денному стало питання освоєння виробництва практично всієї гами засобів виробництва, оснащених індивідуальним електроприводом, а звідси - й найширшого спектру новітніх електромашин, здатних забезпечити вказану потребу.

Разом з тим, активізована приватна підприємницька діяльність привела до появи великої кількості малих виробничих установ, які також потребували значних обсягів устаткування, оснащеного індивідуальним електроприводом, причому - дуже широкої і нормативно не впорядкованої номенклатури. Одночасно, впровадження урядом програми електрифікації країни сприяло розповсюдженню електрики на побутовому рівні, але, знов-таки, при цьому були відсутні будь-які єдині впорядковані технічні умови, що мали б нормувати порядок її експлуатації. Таким чином, усього за два-три роки попит на електричні машини збільшився в рази, через що відповідний ринок надбав стимулюючої ролі в науково-технічному розвитку галузі. Проте вітчизняна електромашинобудівна промисловість виявилася не здатною його задовольняти а ні за номенклатурою (внаслідок її довільно утвореної ширини), а ні за технічним рівнем (через відсутність необхідного власного наукового забезпечення). Збільшувати ж імпорт електромашин не уявлялося можливим, оскільки вітчизняному приватному сектору участь в експортно - імпортних операціях була заборонена, а в держави на імпорт таких обсягів устаткування банально не вистачало коштів.

Для врегулювання проблеми управління науково-технічним розвитком електротехнічної промисловості в країні у 1925 р. організується Державний Електротехнічний трест. Електромашинобудування, врешті-решт, отримало адміністративний орган, відповідальний за розробку науково -технічної політики саме в галузі електротехнічної індустрії. Тобто, поява ДЕТу цілковито відповідала формованому укладу директивного управління економікою. З огляду на останнє, цей захід можна вважати суттєвим позитивним кроком на шляху організації науково-технічного розвитку у вітчизняній сфері виробництва електричних машин, хоча й з певним суттєвим застереженням: впровадження науково -технічної політики в електромашинобудівній промисловості покладалося не на ДЕТ, а на Вищу Раду народного господарства (ВРНГ) СРСР. Це обмеження ДЕТу в керуванні науково-технічним прогресом у підвідомчій галузі обумовлювалося, насамперед, одночасною наявністю державного і приватного секторів даної індустрії. Звідти, обидва даних сектори в своїй діяльності підпорядковувалися ВРНГ СРСР, але ДЕТу - лише державний.