Кочовики й торгівля зерном у Надчорномор'ї VІ-ІІІ ст. до н.е.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кочовики й торгівля зерном у Надчорномор'ї VІ-ІІІ ст. до н.е.

О.В. Одрін

Коли мова заходить про торгівлю на обширах Українського Степу, фахівці (незалежно від того, яким саме історичним періодом вони займаються) одразу згадують про хлібну. Часом це стає своєрідною idee fixe, даючи змогу швидко одержувати прості відповіді на складні питання. Дослідники античної історії тут -- не виняток .

Звичайно, не можна загалом заперечувати важливу роль хлібного експорту, зокрема й з Надчорномор'я. Як зауважує О.Ґ.Єманов, у золотоординські часи торгівля зерном стала найбільшою галуззю міжнародного обміну, а річні обсяги вивозу ґенуезцями з Криму збіжжя були найзначнішими серед усіх експортних товарів^. Утім, це аж ніяк не означає, що в інші історичні періоди, зокрема за доби античності, ситуація не змінювалася як щодо вартості, так і обсягів. Тож висновки, зроблені для одного історичного відрізку, не слід механічно переносити на інший.

У середовищі науковців, які вивчають давню історію Надчорномор'я, здавна побутувала думка, що місцеві елліни (крім, можливо, боспорян, котрі мали вдосталь зерна власного виробництва) плідно займалися перепродажем до грецьких полісів на Балканах та в Малій Азії збіжжя, одержаного від місцевого населення, яке зазвичай умовно називають «скіфами»^. Ідея про так звану «скіфську хліботоргівлю» особливо популярною стала у середині минулого століття, хоча, звичайно, подібні думки звучали й набагато раніше. Але саме у 1940-х рр. концепція І.І.Ієссена, згідно з якою грецька колонізація виникла «як наслідок двосторонності історичного процесу» , створила для цієї ідеї належне теоретичне підґрунтя. Греки, мовляв, засновували свої апойкії лише по тому, як місцеве населення дозріло до потреби встановлення торговельних контактів, і з його боку виникли відповідні попит та пропозиція^. А коли мова заходила про «пропозицію», то більшість авторів одразу згадували відомості Геродота про скіфів-орачів, які сіють хліб на продаж (Herod., IV, 17, 2), і заявляли, що одним із головних предметів грецького імпорту було саме збіжжя^. Зрозуміло, що ніхто з науковців не стверджував, що зернові вирощували номади, уважаючи його продуцентом мешканців Лісостепу, головним чином правобережного (де й проживали Геродотові «скіфи-орачі» ). І хоча концепцію І.І.Ієссена згодом було піддано обґрунтованій критиці у працях Л.М.Славіна та, особливо, В.В.Лапіна , які обстоювали аграрний, а не торговельний характер грецької колонізації Надчорномор'я, ідея посередницької торгівлі «скіфським хлібом» продовжувала домінувати у працях істориків та археологів аж до кінця 1980-х рр. В історіографії сформувалось уявлення про існування потужного «Скіфського царства» яке, буцімто, підкорило землеробські племена Лісостепу й у результаті збирання данини та грабіжницьких набігів скіфи почали «розпоряджатися величезними матеріальними багатствами» , зокрема зерном. скіфія зерноторгівля збіжжя номада

Залишивши у стороні проблему реальності існування подібного «царства» та підкорення номадами племен Лісостепу, яка базується головним чином на інтерпретації непрямих і фраґментарних археологічних даних та викликає серйозні заперечення , слід було б розв'язати одне просте питання: а чи вирощували мешканці Лісостепу ті види зернових, які могли з успіхом вивозитися до грецького світу? Очевидно, небажання перейматися подібним питанням випливало з необізнаності істориків, та й більшості археологів, із досягненнями археоботаніки, наслідком чого було незнання того факту, що не з усякої пшениці можна з успіхом робити борошно, а отже й випікати хліб^. Лише наприкінці 1980-х рр. О.М.Щеґлов, який плідно використовував дані археобіології при реконструкції структури господарства поселень хори Херсонеса у Північно-Західному Криму , звернув увагу на той факт, що видовий склад зернових культур античних міст та поселень Лісостепу кардинально відрізняються. Так, із пшениць греки вирощували головним чином м'яку (з її зерна виготовляли хліб), натомість, наприклад, мешканці Більського городища, звідки походять найчисельніші знахідки культурних рослин лісостепової зони -- полбу-двозернянку, зерно якої погано обмолочується та йде головним чином на приготування каші. Ці спостереження дали дослідникові підстави рішуче спростувати можливість хлібного експорту з поселень Лісостепу .

Ідея О.М.Щеґлова з часом здобула визнання й нині абсолютна більшість дослідників заперечує саму можливість вивозу зерна з території Лісостепу. Між тим такий висновок було зроблено фактично лише на основі аналізу археоботанічних матеріалів, які походять із поселень Лівобережного Лісостепу. На сьогодні по суті в нашому розпорядженні немає скільки-небудь репрезентативних знахідок решток зернових із поселень лісостепового Правобережного Подніпров'я, де проживали Геродотові «скіфи-орачі». Між тим, знахідки з поселень Західного Поділля, де мешкало населення, споріднене з жителями Правобережної Наддніпрянщини, демонструють картину, цілком відмінну від тієї, на базі якої О.М.Щеґлов будував свою концепцію. Тут на поселенні Залісся було знайдено велику кількість зернівок жита^. Воно не було поширеним у Балканській Греції, проте вводилося в культуру греками Північного Причорномор'я, особливо Херсонеса , і вповні могло бути експортним товаром, адже житнє зерно, так само, як і зерно м'якої пшениці, цілком придатне для виробництва борошна.

Окрім цього, не варто відкидати можливості експорту греками Надчорномор'я ячменю (зокрема й вивезеного з території Лісостепу). Ця культура, як відомо, була однією з провідних у грецькому зерновому господарстві (наприклад в Аттиці)^. Останнім часом багато дослідників узагалі визнають саме ячмінь головним злаком античного світу .

Але повернімося до питання про склад зернових Лісостепу за даними археоботаніки. Як уже йшлося вище, чимало фахівців слідом за О.М.Щеґловим уважають основною місцевою зерновою культурою полбу-двозернянку, а інші -- просо^. Одначе уважний розгляд усіх наявних археоботанічних даних дозволяє дійти висновку, що реальна картина була куди складнішою, ніж це стверджують автори обох схем, адже часом на різних поселеннях одного й того самого району спостерігається абсолютно різне співвідношення зернових культур.

Попередньо можна окреслити три типи зернового господарства лісостепових племен, які суттєво відрізнялися один від одного за складом провідних культур:

1. Ячмінно-полб'яний. Головними культурами були полба-двозернянка та ячмінь, рідше також однозернянка. Судячи зі складу культур, господарство було орієнтоване на виробництво продовольчого збіжжя, з якого роблять крупу і в подальшому споживають у вигляді каш. Цей тип характерний для Лісостепу починаючи з трипільської доби^. У скіфський час притаманний, перш за все, зерновому господарству Більського городища.

2. Просяний. Основною зерновою культурою було просо. Господарство орієнтоване на виробництво продовольчого (на крупи) та/чи фуражного зерна. Цей тип характерний для Мотронинського городища, а також (із певним застереженням через замалу репрезентативність вибірки) -- для Трахтемирівського на Канівщині та Книшівського на Полтавщині городищ, поселення Лихачівка на Ворсклі. Знахідки з поселення Іване-Пусте (Західне Поділля) свідчать про наявність більш комплексного господарства, що поєднувало обидва цих напрями з перевагою просяного.

3. Житній. Головною зерновою культурою було жито. Господарство орієнтоване на вирощування хлібних злаків. І хоча жито -- значно менш вимоглива до ґрунтових умов та агротехніки культура, аніж голозерні пшениці, воно з повним правом може називатися хлібним злаком, який використовується для виробництва борошна. Цей тип був характерним для поселень Залісся (Західне Поділля) та Мала Рублівка (Полтавщина).

Звертає на себе увагу відсутність чіткої територіальної прив'язки кожного з описаних типів зернового господарства. Чи не найяскравіше це відображається в матеріалах двох західноподільських поселень: Залісся й Іване-Пусте. Тому цю схему можна вважати лише попередньою гіпотезою, яка має перевірятися та уточнюватися в міру надходження нових археоботанічних даних.

Однак незважаючи на те, наскільки коректною, ураховуючи надзвичайну фраґментованість наявної на сьогодні інформації, уважати цю реконструкцію, уже зараз можна цілком однозначно стверджувати, що потенційні можливості для отримання потрібного зерна з Лісостепу (мирним чи збройним шляхом) скіфи однозначно мали. Інша справа, що у світлі напружених взаємин між мешканцями лісостепової смуги та скіфами більш вірогідним виглядає не торгівельно-обмінний, а позаекономічний шлях одержання останніми збіжжя для власних потреб або подальшого перепродажу.

Що ж стосується можливості прямих закупівель греками зерна в мешканців лісостепової зони, то, у світлі археологічних даних, які демонструють доволі інтенсивні контакти між Ольвією та Правобережним Лісостепом у добу архаїки , принаймні теоретично, така можливість існувала. Але вже не пізніше початку V ст. до н.е., коли скіфи поставили під контроль усі шляхи від узбережжя Чорного моря вглиб степів і почали чинити масштабний тиск на племена Лісостепу, можливість прямих закупівель греками зерна виглядає вкрай маловірогідною .

Крім того, навряд чи для номадів було економічно вигідним торгувати збіжжям, коли перед ними відкривалися можливості куди більш прибуткової работоргівлі^. Тому, не відкидаючи принципової можливості трансстепової зерноторгівлі, не слід усе ж переоцінювати її значення. Залишається лише сподіватися на нові дані, які дозволили б уточнити її роль у торгівельнообмінних процесах скіфського часу.

Слід підкреслити, що у жодного дослідника, хто писав про торгівлю «скіфським хлібом», здається, не виникало сумнівів у тому, що номади могли бути лише експортерами зерна, хай і чужого, та не могли бути його імпортерами. Між тим, етнографічні дані однозначно свідчать про те, що кочовики в усі часи самі потребували значної кількості продовольчого збіжжя. Справа в тому, що, усупереч поширеним уявленням, основною їх їжею, поряд із молочними продуктами, було аж ніяк не м'ясо, а зерно, котре споживалося у вигляді каш (головним чином із проса, ячменю), коржів, юшки з борошна, або й просто як підсмажені зерна^. Чимало фахівців уважають, що у цілому м'ясна їжа, порівняно з молочною та зерновою, не відігравала важливої ролі в раціоні більшості номадів. Доволі категорично на цю тему висловлювався С.Б.Поляков:

«Часом навіть у спеціальній етнографічній літературі лунає думка, що основу раціону середньоазіатських кочовиків складає м'ясо. Це далеко не так. Якби скотарі харчувалися головно м'ясом то, як демонструють найпростіші розрахунки, середньої заможності тваринник з'їдав би, разом із родиною, своє стадо за 3--4 роки. Основу ж їхнього харчування складали молочні продукти та хліб, який кочовики самі не вирощували» .

Те саме, але стосовно кочовиків не степових, а пустельних і напівпустельних районів, писав А.Лот:

«Це прислів'я (про чоботаря без чобіт -- О.О.) цілком може бути вжите стосовно скотарів котрі, мабуть, чи не найскромніші споживачі м'яса з усіх, які лише бувають. Пастух тримає худобу для того, аби одержувати від неї продукти та або споживати їх, або продавати, щоб забезпечити себе іншими продуктами чи придбати одяг. А сам він споживає м'ясо дуже помірно, оскільки забій худоби завдає шкоди його капіталові» .

Звичайно, питома вага зернової, молочної та м'ясної складових раціону кочовиків змінювалася залежно від пори року. Наприклад, у казахів у весняно-літній період основу харчування становили молочні продукти^. А от із настанням осені в їхньому «меню» починають домінувати борошняні та м'ясні страви^. Аналогічна картина спостерігається й у кочовиків, що практикують «вертикальні» перекочівлі. Так, наприклад, у раціоні тувинців в осінньозимовий період різко знижувалася питома вага молокопродуктів, якими вони харчувалися навесні та влітку, і різко зростало значення борошна та смаженого проса, а також, у значно меншій мірі, м'яса^. При цьому слід підкреслити, що в номадів реґулярне споживання м'яса -- прероґатива заможних, натомість бідняки взимку споживали ледь не саме зерно , а м'ясом могли почастуватися лише на бенкеті в багатія .

Отже, не буде жодним перебільшенням стверджувати, що в осінньозимовий період у раціоні номадів, незалежно від реґіону чи історичної доби, їжа рослинного походження займала надзвичайно важливе місце, причому тим важливіше, чим біднішим був кочовик. І якщо останній не міг забезпечити себе імпортним зерном, він був змушений заготовляти дикорослі рослини, як це було, наприклад у мисливців-скотарів Східної Туви або туареґів Сахелю^. Археологія засвідчує, що й у скіфську добу зерно, перш за все просо, активно споживалося кочовиками Великого степу, причому по всій його території, зокрема в Туві або, трохи пізніше, у Центральній Азії^. Звичайно, відомі знахідки проса й у самій Скіфії .

Певна річ, не все зерно кочовики одержували від сусідів-хліборобів. Якусь його частину вони могли вирощувати, створюючи власну землеробську базу. Цього можна було досягти одним із трьох способів (або їх комбінацією): поперше, наділити землею бранців-хліборобів, які вже мали відповідні навички ; по-друге, удаватися до примітивного землеобробітку сезонного характеру; потретє, частина кочовиків могла осісти на землю.

Перший спосіб, судячи з наявних даних, практикували ще хунну в Північній Монґолії та Південній Бурятії^. Велика, якщо не переважна, частина мешканців хуннських городищ, на думку ряду дослідників, складалася з двох груп: підкорених аборигенів та китайців--військовополонених і перебіжчиків. Цілком подібною була ситуація в кочовиків тропічного й субтропічного поясів -- арабів, туареґів. Так, в останніх землеробством займалися головним чином рабиіклани та вільновідпущеники ; в арабів Північної Аравії землі, що належали бедуїнам, оброблялися орендарями -- африканськими вільновідпущениками або прийшлими фелахами^. До речі, іклани були звільнені з рабства французьким урядом після завоювання Францією туарезьких земель. Тому можна вважати цілком вірогідним, що й в арабів землі спочатку оброблялися саме рабами. Другий спосіб свого часу доволі детально описав Іосафат Барбаро. Так, після оголошення ханом, ті з мешканців орди, які збираються сіяти (або доручають це іншим), навантажують вози насінням, беруть необхідних тварин і рухаються до місця, де відбуватиметься посів. Там вони перебувають певний час, допоки не завершать посівну кампанію, і згодом повертаються в орду^. Дуже схожу картину малює О.І.Левшин, говорячи про землеробство казахів початку позаминулого століття. Згідно з його даними, кочують вони поблизу своїх орних ділянок лише до того часу, поки хліб зріє. Після збирання врожаю переходять в інші місця. Наводить автор і асортимент зернових культур, культивованих казахами: яре жито, ячмінь, пшениця та, особливо, просо^. І, нарешті, третій шлях -- осідання на землю найбіднішої частини кочового суспільства -- детально описала С.А.Плетньова .

Важко сказати, чи були всі ці три способи апробовані скіфами. Адже, наприклад, землеробство, подібне до описаного І.Барбаро або О.І.Левшиним, археологічно зафіксувати практично неможливо, хоча й апріорно виключати вірогідність його у Скіфії теж не можна. Існують певні, уривчасті та непрямі, дані, які дозволяють припускати існування практики обробітку землі полоненими з числа мешканців Лісостепу. Наприклад, факт вирощування скіфами Нижнього Подніпров'я такої нетипової для кочовиків, але дуже характерної для мешканців лісостепової зони культури, як полбадвозернянка^. Зате в нашому розпорядженні є однозначні археологічні дані, котрі засвідчують процес осідання скіфів на землю. Основною зоною у Скіфії, де відбувався цей процес, була заплава Нижнього Дніпра. Тут відкрито понад 100 поселень, зокрема 3 городища (Кам'янське, Капулівське, Совутинське), датованих IV ст. до н.е. , а також понад 20 безкурганних могильників .

Крім основної, простежується ще декілька зон можливого осідання скіфів на землю: нечисленні пам'ятки відкрито в Нижньому Поінгуллі та в передгір'ях Криму^. Утім, кількість останніх надто незначна, і не всі вони можуть бути з повним правом названі стаціонарними поселеннями. Виходячи з цього факту, можна стверджувати, що масштаби процесу осідання скіфів на землю поза межами Нижнього Подніпров'я були доволі скромними, а сам процес -- не всюди завершеним.

Таким чином, у сільському господарстві населення жодного з регіонів Степової Скіфії, окрім Нижньодніпровського, землеробство, зокрема й вирощування зернових, не відігравало скільки-небудь суттєвої ролі. А це, своєю чергою, означає, що, навіть припускаючи, що мешканці нижньодніпровських поселень могли повністю забезпечувати зерном ті скіфські племена, які кочували в Нижньому Подніпров'ї, то, наприклад, у скіфів Приазов'я, де, судячи з археологічних даних, жодних зон осілості не виникло, необхідність імпортувати зерно зберігалася аж до часу загибелі Скіфії в першій половині III ст. до н.е. Не слід також забувати, що на Нижньому Дніпрі, за Н.О.Гаврилюк, процес осідання кочовиків на землю розпочався не раніше кінця V -- початку IV ст. до н.е. , тобто до цього часу й у цьому регіоні весь обсяг спожитого зерна був привізним.

Таким чином, говорячи про імпорт кочовиками збіжжя, слід шукати відповіді на три питання:

1. Зерно яких культур імпортували скіфи?

2. Звідки саме воно завозилося?

3. Наскільки значними були обсяги поставок?

Найлегше відповісти на перше. Згідно з етнографічними даними, які наводилися вище, найпопулярнішими видами зернових, що їх споживали кочовики, були ячмінь і просоподібні культури (просо, могар, сорґо). Археоботанічна інформація з території Степової Скіфії цілком кореспондується з етнографічною: основну масу знахідок тут становлять рештки проса та ячменю^. Очевидно, що інші зернові, такі, як м'яка пшениця чи полбадвозернянка, мали у скіфському раціоні другорядне значення.

Набагато складніше знайти відповідь на друге питання. Справа в тому, що і ячмінь, і просо вирощували як північні, так і південні сусіди скіфів -- мешканці Лісостепу та еллінські поселенці відповідно. Про склад зернових культур, які культивували жителі лісостепової смуги, уже говорилося вище. Можна лише наголосити, що ячмінь та/або просо були основними культурами на більшості поселень цього реґіону, а отже потенційна можливість вивозу номадами зерна з Лісостепу існувала. Залишається розглянути можливості імпорту збіжжя з «грецького» напрямку.

Відомо, що давні елліни вирощували широкий спектр зернових культур, основними з яких були м'яка пшениця та ячмінь. Крім того, культивувалися плівчасті пшениці однозернянка й полба-двозернянка, а також просо, могар^. Слід зазначити, що в Мілеті -- метрополії більшості грецьких апойкій Надчорномор'я, зокрема Ольвії, Пантікапею та Феодосії -- у добу архаїки ячмінь і просо відігравали провідну роль у зерновому господарстві. За даними німецького археоботаніка Г.-П.Штіки, рештки зернівок ячменю складають там три чверті всіх знахідок зернових, проса -- близько 16%, тоді як залишки зернівок пшениць (як плівчастих, так і гол озерних) украй нечисленні^. Цілком можливо, що склад зернових культур, які вирощувались у грецьких полісах західного узбережжя Малої Азії, суттєво відрізнявся від складу культур, вирощуваних греками на Балканах. Проте кількість археоботанічних даних із грецьких поселень басейну Середземного моря замала для того, аби робити будь-які надійні висновки з цього приводу.

Повертаючись до грецьких полісів Надчорномор'я, не можна не зауважити, що тут вирощувались усі без винятку перелічені вище зернові культури^. Так, двозернянку сіяли в Нижньому Подністров'ї та в Керкінітиді, могар -- у тому ж Нижньому Подністров'ї й на хорі Феодосії, просо було однією з основних культур ольвійської хори в добу архаїки.

Специфічною рисою зернового господарства античних держав Надчорномор'я, особливо хори Херсонеса на Тарханкутському півострові, стало (очевидно, уперше в античній практиці) введення в культуру жита^. Однак провідними культурами майже всюди були м'яка пшениця та ячмінь. Утім Херсонес, зважаючи на напружені стосунки зі степовиками, скоріше за все слід виключити з числа античних держав, які постачали зерно скіфам .

Розглянемо зернове господарство основного контраґента скіфів Подніпров'я та Побужжя -- Ольвії. На поселеннях ольвійської хори доримського періоду, наскільки можна судити з наявних археоботанічних матеріалів спостерігалися значні відмінності у співвідношенні між головними видами зернових. Більше того, практично з кожного поселення одержано набір, який не має подібностей з іншими. Можливо, ці відмінності визначалися спрямованістю сільського господарства поселення, переважанням тваринницького або рослинницького компонентів. Тоді ми маємо справу зі співвідношенням між хлібними та зернофуражними культурами. Утім уже зауважувалося, що зовсім не обов'язково сприймати просо та, особливо, ячмінь як зернофуражні культури.

У цьому контексті дуже цікавий склад знахідок із Нижнього міста Ольвії. Очевидно, у цілому вони відображають співвідношення у споживанні зернових різних видів міськими мешканцями. Попри очікування, м'яка пшениця не тільки не має повної переваги, а й навіть дещо поступається ячменю. Зате така в основному зернофуражна (для греків, але не для скіфів!) культура, як просо, відіграє суто другорядну роль.

Слід зауважити, що навіть ті фраґментарні матеріали, які на сьогодні є в нашому розпорядженні, указують на великі відмінності у зерновому господарстві поселень ольвійської хори різних районів та різних періодів. Так, роль просяного компонента поступово знижувалася від архаїки до класичної та, особливо, елліністичної доби. Як уже зазначалося, це могло бути пов'язане й зі зниженням попиту на ольвійське зерно з боку скіфів Нижнього Подніпров'я, які саме у класичну добу створили власне аграрне виробництво. Складніше пояснити цей факт внутрішніми потребами (зменшенням попиту на фуражне зерно), адже тваринницька складова господарства Ольвійського поліса завжди була дуже вагомою^. Так чи інакше, потенційні можливості експорту зернових з Ольвії у «скіфському напрямку», якщо судити лише зі складу зернових культур , існували в усі періоди їх взаємовідносин.

Певною мірою подібною до ольвійської була ситуація у зерновому господарстві Керченсько-Таманського регіону Боспорської держави. Серед злакових культур, які вирощувалися на поселеннях Керченського півострова, домінувала м'яка пшениця: у Керченському Приазов'ї у середньому 68,5% , у Мірмекії -- 58%^. На другому місці за кількістю знахідок був ячмінь, котрий на окремих поселеннях міг і переважати^. Інші зернові, такі, як просо або плівчасті пшениці, відігравали незначну роль^. Утім останнє можна пояснити, виходячи з особливостей ґрунтового покриву півострова, адже просоподібні хліби, наприклад, погано переносять скелетність ґрунту^. Так чи інакше, із великою ймовірністю можна припускати, що у згаданих районах зернове господарство було бікультурним. Однак про реальне співвідношення питомої ваги м'якої пшениці та ячменю у грецьких поселенців Керченсько-Таманського реґіону можна буде говорити лише після аналізу археоботанічного матеріалу з інших поселень цих районів. На цьому ж етапі можемо однозначно стверджувати лише про відсутність монокультурного вирощування м'якої пшениці як у районі Пантікапею, так і на поселеннях Керченського Приазов'я. Відповідно, це може свідчити про існування можливості експорту зернових із території півострова у скіфському напрямку. Проте, зважаючи на невисоку родючість абсолютної більшості керченських ґрунтів, навряд чи його обсяги були значними.

Умови для вирощування зернових на Тамані у цілому кращі, аніж на Керченському півострові. Тобто, потенційні можливості виробляти експортну продукцію, зокрема й у «скіфському напрямку» тут були більшими. Однак археоботанічна інформація звідси вкрай обмежена, до того ж наявні матеріали вказують на великі розбіжності у структурі зернового господарства таманських поселень у часі та просторі. Так, за доби архаїки в Гермонассі, згідно зі знахідками, повністю переважав ячмінь (понад 90%)^. У період класики-еллінізму у знахідках із поселень хори Гермонасси (Артющенко 2) та Фанагорії (Вищестебліївська 1) -- м'яка пшениця^. Однак співвідношення видів зернових на обох поселеннях суттєво відрізнялося: на першому, крім м'якої пшениці, вирощували також ячмінь і просо, тоді як на другому -- тільки останнє. Можливо, такі відмінності пояснюються різницею у хронології, адже знахідки з Артющенко відносяться до середини V ст. до н.е., тоді як із Вищестебліївської -- до початку III ст. до н.е.

Отже, загалом можна виокремити декілька основних типів зернового господарства в античних державах Північного Причорномор'я VI--III ст. до н.е., два з яких були цілком придатними для вироблення продукції на експорт у «скіфському напрямку», а саме:

1. Бікультура м'якої пшениці та ячменю. Цей тип був поширеним на хорах Боспору й Ольвії (особливо в пізньокласичний та ранньоелліністичний періоди).

2. Трикультура м'якої пшениці, ячменю, проса. Такий тип характерний для хори Ольвії пізньоархаїчного й ранньокласичного часу. Із певними застереженнями до нього можна віднести зернове господарство хори Феодосії. Ця умовність викликана двома обставинами. По-перше, в нашому розпорядженні дуже обмежені дані: матеріали лише одного поселення періоду, що досліджується. І, по-друге, частка проса в матеріалах феодосійської хори все ж доволі суттєво поступається пшениці та, особливо, ячменю.

Таким чином, греки Надчорномор'я мали (принаймні потенційну) можливість експортувати зерно ячменю і проса (рідше могару) сусіднім номадам, одержуючи навзаєм продукцію тваринництва та рабів. Можна припускати, що порівняно з торгівлею речами престижного вжитку (коштовна зброя, дорогі одяг і посуд, ювелірні прикраси тощо) такий обмін приносив незрівнянно менші прибутки. Проте, це мало компенсуватися стабільністю поставок, адже необхідність у продовольстві існувала завжди.

Відповідно, це повертає нас до питання про обсяги зернового експорту/ імпорту. Очевидно, що його (в найпершому наближенні) можна оцінити лише для ввезення збіжжя скіфами, що залежало від двох основних обставин: загальної чисельності кочовиків споживачів зерна та від можливостей останніх задовольнити свої потреби за рахунок власного виробництва. Що стосується першої обставини, максимальна (тобто така, яку здатні прогодувати місцеві степи) чисельність номадів у Надчорномор'ї оцінюється майже у 680 тис. осіб^. Це число буде й потенційно найбільшою кількістю споживачів. Однак реально їх було значно менше. За підрахунками Н.О.Гаврилюк, чисельність скіфів у степах Надчорномор'я V ст. до н.е. становила близько 150 тис., а у IV ст. до н.е. -- 400 тис.

Набагато складніше оцінити середній щорічний обсяг зерна, яке споживалося кочовиками. Дані по різних регіонах їх проживання суттєво розходяться. Так, туареґ чи араб Сахари споживав на рік не менше 180 кг збіжжя (проса або пшениці) , тобто п'ятьом дорослим людям щороку потрібна майже 1 т зерна. Утім, уважається, що в раціоні близькосхідних і північноафриканських номадів продукти рослинного походження мали більше значення, аніж для мешканців євразійських степів^. Відомо, що у скрутні часи на одного монґола щороку приходилося до 18 кг борошна (не зерна!)⁷². Хунну, які проживали в тому самому регіоні, що й монґоли, споживали, за розрахунками Н.Н.Крадіна, принаймні (тобто лише як харчову добавку у зимовий період) 80 кг зерна⁷³. Таким чином, мінімальні обсяги спожитого скіфами збіжжя можна оцінювати у 12 тис. т для V ст. і 32 тис. т -- для IV ст. до н.е. За норм споживання, наближених до близькосхідних, ці цифри слід щонайменше подвоїти. Для оцінки масштабів торгівлі зерном можна залучити дані ранньомодерного часу, згідно з якими, наприклад, на піку вивозу збіжжя з Ґданська його обсяги сягали 40 тис. лаштів (понад 80 тис. т)⁷⁴. Звичайно, щодо скіфів ми, принаймні за сучасного стану джерельної бази, можемо говорити лише про потенційні, а не про реальні обсяги торгівлі. Однак навіть якщо конкретні цифри були в рази меншими за розрахункові, усе одно йдеться про значні масштаби.

Сучасний стан джерельної бази не дозволяє нам дати більш-менш повну картину розвитку зерноторгівлі у степовій зоні Причорномор'я та визначити роль номадів у ній. Тому завданням цієї статті було радше окреслити ті важливі питання, на які дослідники звертали недостатньо уваги, означити шляхи їх вирішення. Головне з них -- це джерела забезпечення кочовиків рослинницькою продукцією: античні держави Надчорномор'я, племена Лісостепу, власне виробництво? Яким був спосіб (способи) її одержання: торгівля та обмін, данина, грабунок? Доволі очевидно, що в умовах «джерельного голоду» підвищити надійність реконструкцій можливо, лише залучивши максимально широке коло історичних та етнографічних джерел, які висвітлювали б подібні процеси в інших реґіонах планети, заселених кочовиками, та/чи в різні історичні періоди. Останнє особливо актуальне, якщо зважати на ту обставину, що господарство номадів від виникнення й до загибелі мало загалом незмінну структуру, тож дослідник навряд чи ризикує провести невиправдані або просто недостатньо надійні аналогії.

Размещено на Allbest.ru