Розвідувально-диверсійна та контррозвідувальна діяльність органів державної безпеки за лінією фронту в 1941-1945 рр. (за документами НКВС-НКДБ Української РСР)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розвідувально-диверсійна та контррозвідувальна діяльність органів державної безпеки за лінією фронту в 1941-1945 рр. (за документами НКВС-НКДБ Української РСР)

На основі широкого кола маловідомих або не залучених до наукового обігу документів розкривається діяльність радянських органів держбезпеки з організації й провадження розвідувально-диверсійної та контррозвідувальної роботи на окупованій території України й під час вигнання нацистських окупантів із країн Центрально-Східної Європи. Досліджується роль спецпідрозділів НКВС-НКДБ УРСР в оперативному забезпеченні партизанського руху. Висвітлюється становлення органів зовнішньої розвідки НКДБ Української РСР.

Ключові слова: органи держбезпеки, НКВС, НКДБ, розвідка, контррозвідка, партизанський рух, диверсії.

Вєдєнєєв Дмитро Валерійович - доктор історичних наук, професор. Розвідувально-диверсійна та оперативно-бойова діяльність за лінією фронту ("зафронтова діяльність", "оперативна робота на окупованій території") з перших днів війни організовувалася й розвивалася як самостійний напрям зусиль радянських органів державної безпеки, спрямованих на відсіч агресорові. Завдання здобуття розвідданих на зайнятих противником теренах (а також на території Німеччини та її сателітів, подеколи й у формально нейтральних державах), усебічної дестабілізації ворожого тилу потягло за собою необхідність створення спеціальних функціональних підрозділів із керівництва, координації та безпосереднього розгортання зафронтової роботи. радянський диверсійний окупант

Історіографію теми можна розподілити на декілька груп. Перша з них - це спеціальні праці, створені на основі врахування досвіду розвідувально-диверсійної та контррозвідувальної роботи 1941-1945 рр. для вдосконалення підготовки особового складу до відповідних дій у разі глобального воєнного протистояння або в локальних конфліктах періоду "холодної війни". До другої групи відносяться загальнодоступні наукові праці, до третьої - науково-популярні й пропагандистські твори, написані до 1991 р. Останню ж групу становлять дослідження військових істориків і теоретиків країн НАТО, переважно створені для розробки стратегії й тактики антипартизанських дій, або інспірування протиурядових повстанських рухів, адже ці завдання ставали вельми актуальними за доби розпаду колоніальної системи та міжблокового протистояння, що включало й опосередковане суперництво наддержав у країнах "третього світу".

У 1969 р. на режимному об'єкті в Підмосков'ї розпочали роботу Курси вдосконалення офіцерського складу, головним завданням яких було навчання співробітників КДБ до дій у складі оперативно-бойових груп на території противника. Тоді у складі радянських органів держбезпеки не було підрозділів, здатних виконувати розвідувально-диверсійні акції "в особливий період". Ініціаторами створення курсів та комплектування їх змінним складом виступили І. Старинов, П. Брайко (Герой Радянського Союзу, командир загону в партизанському з'єднанні С. Ковпака), В. Андріанов та Г. Бояринов - автори спеціальних досліджень досвіду зафронтової діяльності. Одночасно сформований у середині 1970-х рр. 8-й відділ управління "С" (нелегальна розвідка) 1-го головного управління (зовнішня розвідка) КДБ СРСР виконував інформаційні та науково-дослідні функції у сфері вивчення розвідувально-диверсійних дій сил спеціального призначення та готуючи спецрезервістів на воєнний час Дроздов Ю.И. Записки начальника нелегальной разведки. - М.: ОЛМА- Пресс, 2000. - С. 194..

Таким чином, із метою підготовки до зафронтових дій "в особливий період" по лінії 1-го головного управління та прикордонних військ КДБ СРСР, Головного розвідувального управління (ГРУ) генштабу (ГШ) збройних сил СРСР, інших профільних структур (зокрема з підготовки у СРСР командних і спеціальних кадрів для національно-визвольних та колоніальних рухів в афро-азіатських країнах) вийшло чимало монографічної й навчальної літератури, де серйозна увага приділялася вивченню, акумулюванню досвіду розвідувально-диверсійної роботи органів НКВС-НКДБ, ГРУ ГШ у період війни, а також поважне місце відводилося дослідженню уроків "малої війни" саме на теренах України Див., напр.: Андрианов В.Н. Партизанская борьба в современных войнах. - М., 1988. - 214 с.; Его же. Зафронтовая работа органов государ ственной безопасности. - М., 1989. - 248 с.; Его же. Борьба советских партизан в годы Великой Отечественной войны. - М.: ВКШ КГБ при СМ СССР, 1971. - 167 с.; Его же. Контрразведывательное обеспечение парти занских формирований в условиях современной войны. - М., 1989. - 232 с.; Его же. Участие чекистов в партизанской борьбе в годы Великой Отечественной войны. - М.: ВКШ КГБ СССР, 1990. - 116 с.; Боярский В.И. Партизанская борьба в годы Великой Отечественной войны и участие в ней органов и войск государственной безопасности. - М.: Краснознамённый ин-т повышения квалификации офицерского состава Пограничных войск КГБ СССР, 1991. - Ч. 1. - 291 с.; Ч. 2. - 243 с.; Брайко П.Е., Старинов И.Г. Партизанская война. - М.: В/ч 64510, 1983. - Ч. 1. - 335 с.; Зафронтовая работа оперативных групп органов государственной безопасности. - М.: ВКШ КГБ СССР, 1989. - 217 с.; Сечкин ГП. Советские пограничные войска в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг. и возможные их действия в современных операциях. - М.: Воениздат, 1976. - 976 с.; Старинов И.Г Мины ждут своего часа. - М.: Воениздат, 1964. - 235 с.; Его же. Подготовка партизанских кадров: Науч.-практ. пособ. - М.: В/ч 33965, 1989. - 116 с. та ш.. Праці В. Андріанова, П. Брайка, В. Боярського, Г. Сечкі- на, І. Старинова, адресовані суто професіоналам, мали мінімальну ідеологічну акцентуацію й містили, зокрема, фаховий аналіз організації, форм і методів зафронтової роботи спецгруп НКВС- НКДБ, спеціальної діяльності партизанів, структуру розвідувально-диверсійних підрозділів, а також немислимий для "наукових" видань критичний аналіз певних табуйованих сторінок "малої війни". Так, навіть у книзі П. Брайка та І. Старинова "Партизанська війна" (тоді мала гриф "Таємно") редактори попереджали, що "окремі висновки" авторів - лише їхні (йшлося про волюнтаристське згортання підготовки "професійних партизанів" з середини 1930-х рр., суттєві прорахунки в підготовці до війни в тилу ворога та обумовлені цим великі втрати 19411942 рр., фактичне окозамилювання результатів диверсійних операцій "Рейкова війна" та "Концерт" тощо).

Наукова творчість визначного організатора та дослідника спеціальних зафронтових заходів професора Іллі Старинова (1900-2001 рр.) заслуговує на окрему згадку. Під час війни він служив помічником начальника Центрального штабу партизанського руху із диверсій, заступником начальника Українського штабу партизанських руху (із травня 1943 р.)3. У 19631973 рр. викладав у навчальних закладах КДБ. Автор і співавтор до 150 монографічних та інших наукових праць. Зауважимо, що за радянських часів принципові оцінки прорахунків в організації партизанської війни та інші його "дисидентські" судження з проблем розвідувально-диверсійної роботи, що не узгоджувалися з офіційною оцінкою суперечливих сторінок партизанського руху 1941-1944 рр., із цензурних міркувань перешкоджали творчому пошуку й публікаторській роботі "диверсанта СРСР № 1". Окремі праці І. Старинова побачили світ лише після розпаду СРСР 4.

Після введення радянських військ в Афганістан (1979 р.) і загострення міжблокової конфронтації у світі постала необхідність створення у складі Вищої Червонопрапорної школи (ВЧШ) КДБ СРСР у Москві окремої кафедри з викладання тактики дій органів держбезпеки "в особливий період", що отримала назву спецкафедри "М". Її очолив учасник війни, доктор історичних наук, професор А. Цвєтков, котрий підвищену увагу приділяв організації кафедральних НДР у тісному зв'язку з потребами навчального процесу Див., напр.: Цветков А.И., Петренко П.Е. Борьба советской контрразведки с диверсионно-разведывательными и бандитскими формированиями противника в годы Великой Отечественной войны // Труды ВКШ КГБ СССР. - 1985. - № 34. - С. 65-79.. У 1989 р. видали профільний курс лекцій. У 1981-1990 рр. захищено 18 кандидатських дисертацій, а в 1990 р. - першу докторську (А. Соловйова). Наукові праці кафедри стали солідним доробком у сфері дослідження агентурно-оперативної роботи органів держбезпеки "в особливий період" (передовсім на матеріалах Великої Вітчизняної війни), застосування ними специфічних партизанських та інших зафронтових методів роботи, розробки шляхів протидії розвідувально-диверсійним заходам противника, історії партизансько-повстанських рухів Академия ФСБ России: 80 лет. - М.: Межрегиональный фонд поддержки Академии ФСБ РФ, 2001. - С. 142-145..

Солідний історико-спеціальний доробок належить дослідникам із ВЧШ КДБ СРСР ім. Ф.Е. Дзержинського (де функціонувала профільна спецкафедра № 9 з історії радянських спецслужб), а також Вищих курсів КДБ СРСР у м. Києві. Згадаємо про дисертаційну працю В. Коровіна, присвячену історії зафронтової роботи органів держбезпеки Коровин В.В. Деятельность оперативных групп органов государственной безопасности в тылу противника в годы Великой Отечественной войны и использование их опыта в будущей войне: Автореф. дисс. ... канд. юрид. наук. - М.: ВШ КГБ при СМ СССР, 1964. - 18 с.. Згаданий аспект оперативної діяльності поглиблено вивчався автором у наступних його студіях з історії участі НКВС-НКДБ у війні Коровин В.В. Советские органы государственной безопасности в годы Великой Отечественной войны 1941-1945 гг.: Автореф. дисс. ... д-ра юрид. наук. - М.: ВКШ при СМ СССР, 1983. - 48 с.; Его же. Советская контрразведка в годы Великой Отечественной войны // Труды ВКШ КГБ

СССР. - 1985. - № 35. - С. 42-54; Дорошенко И.А., Коровин В.В. Боевые подвиги советских чекистов в годы Великой Отечественной войны. - М.: ВШ КГБ при СМ СССР, 1965. - 64 с.; Детинин В.И., Дорошенко И.А., Коровин В.В. Чекисты в годы Великой Отечественной войны. - М.: ВШ КГБ при СМ СССР, 1967. - 90 с..

Серед спеціальних досліджень слід назвати розробку Я. Семенова з вивчення агентурної розвідки спецформувань НКВС- НКДБ за кордоном СемёновЯ.Ф. Некоторые вопросы агентурной разведки оперативных групп органов государственной безопасности в тылу противника на территории сопредельных с СССР стран в годы Великой Отечественной войны (1941-1945 гг.) // Труды ВКШ КГБ СССР. - 1985. - № 35. - С. 70-84., а також публікації співробітників КДБ з історії військової контррозвідки, прикордонних військ та територіальних органів держбезпеки, котрі також удавалися до розвідувальної роботи за лінією фронту Див., напр.: Федорчук В. Советская военная контрразведка в годы Великой Отечественной войны // Сборник КГБ при СМ СССР. - 1970. - № 1. - С. 26-32; Никитченко В.Ф. Чекисты Украины в период Великой Отечественной войны // Труды ВКШ КГБ при СМ СССР. - 1971. - № 2. - С. 66-82; Калиниченко О.Н. Боевая и политическая деятельность пограничных войск на территории Украинской ССР в период Великой Отечественной войны: Автореф. дисс. .. канд. ист. наук. - К.: Ин-т истории АН УССР, 1980. - 24 с.; Душин Н. Советская военная контрразведка в годы Великой Отечественной войны // Сборник КГБ СССР. - 1985. - № 106. - С. 7-16; Советские органы и войска государственной безопасности в Великой Отечественной войне: Сб. док. юбил. науч.-практ. конф. - М.: ВКШ КГБ СССР, 1986. - 100 с. та ш.. Із-поміж представників Вищих курсів КДБ СРСР у м. Києвівиділяються праці О. Іванкова, який певною мірою узагальнив дослідження провідних напрямів оперативної роботи органів держбезпеки в радянській Україні, включаючи боротьбу за лінією фронту Иванков А.В. Деятельность органов государственной безопасности.

Що стосується відкритих наукових праць з порушеної проблеми, то чимало згадок про зафронтову роботу НКВС-НКДБ із позицій партизанських формувань можна знайти в межах значної української радянської історіографії народного опору агресорам (хоча на організуючій ролі структур держбезпеки в ньому намагалися не акцентувати увагу)Украинской ССР в годы Великой Отечественной войны (1941-1945 гг.):. Водночас з'явилася новаторська спеціальна праця Г. Мігрина та Г. Міщенка з історії розвідувальної роботи партизансько-зафронтових сил в Україні, де подавався (в межах дозволеного на той час та за доступними авторам документами) аналіз сил і засобів, форм, методів здобуття в тилу противника значущої інформації в інтересах фронтуАвтореф. дисс. ... канд. юрид. наук. - М.: ВКШ КГБ при СМ СССР, 1983. -. Виділяються й монографія А. Кентія та І. Кураса з історії Українського штабу партизанського руху (на солідному архівному матеріалі дослідники висвітлили, зокрема, розвідувально-диверсійну роботу УШПР у взаємодії зі органами держбезпеки)26 с.; Его же. Из опыта работы чекистов Украины в период борьбы с немецко-фашистскими оккупантами // Сборник Высших курсов (Киев). - 1985. - № 13. - С. 14-23; Его же. В грозные годы // Сборник КГБ СССР. - 1986. - № 113. - С. 65-70 та ш., праця М. Старожилова, в якій при дослідженні організації

партизанських з'єднань порушено й аспект їх спеціальної діяльності Старожилов Н.В. Партизанские соединения Украины в Великой Отечественной войне. - К.: Вища школа, 1983. - 237 с.. Відсутність належних відкритих праць щодо засекречених моментів зафронтової діяльності НКВС-НКДБ певної мірою компенсувалася виходом монографії Г. Куманьова й А. Чайковського, присвяченої провідним напрямам оперативно-бойової діяльності органів держбезпеки в Україні Куманёв ГА., ЧайковськийА.С. Чекисты стояли насмерть. - К.: Политиздат Украины, 1986. - 237 с..

Із-поміж загальнодоступних видань доцільно згадати й солідну групу науково-популярних та мемуарних праць, присвячених глорифікації роботи чекістів республіки (а інколи - свідомому спотворенню обставин тих чи інших подій з оперативних або пропагандистських міркувань творення позитивного образу органів держбезпеки), що видавалися на союзному, республіканському та обласному рівнях, особливо з нагоди ювілейних дат (не кажучи вже про значну кількість статей у популярних виданнях та місцевій пресі) Див., напр.: Ваш ход, генерал. - К.: Украина, 1991. - 278 с.; Верность дол. Зрозуміло, що до таких книг навряд чи повною мірою можуть застосовуватися науково-історіографічні критерії, хоча заперечувати їх інформаційне навантаження теж буде неправомірно.

Зрозуміло, що науково-пізнавальну вартість відкритих праць значно поменшували й фігура замовчання (з ідеологічних та гіпертрофованих режимно-секретних міркувань) навколо серйозних прорахунків і втрат в організації та провадженні зафронтової роботи, розгортанні органами держбезпеки партизанського руху (особливо в перший, трагічний період війни). Практично або майже повністю обходилися такі аспекти проблеми, як агентурно-оперативна робота (у тому числі серед народів Східної Європи), протиборство з українським й польським націоналістичними рухами, збройними формуваннями з представників народів СРСР на службі в агресорів, "небажані" моменти терористичної діяльності проти колабораціоністів або осіб, які підпали під це визначення у вирі жорстокого протистояння та жаги помсти загарбникам (хоча при цьому не можна не враховувати справедливе бажання уникнути роз'ятрювання ворожнечі в поствоєнному багатонаціональному радянському суспільстві), порушення радянської законності в діяльності спецформувань НКВС-НКДБ, підконтрольних їм партизанських загонах, а також проблемні моменти у стосунках самих чекістів із партизанською "вольницею".

Проблема спеціальної діяльності радянських органів держбезпеки в тилу противника знайшла поважне висвітлення у працях військових спеціалістів та істориків з країн-членів НАТОгу: Сб. - М.: Воениздат. 1973. - 96 с.; Герои незримого фронта: Сб. - Уж город: Карпаты, 1978. - 228 с.; Из когорты отважных: Сб. - Ужгород: Карпаты, 1987. - 253 с.; Со щитом и мечём: Очерки и статьи. - Л.: Каме няр, 1988. - 205 с.; Безопасность Родины храня: Очерки. - Л.: Каменяр, 1988. - 246 с.; Шляхами чекістської долі: Зб. - К.: Політвидав України, 1988. - 271 с. та ін.. Піонерами в науковому дослідженні стратегії й тактики партизансько-повстанських рухів у післявоєнний період можна вважати англійського генерала Ч. Діксона та німецького доктора історії О. Гейльбрунна. Їхні дослідження про діяльність комуністичних партизанських рухів з'явилися в 1954 р. Автори відверто сформулювали основний прагматичний мотив своїх праць - навчити власну армію методам боротьби з партизанами, створити антипартизанський бойовий статут, "учитися на помилках німців та видобувати користь з їхнього досвіду". У центрі дослідження опинилася боротьба радянських партизанів і підпільників проти нацистських окупантів, форми й методи їхньої роботи, інструктивні документи німецьких антипартизанських сил, а також роль спецслужб у розгортанні зафронтової боротьби.

"Пора вже зрозуміти, - пишуть згадані автори, - значення партизанських дій. Тим більше, що комуністи довели методи ведення партизанської війни до досконалості, і в будь-якій май-

Професор Вісконсинського університету Дж. А. Армстронґ у виданій за його редакції колективній праці20 підбиває підсумки тривалої післявоєнної наукової програми з дослідження "радянських нерегулярних збройних сил". Праця побудована на вельми солідному масиві архівних документів, переважно вермахту та каральних структур нацистської Німеччини. У ній багато місця відведено розгортанню партизанського руху й на теренах України, окремим партизанським з'єднанням. В центрі уваги дослідників - питання організаційної побудови, управління партизанськими силами, їх стратегія й тактика, зміни залежно від етапу війни, найбільш масштабні операції зафронтового опору. У рамках зазначеної тематики автори звертаються до розвідувально-диверсійних дій партизанів, проте не виділяють їх студіювання у самостійний напрям дослідження. Виокремлюючи такий аспект проблеми, як "радянські агенти та партизанський рух", роль органів НКВС-НКДБ у розвідувальному й контррозвідувальному забезпеченні партизанства висвітлено, однак, украй поверхово.

Дальше вивчення радянського партизанства закономірно привело науковий колектив на чолі з Дж. А. Армстронґом до виокремлення проблеми його розвідувальної діяльності та взаємодії у цій сфері з органами держбезпеки 21. У розділі "Партизани й радянська розвідка" докладно висвітлено роль військової розвідки та органів НКВС в організації розвідувальної роботи партизанів, проаналізовано основні форми, методи збору ними інформації в інтересах Червоної армії (з наголосом на агентурній розвідці) та ефект від цього сприяння, висвітлено політичну й економічну розвідку партизанів, досліджуються характерні з погляду взаємодії з інформаційною мережею серед місцевого населення розвідувальні акції тощо.

На сьогодні одним із найбільш ґрунтовних зарубіжних досліджень ролі НКВС в організації партизанського руху вважаємо написані на основі широкого масиву документів із російських архівів, наукових та мемуарних публікаціях праці О. Попова ПоповА.Ю. НКВД и партизанское движение. - М.: ОЛМА-Пресс, 2003. - 383 с.; Его же. Диверсанты Сталина: Деятельность органов госбезопасности СССР на оккупированной советской территории в годы Великой Отечественной войны. - М.: ОЛМА-Пресс, 2004. - 405 с.. Автор зосередив увагу на таких аспектах спеціальної діяльності партизанів, як розвідка, диверсійна війна, контррозвідувальне забезпечення партизанських формувань. Дослідник акцентував увагу на побудові розвідувального апарату та організаційно-управлінських аспектах налагодження розвідки, творенні агентурно-інформаційної мережі, конспіративному зв'язку, організації диверсійної роботи.

Серед наукових здобутків останніх років у царині узагальнення уявлень про стратегію й тактику партизансько-повстанських рухів та антипартизанських заходів слід, насамперед, назвати ґрунтовну монографію В. Боярського БоярскийВ.И. Партизанство вчера, сегодня, завтра. - М.: Граница, 2003. - 479 с.. У ній на підставі широкого фактичного матеріалу розглянуто функції спецслужб з організації зафронтової боротьби на основі партизанських формувань. Висвітлюється досвід радянських партизанів із ведення розвідувально-диверсійної боротьби, важливість взаємодії у цій сфері з органами держбезпеки. Автор чимало уваги приділив організаційно-тактичним основам та методам здійснення розвідувально-диверсійних операцій, виходячи із досвіду партизанів радянської України.

Зафронтова розвідувально-диверсійна робота знайшла відображення у працях керівника Архівного управління ФСБ РФ В. Христофорова, який має особливі можливості з опрацювання документальної спадщини НКВС-НКДБХристофоров В.С. Деятельность Особой группы НКВД СССР по организации партизанской войны: Мат. Всерос. науч. конф., М., 27 мая 2009 г. -

М.: Маска, 2009. - С. 85-93; Его же. Органы госбезопасности СССР в 1941-1945 гг. - М.: ГАУ г. Москвы, 2011. - С. 219-252; Его же. История страны в документах архивов ФСБ России: Сб. ст. и мат. - М.: Главархив Москвы, 2013. - 960 с. та ін.. Зафронтова робота військової контррозвідки "Смерш" висвітлюється у сучасних узагальнюючих студіях, зокрема продуктивних авторів К. Дягтерева та О. Колпакіді Дягтерев К., Колпакиди А. Непобедимый СМЕРШ и его "волкодавы". - М.: ЭКСМО; Яуза, 2012. - 736 с.. Операції розвідувальних груп і резидентур НКВС-НКДБ, що діяли в Києві й індустріальних містах, а також розвідувальне забезпечення міжнародно-правового врегулювання соборності українських земель розглядається у праці з історії зовнішньої розвідки Очерки истории российской внешней разведки. - Т. 4. - М.: Международные отношения, 2007. - 728 с.. Нарешті, належне місце розвідувально-диверсійним діям за лінією фронту відведено у 6-му томі (присвяченому спецслужбам) фундаментальної багатотомної історії Великої Вітчизняної війни Великая Отечественная война 1941-1945 годов. Т. 6: Тайная война: Разведка и контрразведка в годы Великой Отечественной войны. - М.: Кучково поле, 2012. - С. 274-278, 387-390, 566-613..

Нові горизонти в дослідженні проблеми з'явилися в українських фахівців після відкриття відповідних архівних фондів, усунення згаданих вище прогалин у вивченні цієї непростої у суспільно-психологічному плані теми. Передовсім згадаємо монографію знаних дослідників історії партизанства та повстанських рухів в Україні А. Кентія (1937-2010) та В. Лозицького КентійА., Лозицький В. Війна без пощади і милосердя: партизанський. На основі великого масиву розсекречених архівних матеріалів неупереджено подано не лише панораму партизанського руху, але й справедливо виокремлено такі аспекти, як розвідувальна, диверсійна робота партизанів, гострі проблеми законності та контррозвідувального забезпечення партизанських формувань із боку органів держбезпеки, терористична практика стосовно колабораціоністів тощо. Роль НкВС-НКДБ УРСР, ГРУ ГШ Червоної армії в розгортанні та оперативному забезпеченні партизанського руху, роботу із забезпечення правопорядку та захисту партизанів від підривних спрямувань противника висвітлено у монографії російського автора О. Гогунафронт у тилу вермахту в Україні (1941-1945). - К.: Генеза, 2005. - 408 с. та суголосному науково-документальному виданні, підготовленому ним разом із А. Кентієм 30.

Вивчення теми "НКВС-НКДБ і партизанський рух", роботи зафронтових оперативних груп органів держбезпеки УРСР у роки війни А. Чайковський продовжив в узагальнюючій праці з історії органів внутрішніх справ та спецслужб 31. Низку праць, де основні аспекти проблеми висвітлюються на основі документальної спадщини, підготував і автор цієї статті32.

Мета статті полягає в комплексному дослідженні організації, форм і методів розвідувально-диверсійної, контррозвідувальної діяльності зафронтових формувань радянських органів держбезпеки та здійснення ними оперативного забезпечення партизанського руху на основі документів НКВС-НКДБ УРСР та спеціальних праць.

Організаційне оформлення зафронтового напряму розвідувально-диверсійної роботи

Першим подібним органом на рівні союзного Центру стала Особлива група при народному комісарі внутрішніх справ СРСР, створена наказом останнього № 00882 від 5 липня 1941 р.33 Основу цього спецпідрозділу становили співробітники 1-го (розвідувального) управління НКВС СРСР, котрі мали досвід розвідувально-диверсійної діяльності за межами країни (зокрема під час громадянської війни в Іспанії 1936-1939 рр.). Група негайно розпочала формування резидентур, агентури (у тому числі агентів-одинаків) для виконання спеціальних завдань за лінією фронту, а також для залишення їх в окремих містах і місцевостях, котрим загрожувала окупація. При цьому на підставі постанов Президії Верховної Ради СРСР за клопотаннями НКВС СРСР повернули з таборів сотні репресованих оперативних співробітників, котрі одразу ж направлялися в розпорядження відповідних структур наркомату внутрішніх справ.

У жовтні 1941 р. військові підрозділи при згаданій Особливій групі НКВС об'єднали в Окрему мотострілецьку бригаду особливого призначення (ОМСБОП) у складі двох полків, саперно-підривної роти, роти зв'язку, окремих загонів спецпризначення, школи молодшого командного складу та спеціалістів, в яких служили винятково добровольці. По суті, ОМСБОП (до 25 тис. учасників, серед яких до 800 відомих спортсменів, 2 тис. іноземців-антифашистів із країн Західної та Східної Європи, Балкан, США, Китаю, Індокитаю) перетворилася на велику навчально-бойову частину, покликану сприяти розгортанню партизанського руху, широких диверсійних дій на комунікаціях противника, веденню стратегічної й тактичної агентурної розвідки 34.

Водночас певним негативом було те, що учасники оперативних груп нерідко підбиралися без перевірки їхньої стійкості, придатності до суворих зафронтових умов, не отримували належної спецпідготовки, навичок конспірації, слабко проводилося й попереднє вивчення ситуації в місцях висадки зафронтових груп, контррозвідувально-поліцейського режиму противника, бракувало засобів зв'язку далекої дії, спеціального обладнання, амуніції тощо. Спецслужбам Німеччини й Румунії вдалося створити агентурні позиції в радянському підпіллі, були випадки добровільної зради або фізичного зламання захоплених ворогом учасників підпілля. Так, зрада серед співробітників та агентів розвідувально-диверсійних резидентур у Києві, Одесі, Миколаєві під час війни призвела до розгрому нелегальних резидентур НКВС, загибелі їхніх керівників Христофоров В.С. История страны в документах архивов ФСБ России. - С. 373-374..

Серйозні втрати системі підпільної роботи на окупованій території завдала зрада низки керівних партійних та комсомольських працівників, які безпосередньо й у взаємодії з органами держбезпеки займалися організацією опору нацистам. Імовірно, найбільший масив інформації видав противникові колишній помічник секретаря ЦК КП(б)У М. Бурмистенка (котрий відповідав від ЦК за організацію партизансько-підпільного руху й загинув в оточенні 20 вересня 1941 р.) - Іван Сірик Кримінальну справу на І. Т. Сірика див.: Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі - ГДА СБ України), ф. 5, спр. 52153.. Із грудня 1941 р. він добровільно пішов на агентурне співробітництво зі спецслужбами Німеччини, видавши все, що йому було відомо про апарат ЦК КП(б)У та його керівників, систему організації підпілля й партизанського руху, персональний склад і структуру низки обласних партійних підпільних організацій (за створення яких він безпосередньо відповідав), партизанських формувань, повідомив про ряд шкіл із підготовки розвідувально-диверсійних кадрів та їх курсантів, конспіративні квартири, паролі, систему виготовлення документів для підпілля тощо. Його направляли до учасників підпілля як "представника підпільного партійного Центру", він виявляв підпільників, чимало з яких було захоплено та страчено І. Сірика розстріляли 4 квітня 1946 р. згідно з вироком військового трибуналу військ НКВС Українського округу. У грудні 1998 р. в реабілітації відмовлено. На допитах він стверджував, що до зради його підштовхнула "незгода з лінією партії", яка зародилася з 1930 р. на ґрунті внутрішнього протесту проти жорсткої кампанії колективізації, "ліквідації куркульства як класу", форсованої індустріалізації "за рахунок погіршення матеріального доброту трудящих мас"..

Уже наприкінці серпня 1941 р. Особлива група та ОМСБОП розпочали формування спеціальних опергруп і загонів для відправлення в тил ворога (від 3 до 20 учасників з радіостанціями, мінно-вибуховими засобами, документами прикриття). Їх керівниками призначалися кваліфіковані оперативні працівники, командири прикордонних військ, найбільш досвідчені оперативники ставали заступниками командирів груп із розвідки й контррозвідки.

Важливе місце відводилося розгортанню зафронтової роботи в УРСР, куди Особлива група, зокрема, направила в липні 1941 р. оперативні групи "Форт" В. Молодцова (Одеса), "Місцеві" В. Лягіна (Миколаїв), у вересні до Києва попрямувала резидентура І. Кудрі тощо. Важливою місією групи стала розробка у серпні 1941 р. положення й структури "зафронтових" 4-х відділів НКВС союзних республік та обласних управлінь наркомату внутрішніх справ, про які йтиметься нижче Советские органы государственной безопасности в Великой Отечественной войне: Сб. док. и мат. - М.: РИО КГБ СССР, 1985. - Т. ІІ. - С. 117.. Із літа 1942 р. ОМСБОП особливу увагу почала приділяти направленню спецгруп на Полісся та Придніпров'я. Серед них відома група "Переможці" Д. Медведєва, укомплектована бійцями 1-го та 2-го полків ОМСБОП і спеціалістами з підривної справи. Загалом до кінця 1943 р. на базі бригади сформували 134 зафронтових спецзагони та спецгрупи (2575 учасників) Зевелев А.И., Курлат Ф.Л., Козицкий А.С. Ненависть, спрессованная в.

Створення й еволюція спеціалізованих органів керівництва зафронтовою розвідувально-диверсійною роботою

У міру збільшення окупованої території та масштабів розвідувально-диверсійної діяльності в тилу ворога, на основі Особливої групи наказом НКВС СРСР № 001435 від 3 жовтня 1941 р. створили 2-й відділ НКВС СРСР із безпосереднім підпорядкуванням главі відомства. Він складався з 16 відділень, 14 з яких були регіональними підрозділами з організації розвідувально-диверсійної роботи за кордоном у регіонах, котрі безпосередньо примикали до театру бойових дій, а також у районах можливого нападу потенційного ворога (передовсім Японії, Туреччини).

Водночас 10 листопада 1941 р. у складі відділу запровадили прифронтове відділення із завданням координації спеціальної діяльності за лінією фронту 4-х відділів республіканських НКВС та окремих обласних УНКВС. 18 січня 1942 р. 2-й відділ НКВС СРСР реорганізували в 4-те управління (зафронтова робота) НКВС СРСР на чолі з генералом П. Судоплатовим (із відтворенням наркомату державної безпеки СРСР у 1943 р. цей підрозділ перейшов до складу НКДБ СРСР і союзних республік)тол. - М.: Мысль, 1991. - С. 130-131, 140-141..

"Руйнування тилів ворога та організація агентурної розвідки на окупованій противником території", - так у службових документах стисло визначалася місія зафронтового управління 41.

Згадані 4-ті підрозділи НКВС-УНКВС-НКДБ-УНКДБ та їх зафронтові формування впродовж війни слугували провідним інструментом таємного протиборства агресору (у квітні 1942 р. 4-й відділ НКВС УРСР було реорганізовано у 4-те управління). Наказ НКВС СРСР № 001151 від 25 серпня 1941 р. покладав на 4-ті відділи НКВС-УНКВС, зокрема, організацію партизанського руху (цей напрям діяльності розглянемо окремо), завдання керівництва діяльністю диверсійних груп, та затвердив Положення про роботу 4-х відділів НКВС-УНКВС прифронтових областей. 4-ті відділи було створено в п'ятнадцяти обласних управліннях НКВС УРСР, а невеликі оперативні групи від 4-го управління запроваджувалися при штабах 6-ї, 38-ї, 40-ї, 12-ї, 18-ї та 56-ї армій, що діяли на Південному напрямі радянсько-німецького фронту.

Відповідно до нормативного документа, 4-ті підрозділи НКВС-УНКВС мали здійснювати організацію агентурної та військової розвідки в районах вірогідних дій партизанських загонів і диверсійних груп у тилу противника, керувати діяльністю диверсійних груп, проводити розвідувальне опитування військовополонених, взаємодіяти при цьому з органами військової контррозвідки НКВС, армійським командуванням, партійними організаціями та органами влади 42.

Після утворення 4-го управління НКВС СРСР було уточнено завдання спецпідрозділу із зафронтової роботи та визначено функціональну спрямованість його апарату. Затверджене наказом НКВС СРСР № 001124 від 1 червня І942 р. "Положення про роботу 4-х відділів НКВС-УНКВС республік, країв та областей" покладало на них функцію "організації й керівництва агентурно-розвідувальною та диверсійною діяльністю в тилу противника", збирання військово-політичної інформації про становище на окупованій території. Встановлювалося, що здобута інформація про розвідувальні та інші спеціальні органи противника, антиурядову ("антирадянську") діяльність політичних організацій, становище в релігійній сфері та інші значущі відомості мала передаватися до контррозвідувального та секретно-політичного відділів НКВС-УНКВС.

Серед провідних завдань спецпідрозділу визначалися:

• створення нелегальних резидентур у населених пунктах на окупованій території та забезпечення надійного зв'язку з ними;

• відновлення взаємодії з найбільш цінною та перевіреною агентурою на окупованій території;

• запровадження агентури в розвідувальні, адміністративні органи противника, антирадянські організації;

⁴⁰ Советские органы государственной безопасности в Великой Отечественной войне. - Т. II. - С. 257-258.

• підбір та перекидання за лінію фронту кваліфікованої агентури й просування її до Німеччини, інших європейських країн;

• формування та направлення за лінію фронту розвідувально-диверсійних груп, маршрутної агентури;

• забезпечення зафронтових формувань зброєю, матеріалами для диверсій, засобами зв'язку тощо.

Пропонувалася типова функціональна структура апарату 4-х підрозділів (відділів):

• 1-ше відділення: запровадження й керівництво діяльністю агентури в розвідувальних та адміністративних органах противника, антирадянських організаціях, підбір негласних оперативних джерел для виведення на територію ворожих держав;

• 2-ге відділення: створення нелегальних резидентур у важливих населених пунктах на окупованій території, відновлення зв'язку з раніше залишеною там агентурою НКВС, агентурна робота на найбільш потенційно загрозливих напрямах;

• 3-тє відділення: формування й керівництво роботою розвідувально-диверсійних і спеціальних груп;

• 4-те відділення: матеріально-технічне забезпечення розвідувально-диверсійної роботи, оперативна техніка тощо;

• секретаріат, облікова група Галузевий державний архів Міністерства внутрішніх справ України (далі - ГДА МВС України), ф. 45, оп. 1, спр. 102, арк. 67-69 зв..

Безпосередньо у складі 4-го управління НКВС УРСР перший відділ займався розвідувально-диверсійною роботою на теренах країн-сателітів Німеччини або окупованих нею держав Східної Європи; другий організовував зафронтову роботу на тимчасово окупованій території; третій відділ займався розгортанням партизанських формувань (до передачі їх у підпорядкування Українського штабу партизанського руху в липні 1942 р.) та їх оперативним забезпеченням Деятельность органов государственной безопасности в годы Великой Отечественной войны (1941-1945 гг.): Сб. док. и мат. - М.: ВКШ КГБ при СМ СССР, 1964. - С. 320..

Позитивні зміни у становищі на фронтах, міжнародній та військово-політичній обстановці, поступове звільнення окупованої території призводили й до корегування функцій і структури 4-го управління - тепер уже у складі Наркомату державної безпеки УРСР. Відповідно до затвердженого очільником НКДБ УРСР С. Савченком 16 жовтня 1943 р. положення, функції відділів управління (начальник - майор держбезпеки Сидоров) визначалися таким чином:

• перший відділ: керівництво оперативними групами в тилу противника, запровадження агентури в розвідувальні й контр-розвідувальні органи, адміністративно-політичні установи ворога на окупованій території, створення оперативних позицій у підпіллі ОУН, у Російській визвольній армії ("власівці"), робота у середовищі "церковників і сектантів";

• другий відділ: організація диверсійно-терористичної роботи ("Д" і "Т", як ці заходи позначалися у відомчих документах), ведення розслідування за фактами зради агентури 4-го управління, допит військовополонених, керівництво 4-ми підрозділами УНКДБ;

• третій відділ: матеріально-технічне забезпечення агентурно- оперативної роботи, оперативний облік, інформаційна робота, оперативна техніка та виготовлення документів прикриття 45.

До кінця війни функціональна структура 4-го управління зазнавала нових змін (для їх детального дослідження поки що бракує виявлених документів). До дня перемоги управління підійшло зі штатом у 124 одиниці. Він включав начальника та двох його заступників, секретаріат, чотири функціональних відділи. Судячи з наявних звітних матеріалів 46, на завершальному етапі війни організацією та виведенням спецформувань у тил противника (переважно вже - за кордон) займався 3-й відділ (начальник - майор Єфремов, три відділення, 28 штатних посад), а 4-й відділ зосередив функції радіозв'язку, оперативного перекладу та матеріального забезпечення 47.

До основних видів власне зафронтових оперативних формувань НКВС-НКДБ відносилися:

• агентурно-оперативні групи, або ж спецгрупи (3-5 агентів органів держбезпеки, що пройшли певну підготовку для дій у близькому тилу з розвідувальними завданнями);

• оперативно-чекістські, або ж розвідувально-диверсійні групи (5-8 кадрових співробітників держбезпеки, які виводилися за лінію фронту для організації розвідувально-диверсійної роботи з позицій, як правило, партизанських загонів);

• оперативно-чекістські групи спеціального призначення (1015 і більше співробітників НКВС-НКДБ, виведених на територію іноземних держав для виконання спеціальних розвідувально-диверсійних завдань);

• оперативно-чекістські бази або загони (озброєні формування з кадрових співробітників, агентів органів держбезпеки, партизанів, чисельністю до 100 й більше осіб, які вели активну диверсійно-терористичну боротьбу на комунікаціях, проти важливих об'єктів противника, слугували основою для формування партизанських сил тощо). Крім того, на бази зафронтових (або закордонних) спецгруп виводилися агенти-одинаки (невеличкі групи) - кваліфіковані негласні помічники, що отримали спеціальні розвідувальні чи терористичні завдання.

Опергрупи, як правило, включали командира, його заступника з розвідувально-диверсійної роботи, комісара, 1-2 радистів-шифрувальників, медика, оперативних працівників, перевірених агентів. Загалом НКВС-НКДБ УРСР за роки війни створили 135 подібних формувань (7500 учасників)8..

Серед провідних завдань зафронтових оперативних формувань можна визначити:

*у сфері розвідувальної роботи: збирання та передача командуванню Червоної армії інформації про дислокацію, чисельність, озброєння, штаби військ противника, систему постачання, а також про спеціальні, каральні, адміністративні органи окупаційного режиму, формування колабораціоністів тощо;

• щодо диверсійної роботи: порушення нормальної роботи прифронтових і тилових комунікацій ворога, виведення з ладу військових та промислових об'єктів, запасів стратегічних матеріалів, організація спецпропаганди тощо;

• у ділянці контррозвідувальної роботи: виявлення та вивчення форм і методів роботи органів розвідки й контррозвідки агресорів, їх карально-поліцейських структур, запровадження в них власної агентури, розклад зсередини пронімецьких формувань колабораціоністів, контррозвідувальний захист партизанських формувань тощо Коровин В.В. Деятельность оперативных групп органов государственной безопасности в тылу противника в годы Великой Отечественной войны. - М.: ВШ КГБ, 1968. - С. 7; Его же. Советские органы государственной безопасности в годы Великой Отечественной войны 19411945 гг. - С. 14..

Розгортання розвідувально-диверсійних заходів у тилу противника

На першому етапі війни наголос було зроблено на розгортанні агентурної мережі, що мала діяти в тилу агресорів, котрі до кінця 1941 р. окупували більшу частину території УРСР. У 1941-1942 рр. на залишених теренах осіло 12 726 оперативних джерел республіканського НКВС, у тому числі 43 резиденти та 644 агентів, 41 диверсійна група (502 особи), 1367 розвідників-одинаків, 1901 утримувач конспіративних квартир, 77 зв'язкових (до 1944 р. загальна кількість залишених і виведених за лінію фронту негласних помічників досягла майже 17 тис. осіб) ГДА СБ України, ф. 60, спр. 86751, т. 46, арк. 26-27.. Із більшістю з них зв'язок відновити не вдалося, адже жорсткий контррозвідувальний режим та інші обставини не дозволи багатьом з негласних помічників розпочати роботу за призначенням.

Поступово виявлялися, аналізувалися прорахунки в організації зафронтової роботи, уживалися заходи щодо їх усунення.

Так, директива НКВС СРСР № 48 від 10 лютого 1943 р. вказувала, що основними вадами в організації підготовки та закидання агентури за лінію фронту є незадовільна перевірка та поверхова підготовка оперативних джерел; нестача радіозасобів, унаслідок чого з більшістю зафронтових джерел не існувало обміну інформацією; постановка агентурі надто масштабних, нереалістичних для виконання завдань; відсутність належної централізації у виведенні негласних помічників на окуповану територію. Тож пропонувалося зосередити роботу з виведення агентури в тил противника винятково у 4-х підрозділах НКВС (виведення агентури іншими оперативними підрозділами мало б здійснюватися 4-м управлінням - 4-ми відділами НКВС). Уточнювалися основні завдання зафронтової розвідувальної діяльності, що ставилися перед негласним складом НКВС:

• збір інформації про агентуру спецслужб агресора, закинуту в радянський тил або залишену на радянській території при відступі;

• запровадження перевіреної агентури НКВС у розвідувальні, контррозвідувальні, адміністративні органи окупаційної влади, антирадянські організації тощо;

• вивчення контррозвідувального режиму противника, здобуття зразків документів, перепусток тощо для легалізації радянських агентів на окупованій території;

• вербування на окупованих теренах конфіденційних джерел серед персоналу окупаційної адміністрації, - проникнення в агентурний апарат спецслужб ворога та підконтрольні їм формування колабораціоністів тощо 52.

Залишені на окупованій території розвідувальні групи вдалися до творення резидентур та підпільної мережі з метою збору значущої інформації й дестабілізації тилу противника, перешкоджали йому використовувати економічний потенціал України.

Широко відоме ім'я кадрового розвідника Івана Кудрі (до війни - начальника відділу розвідувального підрозділу НКВС- НКДБ УРСР), який створив у Києві нелегальну резидентуру "Максима". Патріоти здобули цінні розвіддані про пункт абверу, дислокацію німецьких частин, будівництво польової ставки А. Гітлера під Вінницею, здійснили диверсію на залізничному вузлі Дарниця, пустили під укіс військовий ешелон. Особисто "Максим" уклав список на 87 колабораціоністів, які активно допомагали окупантам. Фольксдойче Н. Ґрюндвальд (агент СД "Нанетта") видала І. Кудрю (заарештований 5 липня 1942 р.) та інших учасників групи. Усі вони загинули від рук нацистів.

Підпільна група капітана Володимира Молодцова ("Бадаєва", співробітника розвідувального управління НКДБ СРСР) із липня 1941 р. в окупованій Одесі створила дві розвідувально-диверсійні групи, на бойовому рахунку яких декілька підірваних ешелонів (в одному загинуло й постраждало до 300 німецьких і румунських чиновників, що їхали для заміщення посад окупаційної адміністрації, в іншому загинуло до 250 вояків противника). Зухвалою акцією став підрив військової комендатури під час наради керівного складу окупантів, було знищено до 140 офіцерів, включаючи генералів - військового коменданта міста та префекта поліції. За даними підпільників, радянська авіація завдала чимало результативних бомбових ударів. Інформація від групи доповідалася Державному комітету оборони та генштабу Червоної армії. Румунській контррозвідці пощастило заарештувати "Бадаєва". 29 травня 1942 р. В. Молодцова та двох його соратниць стратили. 5 листопада 1944 р. посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу 53.

У Миколаєві діяла підпільна розвідувально-диверсійна група Миколи Гефта. Її учасникам удалося зібрати чималий обсяг розвідувальної інформації, здійснити 15 диверсій на суднобудівних підприємствах міста 54. Офіцер науково-технічної розвідки Віктор Лягін ("Корнєв") очолив розвідувальну-диверсійну групу "Форт", члени котрої здійснили низку відчутних диверсій на миколаївських суднобудівних заводах, нафтобазах, аеродромі, пустили під укіс три ешелони, здобули цінну розвідувальну інформацію. 17 липня 1943 р. окупанти стратили В. Лягіна Очерки истории российской внешней разведки. - Т. 4. - С. 46-51..

Зрозуміло, що чимало радянських резидентур або не спромоглися розгорнути результативну роботу через потужний контррозвідувальний режим противника, або стали жертвами зрадників і провокаторів. Доля частини агентів, захоплених німецькою контррозвідкою, невідома (як-от диверсійної резидентури Ф. Євтушенка ("Тараса") в Києві) ГДА СБ України, ф. 13. спр. 507, арк. 7..

У ході війни та залежно від зміни стратегічної й оперативної обстановки розпорядчими документами корегувалися завдання 4-го управління НКВС-НКДБ УРСР. Так, перехід Червоної армії у стратегічний наступ викликав необхідність активізації диверсійної роботи в тилу противника. Тому 4-те управління НКДБ СРСР 20 серпня 1943 р. наказало 4-му управлінню НКДБ УРСР посилити диверсійну роботу на окупованій території. Зокрема, пропонувалося у 45-ти підрозділах республіканського НКВС-УНКВС створити групи з 2-3 співробітників для організації диверсій на важливих залізничних комунікаціях, промислових, військових об'єктах.

Ставилося завдання вербування спеціально підготовлених, рішучих агентів та агентурних груп для їх виведення в тил противника. Наголошувалося на необхідності підбору агентів-вербувальників зі зв'язками серед персоналу залізниць та промислових підприємств, здатних виводити з ладу комунікації, мости, ешелони, склади, бази паливно-мастильних матеріалів, заводи тощо. У розпалі битви за Дніпро диверсанти вивели з ладу чимало військових об'єктів противника, активно діяли на комунікаціях, полегшуючи наступ на фронті.

Зрозуміло, що протиборство із досвідченими, кваліфікованими спецслужбами ворога, з урахуванням певних прорахунків в організації зафронтової роботи, негативного впливу передвоєнних репресій та кадрових "чисток" в органах держбезпеки, давалося дорогою ціною. Так, із виведених на окуповану територію у 1941-1942 рр. 4-м управлінням НКВС УРСР 595 розвідувальних груп та 2027 розвідників-"одинаків", на "Велику землю" повернулося лише 34 групи та 400 "одинаків" Національна академія СБ України, од. зб. № 6437, с. 93..