Полковник Війська Запорозького та його влада

Размещено на http://www.allbest.ru/

Полковник Війська Запорозького та його влада

Історична дефініція «полковник Війська Запорозького» може нести у собі декілька смислових навантажень: як означення військового командира полку козацького війська (реєстрового, нереєстрового, запорозького або низового) другої половини XVI -- першої половини XVII ст.; як вищий козацький урядник на теренах полку -- адміністративно-територіальної й військової одиниці Гетьманщини другої половини XVII -- першої половини XVIII ст.; як військовий командир на Січі та козацький адміністратор на Землях Вольностей Війська Запорозького Низового другої половини XVI--XVШ ст.

У цій статті увага акцентуватиметься на інституті полковника Війська Запорозького як вищого урядника гетьманської держави у хронологічних межах середини XVII -- першої половини XVIII ст., тобто від становлення козацького ладу в Наддніпрянській Україні до реставрації гетьманської форми правління в 1750-х рр.

Статус полковника та його місце у владній ієрархії Війська Запорозького

Отож нижче йтиметься про полковників Війська Запорозького як вищих козацьких адміністраторів, причому у часи, коли представники полковницької корпорації, входячи до складу вищої старшини (разом із гетьманом і ґенераль- ними старшинами) посідали у службовій ієрархії гетьманату особливо чільні місця -- якщо не відразу після реґіментаря, то десь на рівні ґенеральних обозного, судді та писаря.

За гетьманування Кирила Розумовського ситуація зазнала принципових змін. Так, як можна зауважити, аналізуючи «Ведомости о малороссійской генеральной старшине, полковниках, бунчуковых товарищах, полковой и сотенной старшине и других чинах и рядовых, с показаним, который чин за каким следует по малороссійскому обьїкновенію, учинена 1756 году» Малороссийские чины и должности и оклад их содержания // Киевская старина. -- 1883. -- Т.6. -- №6. -- С.381--385., у ті роки «полковники малороссийские» в неофіційному українському доповненні до загальноімперського «Табелю про ранґи» розміщувалися перед полковниками охотницьких полків і бунчуковими товаришами, але після всіх чинів ґе- неральної старшини, навіть таких маловпливових у службовому розумінні як ґенеральні хорунжий чи бунчужний Ведомости о малороссійской генеральной старшине, полковниках, бунчуковых товарищах, полковой и сотенной старшине и других чинах и рядовых, с показаним, который чин за каким следует по малороссійскому обыкновешю, учинена 1756 году// Там же. -- С.382--383.. Подібна ієрархія позначалась і на матеріальному заохоченні до виконання покладених на старшин обов'язків. У «новоучененном Уложению, во 2-й части, в главе 41, в 24-м пункте» йшлося, що «состоящим в Малой России, кои против находячихся в нашей регулярной, придворной и статской службах рангов не имеют, нижеписанного званія по нижеписанному расположенію» ґенеральному обозному належало платити 600 руб. у рік, ґенеральним судді й підскарбію - по 500 руб., решті ґенеральних старшин -- по 400 руб., а «полковникам городовим» -- лише по 250 руб. Выписка // Там же. -- С.384--385.

Та й загалом за часів К.Розумовського відбулося уточнення номенклатури старшинських урядів і вже в першій рік свого гетьманування, реагуючи на клопотання представників Війська Запорозького Низового, котрі протестували проти використання «городовими» полковниками означення «полковник Війська Запорозького», заборонив використовувати таку форму титулування. Універсал гетьмана від 9 вересня 1751 р. з цього приводу декларував:

«Представлял нам доношениіе Войска Запорожского Низового атаман кошовій Яким Ігнатович, что многіе малороссійских полков полковники называют себя и в письмах разних подписываются Войска Запорожского и малороссійского полковниками, что де Войску Запорожскому в противность и обиду следует затем, что де они, малороссійскіе полковники, к воску Запорожскому не приключены и в прежние, давние времена того не было и полковники де малороссійскіе Запорожского Войска не писались. И просил он, атаман кошовій, в том оним малороссійскім полковникам запрещенія. Чего ради ежели поденно так есть, то повелеваем всем господам полковникам малороссійскіх полков... впредь Войска Запорожского низового полковниками не подписывался» Лазаревский А. Запоздалая ревность Запорожья к своему имени // Там же. -- 1889. -- Т.24. -- №3. -- С.740--741..

У середині ж XVII -- першій половині XVIII ст. з погляду технології функціонування влади полковник виступав очільником військової й адміністративної структури полку та водночас виконавцем доручень гетьмана на його території, а також, формально, ґенеральних і старшинських рад. Чому формально? Хоча б тому, що в багатьох випадках саме полковники, а не ґенеральні старшини (особливо, якщо йдеться про ґенеральних обозного, суддю чи писаря) мали більший владний вплив у Гетьманщині. Зважаючи на відносно високий рівень децентралізації влади за гетьманату, роль і місце інституту в політичній системі автономії була досить поважною. Особливо зростало значення полковницького уряду за послаблення гетьманського проводу (як іманентного, так і зумовленого ззовні).

Вельми цікаву інформацію щодо структури та співвідношення владних впливів у Гетьманщині дає розмова київського полковника Василя Дворецького з царським ясельничим Іваном Желябужським під час його перебування у складі посольства гетьмана Івана Брюховецького в Москві восени 1665 р. Тоді В.Дворецький, котрий від самого початку місії поставив себе на місце такого собі «експерта», дорадника московського уряду на переговорах з українським гетьманом, переконував І.Желябужського, що теперішнього реґіментаря обрано начебто не всім Військом Запорозьким, а «ими полковниками», і влада його тримається саме на членах цієї впливової корпорації («держитца от них, а козаки де его не сама любят»). Тож київський полковник рекомендував своєму візаві: у тому разі, коли «великий государ» задумає вершити якісь «дела в их местех», спершу запитати думки в них, полковників, а вже після цього ставити до відома гетьмана, «а не говоря б с ними не указал ничего зачинать» Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией. -- Т.5. -- Санкт-Петербург, 1867. -- С.16..

Передане В.Дворецьким через І.Желябужського цареві прохання вельми цікаве з погляду бачення козацькою старшиною моделі розвитку владної надбудови гетьманату, трансформування його в олігархічний владний режим, де пріоритетні ролі відіграватиме корпорація вищої козацької старшини. Відсутність у заяві київського полковника згадок про ґенеральних старшин як тих суб'єктів, які «обрали» гетьмана та від яких він нині «держиться», вочевидь також не випадкова. Останні, імовірніше за все, у сприйнятті В.Дворецького все ж асоціювалися передовсім з особистим оточенням реґіментаря. Були, так би мовити, його похідною, його продовженням і предикатом, а не відігравали окремої самостійної ролі, не втілювали собою волю козацького товариства, владу над ним -- як це було у випадку з козацькими полковниками.

В ієрархії Війська Запорозького від початків становлення гетьманату й до середини XVIII ст. формально вище за полковників, крім гетьмана, стояла хіба що група так званої «вищої» ґенеральної старшини, до складу якої дослідники зараховують ґенеральних обозного, писаря, суддю, а в пізніших часах і підскарбія. Історикам відомо не так уже й багато випадків, коли хто-небудь із цих старшин посідав полковницькі уряди. Один із найбільш авторитетних дослідників історії ґенеральної старшини, Л.Окиншевич, узагалі заперечував можливість подібних стратегій службового просування Див.: ОкиншевичЛ. Генеральна старшина на Лівобережній Україні ХУП--ХУШ ст. // Праці Комісії для виучування історії західноруського та українського права. -- Вип.2. -- К., 1926. -- С.140.. Однак мої особисті спостереження Див.: Горобець В. Влада та соціум Гетьманату... - С.78-115., зокрема щодо посідання Михайлом Суличем і Михайлом Ми- клашевським полкового уряду після обіймання посади ґенерального судді, або очолювання полків колишніми ґенеральними обозними Яковом Корицьким і Федором Коробкою, чи колишнім ґенеральним писарем Лукашем Бузкеви- чем, не кажучи вже про випадки обіймання нижчих посад полкової та сотенної старшини, переконливо спростовують думку авторитетного фахівця, принаймні стосовно практик другої половини XVII -- початку XVIII ст.

Призначення ж на полковницькі уряди з середовища, умовно кажучи, «нижчих» ґенеральних старшин -- осавулів, хорунжих і бунчужних, в адміністративних практиках Гетьманщини було досить поширеним явищем. Саме такий шлях до пернача пройшли, наприклад, ґенеральні осавули Матвій Гвинтовка, Іван Лисенко, Григорій Витязенко, Леонтій Черняк, Михайло Миклашевський, Леонтій Полуботок, Іван Скоропадський та ін. Лазаревский А. Полтавщина в XVII в. // Киевская старина. -- 1891. -- Т.34. -- №9. -- Отд.1. -- С.357--374; Окиншевич Л. Генеральна старшина... -- С.140; Gajecky G. The Cossack Administration оf the Hetmanate. -- Vol.1--2. -- Cambridge, Mass., 1978; Горобець В. Влада та соціум Гетьманату... - К., 2009. Аналогічна картина спостерігається й щодо інших категорій корпорації ґенеральної старшини (про це див. нижче).

Щодо надзвичайної важливості владних та соціальних позицій саме полковницької службової корпорації переконують і стратегії подальшого службового зростання представників цієї категорії козацьких урядників. Так, наприклад, лише у другій половині XVII ст. полковницький уряд став для Якима Сомка, Михайла Ханенка й Демка Ігнатовича останнім щаблем перед гетьманством. Передовсім як полковники зарекомендували себе й майбутні гетьмани Павло Тетеря, Петро Дорошенко, Іван Самойлович і, очевидно, Степан Опара (як наказний полковник). Із-поміж п'яти гетьманів першої половини ХУИІ ст. троє перед обранням/призначенням на найвищий адміністративний уряд також були полковниками, а саме Іван Скоропадський, Павло Полуботок, Данило Апостол. Лише Пилип Орлик у цей час прийшов на гетьманство з посади ґенерального писаря. Але, як пам'ятаємо, сталося це за доволі специфічних обставин еміґрації Війська Запорозького. А, скажімо, попередник П.Орлика, гетьман Іван Мазепа, готував собі в наступники не когось із ґенеральних старшин, а власного небожа Івана Обидовського, і якраз через виконання ним обов'язків ніжинського полковника Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. -- Нью-Йорк; К.; Л.; Париж; Торонто, 2001.. Натомість К.Розумовський, як уже зауважувалося раніше, загалом символізував собою зовсім іншу якість політичного життя Гетьманщини, коли козацькі традиції поволі відходили в минуле, дедалі більше поступаючись місцем або імперським, або ж гетьманським новаціям (особливо, коли йшлося про вищий владний щабель автономії).

Значна частина полковників Війська Запорозького «класичної доби», тобто у широких часових рамках другої половини XVЬ -- середини XVIII ст., після виконання своїх обов'язків із керівництва полком увійшли до складу ґенеральних старшин, причому до вищого їх ешелону як обозні, судді, рідше писарі та осавули. Зокрема, саме з полковництва на уряд ґенеральних обозних прийшли такі відомі козацькі старшини, як Тимофій Носач, Костянтин Виговський, Семен Половець, Федір Коробка, Василь Дунін-Борковський, Іван Демиденко та Іван Волевач; ґенеральних суддів -- Федір Лобода, Антон Жданович, Григорій Лесницький, Іван Креховецький, Прокіп Бережецький, Михайло Миклашевський, Михайло Гамалія тощо; ґенерального писаря -- Павло Тетеря та ґенеральних осавулів -- Петро Дорошенко, Іван Богун, Григорій Гамалія, Костянтин Солонина та ін.

Доволі показово у сенсі соціального престижу полковницького уряду виглядає практика призначення на полковництво діючих ґенеральних старшин Війська Запорозького. Зокрема, саме таким чином відбулося заміщення вакансії полковника ґенеральними обозними Яковом Корицьким і Федором Коробкою, ґенеральним писарем Лукашем Бузкевичем, ґенеральними суддями Михайлом Суличичем і Дмитром Чернявським, ґенеральними осавулами Павлом Яненком-Хмельницьким, Іваном Скоробагатьком, Яковом Лизогубом, Яремою Петрановським та ін.

Отож, наприклад, коли 1683 р. гетьман І.Самойлович, заарештувавши переяславського полковника Войцу Сербина, звів на його місце свого близького родича - ґенерального осавула Леонтія Полуботка Gajecky G. The Cossack Administration of the Hetmanate. -- Vol.1. -- Р.295., це було нічим іншим, як відвертою демонстрацією гетьманської протекції над ним. Аналогічно й наступник І.Самойловича, гетьман І.Мазепа, призначаючи в 1690 р. на уряд стародубського полковника ґенерального осавула Михайла Миклашевсько- го Павленко С. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники. -- К., 2004. -- С.29., також виразно продемонстрував цим свою приязнь до нього. І навпаки, ухваливши в 1703 р. рішення про усунення М.Миклашевського -- чи то через його нібито таємні контакти з можновладцями Речі Посполитої, чи то через те, що він, будучи «простим и неписьменним», після того, як здобув Бихов, «зело ныне возгордился» Оглоблин О. До історії української політичної думки на початку XVIII в. // Записки історично-філологічного відділу УАН. -- Кн.ХІХ. -- К., 1928. -- С.232., І.Мазепа, переводячи його на уряд ґенерального судді, чинить це не інакше, як своєрідне покарання для «свавільця». І, відповідно, вже за рік І.Мазепа, порозумівшись з опальним старшиною, повернув М.Миклашевському пернач стародубського полковника, тим самим підвищивши його службовий статус у Війську Запорозькому.

Аналогічні приклади можна навести й з часів гетьманування І.Скоро- падського. Скажімо, коли в 1714 р. Івана Чарниша було переміщено з гадяцького полковництва на уряд ґенерального судді, аби звільнити полковий уряд у Гадячі для ставленика царя Петра I серба Михайла Милорадовича Модзалевский В. Генеральный судья Иван Чарныш и его род // Киевская старина. -- 1904. -- Т.84. - №3. - Отд.1. - С.315-347, Т.85. - №4. - Отд.1. - С.1-35; №5. - Отд.1. - С.193-230.. Або того ж року другим ґенеральним суддею було призначено прилуцького полковника Івана Носа, аби вивільнити полковницький уряд для ще одного «доброхота царя» -- Гната Ґалаґана Лазаревский А. Люди старой Малороссии: Носенки - Белецкие // Киевская старина. - 1888. - Т.23. - №11. - Отд.1. - С.370.. Тому-то, скажімо, тривалий час І.Чарниш не міг подарувати

М.Милорадовичу свого фактичного службового «пониження» до уряду ґенераль- ного старшини (!) та, як свідчив у поданій на ім'я Петра І чолобитній ковалів- ський сотник Афанасій Кіцеш, тримав на «полковника гадяцького злобу для того, что оной полковник іноземець, а по имянному вашего царского величества указу пожалован на ево, Чарнишово, место в Гадяцкой полк» МодзалевскийВ. Генеральный судья Иван Чарныш и его род // Там же. -- 1904. -- Т.85. -- №4. -- Отд.1. -- С.3..

Прискіпливо вчитуючись в історичні джерела, що стосувалися періоду правління гетьмана Данила Апостола, Б.Крупницький дійшов висновку, що й після першої реставрації гетьманської форми правління в 1727 р. козацька старшина не надто й прагнула ввійти до складу ґенеральної. Щоправда, причину такого становища дослідник убачав передовсім у тому, що на той час доволі непевним було відповідне матеріальне заохочення, адже старі маєтки, належні до ранґів ґенеральної старшини, розійшлися по руках і для новопоставлених членів цієї групи старшинської корпорації треба було здобувати нові ранґові маєтності та ще й «клопотатися» про згоду на це імперської влади Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол і його доба. -- К., 2004. -- С.112.. Як промовисту ілюстрацію такого стану відомий історик наводив той факт, що за гетьманування Д.Апостола полковники (та й то здебільшого відставні) у списках кандидатів на ґенеральну старшину фіґурували лише зрідка. Причому висував їх гетьман майже винятково на найвищу ґенеральну посаду -- ґенерального обозного Там само. -- С.113.. Більше того, як підмітив Б.Крупницький, у цих висуваннях не складно помітити тонкий політичний розрахунок реґіментаря, адже у списку кандидатів, запропонованому гетьманом 7 листопада 1727 р. урядові імператора Петра ІІ, претендентами на ґенерального обозного було записано таких полковників: київського -- Антона Танського, прилуцького -- Гната Ґалаґана, колишнього корсунського -- Андрія Кандибу. Не беручи до уваги останнього, котрий ніякої загрози авторитетові гетьманської владі не становив, і першого, і другого було призначено на полковництво указами колишнього царя Петра І та, перебуваючи на високих адміністративних урядах, вони всіляко демонстрували свою зневагу до «антицесора» Д.Апостола на гетьманстві - І.Скоропадського Див.: С-ко Н. [Стороженко Н.]. Три документа к истории экономических отношений в Малороссии ХУШ в. (Ордер прилуцкого полковника Григория Галагана о нескупле козачьих грунтов малороссийской старшиной...) // Киевская старина. -- 1884. -- Т.8. -- №1. -- С.143--148; Лазаревский А. Антон Танский, полковник киевский (1712--1734) // Там же. -- 1894. -- Т.45. -- №4. -- С.146--151.. Відтак забираючи їх із Київського та Прилуцького полків, гетьман тим самим не підвищував їхній соціальний статус і владні можливості, а навпаки -- намагався ці можливості суттєво применшити Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол і його доба. -- С.113..

Ще більш переконливо виглядає ілюстрація розуміння тогочасною козацькою елітою ієрархії старшинських урядів, зафіксована в листі гетьмана Д.Апостола до Колегії закордонних справ від 18 квітня 1733 р., де реґіментар скаржився на ніжинського полковника Івана Хрущова, котрий «почитает себе за обиду» йти в похід під командою ґенерального обозного Якова Лизогуба. Д.Апостол натомість доводив:

«По силе прежних примеров и давних порядков войска малороссийского старшина генеральная перед полковниками всегда ранг свой имела и между гетьманством главное правление в Малой России содержали, а в военных походах при моей памяти генеральне обозные, как всеми полковниками, так и протчею старшиною командировали» Окиншевич Л. Звідомлення про відрядження до Москви (травень -- липень 1926 р.) // Праці Комісії для виучування історії західноруського та українського права. -- Вип.3. -- К., 1927. -- С.233..

Отож, як бачимо, гетьман апелював до «прежних примеров и давних порядков», а І.Хрущов, котрий на полковництво в Гетьманщині прийшов із волі царської влади лише 1727 р., цілком можливо, не надто добре розумівся на козацьких традиціях, утім реальний стан справ оцінити вже, мабуть, устиг. І в його «обидах», скоріш за все, було відображено погляд полковницької корпорації на службову субординацію Війська Запорозького, так би мовити, із середини, такий, яким він був у зазначений час насправді.

Докорінних змін ситуація зазнала, мабуть, уже в роки гетьманування К.Розумовського, коли роль ґенеральної старшини в управлінні автономією суттєво посилилася. Хоч передумови такої трансформації поступово визрівали в 1730-1740-х рр., у часи, коли після смерті Д.Апостола (1734 р.) офіційний Петербурґ не дозволяв проведення нових гетьманських виборів, делеґувавши при цьому частину владних повноважень ґенеральним старшинам, що ввійшли до складу правління гетьманського уряду (решту повноважень перебрали російські чиновники). Після другої реставрації гетьманства на початку 1750-х рр. тенденція збереглася. На мій погляд, значною мірою це було зумовлено тим впливом, який справляли на К.Розумовського російські порядки, адже тенденція до централізації влади була звичним явищем. Крім того, гетьман мав звичку надовго відлучатися з України до Петербурґа, і через це, природно, роль ґенеральної старшини в оперативному управлінні автономією істотно посилювалася.

Промовистою ілюстрацією такої трансформації й слугувала вже згадана вище «Ведомость о малороссійской генеральной старшине ...» 1756 р., згідно з котрою, в українському аналогу загальноімперського «Табелю про ранґи» полковники розташовувалися на восьмій позиції, тобто після всіх членів гетьманського уряду [Лазаревский А.]. Малороссийские чины и должности и оклад на их содержание. 1756 г. // Киевская старина. - 1883. - Т.6. - №6. - С.381-385..

Риси претендентів на полковий уряд,прописані законом та представлені в політичних деклараціях

Якими ж ознаками мали володіти кандидати на високий полковницький уряд? Відповідаючи на це питання, передовсім слід наголосити, що вперше це питання стало предметом правової реґуляції в «Нових статтях» Юрія Хмельницького, укладених у жовтні 1659 р. в Переяславі у ході відновлення українсько-московського союзу, порушеного гадяцькими домовленостями

Івана Виговського з Річчю Посполитою Ширше про саму процедуру обрання на полковництво та позбавлення полковників влади див.: Горобець В. Полковник Війська Запорозького: право вільної елекції в світлі козацьких традицій, розпорядчих приписів і реалій життя // Українська гетьманська держава на межі цивілізацій: Зб. наук. ст. -- К., 2014.. Тут і було записано норму, у відповідності до якої обрання полковників, як й інших старшин, обов'язково мало відбуватися не за вказівкою гетьмана, а з волі «товариства» («а чтобъ выбирать в Войсько полковниковъ на раде, кого межъ себя излюбятъ»), та, крім того, включено цілий ряд заборон, реґламентацій щодо процедур призначення чи звільнення полковників і рис, що ними мали володіти претенденти. Зокрема, відтепер обирати на уряд потрібно було «кого межъ себя излюбятъ изъ своихъ полковъ, а изъ иных полковъ въ полковники не выбирать». Так само не дозволялось обирати на полковництво (як, власне, і на інші старшинські уряди) іновірців: «Въ Войске ж Запорожскомь всякимь начальнымъ людеямъ, кроме православныхъ христіянь, иныхъ ни которыхъ вере людемъ впредь не быть» Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657-- 1687). - К.; Л., 2004. - С.119.. Не дозволялось також посідати старшинські уряди й новохреще- ним іноземцям, «потому что оть новокрещенныхь многая вь Войске смута и междоусобіе зачинается, да имь Войска Запорожского козакамь чинятся налоги и тесноты» Там само..

У наступних договорах питання обрання на полковництво згадувалися вельми побіжно, переважно лише в контексті винагородження полковників за їхню службу привілеями, грошовими та майновими пожалуваннями Див., напр.: Источники малороссийской истории, собранные Д.Н.Бантышем-Каменским. -- Ч. 1. -- Москва, 1858. -- С.144--145, 218, 256.. Отож відповіді доводиться шукати в конкретних розпорядчих документах, що стосувалися призначення того чи іншого козацького старшини на високий полковницький уряд. Одним із найдавніших відомих на сьогодні дослідникам актів такого роду є універсал гетьмана Богдана Хмельницького від 29 січня 1656 р. з оповіщенням Війська Запорозького про призначення Івана Нечая на полковництво «в Білую Русь до Могилева, Чаусова, Новобыхова и Гомля и иных мест, и местечек, и сіл тамже знайдуючих». Реґіментар тут акцентував увагу лише на тому, що кандидат (до слова, його зять) «нам и всему войску нашему [...] жичливый и в делах рыцарских взятый от боку нашого» Сборник статей и материалов по истории Юго-Западной России, изданный Комиссией для разбора древних актов. -- Вьіп.І. -- К., 1911. -- С.28. Про обставини цього призначення і його політичний підтекст див.: Грушевський М.С. Історія України-Руси. -- Т.9, ч.2. -- К., 1997. - С.1167-- 1169; Горобець В. Білорусь козацька: полковник Іван Нечай та українські змагання за Південно- Східну Білорусь (1655--1659). -- К., 1998.. При затвердженні обрання на полковництво до Прилук Федора Мовчана у квітні 1678 р. гетьман І.Самойлович як визначальну ознаку кандидата називав його службову репутацію («знаючы бытии в Войску Запорозком заслужонного, годного и до делностей рыцерскихъ способного мужа») Універсали українських гетьманів... -- С.734.. Натомість І.Мазепа, затверджуючи Михайла Боруховича на чолі Гадяцького полку, у відповідному універсалі 1687 р. визначальними рисами для претендента називав «старанность и в статечніх поступках досконалость»: «Видячи мы п. Михайла Бороховича странность и в статечных поступках досконалость, розумымыем его на уряд полковничества гадяцкаго бути годного, сподиваючися по нем, же и в дальший час в тых своих статечных поступках и годных войскогвых працах, не будет отминен» Цит. за: Павленко С. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники. -- К., 2004. - С.191..

А влітку 1703 р., інформуючи царський уряд про призначення на полковництво до Полтави Івана Левенця, гетьман І.Мазепа серед іншого свій вибір мотивував і тим, що кандидат не лише добре знаний у полку як людина гідна, але і його батько справно полковникував тут: «Иная сторона полчан, знаючи Левенца на тот уряд згодного и достойного, что и его отец был полковником и сам может управитись, и его, гетмана, просили, вручил на тот уряд полковничества полтавского помянутому Левенцу» Письма и бумаги Петра Великого. -- Т.2. -- Санкт-Петербург, 1889. -- С.198..

Як бачимо, гетьманські універсали щодо затвердження того чи іншого старшини на полковницькому уряді були доволі стриманими й не містили розлогих компліментів на адресу обранця, як і не відкривали завіси таємничості щодо мотивів обрання чи переобрання. І це, до слова, особливо помітно порівняно з документами щодо призначення козаків на старшинські уряди нижчого ранґу. Так, скажімо, гетьман І.Самойлович, користуючись «повагою зверхности нашой» і проіґнорувавши законне бажання мешканців Конотопської сотні вибрати вільними голосами нового старшину на вакантне після скинення з сотництва попереднього очільника, призначив 29 липня 1681 р. сотником до Конотопа колишнього правобережного полковника Федора Кандибу, мотивувавши своє рішення так:

«Иже есть нам відомо тое, що вы сотником своим бывшим не користуючи, иншого собы на тое старшинство человека обобрати хочете и нашого рейментарского на тое позволеніе жадаете.

Знаем теды мы, же тот бьівшій сотник ваш ленивым был стал до отправления дел своих призвойтых, для чого слушне отдалили его з старшинства оного. А так уважаючи мы, же город ваш близко боку нашого рементарского найдуется, потребни в нем конечне во всем мети доскональный порядок, и кгди ся в чом личит жебы мела наша рейментарскіе и войсковые справи поважне ишли тожем, теды повагою зверхности нашой, той уряд сотничества конотопского вручилисмо пану Федору Кандыбе, заслужоному в Войску Запорозском товарищу и справному человеку, которой волі нашой рейментарской своею справностію и належитою с того уряду услугою во всем приподобатися может.

Прето вам всем старшим и меншим вишеречонным обывателем конотопским приказуем, абысте его пана Кандыбу, любовне за старшого собі принявши, з належитым пошанованьем корогв ему вручили и во всех своих повинностях отдавали ему послушенство. А он, яко человек розумный, уметиметь з вами подлуг порадку призвойтого обходится» Універсали українських гетьманів... -- С.769..

Таким чином, гетьман, ідучи наперекір бажанню конотопців, звертав увагу товариства на «заслужоність» Ф.Кандиби перед Військом Запорозьким, на його «справність» та «розум», котрі він може використати для наведення належного порядку у сотні, а також, що не менш важливо, готовність сумлінно виконувати гетьманську волю в місті, яке «близко боку нашого рементарского найдуется». Беручи до уваги розлогий набір чеснот претендента та водночас відштовхуючись від інтересів гетьманської влади конотопцям наказувалося «любовне» прийняти креатуру реґіментаря Там само..

При цьому слід зауважити, що вільна елекція полковників (так само, як, власне, і гетьмана) належала до числа тих небагатьох наріжних «прав і вольностей», котрі й маркували поняття козацьких свобод, що в їх обороні козацтво так рішуче виступало з кінця XVI ст. Відповідно відібрання цього права урядом Речі Посполитої згідно з умовами «Ординації Війська Запорозького» 1638 р. стало однією з причин вибуху козацького повстання на початку 1648 р. Успішний його перебіг де-факто ліквідував будь-які обмеження королівської влади у цій сфері. Утім, ускладнення державних функцій Війська Запорозького, що швидкими темпами відбувалося вже з літа 1648 р., а також суттєве зміцнення гетьманської влади в роки Б.Хмельницького об'єктивно підвело до трансформацій цього, як уже наголошувалося, одного з наріжних каменів військової демократії. Зміни стосувалися головним чином перебирання гетьманом прероґативи призначення та звільнення з полковницьких урядів.

І якщо за часів Б.Хмельницького спротив «товариства» стосовно такого стану справ у відомих дослідникам документах не артикулюється (хоч, безперечно, незгода з подібними діями мала місце, ураховуючи ту підтримку, яку мали серед «полчан», скажімо, усунені гетьманом із полковництва Матвій Гладкий чи Хмелецький Див.: Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький: Соціально-політичний портрет. -- К., 1995. - С.303-307.), то в умовах розгортання громадянської війни за правління І.Виговського, коли в опозицію до нього перейшов не лише вповні леґітимний в очах гетьманської влади полтавський полковник Мартин Пушкар, а й самопроголошений миргородський полковник Степан Довгаль та ряд інших старшин, леґітимність яких (цілком справедливо!) ставилася під сумнів центральним проводом, проблема правомочності обирання на полковництво чи позбавлення полковників влади набула неабиякої актуальності. Ба більше, перетворилася на одну з найбільш болючих і нагальних проблем поточного внутрішньополітичного життя.

Цікаве тлумачення суті «вільних виборів» старшини, у тому числі й на полкові уряди, знаходимо в інструкції, яку гетьман Павло Тетеря надав своїм послам на Варшавський сейм 1664 р. Про сам документ див.: Горобець В. Козацький Гетьманат у соціополітичній структурі Речі Посполитої: проект устроєво'ї моделі гетьмана Павла Тетері з року 1664 // Молода нація: Альманах. -- К., 2000. - С.40-61; Його ж. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою, 1654-1665. - К., 2001. - С.422--441. На словах тут не заперечувалося право вільного вибору полкової й сотенної старшини, проте для того, аби кандидати на старшинські уряди «були людьми, у справі рицарській досвідченими», дозвіл на перевибори полковників мав давати гетьман, а сотників, відповідно, полковник Biblioteka Czartoryskich (Krakow). - Dzial r^kopisow. - Rkps.402. - №22. - S.547-563.. До слова, ще більш цікавими були пропозиції П.Тетері щодо порядку проведення гетьманських виборів. У цьому контексті інструкція наголошувала, що у Війську Запорозькому через вільну елекцію «бунти виникати звикли», і аби надалі уникнути цього пропонувалося право вільного вибору гетьманського предводителя ввести в певну норму, визначивши його межі «правом посполитим». Зокрема, відтепер гетьмана мали обирати не «до ласки військової», як це було раніше, а на певний, визначений законом термін -- до наступного вального сейму Ibid..

Риси полковницької корпорації,представлені в адміністративних і соціальних практиках

Проте аналіз практик, що мали місце в політичному житті Гетьманщини другої половини XVII ст. та, особливо, першої половини ХШІІ ст., указує на той факт, що політичні реалії насправді суттєво відрізнялися від правових приписів щодо вимог до кандидатів на полковництво. Так, з аналізу персонального складу полковницької корпорації зрозуміло, що з часом втратила свою силу вимога щодо заборони на посідання полкових урядів іноземцями, новохрещеними кандидатами або ж представниками старшини з інших полків. Зокрема, вихрестами з юдейської віри були відомі полковники Павло Герцик, Михайло Борухович, Андрій Маркович.

Наскільки випадковими могли бути стратегії службового звеличення цих кандидатів видно з історії Павла Герцика. Як зазначав у записці, поданій на ім'я П.Орлика в лютому 1708 р. ґенеральний суддя Війська Запорозького Василь Кочубей, майбутній полтавський полковник Павло Семенович Герцик був сином юдея з Умані, котрий прийшов до Полтави в переддень повстання Б.Хмельницького, скуповуючи «лисиці, тхори, вощани и иншіе подліе речи, яко убогій, и застало его там дело войны Хмельницкой, где, яко всюди, жидов быто, но он, еще никому досады не учинивши, зложися крещеныем [...] и назван в святом крещеныи Семеном». Перед тим, як уперше одержати в 1675 р. полковницький пернач Gajecky G. The Cossack Administration of the Hetmanate. - Vol.2. - Р.517., П.Герцик «сидел на рынку Полтавском з крамом подлым, з голками, шпильками и банками; а же природы был цекавой, а матка его сподобилась бытии женою пана Петра Забелы, за Брюховецкого судьи генерального и за Самойловича обозного генерального». Причому сталося це, якщо вірити словам В.Кочубея, цілком випадково:

«Пан Петро Забіла, судья генеральний за Брюховецкаго, вдівцем будучи, уже по смерти Семеновой Герциковой, пріехал до Полтавы, хотячи Искрину за себе взяти (мабуть, матір ще одного майбутнього полтавського полковника, Івана Іскри -- В.Г.) и стал господою в Гер- цички. А кгды Искриха замуж пойти не захотіла, постановивши себи до смерти вдовою быти, тога Забела взял за себе Герцичку».

І вже за допомоги несподівано звеличеної матері («тогды от тоее матки вспоможен будучи») «не з заслуги якое военное, але з лукавое омамы, зостал полковником полтавским». Щоправда шлях цієї самої «омамы» проліг через схиляння на свій бік полтавського «товариства», байдуже, що через доволі специфічні форми впливу: «подолстившися и подмогоричившися козакам полтавским» Источники малороссийской истории, собранные Д.Н.Бантышем-Каменским. -- Ч.2. -- Москва, 1859. -- С.146--147.. Цікаво, що П.Герцик, ставши полковником, ніколи не підписувався прізвищем батька, а лише як «Павло Семенович» Лазаревский А. Полтавщина в XVII в. // Киевская старина. -- 1891. -- Т.34. -- №9. -- Отд.1. -- С.371..

Ще більше на полкових урядах значилося іноземців (хоча щодо них, за умови хрещення у православну віру, правових заборон не існувало): Райча Дмитрашко, Войца Сербин, Петро Толстой, Михайло Кокошкін, Ілля Пашков, Михайло та Гаврило Милорадовичі, Антон і Василь Танські, Василь Капніст та ін. Вельми поширеною при призначенні на полковництво була й практика «закликання варяґів» з інших полків. Ясна річ, що в таких випадках у ролі сторони, яка запрошувала, виступало не «товариство» того чи іншого полку, де існувала старшинська вакансія, а переважно гетьманський уряд чи царська влада.

Отож і нікого вже не дивувало, що, скажімо, полковником у Переяславському полку у другій половині XVII ст. були вже згадані раніше «волох» Райча Дмитрашко, котрий, прийшовши на українські терени з Придунав'я на чолі півтисячі «товариства хоругвей волоских», перш, ніж прийняв у 1667 р. лівобережний полковий уряд, служив під командою правобережного, брацлавського, полковника Василя Дрозда, а на Лівобережжя перебрався лише наприкінці 1665 р. Так само і попередня служба його наступника на полковництві -- Леонтія Полуботка -- проходила хоч і на Лівобережжі, але у Чернігівському полку. Вписується в такий стан речей і обрання на те саме переяславське полковництво Івана Лисенка, котрий до того очолював Стародубський полк. А Григорій Карпович Коровка-Вольський перед тим, як посісти в 1682 р. київський полковий уряд, устиг побувати на чолі Чигиринського (1677-1678 рр.) та Стародубського (1678-1681 рр.) полків Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. -- С.192, прим.7.. Так само з Правобережжям було пов'язано й службу призначеного у грудні 1688 р. гетьманом І.Мазепою полковником до Переяслава Якима Головченка, що перед цим побував черкаським полковником і ґенеральним осавулом в уряді правобережного гетьмана П.Дорошенка Корнієнко М.П., Кривошея В.В. Персональний склад старшини правобережних полків (1648--1676 рр.). -- К., 2000. -- С.38; Павленко С. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники. -- К., 2004. -- С.27.. І нарешті в першій чверті ХУШ ст. сотник Глухівської сотні Ніжинського полку вихрест Андрій Маркович переміщується на полковництво до Лубен.

Черговими прикладами нехтування буквою закону щодо обов'язкової належності кандидата на полковий уряд до певного регіонального козацького співтовариства були випадки з нащадками гетьманських родин. Так, як пам'ятаємо, сини І.Самойловпча -- Семен, Яків і Григорій -- очолювали Ста- родубський та Чернігівський полки, а Д.Апостола -- Павло й Петро -- відповідно Миргородський і Лубенський. І таких випадків із часом ставало настільки багато, що їх уже й не можна класифікувати як винятки із загального правила, радше -- звична практика, що успішно іґнорувала застарілий припис.

Проте козацька старшина, принаймні південних полків Гетьманщини, усе ж доволі дражливо ставилася до цієї тенденції. Вище вже згадувалося про те, що ґенеральний суддя І.Чарниш мав злобу на гадяцького полковника М.Милорадовича не лише за те, що його було призначено на уряд, котрий належав перед тим І.Чарнишеві, але й через іноземне походження конкурента. Принаймні, саме так стверджував у поданій на ім'я царя Петра І чолобитній ковалівський сотник Гадяцького полку А.Кіцеш (до слова, зять І.Чарниша по вдові його брата) Модзалевский В. Генеральный судья Иван Чарныш и его род // Киевская старина. -- 1904. -- Т.85. - №4. - Отд.1. - С.3..

Ще більш переконливим свідченням цьому можуть бути формулювання, включені до колективної скарги лубенської полкової старшини на свого полковника А.Марковича (подана на ім'я російського міністра при гетьманському уряді Д.Апостола -- стольника Ф.Наумова). Щоправда, на той час за указом Верховної таємної ради полковницький пернач у А.Марковича було відібрано та ініційовано кампанію «освидетельствования о поступках его в бытность его при том полку» Дневник Якова Марковича, изд. «Киев. старины». -- Т.2. -- К., 1895. -- С.17.. Так ось, у скарзі серед іншого вказувалося:

«С тех пор, как открыт был Лубенскій полк, на чин полковничій выбирались вольными голосами люди достойные из своих полчан и никогда не бувало от них народу отягощенія; а когда промоторством гетмана Скоропадского произведен в чин лубенського полковничества чужой человек, шурин гетмана,

Андрей Маркович, тогда не только нынешних времен никем неслыханныя, но и за державы лядской и за жидовскаго тогдашняго арендаторства едва ли творились таковыя тяготи, налоги и обиды, какіе чинились от него, Марковича, в полку всему народу, которій от того обнищал и разорен, а Маркович за недолгое время обогатился» Лазаревский А. Исторические очерки Полтавской Лубенщины ХУП--ХУШ вв. // Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца. -- Кн.Х1. -- К., 1896. -- С.344; Его же. Люди старой Малороссии: Марковичи // Киевская старина. -- 1884. -- Т.8. -- №1. -- С.57..

Як бачимо, увага зверталася й на легітимність, із погляду побутування традиції, обрання на полковництво «своїх» людей «достойних», від яких не зауважено ніяких надуживань, та, натомість, неправильність «промоторства» гетьмана у справі полковницької елекції, особливо, якщо йшлося про «чужу людину», від якої «полчанам» чиняться ось такі нестерпні обтяження податками, «роботизнами», образами.

І, що характерно, саме в контексті розгортання справи А.Марковича у практичних діях старшини спостерігаємо повернення до вимоги кінця 1650-х рр. щодо заборони вихрестам посідати високі старшинські посади.

Уперше про це згадувалося влітку 1723 р., тобто через 64 роки після першої появи цієї норми в Переяславських статтях 1659 р. Тоді в таборі на р. Коломак, куди за наказом Петра І «головний командир» фельдмаршал князь М.Ґоліцин вивів козацькі полки з України, аби уникнути хитань серед козацтва у зв'язку з викликом до Петербурґа наказного гетьмана П.Полуботка та ґенеральних старшин І.Чарниша й В.Савича Див.: Горобець В. Присмерк Гетьманщини: Україна в роки реформ Петра І. -- К., 1998. - С.147-148., козацька верхівка зібралась у наметі миргородського полковника Д.Апостола для формулювання прохань до російської влади щодо «нужд общенародных». І у ході обговорення пакету найнагаль- ніших питань, які потрібно було вирішити центральній владі (ініційована Д.Апостолом акція вилилася в укладення так званих Коломацьких чолобитних 1723 р. Там само. - С.151-154.), старшина серед іншого розмірковувала щодо «каких то жидах новокрещенных, явившихся в Малороссии» Журнал енеральной канцелярии // Русский архив. -- 1880. -- №1. -- С.191..

Із контексту повідомлення випливає, що старшини якраз і мали на увазі вже згаданого вище лубенського полковника А.Марковича та його сина Якова, котрого батько неодноразово залишав наказним полковником, попри те, що останній не мав ніякого досвіду адміністрування й вельми пихато та брутально поводився з місцевою лубенською старшиною (зокрема, молодшому Марковичу закидали, що він декого із сотників «несправедливо» саджав закованим у залізо на гармату) Там же.. Прибувши за кілька днів по тому до Охтирки, де знаходилася штаб-квартира князя М.Ґоліцина, ґенеральні старшини В.Жураківський і Я.Лизогуб представили йому свої претензії щодо самоуправних дій лубенського полковника та його сина Якова, «который заведывает полком как бы отцовским имением». І навіть отримали від головнокомандувача російськими військами в Україні сиґнал щодо визнання владою законності їхніх вимог. Зокрема, М.Ґоліцин звернув увагу на те, як би протиприродно виглядало, коли б охтирський слобідський полковник, вирушаючи за межі полку, доручав місцеві справи своєму синові, іґноруючи при цьому полкову старшину. Утім, якихось практичних наслідків ця справа не мала. І коли за декілька днів після розмови В.Жураківського і Я.Лизогуба з князем М.Ґоліциним до Охтирки прибув наказний лубенський полковник Яків Маркович, російський фельдмаршал запросив його до себе на обід, де той наодинці поговорив із царським сановником «о своей нужде», а по завершенні обіду останній «милостиво его отпустил» Дневник Якова Марковича, изд. «Киевской стариной». -- Т.1. -- К., 1893. -- С.40--41., залишивши на посаді наказного лубенського полковника попри всю «протиприродність» ситуації, що на неї М.Ґоліцин звертав увагу буквально напередодні Лазаревский А. Исторические очерки Полтавской Лубенщины ХУЛ--ХУШ вв. -- С.57--58; Его же. Люди старой Малороссии: Марковичи. -- С.57..

Загалом на полковництві в Лубнах А.Маркович протримався аж до 1727 р. Так само, як, власне, до цього часу звичною практикою для Лубенського полку залишалось і призначення за його відсутності наказним полковником сина Якова. Докорінних змін ситуація зазнала лише у середині 1727 р., коли «світлішому князеві» О.Меншикову пощастило добитися опали для свого непримиренного супротивника графа П.Толстого. Не вдовольнившись засланням, О.Меншиков удався до репресій проти його родичів і свояків. На теренах Гетьманщини це проявилося в тому, що у травні 1727 р. уряд ніжинського полковника було відібрано у сина опального вельможі -- графа Петра Петровича Толстого, котрий, до того ж, доводився зятем екс-гетьманші Анастасії Маркович-Скоропадській. Через родинну близькість із нею, а також, вочевидь, через неприязнь до родини Марковичів миргородського полковника Д.Апостола (саме тоді призначеного новим гетьманом Лівобережної України Див.: Горобець В. Присмерк Гетьманщини... -- С.276--295.), за волею О.Меншикова, утіленій у постанові Верховної таємної ради від 24 червня 1727 р., полковницький пернач було забрано й в А.Марковича. Реалізація ж постанови покладалася на Ф.Наумова, призначеного тоді ж міністром при новому гетьманському уряді Российский государственный архив древних актов (далі -- РГАДА). -- Ф.248. -- Оп.29. -- Д.1780. -- Л.92--96; Сборник Императорского русского исторического общества. -- Т.63. -- Санкт- Петербург, 1888. -- С.270, 779; Лазаревский А. Исторические очерки Полтавской Лубенщины ХУП-ХУШ вв. - С.58-59..

Історія з відстороненням А.Марковича від полковницького уряду знову активізувала проблему обіймання євреями старшинських посад у Гетьманщині, причому на найвищому, імперському, рівні. Коли князеві О.Меншикову було представлено для попереднього ознайомлення таємну інструкцію міністрові при гетьманському уряді Ф.Наумову як йому діяти в Україні, той навпроти пункту щодо обрання у сотники та в інші чини «добрых людей» наказав дописати «кроме жидов», пояснивши при цьому, що «шурин Скоропадского -- из жидов и много от него в полку его тяготи, так лучше его отставить». І саме в такій редакції 22 липня 1727 р. документ було офіційно схвалено членами Верховної таємної ради РГАДА. - Ф.248. - Оп.29. - Д.1780. - Л.97-102.. Утім, уже у серпні того року О.Меншиков потрапив в опалу. І, що цікаво, падіння колись усесильного сановника на долі Гетьманщини кардинальним чином не позначилася -- курс на ліквідацію Малоросійської колегії та відновлення інституту гетьманства було продовжено. А ось Марковичам без їхнього чи не головного недоброзичливця на владному Олімпі Російської імперії таки вдалося суттєво пом'якшити репресії імператорської й гетьманської влад проти себе. Щоправда, заданий князем О.Меншиковим із подачі Д.Апостола курс певний час розгортався за звичною інерцією.

Так, указ Верховної таємної ради передбачав не лише позбавлення А.Мар- ковича полковницького пернача, але й ініціювання судового розслідування його службових зловживань: «Отлучить от полка полковника лубенского Андрея Марковича и освидетельствовать о поступках его в бытность его при том полку и о тягостях тому полку от него бывших» Дневник Якова Марковича... - Т.2. - С.17.. Реалізуючи наказ центральної влади, міністр Ф.Наумов поширив у Гетьманщині свій наказ «дабы всяк на Марковича жалобы за обидь, им указаннія, заносил, не посягая и не закрывая» Там же.. Підбадьорені відставкою полковника А.Марковпча, чи не першими проти нього почали свідчити лубенські полкові старшини, а вже далі пішли скарги від сотників, окремих державців і цілих громад Див.: Лазаревский А. Исторические очерки Полтавской Лубенщины ХУП--ХУШ вв. -- С.59-- 62; Его же. Люди старой Малороссии: Марковичи. -- С.59--60..

Невідомо, наскільки непоправними для А.Марковича могли б виявитися результати судового розслідування його службових зловживань, якби не раптове падіння князя О.Меншикова та не досягнуті ним, разом із його сином Яковом (до слова, автором відомих «Дневных записок»), успіхи в пошуку покровителів в оточенні російського самодержця та серед імперських можновладців у Гетьманщині. Спочатку колишній лубенський полковник якимось чином переконав Ф.Наумова, аби той у листопаді 1727 р. видав розпорядження, згідно з яким скарги на протиправні дії А.Марковича приймалися лише від мешканців Лубенщини, «а с других полков не принимать» Дневник Якова Марковича... -- Т.2. -- С.17.. А по тому батько й син Марковичі, понад рік микаючись московськими дворами впливових царських вельмож, «поднося червонцы» в листах, у березні 1729 р. таки добилися від Іноземної колегії постанови, що припиняла судове переслідування колишнього лубенського полковника («О тягостях полчанам, чинишихся в работах и взятках, буде оно было, а по сказках старшинським прежде запретительного указа, того ради сіе оставляется»). За цілим рядом звинувачень було ухвалено рішення збирати додаткові докази, і лише за справою про самочинне заволодіння частиною міста Ромни -- Засуллям -- А.Маркович зазнав відчутних втрат: йому довелося повернути цю територію у відання роменської городової старшини Дневник Якова Марковича... -- Т.2. -- С.295; Лазаревский А. Исторические очерки Полтавской Лубенщины ХУП--ХУШ вв. - С.59-62..

Загалом же А.Маркович, пройшовши через принизливу процедуру досудового слідства (про «насилля», в яких полчани звинувачували свого полковника, ітиметься нижче), втратив пернач лубенського полковника, але незабаром обійняв щойно конституйований уряд ґенерального підскарбія Василенко Н.П. Материалы для истории экономического, юридического и общественного быта старой Малороссии. -- Вып.2: Экстракт из указов, инструкций и учреждений, с разделением по материям, на девятнадцать частей. Собрано в Правительствующем Сенате по малороссийской экспедиции 1786 г. -- Чернигов, 1902. -- С.133.. Зважаючи на скоєне ним за тринадцять років майже безконтрольного вря- дування в Лубнах, таке поблажливе ставлення до нього Феміди викликало неабияке роздратування полчан. Особливо активним у цій справі виявився лубенський полковий обозний П.Мартос, котрий, за словами О.Лазаревського, натерпівся від А.Марковича чи не найбільше, а також сам гетьман Д.Апостол (почали навіть ширитися чутки, що реґіментар має намір підняти Лубенський полк, перестріти полковника дорогою з Москви в Україну й, «не допуская до Глухова, уходить») Лазаревский А. Исторические очерки Полтавской Лубенщины ХУП--ХУШ вв. -- С.63; Его же. Люди старой Малороссии: Марковичи. -- С.63.. «Похвалки» на здоров'я та життя новопоставленого ґене- рального підскарбія чинив і лубенський полковий обозний, котрий, згідно з інформацією Я.Марковича, спільно зі значковими товаришами «согласился [...] яким либо образом убить родителя» Дневник Якова Марковича... - Т.2. - С.303.. Утім, жодних наслідків ці погрози на адресу А.Марковича не мали.

І наостанок, аби завершити розмову про невдоволення лубенців призначенням до них полковником А.Марковича, слід звернути увагу на те, що лубенська полкова старшина, активно виступаючи в 1727 р. проти «промоторством гетмана Скоропадского», у результаті якого був «произведен в чин лубенського полковничества чужой человек, шурин гетмана», за кілька років укотре зустрілась і з проявом «промоторства гетмана», щоправда цього разу Д.Апостола, і з фактом призначення на полковий уряд «чужого чоловіка», але цього разу вже не гетьманського шурина, а гетьманича -- Петра Апостола, що представляв миргородський старшинський клан, але через різні обставини ще з молодих літ був «взят ко двору императорскому и находился при князе Меншикове» Лазаревский А. Исторические очерки Полтавской Лубенщины ХУЛ--ХУЛ1 вв. -- С.63., тривалий час служачи в Москві та Петербурзі, а не у Війську Запорозькому. Утім, справедливості заради, варто також відзначити й те, що, за спостереженнями О.Лазаревського, П.Апостол, перебуваючи на уряді в Лубнах, жодними «насильствами» над полчанами чи якимись серйозними службовими зловживаннями своє ім'я не зганьбив. Активний спротив у його випадку могли викликати лише способи посідання ним полковницького уряду в 1728 р., а також його ефемерне врядування впродовж 1728-1730-х рр. Зокрема, згідно з інформацією Я.Марковича, про призначення гетьманича на полковий уряд до Лубен було оголошено під час обіду імператора Петра ІІ в гетьмана Д.Апостола, що відбувся 7 квітня 1728 р. в Москві. Ось тоді государ і «пожаловал» П.Апостола полковницьким чином, «к чему заговаривал не- которій камер-юнкер Алепли, бившій в кухмистрах при покойном господару волоском» Дневник Якова Марковича... -- Т.2. -- С.209, 221.. А відбув лубенський полковник із Москви до Лубен, аби врешті- решт особисто приступити до виконання своїх функціональних обов'язків, лише влітку 1730 р., після коронації імператриці Анни Іоаннівни, котра й видала йому дозвіл на від'їзд зі столиці Лазаревский А. Исторические очерки Полтавской Лубенщины ХУЛ-ХУШ вв. -- С.65..